Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

ЗНАТИ І ДОВІРЯТИ. Недільний день 7

 

Запитання 20:       Чи всі спасенні у Христі, так саме як всі загинули в Адамі?

Відповідь:            Ні. Спасенні лише ті, хто справжньою вірою прилучився до Христа та приймає всі Його благословення.

 

Чи спасеться весь світ? В цьому запитанні вражає порівняння Христа з Адамом.

 

Всепримирення?

Багато людей ніколи й не чули про Адама. Інші, які, розв’язуючи кросворди, без зусиль пригадують це ім’я, нічого більше про Адама й знати не хочуть. Багато хто заперечує сам факт його існування.

Проте це не відміняє того, що всі люди, без винятку, "загинули в Адамі". Ні до чого не придадуться тут їхні діяння, знання або вірування. Ніхто не може позбутися свого походження від Адама.

Це викликає запитання, чому ж тоді Христос не може спасти всіх людей, тобто й тих, хто ніколи не чув про Нього, або нічого не хоче про Нього знати. Всі люди загинули в Адамі? В такому разі, всі вони і спасенні Христом. Він більший за Адама. Він не може охопити Своєю благодаттю менше людей, ніж їх загинуло після переступу Адама.

Ця логіка приводить до вчення про так зване всепримирення. Мовляв, позаяк всі люди зараз осуджені, має бути оголошена загальна амністія. Відразу ж усі будуть спасенні. Це звучить заспокійливо і спокусливо. Особливо коли посилаються на силу примирливої діяльності Христа. Він не поступиться в силі перед Адамом. Тому Він спасе всіх людей, які загинули через Адама. Тільки так Він набуде слави, Йому притаманної.

Чи знаходить ця думка підтвердження в Біблії? Здається, що так. "Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть" (1 Кор. 15:22). Цей мотив чітко звучить в Запитанні 20 Гейдельберзького Катехізису.

Однак ми не повинні робити вигляд, нібито тут сказано: всі люди помирають, і всі люди будуть оживлені. Тут двічі йдеться не просто про всіх людей без різниці, а про всіх, які "в Адамі вмирають", і про тих, які "в Христі всі оживуть".1 Важливим тут є слівце "в". Воно свідчить про міцний зв’язок: ми пов’язані з Адамом і Христом. Пов’язані так міцно, що помираємо через одного, або живемо через іншого. В цьому відношенні, вони обидва абсолютно подібні один до одного. Те, що вони роблять, має величезні наслідки, погані чи добрі, для всіх, хто до них належить. Тут ми можемо порівняти між собою Адама і Христа. Але це неможливо, якщо йдеться саме про кількість людей. Христос спасає лише частину з тих, кого Адам у своєму падінні потягнув за собою. Але це не значить, що Він менший за Адама. Вирішальним для Його зверхності є не кількість людей, яких Він спасає, а саме їх спасіння.2 Спасіння Христом лише однієї загиблої людини є справою безмежно важчою, ніж загублення через Адама

всього людства.3 Адамові тільки й треба було, що з’їсти від забороненого плоду.

Згідно з Запитанням 20, ми "загинули в Адамі".4 Це сталося через наш зв’язок з ним і його зв’язок з нами. Ми походимо від нього. Хіба існує щось таке, чого б ми не успадкували від нього? Від нього дуже складна будова нашого тіла. Наші ноги і руки мають таку ж саму форму, як і в нього. Від нього ми успадкували слух, зір, здатність мислити і говорити. Це чудові дари, чудові властивості. Якщо говорити про це, то ніхто ще не скаржився на своє походження від Адама. Але він не тільки наш біологічний праотець. В той же час він є головою всього людства. Тому не лише його руки стали нашими руками, його ноги – нашими ногами, а й його переступ став нашим переступом і його провина – нашою провиною.

Той, хто й надалі питатиме, чи всі люди однаково будуть спасенні у Христі, змішує дві речі. Перша – це те, що справою Христа є спасіння всіх Його вірних. Друга ж полягає в тому, що справою Адама була загибель всіх, хто належав до нього. В цьому відношенні сама Біблія ототожнює їх.5 Але тоді постає запитання: хто належить Адаму, а хто – Христу? Бо всі люди, за своїм походженням, зв’язані саме з Адамом, а не з Христом. Запитуючий цю різницю не враховує. Наш праотець – Адам. Христос же не є ним. Всі люди вже через своє народження належать до Адама, а не до Христа. Що ж повинно статися з нами, щоб ми були вже більше не "в Адамі", а "в Христі"?

 

Хто ж буде спасенний?

Що б там люди не думали про Адама, ніхто з них не може відірватися від нього. Ми вийшли з нього, як віття із стовбура. Ніхто тому не зарадить. Ніхто не може зректися свого походження. Тому ми не лише зовні і зсередини маємо такий самий вигляд, як він. Від нього бере свій початок і наша відраза до Бога.

Наш праотець, так би мовити, "прилучив" нас. Єдиний спосіб звільнитися – це відламатися від його родовідного дерева і прищепитися до іншого, а саме до Христа.6 Катехізис називає це: ті, хто прилучився до Христа. Це слово свідчить про єднання в найголовнішому.

В цьому зв’язку Ісус Сам Себе порівнював з Виноградиною, а своїх учнів з галуззям.7 Галуззя може жити і родити плід лише тоді, коли воно зрослося з виноградиною. Відокремлене від неї, воно приречене на смерть. Притому немає значення, чи це віття дбайливо обкрутили навколо виноградини, чи просто звалили його купою десь неподалік. Свої життєві соки виноградина віддає віттю лише тоді, коли воно становить єдине ціле з нею. Так і Ісус дає життя лише тим, хто тісно зв’язаний з Ним "справжньою вірою".

Що таке "справжня віра", це вже наступне запитання. Йдеться про те, що, за походженням, кожна людина бере свій початок в Адамі, а не в Христі. Винятком можуть бути лише ті, які повністю довіряються Йому і приймають "всі Його благословіння". Тільки вони і будуть спасенні. Тільки вони.

Катехізис не прочиняє двері до спасіння навіть на шпаринку. Він наголошує на тому, що є лише одні єдині двері. Однак ці єдині двері відчиняються настільки широко, що через них можуть вільно пройти всі люди. Христової смерті "більш ніж достатньо для вблагання за гріхи усього світу".8 І кожен, хто чує це послання, може розглядати його як настійний і серйозний заклик Бога повірити в Його Сина. При цьому Він запевняє, що кожен, хто вірує в Нього, не згинув (Ів. 3:16).

Тільки вони спасенні. Самі тільки вони. Тому ми дуже хочемо знати, що таке ця віра.

 

 

Запитання 21:       Що таке істинна віра?

Відповідь:            Істинна віра – це не тільки тверде знання та переконаність в правдивості всього, що Бог відкриває в Слові Своїм,

але й глибоко вкорінена впевненість, народжена в мені Духом Святим через Євангеліє, в тому, що лише завдяки благодаті, дарованій Христом, не тільки інші, але й я маю прощення гріхів, назавжди примирений з Богом і отримав дар спасіння.

В істинній вірі слід розрізняти два види діяльності. Це "знання" і "глибоко вкорінена впевненість". Говорячи про "знання", ми відразу ж думаємо про щось розумове. З допомогою розуму ми твердо знаємо, що Слово Боже правдиве.

На практиці таке знання може супроводжуватися непевністю щодо нашого особистого спасіння. Тому до цього додається, що істинна віра в той же час є глибоко вкоріненою впевненістю в тому, що "й я маю" дар спасіння. Істинна віра не може існувати без цієї особистої впевненості "в мені".

Цікаво, як Катехізис з’єднує між собою ці два боки віри – знання і впевненість.

 

Немає знання без глибоко вкоріненої віри.

Хтось може бути твердо переконаний в тому, що в Біблії викладено істину. Все, що Бог в ній відкриває, така людина вважає правдивим. Зокрема те, що Бог віддав Свого Сина, аби здобути для нас спасіння. І навіть, що це спасіння від Нього дійсно отримали "інші". Але на тому все й завершується. Ця людина не скаже з такою ж упевненістю, що спасіння даровано також їй особисто. Так далеко її віра не сягає.

Багато хто впізнає тут свої власні вагання. Як легко наша віра обмежується "знанням", що в Біблії викладено істину. Або ж "глибоко вкоріненою впевненістю" в те, що спасіння належить іншим.

Чи належу я сам до спасенних? Чи можу я бути глибоко впевненим у цьому? Це окрема тема, якій ми вирішили приділити особливу увагу в самому кінці розгляду питання про істинну віру. Істинна віра вважає Слово Боже правдивим. Цим вона починається. Але своєї кінцевої мети, свого апогею вона знаходить в глибоко вкоріненій впевненості, що спасіння отримав "і я". Це "кінець" істинної віри. Доки до того не дійде, ця віра не буде тим, чим вона має бути. Недостатньо твердо вірити у все, що сказано в Біблії, якщо не повіримо, що ми й самі спасенні.

Багато що може зашкодити зробити останній крок. Катехізис знає про це. Він дуже хоче допомогти нам переступити через цей останній поріг. Тому він з повною ясністю визначає, на якій підставі ми можемо знати про своє особисте спасіння: лише на підставі Христових заслуг. Немає жодної людини з невимовно важким тягарем провини на плечах, під якою цей фундамент хоча б один раз провалився. Тому нам з нашою вірою не слід тривожно пурхати над цим фундаментом, а треба опуститися на нього в глибоко вкоріненій впевненості. Там ми зможемо позбутися всієї провини і отримати заслуги Христа. Безкоштовно. Лише завдяки благодаті.

Катехізис не розглядає досконалу віру. На щастя, "істинна віра" і "досконала віра" – це різні речі. Інакше ми б загинули. А так – ні, бо, з нашою невправною вірою, ми можемо прийняти все багатство Божого спасіння. В такому разі, наша віра не нерозважлива чи зухвала, а "істинна", якою б недосконалою вона не була. Так нас заохочують прийняти повне спасіння.

Не маючи в руках абсолютно нічого, "істинна віра" може обійняти Христа з усіма Його заслугами.9 Обійми більше за міцний потиск рук. Ми можемо обхопити Його своїми руками. Звичайно, це сказано в переносному значенні. Але такі слова дають зрозуміти, наскільки сильно ми можемо бути впевнені в нашому зв’язку з Ним. Ця віра є "засобом, який підтримує наш зв’язок з Ним разом з усіма Його скарбами і дарами".10 Лише так, згідно з попередньою Відповіддю, будемо спасенні. Отже, Катехізис мав усі підстави приділити стільки уваги цьому особистому аспекту віри.11 Називають три скарби: прощення гріхів, примирення назавжди і отримання дару спасіння. Разом узяті, вони сприяють тому, щоб наш борг був списаний з рахунку (прощення) і перетворений на вічне позитивне сальдо (примирення назавжди), що приведе в результаті до безмежної слави і радості (дар спасіння). Всі ці заслуги Христові отримав  "і я".

 

Святий Дух.

Катехізис розуміє, як важно щирим християнам здобути впевненість в собі особисто. Він ставиться до цього з усією серйозністю і визнає, що лише Святий Дух може дати нам цю глибоко вкорінену впевненість. Про знання, що Біблія правдива, цього не говорять. Хоча й щодо нього з не меншою справедливістю можна сказати, що лише Дух може дати нам цю впевненість. Але тут спеціально наголошується саме на цій особистій впевненості. Це свідчить про те, що наша віра не просто так, сама по собі переходить від впевненості у Біблію до особистої впевненості в Спасителя. Сила Святого Духу необхідна також, щоб зробити цей останній крок.

Між іншим, ніхто не твердить про те, що знання є не дуже-то й важливими. Така думка була б неможливою. Бо Святий Дух народжує цю глибоко вкорінену впевненість в нас "через Євангеліє". Отже, це ми повинні знати і вважати за певне.

Віра не є знанням без глибоко вкоріненої впевненості, хоча так само вірно було б сказати і навпаки.

 

Немає глибоко вкоріненої впевненості без знання.

Неможливо заперечити, що під час розгляду віри глибоко вкоріненій впевненості приділено більше уваги, ніж знанню. Істинною вірою, врешті решт, є народжена в нас глибоко вкорінена впевненість в тому, що Бог Своє спасіння дав і нам особисто.

Чи віддає тут Катехізис перевагу глибоко вкоріненій впевненості над знанням? Чи вважає він, що знання правдивості Слова Божого не є ще, власно кажучи, справжньою вірою? Чи може її нижчою формою? Або, в крайньому разі, приступкою до неї? Прочитаймо спочатку, що там написано.

Перш за все, не треба робити вигляд, нібито там сказано, що істинна віра – це "не знання, а глибоко вкорінена впевненість". Там навіть не написано, що така віра – це в першу чергу глибоко вкорінена впевненість. В оригінальному варіанті йдеться про "не лише глибокі знання або відомості (…), а й глибоку впевненість". Тобто не про те, що одне менш важливе за інше, а що і одне й інше однаково важливі. Отже, ми не маємо права протиставляти знання віри й впевненість у вірі. По суті, вони переплітаються між собою. Точно так, як сказано в Святому Письмі: "І на Тебе надіятись будуть усі, що Ім’я Твоє знають" (Пс. 9:11). Знати Його – це значить бути впевненим у Ньому.12 Одне міститься в іншому. Той, хто знає Слово Боже і вважає Його правдивим, має все, щоб бути твердо впевненим у тому, що йому теж даровано спасіння. Те, що в прихованому вигляді перебуває у вірі під виглядом знання, відкривається в подальших словах про впевненість. Саме це має на увазі Катехізис. Отже, він не поділяє віру на два окремих елементи: знання і впевненість. Так само він не висловлюється негативно про знання віри, щоб піднести тим самим впевненість у вірі. Він навіть уявлення про це не дає, хто б там що не казав.13 Катехізис просто має на увазі, що наше особисте спасіння справді об’явлене нам в Євангелії. З нього ми знаємо, що "і я" отримав це спасіння. Так, власне, й написано в Євангелії. Чорним по білому. Це не якесь там повідомлення. Це обітниця з боку Бога. Той, хто вважає Слово, що містить в собі цю обітницю, правдивим, може бути впевнений, що благодать даровано не тільки іншим, але й йому (або їй) особисто. Адже не може бути й мови про те, що Він обдурює нас.14 Так, наше знання правдивості Слова Божого стає настільки глибоким, що сягає особистої впевненості в Його обітницях щодо нас. Цю впевненість народжує в наших серцях Дух, але Він робить це "через Євангеліє". Це той випробуваний засіб, за допомогою якого Він пробуджує цю впевненість в наших серцях. Тому ми повинні "почути" це Євангеліє. Віра є наслідком слухання його.15 Тому Ісус наказав проповідувати Євангеліє. Проповідувати, увірувати і бути спасенним – ці завдання продовжують одне одне.16 Євангеліє – це сила на спасіння нам (Рим. 1:16). Конкретно ж сила полягає в змісті цієї звістки. В той час як ми слухаємо Євангеліє своїми вухами, читаємо своїми очима і пізнаємо своїм розумом, Дух зароджує в наших серцях твердо вкорінену впевненість в тому, що "і я" отримаю спасіння.

Де ще в Біблії Він дає таку обітницю?

 

 

Запитання 22:       У що тоді мусить вірити християнин?

Відповідь:            У все, що обіцяє Бог в Своєму Євангелії.

Основний зміст Євангелія представлено в догматах християнського віросповідання в Апостольському символі віри, який не піддається сумніву і визнається по всьому світі.

Згідно з Відповіддю 21 Гейдельберзького Катехізису, я повинен вважати правдивим "все", "що Бог відкриває в Слові Своїм". По суті, у Відповіді 22 говориться абсолютно те саме. Але вона має свою власну місію. Специфіка полягає в слові "обіцяє". Християнин мусить вірити не лише в те, що відкривається в Євангелії або записано в ньому, але й в усе те, що в ньому обіцяється. Бог приходить до нас не лише із сувоєм істин і фактів, а й з Своїми обітницями. Обітницями спасіння, адресованими особисто нам. Той, хто це розуміє, отримує тим самим ключ, аби за допомогою його на повну силу пробудити в собі дію Євангелія.

 

Євангеліє – це суцільна обітниця.

Християнин має вірити "у все, що обіцяє Бог в Своєму Євангелії". Слово "все" не означає суму всіх обітниць, які є в Біблії. Тоді можна було б подумати, що обітниці розпорошені по всьому Євангелії, неначе острови в безкрайньому морі.

Мало сказати, що обітниці містяться в Євангелії. Саме Євангеліє – це суцільна обітниця. В кожній біблійній історії Бог обіцяє дати нам щось. Так розуміє справу і Катехізис. Тому він може сказати, ще Дванадцять частин Символу віри дають стислий виклад усього того, що нам обіцяно в Євангелії. Але ці Дванадцять частин Символу віри не є низкою, що складається з дванадцяти чітко виражених обітниць. В більшості з них йдеться про те, що Бог вчинив раніше, під час створення світу і за часів перебування на землі Христа. Те ж саме бачимо і в самому Євангелії. Але таємниця полягає в тому, що кожна стаття, з одного боку, і кожна сторінка Євангелія – з іншого, розповідають про наше створення, наше визволення/спасіння і наше освячення.17 Тому все Євангеліє можна визначити як постійну обітницю Божу, яку отримую "і я". Це стосується і тих місць, де Його обітниці явно не згадуються.18

Отже, Відповідь 22 не означає, що ми просто мусимо вірити в усе, що написано в Євангелії. Звичайно, це теж необхідно. Але це в крайньому разі стосувалося б лише історичної та профетичної достовірності Біблії. Цього було б замало. Тому в Катехізисі сказано: у все, що обіцяє Бог в Своєму Євангелії. В тому числі й нам. Все в даній відповіді зводиться саме до цього.

Оригінальне видання (Бакгейзена Ван ден Брінка) посилається насамперед на Ів. 20:31. Там Іван пояснює, що він ставив собі за мету в своїй книзі про Христа. Це не життєпис Христа, призначений для тих, хто цікавиться історією. Це не "репортаж", а джерело життя. Той, хто вірить у це, життя матиме в Ньому.19 Те, що можна сказати про цю біблійну книгу, дійсне і для всього Святого Письма. Воно є Божою обітницею життя.

Біблія каже правду. У Ефесі язичники прийняли Євангеліє. Для них вона була "словом істини", але не меншою мірою, за словами Павла, "Євангеліє спасіння свого" (Еф. 1:13).20 Істина в тому, що Бог хоче нашого спасіння.

Тим самим Катехізис вручає нам ключ для розуміння справжнього змісту Євангелія. В кожній історії та пісні, в кожному пророцтві та посланні і т.д. Бог проголошує: Я роблю це і для тебе.

Для християнина повна істина Євангелія полягає не в тім, що Бог каже, ким Він є, а в тім, ким Він є і хоче бути для нас. Той, хто це знає і в це вірить, перебуває у вигідному становищі. Він може назвати всемогутнього Творця "моїм Богом і Отцем" (Відповідь 26). Думаючи про Христові муки, він говорить "мій Господь Христос" (Відповідь 44). Щодо Святого Духа, він сповідує віру в те, що: і мені було дано, щоб прилучити мене до Христа і всіх Його благословінь, щоб утішити мене і залишитися зі мною довіку. Віра в усе це не є нерозважністю. Це шанобливе сприйняття того, що Євангеліє є словом істини. А істина в тому, що Бог воліє, аби "і я" отримав Його спасіння.

 

Дванадцять частин Символу віри.

Дванадцять частин Символу віри виникли інакше, ніж наш Гейдельберзький Катехізис. Останній, після певного підготовчого періоду, більше не змінювався і став таким, яким ми його знаємо і зараз. А дванадцять частин Символу віри, навпаки, складалися давньою церквою протягом тривалого часу. Свого теперішнього вигляду вони набули в результаті багатьох змін і доробок, історія яких настільки заплутана, що дослідити їх майже неможливо.

В той час як після Дня П’ятидесятниці церква поширилася в усьому світі, збереглося усвідомлення того, що у вірі вона повинна бути єдиною. Близько року 150-го під час хрещення озвучувалися формулювання, в яких дещо докладніше говорилося про Отця, Сина і Святого Духа. Протягом наступних століть використовувались різні символи віри, в яких ми все більше впізнаємо основу пізніших Дванадцяти частин. У своєму сьогоднішньому вигляді вони зафіксовані в рукописі початку 8-го століття. Карл Великий сприяв загальному вживанню цього символу віри. Він наказав усім віруючим своєї імперії вивчити цей текст. Ми не будемо вдаватися в деталі цієї історії. Головне те, що церкви за часів Реформації прийняти цей символ віри як достовірний стислий виклад їхньої спільної віри.21

 

 

 

1 Те саме стосується Рим. 5:18, де говориться про "всіх людей", на яких прийшов осуд, і також про "всіх людей", на яких прийшло виправдання. Перший раз маються на увазі всі нащадки Адама, а другий – всі, які, згідно з віршем 17, прийняли виправдання.

2 "Бо достойність і силу Христового відкуплення треба вимірювати не кількістю людей, яких Він робить праведними, а величчю цього благословення. І це справді так! Важче спасти одного або двох загиблих, аніж погубити багатьох", Zach. Ursinus, Het schatboek, I, 143, 144.

3 Про перевагу милості над гріхом див. також. Рим. 5:15.

4 В попередніх виданнях говорилось "через Адама", але слово "в" краще передає сенс висловлювання.

5 Рим. 5:12-21; 1 Кор. 15:22.

6 Приклади вживання таких образів, як галузки, що мають бути прищеплені до іншого дерева, знаходимо в оригінальному виданні Катехізису Бакгейзена ван ден Брінка. Він посилається на Рим. 11:17, 19. Галузки дикого олійного дерева прищепилися до культурної оливи. Це щеплення є свого роду прилученням. Галузки виступають як язичники, які прищеплюються до родоводу Ізраїлю. Отже, тут йдеться про прилучення до Ізраїлю, а не (безпосередньо) до Христа. Однак образ галузки дикої оливи (язичників), яка прищеплюється до родоводу Ізраїлю і, таким чином, стає "спільником товщу оливного кореня", може бути вжитий також стосовно нашого прилучення до Христа.

7 Ів. 15:4, 5.

8 Канони Дортського Синоду, II, 3.

9 Нідерландське віровизнання, Стаття 22 розглядає цю дію віри, вживаючи сильні вирази. Тут говориться про "істинну віру (…), яка обіймає Ісуса Христа з усіма Його заслугами, привласнює Його". Внаслідок цього, хтось з таких людей "володіє Ісусом Христом через віру" і, значить, "має" все Його спасіння. Таким чином, скарби і дари Христові стають "нашою власністю".

10 Там же.

11 Хіба сьогодні тема особистої впевненості в нашому спасінні витискується питанням про достовірність Євангелія? Безперечно, це питання звучить сьогодні ще актуальніше, ніж за часів виникнення Катехізису. Проте це не означає, що тема впевненості в нашому особистому спасінні вже не є такою злободенною. І сьогодні кожен, хто вірить в правдивість Слова Божого, зупиняється перед основним питанням, чи спасіння даровано і йому особисто. Своєї ваги це питання не втратило і сьогодні. Інша справа, чи достатньою мірою можна наблизитись до теми особистої впевненості, якщо вся увага зосереджуватиметься навколо знання про правдивість Слова Божого. Як би там не було, Відповідь 21 Гейдельберзького Катехізису зовсім не втратила своєї актуальності.

 

12 К. Схілдер говорить також про змішування цього "знання" і "глибоко вкоріненої впевненості". В першому "міститься" друга. Оскільки їх не можна назвати одночасно, виникає питання про "певну черговість". Насправді ж вони є єдиним цілим, K. Schilder, Heidelbergsche Catechismus, 521.

13 Словами "не лише, а й" Катехізис, згідно з С.П. Де, викликає "уявлення про те, що віра складається з двох доволі самостійних елементів, перший з яких являє одне тільки розумове сприйняття Святого Письма як Слова Божого, а другий – впевненість у прощаючій благодаті Божій в Христі". Крім цього, таке визначення віри небезпечне тим, що знання може розглядатися як щось менш варте, S.P. Dee, Het geloofsbegrip van Calvijn, 196 v., 201, 202. А.Г. Гоніг зазначає, що відносно цього С.П. Де помиляється. Він указує на те, що Урсин у своєму творі не посилається на тексти, які звичайно згадувалися, коли йшлося про суто розумове сприйняття Святого Письма як Слова Божого (так звана "історична віра"). Замість цього, він посилається, наприклад на Ів. 17:3, де йдеться далеко не лише про розумове знання, A.G. Honig, Handboek van de Gereformeerde Dogmatiek, 571. Іншими словами: в поняття "знання" Катехізис цілком слушно включає "глибоко вкорінену впевненість".

Про відношення "знання/впевненість" див. також BGD, 540 v.

14 Інша справа, що можна обдурити самого себе. Христос начебто колись відкинув людей, які багато чого зробили Ім’ям Його (Мт. 7:21-23). Пізніше виявилось, що це просто хибна думка. Але винне в цьому не Євангеліє. Ніхто не звинуватить його в цьому.

15 Рим. 10:17.

16 Мк. 16:15, 16.

17 Див. Відповідь 24 Гейдельберзького Катехізису.

18 Див. також BGD, 519.

19 K. Schilder, вказ. пр., 592.

20 Див. також L. Floor, Efeziёrs, 66.

21 Див. L. Doekes, Credo, 12-19.