Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

Шанування батьків. Недільний день 39

 

П’ята заповідь:

Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі.

 

Запитання 104:                  Яка воля Божа щодо тебе у п’ятій заповіді?

 

Відповідь:                                   Щоб я шанував, любив і був вірним своєму батькові, матері та всім, хто отримав владу керувати мною; щоб я слухався і корився їм, як і належить, коли вони добре навчають і виправляють мене; щоб я був терплячим до їхніх слабкостей і вад, бо саме через них Бог вирішив кермувати нами.

 

У цій заповіді Бог звертається до дітей. Вони повинні шанувати своїх батьків. Ми всі чиїсь діти. Люди якої вікової групи маються на увазі? Дехто припускає, що йдеться про дорослих дітей і їхніх літніх батьків. Під «шануванням» тоді слід розуміти не слухняність батькам, а конкретно догляд за ними тоді, коли вони постаріли і потребують допомоги. Згідно такого бачення, ця заповідь – насамперед соціальний припис. Тема авторитету і слухняності начебто і не піднімається.[797] Чи не виникла тут неточність у Катехізисі?

 

Про що йдеться

Звичайно, якщо старші діти шанують батька і матір, вони зобов’язані допомагати своїм літнім батькам, що потребують підтримки. Але це шанування починається вже у ранньому віці з поваги до батьківського авторитету у вихованні.[798] Закон – а, отже, і ця заповідь – призначені не лише дорослим. Мойсей наказує читати його «перед усім Ізраїлем до їхніх вух», окремо називаючи також і дітей. Вони всі повинні «виконувати всі слова цього Закону».[799] Апостол Павло підтверджує це. У Еф. 6:1, 2 він пише, що діти повинні слухатися своїх батьків. Для цього він посилається на п’яту заповідь. Очевидно, він говорить про молодих батьків і матерів, які мають владу над своїми підростаючими дітьми.

Без жодних вагань у Катехізисі це коло батьків розширено до «всіх, хто отримав владу керувати мною». Це досить багато людей. Ми всюди маємо справу з носіями влади: у школі – це вчитель, на роботі – начальник, у церкві – церковна рада, у суспільному житті – уряд. Дехто з них ані на дещицю не нагадує добрих батька чи матір. Проте у Катехізисі уся ця строката юрба підведена під один знаменник. Бо щодо усіх них справедливим є ось що: Бог хоче кермувати нами їхніми руками. Таким чином задано масштаб цієї заповіді.

Батьки – це взірець для всіх носіїв влади. Вони відкривають їхній ряд. І це не випадково. Адже в заповіді не говориться «шануй свого царя, чи вчителя, чи начальника». Обравши батька і матір за приклад, ця заповідь надає чудову вихідну точку для відповіді на різноманітні актуальні питання про владу, як от, наприклад: від кого походить влада? У чому її користь? Як нам до неї ставитися?

 

Звідки у батьків їхня влада

Для Катехізису слово «влада» важливе. Батько і мати визначені як люди, які «отримали владу керувати мною». Звідки у них ця влада?

Батьки за означенням старші за своїх дітей. Через це вони мудріші за них і мають більше досвіду. До того ж діти в усьому залежні від них. Через цю природну перевагу батькам легко впливати на своїх дітей. Втім, їхня влада заснована не на цій перевазі, яку вони, до речі, повільно, але впевнено втрачають. Діти наздоганяють своїх батьків. З віком вони більш критично дивляться на речі і починають бачити помилки своїх вихователів. Чи втрачають батьки через це свою владу? Зрештою, єдиний фундамент під їхньою владою – це те, що вони отримали її від Бога. Усі інші аргументи за владу батьків можна оскаржити або ж вони з часом втрачають переконливість.

Шанування батька і матері означає, що я, «як і належить, слухаюсь і корюся» їм. Це звучить старомодно, але Біблія говорить однозначно з цього приводу. Поряд із словом «шанувати» у ній вжиті ще суворіші слова: «боятися» і «благоговіти». Кожен буде боятися матері своєї та батька свого (Лев. 19:3).[800] Це ж саме слово «боятися» використовується і тоді, коли після важких ударів грому Ізраїль був глибоко вражений Самуїлом (як очільником) і Господом.[801]

Звичайно, перед матусею дитина благоговіє зовсім по-іншому, ніж перед Богом, або перед поліцейським чи вчителем. Для всіх цих різних форм поваги у Біблії може бути вжите одне і те ж слово «боятися». У будь-якому випадку Бог хоче, аби діти поважали владу своїх батьків. Чому Він хоче цього?

 

Божі наміри стосовно батьківської влади

Коли батьки не мають авторитету в очах своїх дітей, домівка перетворюється на хаос. Оскільки такі діти не знають, що таке влада, вони також часто порушують лад у школі, а пізніше – у суспільстві. У цьому сенсі ця заповідь корисна для усього суспільства. І все ж, Богу потрібно більше, ніж родини зі слухняними дітьми. Це стає зрозумілим, коли ми читаємо цю заповідь у світлі вступу до Закону. У ньому Господь заявляє, що Він звільнив цих дітей з рабства – разом з батьками.

Отже, ми не повинні відривати цю заповідь від вступу. Бог не закликає всіх дітей просто так шанувати своїх батьків. Він не давав цієї заповіді, наприклад, єгипетським дітям. Вони би чули лише погане про Нього від своїх батьків. Шанування своїх батьків не наблизило би їх до Господа.

Бог дав цю заповідь дітям Свого народу. Він хотів найперше, щоб вони пізнали Його як свого визволителя. Про це мали подбати їхні батьки. Саме тому Він заповів їм слухати своїх батьків: шануй свого батька і свою матір.

Власне, шанувати когось означає вважати цю людину значущою чи важливою.[802] Що зробило цих батьків такими важливими? Вони могли розповісти своїм дітям, ким є для них Господь. Це перше покоління батьків на той час вже отримало завдання святкувати Пасху і відзначати вихід.[803] Тоді їхні діти могли засипати їх питаннями. Іноді вважають, що це були заздалегідь підготовлені запитання на кшталт нашого катехізису, але, звичайно ж, малися на увазі і спонтанні запитання. Треба було багато пояснити. Чому треба було забивати ягня? Чому треба було так ретельно прибирати усі дріжджі («квашене»)? Батько повинен був настільки тісно залучити своїх дітей до свята і всіх приготувань, щоб питання поставали самі собою.[804] Щойно він говорив про свій вихід, як відразу переводив погляд на свого сина (чи дочку) і казав: Господь вивів нас з Єгипту.[805] Діти і батьки вийшли разом з Єгипту і рушили до обіцяної землі. Відтоді вони могли через своїх батьків пізнавати великого Керманича і вчитися слідувати за Ним. Зі свого боку вони повинні були переказати про це далі своїм дітям. Їх спонукають до цього з усією серйозністю.[806]

Ця заповідь лунає на повну силу і у Новому Заповіті. «Діти, слухайтеся своїх батьків». Різниця в тому, що ця заповідь звертається не лише до юдейських, але і до еллінських дітей церкви у Ефесі: «Шануй свого батька та матір» (Еф. 6:1, 2). Ці батьки – колишні язичники – були разом із дітьми звільнені Богом. Саме тому Він заповідає їм слухатися своїх батьків. Головний мотив той самий: через батьків вони пізнають Бога завіту.

 

Добре навчання і виправлення

У Еф. 6:4 Павло закликає батьків не дратувати і не озлоблювати своїх дітей. Він, очевидно, має на увазі батьків, які нав’язують свою волю дітям та не розуміють їхніх запитань. Такі діти легко закриваються у собі, стають пригніченими чи бунтівними. З іншого боку, батьки не можуть дозволити своїм дітям робити що завгодно. Вони повинні їх виховувати.

Це виховання полягає, відповідно до слів Павла, у «напоминанні» й «остереженні». Під остереженням ми розуміємо навчання дисципліні. Батько навчає своїх дітей, як їм слід поводитися. При цьому може знадобитися тепле слівце чи навіть покарання.[807] Під час «напоминання» батько більше схожий на вчителя, який наставляє своїх дітей у Законі.[808] Підсумовуючи, батько-християнин не може бути авторитарним, але не може бути і слабохарактерним. Він повинен користуватися своєю владою, щоб навчати своїх дітей і формувати їх особистість. Виховання відрізняється від проведення курсів для волонтерів.

Павло спирається на заповідь зі Старого Заповіту, але вказує також і на здобутки Нового Заповіту. Молодь громади в Ефесі виховується у науці «Господній», тобто Господа Ісуса. Так, як батьки раніше розповідали про Господа, Який визволив їх з Єгипту, так тепер вони розповідають про Христа, Який врятував їх з-під влади гріха і смерті. Молодь церкви повинна знати, що за «добрим навчанням і виправленням» стоїть не хто інший, як Сам Господь Христос. Це все надає християнському вихованню унікальну глибину.

Християни використовують свою владу, щоб повести своїх дітей за собою єдиним правильним шляхом. Чи віддають вони належне при цьому свободі вибору дітей? Багато батьків запевняють, що вони дозволяють своїм дітям самостійно визначати свої життєві переконання. Звучить дуже гарно, але що насправді це означає? Вони поводяться так, ніби висаджують своїх дітей біля транспортної розв’язки, де ті, мов вільні птахи, можуть обрати свій власний шлях. Насправді такі батьки спершу досить довго ведуть дітей власною дорогою. Самою тільки поведінкою і прикладом вони справляють величезний вплив. Якщо вони мовчать, як риби, і не розповідають про Бога, то це їхній вибір, але вони ведуть за собою своїх дітей. Якби це залежало тільки від них, їхні діти ніколи б не обрали єдиного правильного шляху. Християнські батьки черпають свою мудрість із Євангелія. Воно не застаріває. Тому під час хрещення своїх дітей вони обіцяють наставляти їх у вченні Старого і Нового Заповітів. Вони не просять Бога, щоб діти перейняли просто якісь ідеї батьків, а щоб Він повсякчас кермував ними через Святого Духа.

Потім починається виховання. І Бог заповідає: шануй свого батька і матір, бо через них Я хочу кермувати тобою. Тому Я дав тобі батьків.

«З Божої руки отриманий» – так часто починаються повідомлення про народження. Щонайменше так само важливо, щоб і діти могли сказати про своїх батьків: з Божої руки отримані. Кожна хрещена дитина отримує від Бога своїх батьків чи вихователів. Діти, до яких звертається ця заповідь, мають надзвичайні привілеї. У них найнадійніші вихователі у світі. Це батьки і матері, які знають дорогу до справжнього щастя. Кращих поводирів годі шукати. Бог хоче кермувати нами через них, навіть якщо вони зовсім не ідеальні.

 

Терпіння до їхніх слабкостей і вад

У Катехізисі визнається без вагань, що батьки мають «слабкості та вади». Жодного слова на виправдання. Молодь під час занять з катехізису може і це положення приймати серйозно.

У Біблії вади батьків приховуються ще менше. Ісак полюбив сина свого Ісава, бо той міг добути смачну дичину. А Ревека на противагу цьому любила його брата-близнюка Якова.[809] Інший приклад: Яків давав своєму улюбленому синові Йосипу гарне вбрання, розпалюючи тим самим ревнощі своїх інших синів.[810] Нерозумно з боку тих батьків! І згубні наслідки цього детально описуються.

Та все ж ці батьки – Ісак та Яків – були добрими поводирями своїх дітей. Вони обоє з пошаною згадуються поміж справжніх віруючих.[811]

У Катехізисі так само йдеться про батьків, які попри свої вади залишаються добрими поводирями. Адже в ньому написано: «добре навчають і виправляють». Це – вихідна точка цієї заповіді. Це повинні пам’ятати усі батьки.

 

Довге і щасливе життя

Господь пов’язав цю заповідь з обітницею довгого і щасливого життя в обіцяній землі.

Що означала ця обітниця? Не кожна юдейська дитина, що шанувала своїх батьків і наслідувала їхню віру, отримувала щасливе життя. Невже людині залишається тепер лише чекати, чи не призначена ця гарна обітниця і для неї? Таке пояснення залишає багато запитань. Цю обітницю записано не десь у кутику дрібним шрифтом. Ніщо не вказує на те, що на неї не можна повністю покластися. Тому шукаємо відповіді в іншому напрямку.

Обіцяним життям будуть насолоджуватися «на землі, яку Господь, Бог твій, дасть тобі». Особливістю цієї (Ханаанської) землі було те, що вона – не менше, але і не більше – була завдатком нової землі. Уже багато століть тому Авраам не сподівався на досконале життя у цій землі. Він чекав на «небесну батьківщину».[812] Діти, що беруть приклад з віри своїх батьків, неодмінно побачать виповнення цієї обітниці.

Вона означає, що коротше чи довше життя у земному Ханаані отримає продовження у вічному житті. Павло підтверджує таке пояснення. Він надсилає свої розмисли про цю заповідь – з її обітницею і всім іншим – до громади в еллінському Ефесі. Для тамтешніх християн – були вони юдеями чи ні – земний Ханаан вже давно не був обіцяною землею. Постає цікаве питання, що тоді залишається від обітниці довгого життя в обіцяній землі. Відповідь містить несподіванку. Павло пише: «Шануй свого батька та матір – це перша заповідь з обітницею – щоб добре велося тобі і щоб ти був на землі довголітній» (Еф. 6:1-3). Обітниця збережена; вона навіть отримує додатковий наголос, бо це «перша заповідь з обітницею» чи радше «важлива заповідь саме завдяки своїй обітниці».[813]

Старозаповітна обітниця не втратила і крихти актуальності. Різниця лише в тому, що ліквідовані минулі обмеження. «Земля (як країна), яку Яхве, Бог твій, дасть тобі» розширена до «землі (як планети)». Цій обітниці тепер можна радіти по всьому світі. Не важить, чи йшов ти як ізраїльтянин пустелею з Мойсеєм, чи жив у часи Павла як еллін у Ефесі, а чи знімаєш тепер кімнату в Амстердамі. Хто шанує своїх батьків у відповідності до п’ятої заповіді, має обітницю довгого життя, що починається «на землі» і продовжується на землі, що Він дасть.

 

Всі, хто отримав владу керувати мною

За межами родини ми теж стикаємося із владою. В системі освіти ти учень або викладач, у бізнесі – робітник чи працедавець, у церкві – член громади чи служитель, у політиці – підданий чи службовець органів влади.

Кожний вид влади має свої особливості. Старійшина не дає таких завдань, як начальник. Начальник не роздає квитанцій про штрафи, як органи влади. У Катехізисі не розбираються всі ці відмінності. Про всіх людей, що якось впливають на нас – у церкві, державі чи суспільстві – тут говориться, що «саме через них Бог вирішив кермувати нами». Це стосується і тих, хто у здійсненні своєї влади не мають нічого батьківського чи материнського. Так, Давид до останнього тримався того, що Саул, який переслідував його, отримав свою владу від Бога.[814] Цар Навуходоносор, що переселив Ізраїль, отримав свою владу від Бога.[815] Тому нам треба «не вагаючись віддавати найгіршому тиранові таку пошану, якої Господь повважав його гідним».[816] Бо «щойно Господь піднесе когось до царської величності, Він тим самим проголошує Свою волю до того, щоб ця людина правила».[817] Петро й Павло закликають коритися язичницьким правителям. Вони, може, і справді виходять з того, що ці правителі чинять те, що є добрим, але не залишають жодного місця для спротиву.[818] Святе Письмо нікого не закликає до спротиву – ані у політиці, ані у соціальній сфері. Справедливо було вказано, що навіть в Об. 13, де йдеться про владу Антихриста, немає заклику до повстання проти неї.[819] А стосовно влади у суспільстві: Павло відправив раба-втікача, Онисима, до його пана Филимона.[820] Та цим ще сказано не все.

 

Завжди слухатися?

Бога повинно слухатися більше, як людей.[821] Це зрозуміло. Але як довго належить коритися експлуататорам і тиранам, які не забороняють тобі вірити? Де пролягає межа?

Саме тепер слід нагадати, що ця заповідь важлива якраз завдяки обітниці щасливого життя. Тому батьки, що руйнують це щастя своїх дітей, втрачають свою владу. Коли ця обітниця перетворюється на насмішку, ця заповідь починає втрачати свою благосну силу. Заповідь та обітниця нерозривно пов’язані між собою! В якийсь момент виникає право на опір і повстання.[822]

Інша справа, чи завжди можна використати це право на повстання. Моделі влади погано надаються до змін. Використавши право на повстання, на практиці християни часто нічого не досягають. Для них не залишається нічого іншого, як змиритися із ситуацією.

На щастя, Павло вказує людям на щось більше, ніж право на повстання. Він звертає їхню увагу на рабство, яке було поширеним в той час. Ніде він не захищає рабство як те, що було встановлене Богом. «Авторитет» чи «владу» рабовласника не можна порівняти з владою батька чи матері. Тому апостол вважав, що це добре, коли раб використовував можливість звільнитися у законний спосіб.[823] Щодо цього не може бути непорозумінь.

Але так само ніхто не міг, розмахуючи посланням Павла, розв’язати повстання рабів. Зміст його звернення до рабів-християн не у «намагайся звільнитися», а у «ти є вільний»! Адже раб належав не господарю, а Христу. І навпаки – його рабовласник-християнин був рабом Христа.

Так апостол показав відносність позиції як рабів, так і панів. Це мало ефект просочувального мастила на існуючий суспільний лад і повільно, але невблаганно розхитувало інститут рабства.

Раби вільні, коли їхній Господь – Христос. І пани – раби, коли їхній Господь – Христос. Тому віруючим рабам не слід перейматися своїм соціальним положенням. Для того, хто служить Богові, у принципі не важить, раб він чи ні. У той час, як раби гнуть спину на свого пана, вони повинні усвідомлювати, що роблять це «як раби Христові». Насправді, працюючи, вони «чинять від душі волю Божу».[824] Тому «їхня смиренна, а іноді навіть важка праця – це не що інше, як служба своєму небесному Володарю. Їхні пани – це інструменти, за допомогою яких Христос кермує ними».[825]

Таке розуміння не робить зайвою боротьбу проти усілякої несправедливості, але їхня свобода більше не залежить від успіху цієї боротьби.

Християни служать Богові, що справдив вихід. Він кермує ними. Він робить це прямо і наочно через християнських вихователів, представників влади та служителів церкви. Менш впізнавано Він робить це руками жорстокої влади чи невдоволеного начальника. Але християнами керує Христос, хай би через кого. Вони – Його, і Він обіцяє їм довге і щасливе життя на землі, яку Він їм дасть.

 

 

[797] C. Houtman, Exodus III, 61 і далі.

[798] Й.П. Леттінґа вказує на паралель з Лев. 19:3, де замість «шанувати» вжите дієслово «боятися, благоговіти перед кимось». «У цій заповіді також однозначно йдеться про шанування влади батьків», там само, 492.

[799] Повт. Зак. 31:11-13.

[800] Те, що тут на першому місці мати, свідчить про те, що вона має не меншу владу над дітьми, ніж батько.

[801] «І ввесь народ сильно злякався Господа та Самуїла» (1 Сам. 12:18), J.L. Koole, De tien geboden, 88.

[802] J.L. Koole, там само, 88.

[803] Вих. 13:3 і далі.

[804] «Цілком очевидно, що батько не повинен чекати на запитання дитини і потім давати пояснення. Смисл полягає у тому, що кожний батько повинен залучати дітей до виконання релігійних обрядів і надавати їх детальне пояснення», C. Houtman, Exodus II, 142.

[805] Вих. 13:8, 14.

[806] Повт. Зак. 4:9, 10; 6:7; 31:10-13.

[807] У старих виданнях Катехізису говорилося «навчають і карають». Слово «карають» було справедливо замінене ширшим поняттям «виправляють».

[808] Див. також L. Floor, Efeziërs, 197.

[809] Бут. 25:28.

[810] Бут. 37:3, 4.

[811] Євр. 11:20, 21.

[812] Євр. 11:16.

[813] Переклад «перша заповідь з обітницею» невірний. У другій заповіді декалогу також вже містилася обітниця. Проблема зникає, якщо це перекласти як «це важлива заповідь завдяки обітниці», J. Douma, там само, 219, примітка 5. Див. також Jos Keulers ‘De brief aan de Epheziërs’ у De brieven van Paulus ІІ, 104.

Дещо інше можна прочитати в L. Floor, там само, 196. Він вважає, що це головна чи основна заповідь, яка у собі містить обітницю.

[814] 1 Сам. 26:9, 11, 16; 2 Сам. 1:14, 16.

[815] Дан. 2:21, 37; 5:18.

[816] J. Calvijn, Institutie, IV, 20, 26.

[817] Там само, 20, 28.

[818] Згідно Рим. 13:1-7, влада – «Божий слуга, тобі на добро». Їй слід коритися з тієї причини, що вона була встановлена Богом. Представники влади називаються «служителями Божими».

Згідно 1 Петр. 2:13-17, представникам влади слід коритися «ради Господа». У цьому міститься вказівка, що їхня влада походить від Бога, P.H.R. van Houwelingen, 1 Petrus, 94.

[819] J. Douma, там само, 263, примітка 42.

[820] Флм. 1:8 і далі.

[821] Дії 5:29.

[822] Проти цього не можна зауважити, що Ізраїль був зобов’язаний підкоритися владарюванню жорстокого царя вавилонського (Єр. 27). Там йшлося про особливу ситуацію, коли Бог повідомив, що хоче покарати Свій народ. Ця виняткова заборона до спротиву вказує скоріше на те, що для Ізраїлю було за правило повставати проти чужинського політичного панування.

Щодо права на повстання див. J. Douma, там само, 265 і далі і Politieke verantwoordelijkheid, 193 і далі.

[823] 1 Кор. 7:21.

[824] Еф. 6:5-7.

[825] L. Floor, там само, 199.