Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

КІЛЬКА СПРОБ УНИКНУТИ БОЖОГО ПРИСУДУ. Недільний день 4

 

Запитання 9:         Але тоді чи не поступає Бог несправедливо до людини, вимагаючи від неї в Своєму законі виконання неможливого?

Відповідь:            Ні, Бог створив людину здатною дотримуватись Його закону. Проте людина, спокушена дияволом, в безрозсудному непослуху відняла Божі дари від себе і від усіх своїх нащадків.

Ніхто не зможе зламати залізо руками. Той, хто вимагає цього від нас, ставиться до нас несправедливо. З цим всі погодяться. Але в Своєму Законі Бог вимагає того, чого жодна людина не в змозі зробити. Щоправда, раніше, в раю, вона була здатна на це. Але тепер це вже неможливо. Проте для Нього це не є підставою для пом’якшення Своїх вимог. Хіба через це Він ставиться несправедливо до нас? В цьому новому, неповажливому запитанні криється намагання шукати провину за наш переступ не в нас, а в Богові. Катехізис хоче розвіяти будь-які інсинуації щодо цього.1

 

Чому Бог так багато вимагає від людини?

Нездатні ні на що добре, схильні до всілякого зла. Ніщо не вказує на те, що такі люди зможуть виконати Божу вимогу, а саме ту, яку Бог поставив у раю перед Адамом і Євою. Для них цей самий Закон був прадавнім Законом.2 Різниця лише в тому, що після гріхопадіння цей Закон містить всілякі спеціальні заповіді, наприклад, про поклоніння ідолам, про вбивство, перелюб та крадіжку. Спочатку це було непотрібно. Адама не треба було довго вмовляти, щоб він не служив ніяким іншим богам і т.д. Це б йому й на думку не спало. Але тому знову ж таки суперечить, що Бог дав Адамові та Єві дуже специфічну випробну заповідь, якої сьогодні більше немає. Ніде в світі немає хоча б одного овочевого дерева, з якого нікому не можна було б їсти лише тому тільки, що Бог це заборонив. Отже, конкретне наповнення Божих заповідей в раю було не таким, як у часи Мойсея, коли виникло багато нових приписів. І не таким після Дня П’ятидесятниці, коли втратили силу заповіді про принесення жертви та обрізання. Але ядро – те, що Ісус називає "найбільшою заповіддю" – залишалося незмінним в усі часи: Люби Бога свого всім серцем своїм. Саме про цей Закон тут і йдеться.

Великою відмінністю порівняно з початком життя в раю є те, що тепер Бог вимагає такого, чого людина "не може зробити". Чи не є це з Його боку несправедливістю щодо нас? Так би воно й було, якби все тим і закінчилося. Але це лише половина правди. Її друга половина (про  яку Запитання не згадує) полягає в тому, що Бог "створив людину здатною" дотримуватись Його Закону. Він дав нам усе для того, щоб легко, з радістю виконати всі Його вимоги. І не Бог винний у тому, що сьогодні ми вже не здатні на це. То є наша власна провина. І тому Він має абсолютне право повною мірою зберігати цей прадавній Закон. Незважаючи на всю нашу неміч. Отже, Бог не ставиться до людини несправедливо, коли зберігає Свої вимоги. Це так, але хіба тому Він мусить зберігати свої вимоги повністю? Кредитор не ставиться несправедливо до боржника, вимагаючи від нього все до останньої копійки. Але, з іншого боку, він може й відступитися від свого права, якщо його боржник неспроможний заплатити. Тоді кредитор може змінити гнів на милість. І це б його навіть прикрасило.

Що робить Бог? Він зберігає Свій Закон. Тим самим Він не ставиться несправедливо до нас. Бо Він "створив людину здатною дотримуватись Його закону". Хіба це значить лише те, що формально Він має право зберігати Свої вимоги? Тоді з цього випливала б якась по-діловому суха формула, а саме, що наша неміч – то тільки наш клопіт, і Богу зовсім не треба цим перейматися. Але ж малося на увазі щось інше. Бог справді створив людину здатною дотримуватись Його закону. Але як дотримуватись? Любити Бога. В цьому суть. Бог не вимагає, щоб ми вміли рахувати і називати імена тваринам так само добре, як це робив Адам. Не треба нам бути відмінниками і одержувати найкращі оцінки з усіх предметів. Цього немає в жодній заповіді.3 Але Бог безумовно зберігає саме вимогу любити Його "заради Божої слави та хвали". Тому Він створив нас такими: за образом Своїм, щоб ми пізнали, полюбили і хвалили Його. В цьому є і буде головна мета Його творіння. Він ніколи не відмовиться від цієї мети. Інакше Йому треба було б зректися Самого Себе. Тому Він все ще хоче, щоб кожна людина пізнавала, любила і хвалила Його. Тому Він не тільки не ставиться "несправедливо" до людини, але, навпаки, Він абсолютно справедливий, зберігаючи прадавню заповідь – Закон, даний в раю.4

 

 

 

 

Безрозсудний непослух

Бог жодною мірою не причетний до нашої немочі. Значить, залишаємося лише ми самі, якщо тільки тут не замішаний хтось третій. А він-таки був. Йдеться про "спокушення дияволом". Рай не був герметично закритий від нього. Він міг вільно дістатися туди. Ще у нього було дуже багато знань і влади: він міг звертатися до людини її власною людською мовою. Він знав, що змій був хитріший над усю польову звірину. Крім того, він спромігся використати цього гада як рупор для своїх слів. Крім того, він знав про домовленості Бога з Адамом, і отже міг підступно зіграти на цьому. То був могутній супротивник.

Історія ця, як і висновок, який з неї часом роблять без довгих роздумів, відомі: без диявола справи в раю не пішли б так кепсько. Хто може це довести? Але попри все це, гріхопадіння не можна пояснити підступністю диявола. Те, що людина раптом згрішила, є незрозумілою безрозсудністю.

Ми не можемо бути мудрішими за Бога і робити вигляд, нібито краще було б, якби Він тихцем дозволив Адаму і Єві жити своїм власним – безгрішним – життям. Він хотів бачити людину не такою, яка б не могла переступити Закон, а такою, яка б цього не хотіла. Тому Він влаштував їй серйозні випробування. Він хотів дати людині волю, щоб показати Свою абсолютну довіру до неї. Він віддав чудовий рай. Адам і Єва могли отримувати задоволення від тісної дружби з Богом. Вони насолоджувалися життям. У такий спосіб їх було відзначено за любов до Бога. Це було найвеличнішим підтвердженням того, що вони добре роблять, довіряючи Богові й слухаючись Його. Але, ймовірно, Бог вважав їхню довіру до Нього недостатньо переконливою. Тому так своєрідно Він уможливив їм виявити, наскільки глибокою була їхня довіра. Через те їм і не можна було їсти плодів з того дерева. Ця так звана випробна заповідь містила по суті незрозуміле завдання. Нам невідома жодна з заповідей Божих, яка б, так як ця, вимагала сліпого послуху. Мотивом цієї заборони було не що інше, як те, що це була Божа заборона і все. Дерево мало дуже спокусливий вигляд, до нього можна було вільно підійти, не було ніяких попереджувальних табличок з червоними лампочками. До нього можна було доторкнутися і, як здавалося, без жодних труднощів дістатися до його плодів. Плоди були стиглі, корисні для шлунку. Але Бог дав людині саме таку чудову можливість довести, наскільки повно вона довіряє Творцю. Випробна заповідь була доказом Його досконалої мудрості.5

Якою б сильною не була спокуса, що виходила від змія, людина була змушена сама прийняти рішення, а потім виконати його. Адже змій не зривав плід для Єви і не вкладав його їй до рук. Вона сама це зробила. Єва взяла та й з’їла. В цьому сенсі для Адама спокуса була дещо більшою, бо він отримав цей плід безпосередньо від Єви: і разом дала ще чоловікові своєму. І він з’їв.6 Вони свідомо пішли на порушення Божої заборони.

Їхній вчинок – це не якась дрібниця, так наче йдеться лише про спожиття забороненого плоду.7 Єва взяла й з’їла, тому що думала через це набути знання (Бут. 3:6). Тобто для того, щоб відтепер самій – як Бог – визначати, що таке добро, а що – зло.8 З цього все почалося. Первородний гріх "людини" полягає саме в бажанні, незалежно ні від кого, бути самою собі законом.

Катехізис визнає особливу роль диявола, але не може погодитись з тим, що людина, мовляв, стала лише жертвою в боротьбі з переважаючими силами противника. Вона сама себе позбавила всіх дарів, які Він дав для виконання волі Божої. Це зробив не диявол. Так сталося через "безрозсудний непослух". Хай там як би ми вказували на те, з якою підступністю діяв змій, не можна змиритися з тим, що Адам і Єва піддались йому, беручи до уваги їх безгрішність. Цей розрив з Богом був повним безглуздям з боку "людини". Чи є я цією людиною?

 

Хто є "людиною"?

В Запитанні й Відповіді 9 послідовно – три рази – згадується людина. Це звучить досить відсторонено. Хто є людиною? Відповідь буде неоднозначна. Один раз говориться про "людину і всіх її нащадків". Тоді ми згадуємо про Адама. Його відповідальність за гріхопадіння відокремлюється тут від відповідальності, яку несуть його нащадки. Але відразу ж згадується, що він діяв під впливом диявола. Тепер ми передовсім думаємо про Єву, яка вела розмову із змієм. Вона була попереду. Слідом за нею – Адам.9 Цьому знову протиставляється те, що в самому Запитанні говориться про людину, для якої Закон Божий зберігає свою чинність. В такому разі тут йдеться також і про нас. Отже, щось тут не збігається. Більше того, тут доводиться, як тісно ми зв’язані з Адамом (і Євою). У всякому разі, його "безрозсудний непослух" повністю записується на наш власний рахунок. Ми всі згрішили.10 Тому наша нездатність робити добро є нашою власною провиною.

Зрештою, у Бога немає причин відмовлятися від золотого стандарту Свого Закону. Більше того, Він має всі причини зберігати Свою вимогу до "людини". Ніхто не може уникнути осуду, посилаючись на свою неміч. Але запитуючий має ще один аргумент у запасі.

 

Запитання 10:       Чи дозволить Бог такому непослуху та противленню залишатися безкарним?

Відповідь:            Звичайно ж, ні. Він сильно гнівається як через гріх, в якому ми народжені, так і через гріхи, які ми самі скоюємо. Як справедливий Суддя Бог карає гріхи зараз і у вічності. Бог оголосив: "Проклятий усякий, хто не триває в усьому, що написано в книзі Закону, щоб чинити оте!" (Гал. 3:10).

 

Запитуючий доходить до останньої межі. І він не може інакше. Його загнали в глухий кут. Бог поводиться цілком справедливо, вимагаючи від нас абсолютної слухняності. Адже ми нічого не бажаємо більше ніж бути повним господарями над собою. Це неминуче призводить до тяжкого присуду. Якщо тільки Бог не захоче залишити безкарними такий непослух та противлення. Але чи захоче Він цього?

У Запитанні не наведено жодного мотиву такого хотіння з боку Бога. Невдовзі ми почуємо, що Він ще й "милосердний". В усякому разі, думка, що покарання не триватиме вічно, відповідає тому образу Бога, який є сьогодні у багатьох людей. Вони вважають – з різних причин – неймовірним, що покарання мало б тривати безкінечно.

Питання зводиться ось до чого: чи бажає Бог – рано чи пізно – відмовитися від подальшого покарання? Чи все – рано чи пізно – владнається? Чи це реально? Тут ми підходимо до питання, що залишається актуальним для всього світу.

 

Бог сильно гнівається.

Відповідь нічого не лишає від ілюзії, начебто Бог взагалі дозволить "такому непослуху та противленню" залишатися безкарними. У Нього все можливо, навіть повне виправдання. Але гріх ніколи не залишиться непокараним. Тому це запитання викликає таку бурхливу реакцію. Немовби ми чули, як піднімається і набирає сили гнів Божий. Залишити гріх непокараним? "Звичайно ж, ні. Він сильно гнівається". І що саме впадає в око: Його гнів піднімається набагато раніше, аніж наш. Ми говоримо про гріх лише тоді, коли він скоєний свідомо і проявляється в наших поганих думках, словах і вчинках, і аж ніяк не раніше. Тому для нас найневиннішим є немовля. В цій малій дитині ми не бачимо нічого зіпсованого. Ніхто не "гнівається" внаслідок гріха немовляти. Ніхто, крім Бога. Він був обурений вже гріхом, "в якому ми народжені". Не тому, що Він передбачав його подальші наслідки. Він відчуває відразу до хибних нахилів навіть у щойно народжених дітей. Він гнівається не просто на те хибне, що пізніше виявить себе, і що ми чинимо свідомо, а й на зіпсутість, яка перебуває в нас від нашого народження. Цього нас вчить Біблія. Ми не лише творимо зло відразу ж після того, як в нас зароджується розум – ми є злими від нашого народження.

Послання до Ефесян називає нас такими, що "з природи були дітьми гніву, як і інші" (Еф. 2:3). Нищівне викриття. "З природи" значить: такі, якими ми є за нашою суттю з першої миті нашого існування. З цього моменту гнів Божий лежатиме на нас, якщо в подальшому все залишиться так, як є. Тому Божа ласка однаково необхідна як для малих дітей, так і для дорослих. Ми й гадки не маємо про те, наскільки сильну відразу викликає в Бога навіть цей гріх, в якому ми народжені. Він є "зіпсутістю всієї природи" і "такий жахливий і страшний щодо Бога, що сам вже є причиною, щоб засудити рід людський".11

Згідно з цією хрестильною формулою "ми й діти наші зачаті й народжені в гріхах", і вже з цієї причини гнів Божий лежить на нас і дітях наших. Цього нас вчить кроплення хрестильною водою, хоча це ж кроплення підтверджує, що ці гріхи наші були змиті кров’ю Христа.

До цього додаються гріхи, які "ми самі скоюємо". Це паростки, що виростають з коріння гріха, в якому ми народжені. Кожна людина відповідальна за свої вчинки. Не лише за первородний гріх засуджуються дорослі люди. Христос віддасть кожному "згідно з ділами його" (Об. 22:12).

Це не заперечує того, що Бог у кожному грішному вчинку бачить нашу повну зіпсутість. Для Нього це одне ціле: в наших хибних вчинках Він бачить, якими зіпсованими ми є, починаючи з першої секунди нашого існування.

Він глибоко розчарувався в людях, у яких Він просить любові, але не отримує її. Він гнівається не тому, що люди переступають правила, а тому що вони не люблять Його. Його палкий гнів – це зворотний бік Його сильної любові до людини, яку Він створив хорошою. Тому гнів Його такий великий.12

Чи Бог гнівається також через гріхи тих, хто належить Христу? Чи це вже давня минувшина? Ті, хто бере участь у Святій Вечері, сповідують, що вони "завжди повинні були згинатися під тягарем гніву Його".13 Повинні були. На щастя, це більше непотрібно. За них цей тягар взяв на себе Христос. Проте це не означає, що Він більше не гнівається через гріхи християн. Недаремно Христос вчив Своїх послідовників молитися, щоб їм простилися їхні щоденні гріхи. Гріх – це гріх. Тому у вищеназваній формулі сказано також, що кожен учасник Святої Вечері, "заслуговує на гнів Божий". Ніхто не омине цього. Катехізис демонструє це цитатою з Святого Письма. "Бог оголосив", а далі йде прокляття, яке виголошує Сам Бог на адресу кожного, "хто не виконує постійно всіх слів, записаних в книзі Закону". Воно вражає кожного – віруючого й невіруючого. Божий гнів через гріх і пов’язане з ним покарання і прокляття утворюють реальність, рахуватися з якою повинен кожен грішник, в тому числі й віруючий.

Але як?

 

"Проклятий".

Це слово наповнене якоюсь прихованою погрозою. Проклятим є кожний, хто насправді не дотримується всього того, що написано в Законі. Але ця думка не є основною в посланні Павла (Гал. 3). Він закликає своїх читачів саме до того, щоб вони не покладалися "на діла Закону". Бо так робили ці християни. Крім Христа, вони спиралися ще на свої добрі вчинки. Це просто жахнуло Павла. Він писав своє послання, будучи дуже схвильованим. Він називав їх нерозумними і запитував, хто їх звів (Гал. 3:1). Закон вимагав від них те, чого вони в жодному разі не могли здійснити. Але якщо б вони все ж таки поклалися на діла цього Закону, то остаточний вирок їм був би: "вони під прокляттям". Цим разючим викриттям Павло хоче їх примусити відразу ж повернутися до Євангелія самої благодаті.

Трохи далі Павло вдруге вживає слово "проклятий": "Проклятий усякий, хто висить на дереві" (Гал. 3:13). Це має відношення до Христа. Замість нас Він висів на хресті. На Його прикладі ми бачимо, що трапляється з людьми, які не дотримуються Закону Божого у всій його повноті. Він взяв на Себе прокляття, яким Закон покарав нас. Так Він "відкупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас". Тому Закон не може більше вразити нас своїм прокляттям. І починаючи з цього хреста, "Авраамове благословення" поширюється на нас (Гал. 3:14).

Отже, жало гострих Павлових слів, спрямованих особливо на адресу християн, полягає в наступному: не шукайте для свого спасіння опори в Законі, бо тоді ви загинете. Бо ви повинні будете цілком і повністю дотримуватися його. А це вам не вдасться. І за це підпадете під прокляття, навіть якщо ви й християни! Бо й вони все ще заслуговують на гнів Божий. Тому нехай вони шукають свою опору в Ісусі. Бо тільки в Нього благословіння. В Святому Письмі ніде не сказано, що Божі кари припиняться самі собою. Те, що Ісус, Який, як ніхто інший, пізнав важкий тягар цього гніву, говорить про "вічну муку",14 повинно багато на що відкрити нам очі.

Запитуючий поки що не визнає своєї поразки. Він знаходить ще одну можливість уникнути вічної муки. Те, що увага приділяється саме цьому запитанню, свідчить про пастирську мудрість Катехізису.

 

Запитання 11:       Хіба ж Бог не милосердний?

Відповідь:            Бог, звичайно, милостивий, але Він також справедливий. Божа справедливість вимагає, щоб гріх, скоєний проти Його вищої величності, був покараний найвищою карою – вічною карою тіла та душі.

Запитуючий правий. Бог милостивий. Чому у відповіді цьому не приділено дещо більшої уваги? Чому так уперто розмову звертають на тему Його справедливості?

 

Звичайно, милостивий, але також справедливий.

Бог виголосив своє прокляття всякому, хто не виконує всіх слів, написаних в Його Законі. Буквально так було написано в Біблії. Але запитуючий теж знає Біблію. Бог про Себе сказав також, що Він милосердний.15 Бути милосердним значить мати співчуття. До кого? Та до кого ж ще, як не до людей, таких невправних і безпорадних? Ми не можемо висувати до них серйозні вимоги. З огляду на їхню неміч, ми йдемо їм назустріч, наскільки це можливо. Це зветься милосердям. Отже, ми вправі очікувати цього від Бога. Адже Він "також" справедливий? І не скупий. Навіть "милостивий та щедрий".16 Нічого дивного, що запитуючий в цій надзвичайній ситуації посилається на вказане місце. Це його третя і остання спроба в цей Недільний день – без Христа – уникнути найвищої кари.

Ну, а тепер Відповідь. Вона звучить майже буркотливо. В ній прямо визнається, що Бог милосердний, але докладніше про це не сказано жодного слова. Відразу ж заявляється, що Бог "також справедливий", і далі ця теза розвивається.

Не треба думати, що Катехізис не може дати собі ради зі словом "милосердний", і через це мовчить про нього. Проблема в тому, що запитуючий, хоча й вживає слово "милосердний", але розуміє під ним щось зовсім інше, а саме свого роду поступливість, щоб не дуже перейматися цією карою. Запитуючий, по суті, вкриває милосердям, наче снігом, Божу справедливість. Нехай Він через Своє милосердя "дещо відійде від Свого суворого права".17

Катехізис розпізнає це. Звідси й його стриманість: Бог, звичайно, милостивий, але Він також справедливий. Він однаково досконалий як в тому, так і в іншому.18

Слово "справедливий" може вживатися замість "вірний", але аж ніяк не замість "суворий". Бог залишається вірним усім домовленостям, які Він уклав з людиною. Він не може інакше. Бо Його Закон – це Він Сам. В ньому Він просить: люби Мене. Той, хто не хоче цього, вражає тим самим Його "вищу величність" в самісіньке серце. Що ж залишається після того для людини? Лише Його скривджена любов. Це Його гнів, вічна кара тіла та душі. Жахлива доля.

Хіба ж Бог не милосердний? Так, милосердний. Безмірно. Тільки не за рахунок Своєї справедливості, а тому що Він подарував нам Христа.19

Той помер за нас, грішників.

"Ця велика ласка називається безмежною щедрістю!".20

 

 

 

1 Функцію Запитання 9 можна порівняти з функцією Запитання 6. Ці запитання ставляться не для того, щоб, хай навіть на якусь мить, справді посадити Бога на лаву підсудних, а потім виправдати Його. Вони слугують виключно для того, щоб відвести будь-яку підозру, яка може виникнути, начебто Він – безпосередньо чи ні – є причиною нашого падіння.

2 K. Schilder, Heidelbergsche Catechismus I, 381.

3 Ми не заперечуємо, що таланти, якими було наділено людину, постраждали внаслідок гріха. Наша спільна провина настільки велика, що наші потужності були або підірвані, або знижені. Але в Своєму Законі Бог насамперед вимагає, щоб ми любили Його, а не досягали найвищих результатів в будь-якій галузі.

4 Зберігаючи Закон, Бог залишається "вірним самому собі , а отже, і людині", K. Schilder, вказ. пр., 381.

5 Тому слушною є назва, яку Й.А. Гейне дав випробній заповіді "шедевр Божої мудрості", даної для того, щоб випробувати усвідомлення людиною її цілковитої зв’язаності з суверенною волею Бога, Dogmatiek, 170.

6 Неясно, чи був Адам свідком розмови змія з Євою, і якщо так, то як довго. "І Адам не був зведений, але, зведена бувши жінка попала в переступ" (1 Тим. 2:14). Це створює враження, що Єва була в цю мить сама, і після того як з’їла, підбила на це свого чоловіка. Але факт той, що вони обидва з’їли свідомо. Див. G. Ch. Aalders, de Korte Verklaring op Genesis 3:6 або докладніше De goddelijke openbaring in de eerste drie hoofdstukken van Genesis, 510, 511.

7 BGD, 359.

8 Те, чого людина палко бажала, було знання добра й зла. Це знання передбачає, що вона сама – незалежно від Бога – самостійно визначатиме, що таке добро і що таке зло. Див. G.Ch. Aalders de Korte Verklaring op Genesis, 132; De goddelijke openbaring in de drie eerste hoofdstukken van Genesis, 456 v (462, 467); H. Bavinck, Gereformeerde Dogmatick III, 7, 8; BGD, 358.

9 Див. примітку 6.

10 Рим. 5:12. Див. також розгляд Запитання 7 Гейдельберзького Катехізису.

11 Нідерландське віровизнання, Стаття 15.

12 Те, що Бог сильно гнівається через наші гріхи, не значить, що це відчуває або помічає кожна людина на землі. Проте це не знімає реальність Його гніву, а також його інтенсивність. Сама Біблія часто говорить про "спалахування" Його гніву. Це помічає і відчуває кожний. Лунають зойки і прокльони. Але навіть і не спалахуючи, гнів Його перебуває на кожному, хто не вірує (Ів. 3:36). Може бути так, що ніхто нічого з того не помітить навіть упродовж всього свого життя. Але одного разу всі люди помітять і відчують "великий день" гніву Його. (Об. 6:17).

Для нашої теми важливо, що Його відраза до гріхів настільки пов’язана з цією суттю Його, що Він не може залишити їх непокараними. Інакше Бог мав би зректися Самого Себе. Г.М. Оман висловлює слушну думку, що гнів Божий є "чимось дуже суттєвим у ГОСПОДІ", а "не чимось другорядним", Wie Kent uw torn?, 28, 29.

13 Формула Тайної Вечері. Див. Gereformeers Kerkboek.

 

14 Мт. 25:46. Оскільки "вічна мука" протиставляється "вічному життю", немає ніяких підстав вважати "вічне" за, хоча й довгу, але кінцеву тривалість часу. Див. також серед іншого 2 Сол. 1:9; Об. 14:11; 20:10. Щодо заперечень проти вічної муки, див. BGD, 786, 788.

15 Вих. 34:6.

16 Як. 5:11.

17 Процитовані слова доводять, що запитуючий справді хотів зіткнути милосердя Боже з Його справедливістю, Zach. Ursinus, Het schatboek I, 91.

18 Бог не лише безмежно ("найвищою мірою") милосердний, але також безмежно ("найвищою мірою") справедливий, Канони Дортського Синоду, II, 1. Також Нідерландське віровизнання, Стаття 20, говорить про Бога, що Він "безмежно милосердний і справедливий".

19 "Так Бог виявив свою справедливість щодо Свого Сина, поклавши на Нього наші гріхи. На нас, винних, що заслуговували на засудження, вилив Він Свою доброту і милосердя", Нідерландське віровизнання, Стаття 20, про "Божу справедливість і милосердя в Христі".

20 Пісня 36:2, 3 з Gereformeerd Kerkboek.