Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

Навернення. Недільний день 33

 

Запитання 88:         У чому полягає справжнє навернення людини?

Відповідь:              У відмиранні давньої та у народженні нової людини.

 

Якось до Ісуса прийшли юдеї з шокуючою новиною, що намісник Пилат жорстоко убив кілька юдеїв. Як попередження, Він сказав тим, хто вижили, що і вони помруть, якщо не покаються. Він нагадав про іншу катастрофу: не навмисний злочин, а нещасний випадок. В Єрусалимі завалилася башта міського муру. Падаючи, вона забрала життя вісімнадцятьох. Удруге Він сказав: коли не покаєтеся, то "загинете всі так" (Лк. 13:1-5). Він мав на увазі останній Суд.[662] Не покаявшись, людина може завдяки удачі або мудрості уникнути багатьох лих, але не божественного судного вироку.

Тому Ісус вважає каяття настільки нагальним, що Його перший заклик на адресу юдеїв звучав так: покайтеся (Мт. 4:17, Мк. 1:15).

Що означає це каяття?

 

Відмирання і народження

 

У Біблії використано різні слова на позначення навернення. Самі по собі ці слова можуть позначати будь-яку зміну на протилежне, навіть звернення до зла. Отже, вони не розкривають, яким є істинне навернення.[663] Ми повинні це зробити на підставі того, що Біблія говорить з цього приводу у різних контекстах.[664] Звідти випливає, що навернення – це у будь-якому випадку навернення чи повернення до Бога. Це повернення супроводжується радикальною зміною мислення, почуттів, говоріння і усього способу життя.[665]

Згідно Павла, навернення – дещо вільно передане – це помирання нас такими, які ми є від народження, і воскресіння як нової людини (Рим. 6:4-6). До цього моменту відсилає Катехізис, коли говорить про "відмирання стародавньої і народження нової людини". Іншим разом Павло думає про людину, що знімає свою стару одежу і зодягає нову. Тоді він каже про те, "щоб відкинути старого чоловіка" і "зодягнутися в нового чоловіка" (Еф. 4:22-24). Втретє він промовляє одне за одним про те, щоб "умертвити" і "відкинути" нечисті звички, "скинути" із себе людину стародавню та "зодягнутися" в нову, (Кол. 3:5-14).

Усі ці визначення вказують на докорінну зміну. Від старого існування нічого не залишається. Форма хрещення говорить про "умертвіння нашого старої природи". Ця стара природа з усіма її бажаннями – це ти сам. Отже, зміна повинна бути такою ґрунтовною, щоб ти більше не робив того, що хочеш.

Суспільство одностайне з того приводу, що можна не все. Воно вважає ганебними деякі види поведінки. Існують норми і цінності. Розв’язність людей мусить бути якомога більше придушеною. З іншого боку, відстоюють якомога більше простору для свободи дій людської природи. У цьому світлі істинне навернення – неймовірно радикальне. Ми повинні не просто утримувати нашу стару природу в розумних межах, а умертвити її. Що тоді залишається від нас?

Багато хто вважає навернення підривом людської природи. Вона буде змушена розпрощатися з усім, що приносить насолоду, й задовольнятись безрадісним існуванням. Можливо, це – найбільше і найрозповсюдженіше хибне уявлення про навернення. Вдають, ніби навернена людина – більше не справжня людина. Насправді, скинення нашої стародавньої людини не є втратою. На її місці з’являється нова, але так само людська природа, з так само людськими бажаннями. Істинне навернення – це не протиприродне викривлення. Навернутись означає не перестати бути людиною, а оновитись. Досконало щаслива людина, Христос, дбає про те, щоб ми стали такими, як Він. Він оновлює нас за Своєю подобою. Він творить із нас знову нормальних і щасливих людей, якими були Адам і Єва до гріхопадіння. Тому ніхто не повинен думати: навернення – це не для мене, я краще залишуся просто людиною. Тільки ті, хто розкаються, стануть знову досконалими людьми.

 

Справжнє навернення ніколи не зупиняється

 

Іноді християни можуть багато що розказати про початок їхнього навернення. Вони переживали цей поворот дуже усвідомлено. Цей багатий досвід зміцнює їх у переконанні в тому, що вони справді навернені. На противагу цьому інші знають Бога змалку і тому зазвичай не можуть сказати, коли почалося їхнє навернення. Від цього таке навернення не стає менш істинним. Кожний християнин має власну історію навернення, навіть якщо вона не стає гарною розповіддю. Ніде Біблія не висуває вимоги, щоб хтось мусив знати час і умови, за яких почалося його навернення. До речі, справжнє навернення ніколи не співпадає із закінченим епізодом з минулого.

Катехізис приєднується до цього. Він говорить про навернення, яке не закінчене у минулому, а продовжується і тепер. Ніхто не може жити вчорашнім наверненням. Будь-яке навернення вимагає продовження.[666] Так відбувається, тому що наша стародавня людина помирає не раптовою, а дуже повільною смертю. До того ж, вона може просто так повернутись до життя. Тому навернення не завершене після того, як людина одного разу у цілковитому переконанні обрала Ісуса. Істинне навернення ніколи не зупиняється. У Недільному дні 33 йдеться про "все більше і більше", що недвозначно вказує на безперервний, щоденний процес. Навернення полягає у відмиранні і народженні. Що саме це означає?

 

Запитання 89:         Що таке відмирання нашої давньої людини?

Відповідь:              Це значить щиро сумувати, що ми прогнівили Бога своїми гріхами, а також все більше і більше ненавидіти і уникати їх.

Запитання 90:         Що таке народження нашої нової людини?

Відповідь:              Це сердечна радість у Бозі через Христа, а також прагнення і задоволення жити за волею Бога в усіх добрих ділах.

 

Як помічає християнин власне навернення?

Це мусить бути найбільшою зміною, яку він може пережити. Він переходить до зовсім нових норм і цінностей. Цей процес вступає у суперечність з його давньою природою. Вона навіть повинна відмерти. Він стає докорінно іншим.

А тепер на практиці! З чого він повинен зрозуміти, що цей ґрунтовний процес "відмирання і народження" проходить у ньому?

 

Смуток і радість

 

Катехізис визначає відмирання і народження як смуток і радість. Це прояснює справу. Кожен знає, що таке смуток і радість. Завдяки цим додатковим ключовим словам розпізнати навернення дещо простіше. Той, хто має радість у Бозі і наснагу в Його Законі, саме тому і засмучується, що так часто чинить по-своєму. Як у цій сердечній радості, так і у тому смутку він може переживати навернення. Цим він підтверджує, що хоче повернутися до Бога. У цьому суть всього навернення. Не всякий смуток з приводу власних невдач – підтвердження навернення до Бога.

Про це свідчить такий чоловік, як Ісав. Він продав своє право первородного. Коли він зрозумів, що так обікрав себе, то дуже засмутився, але не повернувся до Бога. Павло називає це "смуток світський". Ми можемо згадати про людей, які повністю заплуталися через власну провину. Вони також розуміють це і так сильно жалкують про це, аж кусають лікті. Вони всюди шукають допомоги, але ніде не знаходять її. Вони опускаються до самого низу і закінчують збайдужілими і сповненими відчаю. Їхній смуток не несе їх до Бога спасіння. Тому цей смуток – такий нещадний і безрадісний. Він не "чинить каяття на спасіння", але, зрештою, несе "смерть".[667]

Багатство істинного навернення полягає не тільки в тому, що людина засмучена і розгублена через те, що все зіпсувала, але й в тому, що вона заспокоюється і радіє від того, що знайшла дорогу до Бога.

Гарний приклад істинного навернення – це блудний син із притчі у Лк. 15. У певний момент він заплутався. Йому загрожувала смерть від голоду. "Тоді він спам’ятався". Йому спало на думку, що наймити його батька мають "хліба аж надмір". Так само, як і Ісав, він зрозумів, наскільки нерозумним був його вчинок. Йому взагалі не треба було йти. Але, на відміну від Ісава, він думав не лише про власний зиск. Більше, ніж голод, його мучило те, що він заподіяв своєму батькові (Богу). Він очікував більше радості не від достатку хліба, а від примирення зі своїм батьком. Нарешті, ми чуємо, як він говорить, що проситиме свого батька не про хліб, а про прощення і дозвіл знову бути вдома, якщо треба – як наймит.

Найпрекрасніше те, що батько радіє не менше за свого сина. Він вже давно чекав на нього. Саме батько кинувся синові на шию. По тому влаштували свято.

 

Смуток і радість водночас

 

Ми не можемо зіштовхувати ці два поняття – смуток і радість.

Історія церкви навчає нас, наскільки просто це може статися. Один напрямок щоразу наголошував на тому, що ми прогнівили Бога нашими гріхами. Тоді навернення захлинається в пригніченні через наші гріхи. Реагуючи на цей похмурий різновид християнства, інший напрямок підкреслював те, що Євангеліє приносить радість.[668] Обидва напрямки однобокі. Вони виходять з того, ніби "щирий смуток" і "сердечна радість" заважають один одному.

І сьогодні серйозні християни можуть дещо соромитись своєї радості в Бозі. Вони побоюються того, що ця радість зробить їхнє усвідомлення провини сумнівним. На протилежному боці ті, хто вважають, що християни мусять завжди випромінювати радість, а тому не надто перейматися своєю провиною перед Богом.

Біблія не дає нам підстав вибирати між смутком чи радістю. Коли блудний син нарешті повернувся додому і весело святкував, він пережив, очевидно, незмірну радість. Від того його скорбота про минуле стала не легшою, а глибшою. Справжній смуток про наші гріхи не повинен приглушувати нашу радість у Бозі. І навпаки, ця радість не повинна робити наш смуток від гріхів поверховим.

На практиці помітніше буде присутність в одних ситуаціях смутку, а в інших – радості. Коли Петро відрікся від Господа, він залився слізьми. Зникла вся радість. Та все ж його гірка печаль була тісно пов’язана з його "прагненням і задоволенням" служити Христу.

Катехізис лише дуже оглядово окреслює основну модель щоденного навернення. Кожне навернення має свій шлях. Кожна людина не схожа на іншу. Кожний має свої особисті слабкості і недоліки. До того ж кожний час і вік має свої спокуси.

Тому неможливо встановити одну стандартну модель і вказати на неї іншим.[669]

 

Запитання 91:         Але що таке добрі діла?

Відповідь:              Тільки ті діла добрі, які проростають з істинної віри, узгоджуються з Божим законом і робляться для слави Божої; а не ті, які ґрунтуються на тому, що ми вважаємо правильним, або на людських постановах.

 

Істинне навернення веде до того, що людина від щирого серця – з прагненням і задоволенням – живе згідно волі Божої. Чого Він бажає? На що Він звертає увагу? Що таке добрі діла?

 

З істинної віри

 

Найперше Бог звертає увагу не на те, що чинить людина, а з якими мотивами. Він дуже чутливо ставиться до їхніх найглибших спонукальних першопричин. Він вважає добром тільки те, що робиться "з істинної віри". Коли цього немає, найбільш похвальні діла не є добром для Нього. Бо "що не від віри, те гріх" (Рим. 14:23). Катехізис посилається на ці слова.

У Римі християни мали різні думки з приводу того, чи можна їсти все, включно з м’ясом (вірш 2), і чи можна було "вирізнювати день від дня" (вірш 5). Можливо, йшлося про одну проблему, і Павло вказує на правила харчування під час певних особливих днів посту. Чи можна було тоді їсти м’ясо? Ми не знаємо усіх деталей з цього приводу. Не сказано і про те, які аргументи висував кожен на користь своєї позиції. Але зрозуміло, що люди не могли переконати один одного, спираючись тільки на Біблію. Хтось їв у певний день тільки овочі й фрукти, а хтось – і м’ясо. Хто чинив правильно?

Павло втручається у дискусію, але не приписує жодних уніфікованих правил поведінки. Він не пропонує жодного змістового заперечення проти того, щоб "їсти все". Як на нього, то це можна, вірш 14. Та все ж він не заохочує інших переступати через свої застороги. Вони не повинні починати їсти м’ясо тільки тому, що це дозволив Павло. Для нього набагато важливішим є те, щоб вони залишалися у межах своєї віри. Що б вони не чинили, в них має бути тверде переконання, що Бог вважає це за добро. Бо все, що не від цієї віри, – те гріх.

Отже, віра одних дозволяє їсти "все", а віра інших – ні. Тут напрошується не дуже просте запитання. Віра обох груп походить від Духа Святого. Чи може, відтак, кожна людина визначати із своєї власної віри те, що є добром? Павло не говорить такого.[670] Він має на увазі, що члени церкви мусять для себе чітко знати, що Бог вважає добром згідно Свого Слова.[671] Щойно вони засумніваються у цьому, не повинні чинити того, навіть якщо це дозволяє Павло.[672] Якщо вони їдять м’ясо, то повинні робити так в особистому переконанні, що на те воля Божа. Інакше їхня гармонія з Богом буде порушена.

Відтак, апостол не виступає за непорушність чийогось бачення. Той, хто прагне діяти "від істинної віри", повинен буде з усією серйозністю задатися питанням, чи підтримує його дії Бог. Це приводить нас до Його Закону.

 

Згідно закону Божого

 

Навернення людини включає у себе те, що вона охоче – з прагненням і задоволенням – житиме за волею Божою. Чому тоді перед нею щоразу постає "ти повинен" і "ти не повинен" Закону?[673] Чи, може, Закон має лише рекомендаційний характер?

Дійсно, були зроблені спроби, щоб позбавити Закон його владної сили. Так, дехто підкреслював, що Закон містить не повеління, а м’які поради для тих, хто любить Бога.[674] Ще інші думали, що Закон так глибоко занурений у Євангеліє, що він там практично зникає. У Своїй заповіді Бог говорить вже не про те, чого вимагає від нас, а про те, що дає.[675] Хай там як, але Новий Заповіт дає нам ясно зрозуміти, що Закон Божий складається зі справжніх заповідей.[676] За Катехізисом, Закон не залишає місця для того, "що ми вважаємо правильним" щодо добрих діл, чи для "людських постанов". Чому так? Божий Закон – досконало добрий. Тому він вимагає абсолютної слухняності.

Це не знімає того, що Бог незадоволений вимушеною слухняністю. Він бажає, щоб люди вважали Його Закон настільки добрим, щоб охоче слухатися його. Ми спробуємо далі детальніше пояснити цю важливу тезу.

Коли мати закінчила готувати їжу, вона кличе дітей до столу. Це наказ, навіть якщо для голодних дітей він – мов музика. Так само Божі заповіді – музика для поета Псалму 119. Іноді він встає серед ночі, щоб прославити Бога за них; настільки прекрасними він вважає їх; і солодкими, мов мед, Псалом 119:54, 62, 103.

На жаль, іноді трапляється так, що заповіді Божі нам не до смаку. Катехізис наводить приклад царя Саула. За наказом Бога він мусив умертвити захоплене стадо худоби Амалика. Але Саул не бачив у тому жодного змісту. Він заявив, що залишив кращих овець та корів для жертві ГОСПОДУ. Це видавалося таким гарним мотивом, щоб ухилитися від чіткого наказу Бога, але цей мотив відразу відкинули. Йому сказали, що "послух" ліпший від жертви, "покірливість" краща від баранячого лою (1 Сам. 15:22). Бог вважав, що вчинок Саула не стільки спонтанний, як самовільний. Хто прагне служити Йому спонтанно, мусить спершу мати "послух Господньому голосу", навіть якщо Його накази не завжди звучать, мов музика.

Повернемося до голодних дітей. Для них абсолютно не важко сісти за стіл за наказом матері. Це – найідеальніша ситуація, як для дітей, так і для матері. Та іноді дитина продовжує гратися. Тоді вона зовсім не радіє, почувши матерів наказ. Та незважаючи на це, вона повинна прийти. Зрештою, усі діти – охоче чи ні – повинні прийти до столу. Воля матері – закон.

Закон Божий – теж цілющий. Ті, хто знає це, будуть коритися йому із радісним серцем. На жаль, він їм не завжди до душі. У цьому проявляється залишкова дія їхньої старої природи або їхньої "плоті". Їй геть не потрібні заповіді Божі. Та все ж ця "плоть" мусить притримуватися їх. Воля Божа – Закон. Тому Кальвін називав цей Закон батогом для плоті, "яким вона, мов повільний і ледачий віслюк, буде примушена до роботи".[677] Ледачий осел – невтішна метафора для віруючих. Вона однозначно не пасує чоловікові з Псалму 119. Та все ж і в нього усе відбувалося не завжди саме собою, бо він молився: "не дай же мені заблудитися від Твоїх заповідей" (вірш 10). Йому теж були знайомі моменти, коли заповіді Божі здавалися неприємними. "Стародавня людина" зі своїми протизаконними бажаннями ще не була мертва. Тому Закон мусив і цього псалмоспівця іноді стримувати силою, а іноді і вибивати зі спокусливого становища.

З іншого боку, "народження нової людини" – не менш реальне. Христос оновлює Свою церкву Своїм Духом і за Своєю подобою. Тому в них зростає "прагнення і задоволення жити за волею Бога". Таким чином, Закон стає дедалі менше хльостким батогом для плоті і дедалі більше – благозвучним правилом для їх вдячності.

 

Для Його слави

 

Слава Божа повинна бути найвищою метою усіх наших діянь. Катехізис знову посилається на вислів Павла щодо питання про їжу і пиття (1 Кор. 10:25-33). Чи може християнин купувати м’ясо на ятках м’ясних? Існувала можливість того, що його постачали через язичницьких жреців. Тоді воно було "освячене" ідолам, хоча продавалося як звичайне м’ясо. Згідно Павла, можна було спокійно купувати і їсти таке м’ясо. Не потрібно було робити з цього проблему, ані навіть розпитувати про це. Інша річ, коли хтось за твоїм столом підкреслено назвав подане м’ясо освяченим. Тоді б Павло не став їсти. Він не хотів би дякувати Богу за те, що його брат за столом – хай там як несправедливо! – вважав за нечисте м’ясо. Така подяка і їжа не сприяла би славі Божій. Тому для всіх ситуацій справедливий мотив: "коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть" (вірш 31). Це загальне правило вчить нас тому, що наша правота не дає сама собою зелене світло для наших вчинків.

Між тим, ми готові до того, що десять заповідей не містять ясних, як день, наказів для кожної ситуації. Нам не потрібно потаємно жалкувати з цього приводу. Це не є втратою. Ми не повинні думати, ніби Біблія в етичній сфері більше не відповідає вимогам часу. Саме тому, що Закон не розширився до нескінченної кількості правил, ми повинні заглиблюватися в нього. Це зберігає нам гостроту зору. Бог бажає, щоб ми роздумували над Його Законом "вдень і вночі" (Псалом 1:2). Сучасні люди уважно слухають його голос і так підтримують з Ним живий зв’язок щодо своїх вчинків.

 

 

 

[662] J. van Bruggen, Lucas, 265.

[663] У Старому Заповіті "наверненням" може називатися будь-яка зміна чи поворот. Наприклад, коли хтось повертається на сто вімісдесят градусів на дорозі. Навіть коли хтось "відвертався" від ГОСПОДА до ідолів, це теж буквально означає "навернення". Також тоді, коли Бог "відвертає" Свій гнів. Це ті "навернення", які майже або зовсім не мають нічого спільного з тим, що ми розуміємо під цим словом. Не набагато інша ситуація і зі словами, які використовує Новий Заповіт. H. Bavinck, Gereformeerde Dogmatiek IV, 130 і далі.

[664] Вчення про те, що ми називаємо наверненням, "засноване, відтак, однозначно не лише на текстах, де це слово зустрічається, але закорінене в усьому, що Писання говорить нам про природній стан людини і про (...) благочестиву моральну зміну", Там само, 133.

[665] "Починаючи з внутрішньої зміни мислення, почуттів і волі, воно продовжується і у зовнішній зміні, що є видимою у нових вчинках, чутною у нових словах, помітною у нових стосунках", J.A. Heyns, там само, 317.

[666] Говорячи "навернення", ми можемо думати про радикальний вибір, який дехто робить у певні дату і час на користь Бога. Однак, це одноразове навернення отримує своє необхідне продовження у тому, що ми називаємо щоденним наверненням. Після того, як ми обрали Бога, нам треба щоразу зрікатися різних гріхів, J.A. Heyns, там само, 317.

[667] 2 Кор. 7:10. Той, хто не досягає того, чого сподівався від свого злочину, може бути охоплений "розкаянням, жалем, докорами собі про те, що вдався до такого прикрого вчинку. Таке розкаяння може іноді настільки поглиблюванись, що стає душевним страхом, відчаєм". Як приклади наводяться Каїн, Ісав, Ахітофел, Юда, див. H. Bavinck, там само, 134, 135.

[668] H. Bavinck, там само, 162 і далі.

[669] Деяки приклади. Для богослова Павла навернення полягало у тому, щоб він визнав Ісуса Сином Божим. Для язичників – щоб вони полишили своїх ідолів. Для вже навернених християн в Азії – щоб вони знову стали такими, як були від початку (Об. 2:5, 16, 21). Лютер пережив своє навернення як перехід від нищівного почуття провини до визвольного усвідомлення свого виправдання. Цвінглі відчував себе врятованим від ярма Закону. Кальвін переживав своє навернення насамперед як визволення від омани до істини і від сумніву до впевненості, H. Bavinck, там само, 159; див. також J.A Heyns, там само, 317, 318.

[670] Варто відзначити, що "багато екзегетів не йдуть далі суб’єктивності непохитної віри". Тоді "розважливо" прислухатися до Кальвіна, A.F.N. Lekkerkerker, De brief aan Romeinen II (серія De prediking van het Nieuwe Testament), 168. Див. також наші примітки 10 і 11.

[671] Віра тут – це "не будь-яка довільна впевненість, але тільки така, яка отримана від істини Божої", J. Calvijn, Uitlegging van de zendbrief van Paulus aan de Romeinen, 428.

[672] Навіть якщо було б твердо відомо, що щось дозволено Богом, цього "недостатньо, якщо серце, ґрунтоване на цьому переконанні, не віддається цій роботі у піднесенні", Там само.

[673] "А хіба не послаблюється через долучення унормованості згідно закону невимушений і спонтанний характер роботи віри?" "Хіба віруючий не вільний від закону, а громада хіба не на шляху до внутрішнього і спонтанного життя у свободі Христовій, через Святого Духа?", G.C. Berkouwer, Geloof en heiliging, 171, 172.

[674] Так вважав швейцарський богослов Е.Бруннер. Щодо непереконливості його позиції див. G.C. Berkouwer, там само, 179 і далі.

[675] У цьому напрямку шукав рішення Карл Барт, за яким пішло багато людей. Див., зокрема, BGD, 698-700.

[676] Мт. 19:18 і далі; Рим. 13:9; Еф. 6:2; Як 2:11.

[677] J. Calvijn, Institutie, II, 7, 12. Кальвін говорить тут про Закон як правило вдячності, а отже – для тих, "у чиїх серцях Дух уже має силу і панування".