Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

Не призивай Імення Бога надаремно. Недільний день 36

 

Третя заповідь:

Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його ймення надаремно.

 

Запитання 99:           Яка воля Божа щодо нас в третій заповіді?

 

Відповідь:                Щоб ми не ганьбили і не зневажали ім’я Боже прокльонами, лжесвідченнями та непотрібними клятвами, ані ставали співучасниками в цих страшних гріхах як мовчазні спостерігачі. Одним словом, ця заповідь вимагає від нас шанобливого та благоговійного ставлення до святого імені Божого, щоб ми могли правдиво сповідати Бога, молитися до Нього та славити Його всіма своїми словами та вчинками.

 

Я – Яхве, Бог твій. Так Бог називає Себе у вступі до десяти заповідей. Саме це ім’я – Яхве чи Господь – Він має на увазі у третій заповіді. Це і так було би зрозуміло (зважаючи на цей вступ), якби Він просто заповів: не призивай надаремно Мого Імені. Але натомість Він знову промовляє повністю – «Імені Яхве». Чому Він так чинить? Що такого особливого у цьому імені?

 

Яхве

Мойсей був першим, кому Бог пояснив Своє ім’я Яхве. Він тоді був пастухом у пустелі біля гори Хорив, а ізраїльтяни – рабами в Єгипті. Мойсей отримує завдання розказати їм, що «Бог ваших батьків» звільнить вас. Подумки Мойсей вже уявляє, як з’явиться серед них з цією новиною. Він не впевнений, що вони одразу ж приймуть його як посланця від їхнього Бога. Вони обов’язково забажають детальнішої інформації. І тоді він повинен буде ясніше пояснити, хто цей Бог. Тому він питає: уяви, що «вони запитають мене: «Яке Ім’я Його?» Що я скажу їм?»[738] Коли Мойсей дізнається Його Ім’я, це стає свідченням того, що «він займає у Бога дуже особливе місце, і Бог довіряє йому».[739] «І сказав Бог Мойсеєві: Я Той, що є».[740] Чи ще коротше: Я є. Яхве означає: Він є! У цьому – все.

На перший погляд, це відкриття не містить для нас нічого нового. Складається враження, ніби Бог ховається у цьому імені. До певної міри так і є. Це ім’я нічого не каже тому, хто Його не знає, але каже багато тому, хто знає Його замисел і обітниці та усім серцем покладається на них. Для людини, котра, як Мойсей, добре це розуміє, це ім’я означає: Я насправді існую і доведу це, справдивши старі обітниці. До них належить усе, що Я обіцяв Аврааму, Ісаку та Якову.[741]

Господь неодноразово звертається до Мойсея як Бог цих добре відомих праотців.[742] Для Мойсея це люди з далекої минувшини, але те, що Бог обіцяв їм, не втратило сили. Поки Ізраїль стогне у рабстві, Він готовий справдити ці старі обітниці. Він є! Цим багатообіцяючим іменем гарантований майбутній вихід з Єгипту. Невдовзі Яхве у надзвичайний спосіб справджує це ім’я. Він звільняє Свій народ.

Незабаром і цей вихід належатиме минувшині. Та ніколи не промине Його ім’я! Він є такий. Він не забуває Свого завіту, поки не виконає усіх Своїх обітниць. До цього Господа зобов’язує Його ім’я. Він не може зректися Себе. У цьому полягає запорука того, що давній вихід не матиме повторення, але матиме продовження. Його ім’я – запорука нових діянь. Згадайте хоча б прихід Ісуса на землю аж із Його поверненням на хмарах включно. Господь і сьогодні, і завтра пам’ятає про Свій завіт. Нам можна ще багато чого очікувати від Нього.

 

Яхве у Новому Заповіті

 Новий Заповіт ніде конкретно не зупиняється на значенні імені Господь.[743] З цього ми не можемо зробити висновок, що про значення цього імені забуто. Навпаки. З історичного погляду Новий Заповіт починається приходом Христа на землю. Цим самим Яхве вчиняє те, що обіцяв, і знову справджує цим Своє ім’я. У ті дні Марія радіє через виповнення того, що «прорік був Він нашим отцям», а Захарій співає про завіт, який Він пам’ятає, і про «присягу, якою Він присягавсь Авраамові».[744]

Поряд з фактом Його народження також і ім’я Ісус підтверджує, що Бог і досі залишається Яхве, бо Ісус означає «Яхве рятує». Це ім’я не було придумане Його батьками. Ангел Гавриїл наказав Марії дати Йому ймення Ісус. Тоді ми ще не отримуємо роз’яснення цього імені.[745] Незалежно від неї Йосип потім теж через ангела – уві сні – отримав завдання наректи Його саме так. При цьому ангел сказав, що Ісус спасатиме у найширшому і найглибшому значенні цього слова: не лише з-під влади тогочасного фараона (римського кесаря), але й від гріхів.[746] У такий спосіб Господь продовжив Свою рятівну роботу. Новими віхами стали Страсна П’ятниця, Пасха, П’ятидесятниця. Кінцевий результат – нове небо і нова земля.

Ми повинні розглядати ім’я Господа у світлі всієї Біблії. На кожній сторінці Він справджує Своє ім’я. Кожен може знати, що Він зветься саме так і чому Він так зветься. Тепер нам залишається шанувати Його світле ім’я.

 

 Не призивай надаремно

Буквально заповідь говорить про «піднесення» Божого імені. Людина підносить Його ім’я, коли вимовляє  його. Цього не можна робити просто так. Жодне ім’я так не варте шанування, як це. Треба добре усвідомлювати, що робиш, коли вимовляєш це ім’я.

Згадайте, до прикладу, лісоруба. Він обережно підносить свою сокиру, щоб зрубати нею дерево. Він вихваляє свою гостру, мов бритва, сокиру, але й водночас поважає її. Надзвичайно небезпечно розмахувати такою сокирою знічев’я на всі боки чи навіть навмисне погрожувати іншим. В обох цих випадках лісоруб вживав би свій інструмент «надаремно».

Бог довірив Своє ім’я людям для того, щоб вони використовували його з пошаною і благоговінням. Само собою зрозуміло, що вони не можуть вимовляти його необґрунтовано чи з лихими намірами. Він називає це «призивати надаремно».

Катехізис подає три приклади цього:

1. Той, хто проклинає, згадує при цьому Боже ім’я. Приводом може слугувати будь-що: сильний гнів, біль чи прагнення образити когось. Буває і так, що причини зовсім немає. У нашому суспільстві прокльон – це скоріше слово-паразит, ніж круте слівце. Зазвичай ті, хто проклинає, й гадки не мають про те, що роблять. Але це не полегшує справи. Кожний прокльон – це ляпас в обличчя Бога. Він це відчуває.

2. Від того, хто неправдиво свідчить, не почуєш гучних прокльонів. Він навіть поводиться так, ніби шанує Боже ім’я. Підведений під присягу – наприклад, слідчою комісією, – він урочисто звертається до Бога, щоб Він допоміг розказати правду і нічого крім правди. З кам’яним обличчям він накриває своє брехливе свідчення іменем Божим, мов покривалом. Може, він і не вимовить жодного непристойного слова. Та все ж його промова – не просто брехня, але й вияв зневаги до імені Бога.

3. Нарешті, існують ще непотрібні клятви. Здається, ніби вони – найменш страшні. Люди де треба й де не треба «Богом» клянуться, що чогось не знають. Можливо, вони кажуть правду. Тоді така непрохана присяга не є неправдивою, але є ні для чого не потрібною і тому надаремною. Звичайно, Бог хоче, щоб ми усвідомлювали, що Він чує кожне наше твердження. Тому наше «так» повинно бути «так», а «ні» – «ні».[747] Але той, хто за кожним твердженням призиває ім’я Бога, не шанує Його.

 

Шана та благоговіння

У Біблії йдеться про ще один спосіб порушення цієї заповіді, хоча у Катехізисі він і не згадується. Це відбувається, коли призивають ім’я Боже для захисту того, до чого Бог насправді не причетний. Яскравий приклад цього – лжепророки, які починають словами «так говорить Господь», коли насправді проповідують від себе.[748] Той, хто так використовує Його ім’я, – хай і з благими намірами – зневажає Його. Тому Павло говорить, що був раніше богозневажником.[749] Він був ним не тому, що у ті часи проклинав Бога чи свідомо ганьбив Його. Він був ревнителем Бога. Він переслідував християн, тому що вважав це виявом шани до Бога. Пізніше він визнає, що у той час ганьбив ім’я Боже. Продовжуючи цю думку, ми можемо згадати хрестові походи з їхніми переслідуваннями євреїв, темні справи інквізиції, відлучення від церкви таких віруючих, як Лютер, та інше.[750]

Тут ми торкаємося делікатного питання. Люди, що суперечать один одному з фундаментальних питань, посилаються на ту саму Біблію. Хто ж правий? У Катехізисі не сказано, що даний спосіб пояснення Біблії – кращий від усіх інших. Найперше тут вказано на щось інше. Той, хто у своїх переконаннях хоче послатися на святе ім’я Бога, мусить це робити із «шанобливим і благоговійним ставленням». Господь закликає кожного дуже добре розібратися у собі стосовно цього вирішального питання. Той, хто занадто шанує власний спосіб мислення, впадає у спокусу перекрутити Слово Боже під себе і тим самим зневажити ім’я Боже. Тому в цій заповіді Він вимагає, щоб наше засадниче ставлення – не до власних ідей, а до Його святого імені – було шанобливим і благоговійним. Лише так відкривається шлях до правдивого сповідування Його імені та молитви до Нього. Так ми доходимо до найпотаємнішого смислу цієї заповіді.

 

Сповідати Його, молитися до Нього, славити Його

За декілька століть до приходу Христа юдеї заборонили вимовляти ім’я Яхве. Натомість вони використовували більш загальне найменування, «вважаючи при цьому, що так пошановують Високе Ім’я».[751] Але не буває такого, щоб людина аж занадто шанувала когось. Наприклад, Павло колись почув «слова» на небі, які він не міг вимовити.[752] Але щодо Свого імені Господь Сам сказав: Я хочу, щоб Мене називали і до Мене молилися саме так (Вих. 3:15). Саме з пошани до заповіді ми не можемо змінити «не призивай надаремно» на «не призивай зовсім».

Заповідь призначена для вдячних християн. У ній є святковий смисл. Врятовані люди можуть просто називати Його ім’я у цьому світі. Це означає Його сповідати. Зокрема, вони сповідають Його, коли шанують Ісуса як свого Спасителя. Тому щодо сповідання «святого імені Божого» Катехізис відсилає до двох текстів – Мт. 10:32 та Рим. 10:9, 10, – у яких йдеться про сповідання Ісуса. Хто шанує Його, шанує Отця. І навпаки: хто не шанує Сина, не шанує Отця, Який послав Його.[753] Отже, хто піддає сумніву прихід Христа та Його роботу з примирення, ризикує порушити третю заповідь.

Врятовані люди можуть до Нього також молитися. І вдень, і вночі Він готовий справдити дані Ним обітниці у відповідь на їхню молитву. Він повсякчас пам’ятає про Свій завіт. Той, хто, ґрунтуючись на ньому, звертається до Нього, може бути впевнений, що Він діятиме. До цього Його зобов’язує Його ім’я – Я є.

Нарешті, Він хоче, щоб Його славили. Частково це відбувається, коли люди сповідують Його і моляться до Нього. Вони цілеспрямовано славлять Його своїми псалмами та молитвами. Але цього недостатньо, бо Він хоче, щоб Його славили всіма своїми вчинками та словами. Це не важке завдання, а привілей. Звільнені раби можуть служити Йому повсякчас. Він не вимагає, щоб вони перетворили своє життя не нескінченне служіння в церкві. Вони живуть насиченим життям. Роблять цілком звичайні речі. Відпочивають чи просто спілкуються. Цього ніхто не забороняє. Бог не вимагає, аби кожне слово і кожна дія умисне була спрямована на Його прославлення. Але Він хоче у всіх їхніх словах та вчинках відчувати, наскільки велике їхнє благоговіння перед Його іменем. Він відчуває це так само добре, коли вони жартують чи займаються спортом, як і тоді, коли вони до Нього моляться чи співають псалми.

 

Запитання 100:                 Чи дійсно зневага Божого імені клятвами і прокльонами настільки серйозний гріх, що Бог гнівається і на тих, хто не докладає своїх зусиль, аби запобігти цьому гріху чи заборонити його?

 

Відповідь:                        Дійсно так. Нема більшого гріха, який би викликав настільки великий гнів Божий, аніж зневага Його імені. Ось чому Бог призначив смертну кару за цей гріх.

 

У Катехізисі наполегливо привертається увага до тяжкості порушення цієї заповіді. Чи й справді прокльони такі страшні? Немає нічого страшнішого за них. Ми не чуємо, щоб Катехізис казав те ж саме про ідолопоклонство чи служіння зображенням. Чому саме про це порушення говориться, що не існує тяжчого?

 

Нема більшого гріха

Жодний інший гріх не викликає настільки великий гнів Божий, як зневага Його імені. Можливо, це тому, що жодний інший злочин не спрямований так напряму проти Його особи? Поклоняючись ідолам, людина, безперечно, повертається до Нього спиною (перша заповідь); під час служіння зображенням людина звертається не безпосередньо до Нього, а до Його зображення (друга заповідь). Але найбільше людина привертає увагу Бога тоді, коли називає Його власне ім’я і навіть до Нього молиться. Тоді людина безпосередньо висловлюється про Нього чи – як у багатьох прокльонах – звертається до Нього. Тому жодне інше порушення не ображає Яхве настільки сильно, як зневага до Його імені. Кожний прокльон влучає Йому просто в лице.

Що відчувають християни, коли зневажають їхнього Бога? Для них це так, ніби ображають їх самих. Вони немов вдихають прокльони, що вивергають інші. Вони відчувають, як такий гучний прокльон прямим попаданням проникає у їхні нутрощі. Тому можна зрозуміти те, що раніше усі, хто чув прокльони іншого, повинні були покласти йому руки на голову. У такий спосіб вони демонстративно відрікалися від порушення богохульника, знову до нього повертаючи провину.[754] Для нас це означає, що ми не можемо завинити тим, що змовчимо чи допустимо цей злочин.

Взагалі, ми завжди причетні до провини, якщо «не докладаємо всіх своїх зусиль, аби запобігти» злочину. Хто знає про те, що готується спроба вбивства, підпалу чи пограбування, і закриває на це очі, не мине кари. У Катехізисі наполегливо наголошується на цьому гріху. Найперше це, очевидно, пов’язано з тим, що у нашому суспільстві ми найчастіше стаємо свідками саме цього гріха. До того ж для нас існує велика спокуса вдати, ніби ми нічого не чуємо. Тому добре, що Катехізис вказує нашій совісті на серйозність цього гріха.

Християни зазвичай не мають змоги покласти кінець прокльонам навколо себе. Від них цього і не вимагається. З іншого боку, вони не мають права вважати це нормальним і тому повинні «докладати всіх своїх зусиль», аби запобігти цьому. Те, у який саме спосіб це чинити, залишається на власну відповідальність та винахідливість.[755]

 

[738] Вих. 3:13.

[739] C. Houtman, Exodus I, 346.

[740] Вих. 3:14.

[741] «Я вчиню, як обіцяно. Мою обітницю, дану праотцям, Я справджу через вихід [із Єгипту]», J.P. Lettinga, там само, 482; див. також J.L. Koole, там само, 63, 64.

[742] Вих. 3:6, 15, 16; 4:5; 6:2, 7.

[743] Хоча й справді в Євангелії від Івана Ісус більше, ніж один раз називає Себе «то Я» (Ів. 8:24, 28). Дехто вважає, що Він таким чином відкрито вказує на ім’я ГОСПОДЬ (Я є) і прирівнює Себе до Бога. Однак Він ніколи не каже: Я – це «Я є» (Яхве). Своїм «то Я» Він, очевидно, підтверджує, що посланий Отцем. Див. детальніше H. Ridderbos, Het evangelie naar Johannes I, 347 і далі та 373 і далі; P.H.R. van Houwelingen, Johannes, 194.

[744] Лк. 1:55, 72, 73.

[745] Лк. 1:31.

[746] Мт. 1:21.

[747] Мт. 5:37.

[748] «Зневагою є також використання імені Яхве вустами посередників Одкровення, як от пророків, коли вони проповідують, призиваючи ім’я Яхве (пор. Єр. 11:21), або вдають, ніби пророкують „іменем Яхве” (пор. Повт. Зак. 18:19-22; Єр. 28:2, 4, 11, 15, а також див. Повт. Зак. 13; 18:9 і далі), а насправді провіщають із власного серця (пор. Єз. 13:2-16)», C. Houtman, Exodus III, 46, 47.

[749] 1 Тим. 1:13.

[750] J. Douma, там само, 118-120.

[751] J.P. Lettinga, там само, 480, 481.

[752] 2 Кор. 12:4.

[753] Ів. 5:23.

[754] Лев. 24:14.

[755] Див. щодо різних можливостей J. Douma, там само, 116, 117.