Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

Ключі Царства Небесного. Недільний день 31

 

Запитання 83:         Що таке ключі Царства Небесного?

Відповідь:              Проповідь Святого Євангелія і церковна дисципліна. Через них обох Царство Небесне відкривається для віруючих і закривається для невіруючих.

Перед зачиненими дверима стоїть людина. Без ключів вона не зайде. Біженці можуть багато розповісти про це. Напружуючи усі сили, вони шукають входу до країни, де очікують на спасіння. Вони звертаються до всіх інстанцій, які розпоряджаються ключами. Їхнє найпалкіше бажання – щоб ворота такої бажаної країни відкрилися для них у законний спосіб. Тоді вони зможуть розпочати нове життя.

Ісус говорив про "ключі від Царства Небесного" (Мт. 16:19). Очевидно, до цього Царства можна потрапити лише через ворота з замком.

Для кого відкриються ці ворота? Які ключі необхідні? Хто розпоряджається тими ключами?

 

Церква і Царство

 

Ключі до Царства Небесного – це проповідь Євангелія і церковна дисципліна. Що одразу впадає в очі: обидва ключі до Царства використовуються саме в церкві. Адже там слухаєш проповідь і – в разі потреби – підпорядковуєшся церковній дисципліні. Очевидно, що Царства Небесного можна досягти тільки через церкву. Ключ проповіді Євангелія в роботі під час кожного богослужіння. Усі члени церкви присутні при тому, як двері до Царства Небесного відкриваються і закриваються. Як тоді співвідносяться церква і Царство? Церква і "Царство Небесне" – не одне й те ж саме. Новий Заповіт ніде не називає церкву Царством Небесним.[614] Отже, він проводить чітку різницю між ними. Важче сформулювати словесно, у чому полягає ця різниця.[615] Давайте уявимо церкву як коло, тоді Царство буде більшим колом, яке його концентрично охоплюватиме. Територія Царства містить у собі більше, ніж територія церкви.

Говорячи про церкву, кажемо про спасенний народ, і, зрештою, про нове людство. Говорячи про Царство, кажемо про всю цілісність Божого творіння і, зрештою, про нове небо і нову землю.

Церква і Царство тісно пов’язані одне з одним. Обидва належать Христу. Він називає церкву "церквою Моєю", а Царство – "Царством Моїм".[616]

Важливим є те, що Христос довірив ключі від Свого Царства комусь зі Своєї церкви. А саме, Він сказав Петрові: "Я дам тобі ключі від Царства Небесного". Трохи раніше Він назвав Петра скелею, на якій побудує церкву Свою.[617] Ми розуміємо це так: не самостійно, а завдяки божественному одкровенню з неба Петро пізнав і визнав, Хто Такий Ісус. Завдяки цьому визнанню віри Ісус міг використати його як скелю, на якій збудує Свою церкву. Отже, Петро отримав особливе місце у церкві. Тому Христос дав йому ключі від церкви, але одразу ж визначив їх як ключі набагато більш об’ємного Царства. Хто допущений до церкви, той допущений і до Царства. А хто вилучений з неї, так само вилучений і з Царства Небесного. Так тісно пов’язані церква і Царство.

Церква відповідає "народу Царства".[618] Цей народ успадкує землю, або Царство Небесне.[619] Віруючий член церкви – це і громадянин і спадкоємець Царства Небесного. Це яскраво виражено і у проведенні святої Вечері Господньої. Тоді церква насолоджується передсмаком тієї радості, що прийде, коли Христос "питиме з нами нове вино у Царстві Отця Свого".[620] Стіл Вечері Господньої стоїть, так би мовити, у дверях до цього Царства.

 

Призначення ключів

 

Образ ключів нагадує про високий авторитет, який ми знаходимо у Старому Заповіті. У царському палаці хтось носив "ключ від дому Давидового". Такий носій був більше, ніж просто швейцар. Він мав доступ до царя і був його довіреною особою. Він мав царські повноваження допускати до царя чи відмовляти у цьому. Він влаштовував аудієнції. Той, хто бажав прихильності царя, мусив спершу звертатися до нього. Ніхто не міг обійти його і кожен був прив’язаний до його рішення, бо "коли він відчинить, не буде кому замикати, коли ж він замкне, то не буде кому відчиняти".[621]

Петро отримав ключі від Царства Небесного. Він став не просто швейцаром. Він отримав повноваження на те, щоб дозволити кожному, хто його слухав, мати участь у дарах цього Царства. Ніхто не може його обійти, бо так само вірно було і щодо Петра: "коли він відчинить, не буде кому замикати, коли ж він замкне, не буде кому відчиняти".

Світ може хіба що мріяти про земну державу-утопію. Ісус обіцяє Петрові ключі від справжнього Царства спасіння. Царство Небесне – "Бога Живого, Який усім людям Спаситель" (1 Тим. 4:10). Петро має дозвіл відчинити це Царство і роздати спасіння цього Царства усім, хто шукає у ньому притулку. І коли він відкриє його, ніхто не зможе зачинити його. Відчинено – значить, відчинено. Він може і закрити його тими самими ключами. Тоді так само справедливим буде, що зачинене – значить, зачинене. Ніхто інший тоді не зможе відчинити вхідні двері. Останнє не означає, що ці двері самовільно можуть зачинитися в когось перед носом. Ключі призначені для того, аби відчиняти Царство Небесне. Втім, той, хто не хоче зайти через відчинені двері, повинен знати, що тими ж ключами вони і зачиняються. Отже, є більш ніж достатньо підстав для того, щоб сприймати роботу цих ключів серйозно.

Катехізис виходить з того, що за допомогою ключів, які колись отримав Петро, Царство Небесне і до сьогодні відчиняється і зачиняється. Цьому твердженню приділена наша увага в обговоренні власне ключів.

 

Скільки ключів?

 

Катехізис бачить, як до роботи вступили двоє ключів. Перший називається "проповідь Святого Євангелія". Цей ключ призначається для всієї громади. Другий називається "церковна дисципліна". Цей ключ призначається для тих, хто у громаді поводиться не по-християнськи. Кожний з цих двох ключів відчиняє Царство Небесне для тих, хто вірить у Святе Євангеліє, і зачиняє перед тими, хто відкидає його. Не слід поспішно обмежувати ці два ключі недільною проповіддю та й – для декого – церковною дисципліною. Пастирська турбота Христа не закінчується проповіддю у неділю. Проповідування, наприклад, знає і такі форми, як пастирська бесіда та домашні відвідини. Наскільки широкою та багатогранною є пастирська турбота Христа, стає зрозуміло, коли ми розглянемо "ключі" у множині у світлі Мт. 16:19. Ісус не казав про лише два ключі. Напевне, кількість не мала такого великого, а то й жодного значення. Він просто дав Петрові ключі – усі ключі, – тобто усі повноваження відчиняти Царство Небесне для віруючих і зачиняти для невіруючих.[622]

Тепер повернімося до Катехізису. Він і справді нараховує два ключі. Оскільки він посилається на Мт. 16, ми виходимо з того, що, говорячи про двоє ключів, він по суті має те ж саме на увазі, що й Ісус під неозначеною множиною. Ми зважатимемо на це у нашому коментарі щодо обох ключів.

Як нам конкретно уявляти роботу цих ключів?

 

Зв’язувати і розв’язувати

 

Ісус далі не розробляє метафору ключів у Мт. 16:18. Пояснюючи детальніше завдання Петра, Він одразу ж переходить до іншої термінології. Він говорить не про відчинення чи зачинення (що було би природним відповідно до образу ключів), а про "зв’язувати на землі" і "розв’язувати на землі".[623] Це зовсім різні поняття. Отже, "зв’язувати" – це не синонім "зачиняти", а "розв’язувати" – не синонім "відчиняти". Образність відчутно відрізняється.

"Відчиняти і зачиняти" змушує думати про осіб, яких пропускають або затримують біля входу до Царства Небесного. "Зв’язувати і розв’язувати" на противагу цьому стосується не людей, а визначення умов для пропуску у Царство Небесне. Й тоді Ісус говорить не про тих, кого Петро зв’яже чи розв’яже, а про те, що Він заповідає як обов’язкове («зв’язуюче»), а що – ні.

Комбінація зв’язати/розв’язати була зручною для того, щоб дати зрозуміти, що для допуску в Царство Небесне обов’язкове, а що – ні. Це були на той час загальновживані терміни. "Зв’язували і розв’язували" юдейські вчителі закону, коли визначали, що можна було чинити, а що – ні.[624] Те, чим до того займалися ці вчені, тепер належить Петру.

Чому такі повноваження були дані в першу чергу Петрові? Це мало пряме відношення до його щойно виголошеного сповідання: Ісус – це Христос. Саме з цього твердження повинні були складатися ключі до Царства. У той момент Петро ще не мав – попри своє віросповідання – необхідного розуміння. Треба було обов’язково продовжувати навчання. Тому відразу після того Ісус навчає Своїх учнів про Свої муки і смерть. Зрештою, ключі складаються "з Євангелія Його жертовної смерті та воскресіння".[625] До цього Євангелія – і ні до чого іншого – Петро мусить прив’язати своїх слухачів.

Існує безліч ключів, за допомогою яких люди намагаються отримати доступ до щастя. Для справжнього спасіння кожному на землі вказано на ті ключі, які Христос обіцяв Петрові.

Петро був першим, але не єдиним, кому Ісус обіцяв ключі. В усіх апостолів було запитано те саме: "за кого Мене маєте?" Після відповіді Петра Він заборонив апостолам казати, що Він – Христос (Мт. 16:20). Очевидно, вони усі вірили у це. Тому відразу ж малося на думці, що всі апостоли отримають ключі. Це випливає і з того, що Ісус недовго по тому практично дослівно повторює повеління зв’язувати і розв’язувати, але адресує його вже до них усіх (Мт. 18:18).[626]

Апостолів уже немає на землі. Як працюють сьогодні колись віддані їм ключі?

 

Запитання 84:         Як саме Царство Небесне відкривається та закривається через проповідь Святого Євангелія?

Відповідь:              Згідно повеління Ісуса Христа, віруючим – усім разом і кожному особисто – проповідується і прилюдно пояснюється, що усі їхні гріхи дійсно прощаються Богом заради Христа щоразу, коли вони приймають євангельську обітницю істинною вірою.

Але усім невіруючим і лицемірам проповідується і пояснюється, що гнів Божий і вічний осуд перебувають на них, доки вони не навернуться.

Божий суд як у земному, так і у вічному житті ґрунтується на цьому євангельському свідченні.

 

Проповідувати означає говорити. Проповідь Євангелія відбувається у словесній формі. Головним питанням є не те, наскільки захоплюючими нам здаються ці слова, а наскільки зобов’язуючими вони є. Через цю проповідь Царство Небесне відкривається і закривається. Як саме це відбувається?

 

Що робить проповідь настільки унікальною

 

За вихідний пункт Катехізис обирає Мт. 16:19. Лише там ми зустрічаємо термін "ключі від Царства Небесного". Тримаючи ці ключі у руках, Петро та інші апостоли отримали повноваження відчиняти і зачиняти Царство Небесне. Як конкретно вони це роблять? Для пояснення цього Катехізис посилається на набагато пізніше висловлювання Ісуса в Ів. 20:21-23. Воно має місце між Його воскресінням і вознесінням. Тепер Ісус говорить уже не про ключі і також не про зв’язування чи розв’язування, а про прощення і затримання гріхів. Це знову зовсім інша термінологія. Та все ж між Його першим і пізнішим висловлюваннями – у Мт. 16 та Ів. 20 – існує сутнісний зв’язок.[627] Останнім висловлюванням Ісус надає Своїм апостолам – тільки іншими словами – ті самі повноваження: "кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються". Їхні повноваження відчиняти чи зачиняти Царство Боже (Мт. 16) і прощати чи затримувати гріхи (Ів. 20) – одне і те саме. Ісус розкриває тут, як саме працює проповідь: прощення усіх гріхів тим, хто вірує, і разом із цим – вхід у Його Царство. Або затримання усіх гріхів для того, хто не вірує, і як наслідок – вигнання з того Царства.

Таїною проповіді є те, що завдяки ній прощення гріхів дійсно здійснюється. Відповідно уповноважений службовець відділу реєстрації цивільних актів не просто говорить про шлюб, а здійснює його. Так само і проповідь – це не просто слова чи інформація про таке прощення. Це – прилюдне оголошення "згідно повеління Ісуса Христа" про те, що "усі їхні гріхи дійсно прощаються Богом заради Христа". Адже саме це – суть проповідуваної "євангельської обітниці".

Хто приймає цю обітницю, дійсно отримує прощення, а з ним – пропуск до Царства Небесного. Коли? Щоразу, коли вони приймають цю обітницю істинною вірою. Це – добра новина, бо кожний новий гріх, у принципі, переміщує їх за межі безпечного Царства Небесного у зону гніву Божого. Тому є благословенням почути у проповіді, що Царство Небесне відчиняється "щоразу, коли вони приймають євангельську обітницю істинною вірою". Останнє слово залишається не за їхнім черговим гріхом, а за цією обітницею і їхньою вірою в неї.[628]

У день П’ятидесятниці Петро надає гарний приклад такої проповіді. Він промовляє до нас по-особливому, тому що був першим, кому Ісус обіцяв ключі. Навколо нього стоять юдеї, що розп’яли Ісуса. Суть цієї проповіді: "і Господом, і Христом учинив Бог Його". Це мусить твердо знати ввесь народ Ізраїлів.[629] Це – ключ до їхнього спасіння. Щойно вони визнають це і приймуть хрещення, прощення гріхів стане фактом.[630] Усвідомлюючи свої повноваження, Петро вставляє ключ у вхідні двері до Царства Небесного для того, щоб якнайширше відчинити їх для вбивць Ісуса Христа, щойно вони увірують у це Євангеліє. Тоді вони дійсно будуть спасенні.[631]

 

Яку владу має проповідування сьогодні?

 

Виголошення – це робота вісника. Він – речник свого пана. Так, апостоли говорили від Імені Ісуса. Хто чув їх, чув і Його. В цьому полягала таїна проповідування.

Апостолів більше немає. Чи залишилось відтак справжнє "виголошення проповіді" назавжди у минулому? Чи є проповідь сьогодні в найкращому випадку заснованим на Біблії способом говоріння про Бога? Звідки ми знаємо, що людина за кафедрою проповідує євангельську обітницю за дорученням Христа?

Впевнено можна сказати, що Ісус не розглядав апостолів як останніх проповідників. Коли Він посилав їх у світ, то обіцяв перебувати з ними аж до кінця віку (Мт. 28:20). Очевидно, саме стільки мусить продовжуватися проповідницька робота. В особі апостолів Він, очевидно, звертався до проповідників усіх часів. Тому Павло може закликати свого набагато молодшого співробітника (але не апостола): проповідуй Слово (2 Тим. 4:2). І по закінченні апостольських часів проповідники продовжують, згідно повеління Христа, цю роботу.[632] Кальвін розсудливо зазначає, що по суті Христос дає владу ключів не людям, а Своєму Слову.[633] Люди – і апостоли теж – приходять і відходять. Слово залишається. А з Ним – і влада ключів.

 

Пастирська бесіда

 

Говорячи про звіщення Євангелія, Відповідь 84 має на увазі проповідь. Домашні відвідини і пастирська бесіда залишаються поза увагою. Найбільше, що ми чуємо, це те, що звертаються до "кожного особисто". Формально про домашні відвідини і пастирську бесіду не йдеться.[634]

З іншого боку, формулювання "кожному особисто" саме собою вимагає продовження через пастирську бесіду. Ключ проповіді не може після неділі лежати невживаним на кафедрі до наступного разу. Ключ необхідно нести до домівок, лікарняних палат і територій, що потерпають від катастроф. Євангеліє має звіщатися "прилюдно та вдома у віруючих" (чи де б вони не були).[635]

Отже, пастирська бесіда – це форма проповіді.[636] Перевагою такої бесіди є те, що вона може бути краще прилаштованою до певної ситуації людини. Більше уваги можна приділити особистим складнощам і бар’єрам. Ми маємо на увазі хворих і тих, хто при смерті, тих, хто сумнівається, і тих, хто заблукав. У цьому зв’язку пастирська бесіда може мати різний характер: втіха, підбадьорення, настанова і попередження. Христос теж прагне використовувати ці бесіди проповідників і старійшин для відчинення Свого Царства. Те саме стосується і щорічних домашніх відвідин.

Громада має можливість відчути на собі втішну турботу Христа як під час церковного служіння, так і у такій пастирській бесіді.[637] Він призначає людей, котрі як у неділю, так і протягом тижня "пильнують душ ваших" (Євр. 13:17). Цього не можна сказати про жодну іншу людину, що надає допомогу, попри усю шану і вдячність їй.

 

Запитання 85:         Як саме Царство Небесне закривається та відкривається через церковну дисципліну?

Відповідь:              Згідно повеління Ісуса Христа, ті, хто називає себе християнами, але проповідує нехристиянське вчення або живе не по-християнськи, спочатку неодноразово "по-братерськи" застерігаються.

Коли ж вони вперто продовжують триматися своїх помилок і ганебного способу життя, на них скаржаться громаді або її представникам, призначеним для цього.

Коли ж вони не звертають уваги і на ці настанови, тоді вони не допускаються до таїнств і таким чином вилучаються з християнської громади, а Богом – з Царства Христового.

Якщо ж вони обіцяють та виявляють справжні покращення у своєму житті, тоді приймаються назад як члени Христові і як члени Його громади.

 

При застосуванні церковної дисципліни неможливо уникнути того, що люди судитимуть інших людей. І як! Про тих, кого вилучено з громади християн, Катехізис не вагаючись говорить, що вони вилучені "Богом з Царства Христового". З таким переконанням недосконалі члени церкви вдаються до ключа християнської дисципліни. Як вони сміють! Та вирішальним є те, що Сам Христос дав цього важливого ключа громаді.

 

Другий ключ довірено громаді

 

Найперше Катехізис відсилає до Мт. 18:15-18. Там Ісус говорить, що мусить відбуватися, "коли прогрішиться твій брат".[638] Тоді не слід бігти до апостолів, які потім візьмуть справу у свої руки. Той, хто бачить, як інший член громади збився з вірного шляху, мусить спершу застерегти його один на один, "по-братерськи" і "неодноразово", маючи на меті придбати його, Мт. 18:15. Якщо ж такі попередження не матимуть результату, тоді, зрештою, про них слід повідомити не апостолів, а церкву. Катехізис переймає це, але поряд з громадою згадує також "її представників, призначених для цього", – отже, раду церкви. Суть тут не в тому, що ключ християнської дисципліни тишком-нишком передається церковній раді як найвищому господареві. Рада церкви тут згадана як адреса і представник церкви. Залишається чинним: "скажи церкві". Вищої інстанції немає, бо "якщо він не послухає церкву", тоді все. Апелювати вище неможливо. Від самого початку Ісус покладає другий ключ у Своїй церкві.[639]

Вилучений повинен бути для церкви, "як поганин і митник". Це не те саме, що не звертати на нього жодної уваги. Це не відповідало би ставленню Самого Христа до поганина і митника. Це порівняння дає ясно зрозуміти, що така людина, на жаль, є поза церквою, як поганин чи митник. Ми не можемо розглядати його як ворога, але і не можемо встановлювати з ним надто тісних відносин. Так ми мусимо дати йому зрозуміти, що він повинен навернутися.[640]

Ключ християнської дисципліни відчиняє замок вхідних дверей до Царства Небесного. Бо, – говорить Ісус, – все, що церква зв’язує на землі, зв’язане і на Небі, вірш 18.[641] Тому вилучення з церкви тотожне вигнанню Самим Богом з Царства Небесного. З іншого боку, Царство Боже відкривається знову для тих, кого знову приймають у церкву. В цьому – святкова кінцева мета будь-якої дисципліни.

 

Для кого призначена церковна дисципліна?

 

Християнська церква визнає: "так, ми всі варті того, щоб бути відрізаними від Тебе і вигнаними за наші злочини" і "так, ми всі варті того, щоб бути виключеними з Твоєї спільноти за наші гріхи".[642]

Наскільки гіршим повинен бути член церкви, щоб стосовно нього говорилося про церковну дисципліну? Коли перейдено межу? На практиці на це питання не завжди легко відповісти. Загальними формулами досягнемо небагато.

Відповідь 85 говорить про проповідування нехристиянського вчення і життя не по-християнськи. Такі члени церкви не впадають у гріх, а живуть у ньому. Вони роблять це, називаючи себе християнами. Офіційно вони ними і є, допоки вони – члени церкви. Назва "християнин" вказує на те, що вони мають певний зв’язок із Христом. Відповідь 32 пояснює, яке це має значення для життєвої практики. Попри усі недоліки християнин обирає "із доброю совістю протистояти гріху". Хто так не чинить, перестає бути християнином.

Отже, церковна дисципліна не проводить розмежування між тяжкими і менш тяжкими грішниками. Вона спрямована на тих, хто саме втрачає свій зв’язок з Христом.

 

Дисципліна як засіб спасіння

 

Заходи церковної дисципліни не сприяють популярності жодної громади. Як легко вони здаються непривітними і загрозливими. Громада і церковна рада повинні слідкувати за тим, щоб не виникло такого враження. Вони повинні відчувати, що їх веде любов Христова. Він хоче спасти. Це не применшується і тоді, коли когось, зрештою, вилучено з церкви. Це – найстрашніше, що може пережити громада. У її члена забирають ім’я християнина. Але і тут метою є спасіння. Тому по праву вилучення називається "останнім засобом спасіння, який Бог дав у Своєму Слові" чи "останнім рятівним засобом".[643]

Церковна дисципліна – це проповідь Євангелія, але у загостреній формі. Це загострення необхідне через затятість грішника.[644]

Щойно вилучені "обіцяють та виявляють справжні покращення у своєму житті", вони знову приймаються як "члени Христові". Отже, найперше слід відновити стосунки із Самим Христом, а не з церквою. Це – найголовніше. Потім вони радісно знову приймаються як члени Його церкви і для них знову відчинене Царство Небесне.

 

[614] H. Ridderbos, De komst van het koninkrijk, 297.

[615] Повністю виправдане запитання, чи можливо "звести до певної формули" відношення Царство / церква. Там само, 307, 308.

[616] Відповідно Мт. 16:18 і Лк. 22:30.

[617] Мт. 16:16-19.

[618] J. Kamphuis, Aantekeningen bij J.A. Heyns, Dogmatiek, 102, 103; H. Ridderbos, там само, 306-308; BGD, 618.

[619] Пор. Мт. 5:5 ("бо землю успадкують вони") і 25:34 ("посядьте Царство").

[620] Згідно короткої форми Вечері Господньої у Церковній книзі реформатської церкви, див. також Мк. 14:25.

[621] Іс. 22:22. Див. також C. Trimp, Ministerium, een introductie in de reformatorische leer van het ambt, 142 і далі.

[622] Множина "ключі" у Мт. 16:19 може вказувати на "складний замок, який може бути відчинений тільки за допомогою набору ключів", J. van Bruggen, Ambten in de apostolische kerk, 44. Згідно того самого автора в іншій праці, це також може "наштовхувати на думку про декілька дверей у великому Царстві Небесному", Matteüs, 314. Множина може також вказувати на "повний мандат" та "всеосяжні повноваження". C. Trimp, там само, 142, 145. Останнє пояснення не обов’язково виключає попередні, але здається нам найвірогіднішим. Ключі – це "всі ключі", внаслідок чого Петро отримує "цілковиті повноваження", F.W. Grosheide, Commentaar op het NT. Mattheüs, 258.

[623] Щодо зміщення образності у Мт. 16:19 – від ключів до зв’язування/розв’язування – див. міркування C. Trimp, там само, 154, 155 і J. van Bruggen, там само, 40, 41, 44.

[624] У цьому випадку "зв’язувати" означає приблизно "заборонити", а "розв’язувати" вказує на протилежне, а саме "дозволяти". C. Trimp, там само, 154.

[625] J. van Bruggen, Matteüs, 314.

[626] Див. також BGD, 675.

[627] Щодо "сутнісного зв’язку" див. Мт. 16:19 та Ів. 20:23: C. Trimp, там само, 192. J. van Bruggen говорить про "спорідненість", Ambten in de apostolische kerk, 43.

[628] Про "щоразу, коли" див. C. Trimp, Media vita, 47, примітка 131.

[629] Дії 2:36.

[630] Дії 2:38.

[631] Див. також C. Veenhof, Predik het Woord, 144 і далі.

[632] Тимофій – "не апостол. Він – лише простий "проповідник". Він не засновує церков. Не пише листів. І хоча він не може зрівнятися з Павлом, він все ж таки може продовжувати роботу Павла", R. Schippers, Van den dienst des Woords, 22. Див. також BGD, 675 і форму рукопокладання служителів Слова у Церковній книзі реформатської церкви, 541.

[633] "Бо Христос дав цю владу не людям як таким, а Своєму Слову, на службу якому поставив людей". J. Calvijn, Institutie, IV, 11, 1.

[634] Так само і Zach. Ursinus, Het schatboek II, 168-171 підштовхує до думки, що йдеться лише про прилюдну проповідь. Бастінгій стверджує, що цей перший ключ "довірено лише служителям Євангелія", бо "тільки на  них покладено проповідування Євангелія", 168. Він підкреслює, що перший ключ належить "єдино і винятково" проповідникам. Лише другий ключ "використовується тими самими служителями Слова і старійшинами громади", 167. Фактично, такі погляди не залишають жодної можливості для значимості пастирської бесіди і домашніх відвідин.

[635] Згідно форми рукопокладання служителів Слова у Церковній книзі реформатської церкви, 542. Неозначена множина "ключів" у Мт. 16 (див. вище) підтримує це щедре застосування поняття "звіщення Євангелія".

[636] Див. щодо "Бесіди як форми служіння" C. Trimp, Media vita, 57-60.

[637] Разом з тим, проповідування і бесіда служителя залишаються окремими служіннями. Не зупинятимемося на тому, що це означає для відношення проповідник (пастор) / старійшина. Тут Катехізис говорить не про носіїв ключів Царства, а про власне ключі. Для інформації щодо згаданого відношення див., зокрема, J. van Bruggen, Ambten in de apostolische kerk, 100-105; C. Trimp, Zorgen voor de gemeente, 41-47, 210, 211, Media vita, 19, 20.

[638] Серед думок з цього приводу немає єдності щодо питання, чи тут вказується саме на тих, хто згрішив "проти тебе" (Statenvertaling). Для розгляду нашої теми немає різниці, чи направлений гріх проти нас особисто, чи ні, див. C. Trimp, Ministerium, 162, примітка 64.

[639] Чи можна робити прямий висновок з Мт. 18:17 про те, що сила здійснювати церковну дисципліну дана церкві? Згідно J. van Bruggen, "ekklèsia" (церква, громада) у Мт. 18:17 – це не церква взагалі, а "спільне зібрання учнів", Matteüs, 350. Все ж, впадає в очі, що Ісус аж два рази, не уточнюючи детальніше, говорить про "ekklèsia" як про величину, відому для перших читачів. Тому видається можливим, що словом "ekklèsia" позначена (також і) пізніша "церква (громада)". Мт. 18:17, 18, отже, – поряд з апостолами – присвоює силу ключа церкві. Див. також C. Trimp, Ministerium, 164 (заключний абзац); H. Ridderbos, De komst van het koninkrijk, 316, 317.

[640] 2 Сол. 3:14, 15.

"Ми закликаємо вас не розглядати його / її як ворога. Навпаки, спробуйте застерегти його так, як це робить брат. Але і не встановлюйте з ним надто тісних відносин. Дайте йому в такий спосіб зрозуміти, що він повинен навернутись" (форма вилучення з церкви Христової в Церковній книзі реформатської церкви, 535).

[641] Контекст вказує на те, що під слово "ви" на увазі маються не тільки апостоли, але і церква, див. також H. Ridderbos, Korte Verklaring, Mattheüs II, 46.

[642] Див. відповідно форму вилучення з церкви Христової і форму церковної дисципліни над конфірмованими членами церкви, що відступили, у Церковній книзі реформатської церкви, 536, 540.

[643] Див. відповідно форму вилучення з церкви Христової і церковний устрій реформатських церков у Нідерландах, стаття 76 у Церковній книзі реформатської церкви, 534, 606.

[644] Отже, другий ключ не є необхідним "доповненням" до першого для того, щоб зробити ефективною серйозність проповідування. Такого "доповнення" проповідування не потребує. Дещо іншим є те, що затятість грішної людини вимагає "зосередження" і "загострення" настанов з проповіді, C. Trimp, Ministerium, 201.