Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

Наша вдячність. Частина третя

Чому мусимо творити добро? Недільний день 32

 

Запитання 86:         Отже, ми врятовані від свого нещастя лише по благодаті через Христа, без жодних заслуг зі свого боку. Чому ж тоді ми ще мусимо творити добро?

Відповідь:              Тому що Христос не тільки викупив нас Своєю кров’ю і звільнив, а Духом Своїм також оновлює нас за подобою Своєю, щоб усім своїм життям ми висловлювали вдячність Богові за всі Його благодіяння і щоб Бог прославлявся через нас.

Ми також творимо добро, щоб запевнитись у своїй вірі за її плодами і щоб своїм богобійним життям набувати своїх ближніх для Ісуса Христа.

 

Люди врятовані від свого нещастя. Це – вихідна точка. З цього моменту Катехізис говоритиме про їхню вдячність за таке спасіння. Ми розраховуємо на спонтанний перехід до цієї прекрасної теми. Але стається по-іншому. Заключний розділ Катехізису відкривається нелегко: чому ж тоді ми ще мусимо творити добро? Звучить не надто захоплено. Чому так відбувається?

 

Недовіра до обов’язковості ("мусимо") добрих діл

 

Нічого не було би дивного, якби запитання звучало би так: чому ми мусимо бути вдячні? Відповідь на нього вже давно знаємо. "Неможливо, щоб ті, хто прищепився до Христа істинною вірою, не приносили плодів вдячності".[645] Це відбувається саме собою – так само, як здорове дерево приносить плоди. Воно мусить квітнути і плодоносити. По-іншому просто не може бути. Це – спонтанна обов’язковість, без тиску ззовні.

Але цього разу Катехізис говорить не про таку несилувану обов’язковість. Той, хто ставить запитання, прагне дізнатися, чому ми зобов’язані творити добрі діла.[646] Очевидно, вони доручені нам. Катехізис також відзначає, що Христос врятував нас "лише по благодаті, ... без жодних заслуг з нашого боку". Чому ж ми "тоді" мусимо творити добро? У цьому питанні ми відчуваємо, що той, хто його ставить, як вогню боїться того, що ця благодать ще повинна бути доповнена добрими ділами.

Чи є підстави для недовіри? Певною мірою так. Той, хто вважає, що ми мусимо творити добро, створює враження, що однієї благодаті недостатньо. Вочевидь, її треба доповнювати. Благодать може багато чого, але не все. Вона витягає нас з болота, але по тому ми повинні співпрацювати з нею, аби залишитися на вірній дорозі. У цьому – наш внесок. Так перекреслюється вислів "лише по благодаті".

 

Тут необхідна точність. Щойно до океану благодаті додається одна краплинка власної роботи, така благодать – уже не благодать. Тому той, хто запитує, боїться як вогню будь-якої думки про те, що ми мусимо додати бодай дещицю. Цим пояснюється його недовіра до такого зобов’язального "мусимо". Він ні за що не хоче допустити, щоб применшувалось формулювання "лише по благодаті".

Благодать – це милість. І милість означає безумовне прощення грішників. Бог більше не бачить їхніх гріхів. Їх покриває кров Христова. Звичайно, ніхто не повинен продовжувати грішити під прикриттям цієї благодаті.[647] Той, хто запитує, теж не прагне того. Він не заперечує проти спонтанного творення добра. Його недовіра направлена лише на "ти мусиш творити добро". Якщо так, то у нього виникає запитання, чи достатньо простору залишається для благодаті Божої. Він занепокоєний.

Таке критичне запитання передає почуття тих, хто вважає віру церкви дещо непослідовною. Їм говорять, що благодать – справді безоплатна, але вимога творити добро так і залишається.[648] Як пов’язати одне з одним?

 

Рішення послідовників Лютера

 

Йоганн Агрікола був сучасником Лютера. Він палко захоплювався ним, але вважав, що Лютер недостатньо послідовно обстоював лінію "лише по благодаті". Якщо ми справді вважаємо, що врятовані без жодних заслуг з нашого боку, нам ніколи більше не слід говорити про вимогу творити добро. Тоді місце закликів "ви мусите" – у муніципалітеті, а не за кафедрою проповідника. І тому: "з Мойсеєм (тобто із законом) покінчено!". Це – коротко позиція Агріколи. Сам Лютер щиро і схвильовано заперечував такі думки.[649]

Подібне ми чуємо і від декого з пізніших лютеран. Іноді вони говорили про небезпечність добрих діл. До такої міри вони боялися, що такі діла применшать значення єдиної жертви Христа. Вони не стверджували, що християни мали право поводитись по-світському. Вони тільки наполягали, що справжні добрі діла засновані тільки на спонтанній вдячності людини, яка була врятована по благодаті. Людина, що вже один раз отримала благодать, не повинна чути після цього, що їй ще щось треба зробити. Вона вже нічого не повинна. Добрі діла – це винятково добровільна робота. "Ти мусиш" не вписується у проповідь благодаті Божої.

Таке бачення видається привабливим. Здається, ніби аргумент твердіше твердого: благодать повинна залишатися благодаттю на всі сто відсотків. Так саме вважає і Катехізис. Одначе важливим питання є те, що ж таке благодать.

 

Інший бік благодаті

 

Чи мусимо ми творити добро попри усю отриману благодать? Ось що мається на увазі у Запитанні. Ми мусимо творити добро завдяки усій отриманій благодаті. Ось у чому відповідь. Добрі діла не доповнюють благодать, але є найкращими плодами самої благодаті. Вона не вимагає внеску з нашого боку, але змушує нас працювати. Бо що є, власне, благодать? Вона має два боки. Один полягає у тому, що Христос "викупив нас Своєю кров’ю і звільнив". Вони належали гріху. Він повністю володів ними. Христос звільнив їх із цього рабства. Тому вони більше не належать гріху, хоча і залишаються ще грішниками. Вони належать Йому. Вони настільки цілковито пов’язані з Ним, що Бог чинить так, ніби вони більше не мають нічого спільного з гріхами. Вони отримують прощення – з дня у день, протягом усього свого життя – без жодних заслуг зі свого боку. Це називається прощенням.

Христос не зупиняється на цьому. Його благодать містить більше. Він також хоче усунути з їхнього життя і будь-яку внутрішню схильність до гріха. Тому Він оновлює їх Своїм Духом. Він хоче, щоб вони зрештою настільки уподібнились Йому, щоби були "за Його подобою". Це теж називається благодаттю. Цей другий бік благодаті не менш важливий за перший. Прощення та оновлення нероздільно поєднані. Разом вони утворюють неподільну благодать.[650]

Уявіть, що хтось купує поруйновану будівлю, яку збирались зносити. Купивши її, він врятував її від загибелі. Але він вважає, що просто купити недостатньо. Він не думає полишати цю руїні стояти у такому ж вигляді до невідомо якого часу. Він прагне відновити будівлю у її колишньому блиску. Тому її докорінно оновлюють. Спаситель будівлі не робить половинчастої роботи: купівля і оновлення разом рятують будівлю.

Так само і рятівна благодать має два боки: викуп і оновлення. Христос викупив нас Своєю кров’ю і тим самим врятував нас від загибелі. Ми належимо Йому. Та на цьому Його праця не скінчена. Він не хоче, щоб ми за його рахунок нескінченно продовжували грішити і назавжди залишилися страшними грішниками. Тому Він оновлює нас Своїм Духом.[651] Це – теж благодать.

Чому ж тоді ми ще мусимо творити добро? Той, хто ставить запитання, виходить з того, ніби добрі діла – заслужені досягнення з нашого боку. Тут він помиляється. На його питання, чому ми ще мусимо творити добро, Катехізис відповідає дуже проникливо: тому що Христос оновлює нас Своїм Духом. Він нікому не дає половину благодаті – тільки прощення – але і так само оновлення. Прощення та оновляння разом складають благодать. Їх неможливо розділити. Той, хто просить про прощення, але не прагне оновлення, розриває Христа на частини, а це неможливо.[652] Благодать, яку Він дає віруючим, покриває їхню провину і закладає у них початок протилежного: ніколи одне не може бути без іншого. Тому вони мусять чинити добро. Відмінність полягає у тому, що відтепер вони мусять робити це не за законом, а з благодаті. У чому різниця? Про це розповідає Павло.

 

Не з примусу закону, а з благодаті

 

Катехізис бачить чітку настанову до добрих діл у Рим. 6:13. Це заклик Павла до того, щоб ми віддавали себе за знаряддя не гріхові, а Богові. Вражає його аргумент до цього заклику: ви ж бо не під Законом, а під благодаттю, вірш 14. Тепер ви підлягаєте режимові не закону, а благодаті. Над вами більше не закон, а благодать.

У чому тут надбання? Чи простіше служити благодаті, ніж закону? Чи м’якіші її вимоги? Чи дає вона більше можливості бути собою? Нам не треба шукати відповіді у цьому напрямку. У заміні закону благодаттю Павло вбачає якраз нову причину слухати закон. Адже він містить власну волю Божу. Тому ніщо не є таким цілющим для людей, як цей пречудовий закон. Його єдиним слабким місцем є те, що він не рахується з нашою слабкістю. Закон є закон. Він погрожує жорсткими покараннями, якщо ми його порушимо. Зрештою, він засуджує нас. Тому християни можуть радіти з того, що вони більше "не під Законом". Його покарання і погрози більше не стосуються їх. Вони можуть з полегшенням співати: і не засудить мене жодний закон.

Тепер вони "під благодаттю". Але благодать не відкидає Закон, як стверджував Агрікола своїм виразом "з Мойсеєм (тобто із законом) покінчено!". Вона також не приходить із іншим, "пристосованим" законом. Вона навіть вимагає дослівно того ж самого: люби Бога і ближнього свого. І так само, як і Закон, благодать прагне того, щоб за всі порушення було заплачено і щоб ми покращили своє життя. Закон і благодать вимагають однакового, але на цьому і закінчується їхня подібність. Перша величезна різниця полягає у тому, що благодать володіє кров’ю Христа. Тоді, коли Закон розкриває усю провину без прощення, а потім вимагає відплати, благодать покриває усю цю провину тією кров’ю. Як наслідок – відпущення гріхів і виправдання.

Існує ще одна різниця. Особливо для нашої теми вона має велике значення. До благодаті також належить Дух Христа. Закон вимагає, щоб ми докорінно покращили своє життя, але не допомагає нам у цьому. Благодать, однак, додає до своєї вимоги і дію та пробуджує це нове життя у віруючих через роботу Святого Духа.[653] Отже, вона не просто говорить, що вони повинні чинити добрі діла, але й дбає про те, щоб вони змогли це. Вона дає те, чого вимагає. Це робить її вимогу цілковито благодатною, м’якою. Ось чому спасенні по благодаті повинні віддати своє життя за знаряддя Богові. Ось чому вони, згідно Катехізису, мусять чинити добро.

Чому, власне, вони мусять чинити ті добрі діла? Чи ж не є ті діла стовідсотково роботою Духа Христового? Катехізис не робить з цього проблеми. Оновлення Його Духом спрямоване на те, "щоб усім своїм життям ми висловлювали вдячність Богові за всі Його благодіяння" і "щоб Бог прославлявся через нас". Дух Святий оновлює, а не гіпнотизує християн. Вони мусять чинити добрі діла, бути вдячними Богові і прославляти Його. Саме так вони і сприймають це. І вони мусять так чинити, бо перебувають під благодаттю, яка їх і оновлює. Для них це – перша причина до того, щоб чинити добрі діла. Катехізис подає ще дві.

 

Добрі діла запевняють нас у нашій вірі

 

Яблуня посеред зими виглядає голою. Тоді важко оцінити, наскільки вона плодовита. Це переконливо виявляється тільки наприкінці літа, коли її гілки хизуються численними здоровими яблуками. Дерево пізнається за плодами. "Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити", – казав Ісус.[654]

І власну віру пізнаєш найкраще за її плодами. Ти вже переживав на власному досвіді, як віра підтримувала тебе у важкі часи. Ти не досконалий, але віра утримала тебе від непродуманих кроків. Ти радієш Євангелію. Це – деякі вказівки. У них християни можуть бачити плоди своєї віри. Очевидно, їхня віра "робить" це. Вона живе і доводить, що вона є. Це запевняє їх у власній вірі.

Такий простий спосіб отримання впевненості у нашій власній вірі став підставою для критики: Катехізис радить нам ґрунтувати нашу впевненість у вірі на позитивному досвіді у вірі і добрих ділах, а не на обітниці Євангелія. Цей закид засновано на непорозумінні. Катехізис не вважає, ніби наша віра цілковито залежить від нашого досвіду віри. Тоді б наша віра опинилася під великим ризиком. Вона би полетіла у безодню, щойно нам забракло такого досвіду. На щастя, віра не є вірою у нас самих. Єдиною підставою для віри є обітниця Євангелія. З цього приводу не може бути жодних непорозумінь.

Але тут Катехізис звертає увагу на певний вид впевненості у вірі. Взагалі вираз "впевненість у вірі" має декілька аспектів.[655] Людина може бути впевнена у тому, що Біблія історично достовірна. До того ж, вона може бути впевненою, що Божі обітниці абсолютно надійні. Вона навіть може бути впевнена у тому, що ці обітниці призначені особисто для неї. Вона вірить у надійність свого хрещення. І все ж така людина може бути невпевненою у власній вірі. Вона сумнівається не в Євангелії, а у своїй вірі. Людина бачить, що її віра така мала. Як їй знати, що вона справжня? Саме для такого сумніву посилання на істинність Біблії або надійність Божих обітниць недостатньо. У цьому випадку не в цьому проблема. Сумнів не в Біблії, а – хоч яка є причина! – в істинності власної віри.

Уже Кальвін звертав увагу на цей аспект впевненості у вірі. Він наголошував, як ніхто інший, на тому, що віра ґрунтується не на наших добрих ділах, а винятково на Божій, незаслуженій нами, милості. Але вона отримує більше впевненості, коли зважає на добрі діла, "саме до тієї міри, до якої вони – свідчення того, що Бог живе і панує в нас". У цьому сенсі можна говорити про "дар добрих діл, який показує, що ми отримали Духа усиновлення".[656]

Катехізис приєднується до цієї думки. Сама віра засновується цілковито на твердості Божих обітниць. Це залишається незмінним. Поряд із тим віруючі хочуть знати, чи присутня ця віра і в них. Плоди віри – найкращий спосіб виміряти це. Віруючі не виставляють їх самовпевнено напоказ. Для цього врожай надто жалюгідний. Зазвичай вони не нагадують образ обсипаної плодами яблуні. З іншого боку, такі плоди доводять, що їхня віра працює, а, отже, є реальністю. Хто майже або зовсім не керується вірою, тому важко бути впевненим у своїй вірі. Він не бачить її плодів. Як наслідок, він заледве помічає, чи працює його віра. Ми мусимо чинити добро і для того, щоб попередити таке.

Є ще і третя причина.

 

Добрі діла і наші ближні

 

Ми по-різному ставимось до нашого ближнього: по-діловому, по-товариськи, по-сусідськи чи як до супутника. Нас не може не хвилювати, що стільки з них прямують до загибелі. Де ті мільйони опиняться через сто років? Зазвичай вони більше недоступні для євангелізації. Вони і кроку не ступлять до церкви і не читають Біблії. Ми почуваємося безсилими. Чи є ми тому звільнені від них?

Катехізис називає їх "нашими ближніми". Бог поставив їх поряд нас і подбав, щоб ми зустрілись. Лише через нас вони ще можуть упіймати проблиск Христа. Ми повинні випромінювати цей проблиск через наше "богобійне життя". Під це підпадає увесь спосіб наших дій. Є ситуації, коли слова викликають зворотну реакцію. Тоді наше поводження – без слів – може бути більш красномовним.[657] У будь-якому випадку, ми повинні сяяти, "як світла в світі", і, як лампа, давати світло "перед людьми".[658] Ми повинні прагнути того, щоб пробудити в них ревність і в такий спосіб набути їх для Христа.

 

Запитання 87:         Чи можуть тоді врятуватись ті, хто не навертається до Бога, продовжує жити без Нього і без вдячності Йому?

Відповідь:              Жодним чином. Святе Письмо говорить нам, що ні нечестивий, ні ідолослужитель, ні блудодійник, ні злодій, ні користолюбець, ні п’яниця, ні наклепник, ні шахрай, ні їм подібні Царства Божого не успадкують.

 

Хто "жодним чином" не врятується? Язичники? Тяжкі злочинці? Нам не слід думати найперше про них. Згадано тих, хто живе у невдячності і безбожності. Невдячними є ті, кому Бог обіцяв позбавлення від нещастя. Вони охрещені, чули Слово Євангелія і, можливо, брали участь у Вечері Господній. Але, на жаль, їхнє життя від того не змінилося. Це і є "невдячність". Вони не спасуться.

Наскільки вдячними є ми? Тут ідеться найперше про членів церкви.

 

Без вдячності немає спасіння

 

Катехізис перелічує барвистий ряд грішників, для яких немає спасіння, якщо вони не зупиняться. Він посилається на Павла, який щодо майже тотожної негативної групи сказав: "вони не успадкують Царства Божого".[659] Таке висловлення бентежить, але стосується купки негідних осіб: шахраїв і таке інше. Тому члени церкви навряд чи відчувають, що йдеться про них. Даремно, бо Павло говорить не про безбожних язичників, а про невдячних членів громади. Він б’є тривогу у безбожному Коринті, але всередині церкви. Що там сталося?

Вони були громадою Христовою. Павло цілковито підтверджує це і дякує Богові за це.[660] Та все ж у поводженні один з одним вони проявляли характер язичників. Це було видно, наприклад, у тому, в який спосіб вони розв’язували конфлікти. Павло не йде так далеко, щоб зарахувати цих християн до згаданих грішників.[661] Мета його попередження полягала в наступному: той, хто хоче звільнитися від своєї провини, але продовжує і далі жити по-старому, належить ще, фактично, світові. Катехізис називає це продовженням життя у невдячності. Ті, хто так живуть, підтверджують, що вони не оновлені і не прагнуть цього.

Ті, хто на противагу цьому переходять до вдячного життя, підтверджують тим самим, що їхнє оновлення розпочалося. Ніхто інший, як Сам Христос робить їх вдячними через роботу Свого Духа. Це є невід’ємною частиною Його рятівної праці. Тому вдячність – це не просто реакція людей на їхнє спасіння, а і частина здійснення самого спасіння. Ті, хто проявляють вдячність, переживають у цьому своє спасіння.

Той, хто вважає, що Катехізис, у принципі, завершується на Недільному дні 31, а решту вважає необов’язковою, блокує через це рух свого спасіння уперед. Вдячність – це настільки ж сердечна і спонтанна відповідь на цілковите спасіння, як і необхідне продовження цього спасіння.

Отже, фактично, ця третя і остання частина Катехізису про вдячність продовжує тему спасіння.

 

[645] Гейдельберзький катехізис, Відповідь 64.

[646] На місці нашого "мусимо" німецький текст використовує слово "sollen". Воно вказує на зобов’язання творити добро. Захарій Урсин так само неодноразово вживає "мусити" у значенні "бути зобов’язаним". Het schatboek II, 202, 203.

[647] Рим розцінював учення про благодать Реформації так, "що там – у прощенні – було покриваюча ковдра Христової праведності, але що під цим покривалом усе залишалося по-старому", G.C. Berkouwer, Geloof en heiliging, 22 і далі.

[648] Вже вказували на те, що проповідування повинно однаково відкинути як так звану святість по ділах, так і моральну байдужість. Ані моралізаторства, ані лібертинізму. На перший погляд здається, ніби таке проповідування виказує нестерпне напруження, P. Althaus, Die christliche Wahrheit II, 462 і далі.

[649] G.C. Berkouwer, Geloof en heiliging, 172, 173.

[650] Недільні дні 26 і 27 визначили хрещення як очищення кров’ю і Духом Христа.

[651] J. Calvijn, Institutie, III, 11, 1 говорить про "подвійну благодать", яку ми отримуємо у Христі, а саме, що ми, примерені з Богом через Його невиновність, маємо на небі тепер замість Судді милостивого Батька, а також що ми освячені Його Духом, аби прагнути до невинності і чистоти життя".

[652] "Ви прагнете отримати виправдання у Христі? Тоді вам треба спершу володіти Ним. Але ви можете володіти Ним, тільки якщо причетні Його освяченню, бо не можна розділити Його на частини", J. Calvijn, Institutie III, 16, 1.

[653] "Під словом благодать ми розуміємо обидві частини спасіння, тобто прощення гріхів, через що Бог зараховує нам праведність, і освячення Духа Святого, через що Він пересотворює нас для вчинення добрих діл", J. Calvijn, Commentaar op Romeinen (переклад D.J. de Groot) до Рим. 6:14. Отже, Кальвін і тут вказує на подвійну природу благодаті.

[654] Мт. 7:17, 18.

[655] "Можна говорити про впевненість стосовно життєздатності (і, відповідно, функціональності) віри. Це та впевненість, яку дають плоди віри. Про це говорить Гейдельберзький Катехізис у Відповіді 86", C. Trimp, Klank en weerklank, 133.

[656] J. Calvijn, там само, ІІІ, 14, 18.

[657] 1 Петр. 3:1, 2.

[658] Фил. 2:15 і Мт. 5:16.

[659] 1 Кор. 6:9, 10.

[660] 1 Кор. 1:4, 5.

[661] "Чи віддалилися вони настільки, що їх потрібно зарахувати до тих порушників? Ні, цього вчить нас наступний вірш. Усе, що писав Павло, слугує для розкриття, попередження гріхів". F.W. Grosheide, De eerste brief aan de kerk te Korinthe, 162 і далі.