Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

ЗАКОН ЯК ДЗЕРКАЛО. Частина перша

Наше падіння. Недільний день 2

Запитання 3:         Як ти можеш дізнатися про своє падіння?

Відповідь:            Закон Божий говорить мені про це.

Катехізис не запитує, як це ми робимо. Можливо, ми б відповіли: чудово. Але ми не отримуємо жодного шансу на це. З самого початку нам говорять про наше падіння. Очевидно, всі ми зазнали його. Що таке падіння?1 І як ми дізнаємося про нього?

 

Як ми дізнаємося про те, що таке наше падіння?

Кожному відомо, що таке падіння. Тому здається зайвим питати, як ми дізнаємося про нього. Преса і телебачення просто закидають нас захоплюючими оповіданнями й зображеннями падіння усього світу. Ще краще ми дізнаємося про падіння від нашого безпосереднього оточення. Ми самі є свідками цього. Але краще за все ми знайомі з нашим власним падінням. Як? Не інакше, як із власного гіркого досвіду. Проте Катехізис очікує іншої відповіді. Це випливає з того, що він думає не про всілякі відомі усім види падіння, а про причину всякого падіння. В попередній відповіді він вже говорив про "свої гріхи та падіння". Тому він не хоче чути від нас про все те, що ми скоїли. Не тому, що це начебто неважливо. Але такі переживання, якими б шокуючими вони не були, не розкривають того, в чому ж полягає падіння, яке стоїть за всяким лихом.

Наc можна порівняти з пацієнтами, охопленими жаром. Вони почувають себе кепсько, як смертельно хворі. Але сама по собі хвороба криється не в жарі. Біду треба шукати глибше. Буває навіть і так, що хтось зовсім не почуває себе кепсько. У пацієнта може бути небезпечна для життя хвороба, але наразі він не відчуває ані жару, ані болю. Йому здається, що він здоровий. Так люди можуть настільки насолоджуватися матеріальними благами, що їхні очі вже не бачать, в чому ж полягає справжнє лихо. Але є жар, чи ні, є біль, чи ні, десь приховався найбільший лиходій: мої гріхи.

Ми не можемо безпосередньо побачити коріння нашого власного падіння. Так як не можемо побачити й власного обличчя. Щоб його побачити, без дзеркала не обійдешся. Один тільки погляд у нього ладен жахнути нас, настільки непоказний вигляд ми маємо. Щоб відкрити наше падіння, ми дуже уважно повинні дивитися у якесь особливе дзеркало. В іншому разі ми нічого не вгледимо. Так що ж то за дзеркало?

 

Закон як дзеркало.

Хто не знає нічого кращого, шукає причину всякого падіння в недосконалих структурах нашого суспільства, в людському тупоумстві, в трагічному збігові обставин і т.п. Сягнути глибше ми не можемо.

Закон Божий досягає більшої глибини. Тому Катехізис говорить, що про наше падіння ми дізнаємося з Закону Божого. Як аргумент наводиться текст Рим. 3:20: "Законом бо гріх пізнається". Щоправда, сказано, не "падіння" пізнається законом, а "гріх". Але в даному разі це те саме. Бо цей гріх робить нас "винними" Богові і тому він є корінням всякого падіння.

Закон Божий відкриває нам очі перед жахливою реальністю гріха. Гріх таки існує. Тому що існує Бог. Існує Його Закон. Тому кожне його порушення, або гріх, є тяжким реальним злочином щодо вищої величності Бога. Таким же реальним є Його обуренням цим. Це є смертельною реальністю для всіх людей. "Увесь світ" Богові "винний". Жоден не має переконливого виправдання або алібі. Замикаються всякі уста (Рим. 3:19).

Неминучим наслідком цієї вини є падіння в усіх значеннях цього слова.

Як довго залишатиметься вина, стільки триватиме й падіння.

У своїй доброті Бог може наділити здоров’ям, добробутом та іншими добрими дарами. Він надає людям можливість ефективно боротися проти всіляких негараздів. Але все це разом узяте є не більше, як боротьба з симптомами. Якщо у хворого вдається збити жар, можна зітхнути з полегшенням. Але це все одно нічого не дасть, якщо не здолали саму хворобу. Рано чи пізно, вона все одно візьме своє.

Отже, Закон навчає нас двом істинам про наше падіння: воно полягає у вині перед Богом і в покаранні, яке є її неминучим наслідком.2

 

Закон … не страховище.

Проголошення Десяти Заповідей на горі Сінай супроводжувалося сильною грозою і землетрусом. Цим Бог справив глибоке враження на ізраїльтян.

Не для того, щоб залякати їх. Так Він з ними не обходився. Це суперечило б характеру Його завіту. Тому ніхто не повинен робити з закону "страховище", посилаючись на грім сінайський.3

Те, що Бог заповідав із Сінаю, рівне тому, чого Він просив у раю, хоча голос Його з Сінаю, що весь димував, лунав не так, як тоді, коли Він відвідав рай наприкінці дня і "повіяв денний холодок".

Добрий батько може вважати за потрібне заявляти про свої вимоги відповідним тоном. Своєю поведінкою його діти можуть змусити його прямо сказати, чого він хоче, а чого ні, і в принципі він завжди вимагає від своїх дітей одного й того ж. Так, наприклад, Бог лише в кількох словах виклав Адамові сьому заповідь. Багатослів’я було ні до чого. Але Адамова пісня про його єдність з Євою була райським виконанням цієї заповіді.4 Це райський закон. Той же самий Закон передає Бог Адамові у раю, ізраїльтянам біля Сінаю, а нам у неділю в церковній залі.

Адам і ми дивимося в те ж саме дзеркало. Різниця в тому, що йому не треба було жахатися самого себе. Він мав бездоганний вигляд. А ми?

 

Закон… джерело наших знань про падіння?

Не кожен дізнається про своє падіння з Закону. Є й такі, що дивляться на себе в дзеркало не з жахом, а з задоволенням. Шкільним прикладом цього є фарисей на молитві, з притчі.5 Він, не вагаючись, став перед дзеркалом і, задоволений із самого себе, розповів Богу, який вигляд має. В порівнянні зі здирниками, перелюбниками та "цим митником" перевага була на його боці. І все ж таки він помилявся, і Бог відкинув його.

Зважаючи на такий результат, ніхто не хоче бути схожим на цього фарисея. Але як ми можемо запобігти цьому? Те, що фарисей свідчив про свій спосіб життя, саме по собі було правдою. Він справді не був ані здирником, ані перелюбником, і дотримувався приписів Закону щодо посту і десятини. При цьому він не стверджував, що це було його особистою заслугою. Він щиро дякував Богові за те, що він такий: Дякую, Боже, Тобі. Він не приписував собі свою перевагу над іншими.6 В чому ж полягає його помилка? Ми дуже хотіли б це знати. Зрештою, це звернення до людей, які, згідно з Відповіддю 1 Гейдельберзького Катехізису визнали, що Христос дає їм щире бажання і готовність жити для Нього. За це вони дякують Богові. Вони роблять це з радістю і вважають, що так і треба.

Що відрізняє цих дякуючих людей від того дякуючого фарисея? Це пояснює автор Псалму 26. Він уголос говорить Богові, і в цьому псалмоспівець не поодинокий, що він не сидів з людьми неправдивими і не буде ходити з лукавими, і що він ходить у своїй непорочності. З цим міг би погодитись і фарисей.

Проте головна різниця полягає в тому, що після сказаного поет вигукує: помилуй мене (вірш 11). Цього ми не чуємо від фарисея. Він збив собі зі своїх добрих вчинків драбину, щоб піднятися над "іншими людьми", такими як "цей митник". Ісус зробив із нього тип людини, яка сама "підноситься". Вона вичитала у Законі не те, чого їй бракує, а лише чого вона досягла власними силами. Не дзеркало Закону було винним у цьому. Помилкою фарисея було те, що він дивився у криве дзеркало. Закон для нього полягав у низці здійсненних приписів. Здійсненних для грішних людей. Він робив усе, що було в його силах і ретельно дотримувався приписів. Він був надзвичайно задоволений самим собою. Через це він не міг угледіти своїх жахливих вад. Їх ми відкриємо лише тоді, коли нашим дзеркалом буде те, чого насправді вимагає від нас Божий закон. Але це вже наступне запитання.

 

Запитання 4:         Чого вимагає від нас Божий закон?

Відповідь:            Христос коротко викладає цю вимогу Євангелії від Матвія 22:37- 40:

Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь.

А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе.

На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять.

Закон Божий наскрізь пройнятий Його любов’ю. Це визначає його характер. Кожна заповідь просочена Його любов’ю до нас і власне тому вимагає нашої любові до Нього. Христос дуже влучно зазначив це в Своєму стислому, але ґрунтовному викладі.

 

Навіщо цей виклад?

Закон містить у собі все, чого Бог хоче від нас. В будь-якій галузі. На кожному кроці. Кожної миті. Це – багато. Але що є суттю всього того, чого Він вимагає? Це благий вчинок, якому нас учить не хто інший, як Його власний Син у пояснювальному стислому викладі.

Про цей виклад питається один з фарисеїв. Він намагається затягнути Ісуса в пастку. Він хоче знати, "котра заповідь найбільша в Законі". При цьому він не думає про порядок розташування важливіших і менш важливих заповідей.7 Він не намагається почути від Ісуса, котра з усіх заповідей є найбільшою. Для юдеїв усі заповіді теж були однаково важливі. В противному разі Ісус відкинув би його запитання, але Він дає відповідь на нього. Ісус теж говорить про "найбільшу заповідь". Точнісінько як і фарисей, Він розуміє під цим не якусь специфічну заповідь з цілого Закону, а суть або стислий виклад усього Закону. Адже фарисей не просто запитує (вірш 36), котра заповідь найбільша, а: яка – якого роду – вона.8 Або, підсумовуючи все це, що для Вас найбільше важить у Законі?

Це запитання не є наслідком справжнього зацікавлення. Фарисей повен недовіри до Ісуса, бо Він поводився з таким авторитетом.9

Він ставить це запитання, щоб "спокусити" Христа. Це – підступне запитання. В чому ж пастка? Чому запитуючий так хоче почути, що є для Христа найголовнішим у Законі? Тому що він сподівається, що в результаті виявиться, наскільки легко Ісус ставиться до того, що є найвагомішим у Законі. Хіба не говорив і не діяв Він постійно так, ніби Він був самим Богом?

Він зцілював хворих у суботу, відпускав гріхи, вигнав самовладно торговців з храму Божого і під вигуки "осанна" був введений в Єрусалим. Наскільки вагомим у кінцевому підсумку був для Нього Божий Закон?

Отже, в цьому запитанні має місце й інсинуація, що Ісус, мовляв, діє самовладно, на шкоду для Божої честі, на шкоду для благоговіння перед Божим Законом. Своїм запитанням цей вчитель Закону зробив надзвичайно витончену спробу посягнути на те, що найбільше спонукало Ісуса на всі Його земні діяння.

Це мало глибоко вразити Ісуса. Тому для Нього дуже важливо дати влучну відповідь на те, що для Нього означає "найбільша заповідь". Він повинен всім і кожному відкрити, чого Закон настійливо вимагає від Нього, а отже й від нас. Тому те, що Він відповів, має неоціненну вартість для нашого розуміння Закону.

 

 

Любити Господа Бога свого.

Згідно з Законом, на нас покладено дуже багато обов’язків. Все життя складається з того, що "ви повинні" і чого "ви не повинні". Про це багато чого можна сказати. Катехізис відкладає це на потім. Спочатку він надає слово Христу, Який відкриває нам, що є "найбільшою заповіддю". Це дає нам змогу зрозуміти найглибший намір, вкладений в Його Закон.

Будь-який закон ставить вимоги. Його не цікавить, чи виконуємо ми ці вимоги з радістю, чи ні. Закон має бути виконаний. Добром чи ні. Бо закон є закон.

Божий Закон не такий. Він навіть не дає нам змоги відчувати відразу спротив під час його виконання. Бо понад кожною заповіддю стоїть: люби Мене, усім серцем своїм, і всією душею своєю і розумом своїм. Кожна заповідь Божа вимагає тлумачення цієї любові. Найбільша заповідь для Ісуса, суть всього Закону полягає в тому, щоб любити Бога. Цим самим Ісус спростовує злий наклеп, що нібито Він не ставиться серйозно до Божого Закону. У всьому, що Він робить, Він перш за все керується Законом. Вчителеві Закону мало б дуже імпонувати, що Ісус приєднується до Мойсея. Він цитує загальновідоме "слухай, Ізраїлю" (Повт. 6:4, 5).10 Тим самим Він відкрито визнає, що любов до Бога є Його найглибшим мотивом і єдиною спонукою.

Любові, якої Бог вимагає від Христа, Він вимагає й від нас. Це може нас здивувати. З цього випливає, що Бог і нас любить. Інакше, чому б Йому хотіти, щоб ми любили Його? Ніхто не цінує любов людей, які йому неприємні. Тирани не люблять свій народ. Вони й не вимагають любові. Але Бог так любить нас, що Він і Сам хоче, щоб ми любили Його.

Те, що Бог любить нас, Він виражає в найбільшій заповіді. Бо в ній Він називає себе ГОСПОДОМ, твоїм Богом. В цьому слові "твій" видно тепло Його любові. Дякуючи Христу, ми знову належимо Йому. Він віддав Свого власного Сина, щоб знову бути нашим Богом. Так сильно Він любив нас. Тому Його найбільша вимога звучить не: «бездоганно виконай те, що Я тобі наказую», а «люби Мене усім серцем своїм». Хтось вказав на те, що ми дізнаємося про своє падіння не лише з Закону, а "також і навіть ще більшою мірою" з Євангелія.11 Адже в ньому зображено нашого розіп’ятого Христа. Своєю лютою мукою Він приголомшує, показуючи, наскільки велике наше падіння. Взагалі це вірно, проте необхідно відразу ж додати, що це Євангеліє іде пліч-о-пліч з Законом і невід’ємно пов’язане з Ним. Це на повну силу звучить у словах "Бога свого". Той, хто вилучає це слово "свого", спотворює Закон, зводячи Його до рівня грубих команд.

Законодавець в особі Христа явив нам Свою любов. Те, чого Він вимагає від нас, є не чим іншим, як нашою відповіддю на Його любов. В цьому світлі кожне порушення Закону є зречення Його любові. В таку хвилину, Він по відношенню до нас, "власне кажучи", не наш Бог. Саме там починається наше падіння. Через це саме Закон є джерелом знання про наше падіння.

 

А свого ближнього, як самого себе.

Всі, до певної міри, люблять себе. Ісус припускає, що кожен до цього доходить самотужки, бо ми повинні любити свого ближнього, як самих себе.12 Отже, Ісус дуже слушно посилається на досвід кожної людини, з якого видно, що вона, чи то егоїстично, чи ні, любить саму себе. Тому інтенсивність і невимушеність нашої турботи про самих себе є добрим показником нашої любові до ближнього.13

Також і цю другу заповідь знаходимо вже в законі Мойсея (Лев. 19:18).

Новим є те, що вона, за словами Ісуса, однакова з першою. Вражаюче твердження. Бо після "найбільшої й найпершої заповіді" ми очікуємо, що друга заповідь буде менш великою. Але Ісус говорить про другу і все ж таки однаково велику заповідь. Тим самим Він робить стосовно цієї другої заповіді два твердження: вона настільки ж важлива, як і перша, і вона нерозривно пов’язана з нею. Таким чином, вона виступає не як самостійна і незалежна поряд з першою, а як її продовження. Конкретно Ісус має на увазі наступне: ніхто не може любити Бога і виявляти крижану байдужість до свого ближнього. І навпаки, ніхто не може належним чином любити свого ближнього, не відчуваючи справжньої любові до Бога.

Тим самим Ісус відкриває найглибшу мотивацію Своїх стосунків з людьми. Він зцілював хворих, також і по суботах. Він їв разом із митниками. Він дозволив людям влаштувати Йому по-царському славний в’їзд до Єрусалиму. Все це викликало лють у фарисеїв. Але в оточенні всіх цих людей Він не забував Божий Закон, як би не намагалося це підступне запитання натякнути на протилежне. Навпаки, Його любов до ближнього безпосередньо випливала з Його любові до Бога. Від нас Бог вимагає того ж самого. На практиці нашим спілкуванням з ближнім керують всілякі нечисті мотиви. Значну роль при цьому відіграють наші корисливі міркування. Крім того, любимо ми свого ближнього чи ні, визначається нашою симпатією або антипатією до нього. Тому урок, даний Ісусом, мав викривний характер. Адже Бог каже: той, хто не любить свого ближнього, не любить Мене. Наскільки нам бракує любові до ближнього, настільки ж бракує нам любові до Бога.

Отже, хто хоче знати про своє падіння, повинен не тільки замислитись над своїми особистими відносинами з Богом, але й не меншу увагу приділити відносинам із своїм ближнім.

 

На двох цих заповідях стоїть все Святе Письмо.

Стержнем Закону є наша любов до Бога і до свого ближнього. Ісус додає, що це є також стержнем усієї Біблії. Точнісінько те саме, чого Бог вимагає у двох вищеназваних заповідях, Він вимагає цього і в усьому Слові Своєму. Всі інші заповіді Святого Письма можна звести до цих двох. Вони містять те, чого Бог завжди від усього серця хоче від нас. На цих двох заповідях стоїть уся Біблія.

Ісус це виражає так: на двох цих заповідях увесь Закон і Пророки стоять. Буквально Він каже, що Закон і Пророки висять, прикріплені до цих двох заповідей, наче двері на завісах. Завіси підтримують двері й в той же час дають їм можливість відчинятися і зачинятися так, як треба, без перекосів та заклинення. Так і ця подвійна заповідь утримує в потрібних рамках тлумачення й застосування усього Закону і Пророків. Разом Закон і Пророки утворюють Старий Заповіт. Сьогодні це Святе Письмо, тобто Євангеліє. В Євангелії, починаючи від Буття і закінчуючи Об’явленням, все обертається навколо любові до Бога і до ближнього. Це є суттю і змістом Божої волі в усьому Святому Письмі.

Цим самим Ісус підкреслює, з якою великою серйозністю Бог ставиться до цих Своїх двох заповідей. Те, чого Він в них вимагає від нас, Він вимагає і на кожній сторінці Свого Євангелія.

Святе Письмо висить, прикріплене до цих двох заповідей. До обох одразу. Якщо тільки ми знехтуємо однією з них, виникне перекіс. Там, де любов до Бога не залишає місця ні для чого іншого, Євангеліє, так би мовити, випадає з однієї з завіс. Те ж саме відбувається там, де тільки й мови, що про людяність.

Євангеліє завжди обертається навколо двох заповідей одночасно. Питання лише в тому, чи дамо ми собі ради з цими двома заповідями.

 

Запитання 5:         Чи можеш ти досконало виконувати все це?

Відповідь:            Ні. За природою своєю я схильний ненавидіти Бога та свого ближнього.

Любити Бога і свого ближнього. Тому, хто здатен на це, можна не жахатися, коли він дивиться у дзеркало Закону. Який вигляд ми маємо? Відповідь може змусити нас почервоніти.

 

Перебільшене почуття вини?

Чи мушу я погодитися з тим, що крутиться у мене на язиці? Я схильний ненавидіти Бога і свого ближнього. Звичайно, так прямо я не скажу, що насправді постійно ненавиджу Бога і всіх людей. Та хіба в цьому річ? За своєю природою я схильний до такого. Таким я є. Очевидно й продовжую бути таким, бо я схильний до цього.

З іншого боку, згідно з Відповіддю 1 Гейдельберзького Катехізису я можу сповідувати, що Христос дає мені щире бажання і готовність жити для Нього відтепер і надалі. Принаймні, ми виходимо з того, що Катехізис не надає слово просто так будь-кому. "Я" цієї Відповіді є тим самим, яке назвало себе власністю Христа. Але те, що Катехізис визнає тут, є зовсім іншим у порівнянні з тим, що ми чули у Відповіді 1. Тоді невже його любов до Бога і до ближнього така мала? В первісному тексті замість "схильний" (erop uit) стоїть "здатний" (gheneycht). Останнє звучить не так радикально. Адже не обов’язково, щоб той, хто "здатен" ненавидіти Бога і свого ближнього, так би й вчиняв насправді. Він може притупити свою здатність. І все ж таки слово "здатний" не має тут пом'якшувального відтінку. Воно передає не низький або допустимий ступінь нашої ненависті, а те, наскільки глибока ця ненависть. Жодною мірою тут не йдеться про якесь виправдання на кшталт того, що ця ненависть є "лише тільки" здатністю. Зовсім навпаки – що наша найприхованіша здатність, спонука або мотивування вже є ненавистю. Ця ненависть пустила глибоке коріння в моїх почуттях, думках, словах і вчинках.14 Інакше й бути не може, бо ця ненависть шукає собі шлях до моїх почуттів, думок, слів і вчинків. Тому вся моя природа схиляється до того, щоб ненавидіти Бога і мого ближнього.15 Те, що я "здатен" ненавидіти Бога і свого ближнього, насправді означає, що я "схильний" до цього.

Я схильний до цього. Тут справді йдеться про те саме "я", яке, згідно з Відповіддю 1, могло сповідувати, що воно – Христове.

Катехізис дуже добре бачить цю суперечність. Це видно з двох місць Святого Письма, на які він посилається. Він посилається на Ефесян 2:3: "з природи" ми були "як і інші". Тепер вже ні. Само собою зрозуміло, що те, чим ми відрізняємося від "інших", випливає з нашої поведінки.16

З іншого боку, ми не позбулися цього минулого. Воно все ще живе, бо глибоко вкоренилося в нас. Так глибоко, як тільки може вкоренитися здатність. Тому Катехізис завжди посилається також на 1 Івана 1:8, 10. Той, хто стверджує, що не має гріха, обманює себе і чинить з Бога неправдомовця. Тому необхідно, щоб звільнені християни знали про своє падіння. Чим більше вони дізнаються про Божу любов, тим краще вони знатимуть про глибину свого падіння. Мета полягає не в тому, щоб вони все своє життя перебували в невпевненості щодо свого визволення, а в тому, щоб вони жили й вмерли в радощах, з втіхою, що вони – Христові. Саме тому Закон зберігає цю викривальну функцію на всіх етапах їхнього життя.17

 

 

1 Ellende "падіння" – давньогерманське слово, що буквально означає: "той, що знаходиться в іншій країні", "висланець". Тому це слово видалося придатним для вираження пригніченого стану людини, що повинна була покинути рай, див. Christelyke Encyclopedie. "ellende". В принципі, може бути й так, але таке значення відсутнє в біблійному вживанні слова ellende або ellendig. Тому, на нашу думку немає сенсу виходити з цього первісного значення нідерландською слова ellende або ellendig "вигнанець з країни". Слід додати також, що первісне значення цього слова сьогодні вже ніким не розпізнається.

2 "Слово ellende "падіння" має ширше значення, ніж слово zonde "гріх", оскільки в ньому йдеться не тільки про зло гріха, а й про зло покарання", див. Z. Ursinus, Het schatboek, I, 31, 91, 103, 104.

3 K. Schilder, Heidelbergsche Catechismus, I, 78.

4 Бут. 2. 23, 24.

5 Лк. 18, 11-14.

 

6 Див. також J. van Bruggen, Lukas, 330.

 

7 Згідно з усталеним тлумаченням, фарисей хоче, щоб Ісус проголосив найбільшою якусь одну конкретну заповідь. В цьому разі Його можна було б звинуватити в нехтуванні іншими заповідями, див. також W.H. Velema, Wet en evangelie, 86, 87. Проте, дивлячись на справу з позиції цього фарисея, нам здається, що такий непрямий спосіб звинуватити Ісуса в нехтуванні певними заповідями є малоефективним. Та й уявити це собі конкретно якось важко. Бо якщо хтось вказує на якусь певну заповідь як на найбільшу, це ще не означає, що він відкрито нехтує іншими заповідями.

8 T. Zahn, Das Evangelium des Mattheüs, 643.

9 Див. також J. van Bruggen, Marcus, 272 v.

10 Кожен правовірний юдей промовляв цю молитву щоранку і щовечора.

11 Див. H. Bavinck, див. J. van Genderen/W.H. Velema, Beknopte gereformeerde dogmatiek (далі – скорочено BGD), 397.

12 Щодо цієї любові до самих себе постають досить складні запитання. Чи вправі ми любити самих себе? А може ми навіть повинні так робити? В чому різниця між любов’ю до себе і миром із собою? Чи може той, хто ненавидить себе, любити свого ближнього? І т.д. Ми не зупиняємося на цьому, оскільки вважаємо (див. вище), що Ісус не дає для цього приводу. Про "любов до нас самих" див. BGD, 344v; J.A. Heyns, Dogmatiek, 134.

13 J. Douma, Verantwoord handelen, 25.

14 W. Verboom. De theologie van de Heidelbergse Catechismus, 44, 45.

15 "В глибині душі "я" створений так, що ненависть до Бога і до ближнього повинна постійно проявлятися в мені. Вся моя природа схиляє мене до цього; все моє буття до цього призводить", K. Schilder, вказ. пр., 158.

16 Див. Еф. 4:20-24.

17 Це знаходить підтвердження в Запитанні й Відповіді 115 Гейдельберзького Катехізису. Разом з правилом вдячності Закон залишається дзеркалом, в якому ми "протягом всього життя все більше пізнавали свою гріховність". Див. про розробку питання щодо звинувачувальної функції Закону в житті, сповненому вдячністю, також W.H. Velema, Wet en evangelie, 161.