Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

НІБИ Я НІКОЛИ Й НЕ ЗГРІШИВ. Недільний день 23

 

Запитання 59:         То яку користь маєш, віруючи у це все?

Відповідь:                У Христі я виправданий перед Богом і успадковую життя вічне.

 

Дуже практичне запитання: яку користь маєш з віри? Вочевидь, для Катехізису це важливо. Уже в обговоренні окремих положень із символу віри він неодноразово запитував про те, яку користь це має для нас.[452]

Різниця полягає у тому, що цього разу він хоче почути, яку користь маю з того, що вірую у все це. Отже, так, як воно все разом сформульовано у символі віри. Але тоді так само можна сказати, що на увазі мається віра у всю Біблію від Книги Буття аж до Об’явлення, бо саме це коротко передає символ віри.[453]

Підбиваються останні підсумки. Про значення віри можна багато чого сказати. Тим корисніше і важливіше не проґавити головного. Катехізис робить нам в цьому відношенні добру послугу. Йому вдається дуже влучно сформулювати ту користь, що маю від віри, у десяти словах. А саме: у Христі я виправданий перед Богом і успадковую життя вічне.

 

Виправданий перед Богом і успадковую життя вічне

 

Коли можу почуватися щасливою людиною?

Це не залежить від стану мого здоров’я або доходів, але виключно від того, який присуд дає мені Бог. Якщо він негативний, то я втрачений, навіть якщо зробив кар’єру і всі мене хвалять. Але якщо я за Його присудом виправданий, то щастя мого життя більше не можна зруйнувати, навіть якщо усі нехтують мною. Через віру в Христа я дійсно виправданий перед Богом. Це означає, що Він чинить так, ніби я досконалий. І таким залишусь. Його присуд щодо мене настільки остаточний, що Він відразу ж окреслює моє майбутнє, призначаючи для мене успадкувати вічне життя. Все це я вже міг почути, коли мене хрестили немовлям.

Але як сталося так, що Він міг так радикально змінити Свій присуд щодо мене? На якій підставі Він так чинить? Як може Він такого тяжкого злочинця, яким я й досі є, зробити спадкоємцем вічного життя? Як можна готувати престол для того, хто заслужив смерті? Перевернутий світ! Звідки Катехізис бере таке?

 

Авакум про віру

 

Пророк Авакум сильно злякався.

Бог явив йому, що люті халдейські вершники заполонять Єрусалим, мов хвиля потопу, що змітає все на своєму шляху. Це йому заслужена відплата. Покарання Боже. Але – і в цьому полягали складнощі Авакума – яка доля чекає на тих, хто від щирого серця вірують? Чи й вони будуть розчавлені? Яку користь маєш із віри, якщо твоє життя все одно руйнується? Авакум отримав відповідь на своє запитання. Він мусив написати про це величезними літерами на кількох таблицях і виставити їх на вулиці. Усі повинні були мати можливість прочитати: А ПРАВЕДНИЙ ЖИТИМЕ ВІРОЮ СВОЄЮ.

Місто можна було зруйнувати, а людей вивезти чи повбивати, але одна категорія людей, зрештою, пройде через все у безпеці. Яка? Праведні. Але як? Через власну праведність? Через віру![454]

Не дивно, що Катехізис найперше згадав про Авакума і відсилає до нього. Новий Заповіт теж звертається тричі до цього слова „малого” пророка.[455] Жоден пророк не сказав так однозначно, що ми не пропадемо під час найбільших катастроф чи присудів Божих, але будемо жити. Вірою. Цим перед нами постає питання, чого ми можемо очікувати від нашої віри.

 

Запитання 60:         Яким чином виправдовуєшся перед Богом?

Відповідь:                Лише істинною вірою в Ісуса Христа. Навіть якщо моя совість і звинувачує мене в тому, що я тяжко згрішив проти всіх Божих заповідей і не дотримався жодної з них, навіть якщо я й досі схильний до всякого зла, проте без жодної на те моєї заслуги по одній лише благодаті Своїй Бог дарує й зараховує мені цілковиту сплату боргу, праведність і святість Христа, ніби я ніколи й не згрішив, ніби я завжди виявляв такий цілковитий послух, який Христос виявив заради мене. Щоб стати спільником цього дару, мені потрібно прийняти його з вірою в серці.

 

Нам не байдуже, що люди думають про нас. "Краще добре ім’я від оливи хорошої".[456] Те, як до нас ставляться, теж важливо. Для того, щоб стати старійшиною в церкві, треба навіть мати "добре засвідчення від чужинців".[457]

Та вирішальним залишається те, як Бог судить про нас. Коли за нас Бог, то хто проти нас?[458] Але як Бог може бути за мене, коли моя совість висуває проти мене найтяжчі звинувачення?

 

Тяжке звинувачення

 

Звинувачення проти нас нищівні:

–         згрішив проти всіх Божих заповідей;

–         не дотримався жодної з них;

–         й досі схильний до всякого зла.

Особливо третє ставить остаточну крапку. Воно виключає будь-яку надію на покращання. Згідно форми Вечері Господньої, ми мусимо бути готові то того, щоб відтепер служити Господу і жити в мирі й любові з ближніми нашими. Але відповідно до цього звинувачення, небагато з того вийде, бо я й досі схильний до всякого зла.

Звинувачення певні і неспростовні. Це не плід уяви. Моя власна совість висуває їх, а це саме та інстанція, яку я не можу обійти. Ні, вона не є незалежним суддею. Совість кожної людини є і залишається під впливом виховання і оточення.[459] Християнська совість теж несе відбиток виховання. Вона навчилася скеровуватися на Слово Боже. Вона отримала чутливі датчики до того, де зло, а де добро. Отже, сила її звинувачення – Закон Божий. Ми могли б так само сказати, що нас звинувачує Закон. Але оскільки звинувачення доходить до нас через совість, то воно сидить дуже глибоко в нас. Заперечення не допомагає, бо совісті відомо все про наше життя-буття. У неї чудова пам’ять, гострий зір і чутливий нюх до всього, що нам не личить. Вона перевіряє наші найглибші мотиви і не дозволить обдурити себе. Вона знає все і реєструє надзвичайно точно усі наші численні недоліки.

Вона неупереджена.

Коли сусіди чи колеги недобре висловлюються про нас, то це часто виглядає підозріло. Але наша совість спирається винятково на факти. Тому мусимо бути повністю погоджуватися з нею.

Але ось дивовижа!

 

Ніколи не згрішив

 

Звинувачення неспростовні і нищівні.

Але Бог ніби затуляє вуха і не чує їх. Він чинить так, ніби я ніколи й не згрішив. Ніби! „Quasi” латиною. Зазвичай це слово передає якийсь несправжній, уявний стан. "Ніби сильний" насправді не сильний. І ось Бог ставиться до нас, як до ніби досконалих людей. Ніби ми ніколи й не згрішили.

Звучить заспокійливо, але між тим голос всередині не припиняє звинувачувати нас в тому, що ми таки згрішили і що ми й досі схильні до всякого зла. Через те ми раз у раз порушуємо наші стосунки з Богом. Адже Він не може не зважати на таку лиху реальність? Але саме так Він і чинить.

Або краще сказати, що Він ховає цю реальність під зовсім іншою реальністю. Він кладе послух Христа понад наш непослух. „І цей послух стає нашим, коли ми віримо в Нього. Його достатньо, щоб покрити усю нашу неправедність. Він звільнює нашу совість від побоювання, страху і жаху і дає нам відвагу наближатися до Бога.”[460]

Він і справді вважає так, ніби я ніколи й не згрішив, але як Він вважає, так буде і надалі. Це нова реальність, яка відміняє стару.

Тому можемо кожного нового дня чітко знати: звинувачення нашої совісті вже зняті останньою звісткою про те, що Бог чинить так, ніби я ніколи й не згрішив.

 

Все ж є умова

 

Здається, що все так просто. Бог зараховує мені те, що Христос здобув для мене. Він дарує мені це без жодної на те моєї заслуги по одній лише благодаті Своїй. Але є ще й інший бік.

 

Вже від початку наголошується на тому, що цей дар стає моєю власністю тільки через істинну віру в Ісуса Христа. І в кінці Відповіді ще раз підкреслено, що я є спільником цього дару, тільки якщо приймаю його з вірою в серці. Чи хибить Катехізис на своєму слові? По одній лише благодаті, але в той же час – лише через істинну віру. Без жодної на те моєї заслуги, але в той же час – тільки з вірою в серці.

Для багатьох – це темна тінь, яка оповиває Відповідь 60. Здавалося, вхід вільний, але без віри не зайти. Отже, таки є перешкода?

Та Катехізис вже відчував, що це запитання виникне, і звертається до нього.

 

Запитання 61:         Чому говориш, що тільки вірою виправдовуєшся перед Богом?

Відповідь:                Зовсім не тому вподобав мене Бог, що моя віра має певну цінність. Лише Христові викуплення, праведність та святість виправдовують мене перед Богом. Я можу отримати цю праведність і зробити її своєю тільки вірою.

 

Абсолютно зрозуміло, що Біблія вважає віру необхідною для того, щоб бути спасенним. Кількох висловлювань вже достатньо: "не бійся, тільки віруй".[461] "Твоя віра спасла тебе".[462]

"Хто не ввірує – засуджений буде".[463] "Що не від віри, те гріх".[464]

Без віри немає спасіння.

Досягши цього місця, Катехізис попереджує: не надавай завеликої цінності своїй вірі самій по собі. Не думай, що Бог вподобав тебе саме через неї. Нам це трохи дивно чути. З одного боку, віра необхідна, аби бути спасенним, але з іншого – ми не мусимо переоцінювати її. Нам треба знати більше про це.

 

Переоцінювання віри

 

У відомому гімні справедливо зазначається: віра ніколи не може очікувати забагато.[465] Це означає: ніколи не буває забагато істинних слів Спасителя. Але віра може очікувати надто багато від себе самої. Це відбувається тоді, коли ми створюємо ілюзію, що віра дає нам можливість виконувати Закон настільки добре, що Бог приймає нас саме тому. Тоді вона стає засобом копіткої праці доти, доки Він не прийме нас. Так, ніби ми таке можемо!

Тоді віра непомітно перетворюється на інше слово – благочестя. До того ж, благочестя, гідного похвали. Але що тоді маємо? Тоді ми підмінили „альфу” віри її „омегою”. Ця „омега” – важлива, навіть невід’ємна, тому що віра мусить супроводжуватись добрими ділами. Інакше це мертва віра.[466] Отже, наша віра повинна приготуватись до роботи. Але тоді ми говоритимемо про вплив віри на наше життя. Наступний Недільний день детально зупиняється на цьому. Але cпочатку ми повинні піднести голі руки та обійняти Христа. Не плутаймо віру і наше завжди недостатнє благочестя. Тоді у нас не залишається захисту від совісті, яка вперто тримається за те, що ми – попри наше благочестя – усе ще схильні до всякого зла.

Але справжня віра ніколи не очікує надто мало від себе і надто багато від істинних слів Спасителя. Її можна порівняти з горщиком, що не має цінності, але в якому зберігаються дорогоцінні камені. Отже, віра сама по собі не має жодної цінності.[467] Вона перебирає на себе слова Спасителя. І з ними – Його Самого. І Його праведність. Це – тільки засіб, яким ми приймаємо Христа, нашу праведність.[468] Не менше, але і не більше.

Сама по собі вона недосконала. За всі свої дії отримує незадовільні оцінки. "Ми не маємо досконалої віри", – сказано у формі Вечері Господньої. Але вона притягує до себе всі відмінні оцінки, якими Бог нагородив роботу Свого Сина. Це наше спасіння.

 

Тепер Закон Божий більше не вселяє страху

 

Сильний аргумент моєї совісті – апеляція до Закону Божого. Я згрішив проти всіх Божих заповідей і чиню так і зараз. Це карається смертю. Тому здається абсолютно не можливим те, що мене не засуджують, а ставляться до мене так, ніби я виконав усі заповіді. Як таке може бути? Найпершим є те, що Бог не виправдовує мене незаконним шляхом. Він ніколи не чинить нелегально чи нелегітимно. Тому не можна уникнути цього: я мушу – хоч там як – надати Йому необхідну праведність. Це – з одного боку. Але з іншого боку – виключено, щоб я зміг заробити таку праведність завдяки Закону Божому. Він засудить мене. Але як тоді Бог може виправдати мене? Поза ним?

Бо Він виправдовує мене!

Павло про це сказав так: "тепер без Закону правда Божа з’явилась, а саме – через віру".[469] Отже, для мене з’явилась праведність. Бог приймає таку праведність, бо вона відповідає Закону Божому. Як мені отримати її? Вона досягнута Іншим, але через віру стає моєю. Бо що робить моя віра? Вона штовхає мене до хреста Ісуса. Там я стою, так би мовити, на терезах гніву Божого. Той хрест показує мені, наскільки тяжкими є мої порушення. І яким нищівним є Божий присуд щодо них. Але біля того самого хреста своїми брудними руками я можу обійняти Хреста як свою праведність. Так вона по-справжньому стає моєю. По одній лише благодаті.

Тепер ми також краще зрозуміємо, чому Павло може говорити, що Бог зараховує нам віру у праведність.[470] Він чинить так не тому, що вважає нашу віру аж такою цінною, але тому, що вона приймає на себе праведність Христа. Тому Бог так високо оцінює її. Так само, як непоказна скарбничка все ж має цінність тих грошей, що містяться в ній.

Отже вірити – не значить чинити якомога краще і напружено очікувати, чи прийме Бог тебе. Вірити – значить прийняти Христа і тоді знати точно, що Бог приймає тебе, бо Він – Христос – наша праведність. Тримайтеся тієї праведності! Її простягають нам поза Законом. Без будь-яких діл Закону. Крім того, вона дана нам не на підставі діл нашої віри. Того, хто вже багато років християнин, виправдовують на тій самій підставі, що й убивцю, який щойно покаявся на хресті. Бог не виправдовує нікого на підставі благочестя. Він виправдовує нечестивого.[471]

Але віра цього нечестивого очікує на те, що Христос – його праведність перед Богом.

 

[452] Запитання 28, 36, 43, 45, 49, 51.

[453] Відповідь 22.

[454] Ав. 1:1-2:4.

[455] Рим. 1:17; Гал. 3:11; Євр. 10:38.

[456] Екл. 7:1.

[457] 1 Тим. 3:7.

[458] Рим. 8:31.

[459] J. Douma, Verantwoord handelen, 107-110.

[460] Стаття 23 Нідерландського віровизнання.

[461] Лк. 8:50.

[462] Лк. 7:50; 8:48.

[463] Мк. 16:16.

[464] Рим. 14:23.

[465] Гімн 37 (Gereformeerd Kerkboek).

[466] Як. 2:14 і далі.

[467] J. Calvijn, Institutie III, 11, 7; G.C. Berkouwer, Geloof en rechtvaardiging, розділ VII.

[468] Стаття 22 Нідерландського віровизнання.

[469] Рим. 3:21.

[470] Рим. 4:3 і далі.

[471] Рим. 4:5.