Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

Не кради. Недільний день 42

 

Восьма заповідь:

Не кради.

 

Запитання 110:                  Що забороняє Бог у восьмій заповіді?

Відповідь:                                   Бог забороняє не лише відкрите злодійство і грабіж, які караються законом. В очах Божих грабіж включає в себе також негідні плани і шахрайські заходи, за допомогою яких ми намагаємося привласнити собі майно нашого ближнього. Це може статися насильницьки чи під виглядом законності, як от навмисне не точні вимірювання ваги, маси, об’єму; нечесна торгівля; підробка грошей; лихварство і всілякі інші прийоми, заборонені Богом. Крім того, Бог забороняє всяку зажерливість і безцільне марнотратство Його дарів.

 

Жодна інша заповідь так не зосереджується на матеріальному боці життя, як восьма. Тут говориться про все, що стосується заробляння та витрачання грошей. Виникає нескінченна вервечка тем: звичайний грабіж, несправедлива конкуренція, неправдива реклама, уникання від сплати податків, боротьба з бідністю, прагнення достатку, пожертви на доброчинність, збільшення чи зменшення споживацтва, новий тип економіки тощо. Це – складна матерія, та у відповідь на багато запитань, що тут можна ставити, Бог просто заповідає: не кради. У цьому є все.

 

Грабіж

Жодна заповідь не отримує стільки підтримки у суспільстві, як ця. У жодній країні світу офіційно не дозволено грабувати. Всюди той, кого пограбували, може звернутися до поліції. Тому в Катехізисі просто говориться про те, що злодійство і грабіж караються законом. Засуджуються ті, хто грабують житла, зламують сейфи чи під погрозами вимагають гроші. Забороняються також різні хитрі методи, коли обдурюють інших без використання лома чи пістолета. Наприклад, карається подвійна бухгалтерія. Ваги повинні відповідати високим стандартам. Продукцію слід виготовляти певної якості. Система правил убезпечує громадян від омани і шахрайства. Загалом, закон досить непогано захищає наше майно від насильства чи омани.

Та все ж у цивільному законодавстві грабунком називається не все, що ним є. У найсучаснішому суспільстві залишаються можливості «привласнити собі майно нашого ближнього» при тому, що держава не може чи не хоче протидіяти цьому.

Божий Закон не знає таких лазівок. У ньому грабунком називаються також і усі плани заволодіння майном іншого. Часто такі плани провалюються і розбійний напад відкладають, але Бог називає це грабежем. Держава нікого не засуджує за пожадливість доти, доки не накладено рук на майно іншої особи, але для Бога пожадливість – це грабіж. Те ж саме стосується розтрати. Держава не каратиме нікого, хто пускає за вітром власні чесно зароблені гроші, але в очах Бога така людина – грабіжник.

Нідерландський уряд, схоже, має зовсім інше уявлення про власність. Згідно нашого Цивільного кодексу, власність – це «право вільно володіти чимось і розпоряджатися ним у будь-який спосіб». Це визначення походить із правових уявлень римлян-язичників.[875] Згідно них, будь-який власник мав необмежену владу над своїм майном. Він міг робити з ним усе, що забажає. На цьому засноване також і нідерландське право власності. Будь-хто може робити зі своєю власністю все, що забажає, якщо він при цьому не завдаватиме шкоди іншим і діятиме в межах положень закону.

Що говорить Біблія про власність?

 

Земля належить Богу

Земля ніколи не була нічийним простором, що поволі був зайнятий людиною. Бог створив її. Тому ця планета належить Йому.[876] Він дав її людям.[877] Вони отримали право управляти нею, але не стали власниками. Бог не продав землю людині. Адам зовсім не схожий на великого землевласника. Рай не був його власним садком чи приватною територією. І після гріхопадіння Бог не відкинув землю. Сільськогосподарські угіддя, місця промислового вилову риби, поклади нафти чи газу залишаються Його власністю. Тому ніхто не має права «розпоряджатися ними у будь-який спосіб».

Винаймач житла усвідомлює, що воно не належить йому. Він пам’ятає про це щоразу, коли свердлить дірку у стіні. Наскільки далеко він може піти, зазначено у договорі оренди. Якщо він не зважатиме на умови договору, з часом його можуть виселити з «його» житла.

Бог дав людям землю в управління. Їхні права та обов’язки Він виклав у Своєму Слові. Біблія – це документ, у якому Він закріпив Своє право власності та всі умови. Величезна кількість людей не знають цього Божого акту про власність чи ставляться до нього з усмішкою. Та це не позначається на його чинності. Земля належить Йому. Хто цього не розуміє, припускається фундаментальної помилки і рано чи пізно зникне з землі. Звідки з’явилося це хибне судження – ніби земля належить нам?

 

Велике пограбування

Хто вкрав одного разу, залишається грабіжником на все життя. Отже, бережіться цього єдиного разу! За Біблією, цей єдиний раз вже стався з людством. Його предки Адам та Єва з’їли заборонений плід і так вкрали Божу землю, що й було їх метою. Вони були орендарями, але прагнули стати власниками. Ми – їхні діти. Тому схильність грабувати – у нас у крові. Ми успадкували її від них. Продовженням їхнього грабунку є ментальність, яку бачимо всюди навколо нас і знаходимо у своєму серці: люди беруть, ми беремо.

Грабіж починається не з відбирання чиїхось речей. Багато хто ніколи до цього не доходить. Усе життя такі люди залишаються кришталево чесними. Вони переймаються справою справедливого розподілу багатства. Беруть участь у різних гуманітарних акціях. За це їх можна похвалити. Так, намагаючись допомагати, вони «з природи чинять законне».[878] У цьому відношенні вони часто є прикладом, що соромить скнаристих християн.

Та все ж у цій заповіді Бог найперше вимагає того, аби ми визнали, що все належить Йому. У того, хто вважає це за нісенітницю, соціальні дії починаються з фальстарту. Він може бути щирим у своїх починаннях, але фактично відштовхується від того, що земля була наче вкрадена у Бога. Його боротьба за соціальну справедливість – це фактично виступ на захист чесного розподілу награбованої здобичі. Адже він чинить так, ніби земля належить не Богу, а всім людям і тому мусить бути для всіх людей. Насправді, він так переводить у готівку великий грабіж наших предків у раю.

До того, як ми починаємо чесно ділити землю та її багатства між собою, ми повинні визнати, що лише Бог має право «у будь-який спосіб» розпоряджатися нею.

 

Знову на служінні Богу

Христос зробив важливі твердження про майно і власність. Він виходив не зі справедливого розподілу багатства, але із визнання того, що все належить Богу. Він узяв на Себе провину нашого великого грабунку в раю. Тому Він все мав віддати. Навіть одяг з Його тіла був забраний. Це вчинили люди, та за лаштунками стояв найвищий Суддя. Той, хто хоче знати, на що має право, мусить поглянути на цього роздягненого чоловіка на хресті. Він висів, коли в Нього відібрали останнє майно, «щоб ви збагатились Його убозтвом».[879] Він анулював великий грабіж і повернув Своїх послідовників до служіння Богу.

У цій заповіді Бог закликає Свій народ служити Йому. «Не кради» – це не окремий наказ, аби віддати кожному те, що йому належить. Ця заповідь міцно пов’язана із вступом до Закону. Бог так сказав людям, яких звільнив від рабства і яким збирався дарувати багате життя у раю нового виду. Від самого початку Він наголошував, що ця чудова країна – так само, як і рай – залишається Його особистою власністю. Ніхто не міг продавати Його землю, хіба що найдовше на п'ятдесят років. Кожне поле залишалося власністю Бога. Він надав гарантію, що ніхто не втратить своє майно назавжди. Кожен, хто був змушений продати його, отримував його назад у ювілейний рік. Він відбувався раз на півстоліття. Таким чином Він запобіг тому, щоб багаті ставали ще багатшими, а бідні – ще біднішими.[880]

Відтак, відштовхувалися не від того, що уся земля належить всім ізраїльтянам і що вони через це повинні були чесно її розділити. Земля продовжувала належати Богу. Ніхто не міг стати на ній кимось більше, ніж управителем. Те ж саме стосується і нинішніх християн. Христос повернув їх до служіння Богу. Це служіння торкається усіх аспектів їхнього існування на цій землі. Нехай же вони усвідомлять і визнають, що Він – законний Власник цієї землі і всього їхнього майна.

 

Управитель / орендар

В очах Бога наші папери про власність не мають ніякої цінності. Ніхто не може стати для Нього ніким більше, ніж управителем чи орендарем. Ми зустрічаємося з ними обома у Новому Заповіті, хай і в іншому контексті.[881] Обидва терміни можуть бути використані для нашої мети і доповнюють один одного.

Управитель – це людина, що управляє майном свого пана. Прибуток, який йому вдається отримати, йде на рахунок його пана. Він повинен звітувати про кожну копійку.

Орендар має більше свободи і більш самостійний. Його єдиний обов’язок полягає у тому, щоб вчасно сплачувати плату за оренду. Він керує підприємством на власний розсуд. У певному розумінні це його земля. Він бере на себе всі ризики, але і весь прибуток опиняється в його кишені. Положення віруючих має риси одного й іншого. Як управителі вони усвідомлюють, що земля належить Богу. Вони зобов’язані звітувати перед Ним. Коли Ізраїль рухався до обіцяної землі, Господь сказав: ця земля належить Мені. Він підкреслив це, додавши, що вони будуть Його «приходьками та осілими».[882] Таке визначення означало, що вони не другосортні громадяни, а щасливі управителі. Вони могли вільно і самостійно працювати і насолоджуватися землею, так ніби вона – їхня власність. Ми навіть не раз читаємо, що Ізраїль мав право успадкувати[883] землю Ханаанську та взяти її у володіння.[884] Зазвичай управитель (а тим більше орендар) не стає спадкоємцем чи власником, але на практиці з ізраїльтянами так і було. Ця думка простежується і у Новому Заповіті: вони успадкують землю.[885]

Сильна сторона термінів «орендар» та «управитель» у тому, що вони ясно вказують, що всі люди живуть та працюють на землі, кожний квадратний метр якої належить Богу. Це повинно бути визначальним для того, як вони заробляють та витрачають гроші.

 

Запитання 111:                  Чого вимагає Бог в цій заповіді?

Відповідь:                                   Щоб я робив все, що в моїх силах, для блага ближнього, щоб я поводився з іншими так, як я хочу, щоб і вони поводилися зі мною, щоб я старанно працював, аби мати чим поділитись з нужденними.

 

Той, хто краде, прагне здобичі. Він зацікавлений не в особі, а в її майні. На відміну від вбивства чи перелюбу, заподіяна шкода при цьому переважно обмежується матеріальним. Очевидно, саме тому грабіжника засуджували не до смерті чи іншого тяжкого покарання, а до повинності віддати у кілька разів більше вкраденої худоби.[886]

 

Турбота про добробут

Грабіж не можна відшкодувати лише грошима. Той, до кого заліз грабіжник, почувається жертвою, навіть якщо усі збитки були відшкодовані, а дорогоцінності – віднайдені. Той, хто зазіхає на чиєсь майно, зазіхає і на його власника. І в цій заповіді йдеться не лише про чиїсь речі, а й про його благополуччя. Справедливість цього розуміють ще краще саме тепер, коли знову було з’ясовано, що ця заповідь стосується і викрадення людей. Власне у Катехізисі ця форма крадіжки більше не згадується, але у коментарях один з його укладачів ще вказує на неї.[887] Повернення із забуття цього значення важливе для роз’яснення цієї заповіді. Адже на практиці вона означає: не кради нікого і нічого.[888] Сама Біблія однозначно висловлюється з приводу викрадення людей. Під цим розумілося викрадення вільних громадян з місць, де вони жили, для того, щоб продати їх або змусити до рабської праці. Жертвою викрадення був, наприклад, Йосип, який стверджував, що був «вкрадений» з краю єврейського.[889] Ця форма крадіжки каралася смертю.[890]

Те, що заповідь стосується і викрадення людей, робить її особливо актуальною. Взяття у заручники, шантаж, примусова проституція та експлуатація – сучасні форми викрадення людей. Хатина дядька Тома[891] може сьогодні бути сучасною квартирою, де чоловік мало що залишає від свободи своєї дружини. У країні, де заборонена дитяча праця, батьки можуть вимагати у своїх дітей досягнень у школі, що набагато перевищують їхні можливості. Реклама може спокусити споживача купити те, що йому не потрібне. Пропаганда та політичні виборчі кампанії можуть перетворити людей на електорат.[892] Це все – приклади того, як у наші часи можна експлуатувати інших.

Розуміння цього дає нам можливість набагато краще роздивитися позитивний бік цієї заповіді. Ми повинні не лише дбайливо ставитися до речей іншого, але й перейматися його благополуччям. Це стосується його особи. Ми повинні якнайбільше піклуватися про те, щоб нашому ближньому було добре. Щоб досягти цього, нам слід поставити себе на його місце і чинити те, «чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди».[893] Це перший важливий крок до наших ближніх: запитати себе, як би ви на їх місці самі хотіли, щоб до вас ставилися люди. Таке ставлення робить винахідливим у допомозі. Наступний крок – так з ними і поводитись. Бог хоче, щоб ми у цьому бездушному та егоїстичному суспільстві працювали для благополуччя ближнього.

 

Праця для того, щоб віддавати

Християни повинні працювати не тільки для того, щоб отримати щось і володіти ним, але й для того, щоб «мати, чим поділитись з нужденними». Катехізис відсилає до висловлення Павла: «Хто крав, нехай більше не краде. Нехай краще працює та чесно заробляє своїми руками; тоді він зможе допомагати бідним».[894] У тогочасному світі ця дилема була практичного характеру: працювати або красти. Виплат соціальної допомоги не існувало. Говорячи про працю, Павло має на увазі не цікаву роботу, а важку фізичну працю. Вони повинні працювати до мозолів на руках. Метою їхньої тяжкої праці є не лише заробити собі на існування, а й також полегшити скруту інших. Це їм буде тільки на краще. Даючи, ніхто не збідніє, пише апостол в іншому місці. Давати – це сіяти. З таких позицій він наказує коринтянам збирати пожертви для Єрусалима.[895] Може здатися, що сіяч господарює неправильно. Він викидає цінне зерно у землю. Він більше не зможе продати його чи спожити. Викинуте пропадає. Та цей селянин не такий короткозорий. Він вірить у те, що збере врожай. Ця віра робить з нього щедрого сіяча. Той, хто сіє, – інвестує. А інвестиції повертаються сторицею.

У цьому також і таємниця того збирання пожертв. Власноруч зароблені гроші передають у далекий Єрусалим. Вони потрапляють там не у банк і не на біржу. У Коринті їх більше не побачать. Але й для цього збору пожертв залишається справедливим правило: хто щедро сіє, щедро й жатиме.[896] Про це подбає Бог. Вже поет Приповістей Соломонових (11:24) знав це: «Дехто щедро дає, та ще додається йому, а дехто ховає над міру, та тільки бідніє».

Збори пожертв пішли на добро не лише в Єрусалимі, але й у Коринті. Врожай, зрештою, – для того, хто сіяв. Під цим врожаєм нам слід розуміти не лише матеріальні блага, а й усе, чим Бог віддячить щедрим дарувальникам.

Наскільки щедрою може бути наша доброчинність?

 

Усе розпродати?

Чи повинні християни продати усе своє майно і віддати нужденним у світі? Чи це – найбільше побажання восьмої заповіді? Якщо це так, то ті, хто підтримують свої підприємства чи відкривають депозитні рахунки, повинні відчувати докори сумління. Тоді вирушаючи у відпустку чи влаштовуючи свято – хай яке скромне, – люди порушуватимуть цю заповідь. Навіть витрати на будівництво церкви чи органу не будуть такими однозначними. Тоді допомога третьому світу повинна стати найвищим пріоритетом.

Ці й подібні запитання виникали після різних радикальних закликів Ісуса. Так, один багатій запитав у Ісуса, що йому ще бракує. Ісус відповів: якщо хочеш бути досконалим, «піди, продай добра свої та й убогим роздай, – і матимеш скарб ти на небі. По тому приходь та й іди вслід за Мною».[897] Чи повинні послідовники Ісуса все продати? Чи має Він під «добром» на увазі те, що зберігається на банківському рахунку, тобто тільки ліквідні засоби, якими вони володіють? Ця позиція серйозно обстоювалася,[898] але слова «усе, що ти маєш» (у паралельному тексті Лк. 18:22) виразно стосуються нерухомості, якою хтось володіє. Ісус і справді вимагав від цього чоловіка усе перетворити на готівку і роздати бідним. Але це був дуже особливий момент у житті Ісуса. Він дійшов межі, за якою мав відмовитися від усього. Хто хотів йти за Ним у цей переломний момент – як той багатий молодик, – повинен був бути готовим пожертвувати усім своїм майном. Отже, цей заклик стосується не всіх християн у будь-якій довільній ситуації.[899]

Але цей заклик все ще зберігає певне значення. Зараз він означає, що той, хто хоче йти за Ісусом, повинен беззастережно віддати себе і все своє майно Йому на службу. Це може призвести до вчинків, що матимуть глибокі наслідки: «продавайте достатки свої та милостиню подавайте».[900] Ми зустрічаємо таке ставлення у церкві після П’ятидесятниці, коли «люди, що ввірували, мали серце одне й душу одну, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було».[901]

У них не було спільної каси. Церква не перетворилася на комуну. Кожний залишився власником свого майна. І після продажу вторговані гроші залишалися у розпорядженні власника.[902] Але вони і справді були готові продати своє майно на потреби нужденних.[903] Та ця готовність не завжди втілюється однаково. Коли Павло пізніше збирав пожертви для Єрусалима, він закликав християн у Коринті щедро давати, проте не вимагаючи від них, щоб вони розпродали усе своє майно.

Віддати усе – не завжди найкращий спосіб дотримання цієї заповіді. Бог призначив нас управителями. Найкращий управитель – не обов’язково той, хто віддає добро свого господаря, а той, хто добре дбає про нього і чинить з ним те, чого хоче його господар. Хто залишиться у цьому вірний, успадкує землю.

 

[875] F.N. von Meyenfeldt, Tien tegen een, deel 4, 81.

[876] «Господня земля ..., всесвіт» (Пс. 24:1).

[877] «А землю віддав синам людським» (Пс. 115:16).

[878] Рим. 2:14, 15.

[879] 2 Кор. 8:9.

[880] Лев. 25:23 і далі.

[881] Управителя зустрічаємо у кількох притчах Ісуса. У Лк. 12:42 Він розповідає про апостолів, що сумлінно виконують свою роботу, поки Ісус залишається на небі. У Лк. 16:1 і далі йдеться про те, як звільняють управителя за погану роботу. Він – «син цього світу», а отже не взірець чесного управителя. У 1 Петр. 4:10 йдеться про «доморядників всілякої Божої благодаті».

Щось подібне стосується і орендаря. У Мт. 21:33 зображені єврейські керманичі (вірш 45), які розглядають Божий виноградник, Ізраїль,  немов власне майно.

[882] Лев. 25:23.

[883] Повт. Зак. 1:38; 3:28; 12:10.

[884] Повт. Зак. 15:4; 19:14.

[885] Мт. 5:5; Об. 21:7.

[886] Вих. 22:1-4.

[887] Ursinus, Het schatboek II, 419 згадує побіжно викрадення людей, посилаючись на Вих. 21:16.

[888] J.L. Koole, De tien geboden, 119. Див. також J. Douma, там само, 370 і далі.

[889] Бут. 40:15.

[890] Вих. 21:16, Повт. Зак. 24:7. Ці положення не є абсолютною забороною рабства. Вільні громадяни могли втратити свою свободу через борги чи внаслідок війни. Але той, хто викраде вільного громадянина, «буде конче забитий». Звідси випливає, наскільки святою вважалася свобода громадянина, див. також C. Houtman, Exodus III, 155-157.

[891] Назва відомої книги проти рабства, написаної Гаррієт Бічер-Стоу у 1850 році.

[892] F.H. von Meyenfeldt, там само, 74 і далі.

[893] Мт. 7:12.

[894] Еф. 4:28 (переклад GNB).

[895] 2 Кор. 9:6.

[896] Переклад «щедро», можливо, дещо спрощений. У будь-якому випадку йдеться про спосіб сіяння, що протиставляється «скупому» сіянню.

[897] Мт. 19:21.

[898] Див. K. Bornhäuser, Der Christ und seine Habe nach dem Neuen Testament.

[899] J. van Bruggen, Marcus, 227 і далі.

[900] Лк. 12:33.

[901] Дії 4:32.

[902] Дії 5:4.

[903] Дії 2:45.