Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

Тримайся правди. Недільний день 43

 

Дев’ята заповідь:

Не свідкуй неправдиво на свого ближнього.[904]

 

Запитання 112:                   Яка воля Божа щодо нас в дев’ятій заповіді?

Відповідь:                          Воля Божа в тому, щоб я ніколи не лжесвідкував проти нікого; не перекручував нічиїх слів; не розпускав плітки і не зводив наклепів ні на кого; не брав участі в осуді кого-небудь, не вислухавши його чи не маючи для цього підстави. Навпаки, я повинен уникати будь-яких вигадок та обману, бо це засоби самого диявола, які б викликали на мене сильний гнів Божий. У суді і де б то не було я маю любити правду, щиро проголошувати її і відверто визнавати істину. Я також маю робити все можливе, щоб захистити і підтримати добре ім’я свого ближнього.

 

Називай чорне чорним, а біле – білим. Кажи правду, а в разі необхідності – і неприємну правду своєму ближньому і про свого ближнього. На перший погляд саме це – головне у цій заповіді. Адже у ній забороняються усякі вигадки й обман, і нам заповідається прямо казати правду.

На практиці ми часто поводимось так, ніби у цій заповіді сказано: не обманюй. Придивившись ближче, бачимо, що вона вимагає набагато більшого. Ми повинні шанувати не лише щиру правду, а і честь та добре ім’я нашого ближнього. Люди можуть пишатися тим, що говорять правду, поливаючи у своїх правдивих словах свого ближнього брудом. Той, хто так чинить, говорячи правду чи обманюючи, – неправдивий свідок, що порушує цю заповідь.

 

Жодних лжесвідчень

Йдеться не про те, що ми не можемо обманювати чи говорити неправду, а про те, що не можна лжесвідчити. Це слово вжите невипадково. «Лжесвідчення» переносить нас в атмосферу судового процесу. Якщо необхідність говорити правду і тільки правду десь і має значення, то це саме там. Текст заповіді відсилає до вирішального моменту судового засідання. Цей момент наступає, коли суддя дає слово свідку. Останній свідчить про те, які дії підозрюваного він бачив на власні очі, чи які слова підозрюваного він сам чув. Розповідь свідка багато важить, бо на ній суддя засновуватиме свій вирок. У ті часи свідок виступав також обвинувачем. Це робило його свідчення ще важливішим.

Той, хто дає свідчення, не просто собі балакає. Він звертається до судді. Останній хоче точно знати, що свідок почув і побачив. Як вже було сказано, у заповіді мається на увазі саме той вирішальний момент, коли свідок відповідає судді, який уважно слухає. І тут зазначається, що ми не просто не можемо давати лжесвідчення, а що ми не можемо відповідати чи реагувати на запитання як неправдиві свідки.[905] Свідок бере участь у процесі, що вже розпочався. Він повинен усвідомлювати, що для підсудного його слова стануть руйнівними чи рятівними. За хвилину суддя винесе рішення про долю цього чоловіка чи жінки. Все закінчиться або добре, або погано. Те, що заявляє судді свідок, має вирішальне значення для кінцевого вироку.

Особливо раніше таким свідченням можна було піднести чи зламати свого ближнього. Проводячи розслідування, суддя, окрім розповідей свідків, мав не надто багато інших доказів. Тоді не було сучасних технік встановлення особистості злочинця – зняття відбитків пальців, аналізів ДНК та відеозаписів. Через це суддя був набагато більше, ніж сьогодні, залежний від свідчень.

Дві жінки могли претендувати на одну дитину. Не існувало жодної технічної можливості встановити, хто з них була справжньою матір’ю. Колись Соломон вирішив таку проблему у дуже оригінальний спосіб. Коли він удав, ніби хоче віддати кожній жінці по половині (мертвої) дитини, стало зрозуміло, хто – справжня мати.[906] Соломон розсудив тоді дуже мудро, але оскільки його суд містив елемент несподіванки, то цей метод не можна було використовувати надалі.

Ця розповідь показує, які руйнівні наслідки могло мати вигадане свідчення. Не було більш небезпечного брехуна, ніж лжесвідок. Це випливає також і з міри покарання. Якщо неправдивого свідка викривали, то карали тією ж мірою, що й передбачалася для його жертви.[907]

Хто сьогодні ще ризикує стати неправдивим свідком? Більшість з нас ніколи не свідчитиме у судовій залі. Багато хто навіть ніколи не побуває на судовому засіданні. Найбільше – побачить кадри слухання по телебаченню. У цьому сенсі така форма обману здається нам дуже далекою. У давньому Ізраїлі було по-іншому. Судові засідання проводили при брамі кожного міста. Люди щодня її проминали. Там громадяни зустрічалися. У будинку при брамі проходили судові процеси. Будь-який громадянин міг їх послухати. Будь-хто міг бути викликаний виступити свідком. Суд набагато більше, ніж тепер, був частиною повсякденного життя.[908]

Але попри це ми теж регулярно чуємо про те, що люди звертаються до суду. І ще й до сьогодні неправдиве свідчення може накинути людині на шию зашморг, незважаючи на усі вдосконалені технології розшуку. «Неправдиве свідчення» і натепер – надзвичайно небезпечний вид обману.

Та особливо актуальною цю заповідь робить те, що вона далеко не завжди стосується свідчень перед суддею. Вона називає усю неправду і обман лжесвідченням і прагне привернути нашу увагу до того, що ми, обговорюючи нашого ближнього, виступаємо як свідки, обвинувачі та судді. Будь-яка розмова у затишній вітальні, під час якої оцінюють когось, – це судовий розгляд. Як таке часто відбувається? Іншу людину обмовляють, слухачі проковтують ці слова і виносять вирок. Так засуджують ближнього, не вислухавши його самого. Для того, щоб ми перейнялися серйозністю такого обману, ця заповідь зараховує такі плітки до тяжкої категорії лжесвідчення. Погані розмови про ближнього – це не просто пуста балаканина, а свідчення, що перетворюють його на жертву. Так, як суддя засновує своє рішення на показаннях свідків, наші співрозмовники засновують свої судження про ближнього на наших розповідях. Вони виносять вирок, зазвичай не розслідуючи справи детальніше та не заслуховуючи іншої сторони.

 

Що робить свідчення неправдивим

Свідчення не правдиве, якщо воно не відповідає дійсності. Тому Бог вимагає, щоб я «не перекручував нічиїх слів». Не можна вкладати в уста ближнього слова, яких він не говорив або які не відтворюють його наміри.

Також ніхто не може «брати участі в осуді кого-небудь, не вислухавши його чи не маючи для цього підстави». Легко, не дивлячись, засудити того, хто відсутній. Він не зможе якось відповісти чи дати пояснення. Непорушна умова справедливого суду – заслухати другу сторону. Навіть найправдивіші свідчення найправдивішого свідка майже завжди треба підправляти після того, як заслухали й іншого.

Не можна також «розпускати плітки» чи «зводити наклепи». Це не одне й те саме. Наклепник навмисне обманює і вигадує нісенітниці. Те, що розповсюджує пліткар, як правило, ближче до правди, але і його свідчення неправдиві. Вони неправдиві не тому, що не відповідають дійсності, а тому, що нещирі. А нещирі вони тому, що мають на меті зашкодити ближньому. Неправдиве свідчення зазвичай не відповідає дійсності і завжди – нещире. Так чесного Навота засудили на смерть на підставі такого – неістинного і нещирого – лжесвідчення.[909] Те ж саме сталося з Ісусом та Степаном.[910]

Найгірше у лжесвідченні те, що воно зазіхає не лише на істину, а й на нашого ближнього. У дев’ятій заповіді говориться зокрема і про ближнього. Іноді люди з надзвичайною легкістю обговорюють своїх ближніх, не переймаючись їхнім добробутом. Головним є не те, чи правдиві наші розповіді про них, а чи залишаємося ми їм вірними. Чи не загрожуємо ми їхньому імені? Чи свідчать наші слова про любов до них? Ця заповідь звертається до нас напряму. Це стає зрозуміло з невеличкої деталі, яка проявляється у кращому перекладі. Адже зазначено не «не свідкуй неправдиво на свого ближнього», а «не поводься з ближнім, як брехливий свідок».[911] Правдивим повинне бути не лише свідчення, але найперше сам свідок. Це не обов’язково одне й те саме. Той, хто, аби щось сказати, виплескує назовні правдиву розповідь про помилку свого ближнього, поводиться як лжесвідок. Свідок стає неправдивим не тоді, коли говорить те, що не відповідає істині, а коли порушує спільноту зі своїм ближнім, а відтак – і з Богом, Який дає цю заповідь. Таке порушення спільноти – як між Богом та людиною, так і між людиною і людиною – характерне для лжесвідчення.[912] Це робить цей гріх навіть демонічним.

 

Засоби самого диявола

З-поміж усіх порушень заповідей Катехізис називає лише це «засобом самого диявола». І це невипадково. Вигадка, обман і перекручення слів – це його коник. Часто посилаються на висловлювання Ісуса під час запеклих дебатів з юдеями. Ісус відкрив їм «істину», але вони назвали Його неправдомовцем. Сказавши так, вони роблять «діла» диявола.[913] Назвати Ісуса неправдомовцем – це засіб самого диявола.

Катехізис йде на крок далі. «Засобами самого диявола» він називає вигадки та обман всякого роду, а отже й наговори за чашечкою кави. Це не означає, що пліткувати – це те саме, що називати Ісуса неправдомовцем. Але це плоди того ж самого дерева. Диявол – головне джерело усіх вигадок та обману.

У своєму посланні Яків прокладає вражаючий зв’язок між язиком, що сквернить, і пекельним вогнем.[914] Він порівнює язик, не ширший за три пальці, з маленьким вогнищем, що запалює великий ліс. Злі язики можуть спричинити багато недоброго. Яків хоче дізнатися, де породжується вогонь злого язика. І він робить жахливе відкриття: такий язик «сам запалюється від геєни». «Убивчий вогонь язика бере свій початок прямо у пеклі».[915] Кожен злий язик вивергає пекельний вогонь! Той, хто осуджує кого-небудь, не вислухавши його чи не маючи для цього підстави, грається з вогнем із пекла. У цей момент його язик – це інструмент, що «перебуває під владою та впливом диявола».[916]

Хто вбережеться від цього? Це хвилююче питання ставить Книга Еклезіястова. Приклад у ній дало саме життя. Господар випадково чує, як про нього говорять його робітники. Згідно їхніх слів, він – недобрий. Вони «лихословлять» його. Не звертай уваги на кожне слово, що говорять про тебе, сказано у Книзі Еклезіястовій. Заспокойся і згадай, скільки разів ти так само недобре говорив про інших.[917] Ми й самі часто робимо так. У Книзі Еклезіястовій йдеться не про те, що нам слід терпіти таке одне в одному, а застерігається, щоб ми не гнівалися вибірково. Тут такого господаря підштовхують добре поглянути на себе у цьому відношенні.

Християни сповідують, що Христос «звільнив мене від сили диявола» (Відповідь 1). Якщо вони по-справжньому радіють цьому, то уникатимуть будь-яких вигадок та обману. Вони не хочуть мати нічого спільного з найбільш типовими засобами диявола. Вони хочуть відтепер належати не пекельному брехуну з брехунів, а Христу, Який Сам є істиною[918]. Тому і ця заповідь чудово поєднується із вступом до Закону: «Я Господь, Бог твій, що звільнив тебе з-під влади великого брехуна».[919]

 

Любити правду

Катехізис визначає позитивний зворотній бік цієї заповіді головним чином як «я маю любити правду». Це просто означає, що наші слова повинні збігатися з фактами. Вони повинні відповідати дійсності.[920]

У цьому сенсі заповідь вимагає, що «у суді і де б то не було я маю любити правду, щиро проголошувати її і відверто визнавати істину». Той, хто любить правду, прагне чорне називати чорним, а біле – білим. Та все ж «щиро проголошувати» не означає розплескати усе, що знаєш про іншу людину. У Катехізис так закінчується абзац: «я також маю робити все можливе, щоб захистити і підтримати добре ім’я свого ближнього». Це не завжди вдається, якщо говорити правду. Це випливає з тексту, на який вказує вже найстаріше видання: любов покриває багато гріхів.[921] Слід любити не тільки правду, а так само і свого ближнього. Ці дві форми любові повинні визначати, що кажеш і про що мовчиш.

Вираз «любіть правду» зустрічається у пророка Захарії. Досить повчально, що правда і мир згадані ним на єдиному подиху. У ті часи люди обмовляли та обманювали один одного. Вони більше не могли покладатися один на одного. Це порушувало стосунки між ними. Більше не було миру. У тій ситуації Господь сказав: правду та мир любіть.[922] Вони знову повинні були навчитися спілкуватися один з одним і заслужити довіру один в одного. У такий спосіб спільнота повинна була відродитися. Любити правду – не обов’язково те саме, що казати правду. Потрібно говорити правду, але не всяку правду слід говорити. Вона повинна служити миру.

Чого вимагає любов до правди у ситуації, коли ворог запитує про місце переховування невинних людей?

 

«Біла» неправда

Ми повинні любити правду. А отже, не викривляти хід подій «в суді і де б то не було». Але що робити, коли жорстокий ворог полює за біженцем? Сказати у такому випадку правду – це те саме, що видати його. А замилювання очей чи вперта мовчанка – це запрошення ворога обшукати будинок. Найкращий спосіб захистити ближнього у такій ситуації – сказати неправду, не вагаючись і не червоніючи. Чи можна так чинити? І чи потрібно?

Добрий приклад такої ситуації – те, що сталося з Рахав у Єрихоні. Вона сховала двох ізраїльських шпигунів. Коли у двері постукали, вона у різні способи сказала неправду. Вона заявила, що не знає, звідки прийшли ті чоловіки, хоча їй це було добре відомо.[923] Жінка розповіла, що незадовго до зачинення брами чоловіки пішли, в той час як насправді вона сховала їх у себе вдома. Вона навіть вдала, що хоче посприяти розшуку, бо заохочувала тих, хто прийшов, мерщій узятися до гонитви, і запевнила їх, що вони точно наздоженуть шпигунів.[924] Вона блискуче розіграла сцену. Чи сподобалося це Богу?

У Посланні до євреїв те, що вона «з миром прийняла вивідувачів», розглядається як вчинок віри.[925] Інколи намагаються не акцентувати на її «білій» неправді. За цією версією, її рішення прихистити вивідувачів, можливо, і було вчинком віри, та неправдиві слова вважалися «прикрим гріхом».[926] На противагу цьому Яків схвально відгукується про дії Рахав з моменту, як вона «прийняла посланців», аж до того, як вона їх «дорогою іншою випустила».[927] Неможливо уявити, щоб Яків хвалив Рахав за віру, виключаючи при цьому випадок із введенням в оману людей, посланих єрихонським царем. Саме цим вона довела свою віру! Не можна пояснити, як би вона, не вдавшись до «білої» неправди, допомогла шпигунам втекти «іншою дорогою».[928]

Писання надає різні інші приклади такого ж типу.[929] «Біла» неправда залишається неправдою. Говориться те, що не відповідає дійсності. У цьому сенсі «біла» неправда – «небезпечний засіб».[930] Ми не можемо застосовувати його направо і наліво, щоб врятуватися від усіляких неприємностей. Ситуація повинна бути настільки скрутною, що визнання правди загрожуватиме безпеці та життю нашому чи нашого ближнього. «Ми не маємо права звикати до цієї ненормальної ситуації», і «ми мусимо прагнути нової землі, де неправда більше не буде використовуватися».[931]

Головним є те, що Бог дав цю заповідь тим, кого Він визволив з-під влади обману. У неправдивому суспільстві їхнє завдання – залишатися вірними своєму ближньому. Їхні слова та розповіді у жодному випадку не можуть навіюватися дияволом, що ненавидить людей. «Як поводитися з правдою – складна справа. І в цьому теж нам необхідне керівництво Духа Святого... Потрібно мати глибоке розуміння і чутливість у найвищій мірі, щоб жити у правді і при цьому знати, що сказати, а про що змовчати».[932]

 

[904] Переклад Й.П. Леттінґи у: J. Douma, De tien geboden, 505.

[905] J.L. Koole, De tien geboden, 130.

[906] 1 Цар. 3:16 і далі.

[907] Повт. Зак. 19:16-19.

[908] Bo Min Lee, Mendacium officiosum, 97, 98.

[909] 1 Цар. 21:8-13.

[910] Мт. 26:61; Дії 6:13, 14.

[911] J.L. Koole, там само, 130.

[912] Було доведено, що «Старий Заповіт засуджує брехню та обман (…) як гріх проти Яхве, а через це – як надзвичайне порушення суспільного життя». «Можна впевнено сказати, що це – основне у ставленні до брехні у цілому Писанні», B.M. Lee, 106.

[913] Ів. 8:40, 41, 44.

[914] Як. 3:6 і далі.

[915] L. Floor, Jakobus, 123.

[916] Там само.

[917] Екл. 7:21, 22.

[918] Ів. 14:6.

[919] «Перемога над брехнею та обманом відбувається … не через прийняття етичного правила поведінки, а просто через знання істини, що міститься в об’явленні Яхве стосовно Себе: Я – Яхве, Бог твій», B.M. Lee, там само, 106, 107.

[920] Як у Старому, так і у Новому Заповітах «правда» пов’язана із відповідністю між словом і фактом, B. M. Lee, там само, 114.

[921] 1 Петр. 4:8.

[922] Зах. 8:19.

[923] Порівняйте Нав. 2:4 та 2:9 і далі.

[924] Нав. 2:5.

[925] Євр. 11:31.

[926] C.J. Goslinga, Korte Verklaring, Jozua, 43.

[927] Як. 2:25.

[928] «Чи можна її віру відокремити від її діянь у цій формі?» Отже, відповідь повинна бути «ні», B.M. Lee, там само, 91-94.

[929] Див. Вих. 1:15 і далі і пор. з Суд. 4:18 і далі з 5:24 і далі, B.M. Lee, там само, 91-94.

[930] J. Douma, там само, 428.

[931] B.M. Lee, там само, 147.

[932] Там само, 152.