Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

ЧОМУ ВІН ЗВЕТЬСЯ ХРИСТОС, А Я – ХРИСТИЯНИН. Недільний день 12

 

Запитання 31:         Чому Він названий "Христом", що значить "Помазанець"?

Відповідь:                Тому що Він призначений Богом Отцем і помазаний Святим Духом бути нашим головним Пророком та Вчителем, нашим єдиним Первосвящеником і нашим вічним Царем. Як пророк і вчитель Він повністю розкриває нам таємні наміри та волю Божу про наше спасіння. Як Первосвященик Він звільнив нас єдиною жертвою Свого Тіла і постійно заступається за нас перед Отцем. Як Цар Він править нами Своїм Словом та Духом і оберігає нас у спасінні, що його здобув для нас.

 

Ім’я – це ще не титул.

У принца Вільгельма Оранського Вільгельм – ім’я, а принц Оранський – титул. До досить звичного імені Вільгельм додається дуже особливий титул. Не кожний, хто зветься Вільгельм, – принц.

Щось подібне з іменем Ісус і Його титулом Христос. Ісус було звичним ім’ям, як Петро або Яків. Його міг носити будь-який єврей. Навіть Його найбільші вороги не заперечували проти того, що Він зветься Ісус. Але коли Він на юдейському синедріоні сказав, що Він – Христос, вирок Йому було винесено.[93]

Що означав цей титул?

 

Месія, Христос, Помазанець

 

Це тричі те саме, але різними мовами: гебрейською (Старий Заповіт), грецькою (Новий Заповіт) і українською. Та навіть з українського слова "Помазанець" зрозуміємо не набагато більше. Бо хто є помазанцями? Ми не зустрічаємо їх ніде, окрім Біблії і особливо Старого Заповіту. Їхню голову помазували дорогоцінним миром. Таким чином повновладний Бог вказував комусь приступити до Нього на служіння. Потім ніхто вже не міг відмовитися. Не можна було подякувати і піти.

Миро було символом Духа Святого. Воно вказувало на помазанця й одночасно обіцяло допомагати йому в новому служінні. Це дає мужність: якщо Бог бере когось на служіння, Він обіцяє Свою допомогу. Він дає дари для його виконання.

Помазанець ставав пророком, священиком або царем.[94]

Ніколи нікого не помазано на селянина чи пастуха. Саул був селянином, а Давид – пастухом, але вони були помазані, лише коли стали царями. Та хіба селяни й пастухи не служать Богові? Чому царя помазували, а селянина – ні? Для цього існувала чітка причина: селянин, вівчар чи тесляр могли виробляти добрі товари, навіть якщо вони відмовлялись служити Богу. Ізраїльтянці не потрібно було знати, чи зерно, яке вона купувала, було вирощене віруючим селянином. Від цього якість зерна не змінювалась. Воно залишалося даром Божим. Але щодо пророка кожний ізраїльтянин мусив передусім знати, чи промовляє він від імені Бога. Інакше на його слова – гарні чи погані – не можна було покластися. Те ж саме мусили знати про священика. Він дбав про зв’язок із Богом, але тоді всі мали бути впевненими в тому, що Сам Бог призначив священика для цього. Так само і з царем. Через своє помазання він стояв прямо під Богом. Так народ був упевнений, що його керівництво походить від Бога.

Помазанець не проходив відбір на роботу, але був вказаний Богом. Тому люди мусили тримати свої руки подалі від помазанців. Це могло мати великі наслідки. Пізніше цар Саул і чути не хотів про ГОСПОДА. Він його вчинків хочеться плакати. Давида вже було помазано на його наступника. Але він навіть і не думав про те, щоб умертвити Саула. Останній залишався для нього помазанцем ГОСПОДА.[95]

Одного разу навіть сталося, що Бог назвав язичницького царя Кіра Своїм помазанцем, або месією.[96] Не так важливо, чи усвідомлював це сам цар. Важливо інше: гордий світовий правитель був не більше, ніж ножицями, якими Бог перерізав колючий дріт, за яким утримувався Його народ. У кожному помазанці люди мали справу з Самим Богом. До цього часу ми говорили про Старий Заповіт. Тоді було багато помазанців: царі, священики, пророки. Але жодний з них не приніс остаточного спасіння, багато хто просто не впорався зі своїм завданням. В Новому Заповіті зі всіх помазанців залишився лише один. Є лише один Христос. Вже в Старому Заповіті, до речі, вся увага все більше була прикута до Єдиного: Месії. Він мав взяти на Себе завдання всіх пророків, священиків і царів! Він мусив виправити і завершити все те, що вони залишили. Після Нього не прийде більше жоден. Ніхто не може замінити Його. Він не тільки Перший, але й Останній, хто може нас врятувати! Але тоді для нас має бути раз і назавжди зрозуміло, що за Ним стоїть Бог. Що Він, таким чином, справді Помазанець. На цьому базується все, чого може очікувати віра. Та чи не відкидає Ісуса більшість Його народу й до сьогодні? Хто тоді нам засвідчить, що Ісус – це Христос? Таке свідчення надає Новий Заповіт. І не залишає жодних сумнівів: Ісус – обіцяний Месія. Та одразу ж наштовхуємося на запитання.

 

Чи справді Ісус – Помазанець?

 

Ісус помазаний  не в такий спосіб, як Давид чи Єлисей. Не миром.

Втім, це не втрата, бо фактично на Нього вказано з небес набагато більш прямо, ніж на будь-кого. Це сталося разом з Його хрещенням у річці Йордан. Тоді Дух Святий спустився в образі голуба. Голос з небес вказав на Нього як на улюбленого Сина Божого. Йому було тоді приблизно тридцять років.[97] Та ми не мусимо вважати, що Ісус лише з тридцятирічного віку і не раніше міг називатися Помазанцем. Коли Йому було дванадцять років, він говорив, що мусить займатися тим, що належить Його Отцеві.[98] До того ж, протягом всього Свого життя Він страждав за нас.[99] І весь цей час робив це як Христос. Він мав бути ним ще до Свого тридцятиріччя. Так, навіть ще до Свого народження, в часи Старого Заповіту.[100]

Але те, що Він був Христом, було відкрито підтверджено, коли Він був помазаний Духом Святим після хрещення. Те, що це сталося, було дуже важливо як для Нього, так і для нас. Він саме збирався почати Свою роботу публічно й офіційно. Для цього Він, так би мовити, отримав зелене світло з небес. Сходження Духа Святого і голос Бога Отця надали Йому остаточної впевненості в тому, щоб рухатися далі вказаним Йому шляхом.

Але й для Івана Хрестителя – а через нього для нас! – ця подія стала неспростовним свідченням того, що Ісус призначений Богом.[101]

 

Христос на землі

 

Всі люди могли знати, що Ісус призначений Богом. Він всюди говорив про це. Вже від початку. Під час офіційного богослужіння в синагозі в Назареті. Він взяв книгу Ісаї і зачитав такі слова з неї: "на Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав". Коли Він віддав книгу і всі очі були звернені на Нього, Він додав: "СЬОГОДНІ ЗБУЛОСЯ Писання, яке ви почули!"[102] Це мало бути найрадісніше богослужіння в синагозі… Але натомість все закінчилося спробою Його вбити.

Ісус знав, що Він – Пророк. Непрямо Він назвав Себе пророком вже під час того богослужіння в синагозі, коли сказав, що "жоден пророк не буває приємний у вітчизні своїй".[103] Він також повністю усвідомлював, що Він – найвищий Пророк. Коли Він почув від апостолів, що народ уважає Його за одного з пророків (Іллю, Єремію), то не прийняв того, бо запитав: "а ви за кого Мене маєте?"[104]

У чому Він перевершив усіх інших пророків? У тому, що ніколи жоден пророк не знав так певно і так повно, у чому воля Божа стосовно нас. Він представляв Бога і прийшов напряму від Нього.[105] Втім, Він не розповідав захоплюючих історій про небеса. Враховуючи те, що Він знав, Він розкрив мало. Він приніс іншу звістку. Велику звістку, бо Він розкрив нам таємні наміри та волю Божу про наше спасіння.

"Наміри" означає план чи рішення. Отже, Христос звістив про те, що Бог вирішив і що Він бажає з нами вчинити: наше спасіння. Це дійсно стало одкровенням! Він перевершив усіх інших пророків, розкривши повністю замисел спасіння. Ніколи люди так не пізнавали Бога, як через Нього. Ніхто не показував Божу любов до світу так ясно і переконливо, як Він.[106]

До того ж ми можемо бути абсолютно впевненими в тому, що Його одкровення – істинне. Такий Бог насправді! Отак виглядає насправді Його замисел спасіння! Бо ми отримали його не через другі руки. Ісус відкрив не просто Своє особисте судження про Бога, але міг сказати: "наука Моя – не Моя, а Того, Хто послав Мене".[107] Він казав лише те, що отримав від Отця.[108]

Це все разом дає нам найбільшу впевненість у тому, що Бог для нас такий, яким Ісус розкрив Його нам.

На землі Він був також нашим Первосвящеником. Не за таким-то номером, а єдиним. Це теж було чітко визначено. Вже Іван Хреститель називав Його "Агнцем Божим, що на Себе гріх світу бере".[109] Це було абсолютно унікальним. Жоден первосвященик не досяг того, щоб відпустити принаймні один гріх, не кажучи вже про гріхи всього світу. Те, що Він зветься Агнцем Божим, підкреслює ще раз, що Сам Бог призначив Його і прийняв Його жертву. Для нас в цьому міститься радісна впевненість у тому, що Він досконало примирив нас з Богом.

На землі Він вже був також нашим Царем. Не одним з-поміж інших, а вічним. Вже дуже рано Нафанаїл вірував: "Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів!"[110]

Темою першої проповіді Ісуса був прихід Царства Небесного.[111]

Отже, ми бачимо, що під час Свого перебування на землі Ісус був Пророком, Первосвящеником і Царем. Питання, яке тепер виникає, полягає ось у чому: Він виконував всі ці служіння одночасно чи по черзі, одне за одним?

 

Три різні служіння?

 

Хтось може бути вчителем фізкультури чи лікарем і разом з тим – церковним старійшиною. В спортивному залі або в лікарському кабінеті він не поводиться, як церковний старійшина. І навпаки – під час домашніх відвідин він не лікар і не вчитель. Він або одне, або інше. Але не так з трьома служіннями Ісуса. Їх не можна й на секунду розділити. У кожну мить Він є і був і одним, і іншим.

Звісно, одного разу ми бачимо в Ньому Священика (наприклад, коли Він приносить Себе в жертву на хресті), за іншим разом – Пророка (особливо, коли він протягом трьох років навчає апостолів волі Божої), і, нарешті, – Царя (коли злі духи зникають за Його наказом). Однак насправді Він ніколи не був кимось одним, не будучи іншим. Коли Він стояв, як беззахисний Агнець, перед Пилатом, Він все ж таки був Цар.[112] Коли помер як Священик, Він "Своєю смертю" як Князь скинув з престолу сатану.[113] І помираючи, мовив як Пророк, що все звершилось.[114] Його три служіння можна розрізнити, але на жодну мить не можна розділити. Говоримо про три служіння не для того, щоб без потреби щось ускладнити, але для того, щоб в якійсь мірі показати, скільки треба було зробити для нашого спасіння. Тому Він мусив звершити не одне, а три завдання, кожне з яких не під силу людині. Він зробив це для нас. І чинить так і досі! Як Пророк, Священик і Цар.

 

Христос сьогодні

 

Відтоді, коли Він був на землі, становище Христа неймовірно змінилась. Він отримав найвище почесне місце на небесах і всю владу на небі й на землі.

Та це не означає почесного спочинку від служби. Він і до сьогодні виконує Свою потрійну роботу. Для людей на землі!

Він залишився нашим Пророком. Так ми зустрічаємо Його на кожному богослужінні. Бо Він – Той, Хто проповідує нам Божу волю щодо нашого спасіння. Він – керівна сила за місіонерством і євангелізацією.[115]

Христос залишився нашим Царем. Владою, яку Він має на землі, Він нас оберігає. Серед всього насильства Він оберігає нас у спасінні, яке здобув для нас.[116]

І як Священик Він все ще піклується про нас. Він не приносить жертви на небі. Це все вже звершилось. Але праця священика не закінчувалась на принесенні жертви. Тоді все лише починалось. Бо тоді відкривався шлях заступатися за народ і вільно просити в Бога про благословення. Так і з Христом. Одного разу Він сказав Петру: "Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя".[117] Він і тепер так чинить на небі. За нас. В цьому – наше спасіння.[118] В цьому таїна і певність того, що ми не зламаємося.

Він на небі не тільки наш Цар, але й наш Пророк і Священик. Ось чому там теж ці образи спонтанно накладаються один на одного: Він там перебуває як Агнець заколений, але водночас як царський Лев, який править світом.[119] Всі на небі радіють з роботи, яку Він там щоденно виконує як Христос. Всі ангели і померлі віруючі прославляють Його за це. Отже, певніше і бути не може, що Він постійно працює над нашим спасінням. Навіть у найтемніші дні нашого життя.

 

Запитання 32:         Чому тоді ти звешся християнином?

Відповідь:                Тому що вірою я прилучився до Христа і таким чином поділяю Його помазання, щоб як пророк сповідувати Його ім’я, як священик віддавати себе в живу жертву подяки, як цар із доброю совістю протистояти гріху та дияволу в цьому земному житті, а в майбутньому – царювати разом з Христом над усім творінням на віки віків.

 

Апостольський символ віри нічого не каже про ймення "християнин". Строго кажучи, цим запитанням Катехізис порушує порядок викладу. Але він тут справедливо угледів добру можливість чітко роз’яснити, з чого помічаємо, що ми на землі маємо зв’язок із Христом у далекому небі.

 

Хто є християни

 

Електростанція може стояти далеко за містом. Незважаючи на це, вона керує життям у місті, розташованому на горі. Тисячі мерехтливих вогників, що ввечері складаються в прекрасну панораму, – видимий результат роботи далекої електростанції. Наскільки постачання енергії є необхідним, всі помічають, коли струм пропадає: всюди стає темно, змовкає радіо, опалення більше не працює, комп’ютер не включити, ліфти зупиняються. Щойно аварію усунуто, здається, ніби місто ожило.

Звідки християни черпають свої сили? Від Христа. Він дійсно далеко в небі, та все ж вони міцно пов’язані з Ним. Ще міцніше, ніж місто й електростанція. Назва "християнин" походить від "Христос"[120]. Християни навіть названі Його тілом.[121]

Це має наслідки. Дух Святий і Божественна енергія, які зійшли на Христа, розтікаються по всьому Його тілу – а це ми! Божественна енергія Духа Святого вливається в наше життя й струменить, аж здається, що ми – вогники у пітьмі. Інакше й бути не може: ми стаємо таким містом на верховині гори, що видніє здалеку.[122]

Отак міцно ми на землі через віру пов’язані з Ним у небі. Ми прилучаємося до помазання Христа і поділяємо його. Тому ми теж стаємо пророками, священиками і царями. Що тоді очікують від нас?

 

Що роблять християни

 

Християни не займаються чимось дуже специфічним. Мало які професії абсолютно неприйнятні для них. Митники і вояки питали в Івана Хрестителя, що вони мають робити після навернення. Він не радив їм звільнятися. Але вони мусили в своїй справі показувати, що вони – християни.[123]

 

Але як? Я – пророк­. Це означає виходити з того, що я належу Христу. І на моєму робочому місці також. Якщо необхідно, я називаю чи сповідую Його ім’я. Як у священика всі мої справи і дії повинні бути просочені вдячністю. Так віддаю себе в живу жертву подяки. Я також цар. Престолу ще ніде не видно. Він – для пізніших часів. Зараз треба боротися з гріхом і дияволом.

Ми в жодному випадку не досконалі християни. Радше, ми – пророки, священики і царі, що є невдахами. Через наше маловір’я зв’язок із Христом у нас часто поганий. Тому вогники світяться часто не дуже яскраво, а то й зовсім зникають. На щастя, Христос залишається нам вірним.

Колись ми як досконалі пророки без вагань сповідуватимемо Його ім’я вустами й серцем. Ми зможемо віддавати своє життя в жертву подяки довічно. Бо хоча на новій землі і не буде жодного храму, все ж всі віруючі будуть там священиками.[124]

Й хоча зараз у боротьбі з гріхом ми терпимо поразки, в нас є перспектива, що незабаром разом із Христом царюватимемо над всіма творіннями.[125]

Віра очікує, що Христос виконає Своє потрійне служіння.

 

[93] Мт. 26:63, 64.

[94] Пророк: 1 Цар. 19:16; священик: Лев. 6:22, 16:32, 21:10; Вих. 30:30; цар: 1 Сам. 10:1 і 2.

[95] 1 Сам. 24:7.

[96] Іс. 45:1.

[97] Лк. 3:23.

[98] Лк. 2:49.

[99] Гeйдельберзький Катехізис, Відповідь 37.

[100] Див. серед іншого H. Schroten, Christus, de Middelaar bij Calvijn, 273 і далі, особливо 292 і далі.

[101] Мт. 3:16; Ів. 1:32-34; H. Schroten, там само, 273, третій абзац.

[102] Лк. 4:17, 18, 21.

[103] Лк. 4:24.

[104] Мт. 16:14, 15.

[105] Ів. 1:18.

[106] Євр. 1:1.

[107] Ів. 7:16.

[108] Ів. 12:49.

[109] Ів. 1:29, 36.

[110] Ів. 1:50. Див. також сказане ангелом про Нього до Його народження, Лк. 1:32, 33.

[111] Мт. 4:17; див. також коментар до Недільного дня 21.

[112] Ів. 18:37.

[113] Євр. 2:14.

[114] Ів. 19:30.

[115] H. Bavinck, там само ІІІ, 540, 541.

[116] H. Bavinck, там само ІІІ, 546-550.

[117] Лк. 22:32.

[118] H. Bavinck, там само ІІІ, 541-546.

[119] Дії 5:5, 6, 12.

[120] Дії 11:26.

[121] 1 Кор. 12:27.

[122] Мт. 5:14.

[123] Лк. 3:12-14.

[124] Об. 1:6, 5:10; G.C. Berkouwer, Het werk van Christus, 85, примітка 123.

[125] Об. 20:4; 22:5.