Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

ЦЕРКВА І ПРОЩЕННЯ. Недільний день 21

 

Запитання 54:      У що віруєш про святу вселенську Христову церкву?

Відповідь:             Вірую, що Син Божий Духом Своїм та Словом Своїм із всього людства від початку нашого світу і до його кінця збирає, охороняє та зберігає для Себе громаду вибраних для вічного життя і об’єднаних істинною вірою. Цій спільності належу і я, живим членом її я завжди буду.

 

Запитання 55:      Що розумієш під «зібранням святих»?

Відповідь:             По-перше, те, що віруючі – усі разом і кожний осібно – як члени цього зібрання мають участь у Христі та у всіх Його скарбах і дарах. По-друге, те, що кожен член цієї спільності повинен вважати своїм обов’язком використовувати ці дари з радістю та готовністю задля служіння й збагачення інших її членів.

 

У чому полягає твоя віра щодо церкви?

Катехізис не зацікавлений в моїй думці про церкву. Він питає не про те, що я думаю про неї, але як вірую у неї. Згідно нього, я, очевидно, можу тільки через віру розповісти, що таке церква. Як так, власне, відбувається?

 

Я вірую у християнську церкву

 

Коли сонце світить у блакитному небі, нам більше немає потреби вірити в таке. Ми віримо, тільки коли не бачимо чогось, але знаємо, що воно там є.[374]

Як це відбувається по відношенню до церкви? Бо там зазначено: вірую в святу, вселенську і християнську церкву. Очевидно, я не можу просто спостерігати за нею і так пізнати її. Чи вона невидима? Й тому маю вірувати в неї? Багато хто вважає саме так. Вони думають, що церква, про яку тут йдеться, – сукупність усіх християн. Ці християни можуть бути членами будь-яких церков і сект. Може бути й таке, що вони не приєдналися до жодної з них. Але для Христа всі ці люди разом складають ЦЕРКВУ. Справжню. Ідеальну. Ми не можемо побачити її. Не можемо і в нашому місті чи селі, бо члени цієї церкви – всюди і ніде. Вона не має адреси і невидима. Тому мусимо вірувати у те, що вона існує. У символі віри і Недільному дні 21 під "святою вселенською християнською церквою" начебто малася на увазі ця невидима церква.

Та очевидно, що Катехізис говорить не про таку ідеальну церкву-мрію, члени якої не знають один одного. Адже він зазначає, що всі члени зобов’язані допомагати один одному. Але тоді ці члени мусять знати один одного і зустрічатись. Тоді така церква має бути видима і явна. Тоді мусять бути відомі її адреса і година богослужінь. І, дійсно, саме в такому сенсі Новий Заповіт говорить про церкву. На позначення "громади" він використовує слово, що значить "народне зібрання": люди, що належать до однієї групи і шукають один одного.[375]

 

Але якщо всі можуть бачити церкву… чому тоді маю ще й вірувати в неї? Бо таки невидиме те, що робить її церквою. Я нічого в ній не побачу, якщо не віруватиму. Мені навіть не допоможе присутність на богослужінні. Самі по собі такі богослужіння дають гарну можливість пізнати її зсередини. На них вона є сама собою і не приховує нічого. Все ж, будь-хто, хто, можливо, сприймає богослужіння серйозно, але без віри, мало що зрозуміє з нього. Він констатує, що там зібралися люди, які разом співають, моляться, слухають і дотримуються програми, що називається літургія. Але він спостерігатиме тільки за тим, що роблять люди. Його омине той факт, що там присутній Христос, хоча це і є головною рисою будь-якого богослужіння. Люди у церкві приходять докупи, церковна рада скликає їх докупи, але Христос збирає їх воєдино. Він збирає їх навколо Себе, як це робить пастир зі своєю отарою. Ось що робить її церквою. Тільки це. Але цього найголовнішого не можемо бачити. Хоча їй немає чого приховувати, все ж ми не можемо пізнати її без віри.[376]

Й ось чому: я вірую у християнську церкву. Це передбачає, що я пізнаю її тільки через Слово Боже.

 

Церква у Старому Заповіті

 

Той, хто шукатиме слово "громада" у симфонії, відразу побачить, як часто воно зустрічається в Старому Заповіті. Приблизно так само часто, як і в Новому Заповіті. Це доповнюється тим, що теж постійно вживається слово "зібрання", що має майже те саме значення.[377] Отже, строго кажучи, в Старому Заповіті йшлося не про Ізраїль як націю, але про "ГОСПОДНЮ громаду".[378] Ці два поняття не співпадають автоматично, бо не кожний ізраїльтянин був членом цієї громади. Бог висував особливі вимоги до вступу: прокажені або скопці не приймалися, навіть якщо були євреями. Слова "громада" й "зібрання" позначають те, що їхні члени були обрані та зібрані ГОСПОДОМ.[379] Але ще століття до того, як з’явився Ізраїль, люди почали прикликати Ім’я Господа.[380] Звідси можемо зробити висновок, що вже тоді проводили перші богослужіння.[381] Це було в часи Адама. Тому стаття 27 Нідерландського віровизнання говорить про те, що ця церква існувала від початку світу.

Вже відтоді Син Божий був з нею. Це Він від початку збирав Свою громаду. Ми применшимо значення Старого Заповіту, коли думатимемо, що він лише оголосив про прихід Христа на землю. Так, ніби Він всі ті століття був відсутній. Можливо, на прихід Його як людини лише чекали, але Старий Заповіт так само на кожній сторінці розповідає про те, як Син Божий – ще задовго до Свого народження у Віфлеємі – опікувався всім, що відбувалося з Ізраїлем.[382] Він розділяв їхні скорботи.[383] Бунт у Псалмі 2 був спрямований не просто проти одного із земних ізраїльських царів в Єрусалимі, але більше проти Сина Божого. Павло пише, що Христос свого часу ходив з Ізраїлем пустелею.[384]

На підставі всього цього Недільний день 21 стверджує, що Син Божий збирає громаду від початку світу. Адам і Єва були її першими членами. Вони стали ними після гріхопадіння, коли Бог прикликав їх і дав їм Свої обітниці.

Нарешті, зауважимо ще, що Старий Заповіт простежує певний зв’язок між громадою та Царством Божим. Громада була зібранням – єдиним у світі – яке визнавало та славило Бога як Царя землі.[385] Очевидно, це було її першим завданням. Від її імені Давид підносив хвалу ГОСПОДЕВІ і закликав "збори великі" робити те саме.[386] Вона була маленьким плацдармом на землі, де визнавалося Його панування. Фактично, вона була початком Його Царства.

Бачимо, як ці важливі відомості зустрічаються і в Новому Заповіті.

 

Новий Заповіт продовжує ту ж лінію

 

В Новому Заповіті зустрічаємо ту саму церкву. Там вона називається "ecclesia", і це і є тим самим словом, що й грецький переклад слова, використаного у Старому Заповіті на позначення "громади ГОСПОДНЬОЇ" часів Мойсея. Попри всі зміни, як, наприклад, відокремлення її Ним від храму і синагоги, громада Христова залишилася тією самою, що і в часи Мойсея.[387]

Й так само, як Старий Заповіт, Новий Заповіт приділяє усю увагу Царству або царюванню Божому. Минає навіть достатньо багато часу перед тим, як ми уперше зустрічаємо тут слово "церква". Але майже від самого початку всі чотири Євангелія починають говорити про Царство Боже або Царство Небесне. Іван Хреститель проголошував, що воно наблизилося.[388] Ісус також починав з цього Свою проповідь: "покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!"[389] Це Царство зайняло дуже важливе місце у Його вченні.[390] Воно було темою Його притч. Але і після Свого воскресіння Він використав сорок днів для того, щоб розповідати Своїм учням про Царство Боже.[391]

На противагу цьому Він лише двічі у чотирьох Євангеліях згадує про Свою громаду. Тільки в Мт. 16:18 та 18:17. Та обидва рази Він говорить про це у ширшому контексті Царства.[392] Йдеться про те, що церква – народ Царства.[393]

Це проходить червоною ниткою через увесь Новий Заповіт. Адже коли апостол Іван хоче вказати на свій тісний зв’язок із сімома громадами в Азії, він називає себе їхнім спільником у Царстві.[394] Він пише, що вони були вчинені для царства.[395] Апостол Петро теж називає своїх читачів "священством царським".[396] В цьому чітко простежується наступництво Старого Заповіту. Історія церкви повинна завершитися встановленням панування Бога на небі і на землі. Тоді це визнає кожен. Тоді Бог буде у всьому все.[397]

Ісус не вчив нас молитися "нехай прийде Твоя громада", але "нехай прийде Царство Твоє". Це – кінцева мета всього. Але ця молитва має на увазі і таке: бережи та примножуй церкву Свою.[398] Збереження церкви служить приходу Царства. Вона є заради Царства. Тому Христос вручив їй ключі Царства.[399]

Зрештою, в Новому Заповіті вжито на диво багато образів для церкви. Стверджують, що їх більше вісімдесяти.[400] Всі ці образи кожний по-своєму відкривають щось про церкву. Згадаємо лише кілька: тіло, наречена, паства, храм, виноградна лоза. Вже така багата образність свідчить про те, що ми не можемо втиснути вчення про церкву у завершену закриту систему.

 

Церква – не організація, а громада

 

У церкві діють багато правил і домовленостей. Їх можна відшукати в церковному устрої. Крім цього, в кожної помісної громади існують свої власні постанови. Нікуди не дітися від того, що церква не може існувати без будь-якої форми організації. Втім, вона не є організацією у звичному значенні цього слова. Промовистим є вже той факт, що Недільний день 21 не згадує церковних старійшин і дияконів. Це не означає, що вони залишені поза увагою. Адже там зазначено, що Христос збирає Свою громаду "Духом Своїм та Словом Своїм". До того Слова належать також Перше Послання до Тимофія і Послання до Тита, в яких ідеться про старійшин і дияконів. Але, вочевидь, нічого страшного не станеться, якщо вони не будуть окремо названі. Це тому, що церква – не організація, керована людьми, а спільнота, заснована Христом. У церкві ми не струнко організовані, але тісно пов’язані з живим Христом і через Нього один з одним. Громада – Його тіло.[401]

Це надає їй абсолютно унікальної, притаманної тільки їй структури. Якщо все гаразд, то кожний її член має особистий зв’язок із Христом.

Але завдяки тому зв’язку вони також і між собою утворюють міцну єдність. Бо вони "як усі разом, так і кожен осібно мають участь у Христі".

Отже, найперше, що нас пов’язує, – це не те, що ми добре можемо знаходити спільну мову один з одним, але те, що кожний особисто має живий зв’язок із Христом. Тут так само, як з правою і лівою руками. Вони в парі не тому, що випадково дуже схожі одна на одну і розташовані недалеко одна від одної, а тому, що вони належать одному тілу. Більше того, очі і вуха цього тіла жодним чином не схожі на руки, але разом всі ці різні члени складають досконалу єдність. З церквою те саме. Вона – тіло Христове.

Віруючі мають участь у всіх Його скарбах та дарах. Кожен особисто. Але і всі разом. Інші теж можуть мати користь з того, що отримує кожен особисто. І навпаки – я маю участь у тому, що отримують вони. Ми зобов’язані служити один одному нашими дарами. Не зітхаючи, а з радістю і готовністю. Задля блага і спасіння один одного.

Члени церкви мають багато чого один для одного.

 

Таємниця продовження існування церкви

 

Власник магазину може вкласти багато грошей і часу в нову справу, але потім ще дивитиметься, чи достатньо приходить клієнтів. Він ризикує тим, що справа прогорить. Ісус – ніколи. Йому не треба рахувати, наскільки багато людей приєдналися до Нього. Або наскільки мало. Бог визначив наперед, хто буде Ним спасенний. Спираючись на цю впевненість, Ісус збирав Свою громаду всі минулі століття. Інколи вона майже зникала. Незадовго перед тим, як Він заплатив за неї високу ціну, її перспективи були примарні. Лише жменька людей залишалася вірною Йому. Та все ж у ті темні часи Він був цілковито певен того, що недарма віддасть Свою кров. Він говорив до Отця про тих, кого Отець дав Йому.[402] Церкву вибрано до вічного життя. Тому її майбутнє завжди освітлене надією. Всі заброньовані місця будуть зайняті. З цим надихаючим переконанням ми продовжуватимемо нести Євангеліє, організовувати місії та виховувати наших дітей. В усіх розчаруваннях, що переживатимемо при цьому, знаємо, що ми на служінні в Бога. Його робота не може провалитися. Його церква буде наповнена.

 

Церква на небі?

 

Чи належать померлі віруючі усе ще до церкви? Чи можемо говорити про церкву на небі? І чи належать віруючі на землі і на небі до єдиної церкви Христової? Катехізис не каже однозначно про це. Проте в його словах усе ж міститься те, що померлі віруючі все ще залишаються повноцінними членами церкви. Бо я вірую не тільки в те, що я – живий член цієї громади, але і в те, що навіки ним залишуся.[403] А отже, без жодних перерв, також і після смерті. Тоді багато зміниться. Мене вже не зараховуватимуть до членів помісної церкви, але я навічно залишуся членом "цієї" громади, що означає святу вселенську християнську церкву.

Тому Гімн 30:2 справедливо говорить про "всю Твою церкву": вона сповідує Ім’я Боже "вгорі, тут унизу".

 

Чи вічно існує церква?

 

Катехізис стверджує, що Христос збиратиме Свою громаду до кінця цього світу. Не довше. Але це ще не означає, що потім церква припинить своє існування. Це означає, що багато що зміниться. Це буде церква без дияконів, адже вже не буде бідності й самотності. Не будуть проповідувати про прощення гріхів, бо гріха вже не буде. Більше не хреститимуть і не проводитимуть Вечері Господньої, бо нашій вірі вже не буде потрібне зміцнення. Це буде церква без місіонерів. Вона матиме зовсім інший вигляд.

Можливо, вона розчиниться в Царстві? Але ж Новий Заповіт каже, що вона продовжуватиме існувати як наречена Христова. Тоді, коли Бог прийме царство, наступить також й весілля Агнця. І так триватиме вічно.[404] Тому наша форма хрещення говорить про місце, яке отримуємо у житті вічному серед громади обраних. При цьому, очевидно, думали про все наше майбутнє, також і після останнього суду. Серце ширшає від усвідомлення того, що разом з віруючими усіх часів ми тепер є членами цієї єдиної великої громади Христової і залишимося ними навіки.

 

Нічого немає такого вселенського, як церква

 

Церква не називається тут вселенською або соборною, бо, так би мовити, поєднує церкви з усіх часів і звідусіль. Вселенська, християнська церква у Недільному дні 21 не дуже відрізняється від тієї, членом якої я є на землі. Також і в цій маленькій сільській церкві Христос працює щонеділі, збираючи Свою церкву цього світу. Хто від щирого серця є членом громади, яка в чистоті зберігає Слово Боже, той тим самим є частинкою всесвітньої роботи Христа зі збирання церкви. Він так само, як Енош, Мойсей, Ісая, Петро і Павло, належить до цієї вселенської церкви. Вона зветься „вселенською”, бо є церквою всіх часів і звідусіль.[405] Це містить подвійну втіху. По-перше, вона переживе усі влади та ідеології, які сьогодні ще міцно тримають світ у своїх лабетах. Не церква, а всі видумані філософії й інші системи незабаром зникнуть. Хоч як вони є розповсюджені і хоч скільки шанувальників мають, вони є не вселенськими, а прив’язаними до певного часу. Невдовзі вони зникнуть. Але церква буде навіки і повсякчас. Тому, по суті, не може бути такого, щоб колись настав так званий пост-християнський (тобто після-християнський) час. Але настануть пост-соціалістичні і пост-капіталістичні часи. По-друге, „вселенська” церква означає, що для неї призначена вся земля.[406] Це здається смішним. Біблія змальовує її як жінку, що повинна втікати до пустелі.[407] Але дивовижне у тому, що та сама жінка насправді – могутня цариця, яку бачив Іван, яка стояла, у сонце зодягнута, під ногами її місяць, а на голові її вінок із дванадцяти зір.[408] Для неї весь світ. Ще тому вона зветься вселенською.

 

Запитання 56:      Що сповідуєш словами „прощення гріхів”?

Відповідь:             Вірую, що Бог завдяки Христовому викупленню ніколи не поставить мені в провину ані жодного з моїх гріхів, ані моєї гріховної природи, з якою мені доводиться боротись усе життя. Навпаки, за Свою благодаттю Бог дарує мені праведність Христа і таким чином звільняє мене від осуду.

 

Щойно церква назвала себе спільнотою святих. Відразу ж по тому вона говорить про прощення гріхів. І в обох випадках мову ведуть ті самі люди. Святий з попереднього запитання – той самий, що тут говорить про „всі мої гріхи”.

Що це за святі?

 

Святі люди, які грішать

 

Один чоловік, який вже багато років був християнином, скаржився на те, що й досі чинив речі, які викликали у нього відразу. Він мав щире бажання творити добро. Але щоразу виходило інакше. Так, як у людини, що вчиться серфінгу. Вона намагається триматися прямо й охоче прагне цього, але раз за разом опиняється у воді. Цей християнин – Павло.

Він почувався нещасним.[409] Втім, був святим.

Не тому, що він вже майже не грішив. Біблія не говорить про безгрішних святих. Але говорить про покликаних святих.[410] Ми святі, тому що Христос покликав нас зі світу і зібрав навколо Себе. Але якщо такі святі продовжують грішити, чим вони тоді відрізняються від усіх інших людей?

Християнин має на це тільки одну відповідь: вірую у прощення гріхів. Бог вже ніколи не поставить мені в провину жодного з моїх гріхів. Немає – значить немає. Вони так далеко, як далекий від заходу схід.[411] Бог чинить так, ніби я ніколи й не грішив і не був грішником.[412]

 

І моя гріховна природа

 

Ми вчиняємо удруге або втретє не кожний гріховний вчинок. Давид лише одного разу за своє життя дозволив умертвити чоловіка, бо жадав його дружини. Після того – ніколи. Павло після зустрічі з Христом ніколи більше не переслідував церкву. Існують гріхи, з якими ми назавжди можемо покінчити.

Але зло не лише у вчинках, за якими назавжди можемо підвести риску. Воно заховане глибше. У нашій гріховній природі. Її ми не можемо покинути. Ми носимо її з собою. А вона – нас. І тому чиню не те, чого прагну (благо), але те, чого не бажаю (зло).[413] Ми робимо погане, тому що ми є погані. Той, хто краде, не стає крадієм, але робить так, тому що він в душі крадій. Бог прощає нам і це! Катехізис зазначає окремо: Бог не поставить мені в провину моєї гріховної природи, з якою мені доводиться боротися все життя. Він не спитає з мене за неправильні вчинки або за злу природу, яку досі маю. Він приймає мене достоту таким, яким я є. Це видається настільки неймовірним, що Урсин, один з укладачів нашого Катехізису, записав: „у цю статтю найважче увірувати. Бо тих, хто у смертельній небезпеці, можна скоріше як завгодно ошукати, ніж упевнити у прощенні гріхів. І диявол дозволяє нам усьому вірити, тільки б він міг забрати у нас цю втіху.”[414]

Не існує дивовижнішої звістки за ту, що Бог більше ніколи не поставить мені в провину мої гріхи і недоліки!

Але Урсин правий. Це настільки важко уявити, що нас можна скоріше запевнити в будь-чому іншому, але не в цьому. Диявол грає на цьому. Він дозволяє мені вірувати в те, що уся Біблія – правда у кожному слові, від початку й до кінця. І також в те, що Ісус прийшов спасти нас від гріха... доки я не вірую, що Бог простить мої гріхи та мою гріховну природу. Хоча це належить до серцевини й вістря Євангелія.

Диявол це добре розуміє.

Але й церква, на щастя, не меншою мірою. Прощення є невід’ємна частина того, чого очікує віра. Воно відкриває двері до всього подальшого спасіння. Хто відкидає його, втрачає все. Хто приймає його, все отримує.

Ось чому символ віри найпершим називає саме цей дар Христа Своїй громаді (два інших дари – це воскресіння плоті й вічне життя).

 

[374] Євр. 11:1.

[375] Новий Заповіт використовує слово "ecclesia". Так греки називали своє народне зібрання. Часто в їхніх містах, крім греків, жили також різні чужинці. Але на народні зібрання могли приходити винятково греки. Їх відкликали зі змішаного населення на зібрання. Дуже дослівно "ecclesia" означає тоді: ті, хто покликані. Звідкись, але і кудись, на зібрання. Дії 19:32, 39, 40 розповідає про таке народне зібрання. Див. також J.A. Heyns, Dogmatiek, 359, пар. 2.

[376] C. Bijl, Leren geloven, Стаття 27, ІІ, 1, 2.

[377] J. A. Heyns, там само, 357, пар. 7.

[378] Нав. 22:16; 1 Хр. 28:8.

[379] J.A. Heyns, там само, 357, пар. 7.

[380] Бут. 4:26.

[381] J.A. Heyns, там само, 356, пар. 6.

[382] J.A. Heyns, там само, 356, пар. 4.

[383] Іс. 63:9.

[384] 1 Кор. 10:4.

[385] Пс. 10:16; 24:7, 8; 93:1; Іс. 6:5.

[386] 1 Хр. 29:10-12, 20; Пс. 22:23, 26; 35:18; 107:32; 149:1.

[387] H. Bavinck, Dogmatiek IV, 229.

[388] Мт. 3:2.

[389] Мт. 4:17.

[390] J.A. Heyns, там само, 276, пар. 1.

[391] Дії 1:3.

[392] Див. Korte Verklaring до Мт. 16:19 та 18:18.

[393] H. Ridderbos, De komst van het Koninkrijk, пар. 36, особливо 307. J. Kamphuis, Aantekeningen bij J.A. Heyns’ dogmatiek (1982), 102, 103.

[394] Об. 1:9.

[395] Об. 1:6. див. також 5:10.

[396] 1 Петр. 2:9.

[397] 1 Кор. 15:28.

[398] Гeйдельберзький катехізис, Відповідь 123.

[399] Гeйдельберзький катехізис, Відповідь 82.

[400] J.A. Heyns, там само, 359, пар. 1.

[401] 1 Кор. 12:27.

[402] Ів. 17:6, 9, 24.

[403] Див. також J. Kamphuis, там само, 104 в продовження 387 і далі.

[404] Повне блаженство у кінці віків, навічно, описане як весільна вечеря, див. Korte Verklaring до Об. 19:7.

[405] Zach. Ursinus, Het schatboek, 442, перший абзац.

[406] J. Kamphuis, Verkennigen I, особливо 62-64 як реакцію до ректорської промови Бавінка у 1888.

[407] Об. 12:13 і далі.

[408] Об. 12:1.

[409] Рим. 7:13 і далі.

[410] Рим. 1:7, 1 Кор. 1:2.

[411] Пс. 103:12.

[412] Гайдельберзький Катехізис, Відповідь 60.

[413] Рим. 7:20

[414] Zach. Ursinus, там само, 472.