Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

Прости нам. Недільний день 51

 

Запитання 126:                            В чому суть п’ятого прохання?

Відповідь:                                             «І прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим» значить: Заради крові Христа не згадуй нам, бідним грішникам, жодних з наших гріхів, що їх скоюємо, ані зла, що усе ще живе в нас. Прости нам, як і ми твердо збираємось щиро прощати своїх ближніх, маючи свідчення Твоєї благодаті в собі.

 

Ті, хто проказує молитву «Отче наш», не почуваються щоразу після кожної молитви трішечки менш винними. Скоріше навпаки. Майже договоривши молитву до кінця, вони усе ж говорять про свої борги. Для цього мусить бути причина. Інакше Ісус не навчив би їх так. Вони і досі називають себе «бідними грішниками». Чи ж їх стан настільки мало покращився?

 

Борги

Це прохання сформульовано у Луки дещо по-іншому, ніж у Матвія. Відрізняється те, що у Луки подається загальне слово «гріхи» (невдачі, злочини), у той час як у Матвія вибір зроблено на користь «прости нам наші борги». Слово «борги» неочікуване. Ми звикли сприймати його як щось звичайне, тому що воно постійно вживається у молитві «Отче наш». Нам воно здається знайомим. Проте поняття «борги» на позначення гріхів більше не вживається у Новому Заповіті ніде, окрім як тут.[1066]

Матвій та Лука переказують дві різних проповіді Христа про молитву.[1067] Й отже різниця між викладами Матвія і Луки заснована на власному виборі слів Христа. Першого разу Він, очевидно, навмисне вибрав те незвичне слово «борги». Тому нам слід звернути на нього увагу.

«Борг» – відомий термін зі сфери фінансів. В принципі, немає нічого ганебного у тому, щоб мати борги, але у даному випадку це слово має негативне значення. Хтось не виконує своїх зобов’язань. Можливо, він не робить нічого ганебного, але припускається однієї серйозної помилки. Він чинить так, ніби може робити з грошима іншої людини усе, що заманеться. Він купує, що заманеться, і тому безнадійно не встигає зі сплатою. Він накопичує борги і ймовірність їхньої виплати стає ілюзією. Якийсь час він може ігнорувати листи з нагадуваннями і жити так, ніби не має боргів. Та одного дня це скінчиться. Розплачуватися мають усі.

Ці óбрази чітко змальовують, що таке гріх: люди не дотримуються своїх зобов’язань перед Богом. Вони чинять, що хочуть самі. Можливо, вони взірцево живуть. Дотримуються усіх своїх фінансових та соціальних зобов’язань. Ніколи не мають справ з юстицією. Вони віддають кожному належне. Тому беззастережно ставлять собі прохідний бал. Між тим нічого не бажають знати про Бога. Він слідкує за цим. Їхні недоліки накопичуються. Одного дня буде виставлено рахунок. Він вимагатиме сплати. Той, хто розуміє, що гріхи – це насамперед помилки перед Богом, не може залишатися самовдоволеним.

 

Хтось колись справедливо зазначив, що і у світському житті іноді говорять про борг, провину пристойних людей. При цьому йдеться насамперед про невситиму жагу до добробуту та шику. Через це ми усі разом перетворюємо землю на місце, непридатне до життя. Це називають нашою колективною провиною.[1068] Християни не можуть її легко оминути. Під «наші борги» підпадає також нестримне споживацтво багатого Заходу. Але слід зазначити, що наші борги складаються не лише з помилок перед довкіллям чи людством, а найперше – перед Творцем. Той, хто не усвідомлює останнього, так ніколи і не зрозуміє, у чому насправді полягає його борг: він завинив перед Ним.

Ті, хто повторює молитву «Отче наш», розуміють це щоразу краще. Ось чому у цьому передостанньому проханні вони все ще говорять про борги. Вони вже багато попросили у Бога: дай нам славити Ім’я Твоє; дай нам упокоритися Твоїй царській владі; дай нам виконувати своє завдання так само вірно, як ангели; дай нам покладати тільки на Тебе всі наші надії на щоденний хліб.

Вони переконані, що Бог дасть їм це все. За це вони вдячні. Та коли вони думають про себе, то соромляться. Чи славиться Ім’я Боже ними і через них? Чи живуть вони як громадяни Його Царства? Чи виявляють вони таку ж готовність, як ангели? Чи очікують свого хліба й усього іншого тільки від свого Батька?

За кожним проханням вони усе чіткіше бачать власні недоліки. Тому вони й досі називають себе «бідними грішниками». Це робиться не для того, щоб викликати жалість. Бідні грішники – це не бідні жертви. Їхні борги – це «злочини». Це ще одне слово, яке (згідно Луки) використовує Христос. Вони не лише ухиляються від виконання того, що мають робити, але й те, що вони таки роблять, є неприпустимим. Вони чинять злочини не просто проти людства, а проти Бога. І так все й залишається. Вони визнають, що зло «усе ще живе в нас». Навіть коли вони, усвідомлюючи провину, моляться про прощення, вони не можуть струсити з себе це зло. Воно продовжує діяти. Вони не в змозі припинити нагромаджувати борги та чинити злочини. Це так і продовжується. На підставі чого Бог може задовольнити їхнє прохання про благодать? Адже у них немає опори під ногами.

 

Кров Христа

«Простити» означає чимдуж відкинути.[1069] Це слово вживалося для метання снарядів. Бідні грішники просять Бога зробити те ж саме з їхніми боргами. Так «простити» набирає значення «не зарахувати». Це гарно суголосить тому, що століття назад було сказано у Пс. 103:12: як далекий від заходу схід, так Він віддалив від нас наші провини.

Грішники просять милості. Вони каються у тому, що вчинили невірно. Але вони не можуть пообіцяти, що це було востаннє. У них усе ще живе зло. І це є частиною їхньої провини. Насправді вони просять Бога прийняти їх такими – разом з їхнім злом. Для цього у них немає жодної підстави. Їхня єдина опора – Христос. У проханні цього не сказано, але це не заважає Катехізису прямо згадати про Його дорогоцінну кров. Лише завдяки ній Бог прощає їм усі їхні провини, включно з провиною за те, що вони й досі мають грішну природу. У цьому проханні виявляється  саме серце Євангелія, що засноване на милості для грішників.

Нехай ніхто не зробить з цього висновок, що просити прощення – це лише формальність. Христос дав це прохання не як формулу того, як швидко й легко позбутися наших боргів. Воно не є чимось на зразок пін-кода, за допомогою якого можна миттєво і звично зняти гроші в банкоматі. Прощення приходить не автоматично, а з глибини Божого серця. Тому Він хоче особистого спілкування з тими, хто просить про прощення. Він хоче почути від них особисто, наскільки вони вдячні Йому за Його милість. Про це вони говорять у другі      й частині прохання.

 

Як і ми прощаємо: доказ вдячності

І прости нам борги наші, як і ми прощаємо (Мт.).

І прости нам наші гріхи, бо й самі ми прощаємо (Лк.).

Це єдине місце у молитві, де люди говорять щось про себе. Те, що вони кажуть, повинно дивувати їх самих. Хоча вони – бідні грішники, в одному відношенні вони незвичайно доброї думки про себе: ми теж прощаємо. Це не мало! Прощення не закінчується прийняттям чиїхось вибачень. Так роблять і в світі. Пробачення когось вимагає відречення від себе.

Як і ми прощаємо. Вони вголос говорять це Самому Богу. Чи просять вони, щоб Він наслідував їхній добрий приклад? Не може бути, щоб саме це малося на увазі. Це б, до речі, означало для них катастрофу. Якби Він і справді узяв їхню недосконалу здатність прощати за мірило, Він би ніколи не зміг простити їхні злочини, включно зі злом, що усе ще живе у них!

Між тим ми не повинні нічого змінювати у написаному. У Матвія це прохання «лунає, як повідомлення людей про те, що вони раз і назавжди прощають все скоєне про них і через це перебувають у стані, що дозволяє отримати схоже ставлення від Бога».[1070] Згідно Луки, вони заявляють, що завжди готові пробачити все скоєне проти них.[1071] Те, чого вони просять у Бога (прощення), вони готові давати іншим. Вони вже показали це.

Наскільки необхідною є ця готовність прощати для їхнього власного прощення? Майже відразу після молитви Ісус прояснює це: «Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець вам не простить вам прогріхів ваших» (Мт. 6:14, 15).

Ісус просто має на увазі, що Бог прощає тільки тих, хто є бідними грішниками та готові це визнавати. Той, хто навідріз відмовляється прощати іншого, не надто глибоко усвідомлює власну провину і є недостатньо вдячним за виправдання. Так думає Бог щодо цього. Він не вимагає, щоб жертви з легкістю сприймали те, що їм заподіяла інша людина. Але Він чекає, що вони не зосереджуватимуть всю увагу на цьому, бо вони вдячні за те, що Він їм простив. Тому Він звертає увагу на те, як вони ставляться до своїх противників. Їхнє ставлення до своїх боржників – це для Нього мірило того, наскільки вони цінують Його виправдання. Тому Він хоче відкрито почути, як вони чинитимуть зі своїми боржниками. Від цього залежить, чи отримують вони самі прощення. Це проілюстровано в притчі у Мт. 18:23 і далі.[1072]

Один цар робить обрахунок зі своїми рабами. Вони повинні звітувати про управління його майном. Один із них (очевидно, з великими повноваженнями) працював погано. Через безгосподарність виник дефіцит у десять тисяч талантів. Гігантська сума. Десять тисяч – це була найбільша цифра, якою рахували, а талант – найбільша грошова одиниця.[1073] Раб виявився не в змозі повернути довірений йому капітал. Тому пан віддає наказ продати його як раба разом з дружиною, дітьми й усім його майном. Він більше не належить царству цього пана. Усе скінчилось. Єдине, про що він ще може благати, це про відстрочку. Він запевняє, що віддасть панові все, якщо знову зможе працювати. Ймовірно, завдяки його високому положенню це було у принципі можливо.[1074] Хай там як, але той цар пробачає йому все та відпускає його. Це, очевидно, означає, що і його звільнення скасовується і він може повернутися на свою високу посаду.

Одразу ж по тому він поводиться так, наче царське відпущення боргу анульовано. Він бере співтовариша раба за барки та безжально кидає його до в’язниці через невеличкий борг. Часто поводяться так, ніби справді мають право на гроші, які інша особа взяла в них у борг. Але ця інша особа – «співтовариш», а, отже, служить тому ж пану. Тому само собою зрозумілим є те, що і цей співтовариш зрештою має борг перед тим самим паном. Цей другий раб мусить уладнати свій борг, очевидно, зі своїм старшим колегою, який щойно повернувся на високу посаду. Останній ніби води у рот набрав і не каже про повне царське звільнення від боргу. З незворушним обличчям він дістає старий рахунок з теки та замовчує те, що цар уже відкликав усі вимоги! Безжально він вимагає сплатити усе до останнього мідяка. Він хоче набити тими грішми власні кишені. Отже, він вимагає сплати боргу, який більше не існував!

Таким чином він сам анулює царське відпущення боргу. Це дає цареві повне право знову вимагати сплати по усіх рахунках.

Царя найбільше засмучує те, що його милість не справила жодного враження на цього раба: чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?

Ніхто не пристане на бік цього шахрая. Заледве можна й уявити, щоб хтось так вчинив. Тому на роздуми наштовхує те, що Ісус розповів цю притчу саме Петрові. Останній вважав себе дуже схильним прощати. Він запитав у Ісуса, чи достатньо, коли іншій людині пробачаєш сім разів. Безперечно, він розраховував, що Ісус схвально поплескає його по плечу. Може, Ісус вирішив би, що сім разів – це дуже багато. Але натомість Ісус розказав цю притчу. Петро мусив поглянути на себе у дзеркало. Якщо, простивши когось сім разів, він більше не пробачав його, то ставав схожим на цього жорстокого раба.

Ісус тримає перед нами те саме дзеркало. Чи бачить наш кривдник (хай він і завинив перед нами уже сімдесят разів по сім), наскільки вдячні ми за своє власне відпущення гріхів? Уявіть, що Бог вже перекреслив усі Свої боргові вимоги, а ми ще ні! Чи відрізняємося ми тоді аж так сильно від того жорстокого раба?

Але тепер звернемося до практичних питань. Бо стільки жалю, як той нещасний «співтовариш» раб, наші боржники не викликають.

 

Наші боржники

Чого Бог очікує від нас, коли ми говоримо, що прощаємо боржників наших? Одного ми прощаємо легше, ніж іншого. Усілякі фактори грають при цьому роль. Що нам заподіяно? Хто це зробив? Чи кається він?

Зазначимо, що саме прохання з молитви «Отче нам» не виділяє одних боржників з-поміж інших. Ані серйозність злочину, ані ставлення того, хто його скоїв, не беруться до уваги. «Наші боржники» – це, як видається, усі наші боржники. Без жодних застережень люди заявляють у цьому проханні, що прощають усіх своїх боржників, і крапка! Вони у принципі це вже зробили (згідно Матвія) чи готові це зробити (згідно Луки). Тому у Катехізисі може бути сказано, що вони «твердо збираються» «щиро прощати» ближніх своїх.

Що означає «простити»? Перш за все, простити можна лише боржника. Той, хто прощає, сприймає цілковито серйозно борги іншої людини. Прощення – це не спосіб розмити межі поняття «боргу» чи «вини». Це ясно дає зрозуміти Степан. Він молився про прощення своїх убивць. Він назвав їх «зрадниками та убійниками» праведного Сина Божого. У відповідь вони забили його камінням. Помираючи, він казав: «Не залічи їм, о Господи, цього гріха!»[1075] Цим він підкреслив найперше тяжкість їхнього гріха. Разом з тим він у серці своєму не прагнув помсти цим «зрадникам та убійникам». Він бажав їм спасіння, хоча вони (ще) не проявляли жодного каяття.[1076]

«Простити» – це не те саме, що забути, приховати чи не викликати поліцію. Це означає не згадувати більше реальної провини і не очікувати жодних відшкодувань. Це звільняє шлях навіть до того, щоб молитися за злодія. Так жертви віддають право судити у руки Божі. З його допомогою вони не повертаються подумки знову і знову до темного минулого. Вони потроху відпускають провину і з часом перегортають сторінку. Це вимагає самозречення, особливо коли вони ще відчувають біль чи коли інший не кається. Як вони можуть коли-небудь пробачити таку людину?

 

Як і ми прощаємо: доказ Божої благодаті

Той, хто сам не прощає і не збирається прощати, згідно слів Христа, не отримає прощення. Але як бідні грішники досягають такого стану, як, наприклад, Степан перед смертю? Ніхто не зможе цього власними силами. Катехізис поцілив у саме яблучко, побачивши у їхній здатності прощати не доказ гарної поведінки, а доказ Божої благодаті.

У цих словах лунає зачудування. Вони й самі не розуміють, чому так старанно намагаються проявляти свою здатність прощати. Це відбувається не через те, що вони самі собою такі чуйні. Навіть усвідомлення того, що дорогоцінна кров Христа необхідна для їхнього помилування, недостатня, щоб вони досягли рівня Степана. Образа чіпка. Християни, які самі просять милості, не стають автоматично добрими до власних боржників. Це тому, що зло все ще живе в них. До нього ж відноситься і нездатність чи небажання прощати. Тому їх дивує, що вони готові прощати своїх боржників. Вони відчувають, що стають ніби іншими людьми. Вони більше не звинувачують іншого. Їм стає легко поступатися при залагодженні конфліктів. Вони помічають за собою, що мають твердий намір «щиро простити» людину, що псує їм життя.

Для своєї здатності прощати у них лише одне пояснення: це – доказ Божої благодаті. Він дарував їм милість. Вони точно знають це. Доказ цього вони відчувають серцем.[1077] Адже вони готові «щиро прощати своїх ближніх». Це вони обіцяють. Для них це обнадійливий доказ того, що Божа благодать і справді робить свою справу в них. Про це вони говорять з вдячністю у цьому проханні. Благодать, яка їм вже була дана, дозволяє їм з ще більшою сміливістю стукати до Бога і просити про неї.

 

[1066] «Хоча думка про гріх як борг не була рідкістю, цей текст у Матвія – єдиний уривок у Біблії, де слово «борг» вживається на позначення гріха», C.F. Evans, там само, 77.

[1067] Див. коментар до Запитання 119.

[1068] M. van Campen, Kennen en vertrouwen, 448.

[1069] Йдеться про нідерландське слово «vergeven» (прим. перекладача).

[1070] Аргументом на користь цього пояснення є те, що дієслова вжиті у формі аориста, C.F. Evans, там само, 83.

[1071] У Луки використовується форма теперішнього часу для дієслова «прощати», що вказує на їхню постійну готовність прощати, G. Kittel, TWNT V, 563.

[1072] З деяких суттєвих моментів тут використовується пояснення з книги J. van Bruggen, Matteüs, 354 і далі.

[1073] J.T. Nielsen, Matteüs II, 129.

[1074] J. van Bruggen, там само, 355.

[1075] Дії 7:60.

[1076] Чи Степан став молитися по-іншому на небі? По смерті він, безперечно, перебуває серед мучеників, про яких йдеться в Об. 6:10. Вони благали Бога: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?» Різниця у тому, що, помираючи, Степан думав про долю своїх переслідувачів, а на небі він закликає до «оприявнення Божої справедливості», J. de Vuyst, De Openbaring van Johannes, 80. Одна молитва не суперечить іншій. І після його смерті молитва за його убивць не втратила сили! Хіба це не стало зрозуміло з того, що один із них – Павло – увірував?

[1077] Згідно латинського перекладу (in cordibus nostris sentimus).