Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

ВОСКРЕСІННЯ І ВІЧНЕ ЖИТТЯ. Недільний день 22

 

Запитання 57:         Яку втіху маєш у „воскресінні тіла”?

Відповідь:                Те, що не тільки моя душа буде відразу ж після цього життя забрана до її Голови – Христа, але й саме моє тіло буде воскрешене силою Христа, возз’єднане з моєю душею та уподібнене славному тілу Христовому.

 

Всі люди повинні померти. Навіть якби більше ніколи не було воєн чи інших катастроф, тоді б смерть все одно за сто років викосила все нинішнє населення землі. Неймовірно! Ця жорстока реальність примушує людей – хоч там як – справитися зі смертю. Але вона залишається загадкою. Забирає людей, не пояснивши причини. Ніколи ми не бачили, щоб хтось повертався. Смерть не говорить, що робить з усіма цими людьми. Не розповідає, як вона опинилася на землі і чи почувається тут, як вдома. І вже зовсім нічого не каже про те, чи є хто сильніший за неї. Вона не відповідає на жодне запитання. Не віддає своєї темної таїни.

Тільки Євангеліє подає надійні відомості про неї.

 

Спроби розквитатися зі смертю

 

Люди намагалися по-різному примиритися зі смертю. Згідно грецького філософа Платона, душа – небесного походження і безсмертна. Як покарання, душа була ув’язнена у тілі, з якого звільнюється зі смертю. Таким чином, смерть розуміли як визволення й тому її могли спокійно приймати. Цей язичницький філософ мав великий вплив.

Згідно інших релігій, які розповсюджують свій вплив зі Сходу до нас на Захід, безсмертна душа після смерті щоразу переселяється в інше творіння. Це може значити як поступ, так і занепадання. Але у будь-якому разі життя продовжується, й тому смерті більше не треба боятися. Сьогодні особливо часто маємо справу з уявленням про те, що зі смертю закінчується все. Смерть – це смерть. Людина розпадається на матеріальні часточки і припиняє існування. Отак, як життя – рослини, тварини, людини – починається, так само ж звично, вважають, воно припиняється. Смерть належить до життя так само природно, як тінь – до світла. Отож, і за цими уявленнями немає підстав панікувати.

Та всі ці й подібні міркування про смерть не можуть бути доведені. Те, що смерть робить з людьми, не простежити і не перевірити.

 

Звідки пізнаємо смерть

 

Тільки Бог може дати нам надійну інформацію. Він так і чинить, але не через відкликання померлих з того світу і направлення до нас. Час від часу чуємо про досвід людей, які пережили тимчасове припинення життєвих функцій. Але ніде в Біблії не бачимо, щоб ті, хто повернулись із мертвих, розповідали, яке на тому боці життя. Лазар пробув у могилі чотири дні до того, як Ісус повернув його до життя,[415] але від нього не дізнаємося нічого про ті чотири дні. Багатий чоловік із притчі дуже хотів, щоб хтось із мертвих суворо попередив його братів. Але у відповідь почув, що його брати мають Біблію, тобто Мойсея і Пророків. Нехай слухають їх![416] І ми також.

Біблія щораз чіткіше висловлювалась з цього приводу. Старий Заповіт іще сповнений темних тонів про радикальність смерті: чи тіні воскреснуть? На це питання очікується негативна відповідь.[417] Смерть – країна глибокої темряви, звідки немає вороття.[418] Але вихід все ж ясний. ГОСПОДЬ знищить смерть назавжди й померлі оживуть, воскреснуть, зокрема і моє тіло.[419] ГОСПОДЬ умертвляє й оживляє.[420]

В Новому Заповіті розсіюється останній туман. Думка саддукеїв про те, що воскресіння не буде, відкидається.[421] Не може й бути сумнівів: Той, Хто воскресив Господа Ісуса, воскресить з Ісусом і нас.[422] Але спершу простежимо, що, згідно Біблії, відбуватиметься з нами одразу по нашій смерті.

 

Смерть, а потім?

 

Біблія скудно висловлюється про це, а надто Старий Заповіт. Мертві не знають нічого.[423] Вони більше не можуть підносити хвалу Богу.[424] Чи ж можна з цього зробити висновок, що Старий Заповіт не говорить про життя після відразу цього життя? Ми, щонайменше, можемо сказати про те, що Старий Заповіт виходить з того, що зв’язок із Богом не переривається смертю – навіть тимчасово.[425] Однак тут доречно згадати також те, що стаття 9 Нідерландського віровизнання говорить щодо вчення про Трійцю: „те, що до певної міри незрозуміле в Старому Заповіті, дуже ясне в Новому”. Бо не залишає нас невпевненими щодо того, куди підемо відразу після цього життя. Ісус промовив до вбивці, що був розіп’ятий разом з Ним: "сьогодні ти будеш зі Мною в раю".[426] Павло писав із в’язниці до филип’ян про те, що прагне померти та бути з Христом.[427] Очевидно, що смерть означала для нього те саме, що відійти до Христа.

Книга Об’явлення розкриває, що відбувається з вірними християнами відразу після їхньої смерті: "вони знову ожили і царювали з Христом". Там не зазначено, що вони „воскресають”. Це – пізніше. Їхні мертві й обезголовлені тіла все же спочивають у землі. Всі думають, що вони "виключені з гри". Але насправді вони взяті під царювання Христове.[428] Тому вони вже зараз щасливі.[429]

 

Що означає те, що з Христом тільки моя душа?

 

Душа, що після смерті вирушає до Христа, – це не хистка примара, а людина у повній свідомості. Попри всі зміни, вона залишається особою, якою ми її або його знали за життя. Тому Авраам на небі під своїм звичним іменем, а про вбогого Лазаря з притчі сказано, що на Авраамове лоно віднесли його Анголи.[430]

Душа – це сама людина в тому вигляді, в якому існує після смерті. Тому ми можемо називати наших померлих рідних звичними іменами і казати, що вони з Христом. Писання не описує, який саме вигляд мають душі, але говорить про них так, ніби вони мають обриси. Вони можуть гукати, мати голос, носити білий одяг, тримати пальмові гілки у руці, царювати з Христом.[431] Однак нам не слід виводити з того надто багато при складанні уявлення про ці душі. Зважатимемо на те, що Біблія часто говорить також і про Бога, Який є Дух, і про ангелів, які є духами, так, ніби вони мають тіло.[432] Але те, що ці померлі зображені саме так, підтверджує наше переконання у тому, що вони залишаються повністю людьми. Навіть якщо для нас залишається таємницею, як таке можливо без тіла.

 

Але яке майбутнє у мого тіла?

 

Після смерті душа вирушає до свого Голови Христа на небо, але тіло поховане в землі, щоб зотліти там.

Яка різниця! Славна подорож для душі.

Безславний занепад для тіла. Чи ж це тільки матеріальні останки, в яких більше немає жодної цінності, і це після того, як про нього все життя піклувалися, мов про дорогоцінну власність? Чи можна їх спокійно піддати кремації? З точки зору гігієни або через нестачу землі? Й чи справді не маємо чого шукати біля могили рідного? В певному відношенні душа справді обігнала тіло. Але Христос не відмовляється від нашого тіла.

Воно не менш, ніж душа, залишається Його власністю. Навіть тоді, коли було поховане й обернулося на порох.

 

На наше тіло, обернене на порох, чекає незабаром велике майбутнє. Моє тіло воскресне. Христос Сам вчинить так. Своєю силою.

Й воно стане неймовірно гарним, здоровим і славним, подібним до прославленого тіла Його.[433] Тому бездушне тіло є і залишається чимось більшим, ніж матеріальними останками. Наше тіло ніколи не буде вважатися Ним цілковитою втратою.

Воно зберігає для Нього свою високу цінність. І після смерті, коли ми не бачимо іншого рішення, окрім як поховати його. Він зберігає його під Своїм управлінням і використовує як цінне сім’я. Тому не є більше катастрофою те, що воно розкладається. Селянин-сіяч не має навіть і бажання такого – побачити зерна пшениці у їхньому старому вигляді. Він прагне зібрати колосся. І тоді набагато більшою, ніж різниця між пшеничним зерном і колоссям, буде різниця між посіяним тілом і тим, яке незабаром воскресне.[434] Воно посіяне в неславі. Але ж таки посіяне в неславі. А отже, не зруйноване навмисно, як відбувається під час кремації.

Християнський похорон дає не славу, а надію. Тіла віруючих спочивають в могилах, мов на ліжках, каже Великий Вестмінстерський Катехізис.[435]

Чому Бог надає такої великої цінності мертвому тілу? Чому Він не облишить його так, як воно є, і не почне наново? Тому що Він прагне спасти мене, мою душу і моє тіло. По смерті моя душа іде на небо, а тіло – у могилу. Велика різниця! Але вони обидва зберігають свою ідентичність, залишаються призначеними один для одного і незабаром знову возз’єднаються.

 

Наше нове тіло

 

Після воскресіння у нас буде тіло духовне.[436]

Часто це пояснювали так, що тіло з плоті й крові перетвориться на „дух”: буде тонке, мов павутиння, і летке. Отже, нематеріальне. Таке духовне тіло більше „дух”, ніж „тіло”. Воно розріджене і прозоре. За цим криється хибна думка про те, що наші матеріальні тіла надто не-духовні, оскільки складаються з земної матерії.

Але Павло має щось зовсім інше на думці. Він думає не про дух людини, але про Дух Божий: нашим майбутнім тілом буде цілковито правити Дух Святий. На цю тему часто звертали увагу. Ми більше не можемо надавати своє тіло для гріха.[437] Адже воно – храм Духа Святого.[438] На практиці воно, на жаль, часто стає оселею, де радше незаконно поселився гріх. Та після воскресіння Дух Святий пануватиме над усіма моїми кінцівками і органами. Вустами й серцем, очима і вухами, руками й ногами, розумом і почуттями, усім, чим ми є і що маємо, хвалитимемо Бога. Ось чому наше тіло називається духовним.[439]

 

Чи впізнаємо один одного?

 

Чи впізнаю після цього життя інших, а вони – мене?

Перед цим постає інше питання: чи впізнаю я сам себе, а чи ж я буду незабаром змінений настільки, що не усвідомлюватиму більше, що це я? На це запитання отримуємо чітку відповідь.

Оскільки це буде возз’єднанням моєї власної душі й мого тіла, то очевидно, що я переживатиму все у глибокому розумінні того, що це я. Здається само собою зрозумілим, що з цього самопізнання випливає й те, що ми впізнаватимемо один одного. Особистість кожного буде збережена, і кожний знатиме, хто він є. А чи знатимемо це один про одного? Вважаємо, що так.

 

Все ж, ми повинні уявляти те впізнання не надто наївно. Не може бути й мови про просте впізнання. Як два християнина з концентраційного табору впізнають один одного без того, щоб не згадати про той страшний час? Або як син впізнає свою матір з попередніх часів без того, щоб не засумувати за батьком? Й чи не впізнають тоді нікого ті, хто померли немовлятами?

Але поряд із зайвою наївністю ми насамперед не повинні думати надто бідно про те, як знову зустрінемося. Небесна радість полягає не тільки в тому, що ми знову побачимо близьких нам людей з давніх часів. „Тоді ми знову відкочуємося до нашої власної маленької території переживань з обмеженими кордонами, ізолюємо себе колом „наших” і запитуємо, чи те, що вже було між нами, незабаром знову повернеться в який-небудь інший спосіб, чи залишиться воно в пам’яті.”[440] На небі – і це також стосується нової землі – вийдуть „вперед не ті кілька ізольованих фігур, яких ми зустрічали на землі.” Ми прийняті у спільноту величезного народу, якого ніхто не може полічити. І в його межах „займатимуть своє місце і ті, з ким ми були поєднані особливими стосунками у нашому колі на землі.”[441] Впізнання деяких осіб буде неначе оправлене у знання всіх.[442] Ми більше не будемо чужими один для одного. Навпаки, настане братерство міцніше, ніж те, яке можна було коли-небудь створити на землі.

 

Запитання 58:         Яку втіху маєш у положенні про „життя вічне”?

Відповідь:                Як уже зараз я відчуваю у своєму серці початок вічної радості, так і після цього земного життя я матиму цілковите блаженство, якого не бачило око, не чуло вухо, і не мислила людина в своєму серці: блаженство, в якому я вічно славитиму Бога.

 

Ніколи не бачили, ніколи не чули, ніколи не думали. Це не означає, що про вічне життя нічого не можна сказати.[443] Але ми не можемо з того скласти уявлення. Перед цим безсилими залишаються найбагатший досвід ока й вуха і найсміливіша уява. Але й після того, як ми отримали цю звістку з Євангелія, ми не можемо сказати інакше, ніж „неописанне” і „неймовірне”.

 

Вічне життя вже почалося

 

В народі кажуть, що ніхто не вічний. Під цим розуміють те, що життя вразливе і завжди має кінець. Фактично, ми визнаємо це, коли говоримо, що вічне життя починається тільки після цього життя. Тоді й ми не вважаємо, що вічне життя вже тепер є у когось. Але це половинчаста правда. Бо, дійсно, ми не володіємо ще повним блаженством. Але з іншого боку, вічне життя вже зараз присутнє, а саме – як початок вічної радості, яку вже відчуваю у серці. І цей початок є водночас сповненою радістю гарантією, що досконале блаженство прийде. Бо кожному, хто має, додасться.[444] Отже, вічне життя починається ще за цього життя. Це узгоджується з одним висловом Ісуса. Він казав, що вічне життя полягає в тому, щоб ми пізнали єдиного істинного Бога та Ісуса Христа, Якого Він послав.[445] Але це не залишене тільки для майбутнього.

В цієї медалі є і зворотній бік: вічна смерть також вже почалась. Ті, хто не знають ні Бога, ні Христа, – вже мертві. Мертві живцем. Вони почуваються сповненими життя. Часто навіть радісними. У них все гаразд. Блудний син із притчі ніколи не почувався так хороше, як тоді, коли справляв свята одне за одним. Але його батько так сказав про весь цей час: син мій був мертвий.[446] Мертвий гедоніст.

Тяжко подумати, що світ нараховує мільйони таких мерців серед зазвичай життєрадісних та енергійних людей. Вічне життя вже почалося, і вічна смерть – також.

 

Хто живий тепер, не помре

 

Лазар пролежав у могилі вже чотири дні перед тим, як Ісус сказав: "хто вірує в Мене, – хоч і вмре, буде жити".[447] З цим словом повністю збіглося те, що пізніше пережив Лазар. Він знову ожив. Але чи цей вислів Ісуса справедливий тільки для того виняткового випадку? Вочевидь, ні, бо Він сказав, що житиме не тільки померлий Лазар, але всі, хто в Нього вірують. Потім Він відкрив ще більше: "кожен, хто живе та вірує в Мене, – не вмре і повіки".

В цих словах Ісус мав на увазі і померлого Лазаря! Фактично, той не помер по-справжньому. Він жив, також і протягом тих чотирьох днів у могилі. І навіть якби він залишився у могилі, для нього теж було би справедливим сказане Ісусом про те, що він не вмре і повіки. Й тоді теж він був би живим. Бо хто вірує в Ісуса, не вмре. Чому ні? Бо Ісус може сказати: "Я воскресіння й життя".[448] Через свій зв’язок з Ісусом Лазар був спільником того життя. Цього вже неможливо було відібрати в нього. Бо вирішальним є не те, чи ми здорові чи хворі, й не те, чи поховані ми чи ще живемо, але те, чи ми Христові чи ні. Тоді ніщо не є смертельним, бо навіть якщо ми і мусимо вмерти, це не складе небезпеки для нашого життя.

 

Вічне життя незабаром

 

Це останнє положення символу віри сповнене очікування.

Вічне життя є також справою майбутнього.[449] Тому після цього життя матиму цілковите блаженство. Під цим Катехізис має на увазі в першу чергу те, що відбудеться відразу після цього життя. Вже тоді блаженство стане досконалим. Але в цієї досконалості є ступені. Бо після воскресіння вона буде „ще більшою і прекрасною.”[450] Символ віри закінчується вірою в те, що попри смерть і занепад цього світу ми маємо невмируще життя.

Це життя характеризується двома словами: радість і слава. Святковіше і не скажеш. Наше спілкування з Богом буде відновлене так, щоб ми знову могли мати Його за нашого Отця Небесного. Цьому треба тішитися. Всемогутній Творець, Який інакше засудив би нас, дарує нам досконалу славу. Це вселяє глибоку радість. Ми можемо лише запинаючись розповісти, яким буде вічне життя: будемо людиною на повну, з тілом, в якому почуватимемося дивовижно щасливо, з внутрішнім спокоєм, впізнаватимемо і любитимемо один одного, але понад усе: пізнаватимемо Бога, любитимемо Його від щирого серця, віддаючись повністю, в безмежній радості.[451] Коротше кажучи, ми зможемо тілом і душею разом з усім творінням вічно славити Бога. Це – життя.

Й одночасно в одному слові це все, чого очікує віра.

 

[415] Ів. 11:17, 39.

[416] Лк. 16:27-31.

[417] Пс. 88:11.

[418] Йов 10:21, 22.

[419] Іс. 25:8; 26:9.

[420] 1 Сам. 2:6. Див. також A. de Bondt, Wat leert het oude testament aangaande het leven na dit leven?, розділ IV.

[421] Мт. 22:23.

[422] 2 Кор. 4:14.

[423] Екл. 9:5.

[424] Пс. 88:11, 12; Іс. 38:18.

[425] На думку спадає серед інших Пс. 49:16, 73:24. Пояснення цих текстів – велика робота, див. серед іншого J. Ridderbos, De Psalmen, i A. de Bondt, там само, 187-192. Однак ці тексти щонайменше дають зрозуміти, що зв’язок з Богом продовжується і після смерті. Див. також N.H. Ridderbos, Korte Verklaring op Psalm 49:16.

[426] Лк. 23:43.

[427] Фил. 1:23.

[428] Об. 20:4 та Korte Verklaring до цього вірша, 301.

[429] Об. 14:13.

[430] Лк. 16:22.

[431] Об. 6:9-11; 20:4.

[432] H. Bavinck, Dogmatiek IV, 680/1.

[433] Фил. 3:21.

[434] 1 Кор. 15:35 і далі.

[435] J.A. Heyns, Dogmatiek, 397. Ми вважаємо, що така образність є продовженням Лк. 8:52 та Ів. 11:11 і далі. Ісус каже, що дочка Яіра та Лазар сплять після своєї смерті. Це не лише пом’якшувальний вислів (евфемізм), але й належне означення смерті. Для Ісуса померлі залишаються досяжними. Вони не відповідають на наші голоси, але Його вони чують, і Він оживляє їх, Ів. 5:25, 28. Для Нього вони сплять.

[436] 1 Кор. 15:44.

[437] Рим. 6:13, 19.

[438] 1 Кор. 6:19.

[439] Див. також Korte Verklaring до 1 Кор. 15:44.

[440] K. Schilder, Wat is de hemel?, 170. Схілдер говорить у цьому зв’язку про „егоїстичну постановку проблеми”. Ми вважаємо, що це сказано надто сильно. Чому прагнення знову побачити людей, яких мені любимо, – егоїстичне саме по собі? Тому ми радше ведемо мову про надто обмежену постановку питання. Але по суті ми погоджуємося з його поясненням впізнавання один одного.

[441] Там само, 171. Див. також 168-176.

[442] Тому ми не вважаємо за потрібне відкидати вирази „впізнати один одного” і „побачити знову”, як, фактично, робить Схілдер (там само, 170, 174). Але він правий у тому, що такі вирази надто вузькі для позначення реальності, що наступить незабаром.

[443] Zach. Ursinus, Het schatboek, 493/4.

[444] На цей текст, Лк. 19:26, посилається також Урсин у своїй праці там само, 500.

[445] Ів. 17:3.

[446] Лк. 15:24.

[447] Ів. 11:25, 26.

[448] Вірш 25.

[449] Мт. 25:46; Мк. 10:30. У відповідності до цих текстів Катехізис у Відповіді 59 теж говорить про те, що я „успадковую життя вічне”

[450] Zach. Ursinus, там само, 500.

[451] Zach. Ursinus, там само, 495.