Корнеліс Бейл

Опора і втіха. Основи віри згідно з Гейдельберзьким Катехізисом

УТІХА. Недільний день 1

Запитання 1:         Що є твоєю єдиною втіхою в житті і смерті?

Відповідь:            Те, що я не належу собі, а належу – тілом і душею, як в житті, так і в смерті – моєму вірному Спасителю Ісусу Христу. Він сповна заплатив за всі мої гріхи Своєю дорогоцінною кров’ю та звільнив мене від сили диявола.

Він так береже мене, що навіть волосина не впаде з моєї голови без волі на те Отця мого Небесного: по суті все повинно сприяти моєму спасінню.

Оскільки я належу Христу, Він Духом Своїм Святим запевняє мене у вічному житті та дає мені щире бажання і готовність жити для Нього відтепер і надалі.*

Що є твоєю єдиною втіхою? Катехізис починається не з неприємного питання, пов’язаного з нашим падінням. Він знає, що діється з нами. Найбільше його турбує: в чому ж полягає наша втіха в цьому становищі? Втіха заспокоює і зцілює, вона діє, немов бальзам на пекучу рану.

Це перше запитання свідчить про повне розуміння нашого становища, а також про співчуття до нас. Цими словами автори немов би вітаються з нами. Але Катехізис на цьому не зупиняється. Йому вдається в рамках єдиної втіхи охопити все християнське вчення.

УТІХА

 

Власне кажучи, людина воліє шукати втіхи в позитивних сторонах свого існування. Вони успішно врівноважують її негативні сторони. Засмучена дитина шукає втіхи в обіймах своєї матері. Той, хто переживає тяжку втрату, знаходить підтримку в щирому співчутті людей, що його оточують. Значніші або дрібніші знаки уваги пом’якшують біль утрати і допомагають нам перенести її.

Той, хто втішає себе або інших, цілеспрямовано шукає такий промінь надії.[1] І це приносить свої плоди.

Одного разу всій цій втісі, яку нам надає наше тимчасове життя, приходить край. Тоді для багатьох останньою крапкою в кінці залишається оманлива втіха смерті. Катехізис же, навпаки, говорить не про втіху у факті помирання, а про втіху під час помирання. Він повідомляє про втіху, через яку ми не лише щасливо живемо, але – як і повинно бути – також щасливо помираємо. Непорушна втіха полягає в тому, "що я не належу собі, а належу – тілом і душею, як в житті, так і в смерті – моєму вірному Спасителю Ісусу Христу". Це і є нашою темою.

 

Центральне місце займає людина?

Своїм розумінням втіхи цей символ віри викликав низку критичних зауважень. Чому, скажімо, насамперед не було поставлено питання про те, як прославляється Бог? Замість цього мова заходить про людину з її потребою мати втіху. І все, про що йдеться далі, підпадає під знаменник тієї ж втіхи. Чи не шкодить це прославленню Бога? Для порівняння вказували на Нідерландське віровизнання, в якому в першій же статті йдеться про Бога.[2]

Невже Катехізис настільки однобічно відстоює людські потреби, що Богові віддається недостатньо слави? Це суперечить вже тому факту, що в Катехізисі багато уваги приділено поясненню Дванадцяти частин символу віри, Десятьох Заповідей і молитві "Отче наш". Тут Бог завжди займає чільне місце.[3] Вже тільки через це можна стверджувати, що Катехізис ніколи не прагнув поставити на центральне місце – замість Бога – людину. Такого, власне, й немає. Наша втіха справді привертає до себе велику увагу, але при цьому найголовнішим є те, що Бог через Христа зробив для нас.

Ми можемо від щирого серця сказати словами відповіді на Запитання 94 Гейдельберзького Катехізису, що я не бажаю "піддавати небезпеці своє спасіння". Тут все на своєму місці. А про конкуренцію між нашою єдиною втіхою і прославленням Бога не може бути й мови. Навпаки, Ім’я Бога у Святому Письмі ніколи не було звеличене більше, ніж тоді, коли найщасливіші люди прославляли Його за те, що Він зробив для їхнього спасіння.

Тоді відповідь на запитання про те, "що є твоєю єдиною втіхою", є в той же час одним гімном діянням Христа, Бога Отця й Святого Духа. А честь належить тільки Богові.

 

На чому ґрунтується ця втіха.

Ви – Христові. В цьому, якщо говорити коротко, наша єдина втіха.

Відразу поставимо запитання, наскільки певним є те, що ця втіха призначена саме нам. В цьому зв’язку чудово сказав Павло про явно недосконалих християн з Коринта. Катехізис вказує на це. Ті християни занадто мало усвідомлювали, що вони Христові. Один казав: «Я Павлів». Інший: «а я Аполлосів». Павло вказав їм: «ви ж Христові». Так воно й було. Незважаючи на брак усвідомлення того, що вони Христові. Павло звертається до них з приводу їхнього правового статусу.[4] Те, що вони Христові, очевидно, ґрунтується не на їхній недосконалій вірі, а на обітниці, даній в Євангелії. На неї посилається апостол. Катехізис наслідує його в цьому. Навіть якщо нам – з будь-якої причини – мало дістається від цієї втіхи, все одно я належу "моєму вірному Спасителю Ісусу Христу". Такими Він нас бачить. Він купив нас Своєю кров’ю. Він заплатив за всі наші гріхи. І тут нічого не зміниться. З цього Він виходитиме, на це ми завжди можемо спиратися. Отже, вихідною точкою цієї втіхи є не наша недосконала віра, а завжди незмінна обітниця Євангелія. Тому перше питання полягає не в тому, чи ми відчуваємо й переживаємо цю втіху, а в тому, на чому вона ґрунтується.

Ця думка добре відповідає первісному значенню слова "втіха". Воно означає не стільки почуття впевненості в нас, скільки непохитність, стійкість поза нами, яка гарантує нам нашу впевненість. Це мали на увазі й укладачі.[5] Втіха полягає насамперед у надійній опорі, яка існує десь поза нами.

Само собою зрозуміло, що в подальшому ця втіха має бути відчута зсередини. Власне кажучи, тому ми й можемо жити і помирати щасливо. Зрештою, втіха – це відчуття щастя, хоча основою цього почуття є Євангеліє.

Тому ми – щасливі – завжди можемо шукати нашу вихідну точку поза нами, в обітниці Христа: ти – Мій.

 

Христос дарує п’ятірну втіху.

Ми – Христові. Це той центр, з якого Катехізис спрямовує цю втіху у п’ятьох напрямках. В кожному випадку все, що зробив і продовжує робити для нас Христос, одержує нове наповнення. Поряд з Ним названі Бог Отець і Святий Дух. Але в цій глибокій Відповіді діючою особою є Христос. Саме Він розподіляє цю п’ятірну втіху. Дух же, як і Отець, повністю прилучаються до того, що Він нам хоче дати.

Через Них Христос робить те, що роблять Вони. В результаті на перший план чітко виступає, що Христос і на мить не передоручає комусь іншому Свою любов і турботу про нас. Хай Отець піклується про волосся на нашій голові, а Дух – про впевненість і щастя в нашому серці, ми завжди маємо справу з любов’ю нашого вірного Спасителя Ісуса Христа. З іншого боку, все сказане пояснює, як і Отець, і Дух можуть бути повністю єдині в наділенні нас цією п’ятірною втіхою. Кожен з Них особисто бере в цьому участь. Це дає нам спокійну впевненість у тому, що Отець і Дух від усього серця удостоюють нас утіхою, що притаманно і "моєму вірному Спасителю".

Ми розрізняємо такі п’ять видів утіхи:

- Христос Своєю кров’ю заплатив за всі мої гріхи;

- звільнив мене від сили диявола;

- береже мене згідно з волею Отця мого Небесного;

- Духом Своїм Святим запевняє мене у вічному житті;

- дає мені щире бажання і готовність жити для Нього відтепер і надалі.

Розглянемо ці п’ять видів докладніше.

 

Заплатив за всі мої гріхи.

Світ бореться з різними труднощами. Найбільшим лихом є наша провина перед Богом. Вона є причиною буквально всіх нещасть. Доки ця провина існуватиме і все зростатиме, всі спроби виправити становище будуть марними. Передо всім слід позбутися цієї провини. Тому немає більшої втіхи, ніж те, що Христос Своєю дорогоцінною кров’ю повністю заплатив за всі мої гріхи. Повніше Він не міг заступитися за кожного з нас. Так Він покінчив з нашим бунтом проти Бога. І з усіма його жахливими наслідками.

Підґрунтям для цієї втіхи є не наше почуття, а обітниця Євангелія. Катехізис дає перше конкретне наповнення цієї обітниці. Втіха – це насамперед упевненість у тому, що ми примирилися з Богом.

Цим відкривається шлях до ще більшої втіхи.

 

Звільнив від сили диявола.

Без Христа кожна людина перебуває під владою диявола. Дивно, що ніхто цього не розуміє. Люди вважають, що вони повністю належать самі собі. Вони самі визначають, що таке добро, а що зло, і почувають себе такими ж вільними, як птахи у небі. У власних очах вони набагато незалежніші, ніж християни, які хочуть слухатися Бога.

Тим часом, ці вільні птахи аж до кісток своїх перебувають під владою диявола. Очевидно, він уміє так "зачарувати" людей, що вони ще й хизуються своєю свободою. Катехізис посилається на розмову між Ісусом та юдеями. Вони стверджували, що ніколи не були чиїмись невільниками. Малося на увазі, не в політичному сенсі, адже їх неодноразово підкоряли чужі держави. На той час вони перебували під ярмом римлян. Однак вони почували себе вільними, в усякому разі, від диявола, але в цьому вони помилялися. Ісус докоряв їм, що й вони були рабами гріха й виконували пожадливості диявола.[6]

Так і ми за своїми нахилами перебуваємо під владою диявола. За своєю природою ми хочемо того ж самого, що й він. Це прив’язує нас до нього. Така жахлива реальність.

Наче лев рикаючий, все ще ходить він навколо, щоб зжерти нас. Сам Ісус навчав нас щоденної молитви: визволи нас від лукавого.[7] Диявол з легкістю може підкорити нас своєму впливові, тому що ми від природи такі ж погані, як і він. Тому особлива втіха полягає в тому, що Христос визволив нас від усієї його сили. Ми робимо цей висновок не з наших мізерних звитяг над ним, а з Євангелія.[8] В нього вже більше немає прав на нас. Нам тільки треба спротивляться йому й не зближуватися з ним, "то й утече він від вас".[9] Ми не повинні применшувати його силу, але не повинні й перебільшувати її. Бо тим самим ми недооцінюємо інший бік нашої втіхи.

 

Як Христос береже мене: не без волі на те Отця мого Небесного.

Тепер перед нами постає Отець, проте Він не займає місце Христа. Саме Христос береже мене, хоч і "не без волі на те Отця мого Небесного". Очевидно, що те, що робить Христос, є точнісінько тим же самим, чого хоче Отець. Настільки тісно Обидва співпрацюють Один з Одним. Вся любов "мого вірного Спасителя Ісуса Христа" зливається з волею "Отця мого Небесного".

Христос береже мене, але не меншою мірою це робить й Отець. Про це ми дізнаємося від Самого Ісуса. Бо чого хоче Отець від Нього? Щоб Він жодної людини не втратив з тих, кого Отець дав Йому.[10] У Своїй турботі й любові до нас Отець і Син не поступаються Один Одному. Їхня любов до нас є цілком єдиною.

Ніхто не піклується про нас так, як наш Отець Небесний, переймаючись навіть найдрібнішими нашими потребами. Без Його волі жодна волосина з нашої голови не впаде на підлогу перукарні і жодна не залишиться на гребінці, яким ми зачісуємось.

Це звучить заспокійливо. Між тим, як показує практика, діти цього Отця можуть втрачати своє волосся: від горя або від медичних процедур. Саме в таких складних ситуаціях ми можемо розраховувати на втіху, оскільки існує тривка співпраця між "Отцем моїм Небесним" і "моїм вірним Спасителем Ісусом Христом". Обидва Вони мають на меті наше спасіння. Вони разом піклуються про те, щоб все, що випадає нам на долю, слугувало нашому спасінню.

Залишаються два варіанти: або Отець "віджене від нас усяке зло, або змусить його допомагати нам на добре" (слова хрестильної формули). Зло або оминає двері нашого дому, або тяжко вражає нас. Але – і вся справа полягає саме в цьому – в обох випадках зло більше не завдає нам лиха. Бо у найгіршому випадку, який може трапитися з нами, зло змушене буде допомагати нам на добре.[11]

 

Христос Духом Своїм запевняє мене.

Як ми впевнюємось у вічному житті? Мається на увазі впевненість не на папері. І навіть не на папері, на якому видруковане Євангеліє. Вона, звичайно, є вихідною точкою, але після цього ми мусимо відчути цю впевненість ще й у своїх серцях.

Про таке "відчуття" йдеться у Відповіді 58 Гейдельберзького Катехізису. Там говориться про вічне життя, що я уже зараз "відчуваю у своєму серці початок вічної радості". Тут втіха переходить у глибоке відчуття радісної впевненості. Це відчуття не дається нам просто так. Також ми не отримуємо його автоматично, після того як воно було засвідчене в Євангелії і Євангеліє обіцяло нам його. Найкращі проповіді й найсильніші біблійні аргументи самі по собі не в змозі дати нам цю впевненість.

Тому ми раді цьому четвертому аспекту єдиної втіхи: Христос підключає "Духа Свого Святого". Через Нього Він проникає до нас усередину і дає нам цю впевненість у вічному житті. Як це Христос робить, залишається таємницею. Павло каже, що Він разом із духом нашим свідчить, що ми – діти Божі (Рим. 8:16.). Головне, що Він зсередини переконує нас у тому, що ми – діти Божі.[12]

 

Христос дає мені бажання і готовність жити для Нього.

Зрештою, ця втіха торкається наших найглибших почуттів і наповнює їх. Христос "дає мені щире бажання і готовність жити для Нього відтепер і надалі". Ми бачимо перед собою людину, сповнену щастям. На цьому можна закінчити розгляд поняття "втіха". Повертаючись тепер до критичного зауваження, нібито центральне місце займає людина, скажемо: це означає, що ми маємо бажання і готовність жити не для себе, а "для Нього".

Цим знімається будь-яке протиставлення між особистими інтересами людини і Божою честю. Свою кінцеву мету єдина втіха знаходить не в утиранні наших сліз, а в житті для Нього відтепер і надалі.

Це були, так би мовити, основні тези. Все, про що йтиметься далі, є лише їх детальною розробкою. Її необхідність випливає з наступного запитання.

 

Запитання 2:         Що необхідно знати, щоб жити і вмерти в радощах цієї втіхи?

Відповідь:            По-перше, наскільки великий мій гріх та падіння.

По-друге, як звільнитися від усіх своїх гріхів та падіння.

По-третє, як дякувати Богу за таке визволення.

Що є твоєю єдиною втіхою? Вичерпна відповідь становитиме не більше половини сторінки. Але в подальшому знадобляться десятки сторінок, щоб пояснити, що ми повинні знати, аби насолоджуватися цією втіхою. Хіба справді так важко знайти цю втіху?

 

Навіщо всі ці запитання?

Чи не перекриває нам Катехізис багатьма своїми запитаннями дорогу до єдиної втіхи? Бо, згідно з ним, ми багато що повинні знати, аби "жити і вмерти в радощах цієї втіхи". Чи повинні ми пройти весь Катехізис, перш ніж ця втіха буде дана нам?

Таке твердження має місце. Запитання, мовляв, слугують для того, щоб прокласти шлях до єдиної втіхи. Катехізис у цьому випадку є немовби бланком для якоїсь заяви. Лише після того, як на всі запитання буде дано задовільну відповідь, ми зможемо отримати втіху. Це хибна думка. Питання полягає не в тому, що ми повинні знати, щоб отримати втіху – нібито в нас її ще немає, – а в тому, що ми повинні знати, щоб "через цю втіху", або (як було у первісному тексті) в цій втісі жити і вмерти щасливими.[13]

Щасливий той, хто під час холодів має тепле пальто. Але це пальто треба ще вдягти на себе. Лише закутавшись у нього можна захистити себе від холоду й насолоджуватися теплом, що йде від нього. Якщо ж це чудове пальто висить у шафі або на вішалці, воно вас не зігріє. Отак втіху простягає нам Євангеліє. Але, зі свого боку, ми мусимо ухопитися за цю втіху і, так би мовити, зануритися в неї. Щасливо жити й щасливо померти ми можемо лише в цій втісі.

Багато запитань і відповідей призначені для того, щоб ми все більше могли насолоджуватися цією втіхою.[14] Дарована нам втіха не повинна бути мертвим капіталом.

 

Що ми повинні знати?

Щоб жити і вмерти в радощах єдиної втіхи, ми повинні знати три істини.

1. Того, хто вважає себе занадто здоровим, щоб звертатися до лікаря, не можна вилікувати. З такими людьми Ісус порівнює фарисеїв. Ісус готовий їм допомогти. Але їм Він непотрібен, тому що вони відмовляються зрозуміти, чого їм бракує понад усе. Катехізис вказує на це.[15]

Отже, втіху ми маємо. Ісус може й хоче вилікувати нас. Але в цьому випадку треба добре знати, на що ми хворі. В іншому разі Він нам непотрібен.

Щоб одразу було зрозуміло, що нас найбільше непокоїть, відповідь двічі поспіль називає "мої гріхи й падіння". Спершу гріхи. Мої гріхи. Я не жертва інших. Мої власні гріхи лежать в основі мого падіння.

Лише той, хто це знає, радий Христу і втішається, що такий лікар опікується ним.

Чим глибше ми розуміємо, що нас непокоїть більш за все, тим глибшою є втіха, що ми – Христові.

2. Щоб відчути цю втіху, ми, крім того, повинні знати, "як звільнитися від усіх своїх гріхів та падіння". Ніщо не дає такої втіхи, як дослідження того, щó Христос зробив для нас. Ще перебуваючи в тяжкому стані, ми дізнаємося, як Він нас звільняє від усіх наших гріхів і падіння. Єдиний лікар, що може допомогти нам, є до того ж і фахівцем, для якого не існує безнадійних випадків. Чим глибше ми розуміємо, як Христос звільнив нас, тим всеосяжнішою є втіха, що ми – Його.

3. Нарешті, ми повинні знати, якими вдячними маємо бути Богу. Це треба знати, бо з цього випливає наше звільнення. Вдячність полягає в житті, сповненому радості й пошани до Бога. В даному випадку ми остаточно досягаємо найвищого ступеню нашого звільнення.

Чим краще ми знаємо, в чому полягає ця вдячність, тим сильніше прагнемо до неї, і тим більше радіємо Христу, Який її зароджує в нас.

 

Багатообіцяюча програма

Про цю трійцю – падіння, звільнення, вдячність – йтиметься окремо в трьох розділах. Проте ці три розділи явно пов’язані один з одним. Ми могли б їх порівняти з кільцем, утвореним трьома ставками, що сполучаються між собою. Якщо рівень води знижується або підвищується в одному ставку, те ж саме відбувається й в обох інших. Так і тут.

Той, хто усвідомлює, наскільки велике його падіння, відчуває щастя від свого звільнення і прагне виразити Богові свою вдячність. Розуміння одного поглиблює й активізує розуміння іншого. Це відбувається через те, що в усіх трьох розділах центральною фігурою є розіп’ятий Христос. Його жертва вчить мене, наскільки велике моє падіння,[16] але в той же час, яким чином я звільняюся і яким вдячним Богові я повинен бути.

Не треба виділяти одне за рахунок іншого. Інакше можна дійти до хибних протиставлень. Скажімо, хтось не наважується радіти своєму звільненню, боячись, що це свідчитиме про те, що він не усвідомлює своїх гріхів. Хтось інший не дуже й переймається своєю виною, відразу ж посилаючись на звільнення. Хтось третій робить наголос на вдячності і вважає це практичним християнством. Ці три приклади, взяті з життя, доводять, наскільки важливо розуміти справжній зв’язок між падінням, визволенням і вдячністю.

Катехізис не намагається вигадати якусь особливу збалансовану конструкцію. На центральне місце в ньому ставиться жертва Христова. Вона визначає зв’язок між трьома розділами. У світлі Його жертви на хресті ми вчимося пізнавати наше падіння, але, не меншою мірою, й те, якого Визволителя маємо, і якими вдячними мусимо бути Богові за таке визволення.

Ми повинні знати три істини. Всі три, для того щоб жити і вмерти в радощах. В радощах "у" втісі, що ми – Христові. В цьому полягає мета кожного розділу і кожної частини, укладеної за Недільними днями. Такий підхід може видатися плідним.

 

 

* Тут і далі текст Гейдельберзького Катехізису подається за виданням: "Гейдельберзький Катехізис з біблійними текстами", [б.м.], [б.р.]. У деяких випадках, коли нідерландський переклад Катехізису (на який спирається автор) суттєво відрізняється від українського перекладу, для збереження думки автора український переклад було дещо змінено. Біблійні тексти подаються за виданням: "Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Завіту, із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена", Біблійні товариства; Київ, 1995. – Прим. перекл.

[1] За словами З. Урсина, "втіха – це таке розумове уявлення, за допомогою якого ми протиставляємо злу таке добро, яке може пом’якшити нашу журбу і допомагає нам знести це зло". Див. Zach. Ursinus Het schatboek, I, 23. Див. також K. Schilder, Heidelbergsche Catechismus, I, 3v.

[2] Див. про це K. Schilder, вказ. пр., 14 v.

[3] K. Schilder, вказ. пр., 16 v.

[4] 1Кор. 3:23. "Але Павло вказує й на те, що по праву є їхнім спадком: "ви ж Христові", який, як Цар Пасхальний, купив вас у свою власність, за достатню ціну". K. Schilder, вказ. пр., 42.

[5] "Очевидно, в основі всього подальшого вживання цього слова в ранній період лежить елемент "непохитність, що є поза нами". А "те, що почуття впевненості відтісняє на задній план підставу для впевненості … є відхиленням від первісного значення слова "втіха". Див. K. Schilder, вказ. пр., 29.

[6] Ів. 8:33, 34, 44.

[7] 1 Петр. 5:8; Мт. 6:13.

[8] 2 Тим. 2:26; Євр. 2:14, 15

[9] Як. 4:7. Нам не треба нічого робити, щоб він утік від нас. Спротив йому є не причиною його втечі, а її наслідком. Див. L. Floor, Jakobus, 149.

[10] Ів. 6:39.

[11] Рим. 8:28.

[12] Рим. 8:16. У своєму коментарі С. Грейданус говорить про дію Святого Духа "у свідомості віруючих. Внаслідок цієї дії, вони не лише з власного розуміння і міркування, а й з Божого запевнення напевне знають, що вони – діти Божі".

[13] K. Schilder, вказ. пр., 55.

[14] Віруючий перебуває тут не "на шляху до втіхи", а насправді втішається. Див. K. Schilder, вказ. пр., 51.

[15] Мт. 9:12; Ів. 9:41.

[16] Це не суперечить пізнанню нашого падіння на основі того, що "Закон Божий говорить". Див. наш коментар до Недільного дня 2.