Свобода волі

Розділ третій. Чи будь-яка подія, й зокрема акт хотіння, може відбутися без причини, яка визначала б її виникнення

Перш ніж я почну викладати свої аргументи н а цю тему, я хотів би пояснити, як мене слід розуміти, коли я вживаю в цьому дискурсі слово причина; позаяк, за браком ліпшого слова, я нерідко застосовуватиму його в набагато ширшому значенні, аніж те, в якому його іноді застосовують. Бо іноді це слово вживають у досить вузькому сенсі, коли воно означає лише щось таке, чия позитивна дія або вплив створюють якусь річ або примушують її відбутися. Але існує багато речей, які не виявляють такого позитивного продуктивного впливу, але які можна вважати причинами в тому розумінні, що вони, за своєю природою, є підставами або резонами того, чому певні речі утворюються, а інші – ні; і чому вони є такими, якими вони є, а не якимись іншими. Наприклад, відсутність уночі сонця не можна вважати причиною утворення роси в цей час у той самий спосіб, у який його промені є причиною випаровування води в денний час; а його відхід узимку не є в той самий спосіб причиною замерзання води, як його наближення навесні – причиною танення криги та снігів. А проте відступ чи відсутність сонця – це антецедент, із яким пов’язані ці нічні або зимові явища й від якого вони залежать; і який можна вважати мотивом або резоном того, чому ці явища відбуваються саме в цей час, а не в якийсь інший; хоча у відсутності сонця немає нічого позитивного, й вона не може справити ніякого позитивного впливу.

Далі варто також відзначити, що коли я говорю про зв’язок між причинами й наслідками, я включаю сюди й причини морального характеру, як і ті причини, що їх називають природними, на відміну від попередніх. Моральні причини можуть бути причинами в притаманному цьому слову значенні не меншою мірою, аніж якісь інші причини; вони справляють не менш позитивний вплив і можуть бути не менш переконливими мотивами або резонами того, що та чи та подія має відбутися.

Тому я нерідко вживаю слово причина, у цьому своєму дослідженні, у значенні антецедента, чи то природного чи морального, позитивного чи негативного, від якого річ або спосіб чи обставини речі настільки залежать, що його можна вважати мотивом і резоном, чи цілком, чи почасти, того, чому ця річ існує і чому вона є саме такою, а не якоюсь іншою;  або, іншими словами, будь-якого антецедента, з яким наступна подія пов’язана в такий спосіб, що він, поза всяким сумнівом, належить до резону того, чому висловлювання, яке стверджує цю подію, істинне, незалежно від того, здійснює він позитивний вплив чи не здійснює. Й у згоді з таким підходом я іноді вживаю слово наслідок, коли йдеться про річ, яку можна вважати радше оказією, а не причиною у властивому значенні цього слова.

Я тим більше вважаю за потрібне пояснити, щó саме маю я на увазі, бо хочу наперед усунути заперечення кожного, хто став би прискіпуватися до певних тверджень, які я можу зробити щодо залежності всіх речей, які відбуваються від певної причини і про їхній зв’язок із їхньою причиною.

Пояснивши в такий спосіб, щó саме я розумію під причиною, я стверджую, що ніщо й ніколи не відбувається без причини. Те, що самоіснує, мусить належати до вічності й бути незмінним; коли ж ідеться про речі, які починають бути, то вони не є такими, які самоіснують, і тому вони повинні мати певний мотив свого існування, який перебуває поза ними. Усе, що починає бути, усе, чого раніше не було, мусить мати свою причину, причину того, чому воно починає існувати і, мабуть, є першим повелінням того здорового й природного глузду, який Бог заклав в уми всього людства, і головним резоном наших умовисновків про існування речей, які були, є або будуть.

І це повеління здорового глузду однаковою мірою шанує субстанції і модуси або речі та спосіб і обставини речей. Таким чином, коли ми бачимо, як тіло, що досі перебувало в стані спокою, починає рухатися, ми так само природно й необхідно припускаємо, що існує певна причина або резон цього нового способу існування, як і в тому випадку, коли б ішлося про саме тіло, яке раніше не існувало. І так само ми міркували б, якби тіло, що раніше рухалося в певному напрямку, несподівано змінило напрямок свого руху; або якби воно змінило свою колишню форму й набуло нову; або змінило свій колір. Початок таких нових модусів – це нова подія, і розум людства необхідно припускає, що для цього існує певна причина або резон.

Якщо знехтувати цей великий принцип здорового глузду, вся аргументація, що пов’язує наслідки з причинами, відпадає, а отже, й відпадає все знання про будь-яке існування, окрім того, яке надходить до нас через найбільш пряму й найбільш безпосередню інтуїцію. Зокрема ми втрачаємо будь-яке підтвердження буття Бога; адже ми виводимо його буття з нашого власного буття та буття інших речей, про які ми напевне можемо сказати, що раніше їх не було, але тепер вони є; а також із буття світу з усіма його конститутивними частинами і способом їхнього існування; усе те, що ми бачимо безпосередньо, не є необхідним у своїй власній природі, а тому воно не самоіснує і мусить мати свою причину. Але якщо речі, які не є в собі необхідними, можуть виникати без причини, тоді вся ця аргументація втрачає сенс.

Я не схильний стверджувати, що в природі речей не існує основи для знання про буття Бога без будь-якого свідчення про це з боку його творінь. Я вважаю, що було б украй абсурдним, дивлячись безпосереднім поглядом на природу речей, припускати, що Бог може не існувати, або заперечувати буття взагалі й припускати одвічне, абсолютне й універсальне ніщо; і саме тут ми знаходимо основу нашої інтуїтивної переконаності в тому, що так не може бути і що одвічне, нескінченне й абсолютно досконале Буття мусить бути; це в тому разі, якщо ми наділені достатньою розумовою силою та спроможністю, щоб сформувати собі чітке уявлення про загальне й універсальне буття або, що одне й те саме, про найбільш досконалу Божественну природу та сутність. Але в такому разі  нам аж ніяк не конче приходити до знання про буття Бога через логічну аргументацію; наші докази  будуть суто інтуїтивними: ми бачитимемо Бога так само, як бачимо інші речі, що необхідні самі в собі й протилежності яких за своєю природою абсурдні й суперечливі; так само, як ми бачимо те, що двічі по два буде чотири; так само, як ми бачимо, що коло не має кутів. Якби ми мали таке саме ясне уявлення про універсальну, нескінченну сутність, яке ми маємо про ці інші речі, то я вважаю, що ми інтуїтивно чітко усвідомлювали абсурдність припускати, що такого буття не існує; ми негайно б побачили, що немає місця для запитання про те, чи можливо, щоб буття, в його найзагальнішому абстрактному значенні, могло не бути. Але ми не наділені розумом такої сили й такого обсягу, який дозволив би нам знати це в такий інтуїтивно незалежний спосіб. Тому шлях, яким людство прийшло до знання про буття Бога, є таким, яким описує його апостол Павло у своєму “Посланні до римлян” (1, 20): “Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме”. Ми спершу підіймаємося вгору й доводимо a posteriori або виходячи з наслідків, що мусить існувати одвічна причина; а потім, по-друге, ми доводимо вже за допомогою аргументації, а не інтуїції, що таке буття повинне необхідно існувати; а потім, по-третє, від доведеної необхідності цього існування ми можемо спуститися й довести багато з його досконалостей a priori.

Та якщо ми відмовимося від цього великого принципу здорового глузду, який диктує нам, що все, що не є необхідним у собі, мусить мати причину; і якщо ми почнемо стверджувати, що речі, яких раніше не було, можуть приходити в буття й починати бути без будь-якої причини;  у такому разі всі наші засоби підійматись у своїй аргументації від творіння до Творця і всі наші докази на користь буття Бога відтинаються одним ударом. У цьому випадку ми неспроможні довести, що Бог існує, ані посилаючись на буття світу та його створінь, ані на спосіб їхнього буття, на їхній порядок, красу та наші можливості користуватися ними. Бо якщо речі можуть приходити в буття без будь-якої причини, тоді, безперечно, вони можуть виникати й без тієї причини, яку можна вивести, відштовхуючись від наслідку. Наш розум налаштований природно припускати й детермінувати обидві ці речі; тобто все, що прходить у буття, мусить мати свою причину, і ця причина має бути пропорційною та відповідною своєму наслідку. Той самий принцип, який приводить нас до висновку, що нічого не може відбутися без причини, вселяє нам переконаність, що в наслідку не може бути того, чого немає в причині.

Більше того, якщо бодай один раз ми дозволимо собі припустити, що речі можуть виникати без причини, ми не тільки не зможемо довести буття Бога, але ми також не зможемо довести існування хай там якої речі й залишимося тільки зі своїми уявленнями та своєю свідомістю. Бо ми не маємо способу довести існування хай там якої речі, крім як відштовхуючись від наслідків до причин; від ідей, які утворюються з безпосередньо побаченого, ми за допомогою аргументів переходимо до речей, яких не можемо безпосередньо побачити; від відчуттів, які пробуджуються в нас, ми логічно приходимо до інших речей, яких безпосередньо не бачимо; а від існування цих речей ми переходимо до інших, від яких вони залежать як наслідки від причин. Ми здогадуємося про своє колишнє існування чи існування когось або чогось іншого завдяки пам’яті; ми міркуємо, що ідеї, які тепер формуються в нашому розумі, – це наслідки колишніх ідей та відчуттів. Безпосередньо ми не сприймаємо нічого іншого, крім ідей, які існують у нашому розумі нині. Ми сприймаємо або пізнаємо інші речі лише через ці ідеї, необхідно пов’язані з іншими та залежні від них. Але якщо можуть існувати речі без причин увесь цей необхідний зв’язок і вся залежність випаровуються, а отже, ми втрачаємо всі засоби, за допомогою яких пізнаємо світ. Якщо не виникає ані абсурду, ані труднощів, коли ми припускаємо, що та або та річ утворюється з не-існування й приходить у буття без причини, тоді не може виникнути ані абсурду, ані труднощів, коли ми припускаємо те саме про мільйони мільйонів інших речей. Бо перемножене ніщо або відсутність труднощів залишиться тим самим нічим або відсутністю труднощів; якщо до ніщо додати безліч інших ніщо, то сума дорівнюватиме тому ж таки ніщо.

І справді, якщо виходити з гіпотези, проти якої я виступаю і яка стверджує, що акти волі відбуваються без причини, то доведеться визнати, що мільйони мільйонів подій безперервно вторгаються в існування випадково, без будь-якої причини або резону, що пояснювали б, чому вони це роблять, у всьому світі, щодня й щогодини, впродовж усіх віків.  Те саме відбувалося б, у безперервній послідовності, у кожному моральному діячеві. Ця випадковість, це ефективне ніщо, ця активна не-причинність завжди приводила б до наслідків такого виду доти, доки існував би діяч або чинник, і щоразу, коли виникала б нагода.

А якби було так, що речі лише одного виду, а саме, акти волі, відбувалися самі собою, тобто лише події такого зразка відбувалися в такий спосіб; і якби це мало місце постійно й відбувалося скрізь, де були б суб’єкти, спроможні реалізовувати ці події;  тоді сам цей факт засвідчував би, що існує якась причина, чому все діється саме так і чому існує така різниця між подіями цього виду та іншими, тобто, по суті, вони відбувалися б не випадково.  Бо випадок сліпий, і він не може бачити різницю між тими чи тими подіями. Ніщо не спроможне робити вибір. Ця не-причина, яка спричиняє не існування, не може спричиняти існування речей лише якогось конкретного виду, що відрізнялися б від усіх інших. Так, той факт, що лише матерія одного виду падає з небес, а саме, вода і те, що це відбувається так часто, постійно й у таких великих кількостях, в усьому світі, в усі часи та історичні епохи, показує, що існує певна причина або резон для того, щоб вода падала з небес; і що тут задіяна не проста випадковість, а щось зовсім інше.

Якби ми припустили, що небуття спроможне породжувати реальні речі; і що речі можуть приходити в буття без будь-якої причини чи антецеденту, від яких залежало б існування або вид чи спосіб існування; або яка могла б визначати, чи ті речі, які виникають, будуть камінням, чи зорями, чи тваринами, чи янголами, чи людськими тілами, чи певними відчуттями в живих істотах, чи новими ідеями в людському розумінні, чи новими хотіннями волі; чи якоюсь іншою річчю з нескінченної кількості можливостей; тоді, звичайно ж, не було б підстав сподіватися, навіть якби багато мільйонів мільйонів речей приходили в існування в такий спосіб, що всі вони належали б до одного конкретного виду і що так відбувалося б у всі часи та епохи і що існування такого виду ніколи б не зазнавало невдачі у своїх спробах реалізуватися щоразу, коли б для них було місце, був би суб’єкт, спроможний їх породити і що воно не виникало б постійно, коли для цього була б слушна нагода.

Якби хтось захотів собі уявити, що події певного зразка можуть бути наділені певною характеристикою, що надає їм можливість приходити в існування без причини і сказав би, що незалежні акти волі – це існування, які радикально відрізняються від інших речей; з огляду на що, вони можуть приходити в існування без-будь якої попередньої причини або резону, тоді як інші речі не можуть; якби хтось висунув такий аргумент і став обстоювати його з цілковитою переконаністю, то він увійшов би в дивну суперечність із самим собою; бо він говорив би про певну причину існування речі, разом із тим стверджуючи, що вона не потребує ніякої причини для свого існування. Тому я схильний зазначити, що ніяка конкретна природа існування, позаяк вона ніколи не може дуже відрізнятися від інших, не може закласти основи для того, щоб ця річ могла увійти в існування без причини; бо якби ми це припустили, ми припустили б, що конкретна природа існування є чимось таким, що передує існуванню; а отже, й річчю, яка приходить в існування за подібних обставин, тобто без причини або резону свого існування. Але те, що в будь-якому плані сприяє тому, що річ приходить у буття, або будь-якому способові чи обставинам її першого існування, мусить передувати цьому існуванню. Окрема природа наслідку, яка є чимось таким, що належить самому наслідку, не може справляти вплив у зворотному напрямку, діяти раніше, ніж вона є. Конкретна природа сутності, яку ми називаємо хотінням, не може зробити нічого, не може справити ніякого впливу, поки її немає. А згодом уже буде пізно, щоб вона могла справити якийсь вплив; бо потім річ уже увійде в існування без її допомоги.

Тому буде так само суперечним раціональному глуздові припускати, що акт волі може увійти в існування без причини, як і припустити, що людська душа або ангел, або земна куля, або цілий усесвіт могли увійти в існування без причини. А якби ми бодай один раз допустили, що наслідок такого виду, як хотіння, може виникнути без причини, то які в нас будуть підстави заперечувати, що багато наслідків багатьох інших видів можуть зробити так само? Бо не конкретний вид наслідку робить абсурдним припущення про його виникнення без причини, а щось таке, що спільне для всіх речей, які будь-коли починають бути, тобто таких, які не самоіснують або не є необхідними в природі речей.