Свобода волі

Розділ другий, у якому розглядаються кілька можливих способів спростування аргументів, які викладені вище

Якщо з метою спростувати переконливість наведених міркувань хтось скаже, що коли армініяни говорять про те, що воля детермінує свої власні акти, то вони не мають на увазі, що воля детермінує свої акти якимсь попереднім актом, або що один акт волі детермінує інший; а мовляв, хочуть лише сказати, що здатність або спроможність волі чи душі, яка задіює цю спроможність, детермінує свої власні хотіння; і що вона робить це без будь-якого акту, що передував би актові, який детермінується; то таке ухиляння було б позначене найочевиднішою абсурдністю. Я признаюся в тому, що цей спосіб ухилитися від спростувань – мій власний винахід. І я, либонь, образив би армініян, якби припустив, що вони коли-небудь захочуть ним скористатися. Але оскільки я все ж таки його винайшов, то я спробую зробити кілька реплік на його адресу.

По-перше, якщо здатність або спроможність волі детермінує акт хотіння, або душа детермінує його, застосовуючи або задіюючи цю спроможність, то це те саме, що відбувається в тому випадку, коли душа детермінує хотіння актом волі. Бо задіювання спроможності або волі та акт цієї спроможності – це одне й те саме. Тому сказати, що спроможність волі або душа, при використанні або задіянні цієї спроможності, детермінує хотіння без акту волі, що передує детермінованому хотінню, приводить до суперечності.

По-друге, якщо спроможність волі детермінує акт волі, тоді спроможність або вибір детермінує її. Бо, як ми зазначали раніше, у кожному акті волі існує вибір; і спроможність хотіти – це спроможність обирати. Але якщо спроможність обирати детермінує акт хотіння, то вона його детермінує, обираючи його. Бо було б украй абсурдним сказати, що спроможність обирати детермінує радше одну річ, аніж іншу, не обираючи ніякої речі. Але якщо спроможність обирати детермінує хотіння, обираючи його, тоді ми маємо акт хотіння, детермінований попереднім вибором, що обрав це хотіння.

По-третє, сказати, що здатність або душа детермінує своє власне хотіння, але не через акт, тобто дію, буде суперечністю. Тому що для душі чимось керувати, щось вирішувати або детермінувати означає діяти. Це припускається, бо ми говоримо тут про душу як про причину в цій справі, яка спричиняє, аби щось відбулося, або щось робить; або, а це одне й те саме, докладає зусиль, щоб створити наслідок, а цим наслідком буде детермінація або хотіння, або конкретний спосіб і манера акту волі. Але немає підстав сумніватися, що таке докладання зусиль або дія не те саме, що й наслідок, у тому порядку, в якому вони реалізуються, а повинні передувати йому.

І знову ж таки. Прихильники цього уявлення про свободу волі говорять про певну суверенність волі, завдяки якій вона може детермінувати свої власні хотіння. А тому детермінація хотіння сама мусить бути актом волі; бо інакше не можна буде задіяти цю спроможність та суверенність, які припускаються.

І знову ж таки, якщо воля детермінує себе, тоді воля або активна в детермінації своїх хотінь, або ні. Якщо вона в ній активна, тоді детермінація – це акт волі; і тому ми маємо один акт волі, який детермінує інший. Але якщо воля не активна в детермінації? Але якщо воля не активна в детермінації, тоді як вона може задіювати в ній будь-яку свободу? Ці панове вважають, що воля задіює свою свободу в детермінації власних актів. Але як це може бути, якщо вона не активна в процесі детермінації? Безперечно, що воля або душа не може задіювати будь-яку свободу в тому, в чому вона не діє або в тому, в чому вона не задіює себе. Тобто, хоч би яку частину цієї дилеми ми прийняли, ця схема свободи, що виражає себе в спроможності сама себе детермінувати, не може бути реалізована. Якби існував такий акт волі, що детермінував би всі її вільні акти, тоді виникла б ситуація, за якої один акт волі детермінується іншим; і в такий спосіб ми одержали б абсурд, коли кожен вільний акт, навіть найперший, детермінувався б попереднім вільним актом. Але якщо не буде ані акту, ані задіяння волі при детермінації своїх власних актів, тоді при цій їхній детермінації не задіюється ніяка свобода. А з цього випливає, що ніяка свобода не може бути ототожнена зі спроможністю волі детермінувати свої власні акти; або, що одне й те саме, не існує такої речі, як свобода, що знаходить свій вираз як спроможність волі детермінувати саму себе.

Якби хтось сказав, що навіть якщо душа й справді детермінує свої власні хотіння, вона повинна бути активна в цьому процесі, й сама детермінація повинна бути актом; проте немає потреби припускати, що цей акт передує детермінованому хотінню, а воля або душа детермінує акт волі у волінні; вона детермінує своє власне хотіння в самому акті хотіння; вона спрямовує й обмежує акт волі, примушуючи його бути таким, а не якимсь іншим, задіюючи цей акт, без того, щоб його задіював якийсь інший, попередній акт. Якби хтось висловився саме в такій манері, то він би мусив мати на увазі одну з трьох речей:  або (1) що акт детермінації, хоч би він і передував детермінованому актові в порядку природи, проте він би не передував йому в порядку часу. Або (2) що акт детермінації не передує детермінованому актові ані в порядку часу, ані в порядку природи й, по суті, не відрізняється від нього; але що коли душа детермінує акт хотіння, то це те саме, що вона задіює акт хотіння: коли розум задіює такий конкретний акт, то він спричиняє й детермінує цей акт. Або (3) що хотіння не має причини і що воно – не наслідок; а приходить в існування з такою конкретною детермінацією без будь-якої причини або резону свого існування та своєї детермінації.

Я розгляну ці варіанти, кожен окремо.

1. Якщо мати на увазі тільки те, що акт детермінації не передує детермінованому актові в порядку часу, то це анітрохи не допоможе справі, хоча припустити такий варіант можна. Якщо він передуватиме детермінованому актові в порядку природи, будучи причиною або мотивом його існування, це не меншою мірою свідчить про їхню відмінність та незалежність, як і в тому випадку, якби йшлося про передування в часі. Так причина конкретного руху природного тіла, у певному напрямку, може не мати дистанції в стосунку до часу, проте не може бути тим самим, що й спричинений нею рух, а мусить бути відмінним від нього, як і будь-яка інша причина, що передує своєму наслідкові в порядку часу; так архітектор відрізняється від будинку, який він будує, і так батько відрізняється від сина, який у нього народжується; а якщо акт волі, яка детермінує, відрізняється від детермінованого акту і передує йому в порядку природи, тоді ми можемо повернутися назад, ідучи від одного до іншого, аж поки дійдемо до першого у вервечці, який уже не має поперед себе ніякого акту волі в порядку природи, що детермінував би його;  а тому це був би акт, який не детермінується волею, а отже не був би актом вільним, у цьому розумінні свободи. А що це той акт, який детермінує решту, то жоден із них не був би вільним актом. Так само відбувається тоді, коли ми маємо ланцюг із багатьох ланок, причому ми тримаємося рукою і тягнемо лише за одну; усі інші ланки можуть бути зрушені в ту саму мить, без будь-якого відставання в часі.; а проте рух першої ланки випереджає всі інші в порядку природи; остання з цих ланок приводиться в рух сусідньою, а ця сусідня – теж сусідньою, і так, поки ми дійдемо аж до першої; а що ця перша ланка не приводиться в рух жодною іншою, а чимось таким, що не має нічого спільного з ланцюгом, то це також доводить, що жодна частина ланцюга не приходить у рух під дією сили, що перебуває в самому ланцюзі й сама приводить себе в рух, як ото, коли рух однієї ланки відбувається слідом за рухом іншої в порядку часу.

2. Ну а якби хтось сказав, що акт, який детермінує, не передує актові, який детермінується, ані в порядку часу, ані в порядку природи, й не відрізняється від нього; а що, мовляв, задіяння акту і є детермінацією акту; що коли душа задіює конкретне хотіння, то для неї це те саме, що спричинити й детермінувати цей акт хотіння; то я на це зауважив би, що він, як здається, забув, про що саме йдеться, або відсунув це питання кудись убік, у темряву або незрозумілість мови; хоч більш скидається на те, що такий опонент заходить у суперечність із самим собою. Сам акт хотіння, безперечно, є детермінацією розуму; тобто це та ситуація, коли розум робить висновок або приходить до вибору між двома речами, або йому пропонують щось більше. Але детермінація між зовнішніми об’єктами вибору – це не те саме, що детермінація самого акту вибору між різними можливими актами вибору. Запитання формулюється так: “Що впливає на розум або волю, спрямовує або детермінує його в такий спосіб, що він доходить того висновку, якого доходить, або робить той вибір, який робить? Або яка причина, підстава або аргумент спонукають його доходити такого висновку, а не іншого?” І якщо ми дотримуватимемося армініянського поняття свободи, то відповімо на це запитання, що воля впливає сама на себе, наказує собі й детермінує себе діяти в такий спосіб. І якщо вона так робить, то вона це робить, скажу я, під дією якогось попереднього акту. Бо сказати, що вона спричинена, задіяна й детермінована чимось, а проте не детермінується жодним попереднім актом ані в порядку часу, ані в порядку природи – означає впасти в суперечність. Бо коли ми говоримо, що якась річ передує чомусь у порядку природи, то це те саме, якби ми сказали, що ця річ у якийсь спосіб є причиною або аргументом тієї речі, що їй вона, як говориться, передує.

Якщо певний конкретний акт або задіяння волі, який реалізується в дійсності, може бути взагалі детермінований, у такому разі він має якусь причину свого існування саме в такий детермінований спосіб, а не в якийсь інший; має якусь причину, чий вплив вирішує справу; причому ця причина відрізняється від наслідку й передує йому. Але якби ми сказали, що воля або розум наказує собі, впливає на себе й детермінує себе задіювати такий акт, який вона задіює, самим же таки задіюванням, то ми зробили б таке задіяння водночас причиною й наслідком; або сказали б, що задіяти такий-то акт – це те саме, що спричинити задіяння цього акту. Бо наше запитання формулюється так: “Яка причина або аргумент спонукають душу задіювати такий акт?”  І відповідь на нього буде такою: “Душа задіює такий-то акт; і це – його причина”. І тоді виходить, що задіяння мусить передувати в порядку природи самому собі й відрізнятися від самого себе.

3. Ну, а якби ми сказали, що задіяння душею такого-то конкретного акту волі – це щось таке, що відбувається саме по собі без будь-якої причини; і що абсолютно не існує жодної підстави чи аргументу, які детермінували б душу задіювати саме таке хотіння й робити саме такий вибір, радше ніж інший; я сказав би, що саме таке значення вкладають сюди армініяни, коли вони з такою переконаністю стверджують, що воля детермінує свої власні акти і що свобода волі полягає в самодетермінації; але такими своїми висловлюваннями вони лише заплутують самих себе та інших, застосовуючи слова, що не мають ніякого значення. У запитанні: “Що детермінує волю?” і в їхній відповіді, що “воля детермінує сама себе” і в усіх дискусіях, що спалахують навколо цієї проблеми, усі вважають, як здається само собою зрозумілим, що якась причина детермінує волю; і в суперечці, яка точиться навколо цього питання, йдеться зовсім не про те, детермінує щось волю чи не детермінує і не про те, чи ця детермінація має якусь причину або основу; а про те, де саме слід шукати цю причину, чи то в самій волі, чи десь-інде. Але якщо все відбувається так, як припускається вище, тоді все приводить нас до висновку, що взагалі ніщо не детермінує волю; тобто хотіння абсолютно не має ніякої причини чи основи свого існування як усередині, так і зовні. Нам доводиться чути багато балачок про спроможність, що сама себе визначає, як джерело всіх вільних актів волі: та коли доходить до детальнішого пояснення, то доводиться визнати, що ніяка спроможність не є джерелом цих актів, ані спроможність, що сама себе детермінує, ані якась інша, а що вони виникають із нічого; тобто жодна причина, жодна спроможність, жоден вплив не мають жодного стосунку до цього процесу.

А проте саме такий погляд навіть за припущення, що вільні акти волі – це події, які відбуваються без причини, безперечно, закладений в армініянське уявлення про свободу волі; хоч він не узгоджується з багатьма іншими речами, що належать до їхньої схеми й суперечить деяким твердженням, на яких ґрунтується їхнє поняття свободи. Вони вважають, що конкретна детермінація хотіння не має ніякої причини; тому що вони дивляться на вільні акти волі як на випадкові події; бо випадковість має сутнісне значення для свободи, якою вони її собі уявляють. Але не випадає сумніватися, що ті речі, які мають попередню підставу й причину свого конкретного існування, причину, яка попередньо детермінує їхнє буття й детермінує його таким, яким воно є, не може виникати випадково. Коли щось таке, що відбувається наперед через причинну дію та причинний зв’язок, детермінує й точно фіксує те, що вони відбудуться і в який спосіб вони відбудуться, тоді це “щось” не може бути річчю випадковою, незалежно від того, відбудуться вони чи ні.

А що це питання в багатьох своїх аспектах є дуже важливим, у цій дискусії про свободу волі, а саме, чи вільні акти волі – це події, що відбуваються без причини, то я схильний приділити йому особливу увагу й маю намір детально розглянути його в двох настуних розділах.