Свобода волі

Розділ другий. Хибність і несумісність того метафізичного поняття діяльності та дії, котре, як здається, поділяють усі захисники армініянської доктрини, у стосунку до свободи, моральної діяльності тощо

Однією з проблем, яка спричинилася до багатьох суперечок і на якій постійно наголошують армініяни,, захищаючи свої вищезгадувані принципи, які стосуються моральної діяльності, доброчесності, пороку тощо, є їхнє метафізичне поняття діяльності та дії. Вони кажуть, що якщо душа не наділена спроможністю до самодетермінації, вона не має спроможності до дій; якщо її хотіння не самоспричинені, а збуджені й детерміновані якоюсь зовнішньою причиною, вони не можуть бути власними актами душі; і що душа не може бути активною, а мусить бути цілком пасивною, в тих наслідках, у яких вона підкоряється необхідності, а не своїй власній детермінації.

Пан Чаб закладає підвалини своєї схеми свободи та викладає свої аргументи на її підтримку, великою мірою спираючись на той принцип, що людина діяч і спроможна діяти, що, безперечно, є правдою: але самодетермінація належить до його поняття діяльності і становить саму її суть; із чого він робить висновок, що для людини неможливо діяти й бути об’єктом дій в одному й тому самому, в один і той самий час; і що жодна дія не може бути наслідком діяльності іншого: і він наполягає, що необхідний діяч або діяч, який необхідно детермінований діяти – це очевидна суперечність.

Але це вельми ненадійна аргументація, яку люди будують на тих значеннях, якими вони довільно наділяють слово;  а надто в тих випадках, коли такі значення є темними, суперечливими і цілком відмінними від того первісного смислу, в якому слово застосовують у мові повсякденного спілкування.

Те, що слово дія, в тому значенні, в якому його застосовують пан Чаб та багато інших, є глибоко незрозумілим та суперечливим, цілком очевидно, бо у своє поняття дії вони включають ту ознаку, що це має бути щось позбавлене як пристрасті, так і пасивності; тобто (згідно з їхнім уявленням про пасивність) воно не перебуває під владою, впливом або дією жодної причини. А з цього випливає очевидний висновок, що дія не має причини і не є наслідком; бо для того, щоб бути наслідком, необхідна пасивність або підпорядкованість владі та діям своєї причини. А проте вони ж таки стверджують, що дія розуму – це наслідок його власної детермінації; причому ця детермінація розуму є вільною й усвідомленою, а це те саме, що вільний вибір. Таким чином, ця дія є наслідком чогось попереднього, а власне, попереднього акту вибору; а отже, в цьому своєму наслідку розум пасивний, підпорядкований владі та дії попередньої причини, яка тотожна попередньому вибору, а тому не може бути активною. Отож ми маємо тут ту суперечність, що дія завжди – наслідок попереднього вибору, а тому не може бути дією; тому що вона пасивна в стосунку до попереднього каузального вибору; а розум не може бути активним і пасивним в одному й тому самому, в один і той самий час. Знову ж таки, вони кажуть, що необхідність глибоко несумісна з дією і необхідна дія – це суперечність; а тому їхнє поняття дії включає в себе випадковість і виключає всяку необхідність. І тому їхнє поняття дії передбачає, що вона не має жодного необхідного зв’язку з будь-якою попередньою річчю й не залежить від будь-якої з таких речей. Бо така залежність або зв’язок виключали б випадковість і передбачали б необхідність. А проте їхнє поняття дії передбачає необхідність і припускає, що вона дія необхідна й не може бути випадковою. Бо вони припускають, що все, що з повним правом називається дією, мусить детермінуватися волею та вільним вибором; а це те саме, якби ми сказали, що воно мусить бути необхідним, залежачи від чогось попереднього й детермінуючись ним, а саме, від попереднього акту вибору. І знову ж таки, до їхнього поняття дії, тобто простого й істинного акту, належить уявлення, що це початок руху або приведення в рух спроможності; але їхнє поняття дії передбачає також, що це не початок руху або приведення в рух спроможності, а що вона є наслідком і залежить від попереднього приведення спроможності в рух, тобто спроможності волі та вибору; бо вони запевняють, що істинна дія може бути тільки вільно обраною або, що одне й те саме, детермінована попереднім актом вільного вибору. Але якби бодай один із них побачив причину, яка спростовує таке твердження, і сказав би, що вони нічого такого не стверджують, а стверджують тільки те, що лише найперше задіяння волі, не детерміноване жодним попереднім актом,  може слушно називатися дією; тоді я скажу, що поняття дії, якого дотримується ця людина, передбачає необхідність; бо якщо розум підпорядковується чомусь, без детермінації свого попереднього вибору, то він підпорядковується йому необхідно, оскільки вільний вибір не бере ніякої участі в цій справі, а розум не має жодної змоги відвернути цю залежність ані власною волею, ані актом власного вибору; бо, за припущенням, він виключає всі попередні акти волі або вибору в цьому випадку, які могли б відвернути це. Таким чином, знову виходить, що вже з другого боку їхнє поняття акту передбачає як те, що він необхідний, так і те, що він не необхідний. Знову ж таки до їхнього поняття акту входить твердження, що він не є наслідком додетермінаційного упередження або віддання переваги, а утворюється безпосередньо з індиферентності; а це означає, що він не може відбутися в результаті попереднього вибору, який є не чим іншим, як попереднім відданням переваги: навіть якщо він не узвичаєний, а випадковий, проте якщо він спричиняє акт, він є по-справжньому попереднім, дієвим і таким, що детермінує. А проте водночас для їхнього поняття акту залишається істотним, що він належить авторству діяча, який здійснює його вільно й свідомо за допомогою попереднього вибору та спланування.

Таким чином, згідно з їхнім поняттям акту, розглянутого в стосунку до його наслідків, такі речі будуть для нього істотними, а саме: він мусить бути необхідним і він мусить не бути необхідним; він мусить мати причину й не мусить мати причини; він мусить бути результатом вибору та спланування й він не мусить бути результатом вибору та спланування; він мусить бути початком руху або приведення в рух і водночас бути наслідком попереднього приведення в рух; що він мусить бути перед тим, як він є; що він мусить утворюватися безпосередньо з індиферентності та рівноваги й водночас бути наслідком попереднього віддання переваги; що він мусить самопороджуватися й водночас народжуватися з чогось іншого; що він спричинюється самим розумом, із його власної волі і що розум може утворити його або відвернути за своїм вибором і собі на втіху, й водночас є чимось таким, чого розум неспроможний відвернути, й виключає можливість будь-якого попереднього вибору щодо того бути йому чи не бути.

Отже, акт, згідно з їхнім метафізичним уявленням про нього, це щось таке, чого не можна чітко осмислити; це не більше як розгубленість розуму, збудженого словами, позбавленими виразного значення, це абсолютна не-сутність; і то в двох відношеннях. (1)  Немає нічого такого у світі, що було є або буде, що могло б відповідати тим речам, які мусять належати до його опису, згідно з їхнім уявленням про його істотні характеристики. І (2) немає, ніколи не було й ніколи не може бути жодного поняття або ідеї, що відповідали б цьому слову в тому значенні, в якому вони застосовують і пояснюють його. Бо якби ми припустили існування такого поняття, воно  багатьма способами зруйнувало б само себе. Але неможливо, щоб розум міг сформулювати таку ідею або поняття, сама природа й сутність яких руйнує їх. Якби котрий-небудь учений-філософ, який подорожував світом, розповідаючи про дивовижні спостереження, які він зробив у своїх мандрах, сказав би так: “Я був на Вогненній Землі й бачив там тварину (що її він якось би назвав), яка сама себе народила й привела на світ, а проте мала батька й матір, що відрізнялися від неї; яка мала апетит і була голодна ще до своєї появи на світ; яка мала хазяїна, що міг розпоряджатися нею як йому до вподоби, й керувала ним і ганяла його, куди їй заманеться; яка, пересуваючись, завжди робила один крок перед своїм першим кроком; яка мала попереду голову, але завжди пересувалася хвостом уперед; і при цьому в неї не було ані хвоста, ані голови”,  то не було б ніякого зухвальства в тому, щоб сказати такому мандрівникові, що, хоч він і вчена людина, а проте сам не уявляє собі тварину, яку він щойно описав, і ніколи не уявляв і уявити не зможе.

Тією самою мірою, якою вищезгадуване поняття дії дуже суперечливе й непослідовне, воно цілком відрізняється від первісного значення цього слова. Його більш узвичаєне значення, у повсякденній мові, як здається, стосується певного руху або застосування сили, що є цілком усвідомленими або є наслідками волі й уживається в тому самому значенні, що й робота; і зазвичай воно застосовується для позначення дій зовнішнього характеру. Тому мислення часто не вважають діяльністю, а бажання та хотіння – роботою.

Крім цього більш узвичаєного та властивого значення слова дія, існують і інші способи його застосування, менш поширені, але які також мають місце в повсякденній мові. Досить часто воно вживається, щоб означити певний рух або зміну в предметах неживої природи, в стосунку до певного об’єкта або наслідку. Так, кажуть, що пружина годинника діє на ланцюжок та коліщатка; сонячні промені діють на рослини й дерева; а вогонь діє на хмиз. Іноді це слово застосовується для позначення рухів, перемін та прикладань сили, які ми спостерігаємо в матеріальних об’єктах, що розглядаються абсолютно; а надто, коли ці рухи, як здається, відбуваються під впливом якоїсь внутрішньої причини, що схована від наших очей; тобто вони здаються схожими на ті рухи наших тіл, які є наслідками природного хотіння або невидимих зусиль волі. Так, ферментація рідини, властивості магнетиту та наелектризованих тіл називаються діями цих речей. А іноді слово дія вживають, щоб означити рух думки, волі або схильності. Так, мислити, любити, ненавидіти, схилятися, не схилятися, обирати та відкидати теж іноді називають діями;  хоча це роблять значно рідше (якщо не йдеться про філософів або метафізиків), аніж у будь-якому з інших смислів.

Але це слово ніколи не вживається в повсякденній мові в тому значенні, в якому вживають його армініянські юогослови, а саме, як означення самодетермінованого включення волі або зусилля душі, що виникає без необхідного зв’язку з будь-якою попередньою подією. Якщо людина робить щось самоусвідомлено або внаслідок свого вибору, тоді в найпоширенішому значенні цього слова, в якому воно вживалося в повсякденній мові з давніх-давен, кажуть, що вона діє; але чи цей її вибір або хотіння самодетерміновані чи ні; чи пов’язані вони з попереднім узвичаєним відданням переваги; чи вони є певним наслідком найсильнішого мотиву чи якоїсь внутрішньої причини, ніколи не береться до уваги в значенні цього слова.

Ну, а якщо слово дія довільно застосовується якимись людьми інакше, згідно з потребами якоїсь їхньої метафізичної або моральної схеми, то на такому застосуванні цього терміна не можна побудувати жодної серйозної аргументації, крім хіба тієї, яку вони вибудовують лише для задоволення власних фантазій. Бо ті богослови та філософи, які енергійно обстоюють ці аргументи, так ніби вони є цілком достатніми для того, щоб сконструювати й продемонструвати завершену схему моральної філософії та філософії божества, безперечно, не роблять нічого іншого, як вибудовують громіздку будівлю на піску або радше на тінях. І хоча тепер, можливо, завдяки звичаю, для них стало цілком природним застосовувати слово в такому смислі (якщо це тільки можна назвати смислом або значенням, адже воно суперечить само собі), а проте це зовсім не доводить, що цей смисл узгоджується з тими природними уявленнями, які люди склали собі про речі або що може існувати якась річ у творінні, яка відповідала б такому значенню. І хоч вони посилаються на досвід, проте правда полягає в тому, що люди перебувають аж надто далеко від подібного досвіду, й для них просто неможливо скласти про нього якесь концептуальне уявлення.

Можуть заперечити, що дія й пасивність – це, безперечно, слова з протилежним значенням;  але такими, що позначають не протилежні існування, а лише протилежні відношення.  Слова причина й наслідок – це терміни з протилежним значенням. Проте, якщо я стверджую, що одна й та сама річ може водночас, у різних контекстах і різних відношеннях, бути як причиною, так і наслідком, то це не означатиме, що я змішую терміни. Душа може бути як активною, так і пасивною в одній і тій самій речі в різних зв’язках; активною в стосунку до однієї речі й пасивною – у стосунку до іншої. Слово пасивність, коли воно протиставляється дії або радше діяльності означає лише відношення; воно не означає ані наслідок, ані причину, ані якесь справжнє існування; але воно має однакове значення зі словом бездіяльність, тобто перебування в бездіяльності або під чиєсь дією. Що означає просте відношення речі до якоїсь влади або сили, задіяних якоюсь причиною, що створюють якийсь наслідок у ній або поза нею. І дія, у своєму протиставленні пасивності або бездіяльності, це не реальне існування; вона не означає якусь конкретну дію, а просте відношення: це діяльність чогось в іншій речі, й це відношення протиставляється іншому відношенню, а саме відношенню влади або сили, з якою якась причина діє на іншу річ, що є суб’єктом наслідку цієї сили. Хоча слово дія у своєму застосуванні часто означає щось не просто відносне, а більш абсолютне ц більш реальне існування; як тоді, коли ми говоримо про якусь конкретну дію; коли це слово застосовується не транзитивно, а абсолютно, у стосунку до якогось руху тіла або розуму, безвідносно до якогось об’єкта або наслідку, то воно виступає не як проста протилежність пасивності, яка зазвичай не означає нічого абсолютного, а лише відношення між двомо речами, одна з яких діє на другу. І тому, коли слово дія застосовується в подібному релятивному смислі, тоді дія й пасивність – це лише два протилежні відношення. І не буде абсурдом припускати, що протилежні відношення можуть належати до тієї самої речі в один і той самий час, але в стосунку до різних речей. Так, наприклад, припустити, що існують акти душі, завдяки яким людина усвідомлено рухається і діє на об’єкти, і створює наслідки, які разом із тим є наслідками чогось іншого, а при цьому й сама душа буде об’єктом чогось такого, що діє і впливає на неї аж ніяк не означатиме, що ми змішуємо дію з пасивністю. Проте слова можуть бути наділені властиво протилежними значеннями: може існувати така сама істинна й реальна відмінність між діяти та бути спричиненим діяти, хоч ми й припускаємо, що в обох цих випадках душа перебуває в стані одного й того самого хотіння, як між жити й воскреснути, тобто бути поверненим до життя. Припустити, що дія може бути наслідком якоїсь іншої причини, крім самого діяча або істоти, яка діє, буде не більшою суперечністю, аніж якби ми припустили, що життя може бути наслідком якоїсь іншої причини, аніж той, хто живе й у кому життя спричинене бути.

Що ж привело людей до цього суперечливого поняття дії, коли вона пов’язується з хотінням, ніби для цієї дії надзвичайно істотно, щоб діяч самодетермінувався в ній і щоб причиною її була воля?  Мабуть, це пояснюється тим, що згідно з уявленнями людства та повсякденним застосуванням мови, усе відбувається саме так у стосунку до зовнішніх дій людини, бо саме вони первісно та згідно з повсякденною мовною практикою й найочевиднішим значенням цього слова, називаються діями. У таких своїх діях люди завжди самоспрямовуються, самодетермінуються, і їхня воля спричиняє рухи їхніх тіл та зовнішніх речей, з якими вони щось роблять. Тому якщо люди роблять усе це не самоусвідомлено, і не з власного вибору, і дія не детермінується їхнім попереднім хотінням, то вона вже не буде ані їхньою дією, ані їхньою роботою. Це спонукало деяких метафізиків необережно і вкрай абсурдно припустити те саме у стосунку до самого хотіння, тобто що воно також мусить детермінуватися волею; а це означало б, що воно детермінується попереднім хотінням, як і рухи тіла; тобто вони не взяли до уваги, що це приводить до суперечності.

Але уявляється цілком очевидним, що в метафізичній відмінності між дією і пасивністю (хоча це давно стало узвичаєною і загальною модою) не було приділено належної уваги тому, щоб пристосувати мову до природи речей або до будь-яких чітко виражених ідей; як це було зроблено з безліччю інших філософських метафізичних термінів, що застосовуються в наукових диспутах; що призвело до неймовірних труднощів, суперечок, помилок та плутанини.

І саме в такий спосіб, мабуть, багато з цих дослідників прийшли до думки, що необхідність несумісна з дією в тому випадку, коли ці терміни прикладаються до хотіння. По-перше, було змінено первісне значення цих термінів, дія та необхідність, яке стосувалося зовнішніх самоусвідомлених дій та стримувань (у цьому їхньому значенні, вони вочевидь несумісні), і вони стали означати зовсім інші речі, тобто само хотіння і певність існування.  І коли відбулася така зміна в значенні, ніхто не потурбувався про те, щоб зробити певні виправлення та пристосувати інші поняття до такої зміни смислу; і тому досі ті самі характеристики прикладаються до дії та необхідності в новому значенні цих слів, які вочевидь належали їм у їхньому першому значенні; і на цій підставі проголошуються максими, що не мають під собою реального підґрунтя, так ніби це абсолютно незаперечні істини та найочевидніші диктати раціонального розуму.

Та хоч би з якою затятою наполегливістю проголошувалося твердження, що ніщо необхідне не може вважатися дією в її істинному значенні й що необхідна дія – це суперечність, мабуть, не так багато знайдеться армініянських богословів, які, після ретельного обміркування залишаться вірними цим принципам. Вони будуть змушені визнати, що Бог, у найвищому розумінні, – істота діяльна і є найвищим джерелом життя та дій; і вони, мабуть, не стануть заперечувати , що ті вчинки Бога, які ми називаємо праведними, святими та сповненими віри, є справді й безсумнівно актами Бога, і Бог справді виступає в них як святий діяч; а проте, я певен, вони не стануть заперечувати, що Бог із усією необхідністю діє справедливо й бездоганно і що для нього неможливо діяти неправедно й несвято.