Свобода волі

Розділ дванадцятий. Про нібито властиву нашим принципам тенденцію сприяти атеїзмові та розбещеності

Якби хтось звинуватив запропоновану нами доктрину в тому, що вона тяжіє до атеїзму, то я не знав би, на яких підставах ґрунтувалося б таке звинувачення, хіба що, можливо, якісь атеїсти колись опрацювали доктрину необхідності, котра в чомусь нагадує нашу. Але навіть якби було так, то я переконаний, що армініяни ніколи б не погодилися на те, щоб їхню доктрину свободи та випадковості хтось почав звинувачувати в прихильності до всіх помилок, яких припускалися ті, хто будь-коли дотримувався подібних поглядів. Філософи-стоїки, в прихильності до яких звинувачують кальвіністів, не були атеїстами, навпаки, вони були переконаними теїстами і найближчими до християн у своїх опініях стосовно унітарності та досконалостей Божества серед усіх поганських філософів. А щодо Епікура, цього головного батька атеїзму, то він не сповідував ніякої подібної доктрини необхідності, а був, навпаки, одним із найбільших адептів випадковості.

Доктрина необхідності, яка припускає існування необхідного зв’язку між усіма подіями, започаткованого якоюсь попередньою підставою або попереднім резоном їхнього існування, це єдиний звсіб, за допомогою якого ми можемо довести буття Бога. А суперечна їй доктрина випадковості, навіть у тій її формі, в якій вона сповідується армініянами, (а така доктрина, безперечно, передбачає, що події можуть приходити в існування або починати бути незалежно від хай там якої попередньої речі як їхньої причини, підстави або резону), спростовує всі докази буття Бога; саме такий доказ у його загальному вигляді подає апостол Павло у своєму “Посланні до римлян”, розділ перший, вірш двадцятий. Тобто, ми маємо авторитетного свідка, який не дасть звинуватити нас в атеїзмі. Отже, насправді саме доктрина армініян, а не доктрина кальвіністів, справедливо звинувачується в тенденції до атеїзму; адже вона побудована на основі, яка внеможливлює будь-який переконливий аргумент на користь існування Божества, як ми це, сподіваюся, переконливо показали в частині другій, розділі третьому.

І хоч би як часто повторювали, що кальвіністська доктрина необхідності підриває основи будь-якої релігії та будь-якої доброчесності й підштовхує до великої розбещеності в практиці життя, це звинувачення побудоване на тому хибному припущенні, що наша доктрина робить марними всі засоби та спроби стати доброчесним і релігійним. Це хибне припущення ми вже окремо розглянули в п’ятому розділі цієї частини; де було з усією очевидністю показано, що наша доктрина не має такої тенденції, а що в такій тенденції можна цілком слушно звинуватити протилежну доктрину; остільки, оскільки поняття випадковості, яке передбачає їхня доктрина, у своїх очевидних наслідках, розриває будь-який зв’язок, не залишаючи від нього нічого, між спробою та подією, засобом і метою.

А крім того, в багатьох інших речах, що, як ми вже зазначали, належать до армініянської доктрини або є її очевидними наслідками, коли їх пильно розглянути, можна знайти слушні підстави припустити, що саме вони радше підштовхують до розбещеності. Їхня доктрина прощає всі погані нахили, які люди вважають природними; тому що в таких нахилах вони не самодетермінуються, оскільки такі нахили не залежать ані від вибору, ані від детермінації їхніх власних воль: унаслідок чого люди цілком виправдовуються за їхні погані вчинки, оскільки природна схильність брала участь у детермінації їхніх воль на скоєння таких учинків. Більше того, ці поняття, які припускають моральну необхідність та неспроможність бути несумісним зі звинуваченням або моральним зобов’язанням прямо приводять людей до виправдання наймерзенніших вчинків і практик, на які їх штовхають їхні погані нахили всіх видів і різновидів; сильні нахили, що приводять до моральної необхідності; більше того, спонукають прощати хай навіть найогиднішу схильність, якщо вона вочевидь переважала й була тією річчю, яка детермінувала їхні волі: бо, наскільки попередня схильність детермінувала волю, настільки воля була позбавлена свободи індиферентності та самодетермінації. А все це, зрештою, приведе до того, що люди виправдовуватимуть себе за всі ті злочини та гріхи, які вони коять. Уже було зазначено, що ця схема речей значно пом’якшує провину гріха та зменшує відмінність між найбільшим і найменшим злочином*; і якщо простежити її в її реальних наслідках, вона не залишає місця у світі для жодної такої речі, як доброчесність або порок, звинувачення або похвала**. І знову ж таки, як природно це поняття суверенної спроможності волі до самодетермінації у всіх речах, доброчесних чи порочних, у всьому тому, що заслуговує на винагороду або покарання, має тенденцію заохочувати людей відмовитися від будь-яких намагань прихилитися до релігії або доброчесності, відійти від гріха й навернутися до Бога; адже вони думають, ніби наділені суверенною спроможністю детермінувати себе на це, коли їм захочеться; а якщо ні, то вони цілком будуть виправдані за те, що так і не перестали грішити, адже вони були неспроможні поводитись якось інакше.

–––––

* Частина ІІІ, розділ 6. (Прим. авт.).

** Частина ІІІ, розд. 3, висновок 1 після першого заголовка, розд. 6 і 7; частина ІV, розд. 1. (Прим. авт.).

Якби хто-небудь сказав, що тенденція спонукати людей до розбещеності, притаманна доктрині необхідності, виникла внаслідок тих удосконалень, які багато людей намагаються сьогодні внести в неї, щоб виправдати себе за свій сумнівний спосіб життя, то я не став би заперечувати, що деякі люди нерозважливо зловживають цією доктриною, як зловживають багатьма речами, що є чудовими і справжніми за своєю власною природою: але я ніколи не погоджуся, ніби це доводить, що сама доктрина має тенденцію підштовхувати людей до розбещеності. Як на мене, то тенденція доктрин, як це ми спостерігаємо нині у світі й у нашій країні зокрема, може бути набагато ліпше визначена з тих загальних наслідків, до яких призводило віддання переваги принципам армініян і протилежним принципам; позаяк і перші, й другі в той або в той час набували великого поширення в нашій країні. І якби було правдивим звинувачення, що кальвіністські доктрини підривають самі основи релігії та моралі й ослаблюють і знищують усі раціональні мотиви прагнути до святої й доброчесної поведінки; і що протилежні доктрини навертають людей до доброчесності та доброти, повертаючи цим спонукам їхню справжню силу та виставляючи релігію в її раціональному світлі, а отже, маючи тенденцію рекомендувати її раціональному розумові людства й підносячи її людям у такий спосіб, який узгоджується з їхніми природними уявленнями про речі: я кажу, що якби все це було справді так, тоді викликало б неабиякий подив, чому доброчесність та релігійна практика набули найбільшого поширення саме тоді, коли попередні доктрини, такі несумісні з ними, панували майже повсюди; і чому, коли пізніші доктрини, які так добре узгоджувалися з ними і були наділені чудовою й незаперечною тенденцією пропагувати їх, стали поступово здобувати все більший вплив, порок, безбожництво, розпуста та ницість усіх видів та різновидів, а також зневага до релігії та до всіх намагань розмовляти на якісь строгі й серйозні теми стали пропорційно зростати; і що всі ці речі супроводжують одна одну ось уже ціле століття. Надзвичайно цікаво відзначити, що ці великі ліки (відкриті внаслідок вільних досліджень та застосування найвищого розуму та найвищої мудрості цієї доби) проти шкідливих наслідків, до яких призвело надмірне захоплення кальвінізмом, таким несумісним із релігією і таким схильним вимести всю доброчесність із поверхні землі, після такого тривалого періоду ефективних випробувань не дали сподіваних наслідків; а що все сталося якраз навпаки; що мірою того, як ці ліки набувають поширення й застосовуються з усією ретельністю, симптоми хвороби стають дедалі тривожнішими; і що ми спостерігаємо ті самі результати, причому найвищого ступеня, до яких нібито неминуче мали привести кальвіністські доктрини; це можна навіть стверджувати у стосунку до вимітання релігії та доброчесності й до необмеженого поширення розбещеності манер. Якщо все це справді так, то тут є чому дивуватися, й така ситуація може дати поживу для вельми цікавих роздумів.