Свобода волі

Розділ п’ятий, у якому конкретно розглядається та щирість бажань і спроб, що, як вважають, виправдовує людину за те, що вона не робить речей, які є добрими в самих собі

Чимало наполягають на тому, що деякі люди, хоч вони й неспроможні виконувати духовні обов’язки, такі як каятися у своїх гріхах, любити Бога, з усією щирістю приймати Христа, як рекомендується та пропонується в Євангелії, проте можуть щиро бажати й намагатися все це робити, а тому їх можна виправдати; мовляв, нерозумно звинувачувати їх за те, що вони не роблять того, що з усією щирістю бажають і намагаються робити, проте не можуть.

Щодо цієї аргументації, то я хотів би сказати таке:

1. Те, що тут припускається, – велика помилка й великий абсурд; а саме те, що люди можуть щиро обирати й хотіти взяти на себе ті духовні обов’язки любові, сприйняття, вибору, несприйняття та ін., які полягають у задіянні самої волі або в настрої та схильності серця; й водночас бути неспроможними виконувати ці обов’язки. Це абсурд, бо абсурдно припускати, що людина може безпосередньо, по-справжньому й з усією щирістю бути схильною мати схильність, яка водночас суперечить її схильності; бо це те саме, якби ми припустили, що вона не схильна до того, до чого вона схильна. Якщо людина в тому стані та в тих діях своєї волі та схильності, в якому вона перебуває, властиво й безпосередньо хоче взяти на себе ці обов’язки,  то вона їх виконуватиме: бо саме в цьому й полягають обов’язки, вони полягають у стані та в діях волі, що в такий спосіб формується та спрямовується.  Якщо душа по-справжньому й щиро погоджується на певний акт волі або вибору, що їй пропонується, душа тим самим робить цей акт вибору своїм. Така сама ситуація виникає, коли якесь тіло погоджується на запропонований напрямок свого руху, бо для нього це те саме, що рухатися в цьому напрямку.

2. Коли ми кажемо, що існує бажання або хотіння взяти на себе ці внутрішні обов’язки, але при цьому вони не виконуються,  то це має лише непрямий і віддалений стосунок до цих обов’язків і невиправдано подається як бажання виконувати їх;  і не тільки тому, що (як уже було зазначено раніше) таке твердження шанує ці добрі хотіння лише з далекого погляду й у стосунку до майбутнього часу; а й тому, що завжди не самі ці речі, а щось інше, щось чуже й стороннє є тим об’єктом, який ставить межу цим хотінням та бажанням.

Пияк, який віддається своєму пороку, будучи під владою любові та непереборного апетиту до сильних трунків і не маючи ніякої любові до доброчесності, але будучи також дуже скупим і дуже жадібним і вельми невдоволеним та роздратованим постійним зменшенням своїх статків та перспективою скотитися до злиднів, може в певний спосіб бажати набути чесноту здержливості; і хоч його теперішня воля спрямована на задоволення своїх екстравагантних апетитів, проте він може разом із тим прагнути примусити себе в майбутньому відмовитися від своїх нерозважливих вчинків та позбутися своїх надмірностей внаслідок небажання втратити свої гроші: а проте він пиячить далі; його бажання та його спроби недостатні та неефективні: такий чоловік не має прямого, справжнього і щирого хотіння бути здержливим; його бажання – то не справжнє бажання досягти доброчесності, бо не ця доброчесність ставить межу його бажанням, і вони, власне не мають до неї прямого стосунку. Лише прагнення зберегти свої гроші та уникнути злиднів ставить межу всій силі його бажання та вичерпує його. На чесноту здержливості він дивиться лише непрямо й не по-справжньому, лише як на засіб задоволення свого пороку жадібності.

Так само ми можемо уявити собі людину з глибоко порочним і лихим серцем, яка не має любові до Бога та до Ісуса Христа, а навпаки, прагне лише світських розваг і тілесних радощів, має велику нехіть до всього, що пов’язане з релігією, і настроєна вороже до всього святого; проте, належачи до родини, в якій від покоління до покоління люди здебільшого помирали в молодості від спадкових сухот; а отже, не маючи надії прожити довго й будучи навчена, що необхідно палко любити Христа й бути йому вдячним за його смерть і страждання для того, щоб спастися од вічних мук; тож якщо за таких обставин така людина зі страху перед вічними тортурами, захоче набути таку схильність, проте під впливом свого нечестивого й плотського серця, яке з нею залишиться, вона й далі перебуватиме у звичній для себе нелюбові та ворожнечі до Бога й релігії й нічим не виражатиме цю любов і вдячність (як, безперечно, й самі демони, попри всю демонську ницість їхньої вдачі, могли б захотіти святого серця, якби це допомогло їм утекти з пекла), то в цьому випадку ми не спостерігаємо щирого бажання полюбити Христа й обрати його як своє головне добро; ці святі поривання та прагнення аж ніяк не є прямою метою волі; вони не становлять неодмінну частину схильності або прагнень душі; а всі вони спрямовані на порятунок від мук: і, попри силувану згоду розвинути в собі такі благодатні та побожні хотіння, така людина дивиться на них як на щось небажане; так буває, коли хвора людина приймає ліки, які їй неймовірно бридкі, для того, щоб урятувати своє життя. З наведених вище аргументів стає очевидно:

3. Що це непряме хотіння, яке ми щойно обговорили, є зовсім не тим задіянням волі, якого вимагає наказ, а дуже від нього відмінним; це хотіння зовсім іншої природи, й воно спрямоване на інші цілі; воно дуже далеке від тієї чесноти волі, про яку йдеться в наказі.

4. Це інше хотіння, яке має лише непрямий стосунок до того обов’язку, який вимагається, не може служити виправданням за відсутність самої доброї волі, про яку йдеться в наказі; вона не є тим, що виконувало б і задовольняло наказ, і цілком позбавлена тих чеснот, що їх вимагає наказ.

Проілюструймо це ще на одному прикладі. Уявімо собі дитину, яка має найліпшого у світі батька, що завжди ставився до неї з батьківською добротою та ніжністю й у всіх відношеннях, у найвищому ступені заслужив на її любов та глибоку повагу; проте син уродився такої ницої вдачі, що він люто ненавидить свого батька, а проте, розуміючи, що ця ненависть неминуче спричиниться до його руїни, привівши його до вбогості та загнавши в скрутні обставини, адже батько може позбавити його спадщини або зробити щось інше йому на шкоду, – а це поклало б кінець прагненням його жадібності та його амбіціям, – він бажає, що усе було інакше; проте залишаючись під неподоланною силою своєї підлої та злостивої вдачі, він і далі ненавидить батька. Так от, для того, щоб таке непряме бажання сина любити й шанувати батька бодай найменшою мірою зняло б із нього провину й виправдало його перед Богом за неспроможність перевести такий настрій у реальні вчинки, воно має відповідати певним умовам: (1). Воно має сформуватися як відповідь на наказ і виконувати його. Але цього воно не може робити, за припущенням; бо йому наказано любити й шанувати свого достойного батька. Якщо такий наказ слушний і справедливий у стосунку до того об’єкта, якому віддається наказ – а саме це припускається;  то більш нічого, як це, можна вважати адекватним виконанням свого обов’язку. Або (2). Воно має принаймні містити таку доброчесність у своєму непрямому хотінні, яка була б рівнозначною тій доброчесності, що вимагається; і в такий спосіб ця рівнозначна доброчесність врівноважувала б і замінювала б ту іншу й надолужувала за її відсутність. Але це також суперечить припущенню. Те бажання, яке виникає в сина лише з любові до грошей і слави, не має в собі нічого такого доброго, щоб компенсувати відсутність благочестивої синівської поваги до батька, яка вимагається від кожного сина.

Щирість та реальність, які іноді можна виявити в непрямому хотінні, про яке говорилося, не роблять його ліпшим. Те, що реальне й іде від серця, часто називають щирим, незалежно від того, яким воно є – доброчесним чи порочним.  Деяких людей можна вважати щиро підлими; інших – щиро добрими; а ще інші можуть бути щирими й сердечними в тих речах, які не мають жодного стосунку ані до позитиву, ані до негативу; так людина може цілком щиро хотіти їсти, коли вона голодна. Але бути щирим, сердечним і цілком серйозним – це не чеснота, крім тих випадків, коли йдеться про щось доброчесне. Людина може бути цілком щирою у своєму бажанні приєднатися до команди піратів або до банди грабіжників і прагнути до цього всім своїм серцем. Коли демони зняли крик і стали благати Христа, щоб він їх не мучив, це не було прикиданням; вони були дуже щирими у своєму бажанні уникнути мук: але це аж ніяк не зробило їхню волю чи їхні бажання чеснотами. І якщо люди мають щирі бажання, в яких, за їхньою природою, немає нічого доброго, це не може послужити виправданням за відсутності будь-якої доброчесності, що вимагається.

І так само як щирість людини, виявлена в такому непрямому бажанні або прагненні виконати свій обов’язок, про яке ми щойно говорили, не можна вважати виправданням за відсутність конкретних дій, те саме можна сказати й про спроби, що постають із такого бажання. Спроби мають у собі не більше доброго, аніж та воля, яку вони виражають і якої вони є наслідком. А тому, хоч би якими щирими та реальними та хоч би якими великими були спроби людини, хай навіть вона зможе довести їх до самої межі своїх можливостей, але якщо воля, з якої вони постають, не буде по-справжньому доброю й доброчесною, вони не матимуть ані впливу, ані ваги й від них не буде ніякої користі для будь-якої мети, сформульованої в моральному плані або в моральному розумінні. Усе, що не є доброчесним із погляду Бога, розглядається ним як пусте й непотрібне; а отже, в системі його цінностей, не можуть мати ніякої цінності, ваги або впливу рекомендації, дії чи виправдання, спрямовані на залагодження будь-якого морального дефекту. Бо ніщо не може переважити зло, крім добра. Якщо зло покласти на одну шальку терезів, а на другу ми навалимо багато всякої всячини, щирі та серйозні бажання і багато-багато великих спроб та намагань; а проте, якщо в усьому цьому не буде справжнього добра, воно не матиме ніякої ваги; і тому ніколи не зможе переважити чи врівноважити вагу, покладену на протилежну шальку. Це те саме, якби ми поставили тисячу нулів перед якимсь дійсним числом, що залишили б незмінною суму, яка виражена цим числом.

Насправді такі спроби та намагання можуть навіть мати вплив, протилежний доброму впливу. Речі, позбавлені позитивних чеснот, не мають позитивного морального впливу; проте вони можуть надавати нагоду людям уникати певного позитивного зла. Так буває, коли людина плаває у воді й тримає за руку іншу людину, до якої відчуває неприязнь і яка не вміє плавати; причому ця людина, яка не вміє плавати, заборгувала тій, яка тримає її за руку, великі гроші; і та людина, яка вміє плавати, відчуває велику спокусу відпустити руку першої, щоб та пішла на дно й утопилася, але пригнічує в собі цю спокусу, проте робить це не з любові до свого ближнього, а з любові до грошей, адже якщо той утопиться, він не віддасть їй борг, а тому намагання цієї людини вберегти ту іншу людину й не дати їй утопитися не мають нічого доброго в очах Бога: проте в такий спосіб ця людина уникає великої провини, яку вона взяла б на себе, коли б дозволила тій другій піти на дно й утопитися. Та коли армініяни у своїх диспутах із кальвіністами з такою переконаністю наполягають на важливості щирих бажань і щирих намагань, які начебто виправдовують людей, мають якусь цінність в очах Бога й усе таке інше, то не випадає сумніватися в тому, що вони мають на увазі певну моральну вагу або моральний вплив цих бажань і спроб або намагань. Коли люди роблять те, що можуть, і це приймається, виправдовується або вибачається, з огляду на щирість їхніх чесних спроб або намагань (як це називають), то це має стосунок до якоїсь моральної цінності, до чогось такого, що приймається як добро і як таке переважає якесь зло.

Але існує великий і невідомий обман, який постає з двозначного тлумачення виразу щирі спроби (або намагання). Справді-бо, існує широка невизначеність і несталість у більшості або в принаймні дуже багатьох термінах, застосовуваних для означення речей, які належать до моральних та духовних матерій. Із чого виникають численні помилки, великі забобони, неймовірна плутанина та незліченні суперечки.

Слово щирий найчастіше застосовують у таких контекстах, де воно означає щось добре: люди звикли надавати йому того самого значення, якими налілені слова чесний і прямодушний – слова, які виражають ідею чогось доброго в найвужчому й найвищому розумінні; добре в очах Того, Хто бачить не лише зовнішню видимість, а й проникає своїм поглядом у серце. І тому люди думають, що якщо людина щира, то вона напевне буде виправдана. Якщо кажуть, що хтось щирий у своїх спробах, то в людей виникає враження, що йдеться про добру волю та добре серце і що така людина не відхиляється від свого обов’язку, який спонукає її до доброчесної поведінки; вона чесно й прямодушно бажає і прагне робити те, що вимагається від неї; і це приводить їх до припущення, що було б вельми несправедливо й нерозумно карати таку людину тільки за те, що вона зазнала невдачі у своїх намаганнях, позаяк домогтися цієї мети виявилося їй над силу. У зв’язку з цим треба зазначити, що слово щирий має й інші значення:

1. Щирість, як іноді застосовується це слово, означає не більше, як реальність волі та намагань у стосунку до будь-якої речі, до якої людина прагне або намагається прагнути, цілком безвідносно до природи, принципу чи мети, з яких виникають ця реальна воля та ці щирі спроби. Якщо людина має якесь реальне бажання домогтися певної мети, прямої чи непрямої, і робить реальні спроби досягти цієї мети, тоді кажуть, що вона щиро бажає або щиро намагається досягти її; і при цьому зовсім не беруться до уваги ані позитивність або доброчесність принципу, який штовхає її до дій, ані вартісність або якість мети, до якої вона прагне. Так, чоловік, який дуже добре ставиться до дружини свого ближнього, яка тяжко захворіла, й дуже допомагає їй у її скруті, може всім своїм виглядом показувати, що він прагне й намагається домогтися, щоб вона знову стала здоровою та енергійною; і він не тільки показує це  своїми зовнішніми діями, бо в його намаганнях є цілковита й конкретна реальність – він від усього серця бажає, щоб її здоров’я відновилося і задля цього вдається до правдивих і невдаваних спроб; у цьому випадку його бажання та намагання можна назвати щирими, бо він поводиться правдиво або реально; хоча може бути, що принцип, який спонукає його до цих дій – це не більш як ница і скандальна пристрасть; живучи раніше в перелюбстві з нею, він із усією серйозністю прагне, щоб вона відновила свої сили та здоров’я, і він міг повернутися до злочинних розваг із нею.

Або:

2. Під щирістю розуміють не просто реальність волі та ті або інші спроби, до яких людина вдається з тих або тих міркувань, а цілком доброчесну щирість. Тобто йдеться про таку ситуацію, коли при здійсненні конкретних актів, які є справою доброчесності або обов’язку, йдеться не лише про матерію, а й про форму та суть доброчесності, які залежать від мети, що спрямовує акт, і від закладеного в нього принципу. При цьому існує не лише реальність акту, що є, так би мовити, тілом обов’язку, а й душа, що повинна законно належати цьому тілу. У цьому розумінні, людину називають щирою, коли вона діє з чистими намірами; не для того, щоб задовольнити якісь свої злочинні забаганки або домогтися сумнівних цілей: вона не тільки реально бажає і прагне зробити те або те чи набути якихось якостей для тієї або тієї мети;  але вона хоче мати цю річ, до якої прагне, прямо й безпосередньо, не вдаючись ані до насильства, ані до підкупу: добрі якості цієї речі є безпосереднім об’єктом волі.

У попередньому розумінні, кажуть, що людина щира, на відміну від тієї ситуації, коли вона тільки вдає й прикидається, ніби хоче щось зробити або щось здобути, не маючи на це реального бажання і не вдаючись до якихось реальних спроб. В останньому розумінні, кажуть, що людина щира на відміну від тієї ситуації, коли вона вдає доброчесність, просто виконуючи свій обов’язок, не маючи реальної чесноти в душі і не маючи ніякої суті за тим, що вона вдавано робить. Людина може бути щирою в першому розумінні, а проте, бути в останньому, на погляд Бога, який проникає в серце, підлим лицеміром.

Лише в щирості останнього виду можна знайти щось по-справжньому цінне й прийнятне з погляду Бога. І це якраз те, що у Святому Письмі називається щирістю, прямотою, порядністю, внутрішньою істиною, досконалістю в серці. І якщо має місце така щирість і в такому ступені, в якому вона має бути, і при цьому є щось таке, чого людина неспроможна досягти або що виявляється непов’язаним із її щирими бажаннями та спробами, людина знаходить повне виправдання та повне вибачення в очах Бога; лише в цьому випадку її добра воля розглядатиметься, як її вчинки; і, строго кажучи така щира воля й такі щирі спроби – це все, чого вимагає від неї будь-яка заповідь чи будь-який наказ Бога. Але щодо іншого виду щирості бажань і намагань, то вона, не маючи в собі нічого доброчесного (як ми вже згадували раніше) не може бути сприйнята Богом, за будь-яких обставин, не може ані рекомендувати людину з кращого боку, ані послужити для неї виправданням і взагалі не має ніякої позитивної моральної ваги чи впливу.

Висновок 1. Оскільки з усього цього можна зробити висновок, що ніщо в раціональних міркуваннях та в природі речей не виникає з розгляду хай там якої моральної ваги, що нібито належить цьому першому виду щирості, який ми щойно проаналізували, то ми маємо всі підстави вважати або принаймні припустити, що Бог не давав ніяких позитивних обіцянок спасіння або благодаті, або якоїсь спасенної допомоги, чи взагалі будь-якої духовної вигоди у відповідь на будь-які бажання, молитви, спроби чи намагання, прагнення або послух тих, котрі не мали у своїх серцях правдивої доброчесності або святості; хай би навіть ми припускали, що особа, позбавлена святості, спроможна на всю можливу щирість і спроби та намагання, які сягають найвищого ступеня.

Декотрі схильні заперечувати, що Бог вимагає, ставлячи це як умову спасіння, наявності святих почуттів, які є результатом надприродного оновлення: таких, як найвища пошана до Христа, любов до Бога, любов до святості заради самої святості й таке інше; вони схильні стверджувати, нібито така внутрішня налаштованість та почуття понад силу людині, оскільки люди – діти природи; а тому ми маємо підстави припускати, що коли люди цілком щирі у своїх спробах і роблять усе, на що вони спроможні, то вони виправдовуються; і це все, чого вимагає від людей Бог, щоб прийняти їх як об’єкти своєї ласки і саме в цьому полягають ті умови, що їх Бог визначив як умови спасіння: тут я хотів би зазначити, що коли говориться про те, що “люди виправдовуються, коли вони цілком щирі й роблять усе, на що вони спроможні”, то тут вочевидь припускається наявність певної чесноти, певний ступінь того, що по-справжньому добре, хоча воно й не заходить далі бажань. Бо якщо люди роблять те, на що вони спроможні, не спираючись на якийсь добрий принцип, добру налаштованість або поклик серця, на якусь доброчесну схильність або акт волі, то хоч вони й роблять усе, на що спроможні, але ця їхня робота, в якомусь розумінні, нічим не краща, аніж якби вони взагалі не робили нічого. У такому випадку в тому, що людина робить усе, на що вона спроможна, буде не більше позитивної моральної доброти, аніж тоді, коли вітряк робить усе, на що він спроможний; тому що така діяльність не походить від доброчесності; і в такій щирості або в таких спробах, хай навіть ми робимо все, на що ми спроможні, буде не більше чогось такого, що надало б їм реальну змогу претендувати на позитивну ласку або прийняття, або зробило їх умовою певної винагороди або актуальної вигоди, аніж якби ми не робили нічого; бо й перше, й друге нічого не варті з погляду будь-якої моральної ваги або цінності.

Висновок 2. З вищенаведених міркувань також випливає, що в раціональному мисленні та в природі речей не існує нічого такого, що дало б нам обґрунтовані підстави думати, ніби Бог неодмінно надасть необхідні засоби для спасіння або в той чи той спосіб дарує справжню святість та життя вічне тим поганам, які щирі (у тому сенсі, який ми пояснили вище) у своїх спробах зрозуміти волю Божества й догодити йому, згідно з їхніми уявленнями про світло святості, щоб вони змогли уникнути його майбутнього невдоволення та гніву і здобути щастя та його ласку в житті прийдешньому.