Свобода волі

Розділ четвертий. Припускати, що моральна необхідність сумісна з похвалою та з осудом, винагородою та покаранням, узгоджується з вимогами здорового глузду, винагородою та покаранням

Незалежно від того, чи наведені нами резони щодо того, чому деяким людям так важко примирити зі здоровим глуздом похвалу або осуд, винагороду або покарання за ті речі, які є морально необхідними, будуть визнані переконливими чи не будуть; проте з міркувань, що будуть викладені далі, стає цілком очевидним, що якщо всі ці матерії осмислити правильно, відсунувши вбік усі ілюзії, які постають з неадекватності та двозначності термінів, то такі речі аж ніяк не можна визнати несумісними з природним поглядом людства на світ і з тим відчуттям речей, яке повсюди можна виявити в простих людях, які дуже далекі від того, щоб дозволити комусь відвернути плин своїх думок від їхнього природного річища за допомогою якихось метафізичних та філософських тонкощів; а навпаки, вони цілком і повністю узгоджуються і з голосом, і з диктатом цього природного й простонародного способу дивитися на світ.

1. Це стане досить очевидним, якщо ми поміркуємо над тим, яким є повсякденне, простонародне уявлення про те, за що можна осуджувати людину. Суть провини, яку прості люди всіх народів пронесли крізь усі віки, я думаю, можна виразити так: людина винна тоді, коли вона поводиться або чинить погано, з власної волі і для власного задоволення; за наявності двох умов: 1. Вона чинить погано, коли чинить те, що їй до вподоби. 2. Її вподобання погані. Або, якщо висловити це іншими словами, що, можливо, точніше передадуть їхнє уявлення, коли людина має погане серце; і поводиться та чинить погано за наказом свого серця. Саме в цьому – вся суть справи.

Прості люди не підіймаються у своїх рефлексіях та абстракціях до метафізичних джерел, відношень та залежностей речей, коли формують своє поняття провини або підстави для осуду. Вони не чекають, поки вони вирішать за допомогою витончених міркувань, щó спочатку детермінує волю; чи вона детермінується чимось зовнішнім, чи чимось внутрішнім; чи хотіння детермінує хотіння, чи розуміння детермінує волю; чи існує така річ, яку метафізики називають випадковістю (якщо вони розуміють під цим щось справі реальне);  чи наділена воля певним видом якоїсь дивної непоясненної суверенності, задіявши яку, через свої власні суверенні акти, вона приводить у дію свої суверенні акти. Вони не ставлять жодної частини свого поняття провини або підстави для осуду в залежність від розв’язання будь-якої з цих проблем. Якщо подивитися на проблему під цим кутом зору, то безліч людей, навіть можна сказати, більша частина людства, дев’ятсот дев’яносто дев’ять людей із тисячі, живуть і помирають без того, щоб таке поняття, як поняття провини, будь-коли торкнулося їхнього мозку або щоб вони коли-небудь замислилися над тим, треба чи не треба звинувачувати кого там завгодно за хай там що. Не випадає сумніватися в тому, що мине ще чимало часу, перш ніж люди сформують собі такі поняття. Хоча уявляється очевидним, що перші поняття формуються ще в голові дитини; ті поняття, які відкривають людям, щойно вони починають думати чи говорити, чи взагалі поводитись як раціональні створіння, смисл доброго або поганого вчинку. І звичайно ж, коли вони формують своє поняття про це, вони не застосовують ніякої метафізики. У цій сфері своєї діяльності вони опираються лише на дві речі, досвід і природне відчуття того, що таке моральне зло, яке ми описали вище, а саме, погано поводитись або погано чинити за диктатом власної волі, природно поєднується або узгоджується з почуттям обурення, яке виникає в інших людей, і прикростями, які падають на ту особу, що в ній виникло це моральне зло. Це природне відчуття ми маємо звичай називати совістю.

Справді, прості люди та діти, у своєму уявленні про будь-яку провину, що знаходить свій вираз у діях або в акті будь-якої особи, припускають, що ці дії або цей акт є власними діями або власним актом цієї особи; вони усвідомлюють навіть те, що вона вчинила цей акт із власного вибору. Те, що певна дія або певний рух можуть виникнути самі собою, не належить до їхнього уявлення про дію або роботу. Якби було так, то до їхнього уявлення належало б і знання того, що це щось таке, що є причиною власного початку; а це майже те саме, якби ми сказали, що воно існує до того, як воно починає бути. В їхнє поняття дії не входить також уявлення про те, що це рух або стимул, що виникає випадково, без будь-якої причини або резону; бо це суперечило б одному з найперших диктатів здорового глузду, а саме, що кожна річ, яка починає бути, має певну причину або резон, чому вона є.

Прості люди, формуючи своє уявлення, про вчинок або роботу, які заслуговують на похвалу або осуд, виходять із припущення, що людина виконує її в умовах реалізованої свободи. Проте у своє поняття свободи вони включають лише уявлення про людину, яка робить усе, що їй до вподоби. Вони не мають такого уявлення про свободу, яке виходило б із того, що спочатку включається воля, а отже, вона спричиняє свої власні акти; і детермінує, а отже, спричиняє свої власні детермінації; або обирає, а отже, спричиняє свій власний вибір. Таке поняття свободи можуть сформувати собі лише ті люди,, які заморочили свої голови плутаними метафізичними спекуляціями та важкими для зрозуміння й двозначними термінами. Якщо людині ніхто не перешкоджає діяти так, як детермінує її воля і ніщо не примушує її діяти інакше, тоді вона має свободу, згідно з узвичаєними уявленнями про свободу, не скочуючись до тієї, найбільшої серед усіх, суперечності, яка стверджує, що всі детермінації незалежної волі людини є наслідками детермінацій її незалежної волі. Не формують собі люди також такого уявлення про свободу, яке спирається на індиферентність. Бо якби вони це робили, тоді з їхнім уявленням цілком узгоджувалося б твердження, що з чим більшою індиферентністю діють люди, тим більше вони мають свободи у своїх діях; у той час як істинним є протилежне твердження. Той, хто, діючи, виявляє свою найповнішу схильність, робить те, що він робить, в умовах найбільшої свободи – так вважає здоровий глузд. І так само дуже далеким від узгодження зі здоровим глуздом буде твердження, що така свобода, яка пов’язана з індиферентністю, необхідна для похвали або осуду, навпаки, здоровий глузд кожної людини в будь-якому куточку світу диктує, що чим далі вона перебуває від індиферентності, коли творить добро або зло, і чим більшою мірою вона діє під спонукою повної і сильної схильності, тим більше таку людину цінують або тим більше її жахаються, хвалять або проклинають.

ІІ. Якби для здорового глузду людства було невластиво вважати, що людей треба або осуджувати або хвалити за будь-які хотіння, які вони реалізують або в яких зазнають невдачі у випадку моральної необхідності або неможливості, тоді для цього ж таки глузду та раціонального розуму людства було б цілком природним вважати, що чим більше випадок наближається до такої моральної необхідності або неможливості, чи то внаслідок сильної попередньої моральної упередженості, з одного боку*, чи великого попереднього спротиву та труднощів, із другого, тим більше наближається він до того стану, в якому його не можна ані гудити, ані хвалити; тому акти, вчинені за підтримки такої попередньої упередженості, будуть пропорційно менше варті похвали; а коли людина відмовиться від акту, реалізація якого пов’язана з подоланням таких великих труднощів, її відмова заслуговуватиме на значно менший осуд. Так відбувається, як ми вже зазначали раніше, з природною необхідністю та неможливістю, упередженістю та труднощами; оскільки здоровий глузд, притаманний усьому людству, диктує, що природна необхідність та неможливість усувають будь-які підстави для осуду або похвали; і тому чим більше ми наближаємося до них, через попередню схильність або попередні труднощі, тим пропорційно зменшуються похвала та огуда. І якби здоровий глузд так само диктував, що моральна необхідність дій або моральна неможливість їх уникнути усуває підстави для будь-якої похвали чи звинувачення, як це роблять природна необхідність та природна неможливість; тоді, з огляду на досконалий паралелізм раціональних міркувань, здоровий глузд так само диктував би, що наближення до моральної необхідності певних дій або до моральної неможливості їх уникнути, зменшує ступінь похвали або осуду, як це відбувається у разі наближення до природної необхідності та природної неможливості. Відомо, що здоровий глузд почасти виправдовує людей, коли вони уникають робити те, в чому їхня воля наражається на великі труднощі, й виправдовує їх повністю, коли уникають робити те, в чому їхня воля наштовхується на неподоланну перешкоду, І якби не було ніякої різниці між природною неможливістю, яка чинить опір волі, та моральною неможливістю, яка виникає всередині самої волі, в тому, що стосується виправдання; тоді не було б також ніякої різниці, чи труднощі або наближення до необхідності були природними й спрямованими проти волі, чи моральними, які виходили б із упередженості волі.

––––––-

* Ми будуємо тут свою аргументацію на тому припущенні, що не всяка упередженість передбачає моральну необхідність, а лише окремі її вияви надзвичайно високого ступеня; цього не буде заперечувати ніхто (прим. авт.).

Але цілком очевидно, що істина полягає в протилежному. Якщо ми спостерігаємо наближення до моральної необхідності в тих випадках, коли людина чинить добрі акти волі, що великою мірою спричинені упередженою схильністю до добра та великою любов’ю до доброчесності; то в цих випадках здоровий глузд дуже далекий від того, щоби вважати, що ця людина менш доброчесна і що її треба менше шанувати, любити і хвалити; згідно з природними поняттями, властивими для всього людства, така особа залишається чудовою людиною, гідною найвищої поваги і найвищої похвали. І чим сильнішою є упереджена схильність і чим більше вона наближається до необхідності в цьому плані; або до неможливості уникнути доброчесного акту чи скоїти акт порочний; тим доброчеснішою, тим достойнішою вважається ця людина, тим на більшу похвалу вона заслуговує. І, з другого боку, якщо людина чинить погані акти розуму; такі, наприклад, як акти гордині або лукавства, керуючись глибоко закоріненою звичкою або глибоко закоріненим принципом зверхності та пихи і ґвалтовною схильністю серця до таких актів; тоді з погляду природного здорового глузду ця людина не тільки надзвичайно далека від того, щоб її менше ненавиділи й осуджували з цієї причини, а вона навіть значно більше заслуговує на ненависть та зневагу всіх тих, хто на неї дивиться.

Більше того, уявляється цілком очевидним, що до поняття, яке людство зазвичай формує про гідні осуду або похвали акти волі, аж ніяк не входить переконаність у тому, що це акти, які не детермінуються попередньою схильністю або попереднім мотивом, а лише суверенною спроможністю самої волі; бо якби було так, то чим більшу роль такі причини відігравали б у детермінації будь-яких актів волі, тим менш доброчесними або тим менш порочними ці акти вважалися б; а чим меншу роль – тим доброчеснішими або порочнішими. Тоді як ми спостерігаємо якраз протилежне: люди не думають, що добрий акт буде менше гідним похвали, якщо діяч буде більше детермінований на його здійснення доброю схильністю або добрим мотивом, навпаки, – більше. А якщо добра схильність або добрий мотив дуже мало впливають на детермінацію діяча, то вони вважають його акт не більше доброчесним, а менше.  І те саме ми спостерігаємо, коли йдеться про погані акти, які детермінуються поганими мотивами або поганими упередженими схильностями.

Більше того, навіть якщо ми припустимо, що добрі або погані упередження вкладаються в серця людей самою природою (а не випадає сумніватися, що простолюд саме так і припускає в безлічі випадків), то зазвичай не вважається, що люди недостойні похвали або осуду, коли їхні вчинки диктуються такими упередженнями; хоча те, що дається нам від природи, є, безперечно необхідним, адже природа має пріоритет перед будь-якими актами волі. Так, наприклад, коли людина вдалася надзвичайно пихатою і злою і це пояснюють характером, який дістався їй від природи, то в повсякденному житті не вважають, а здоровий глузд і здоровий погляд людей на світ не диктують, що такі нахили не треба вважати пороками або моральним злом або що такі особи не заслуговують на осуд або ненависть чи зневагу; або що горді або злостиві акти, які випливають із таких природних нахилів, не повинні нікого обурювати. Більше того, такі бридкі природні нахили та їхня сила зазвичай сприймаються радше як загострення поганих актів, що походять із такого джерела, аніж як їхнє пом’якшення. Природна поясненність такої поведінки людей часто коментується іншими на найвищих тонах обурення: вони кажуть, наприклад: “Це в нього від природи; він і народився з таким препаскудним характером; так поводитись для нього не менш природно, ніж дихати; він не може не служити дияволові” і таке інше. Але не так буває, коли йдеться про прикрі й погані вчинки, які спричинені природною необхідністю або диктуються нею, всупереч внутрішнім бажанням людини. У таких випадках одностайний голос людства дарує цілковите виправдання. Отже, очевидно, що здоровий глузд робить велику різницю між цими двома видами необхідності, коли судить про їхній вплив на моральну якість та моральну вартість людських дій.

І ці диктати людського розуму є настільки природними й необхідними, що я маю всі підстави дуже сумніватися, чи самі армініяни могли будь-коли позбутися їх; навіть коли йдеться про їхніх найвидатніших докторів, що зайшли дуже далеко, захищаючи свої метафізичні поняття свободи, і довели свої аргументи до їхньої найбільшої сили і, як вони сподіваються, довели їхню істинність, заперечуючи сумісність доброчесності та пороку з будь-якою необхідністю; навіть коли йдеться про них, то є всі підстави запитати, чи знайдеться бодай один із них, котрий, якби йому довелося багато витерпіти від несправедливих дій чоловіка, що перебуває під владою неподоланної пихи та злостивості характеру, не обурювався б набагато більше, аніж якби всі ці прикрості спіткали його внаслідок надто сильного вітру, вогню або якоїсь іншої природної необхідності; і набагато більше, якби він усе це витерпів від чоловіка душевно хворого; і навіть у тому випадку, якби він накликав на себе його гнів якимось власним необміркованим і гідним осуду вчинком.

Деякі люди схильні нехтувати різницю, яку ми бачимо між природною та моральною необхідністю, так ніби вона цілком недоречна в рамках даної дискусії: “Те, що необхідне (кажуть вони), є необхідним; це те, що мусить бути і чого не можна відвернути. А те, що неможливе, є неможливим, і не може бути зроблене: а тому нікого не можна звинувачувати за те, що він цього не робить”. І наводять такі приклади, як наказати безногому, щоб він ходив, а потім покарати його за те, що він не підкорився наказу; запросити в гості людину, яка сидить у в’язниці й суворо охороняється, тощо. Але, вступаючи в такі дискусії, армініяни мислять дуже нерозумно. Звернімося до здорового глузду, і нехай він визначить, існує чи не існує велика різниця між такими двома випадками: випадком чоловіка, який розгнівив свого володаря й був укинутий до в’язниці; і після того як він там якийсь час відсидів, король з’являється перед ним, кличе його й наказує прийти до нього; і каже йому, що коли він так зробить і впаде перед ним ниць і смиренно попросить прощення, володар простить його й подарує йому свободу, а крім того обдарує великим багатством і почестями; в’язень щиро кається за те, що вчинив таку дурницю і таку підлість, образивши й розгнівавши свого володаря, він готовий принизити себе і прийняти пропозицію свого короля; але він оточений міцними стінами, бронзовими брамами та залізними гратами.  Другий випадок – це випадок людини, що має дуже неврівноважений характер, пихатий, невдячний, свавільний; і, крім того, він був вихований у принципах зрадництва, і його серце заполонене почуттям глибокої і запеклої ненависті до свого законного суверена; і за його бунтівничі вчинки його вкинули до в’язниці, і він давно вже тут сидить, закутий у важкі кайдани і в дуже жалюгідних умовах. Кінець кінцем, співчутливий володар приходить до в’язниці, наказує зняти з нього кайдани й широко розчинити двері його камери; він озивається до нього й каже йому, що якщо він прийде до нього й упаде перед ним ниць, визнає, що він поводився недостойно й попросить у нього прощення; то він простить його, випустить на свободу й надасть йому почесну й прибуткову посаду при своєму дворі. Але в’язень поводиться зухвало й по-хамському, він переповнений пихатою злістю й відмовляється прийняти пропозицію свого володаря: його глибоко закорінені гордість і лють мають над ним цілковиту владу, й він відчуває, що цілком зв’язаний ними, що зв’язане також його серце; опір його серця повністю домінує над ним і впливає на його розум набагато сильніше, аніж ласка та поблажливість короля й усі його добрі пропозиції та обіцянки. А тепер подумаймо, чи узгоджується з почуттям здорового глузду стверджувати й наполягати, що не існує ніякої різниці між цими двома випадками стосовно того, яка провина лягає на цих двох в’язнів; адже не випадає сумніватися в тому, що в обох випадках ідеться про необхідність і виконати вимогу володаря в кожному з них неможливо. Справді, лихі нахили людської вдачі бувають не менш сильними та незрушними, аніж в’язничні грати. Але хто неспроможний бачити, що коли ми кажемо, що людина, в останньому випадку, неспроможна підкоритися наказу, то цей вираз застосовується у невластивому значенні, а не в тому розумінні, яке він мав первісно та в повсякденній мові; і що ми маємо всі підстави сказати, що бунтівник має цілковиту спроможність вийти з в’язниці, адже він може легко зробити це, якщо тільки захоче; хоча, з огляду на паскудний характер, що глибоко закорінений у його серці, неможливо, щоб він цього захотів!

Загалом я припускаю, що немає такої людини з нормальним розумінням, яка неупереджено розглянула б щойно викладені міркування й після цього заявила б, що диктати здорового глузду та природні поняття людства дають їй підстави зробити висновок, що моральна необхідність несумісна з похвалою та звинуваченням. А тому, якби армініяни захотіли довести цю несумісність, їм би довелося звертатися до якихось філософських та метафізичних аргументів, а не до здорового глузду.

Армініяни стають жертвами великої ілюзії, коли претендують на обґрунтування своїх поглядів міркуваннями здорового глузду. Головна сила їхньої аргументації спирається на той забобон, що виникає з невідчутної переміни в застосуванні та значенні таких термінів, як свобода, спроможний, неспроможний, необхідний, неможливий, неуникний, неподоланний, дія та ін., що відходять від свого первісного та повсякденного смислу до цілком відмінного метафізичного смислу; але міцний зв’язок ідей безневинності тощо з деякими з цих термінів за допомогою звички встановився й стабілізувався тоді, коли ці слова вживалися у своєму першому значенні.  Цей забобон і ця ілюзія лежать в основі всіх їхніх тверджень, які вони викладають у вигляді максим і за допомогою яких витлумачують усі ті тексти зі Святого Письма, на які вони посилаються в цій дискусії і від яких залежать усі їхні помпезні декларації, що закликають у спільники Святе Письмо та раціональний глузд. Усі свої переваги вони черпають із цієї таємної ілюзії та таємного забобону; на цих підвалинах вони будують свої бастіони й на них вигострюють свою зброю. На них вони також ґрунтують своє право (так вони це називають) ставитися з такою зверхністю до своїх ближніх і ображати інших, які, мабуть, не поступаються їм ані мудрістю, ані своїми високими перевагами, й називати їх тупими фанатиками, людьми, що мешкають у темних печерах ідоловірства, людьми зі спотвореною психікою, які вперто заплющують очі на світло дня, ворогами здорового глузду, людьми, які у своєму мисленні скочуються до логіки немовлят і так далі, і таке інше. Але я хотів би сподіватися, що міркування, викладені в попередніх частинах цього Дослідження, допоможе любителям істини ліпше зрозуміти, чия доктрина насправлі абсурдна, плутана, самосуперечлива й несумісна зі здоровим глуздом і в багатьох аспектах супротивна універсальним істинам раціонального розуму людства.

Висновок. Із наведених вище міркувань випливає, що зі здоровим глуздом цілком узгоджується, коли ми припускаємо, що прославлені святі користувалися свободою, яка була не меншою, ніж у будь-кого; і що сам Бог має найбільшу з усіх можливих свобод, згідно з істинним і точним значенням цього терміна; і що він, у найвищому з усіх можливих ступенів, активно діє в реалізації своєї некінченно грандіозної святості; і це при тому, що всі його дії позначені необхідністю найвищого ступеня: і ці його дії доброчесні та гідні похвали в найвищий, в найбільш абсолютно досконалий спосіб; і вони є такими саме тому, що вони бездоганно необхідні.