Свобода волі

Розділ третій. Причини того, чому дехто вважає суперечним здоровому глуздові припускати, що ті речі, які є необхідними, заслуговують на похвалу або звинувачення

Армініянські автори вельми полюбляли наполягати на тому, що було б суперечним здоровому глуздові та природним поняттям і природному розумінню людства виходити з якогось іншого припущення, аніж того що необхідність (причому не робиться різниці між природною та моральною необхідністю) несумісна з доброчесністю та пороком, похвалою й осудом, винагородою й покаранням. І їхні аргументи відтоді набули великого поширення; і збентежили чимало людей, настроєних прихильно до істини, такої, якою вона відкривається нам у Святому Письмі; їм здавалося й справді важко примирити кальвіністські доктрини з тими поняттями, які люди мають про справедливість та неупередженість. І справжні причини цього збентеження уявляються мені такими:

І. Справді, один із найочевидніших диктатів здорового глузду полягає в тому, що природна необхідність цілком несумісна як із похвалою, так і з осудом.  Якщо люди роблять речі, які повинні неминуче відбутися і самі в собі є дуже добрими, й приводять до чудових наслідків, супроти своєї волі й не можуть цього не робити; або роблять їх із необхідності, тобто без участі власної волі або ці речі є такими, до яких їхня воля не має стосунку і з якими вона не пов’язана; тоді здоровий глузд з усією очевидністю нам підказує, що це не може свідчити ані про їхню доброчесність, ані про те, що вони мають у собі якесь моральне добро;  і вони не заслуговують ані на винагороду, ані на похвалу, ані на те, щоб їх шанувати, звеличувати чи любити з цієї причини. А з другого боку, якщо вони, з такої самої необхідності, роблять речі, які в собі погані й шкідливі й роблять їх тому, що просто не можуть цього не робити; необхідність тисне на них із такою силою, що немає значення, хочуть вони цього чи не хочуть; і причина того, чому вони це роблять, полягає лише в необхідності й зовсі не залежить від їхньої волі: у цьому випадку здоровий глузд нам чітко й ясно диктує, що їх немає за що винуватити; у тих наслідках, до яких призвели їхні дії, немає ані пороку, ані провини, ані морального зла; і людей, що опиняються під тиском такої необхідності, було б просто нерозумно карати, ненавидіти або відмовляти їм бодай у найменшій пошані.

Так само, якщо речі, у собі добрі й бажані, є абсолютно неможливими, причому йдеться про природну неможливість, то універсальний раціональний розум людства навчає, що це повністю й абсолютно виправдовує людей за те, що вони їх не роблять.

Ще один, також цілком очевидний, диктат здорового глузду пояснює, що коли робити речі, які добрі за своєю суттю, або уникати робити речі, за своєю суттю, погані, не є абсолютно неможливим, але це дуже важко, причому ці труднощі є природними, тобто йдеться про труднощі, які передують волі та схильності, а не є їхньою невідокремною частиною, і які залишаться такими самими незалежно від будь-яких зусиль волі та схильності усунути їх; у такому разі небажання людини робити ці речі або намагання уникнути цієї роботи виправдовується до певної міри, хоч і не повністю; її гріх тоді вважається меншим, аніж він був би в тому випадку, якби зробити цю річ було легко. А якби замість труднощів і перешкод, навпаки, була природна схильність у стані речей до речі, що мала би бути зроблена, або до наслідку, який мав би відбутися безвідносно до будь-яких міркувань або схильності серця; хай би навіть ця природна схильність була не такою великою, щоб піднятися до рівня природної необхідності, проте, наближаючись до неї, так, що добре діло дуже багато залежало б від цієї природної тенденції у стані речей і дуже мало – від доброї схильності людини; у такому випадку здоровий глузд, безперечно, диктує, що в зробленому буде відповідно набагато менше доброчесності; а тому воно значно менше заслуговуватиме на похвалу та винагороду.  Причина цього очевидна, а саме, вона полягає в тому, що така природна схильність або тенденція була б наближенням до природної необхідності; і чим більшою була б така схильність, тим ближчою була б вона до необхідності А тому так само як природна необхідність пригнічує або усуває всю доброчесність, так і ця природна схильність наближається до повного витіснення доброчесності; тобто вона зменшує її. А з другого боку, природні труднощі в стані речей – це наближення до природної неможливості. І як остання, коли вона повна й абсолютна, повністю скасовує звинувачення, так і труднощі скасовують певну частину звинувачення або зменшують його; і створюють ситуацію, коли те, що зроблено, менше заслуговує на покарання.

ІІ. Коли люди користуються такими словами та фразами, як мусить, не може, не може не робити, не може цього уникнути, необхідний, неспроможний, неможливий, неуникний, невідпорний тощо, вони застосовують їх для позначення необхідності примусу або стримування, природної необхідності або неможливості; або якоїсь такої необхідності, в якій воля зовсім не бере участі; ці слова та фрази позначають також ситуації, коли щось відбувається незалежно від того, хочуть цього люди чи не хочуть; або коли щось залишається таким самим, як і було, всупереч будь-яким схильностям та бажанням людей. Терміни такого виду, в їхньому первісному застосуванні, я думаю, є відносними в усіх народів; у своєму значенні (як ми згадували раніше) вони посилаються або вказують на певну суперечну волю, бажання або спробу, що, як припускається, є або може діяти в даному випадку. Усі люди відкривають і починають розуміти ще в ранньому дитинстві, що існують незліченні речі, які не можуть бути зроблені, хоч вони й бажають їх зробити; і незліченні речі, до яких вони почувають відразу, що мусять бути – вони не можуть уникнути їх, вони все одно будуть, незалежно від того, обирають вони їх чи ні. Саме для того, щоб виразити цю необхідність, на яку люди наштовхуються так швидко і так часто в яка так сильно й так рано завдає їм клопоту в незліченних випадках, спершу утворюються такі терміни й такі фрази; і саме для того, щоб позначити таку необхідність, вони застосовуються вперше і потім застосовуються дуже часто в повсякденних ситуаціях життя; а зовсім не для того, щоб означити будь-яке таке метафізичне, спекулятивне та абстрактне поняття, як той зв’язок у природі або плині речей, який існує між суб’єктом і предикатом висловлювання і який лежить у основі істинності цього висловлювання; тож, маючи потребу в тому, щоб означити таку необхідність, ті, хто займаються філософськими дослідженнями першого походження та метафізичними відношеннями й залежностями речей, запозичили ці терміни, за браком інших. Але ми ще з колиски застосовуємо ці терміни та фрази зовсім інакше й у значенні, абсолютно відмінному від того, в якому вони зазвичай уживаються в дискусіях між армініянами та кальвіністами. А що, як ми вже сказали, універсальне відчуття людства, очевидне для нас від тієї миті, коли ми починаємо думати, диктує, що необхідність, означена цими термінами, в тому розумінні, в якому ми спочатку їх сприймаємо, виправдовує осіб і звільняє їх від усякої вини та осуду, то наше уявлення про виправдовуваність або безневинність прив’язується до цих термінів і фраз сильною звичкою, яка бере свій початок із дитинства, відразу, як тільки ми починаємо говорити, й виростає разом із нами і підсилюється постійним застосуванням та звичаєм, то цей зв’язок стає міцнішим і міцнішим.

Узвичаєний зв’язок, який формується в розумі людей між безневинністю та цими щойно згадуваними термінами мусить, не може, неспроможний, необхідність, неможливість, неуникність та іншими стає дуже міцним; бо відразу як тільки люди починають застосовувати раціональний розум і мову, вони здобувають можливість виправдовуватися, посилаючись на природну необхідність, означену цими термінами, в численних ситуаціях життя – я не можу цього зробити; я не можу цього не зробити. І все людство має постійну й повсякденну можливість застосовувати такі фрази в цьому розумінні, щоб просити вибачення за себе й за інших майже в усіх проблемних випадках життя, в стосунку до розчарувань та подій, як стосуються й зачіпають нас та інших людей, подій, які завдають болю, шкоди або прикростей нам або їм, або подій бажаних, яким ми або інші неспроможні посприяти.

Те, що звичка до поєднання різних ідей, від раннього дитинства, робить узвичаєні зв’язки надзвичайно міцними, так ніби ці зв’язки даються нам від природи, знаходить вияв у незліченних випадках. Саме за допомогою такого узвичаєного зв’язку між ідеями люди оцінюють відстань до видимих об’єктів, з їхнього вигляду.  Саме завдяки такому зв’язку, що встановився раніше і зміцнювався мірою того як людина ставала дорослою, вона знає, що гора, яку вона бачить на відстані десятьох миль, більша, аніж її ніс, або розташована далі від неї, аніж його кінчик. Протягом тривалого часу привчаючись поєднувати велику відстань та великі розміри саме з таким виглядом, люди уявляють собі, що це диктується природним відчуттям: проте зовсім іншою була б оцінка людини, яка вперше відкрила очі, після того як народилася сліпою: перед нею був би той самий видимий вигляд, але природне відчуття не підказало їй би нічого ані про розміри побаченого, ані про відстань до нього.

ІІІ. Коли люди, після того як вони настільки звикли пов’язувати ідеї невинності або бездоганності з такими термінами, що цей зв’язок здається їм наслідком законів природи, чують, як ці ж таки терміни застосовуються і самі навчаються їх застосовувати у згаданому раніше новому й метафізичному розумінні, позначаючи ними необхідність зовсім іншого виду, що не перебуває в такому віднршенні до супротивної волі та супротивних спроб, які припускаються; тоді поняття простої й чітко вираженої бездоганності, в такий спосіб,, внаслідок існування сильного упередження, невідчутно й необережно, переноситься на випадок, якому він жодною мірою не належить: відбувається зміна в застосуванні термінів, і вони вживаються в дуже відмінному значенні, не поміченому й пущеному повз увагу. Й існує кілька причин, чому це відбувається.

1. Терміни, що їх застосовують філософи, не дуже чітко означені й не дуже ясні у своєму значенні; мало хто застосовує їх у фіксованому, детермінованому смислі. Навпаки, вони мають дуже розмите й туманне значення, бо це звичайна історія зі словами, які застосовуються для означення інтелектуальних речей та речей, які належать до сфери моралі й для того, щоб виражати те, що пан Лок називає змішаними модусами. Якби люди мали чітке й виразне розуміння того, що мається на увазі під цими метафізичними термінами, їм би було легше порівнювати їх із їхнім первісним і повсякденним смислом; і тоді вони не з такою легкістю потрапляли б у полон ілюзій під впливом хай там яких термінів і хай там яких слів подібного виду.

2. Зміна в значенні термінів менш відчутна, тому що речі, які ними означаються, хоч і є дуже різними, проте в деяких загальних характеристиках дуже близькі. У необхідності, в її повсякденному розумінні, існує міцний зв’язок між річчю, яка є необхідною і якоюсь річчю, попередньою до неї в порядку природи; тобто завжди має місце філософська необхідність. І хоча не можна стверджувати, що в обох випадках необхідності цей зв’язок називається саме так у стосунку до супротивної волі та супротивних спроб, які він долає. В обох випадках необхідності існує певна основа для переконаності в тому, що висловлювання, яке стверджує подію, істинне. В обох цих випадках застосовуються однакові терміни, й означувані речі узгоджуються між собою в цих та в деяких інших загальних обставинах; а ті вирази, що їх застосовують філософи, як правило, не дуже добре визначені, а тому мають неясне й розмите значення; тому люди й не усвідомлюють, що тут існує велика різниця: і поняття безневинності або провини, які були так сильно асоційовані з ними, й були тісно об’єднані в їхньому розумі, відтоді, відколи вони себе пам’ятають, залишаються об’єднаними й далі, так ніби цей зв’язок залишається природним і необхідним. І ті, хто намагається порвати його, вдаються, як вони вважають, до великого насильства й навіть до насильства над самою природою.

ІV. Ще одна причина того, чому здається так важко примирити з раціональним розумом твердження, що люди можуть бути звинувачені за те, що є необхідним у рамках моральної необхідності (котра, як було зазначено раніше, є різновидом філософської необхідності) полягає в тому, що, не бажаючи як слід замислитися над цим, люди схиляються до думки, що ця необхідність може бути спрямована проти людських воль та щирих намагань. Вони формують у собі внутрішню переконаність, що люди можуть щиро хотіти й бажати, і прагнути, щоб було інакше, проте ця неподоланна необхідність стоїть їм на дорозі. І багато думають у такий спосіб про самих себе. Декотрі, будучи дуже поганими людьми, переконують себе в тому, що вони хотіли б стати кращими, що вони люблять Бога і святість; проте з прикрістю бачать, що їхні бажання не дають сподіваного результату. Можна назвати наступні причини того, чому люди так думають: (1) Вони формують у собі те, що можна було б назвати непрямим бажанням  мати кращу волю, в той спосіб, який ми описали вище. Бо неможливо й було б суперечністю припустити, що воля може бути реально й безпосередньо спрямована проти себе. І вони не думають про те, що таке непряме бажання є річчю, цілком відмінною від реального й природного бажання зробити те, чого вимагають від людини обов’язок та доброчесність; і що немає ніякої доброчесності в такому непрямому бажанні, яке собі сформували. Вони не думають про те, що хотіння любити Бога, яке може сформувати в собі порочна людина, – це зовсім не акти волі, спрямовані проти морального зла нелюбові до Бога; а лише деякі неприємні наслідки. Але для того, щоб зробити необхідне розрізнення, потрібні глибші рефлексії та більш вигострена думка, аніж на це спроможна більшість людей. І люди, упереджені на свою користь, схильні думати добре про свої бажання та наміри і вважати їх позитивними й доброчесними, хай навіть їхня пошана до доброчесності буде непрямою й віддаленою і в ній немає ніяких чеснот, що по-справжньому розбуджували б їхні схильності та ставили б їм межу. (2) Друга річ, яка невідчутно спонукає та приводить людей до оманливого припущення, що ця моральна необхідність або неможливість спрямована або може бути спрямована проти людської волі та правдивих намагань людини – це походження та утворення самих термінів, які часто застосовуються для того, щоб її виразити і які начебто прямо вказують на її суть. Такі слова, наприклад, як неспроможний, неуникний, неможливий, невтримний, як здається, незаперечно свідчать про те, що супроти необхідності застосовується якась сила, докладаються якісь зусилля, чиниться якийсь опір; і люди, які їх чують, ані думають про те, ані підозрюють, що вони можуть застосовуватися в якомусь іншому смислі, крім очевидного, свого власного; оскільки вони розуміють цей смисл так, як давно звикли його розуміти, то цілком природно й, можна сказати, з необхідністю, в їхньому розумі виникає припущення, що так може бути насправді, що цілком щирі бажання та спроби можуть мати місце, але що неподоланна необхідність стоїть на їхньому шляху й робить їх даремними й неефективними.

V. Ще однією річчю, яка сприяє тому, що люди з більшою готовністю вважають суперечним здоровому глуздові вважати грішними й гідними покарання тих, котрі вчинили щось морально необхідне, може бути те, що уява підсилює аргумент і великою мірою додає сили та впливу запереченням проти виправданості такого покарання, з огляду на його силу. Допустити, що люди можуть справедливо заслуговувати на менше покарання, було б не так важко. Хоча, якби вони мали у своєму розпорядженні переконливий аргумент для даного випадку, якби й справді здоровий глузд диктував, що така необхідність несумісна ані з провиною, ані зі справедливим покаранням, то їхні докази були б не менш слушними у стосунку до малого покарання, чи взагалі будь-якого покарання, аніж до покарання великого;  але для уяви збагнути це не так легко. Ті, котрі заперечують проти того, що буде справедливо прирікати людей на довічне прокляття за їхні вчинки, що диктувалися необхідністю, схоже вважають, що їхні аргументи звучатимуть значно сильніше, якщо вони наголошуватимуть на грандіозності покарання в таких сильних виразах: “Невже людину можна приректи на вічний вогонь, невже можна протягом усієї вічності підсмажувати її в пеклі за те, чого вона була неспроможна уникнути й перебувала під під фатальною, непереборною, неподоланною необхідністю зробити те, що вона зробила?