Свобода волі

Розділ другий. Акти волі людської душі Ісуса Христа є необхідно святими, проте вони істинно доброчесні, гідні хвали, винагородження і всього такого

Я вже писав про те, як доктор Вітбі наполягає на тому, що свобода – і свобода не тільки від примусу, а й від необхідності – “потрібна як для чесноти, так і пороку, як для похвали, так і для осуду, як для винагороди, так і для покарання”. Він також висловлює переконаність у тому, що ця ж таки свобода абсолютно необхідна для того, щоб особу можна було вважати суб’єктом закону або настанов, або заборон; він робить це в книжці, про яку ми згадували вище (на сс.301, 314, 328, 329, 340, 341, 342, 347, 361, 373, 410). А також суб’єктом обіцянок та погроз (сс. 298, 301, 305, 311, 339, 340, 363). І вважає її також необхідною для того, щоб людину можна було віддати під суд (с. 297 і далі).

Тепер, з урахуванням усіх цих міркувань, я хочу розглянути моральну поведінку та практику нашого Господа Ісуса Христа, тобто як він поводився і діяв у своїй людській природі, перебуваючи серед нас, у стані приниження. І по-перше, я хочу показати, що його свята поведінка була необхідною; або що було неможливим, аби було інакше, тобто щоб він не поводився свято і щоб він не був досконало святим у кожному з індивідуальних актів свого життя. А по-друге, що його свята поведінка, за своєю природою, була доброчесною й заслуговувала на похвалу; і що він був суб’єктом закону, настанов, наказів, обіцянок та винагород; і що він перебував у тому стані, в якому особу можна віддати під суд.

І. Було неможливо, щоб акти волі людської душі Ісуса Христа були за будь-якого випадку та в будь-яких оставинах і будь-якою мірою іншими, ніж святими й відповідали природі та волі Бога. Це стає очевидним на підставі таких міркувань.

1. Бог переконливо й ефективно пообіцяв берегти й підтримувати його своїм Духом, щоб він зміг уникнути всіх спокус і не зазнати невдачі в досягненні тієї мети, задля якої він прийшов у світ; мети, якої він не досяг би, якби впав у гріх. Про цю обіцянку ми читаємо у Книзі пророка Ісаї, розділ 42, вірші 1, 2, 3, 4: “Оце Слуга Мій, що Я підпираю Його, Мій обранець, що Його полюбила душа Моя. Я злив Свого Духа на Нього, і Він правосуддя народам подасть. Він не буде кричати і кликати не буде, і на вулицях чути не дасть Свого голосу. Він очеретини надломленої не доломить і гнота тліючого не погасить, буде суд видавати за правдою. Не втомиться Він і не знеможеться, поки присуду не покладе на землі, і будуть чекати Закона Його острови”. Ця обіцянка про те, що Христос матиме підтримку Божого Духа й не кричатиме й не дасть почути свого голосу, стосується того часу, коли Христос перебуватиме на землі, і її суть стає очевидною з її змісту та з її повторення в Новому Заповіті (Мт. 12. 18). І з цих слів стає очевидно, що Святий Дух надійно підтримуватиме його і вбереже від гріха; а надто від гордості й самовтіхи та від будь-якої зі спокус, що їх він може пережити на цьому світі – прагнення до земної слави, пихи земного володаря, людського величання та людської хвали. І там також сказано, що підтримка Святого Духа забезпечить йому досягнення тієї мети, задля якої він прийшов у цей світ, щоб принести правосуддя народам і заснувати царство благодаті на землі – і в наступних віршах ця обіцянка підтверджується з надзвичайно переконливою врочистістю: “Говорить отак Бог, Господь, що створив небеса і їх розтягнув, що землю протяг і все те, що із неї виходить, що народові на ній Він дихання дає, і духа всім тим, хто ходить по ній. Я, Господь, покликав Тебе в справедливості й буду міцно тримати за руки Тебе і Тебе берегтиму, і дам я Тебе заповітом народові, за світло поганам, щоб очі відкрити незрячим, щоб вивести в’язня з в’язниці, а з темниці – тих мешканців темряви! Я Господь – оце Ймення Моє” і так далі.

Дуже схожими на ці обіцянки є ті, які даються в Іс. 49. 7, 8, 9 і теж мають очевидний стосунок до часу принижень, які терпів Христос на землі: “Так говорить Господь, Відкупитель Ізраїлів, Святий його, до погордженого на душі, до обридженого від людей, до раба тих володарів: “Побачать царі, і князі повстають, і поклоняться ради Господа, що вірний, ради Святого Ізраїлевого, що вибрав тебе”. Так говорить Господь: “За часу вподобання Я відповів Тобі, в день спасіння Тобі допоміг і стерегтиму Тебе, і дам Я Тебе заповітом народові, щоб край обновити” і так далі.

А в розділі 1 Книги пророка Ісаї, вірші 5, 6 ми читаємо, як Месія висловлює свою впевненість у тому, що Бог йому допоможе, бо так відкриє його вухо й прихилить його серце до Божих заповідей, що він не бунтуватиме, а вперто домагатиметься поставленої мети, не стане відступником і не обернеться спиною; що з Божою допомогою він не зречеться свого послуху, витерпівши задля цього будь-які гоніння, докори та страждання, з якими йому випаде зустрітися; буде твердим, як кремінь, і не знатиме ані сорому, ані зневіри у своєму задумі; і зрештою дістане схвалення та виправдання за те, що зберіг вірність Богові й добре зробив свою справу: “Господь відкрив моє вухо; щоб Я не збунтувався й не обернувся спиною; Я підставив свою спину тим, хто мене бив, а свої щоки – тим, хто вискубував у мене волосся; Я не ховав своє обличчя від сорому та плювків. Бо Господь Бог мені допоможе; тому Я не розгублюся й не відступлюся; тому Я зробив своє обличчя твердим, як кремінь, і Я знаю, що Я не знатиму сорому. Бо поруч Той, Хто Мене виправдає; хто зможе зі мною змагатися? Ми стоятимемо з Ним разом. Хто Мій супротивник? Нехай підійде до Мене. Знайте, Господь Бог мені допоможе; хто посміє звинуватити Мене? Знайте, усі вони зносяться як старий одяг; і будуть посічені міллю”*.

–––––––––

* Перекл. з авторського англійського тексту, бо в укр. перекладі в Іс. 1. 5, 6 знаходимо інший текст.

2. Те саме стає очевидним із усіх тих обіцянок, які Бог дав Месії, провістивши його майбутню славу, царство та успіх у його діяльності та в характері Посередника; славу, якої він ніколи не досяг би, якби втратив свою святість і став винним у гріху. Абсолютна обіцянка Бога нехай там про що перетворює обіцяні речі на необхідні і робить абсолютно неможливою таку ситуацію, за якої вони не відбулися б; і так само вона робить необхідними ті речі, від яких обіцяна річ залежить і без якої вона не може відбутися. Тому, як здається, було цілком неможливим, щоб Христос утратив свою святість, після того як одержав такі абсолютні обіцянки: “Поклявся Господь – і не буде жаліти: Ти священик навіки за чином Мелхиседековим” (Пс. 110. 4) І всі інші обіцянки, про які говориться в цьому Псаломові, в кожному його вірші. А ось що сказано в Пс. 2, 7-8: “Я хочу звістити постанову: Промовив до мене Господь: “Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив. Жадай ти від Мене – і дам Я народи тобі як спадщину Твою””. А в Пс. 45, 4, 5: “Прив’яжи до стегна свого, Сильний, Свого меча, красу Свою та величність Свою, і в величності своїй сідай та верхи помчися, за справи правди і лагідности, і справедливости – і навчить Тебе страшних чинів правиця Твоя!” . І так звучать усі обіцянки, які даються, починаючи звідси й до кінця псалому. Й обіцянки, які читаємо в Іс. 3. 13, 14, 15 і в Іс. 53. 10, 11, 12. І всі ті обіцянки, які Бог дає Месії про його успіх, владу та славу, яку він здобуде в ролі Спасителя, в Книзі пророка Ісаї, розділ 49.

3. Бог Старого Заповіту часто обіцяв Своїй церкві, на розраду та втіху своїм вірним, що він дасть їм праведного, безгрішного Спасителя. “Ось дні наступають, – говорить Господь, – і поставлю Давидові праведну парость, і Цар зацарює, і буде Він мудрий, і правосуддя та правду в краю запровадить. За днів Його Юда спасеться, Ізраїль же буде безпечний. А це Його Ймення, яким Його кликати будуть: “Господь – праведність наша” (Єр. 23. 5-6);  “Тими днями та часу того Я Давидові зрощу Пагінця справедливости – Він буде чинити на землі правосуддя та правду” (Єр. 33. 15). “Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його, і кликнуть Ім’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічности, Князь миру. Без кінця буде множитися панування та мир на троні Давида й у царстві його, щоб поставити міцно його й щоб підперти його правосуддям та правдою відтепер й аж навіки – ревність Господа Саваота це зробить!” (Іс. 9. 5-6);  “І вийде пагінчик із пня Євсеєвого, і Галузка дасть плід із коріння його. І спочине на нім Дух Господній, дух мудрости й розуму, дух поради й лицарства, дух пізнання та страху Господнього. Його уподобання – в страху Господньому, і Він не на погляд очей своїх буде судити, і не на послух ушей своїх буде рішати, але буде судити убогих за правдою, і правосуддя чинитиме слушно сумирним землі. І вдарить Він землю жезлом Своїх уст, а віддихом губ Своїх смерть заподіє безбожному. І станеться поясом клубів Його справедливість, вірність же – поясом стегон Його!” (Іс. 11. 1-5); “Справедливий мій Слуга оправдає пізнанням Своїм багатьох і їхні гріхи понесе” (Іс. 53. 11); “І з злочинцями визначили Йому гроба Його та Його поховали в багатого, хоч провини Він не учинив, і не було в Його устах омани...” (Іс. 53. 9).  Якщо неможливо, щоб усі ці обіцянки могли не справдитися і якщо скорше небо та земля проваляться, аніж не здійсниться бодай крихітна частка з цих Божих обіцянок, тоді було неможливим, щоб Бог міг скоїти бодай найменший гріх. Сам Христос наголошував на тому, що було неможливо, аби речі, сказані про нього, не справдилися. “Потрібно, щоб виконалось усе, що про мене в Законі Мойсеєвім та в Пророків і в Псалмах написане” (Лк. 24. 44); “Але як має збутись Писання, що так статися мусить?” (Мт. 26. 54); “Але, щоб збулися Писання” (Мр. 14. 49); “Належало збутись Писанню” (Так сказав апостол, Дії 1. 16, 17).

4. Усі обіцянки, які було дано церкві Старого Заповіту, про Месію та майбутнього Спасителя, від тієї, яку було дано нашим прародичам у Раю, і до тієї, яку передав нам пророк Малахія, свідчать про те, що було неможливо, аби Христос не зберіг свою бездоганну святість. Стародавні пророцтва, які давалися Божій церкві, про Месію як Спасителя, були, за своєю суттю, обіцянками, як це очевидно із самих тих пророцтв і способу, в який вони оголошувалися. Але вони прямим текстом і дуже часто називаються обіцянками в Новому Заповіті, як наприклад: Лк. 1. 54, 55, 72, 73; Дії 13. 32, 33; Рим. 1. 1, 2, 3 і розд. 15. 8; Євр. 6. 13 – і далі. Ці обіцянки часто давалися з великою урочистістю і підкріплювалися присягою; як у 1М. 22. 16-17: “Клянуся Собою, – це Слово Господнє, – тому що вчинив ти цю річ і не пожалів був сина свого, одинака свого, то благословляючи, я поблагословлю тебе і, розмножуючи, розмножу потомство твоє, немов зорі на небі і немов той пісок, що на березі моря. І потомство твоє наслідує брами твоїх ворогів”. Див. також Лк. 1. 72-73 та Гал. 3. 8, 15, 16. У Євр. 6. 17-18 апостол, говорячи про цю обіцянку, яку Бог дав Авраамові, каже: “Тому й Бог, хотівши переважно показати спадкоємцям обітниці незмінність волі Своєї, учинив те при помочі клятви, щоб у двох тих незмінних речах, що в них не можна сказати неправди Богові, мали потіху міцну ми, хто прибіг прийняти надію, що лежить перед нами”. У цих словах прямо сказано про необхідність виконання обіцянки або (що одне й те саме) неможливість протилежного. Так само через присягу Бог підтвердив обіцянку великого спасіння, яке принесе Месія, Давидові. Див. Пс. 89. 34, 35, 36; 2 Сам. 23. 5; Іс. 55, 4; Дії, 2. 29, 30 і 13. 34. У Святому Письмі прямо говориться про цілковиту неможливість, що ця обіцянка та присяга, дані Давидові про вічне царство Месії, який належатиме до його нащадків, не справдиться. “Тими днями та часу того Я Давидові зрощу Пагінця справедливости – Він буде чинити на землі правосуддя та правду... Бо так промовляє Господь: Нема переводу Давидовим мужам, що мають сидіти на троні дому Ізраїлевого” (Єр. 33. 15, 17). Див. також вірші 20, 21: “Якщо знищите ви заповіта Мого щодо дня та Мого заповіта щодо ночі, щоб не було дня та ночі в їхньому часі, то знищений буде також заповіт мій з Давидом, рабом Моїм, щоб він сина не мав, який не царював би на троні його”. А також вірші 25, 26.  Отже, у Святому Письмі дуже часто говориться про абсолютну неможливість невиконання обіцянок, які даються на сторінках Старого Заповіту стосовно великого спасіння та царства Месії; а це означає, що було неможливим, аби цей Месія, другий Адам, обіцяний нащадок Авраама й Давида, утратив свою непогрішність, як утратив її Адам.

5. Усі обіцянки, які дав церкві Бог у своєму Старому Заповіті, про те, як збільшиться кількість її вірних і як зросте її слава у дні Євангелії, після приходу Месії; про те, як зростуть її світло, свобода, радість і який тріумф вона здобуде над своїми ворогами – а про це говориться в більшій частині Старого Заповіту; обіцянки, які повторюються так часто й даються в такому розмаїтті, з такою переконливістю та врочистістю, і такі багаті на типові узагальнення та символічні звороти; отож, я хочу сказати, з усіх цих обіцянок випливає, що Месія вдосконалить роботу зі спокутного спасіння людей; і з цього також випливає, що він не відступиться від роботи, яку доручив йому Отець, підкоряючи все своїй волі. Ці обіцянки часто скріплюються присягою. (Див. Іс. 54. 9, разом із контекстом; розд. 51, 4-8; розд. 40. 8, разом із контекстом.) І тому було неможливо, щоб Месія зазнав невдачі або скоїв гріх.

6. Було неможливо, щоб Месія відступився від своєї непогрішності та святості, як це зробила перша людина – Адам, бо це було б несумісне з тими обіцянками, які Бог дав благословенній діві, його матері, та її чоловікові і в яких говорилося, що він “спасе своїх людей від їхніх гріхів”; що “Бог передасть йому трон Його батька Давида; що “Він царюватиме в домі Якова вічно; і що “Його царству не буде кінця”. Ці обіцянки були певними, й було неможливо, щоб вони не справдилися. І тому Діва Марія, цілком довіряючи їм, поводилася розважливо й розумно, маючи несхитну основу своєї віри; як сказала Єлизавета (Лк. 1. 45): “Блаженна ж та, що повірила, бо сповниться проречене їй від Господа”.

7. Можливість того, що Христос згрішить, а отже, зазнає невдачі в діяльності, спрямованій на наше спасіння, не узгоджується з одвічною метою та постановою Бога, які даються нам в одкровенні Святого Письма, що він принесе спасіння людині, яка провалилася в гріх, в Ісусі Христі й через Ісуса Христа, і що це спасіння буде запропоноване грішникам через проповідування Євангелії. Армініяни не заперечують, що така абсолютна постанова була. Принаймні це, з усією очевидністю, випливає з таких текстів Святого Письма, як 1 Кор. 2. 7; Еф. 1. 4-5 і розд. 3. 9, 10, 11; 1 Петр. 1. 19, 20. Армініяни погоджуються, що така абсолютна постанова означена в цих текстах. Про це свідчить і напередпризначення народів і суспільств, про яке говорять армініяни, і загальне напередпризначення християнської церкви, і вибіркове напередпризначення окремих осіб. Бог не міг би постановити ще до утворення світу, що він спасе всіх, хто увірує в Ісуса Христа й підкорятиметься йому, якби він абсолютно не постановив, що спасіння відбудеться й реально буде здійснене Христом. А що (як енергійно стверджують ті ж таки армініяни) постанова Бога веде за собою необхідність, то стає необхідним, щоб Христос не відступився від своєї мети й реально організував наше спасіння і щоб він не зазнав у цьому невдачі, скоївши гріх.

8. Така ймовірна втрата Христом своєї святості не сумісна з тим, що Бог пообіцяв своєму Синові до першопочатку віків. Те, що це спасіння буде запропоноване людям, через посередництво Христа й буде дароване всім його вірним послідовникам, принаймні випливає з категоричної і твердої обіцянки, про яку говорить апостол (Тит. 1. 2): “В надії вічного життя, яке обіцяв був від вічних часів необманливий Бог”. Проти цього, схоже, не заперечують і армініяни*.

–––––––

* Див. трактат доктора Вітбі про П’ять Пунктів, сс. 48-50 (прим. авт.).

9. Те, що Христос може не виконати волю свого Отця, суперечить тій обіцянці, яку дав своєму Отцеві Син, Логос, що був із Отцем від першопочатку, до того як він набув людську природу: ми можемо прочитати це в Псаломі 40, вірші  7, 8, 9 (порівняйте з тлумаченням апостола в Євр. 10, 5-9): “Жертви й приношення Ти не схотів, Ти розкрив мені уші, цілопалення й жертви покутної Ти не жадав. Тоді я сказав: “Ось я прийшов із звоєм книжки, про мене написаної. Твою волю чинити, мій Боже я хочу, і Закон Твій – у мене в серці”” – тут вочевидь ідеться про заповіт (договір), що його відданий слуга, який любив служити своєму володарю, уклав зі своїм володарем, де зобов’язався бути йому слугою вічно, від того дня, коли його вуха було відкрито; цей заповіт, мабуть, було приєднано до громадських записів, названих “звоєм книжки”, суддями, які були покликані стежити за дотриманням скденої угоди (2 М. 21). Якщо Логос, який був із Отцем до сотворіння світу, і який створив світ, уклав із отцем такого заповіта (такий договір), в якому зобов’язався виконувати волю Отця в людській подобі, й цю обіцянку було записано, щоб зробити її цілком певною, то безперечно, така обіцянка не могла бути невиконаною; а отже, було неможливо, щоб Христос не виконав волю Отця, перебуваючи в людській подобі.

11. Якби було можливо, щоб Христос не зміг виконати волю Отця й забезпечити ефективне спасіння  грішників, тоді спасіння всіх святих, які спасалися від першопочатку світу до смерті Христа, не було б поставлене на тверду основу.  Месія та спокутне спасіння, яке він мав здійснити через свій послух смерті, були закладені в основу викуплення від гріха всіх нащадків гріховної людини, які будь-коли здобули спасіння. Тому, коли святі Старого Заповіту здобули прощення своїх гріхів та обіцяну їм ласку Бога, і їм було дароване спасіння, ще зберігалася б можливість того, що Месія, коли він прийде, міг учинити гріх, а отже їхнє спасіння було б поставлене на основу, яка не була б твердою й стабільною, а могла б обвалитися; тобто Бог робив би щось таке, чого могло б і не бути, але він робив це, цілковито поклавшись на те, що зобов’язався й пообіцяв зробити його Син у майбутньому; і він так від цього залежав, що реально спасав людей на підставі цього, так наче це було вже зроблено. Але якби Христос був спроможний не виконати волю Бога, то Бог у своїй спасенній діяльності спирався б на підвалини, які були б слабкими й могли обломитися. Святі Старого Заповіту покладалися на обіцянки свого майбутнього спасіння, яке дарує їм Месія, й жили цими сподіваннями. Так, Авраам знав, що прийде Христос, і це приносило йому радість; і він та інші патріархи померли у вірі, поклавшись на цю обіцянку (Євр. 11. 13). Але за такого припущення їхня віра, і їхня радість, і їхнє спасіння мали б під собою непевну, ненадійну основу; Христос не був би тоді випробуваним і міцно закладеним наріжним каменем, як сказано в Іс. 28. 16. Давид цілком покладався на заповіт Бога, укладений із ним, у якому йшлося про майбутнє славне владарювання та спасіння Месії, що вийде з його сімені; він каже, що “він усе його спасіння й усе жадання” й утішає себе тим, що цей заповіт, “укладений у всьому й вічний” (2 Сам. 23. 5). Але якби Христос міг утратити свою доброчесність, то він би помилявся: його великі сподівання не були б побудовані на такій міцній основі, як він думав, цілком спираючись на детермінації незалежної волі людської душі Христа, не підпорядкованої жодній необхідності, й могли б виправдатися, а могли б і не виправдатися. Також і надії тих, що чекали спасіння в Єрусалимі та втіхи для Ізраїля (Лк. 2. 25-38) і довіра учнів Христа, які все покинули й пішли за ним, та їхні сподівання втішатися благами майбутнього царрства були б побудовані на піску.

11. Чоловік на ім’я Ісус Христос, перед тим як закінчився період його послуху і тоді, як він перебував у самій гущі спокус та випробувань, не скупився на пророцтва про свою майбутню славу у своєму царстві та про зростання його церкви, спасіння поган через його посередництво й таке інше та на обіцянки про блаженства, якими він обдарує справжніх шанувальників свого майбутнього царства; на підставі цих обіцянок він вимагав цілковитого послуху від своїх учнів (Євангелія від Іоанна, розділ чотирнадцятий). Але учні не мали б причини зберігати цей послух, якби існувала можливість того, що Ісус зазнає невдачі у своїх зусиллях; і самого Христа можна було б звинуватити в самовпевненості й гордині за те, що він наобіцяв стільки великих подій, які залежали від простої випадковості, тобто від детермінацій його незалежної волі, що мали б цілковиту свободу вибору, могли б обирати або гріх, або святість, перебуваючи в індиферентності та залежності від простого випадку в тисячах майбутніх ситуацій, де вони змогли б обирати або те, або цілком протилежне.

Отже, цілком очевидно, що було неможливо, аби акти волі людської душі Христа могли бути не святими, а якимись іншими й не підкорятися волі Отця; або, якщо висловитися інакше, вони необхідно їй підкорялися.

Я присвятив більше часу, ніж звичайно, доведенню цього постулату, оскільки він заперечувався кількома найвідомішими армініянами – епіскопаліанцями зокрема; а ще тому, що я дивлюся на нього як на той пункт, який ясно й абсолютно визначає суть конфлікту між кальвіністами й армініянами, що має стосунок до такої необхідності свободи волі, на якій наполягають останні й без якої, на їхню думку, немає глузду говорити про моральну поведінку, про доброчесність, про наказ чи заборону, про обіцянку чи погрозу, про винагороду  чи покарання, про хвалу чи осуд, про заслугу чи ваду. А зараз я викладу ще кілька міркувань на цю тему.

ІІ. А саме, хочу розглянути, був чи не був Христос у своїй святій поведінці під час свого перебування на землі моральним діячем і чи могли вплинути на нього накази, обіцянки і все таке інше.

Доктор Вітбі часто говорить про те, що він називає свободою ad utrumlibet, тобто свободою, що не підпорядкована необхідності, як про умову необхідну для застосування закону та наказів; і говорить про необхідність як про щось цілком несумісне з директивами та заборонами. А проте ми читаємо про те, що Христос підкорявся наказам Отця (Іва. 10. 18 і 15. 10). А сам Христос каже нам, що все, що він сказав або зробив, він зробив за наказом Отця (Ів. 12. 49, 50 та 14. 31). І ми часто читаємо про послух Христа наказам Отця (Рим. 5. 19; Фил. 2, 8; Євр. 5, 8).

Згаданий вище автор стверджує, що “обіцянки, пропоновані як мотиви” справного виконання особами свого обов’язку або для того, щоб “спонукати їх обіцянками до дій” цілком несумісні зі станом, у якому особи не мають свободи вибору між кількома можливостями й необхідно детерміновані на одну. (Див. зокрема сс. 298 та 311.) Але можна довести, що твердження цього автора хибне, якщо християнська релігія істинна. Якщо існує істина в християнстві або у Святому Письмі, тоді воля чоловіка на ім’я Ісус Христос була неухильно, несхитно й незмінно детермінована на добро і тільки на добро; але при цьому йому були обіцяні великі винагороди за умови, що він не відмовиться від справи, яку доручив йому Бог і зробить усе, щоб зробити її якнайліпше (Іс. 53. 10, 11, 12; Пс. 2 і 110; Іс. 49. 7, 8, 9). У Лк. 22. 28, 29 Христос каже своїм учням: “Ви ж оті, що перетривали зо Мною в спокусах Моїх, і Я вам заповітую Царство, що Отець Мій Мені заповів”. Ця фраза в найочевидніший спосіб указує на заповіт або обіцянку. Зміст цих слів Христа можна переказати простіше так: “Позаяк ви витримали зі мною всі спокуси та випробування, що випали на мою долю, й не відступили, не піддалися, я обіцяю, що ви розділите зі мною мою винагороду й подарую вам царство; адже Отець обіцяв мені царство, якщо я витримаю всі випробування й подолаю всі спокуси”. І ці слова дуже добре пояснюються словами з Об. 3. 21: “Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його”. І Христос не лише обіцяє славу, успіх та винагороди тим, хто коритиметься йому й страждатиме з ним, а у Святому Письмі прямо сказано про те, що він застосовує ці обіцянки як мотиви та спонуки для послуху і страждань; зокрема, коли він каже про царство, яке призначив йому Отець, та обіцянку Отця посадити його поруч із собою на вишньому троні. Як, наприклад, у Євр. 12. 1, 2: “Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри, що замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого”.

І як дивно чути від християнина, коли він стверджує, що чудова вдача та чудова поведінка Ісуса Христа та послух, від якого він не відмовився перед лицем таких великих випробувань, не були доброчесними й не заслуговували хвали, тому що його воля не могла обирати вільно між святістю та гріхом, а була непідвладна змінам і детермінована на один вибір; що з цієї причини немає нічого доброчесного у Христовому смиренні, лагідності, терплячості, милосерді, готовності простити своїх ворогів, зневазі до пустих радощів світу, в його небесній ясності думки, в його послуху волі Бога, в досконалій готовності виконувати його накази (задля чого він навіть самохіть прийняв смерть, страшну смерть на хресті), його великому співчутті до скривджених, його незрівнянній любові до людства, його вірності Богові та людям перед лицем таких великих випробувань, його молитвах за своїх ворогів, навіть коли вони розп’яли його на хресті; нібито його доброчесність, що виражалася в усіх цих високих якостях – це лише пусте слово; що не було ніякої заслуги в усіх цих рисах його поведінки; тобто що Христос нічого не заслуговував за них, не заслуговував ані винагороди, ані хвали, ані поваги чи вшанування від Бога або людей, тому що його воля не була індиферентною і вільною обирати поведінку такого виду чи протилежного; бо він був, мовляв, настільки схильний та упереджений до всього доброго, що обрати протилежне він просто не міг; і що, на цій підставі (якщо скористатися словами доктора Вітбі) “немає глузду вважати”, що людська природа заслуговує на винагороду за будь-яку з цих високих переваг.

Згідно з цією доктриною, це створіння, що його Святе Письмо описує як “першонароджене серед усіх створінь”, як “таке, що має перевагу в усьому” і як таке, що за свою високу доброчесність найбільше заслуговує на шану, почесті, хвалу та славу, так от, виходить, що це створіння менше варте винагороди чи хвали, аніж найскромніший зі святих угодників; власне, навіть менше, аніж годинник або звичайна машина, які перебувають у стані абсолютної пасивності і якими рухає природна необхідність.

Якщо ж ми звернемося до Святого Письма, до того, що в ньому розповідається про Христа, то ми матимемо всі підстави припустити, що Христос прийняв нашу подобу і жив та страждав із нами в цьому світі не лише для того, щоб узяти на себе наші гріхи, а й що він, перейшовши в нашу природу та наші обставини й терплячи наші випробування, міг узяти на себе місію подати нам належний і гідний приклад, стати нашим провідником у діяннях, позначених високою доброчесністю, показати нам, як треба прагнути до високої мети і яку винагороду можна за це дістати; щоб ми могли побачити в ньому красу, привабливість, правдиву гідність і славу, і великі вигоди від тієї доброчесності, що притаманна нам як людським створінням; і могли навчитися від нього прагнути до такої самої слави та шани і здобувати за це таку саму славну винагороду. Див. Євр. 2. 9-14; а також 5. 8-9 та 12. 1, 2, 3; Івв. 25. 10; Рим. 8. 17; 2 Тим. 2. 11, 12; 1 Петр. 2. 19, 20 і 4. 13. Але якби в цій його поведінці не було ніякої чесноти чи заслуги, якби вона не заслуговувала ані винагороди, ані слави, ані хвали, оскільки все, що він робив було необхідним і він не міг поводитися інакше, тоді чи знайшли б ми, вільні створіння, в його поведінці достойний приклад, який би хвилював нас і спонукав до терплячої наполегливості у творенні добра, у прагненні до честі, слави та доброчесних діянь?

Бог від себе висловлює глибоке задоволення праведними діяннями цього свого слуги. “Господь задоволений праведністю Його” (Іс. 42. 21)*  Про жертвоприношення у Старому Заповіті говориться, що вони солодкі Богові, але послух Христові приносить Богові набагато більше радості, ніж вони. “Жертви й приношення Ти не схотів, Ти розкрив мені уші цілопалення й жерви покутної Ти не жадав. Тоді я сказав: “Ось я прийшов із звоєм книжки, про мене написаної”. Твою волю чинити, мій Боже, я хочу, і Закон Твій – у мене в серці” (Пс. 40. 7-9). “Це Син Мій улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!” (Мт. 17. 5). І Христос каже нам прямим текстом, що Отець любить його за його бездоганний послух за його добровільну згоду піти на смерть, щоб виконати наказ Отця; “Через те Отець любить мене, що Я власне життя віддаю, щоб ізнову прийняти його. Ніхто в Мене його не бере, але Я Сам від Себе кладу його. Маю владу віддати його, і маю владу прийняти його знову – Я цю заповідь узяв від свого Отця” (Ів. 10. 17, 18).

–––––

* Переклад з англомовного тексту автора. В укр. перекладі Біблії – текст інший (прим. перекл.)

І якби не було ніякої заслуги в послухові Христа та в його готовності прийняти смерть, якби ці його якості не були гідні хвали та найвищої винагороди, сили небесні дуже помилилися б у тих своїх діях, про які розповідається в Об. 5. 8. 12: “А коли Він узяв книгу, то чотири тварини й двадцять чотири старці попадали перед Агнцем, а кожен мав гусла й золоті чаші, повні пахощів, а вони – молитви святих. І нову пісню співають вони, промовляючи: “Ти достойний узяти цю книгу, і розкрити печатки її, бо ти був заколений, і кров’ю Своєю Ти викупив людей Богові, а усякого племени, і язика, і народу, і люду, і Ти їх зробив для нашого Бога царями і священиками, і вони на землі царюватимуть! І я бачив і чув голос багатьох анголів навколо престолу, і тварин, і старців – і число їх було десятки тисяч раз по десять тисяч і тисячі тисяч. І казали вони гучним голосом: “Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу, і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення!””

Христос говорить про життя вічне, що його він має прийняти як винагороду за послух заповідям Отця; “Бо від Себе я не говорив, а Отець, що послав Мене, – то Він Мені заповідь дав, що Я маю казати та що говорити. І відаю Я, що Його ота заповідь – то вічне життя. Тож що Я говорю, то так говорю, як Отець мені розповідав” (Ів. 12. 49. 50). Бог обіцяє дати йому уділ між великими за його вірну й праведну службу, за його незламну доброчесність, що витримала такі великі випробування та прикрості. “Він через муки Своєї душі буде бачити плід та й насититься. Справедливий, Мій Слуга, оправдає пізнанням Своїм багатьох і їхні гріхи понесе. Тому то дам уділ Йому між великими і з потужними буде ділити здобич за те, що на смерть віддав душу Свою і з злочинцями був порахований, хоч гріх багатьох сам носив і заступавсь за злочинців!” (Іс. 53, 11, 12). У Святому Письмі говориться про те, що Бог винагороджує його багато щедріше, аніж своїх інших слуг: “Але Він умалив самого себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина. Він упокорив себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної. Тому й Бог повищив Його та дав Йому ім’я, що вище над кожне ім’я” (Фил. 2. 7, 8, 9). “Ти полюбив справедливість, а безззаконня зненавидів, тому намастив Тебе Бог, Твій Бог, оливою радости понад друзів Твоїх” (Пс. 45, 8).

Немає жодних підстав вважати, що чудесні вигоди, якими обдарував Бог Христа за його послух, не мають нічого спільного з винагородами. Зрештою, що таке винагорода в найочевиднішому значенні цього слова, як не вигода, що надається  за високі моральні якості або поведінку на відзнаку задоволення цими високими моральними якостями та поваги й ласки, на які заслуговує той, хто цими якостями володіє? Якщо ми дуже уважно розглянемо природу винагороди й виділимо її найхарактерніші ознаки й додамо до них власні заслуги та переваги винагороджуваного та ті вигоди, які він одержує внаслідок даної йому обіцянки; то ми переконаємося в тому, що в цьому описі немає нічого такого, про що б  Святе Письмо не говорило прямим текстом як про ту славу й ті привілеї, які були надані Христу за його страждання і про які ми вже говорили вище; Христос здобув велику славу й одержав славні вигоди за ті якості своєї чудесно досконалої поведінки, які ми називаємо праведністю та послухом; той, хто надав Христові ці вигоди, виявив велику ласку, любов та задоволення за його праведність та його послух;  він надав їх, виконуючи свою обіцянку винагородити цей послух; і Христос одержав ці вигоди за те або тому, що  не порушив цього послуху.

До всього цього я можу ще додати, що Ісус Христос, перебуваючи серед нас у плоті, мусив терпіти постійні випробування. Останній Адам, як називає Христа апостол Павло (1 Кор. 15. 45; Рим. 5, 14), перейшовши в людську природу й узявши собі роль слуги та виконуючи закон, згідно з яким він мусив заступатися й діяти за нас, був підданий випробуванням, як і перший Адам. Доктор Вітбі пише про такі три речі, які свідчать про те, що особу піддано випробуванням (у своїх “П’ятьох пунктах”, сс. 298, 299): коли про ті прикрості, які вона переживає, говориться як про випробування або спокуси, коли вона стає суб’єктом обіцянок і коли вона змушена чинити опір підступам Сатани. Безперечно, що всі ці три речі мають безпосередній стосунок до людського життя Христа. Про дані йому обіцянки я вже говорив. Труднощі та прикрості, які доводилося йому терпіти, Святе Письмо називає його спокусами або випробуваннями: “Ви ж оті, що перетривали зо Мною в спокусах [або випробуваннях] моїх” (Лк. 22. 28). “Бо в чому був Сам постраждав, випробовуваний [або підданий спокусам], у тому Він може й випробовуваним помогти” (Євр. 2. 18). “Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випоробовуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха” (Євр. 4. 15). А того, що його постійно спокушав Сатана, гадаю, ніхто заперечувати не стане.