Свобода волі

Розділ одинадцятий. Про нібито несумісність цих принципів із моральним характером Бога

Висновки, до яких ми прийшли, розглядаючи заперечення проти нашої доктрини, які ми описали вище, можуть виявитися цілком достатніми для того щоб відповісти на переважну більшість таких заперечень і втихомирити армініян, які крикливо звинувачують кальвіністів у нібито несумісності кальвіністських принципів із моральними досконалостями Бога, що знаходять свій вияв у тому, як він править людством. Зокрема ми з особливою ретельністю розглянули сумісність такої доктрини необхідності з адекватністю та раціональною розумністю Божих заповідей і наказів, обіцянок і погроз, винагород і покарань: ми відповіли також на прискіпування наших опонентів, котрі заявляють, ніби доктрина необхідності робить Бога автором гріха; а також на їхнє заперечення проти наших принципів, як нібито таких, котрі суперечать щирості Бога в його постановах, зверненнях та переконуваннях, ми відповіли, висунувши цілком слушне припущення про наявність у Бога не лише тієї волі, яку він подав нам у своєму одкровенні, а й волі таємної: тобто, що не буде ніякої суперечності, коли ми припустимо, що існує таємна воля Бога, що його напередпризначення та дозвіл на те, аби могли відбутися ті або ті події, можуть бути такими, внаслідок яких певні речі ніколи не відбудуться, хоч обов’язок людини полягає в тому, щоб домагатися цього, а отже, й перцептивна воля Бога наполягає, щоб вона цього домагалася; а це те саме, якби ми сказали, що Бог може щиро наказувати й вимагати від неї, щоб вона цього домагалася. А якщо він буде щирим, віддаючи їй такі накази, він може, з цієї ж таки причини, бути щирим тоді, коли радить їй, закликає її та переконує, щоб вона це робила. Поради та заклики – це вияви перцептивної волі Бога, вони показують нам, що Бог любить і що, саме в собі, як людський акт, приємне його серцю; але вони не стосуються його розпорядної волі й тієї стратегії, яку він обирає як частину своєї нескінченної схеми речей. Ми, зокрема, з усією ретельністю показали, в частині третій, розділ четвертий, що така необхідність, яка випливає з нашої доктрини не суперечить властивостям та адекватності Божественних наказів; і з цієї ж таки причини не суперечить щирості закликів та порад – про це йдеться у висновку, поданому в кінці того розділу. Більше того, ми показали, в частині третій, розділі сьомому, висновок перший, що це заперечення армініян стосовно щирості та викоритання Божественних настанов, закликів та порад вочевидь спрямоване проти них самих.

Та незважаючи на все це, я хотів би далі зазначити, що трудність примирення щирості Божественних порад, закликів та переконувань із такою наперед відомою фіксованістю всіх подій, яка припускається, не є чимось специфічним саме для цієї схеми в тих її характеристиках, якою вона відрізняється від поглядів переважної більшості армініян, які визнають абсолютне напередзнання Бога: і тому нерозумно висувати її як заперечення проти тих моїх поглядів, у яких я розходжуся з ними. Головна трудність, яка впадає у вічі першою, в цьому випадку, є такою: що Бог, радячи, закликаючи та переконуючи, незаперечно показує, що він прагне, намагається і вдається до спроб переконати в необхідності тієї події, на яку спрямовані його настанови та заклики; тоді як неможливо, щоб хай там яка розумна істота щиро прагнула або намагалася домогтися події, водночас твердо знаючи, що така подія не відбудеться; й було б абсурдно припускати, що Бог, у своїх закликах та порадах, ставить собі за мету домогтися речі, котрої, як він це чудово знає, неможливо домогтися такими засобами.  Ну, а якщо Бог це знає з абсолютною й незаперечною певністю, то не має жодної різниці, в який спосіб він приходить до цього знання. Якщо він знає це через необхідність, яку знаходить у речах або якось інакше, то це нічого не змінює. Але самі ж таки армініяни допускають: те, що Бог закликає й переконує людей робити те, що як у той самий час йому достеменно відомо, ніколи не буде зроблене, не свідчить про його нещирість; бо вони допускають, що Бог має певне напередзнання про всі людські гріховні дії та гріховну бездіяльність. І як це імпліцитно допускає більшість армініян, так і всі ті, котрі вдають, ніби визнають Святе Письмо словом Бога, мусять погоджуватися з цим, хочуть вони чи не хочуть. Бог наказав фараонові й порадив йому відпустити Божий народ, і він удався до аргументів та переконувань, щоб спонукати його вчинити так; він викладав перед ним аргументи, взяті зі своєї нескінченної величі та всемогутньої влади (2 М. 7. 16) і знову й знову застерігав його від фатальних наслідків, що спіткають його, якщо він так не зробить (розд. 8. 1, 2, 20, 21; розд. 9. 1–5, 13–17 і розд. 10. 3, 6). Він наказував Мойсеєві та старійшинам Ізраїлю піти до фараона й благати його, щоб він відпустив народ; і водночас він сказав їм, що напевне знає – фараон не зглянеться на їхні благання. “І прийдеш ти та старші Ізраїлеві до єгипетського царя, та й скажете йому: Господь, бог євреїв, стрівся був нам. А тепер ми підемо в триденну дорогу в пустиню і складемо жертви Господеві, Богові нашому”. І “Я знаю, що єгипетський цар не дасть вам піти” (1 М. 18. 19). Так і наш святий Спаситель того вечора, коли він був зраджений, знав, що Петро ганебно зречеться його перед ранком; бо він сказав це йому з урочистими нотами в голосі, що показати невідворотність цієї події; і він сказав своїм учням, що всі вони спокусяться через нього в цю ніч (Мт. 26. 31–35; Ів. 23. 38; Лк. 22. 31–34; Ів. 26. 32). А проте їхнім обов’язком було уникати таких речей; то були дуже гріховні речі, які Бог заборонив їм робити а тому вони повинні були остерігатися їх і молитися, щоб не впасти в спокусу; і вони були зобов’язані так зробити, послухавшись порад та переконувань Христа, з якими він звертався до них у той самий час. “Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу” (Мт. 26. 41). Тож хоч би які труднощі були пов’язані з цією проблемою, її не можна висувати як заперечення проти будь-яких принципів, що були висунуті проти принципів армініян; і я маю не більше клопоту зі спробами обминути цю трудність, аніж мають вони або взагалі всі ті, котрі вважають себе християнами, і визнають священний авторитет Святого Письма. Проте я тішу себе надією, що цю проблему, можливо (з Божою допомогою) буде конкретніше й ширше розглянуто в якомусь майбутньому трактаті, присвяченому доктрині напередпризначення.

Але я хотів би тут зазначити, що хоч би який крик здіймали оборонці того поняття свободи волі, проти якого я виступаю, засуджуючи доктрину кальвіністів, які нібито намагаються вселити людям сумнів щодо моральних досконалостей Бога; саме їхня схема, а не схема кальвіністів, може бути слушно звинувачена за це. Бо одним із фундаментальних пунктів їхньої схеми впорядкування речей є твердження, що свобода волі, яка полягає в самодетермінації, без будь-якої необхідності, істотна для моральної діяльності. А це те саме, якби ми сказали, що така детермінація волі, незалежна від будь-якої необхідності, мусить знаходити вияв у всіх розумних істотах, у тих речах, де вони виступають як моральні діячі або в їхніх моральних актах: а з цього випливає, що воля Бога не детермінується необхідно ані в жодній із ситуацій, де він виступає як моральний діяч, ані в будь-якому з його актів, що мають моральну природу: таким чином у всіх тих випадках, коли він діє свято, справедливо й правдиво, він не діє необхідно; тобто його воля не детермінується необхідно діяти свято і справедливо; бо якби вона детермінувалася необхідно, він не міг би вважатися моральним діячем у таких діях; його воля перебувала б під тиском необхідності, а необхідність, як вони кажуть, несумісна з моральною діяльністю. “Він не може діяти інакше; він не має свободи, щоб робити так, як йому заманеться; він детермінується неуникною, неподоланною необхідністю; тому така діяльність – це не моральна діяльність; більше того, це не діяльність узагалі, в точному значенні цього слова: необхідний діяч – то не діяч; він пасивний і підпорядкований необхідності, те, що він робить, – то не його робота, а наслідок необхідності, що передує кожному з його актів”. Така логіка цілком відповідає їхньому способу аргументації. Але якщо ми станемо її слухати, то що станеться з нашими доказами на користь моральних досконалостей Бога? Як ми зможемо довести, що Бог, поза всяким сумнівом, у кожній ситуації, робитиме лише те, що святе й справедливе, якщо його воля не детермінується в процесі її розгортання ніякою необхідністю? Ми не маємо жодного іншого способу довести, що будь-яка річ неодмінно буде, крім того як послатися на необхідність такої події. Там, де ми не бачимо ніякої необхідності, і знаємо, що та або та річ може бути, а може й не бути, там ми неминуче опиняємося в стані розгубленості. Ми не маємо іншого способу належно й правдиво показати моральні перфектності Бога, крім як запозичити той метод, за допомогою якого доводить їх пан Чаб на сс. 252, 261, 262, 263 своїх “Трактатів”, тобто, що Бог мусить необхідно й досконало знати, що є найдостойнішим і найвартіснішим у собі, бо, згідно з природою речей, саме на цих об’єктах мусить зупиняти свою увагу найкращий і найадекватніший вибір. А що такі речі найбільш достойні бути обраними, то буття, яке володіє всезнанням, мусить це бачити й розуміти; а буття, яке водночас володіє і всезнанням і самодостатністю не може піддатися спокусі й відкинути це; а тому воно необхідно мусить хотіти те, що є найкращим. І таким чином, через цю необхідність детермінування Божої волі на добре та найкраще ми доводимо досконалість морального характеру Бога.

Висновок. З наведених вище міркувань випливає, що більшість аргументів, запозичених зі Святого Письма, якими армініяни користуються для підтримки своєї схеми, допомагають їм лише вважати бажане за дійсне. Бо в цих своїх аргументах вони насамперед наполягають на тому, що без такої свободи волі, якою вони її собі уявляють, люди не можуть бути справжніми моральними діячами, не можуть вони також підкорятися наказам, прислухатися до порад, переконувань, умовлянь, обіцянок, погроз, не можуть бути ані винагороджені, ані покарані; і що без такої свободи волі людям немає сенсу ані пильнувати, ані остерігатися, ані старатися, намагатися чи вдаватися до яких завгодно засобів із метою уникнути гріха або наблизитися до святості, уникнути покарання або досягти щастя: і припустивши всі ці речі, які мають велику вагу в нащих дебатах, вони починають колупатися у Святому Письмі й нагромаджують велику купу заповідей, порад, закликів, застережень, переконувань, умовлянь, обіцянок та погроз (а всього цього вони, безперечно, можуть знайти там цілком досить; Біблія, як усім відомо, переповнена таким речами, від самого свого початку й до кінця);  а після цього вони з торжеством заявляють, що Святе Письмо майже повністю на їхньому боці, мовляв, абсолютна більшість текстів, які там є, з усією очевидністю підтримують їхню схему, й лише незначна меншість схиляються до протилежної. Але нехай вони спочатку прояснять свої головні засади, які стосуються найпринциповіших суперечних питань і які вони вважають самоочевидними й ні в чому не суперечними із собою й наведуть очевидні докази їхньої істинності; й тоді вони здобудуть перемогу, не звертаючись до жодної цитати зі Святого Письма, й усі ми будемо готові її визнати. Бо ніхто не стане заперечувати проти того, що є безліч заповідей, настанов, обіцянок, погроз і всього такого в Біблії. Але поки вони не зроблять того, що від них вимагається, їхнє висмикування таких текстів зі Святого Письма буде незначущим і марним.

Далі можна було б зауважити, що ті тексти зі Святого Письма, на які вони посилаються, насправді спрямовані проти них, а не за них. Бо ми з усією ясністю показали, що саме їхня схема, а не наша, несумісна із застосуванням мотивів та переконувань або хай там яких моральних засобів, щоб заохотити людей практикувати доброчесність або утримуватися від гріховних діянь; їхні принципи, а не наші, несумісні з моральною діяльністю та з моральним управлінням, із законом чи з настановою, з природою доброчесності чи пороку, винагородою чи покаранням і з усім тим, що має бодай якись стосунок до моральної природи, чи то з боку того, хто претендує на моральне управління, чи в стані діях або в поведінці того, хто підпорядкований цьому управлінню.