Свобода волі

Частина перша

Розділ перший, у якому йдеться про природу волі

Мабуть, можна подумати, що немає великої потреби в тому, щоб визначити або описати волю; адже це слово ми загалом розуміємо так само добре, як і будь-які інші слова, що їх ми можемо застосувати, описуючи її. І, либонь, так воно й мало би бути, якби філософи, метафізики та богослови-полемісти своїми висловлюваннями про це поняття не огорнули його густою темрявою. А що справи стоять саме так, то я думаю, буде корисно і сприятиме проясненню нашої подальшої розмови, якщо я все ж таки дещо скажу на цю тему.

Насамперед я хотів би зазначити, що воля (якщо не надавати значенню цього слова ніякої метафізичної витонченості) це очевидно щось таке, за допомогою чого розум обирає будь-яку річ. Здібність волі – це та здібність або спроможність, або принцип, завдяки якій розум має змогу обирати; акт волі – це те саме, що акт обрання або вибору.

Якщо хтось вважає, що досконалішим визначенням волі буде сказати, що воля – це щось таке, за допомогою чого душа або обирає, або відкидає, мене таке визначення задовольнить; хоча, думаю, досить буде сказати: воля – це щось таке, за допомогою чого душа обирає; адже в будь-якому акті волі розум обирає щось одне, віддаючи йому перевагу перед іншим; він обирає те або те, радше ніж протилежне, або радше, ніж відсутність або не-існування цієї речі. Таким чином, у кожному акті відкидання розум обирає відсутність відкинутої речі; позитивне й негативне постають перед розумом, аби він обрав щось одне, й розум обирає негативне; і те, що розум робить вибір у цьому випадку, власне, і є актом волі; коли воля визначає щось одне з двох, це визначення належить волі, але це те саме, що зробити вибір. Отже, хоч би якими словами називали ми акт волі – обрати, відкинути, схвалити, не схвалити, вподобати, не вподобати, прийняти, не прийняти, визначити, спрямувати, наказати, заборонити, відчути схильність або відразу, бути задоволеним чи незадоволеним чимось, – усе це можна звести до обрання. Ми кажемо, що душа діє під спонукою волі, коли вона діє селективно.

Пан Лок* стверджує: “Воля не означає нічого іншого, а лише спроможність або здатність віддавати перевагу або обирати”; а на сторінці попередній він каже: “віддавати перевагу, як мені здається, – це найточніший  вираз для акту хотіння”; але потім додає, що “мабуть, усе ж таки не зовсім; бо (каже він) хоч людина й віддає перевагу польоту над ходінням, проте хто може стверджувати, що вона будь-коли робила такий вибір?” Але той приклад, який він наводить, аж ніяк не свідчить про те, що в хотінні є щось інше, крім простого віддання переваги; бо ми повинні зважати на те, що є наступною й безпосередньою метою волі у стосунку до ходіння людини чи до будь-якої зовнішньої дії; а такою метою є не намір переміститися від одного місця до іншого, по земній поверхні чи в повітрі – це віддалені цілі віддання переваги – а таке чи таке використання спроможностей свого тіла. Те, що людина обирає або чому вона віддає перевагу або чому вона віддає перевагу, коли хоче ходити, це не переміститися в те місце, де вона хоче бути, а в певний спосіб використати свої ноги чи рухати ними для того, щоб дістатися до того місця. І коли вона хоче, щоб відбулися такі зміни в її тілі в даний момент, то це те саме, ніби вона обирає такі зміни або віддає їм перевагу в даний момент, або що такі дії їй більше до вподоби, аніж утримання від них. І Бог так створив та організував людську природу, так поєднав душу з тілом у досконалій гармонії, що коли душа віддає перевагу певному використанню свого тіла або певним змінам у ньому, або обирає таке використання і такі зміни, то ці зміни відбуваються негайно. Немає нічого іншого в діяльності мого розуму, щó я усвідомлював би, коли я йду, крім мого віддання переваги чи мого вибору, в кожен із послідовних моментів, щоб відбувалися такі зовнішні відчуття й такі рухи разом з узвичаєним сподіванням, що все відбуватиметься саме так; позаяк із досвіду ми знаємо, що відразу після віддання переваги такі відчуття й такі рухи відбуваються реально, негайно й постійно. Та коли ми говоримо про бажання літати, то все відбувається зовсім не так; бо хоч і можна сказати в якомусь приблизному розумінні, що людина обирає політ або віддає йому перевагу, проте в цьому випадку вона не обирає й не віддає перевагу, не прагне й не бажає за даних реальних обставин негайного використання членів свого тіла, для того щоб реалізувати задумане, бо не сподівається досягти бажаної мети через таке використання; тобто вона не віддає перевагу й не схиляється до подібного застосування можливостей свого тіла, бо точно знає, що за реальних обставин життя її зусилля будуть марними. Тому, якщо ми ретельно відберемо й розглянемо справжні об’єкти різних актів волі, то нам не здаватиметься на цьому та на інших подібних прикладах, що існує якась різниця між хотінням і відданням переваги; або що коли людина обирає якусь річ, віддає їй перевагу або вона подобається їй найбільше, то це не те саме, що вона хоче цю річ; до того ж ці акти волі, як здається, цілком узгоджуються з тими загальними й природнішими спонуками людей, за якими формується мова. Таким чином, акт волі зазвичай знаходить свій вираз у тому, що людині до вподоби зробити так або так; і коли ми кажемо, що людина робить, як їй хочеться, або робить, як їй до вподоби, то в повсякденній мові це означає одне й те саме.

––––––

* Human Understanding. Edit. 7, vol. I, p. 197 (прим. автора).

Пан Лок* каже: “Воля цілком відрізняється від бажання, яке в тих самих діях може домагатися цілком протилежного тому, до чого спрямовують нас акти нашої волі. Людина (каже він), якій я не можу відмовити, може примусити мене переконувати в чомусь іншу людину, тоді як у той час, коли я говорю, я можу мати бажання, щоб мої аргументи не подіяли на неї. У цьому випадку, як здається очевидним, воля та бажання йдуть усупереч одне одному”.  Я не думаю, що воля й бажання – це слова з одним і тим самим значенням: воля, як здається, це слово з більш загальним значенням, яке охоплює речі присутні й відсутні. Бажання має стосунок до чогось відсутнього. Я можу віддавати перевагу своєму нинішньому розташуванню та позі (скажімо сидіти тихо або з розплющеними очима), а отже, й хотіти цього. Але я не думаю, що воля й бажання – поняття такі вже різні, що існують ситуації, коли вони реально йдуть одне одному всупереч. Людина ніколи, за будь-яких обставин, не захоче чогось такого, що суперечить її бажанням, і не бажатиме чогось такого, що суперечитиме її волі (її хотінню). Розглянутий вище приклад, який наводить пан Лок, не може правити за доказ, що так буває. Людина може, з якихось міркувань, захотіти говорити щось таке, що має тенденцію переконувати співрозмовника, й водночас може мати бажання, щоб ці переконування не переконали його; але при цьому її воля та її бажання аж ніяк не йдуть одне одному всупереч; те, чого вона хоче, це те саме, чого вона бажає; і не може бути ситуації, коли вона хотіла б одного, а бажала протилежного. У наведеному прикладі ми з недостатньою ретельністю з’ясували, чого саме людина хоче, і чого саме вона бажає: якби ми це зробили, то переконалися б, що воля й бажання не заходять між собою в жодну суперечність. Воля, що спирається на певні міркування, велить їй промовляти такі слова; і ці ж таки міркування, безперечно, так на неї впливають, що вона не бажає протилежного; обміркувавши всі обставини, вона обирає промовляти такі слова, й вона не бажає не промовляти їх. І те саме стосується й речі, яку пан Лок називає бажаною, тобто щоб слова, хоч вони й прагнуть бути переконливими, не були ефективними в цьому своєму прагненні; її воля цьому не суперечить; вона не хоче, щоб вони були ефективними, а радше хоче, щоб вони не були ефективними, як вона й бажає. Для того, щоб показати, що воля й бажання можуть іти всупереч, треба було б довести, що вони можуть суперечити одне одному в одному й тому самому або в стосунку до того самого об’єкта волі або бажання. Але тут ми маємо два об’єкти; і в кожному з них, узятому зокрема, воля й бажання узгоджуються. І не випадає дивуватися, що вони не узгоджуються в різних речах, хоч би як мало вони відрізнялися за своєю природою. Воля може не узгоджуватися з волею, а бажання з бажанням – у різних речах. Як і в тому прикладі, що його наводить пан Лок, людина може, з якихось міркувань, бажати вдатися до переконувань і водночас бажати, щоб вони не подіяли; а проте ніхто й ніколи не скаже, що бажання може суперечити самому собі, або що це доводить, ніби бажання – абсолютно інша річ, ніж бажання. Те саме можна зауважити й про інший приклад, який наводить пан Лок, коли людина бажає, щоб їй полегшили біль і так далі.

––––––

* Human Understanding, vol. I, p. 203, 234 (прим. автора).

Та ми не станемо далі затримуватися на питанні, чи бажання й воля і  чи віддання переваги та хотіння – це різні речі чи ні; я думаю, всі погодяться, що в кожному акті волі присутній акт вибору; а в кожному хотінні є віддання переваги або домінантна схильність душі, внаслідок чого душа в даний момент перебуває поза станом цілковитої байдужості у стосунку до прямого об’єкту хотіння. Тому в кожному акті або в кожній спонуці волі має місце певна налаштованість розуму або схильність обрати один спосіб дій, радше ніж інший; і душа воліє мати або робити одне, а не інше, або не мати й не робити щось одне, а не інше; і там, де не існує абсолютно ніякого віддання переваги або вибору, а існує досконала й непорушна рівновага, немає місця для хотіння.