Свобода волі

Розділ четвертий. Чи може хотіння виникнути без причини, через активність природи душі

Автор “Есею про свободу волі в Богові та в створіннях” у відповідь на заперечення проти його доктрини про спроможність волі детермінувати саму себе (сс. 68, 69),  в якому говорилося, що ніщо не є і не відбувається без достатньої причини того, чому воно є і чому воно існує або відбувається в такий спосіб, а не в якийсь інший, допускає, що  це справді так, коли йдеться про речі тілесні, які є, у властивому й філософському розумінні, пасивним буттям; але він заперечує, що так само відбувається, коли йдеться про дух, який є буттям активної природи і який має джерело діяльності в собі й тому спроможний детермінуватии себе. З чого з усією очевидністю випливає, що така подія як акт волі може відбуватися в межах духу без наявності достатнього резону, чому вона відбувається або чому вона відбувається саме в такий спосіб, а не в якийсь інший унаслідок діяльності природи духу. Але не випадає сумніватися, що цей автор виявляє велику необачність та недбалість у своїх висновках, бо:

1. Те заперечення або трудність, про яку згадує цей же таки автор, він начебто забуває, формулюючи свою відповідь або пропонуючи своє розв’язання. Трудність, про яку він сам же таки говорить, полягає ось у чому: як може відбутися подія без достатньої причини на те, чому вона відбувається або чому вона відбувається саме в такий спосіб, а не в якийсь інший? Замість розв’язати цю трудність або відповісти на це запитання у стосунку до волі, як він обіцяє, він забуває про свою обіцянку й відповідає на зовсім інше запитання, що цілком відрізняється від попереднього й анітрохи з ним не узгоджується, тобто: “Якою є достатня причина того, чому ця подія відбувається, і чому вона відбувається саме в такий спосіб, а не в якийсь інший?” І він пояснює причину самодетермінацією активного буття, стверджуючи, що цієї причини досить для утворення наслідку;  і залишає трудність абсолютно нерозв’язаною, а запитання без відповіді, яке, проте, повертається до нього уже в такій формі: “Як самодетермінація душі, про яку йдеться, увійшла в існування і стала такою, якою вона є, без причини?” Діяльність душі може наділити її спроможністю бути причиною наслідків; але вона аж ніяк не наділяє її спроможністю і не допомагає їй бути суб’єктом наслідків, які не мають причини, бо саме такої думки дотримується автор щодо актів волі. Діяльність природи наділяє буття спроможністю створювати наслідки й детермінувати спосіб їхнього існування в собі й без причини не більшою мірою, аніж поза собою, в якомусь іншому бутті. Але якщо активне буття спроможне, через свою діяльність, створювати й детермінувати наслідок у якомусь зовнішньому об’єкті, то наскільки абсурдно було б стверджувати, що наслідок був створений без причини!

2. Питання полягає не в тому: “Як дух, наділений активністю, починає діяти?”, а радше в тому: “Чому він здійснює саме такий акт, а не інший?” або: “Чому він діє в напрямку саме такої конкретної детермінації?” Якщо активність природи – це причина того, чому дух (людська душа, наприклад) діє, а не пебуває в бездіяльності, проте сама вона не може бути причиною того, чому ця діяльність відбувається саме так і обмежується, спрямовується та детермінується саме в такий спосіб, а не в якийсь інший. Активна природа – це річ загальна; саме спроможність або схильність природи до дій, у загальному плані, може бути причиною того, чому душа починає діяти, коли їй випадає така нагода або такий резон; але це не може бути достатньою причиною того, чому душа здійснює саме такий конкретний акт і саме в такий час, а не якийсь інший акт у якийсь інший час. Для цього мусить існувати щось іще, окрім загальної схильності до дій; мусить існувати конкретна схильність до цієї індивідуальної дії. Якби ми запитали, чому душа людини обирає такий вид діяльності, а не якийсь інший; і якби ми відповіли, що душа використовує свою схильність до дій саме в такий спосіб, а не в якийсь інший тому, що вона наділена властивістю активності, то чи змогла б така відповідь задовольнити людину, наділену раціональним глуздом? Чи радше не видалася б вона їй безглуздою та недоречною?

3. Активне буття може домогтися своєю діяльністю лише тих наслідків, які випливатимуть із цієї його діяльності; воно нічого не може досягти своєю діяльністю, крім того, що може бути створене цією діяльністю, тобто нічого, крім плодів реалізації такої діяльності; воно нічого не зможе створити якщо його схильність до діяльності спатиме. Але реалізація його схильності діяти – це і є діяльність; а отже, його діяльність або реалізація його схильності діяти мусить передувати наслідкам його діяльності. Якщо активне буття створює наслідок в іншому бутті, на яке спрямована його діяльність, наслідок, що виникає з його діяльності, то ця діяльність має бути спершу активізована або реалізована, після чого й утвориться її наслідок. Так само мусить бути, з не меншим резоном, якщо активне буття є своїм власним об’єктом і його діяльність спрмована на самого себе, з метою створити й детермінувати якийсь наслідок у самому собі; і в цьому випадку реалізація його активності мусить передувати наслідку, який воно створює та детермінує. Тому його активність не може бути детермінацією першої дії, ані реалізацією самої активності, з якої утворюються наслідки дій; бо таке припущення прмводить до суперечності; це було б те саме, якби ми сказали, що перша реалізація активності передує першій реалізації активності і є її причиною.

4. Що душа, хоч вона і є активною субстанцією, може диверсифікувати свої дії лише тоді, коли починає діяти; або не може бути причиною, яка детермінує різні акти або будь-які різні наслідки, іноді одного виду, а іноді – іншого, в якийсь інший спосіб, аніж через послідовність своїх власних різних актів, підтверджується таким міркуванням: бо в такому випадку одна й та сама причина, одна й та сама причинна спроможність, сила або вплив, без варіацій у будь-якому плані, можуть створювати різні наслідки в різний час. Бо субстанція душі, яка є однаковою, коли вона ще не почала діяти, та природа душі, що є однією й тією самою, перш ніж вона буде реалізована (йдеться про передування в порядку природи), може спричиняти різні наслідки, тобто різні хотіння в різний час. Але субстанція душі до того, як вона починає діяти, і її активна природа до того, як вона буде реалізована, є однаковими без жодних варіацій, Бо першу варіацію в причині спричиняє якийсь акт, лише він може вплинути на реалізацію, силу або дію причини. Але якщо так, то душа не наділена різною каузальністю, чи різною каузальною силою чи впливом у створенні різних наслідків; звідси стає очевидним, що душа ніяк не впливає на розмаїття наслідків і непричетна до цього розмаїття і що розмаїття наслідків не можна пов’язувати з якимись властивостями душі; або, що одне й те саме, душа не детермінує розмаїття наслідків; а це суперечить припущенню. Щоправда субстанція душі, перш ніж вона починає діяти і перш ніж виникає будь-яка відмінність у цьому стосунку, може перебувати в різному стані та в різних обставинах; але ті, проти кого я виступаю, не погоджуються з тим, що різні обставини, в яких може перебувати душа, можуть бути причинами, що детермінують акти волі, оскільки таке припущення суперечило б  їхньому уявленню про самодетермінацію та саморух.

5. Припустімо, як роблять ці богослови, що, в строгому розумінні, не існує ніяких актів душі, а існують лише вільні хотіння; з цього випливатиме, що душа є активним буттям не більшою мірою, аніж вона є буттям, що спроможне хотіти та обирати. Але створювати наслідки в такий спосіб – це те саме, що створювати наслідки внаслідок та у відповідності до власного вибору. А якщо так, тоді не випадає сумніватися, що душа своєю діяльністю не створює всі свої власні акти волі та вибору безпосередньо; бо це, згідно з припущенням, означало б продукувати всі свої вільні акти вибору усвідомлено й вибірково або внаслідок своїх актів вільного вибору, а це приводить справу прямо до згадуваної вище суперечності, тобто до акту вільного вибору, який передує актові вільного вибору. Згідно з тим уявленням, яке мають ці панове про діяльність, якщо в розумі виникає хотіння без вільного акту волі або вибору, який би детермінував і створював його, тоді розум не є активною та усвідомленою причиною цього хотіння; тому що воно не виникає внаслідок вибору або спланованих дій і не регулюється ними. А отже, неможливо, щоб розум був активною та усвідомлюваною причиною, яка детермінує перше й головне хотіння, яке має стосунок до справи. Те, що розум є причиною, яка планує, лише наділяє його спроможністю створювати наслідки згідно зі своїм планом; але цей факт не наділяє його спроможністю бути причиною, яка планує свої власні плани.Те, що розум є причиною, яка обирає, лише наділяє його спроможністю створювати наслідки згідно з варіантами свого вибору й відповідно до них; але цей факт не може наділити його спроможністю бути елективною причиною варіантів власного вибору; тому, що це припускає діяльність вибору перед початком діяльності вибору. Отже, той факт, що розум – це активна причина, наділяє його спроможністю створювати наслідки згідно зі своїми актами, але він не може наділити його спроможністю бути причиною, яка детермінує всі його власні акти;  бо це було б суперечністю вже розглянутого зразка, оскільки припускало б існування акту детермінації, який би передував найпершому актові детермінації і здійснював каузальний вплив на його існування та спосіб цього існування.

Отже, коли говорять про те, що душа наділена спроможністю спричиняти й детермінувати свої власні хотіння як буття, що його Бог наділив спроможністю до дій, то я не можу уявити собі чогось іншого, як таке: що Бог наділяє душу спроможністю принаймні іноді розбуджувати в собі хотіння на свою власну втіху або за своїм власним вибором. Але це, безперечно, передбачає, в усіх таких випадках, наявність вибору, що передував би всім хотінням, що спричиняються в такий спосіб, навіть найпершому з них; а це приводить нас до вже згадуваного великого абсурду.

Таким чином, активність природи душі анітрохи не усуває тих труднощів, які супроводжують уявлення про спроможність волі детермінувати саму себе;  і вона жодною мірою неспроможна допомогти в подоланні тих абсурдних суперечностей та неузгодженостей, які у зв’язку з цим виникають.