Свобода волі

Розділ десятий. Про першу появу гріха у світі

Викладені вище міркування можуть послужити для того, щоб спростувати або прояснити багато заперечень, пов’язаних із питанням про те, як гріх уперше прийшов у світ; бо лунають голоси, ніби з нашої доктрини можна зробити висновок, що Бог був автором першого гріха, бо саме він так упорядкував і розташував обставини та речі, що з його дозволу гріховний акт повинен був необхідно відбутися і так далі, і таке інше. Тому я знову й знову стану повторювати те, що вже було сказано, тобто, що така необхідність не доводить, що Бог – автор гріха, в будь-якому поганому розумінні або в будь-якому розумінні, що зазіхало б на свободу людини, яка знаходить вияв у її моральній діяльності або спроможності бути звинуваченою, винною або заслуговувати на покарання.

Проте якби хтось усе ж таки захотів витлумачити цю ситуацію в такий спосіб, що Бог, коли він створив людину, міг так упорядкувати й розташувати свої обставини, що з цих обставин, а також з огляду на те, що Бог перестав допомагати створеній ним людині та припинив свій Божественний вплив на неї, її гріх повинен був неминуче відбутися, а отже, могло бути й так, що коли Бог створював першу людину, то він заклав принцип неуникного гріха в її серце, то у відповідь на це заперечення я сказав би так:

1. Існувала загальна опінія, що коли гріх прийшов у людське існування і з’явився у світі, то він, напевне, постав із недосконалості, яка властиво притаманна створінню як такому й Бог міг і не бути джерелом чи фактором її появи. Але цього вже не можна було б сказати, якби людину на самому початку було створено з гріхом у серці; принаймні в тому випадку, якби постійний принцип і звичка до гріха не були започатковані якимсь поганим актом творіння. Якби гріх не постав із недосконалості створіння, то не впадало б у вічі з такою очевидністю, що він виник не від Бога як позитивної причини та його реального джерела. Але ми не можемо дозволити собі зайняти тут стільки місця, щоб повністю розглянути всі труднощі, які виникають у зв’язку з проблемою першої появи гріха у світі.

А тому

2. Я хотів би зазначити, що заперечення висунуті проти доктрини, яка була запропонована як альтернативна армініянському уявленню про свободу, й побудовані на цих труднощах, цілком недоречні; бо ніяких додаткових труднощів не може виникнути внаслідок застосування схеми, відмінної від їхньої в такий спосіб, і жодну трудність не можна ані усунути, ані обминути, якщо погодитися з їхньою схемою або прийняти її. Ніщо з того, що армініяни кажуть про випадковість або самодетермінацію людської спроможності, не може пояснити, обминаючи якісь труднощі, як могло виникнути гріховне хотіння людства і людину було слушно звинувачено за нього. Сказати, що воля була самодетермінована або що її детермінував вільний вибір у цьому гріховному хотінні, – а це те саме, якби ми сказали, що перше гріховне хотіння було детерміноване попереднім гріховним хотінням, – не усуне труднощів. Це дивний спосіб усунення труднощів – створити більші, щоб подолати ці. Сказати що два додати два буде дев’ять, або що дитина народила свого батька, не розв’язує жодну проблему: не більшого ми досягнемо, якщо скажемо, що перший гріховний акт вибору відбувся перед першим гріховним актом вибору й обрав та детермінував його і спричинив його появу. Не кращим розв’язанням проблеми буде й такий варіант, коли ми скажемо, що перше гріховне хотіння обрало, детермінувало й створило себе; бо це те саме, якби ми сказали, що воно відбулося перед тим, як воно відбулося. Не далі ми просунемося у розв’язанні своїх труднощів і тоді, коли скажемо, що перше гріховне хотіння виникло випадково, без будь-якої причини, бо це те саме, якби на дуже важке запитання: як міг світ бути створений із нічого, – ми відповіли б, що він прийшов у буття з нічого, без будь-якої причини, про цю проблему ми вже згадували раніш. Тож якби ми припустили, що могло бути так, що перше погане хотіння виникло внаслідок абсолютної випадковості, без жодної причини, ми не обминули б жодної зі своїх складних проблем, пов’язаних із запитанням, чому Бог у всьому звинуватив людину. Бо як можна було скласти провину на людей за абсолютну випадковість, яка не мала причини і яку людина могла б спричинити не більшою мірою (в цьому сумніватися не доводиться), аніж будь-яка з причин зовнішнього походження? За допомогою таких розв’язань можна досягти не більшого, аніж якби якась особа, намагаючись дати раду кільком дивним математичним парадоксам про нескінченно великі та нескінченно малі кількості, почала б стверджувати, що деякі нескінченно великі кількості є нескінченно більшими, аніж інші нескінченно великі кількості; а також, що деякі нескінченно малі кількості нескінченно менші за інші, хоч ці, у свою чергу, також нескінченно малі; міркуючи в такий спосіб, можна було б скажімо, прийти до висновку, що людство дуже помилялося, виходячи з припущення, що більша кількість перевищує меншу; або що, помноживши сто на десять, ми одержимо одиницю.