Свобода волі

Розділ п’ятий, у якому показано, що коли ми припустимо, що ті речі, які стверджуються в цих хитромудрих розумуваннях, відповідають істині, то вони безглузді та недоречні і ніяк не можуть допомогти справі армініянської свободи; і як (таким нині є стан речей) армініянські автори змушені суперечити самим собі

Сказане нами в останніх абзацах попереднього розділу, показує не тільки, що активна природа душі не може бути резоном, чому акт волі існує або чому він виражає себе в такий спосіб, а не в якийсь інший; воно також показує, що якби могло бути так і могло би бути доведено, що хотіння є подіями випадковими, в тому розумінні, що їхнє буття і спосіб їхнього буття не фіксувалося б і не детермінувалося ані жодною причиною, ані жодним антецедентом, то це аж ніяк не послужило б меті армініян у їхніх намаганнях обґрунтувати свободу волі, згідно з їхнім уявленням про свободу, що нібито полягає в самодетермінації волі; а це означає, що кожен вільний акт волі нібито детермінується якимсь іншим актом волі, що відбувається раніше й детермінує його; а позаяк для волі детермінувати якусь річ – це те саме, що для душі детермінувати якусь річ, захотівши її, то воля не може детермінувати якийсь акт волі в інший спосіб, аніж захотівши цей акт волі або, що одне й те саме, обравши його. Отож у такому випадку мусять бути задіяні два акти волі, причому один має відбутися перед другим, причому перший буде пов’язаний із другим, а другий буде об’єктом першого й обиратиметься першим. Якщо воля не спричиняє й не детермінує акт через вибір, вона не спричиняє й не детермінує його взагалі; бо те, що не детермінується через вибір, не детермінується вільно або охоче; а сказати, що воля детермінує щось таке, чого душа не детермінує вільно, це те саме, якби ми сказали, що воля здійснює щось таке, чого душа не здійснює через свою волю.

Отож якщо дотримуватися армініянського погляду на свободу волі, тобто вважати, що воля детермінує свої власні акти, то слід дотримуватись і того давнього абсурдного та суперечливого переконання, що кожен вільний акт волі спричиняється й детермінується якимсь попереднім вільним актом волі; а це не узгоджується з тим поглядом, що вільні акти відбуваються без будь-якої причини і мають настільки випадковий характер, що не фіксуються жодною попередньою річчю. Отож від цієї думки слід відмовитися як такої, що нічого не полегшує і як такої, котра замість підтримувати цей вид свободи, насправді руйнує його.

І навіть тоді, коли ми припустимо, що душа детермінує акти власної волі в якийсь інший спосіб, аніж попереднім актом волі, то й таке припущення не допоможе належно обґрунтувати їхній погляд на свободу волі.  Якщо вона детермінує їх через акт розуміння або задіянням якоїсь іншої спроможності, тоді воля не детермінує сама себе; і тому від уявлення про самодетермінаційну спроможність волі доведеться відмовитися. А якої свободи можна досягти, згідно з їхнім власним уявленням про свободу, якщо душа детермінуватиметься не своїм власним вибором, а чимось іншим? Щоправда, акти волі можуть бути спррямовані й ефективно детерміновані та фіксовані; але це робитиметься не згідно з волею душі й не для її задоволення – реалізація вибору або волі не буде присутня у створенні наслідку; а якщо в цьому процесі не задіяні ані воля, ані вибір, тоді як може бути задіяна в ньому свобода волі?

Отож армініяни можуть говорити що завгодно про своє поняття свободи, яке полягає в тому, що воля детермінує свої власні акти, проте в будь-якому випадку це їхнє поняття руйнується. Якщо вони запевнятимуть, що кожен незалежний акт волі детермінується через власний вільний вибір душі або попередній незалежний акт волі, попередній у порядку часу або природи, то це приведе за собою ту велику суперечність, що перший вільний акт, який задіюється в цьому процесі, мусить бути детермінований вільним актом, який йому передує; ну а якщо вони скажуть, що незалежні акти волі детермінуються якимсь іншим актом душі, а не актом волі або вибору, то це також руйнує їхнє уявлення про свободу, яке виходить із того, що акти волі детермінуються самою ж таки волею; або якщо вони вважатимуть, ніби акти волі взагалі не детермінуються нічим таким, що їм би передувало, а що вони мають суто випадковий характер у тому розумінні, що не детермінуються і не фіксуються ніякою причиною, то це також руйнує їхнє поняття свободи, яке полягає в тому, що воля детермінує свої власні акти.

А що армініянське уявлення про свободу перебуває в такому непевному стані, то це призводить до того, що автори, які його захищають, скочуються до очевидних суперечностей, коли говорять на цю тему. Згадаймо, наприклад, доктора Вітбі: він, у своїх розважаннях на тему свободи волі* виступає проти кальвіністів, які вбачають свободу людини лише в її спроможності робити, що вона хоче, в чому вони цілком погоджуються з паном Гобсом. А проте він сам же таки звертається до того самого поняття свободи, називаючи його диктатом почуттів та здорового глузду людства і правилом, яке накинуте нам природою; а саме, він каже, що свобода – це спроможність діяти за власним бажанням або робити те, що ми хочемо**. Тобто, як він каже, свобода – це річ, приємна для почуттів та здорового глузду людства; а тому немає нічого дивного в тому, що він неусвідомлено визнає цей постулат, спрямований проти нього: бо якщо свобода полягає не в цьому, то що іще можна вигадати таке, в чому вона полягала б? Якщо ж ми скажемо, як наполегливо стверджує доктор Вітбі в іншому місці, що йдеться не тільки про свободу робити те, що ми хочемо, а також про свободу хотіти без потреби, то однаково до нас повертається запитання, в чому полягає свобода хотіти без потреби, як не в спроможності хотіти так, як нам до вподоби, не дозволяючи перешкодити нам у цьому протилежній потребі; або, іншими словами, у свободі для душі хотіти діяти, згідно з власним вибором? Більше того, цей же таки автор це допускає і припускає знову й знову, коли звертається до отців церкви, що їх він цитує як своїх гарантів. Так, наприклад, він посилається на Ориґена, наводячи його слова як свідчення на свою користь***: Душа діє за своїм власним вибором і має повну волю обирати те, що їй хочеться. Або ось такі слова мученика Юстина****: Доктрина християн полягає в тому, що людина нічого не робить і нічого не терпить за вироком долі, а що кожна людина творить добро або зло за своїм власним вільним вибором. А з Євсебія він наводить таку цитату: Якби ми припустили існування долі, то філософія й благочестя зазнають краху; усе тоді залежало б від необхідності, яку накидають нам зорі, а не від медитацій та вправ, що випливають із нашого власного вільного вибору. А ось слова Макарія: Бог, щоб зберегти свободу людської волі, дозволив їхнім тілам помирати, щоб надати їм змогу обертати свої зусилля на добро чим зло за своїм власним вибором. Ті, котрі керуються Святим Духом, не перебувають під жодною необхідністю й наділені свободою обертати свій погляд туди чи туди й робити в цьому житті те, що хочуть.

–––––––

* У своїй книжці про П’ять Пунктів, друге видання, сс. 350, 351, 352 (прим. авт.).

** Там само, сс. 325, 326 (прим. авт.).

*** Там само, с. 342 (прим. авт.).

**** Там само, с. 363 (прим. авт.).

Таким чином, цей шановний доктор приходить до того самого поняття свободи, якого дотримуються кальвіністи; яке він водночас засуджує, нібито погоджуючись із думкою пана Гобса, а саме, що душа діє за своїм власним вибором, люди творять добро або зло на свій власний вибір, схиляючись до тих дій, які їм диктує їхній власний вибір, покладаючись на свій вибір у тому, чи навернутися їм на добро, чи на зло й роблячи те, що їм хочеться. Отже, якщо люди користуються цією свободою в самих актах волі, то це означає, що вони здійснюють свої акти волі так, як їм хочеться, або за своїм власним вільним вибором, або здійснюючи ті акти волі, які випливають із їхнього вибору. І якщо це так, тоді хай кожен вирішує, чи це не означає, що ми припускаємо існування вільного вибору, задіяного перед кожним незалежним актом волі, або, чи акт вибору не передує тому актові волі, який випливає з нього. А якщо саме так відбувається з усіма вільними актами волі, тоді нехай кожен вирішує, чи з цього не випливає, що існує вільний вибір або воля, які мусять бути задіяні перед першим вільним актом волі, що реалізується в цьому процесі. І нехай кожен також вирішує, чи з цього не випливає очевидна суперечність.  Нарешті, нехай кожен вирішує, чи у схемі, якої дотримуються ці автори, існує бодай якась можливість уникнути цих абсурдних колізій.

Якщо свобода полягає в тому, як стверджує сам доктор Вітбі, що людина робить те, що вона хоче; і якщо людина реалізує цю свободу не лише у своїх зовнішніх діях, а й у самих актах своєї волі; тоді, оскільки свобода реалізується в актах волі, вона полягає в тому, що людина хоче того, що їй хочеться; а коли ми так кажемо, то ми, певно, маємо на увазі дві речі: або 1. Що людина наділена спроможністю хотіти так, як їй хочеться; бо те, чого їй хочеться, вона хоче; а отже, вона спроможна хотіти того, чого вона спроможна хотіти. Якщо вони мають на увазі саме це, то всі грандіозні дебати, пов’язані зі свободою волі та спроможністю, яка сама себе детермінує, виливаються в ніщо; якщо люди сперечаються не більш як за те, чи людський розум робить те, що він робить, і чи є він суб’єктом того, чого він є суб’єктом, і чи те, що існує, існує, тоді вся ця суперечка обертається навколо пустого місця. Або 2. Певно, все ж таки вони вкладають сюди те значення, що людина наділена спроможністю хотіти, як їй хочеться хотіти, або обирати спосіб хотіти; тобто вона наділена спроможністю через один акт вибору обирати інший акт свого вибору; через попередній акт волі обирати наступний акт; а отже, й реалізувати свій власний вибір. І якщо вони думають саме так, то в цих думках немає нічого іншого, крім звичайного раціонального глузду. Бо знову ж таки постає те саме запитання: де слід шукати свободу людини в тому попередньому акті волі, який обирає наступний акт? Якщо дотримуватися тих самих принципів, то на це запитання слід відповісти, що свобода людини в цьому випадку полягає в тому, що вона хоче так, як вона хоче, або так, як вона обирає, або згідно з іншим актом вибору, що був задіяний перед цим. А що це запитання повертається нескінченну кількість разів, то й відповідь на нього треба буде давати нескінченну кількість разів. Для того, щоб обґрунтувати свій погляд, вони муситимуть погодитися, що не існує початку, бо вільні акти волі обираються за допомогою попередніх вільних актів волі в душі кожної людини, і нема їм початку; тобто вони починаються ще там, де вона не мала буття, десь у глибинах вічності.