Свобода волі

Передмова

Свобода волі

 

Дослідження

сучасних панівних уявлень

про ту

 

Свободу волі

 

що, як припускають, є істотною для моральної діяльності, доброчесності та пороку, винагороди й покарання, похвали й осуду,

 

здійснене покійним

 

превелебним ДЖОНАТАНОМ ЕДВАРДСОМ

директором коледжу в Нью-Джерсі

 

“Отож не залежить це… від того, хто хоче…” (Рим. 9. 16)

 

Публікації “Солі Део Ґлоріа”

…щоб навчити Церкву принципів праведності…

 

 

 

Багато хто висловлює своє невдоволення, що відданим своїй вірі християнам, які відрізняються одне від одного певними аспектами своїх поглядів, дають різні назви; а надто, коли ці назви утворені від імен конкретних людей, відомих тим, що вони підтримували й пропагували ці погляди: так, приміром, деяких християн називають армініянами, від Армінія; інших, аріянами – від Арія; ще інших, соцініанами – від Соціна, і так далі. Критики цього звичаю вважають таку практику несправедливою у самій своїй суті; бо виходить, ніби ми припускаємо і стверджуємо, що особи, позначені такими назвами, прихилилися до доктрин, яких вони дотримуються, з поваги або довіри до тих людей, за чиїми іменами вони називаються, так ніби ті люди опрацювали для них правила поведінки; тобто вони дістали свою назву в той самий спосіб, у який послідовників Христа названо християнами, за його ім’ям, бо вони визнають його своїм великим провідником і прикладом для наслідування – тоді як думати так про вищезгадані деномінації було б несправедливо й необґрунтовано. Адже (запевняють критики) немає найменших підстав припускати, що провідні богослови, котрі дотримуються тієї схеми християнського вчення, яка багатьма називається армініянством, вірять у неї саме тому, що її дотримувався Арміній; і (вважають вони) немає жодних причин сумніватися в тому, що вони щиро й неупереджено вивчають Святе Письмо й шукають істини у Христі з не меншою розважливістю та щирістю, аніж ті, котрі дають їм ці назви; і що вони шукають саме істину, і їх мало обходить, чи вони так само думають, як думав Арміній, чи ні; а тим паче, що їхні погляди в багатьох аспектах відрізняються від його поглядів. Така практика вважається дуже шкідливою ще й тому, що, як вважають, вона природно спонукає більшість уявляти, ніби різниця між особами, які носять цю назву, та іншими набагато більша, ніж вона є насправді; більше того, ніби вона така велика, що особи, про яких ідеться, – це створіння зовсім іншого виду. І згадувані вище критики заперечують проти такої практики, бо вона, мовляв, надихається немилосердним, вузьким і обмеженим духом, що, як вони кажуть, зазвичай схиляє людей приписувати все добре самим собі та своїй партії і бачити глибоку різницю між собою та іншими, й таврувати тих, котрі відрізняються від них, бридкими назвами. Вони також стверджують, ніби визнання такої різниці між людьми, що наділені різними назвами, має своїм прямим наслідком тенденцію  утримувати відстань і плекати неприязнь і підживлювати взаємну ненависть між християнами,  які повинні всі об’єднатися в дружбі та в милосерді, а проте вони не можуть про все думати цілком однаково.

Мушу признатися, всі ці аргументи здаються мені досить обґрунтованими. І не стану заперечувати, що ця різниця між людьми, які наділені різними назвами, призводить до деяких прикрих наслідків і що людські вади та недосконалості нерідко знаходять їй шкідливе застосування. Проте я смиренно наважуся припустити, що ця критика нерідко виходить далеко за межі здорового глузду. Справді, переважна більшість людства досить схильна, а велика його частина навіть дуже схильна до жорстокої нетерпимості, схильна різко осуджувати й картати тих, котрі відрізняються від них у релігійних поглядах; причому поганий характер і розум, що прагне до зла, ніколи не пропускають нагоди знайти цю різницю в багатьох речах, за своєю суттю невинних, корисних і необхідних. А проте немає підстав вважати, що таке розрізнення осіб, які мають різні опінії, через наділення їх усілякими назвами, пояснюється насамперед духом нетерпимості. Воно може також бути спричинене властивим людству бажанням (а відомо, що Бог наділив людей спроможністю та схильністю до мови) удосконалити застосування своєї мови через належне використання й визначення назв та імен, що ними наділяються речі, про які доводиться часто говорити або думати, чи повідомляти комусь про них;  тобто така практика просто дозволяє людям висловлювати свої думки легко й швидко, не засмічуючи свою мову темною та важкою словесною еквілібристикою. І таке розрізнення осіб, що дотримуються неоднакових поглядів у релігійних матеріях, може означати чи припускати не більше, як те, що між цими людьми існує відмінність і що це така відмінність, яку ми часто бачимо, яку не можемо не помічати й про яку нам знову й знову доводиться говорити (незалежно від причини, що нас на це спонукає); а така відмінність неодмінно потребує окремої назви: бо треба вважати дефектом мови, якщо в подібних випадках нам доводиться застосовувати описові конструкції замість назв. Так нам часто доводиться говорити про людей, які є нащадками стародавніх жителів Франції,  які є підлеглими або керівниками уряду цієї країни й розмовляють мовою, що характерна для тих країв; на відміну від жителів Іспанії, які належать до іншої спільноти й розмовляють мовою своєї іншої країни. І тому ми відчуваємо велику потребу наділити цих різних за своїми характеристиками людей різними назвами, й користуватися словами французи та іспанці, які дають нам змогу їх відрізняти, нам дуже зручно; завдяки їм, наш мозок обирає потрібне йому значення швидко й легко, і наша мова звільнюється від тяжкого завдання постійно звертатися до довгих і незручних описових конструкцій.

Той факт, що різниця в поглядах між людьми, які, у своєму загальному уявленні про суть божественного, погоджуються з одним із цих двох визначних людей, або з Кальвіном, або з Армінієм, є чимось таким, про що доводиться говорити часто, підтверджується практикою їхньої ж таки діяльності; бо й ті, й ті дуже часто у своїх проповідях або трактатах звертають увагу на нібито абсурдні або шкідливі думки своїх опонентів. Тому не може бути розумних заперечень проти того, щоб назвати цих людей по-різному, адже тоді, осуджуючи їхні погляди, ми можемо відразу посилатися й на шкідливість джерела, з якого вони виникли. Таку практику легко пояснити, й не припускаючи, що вона має якусь іншу причину, ніж потреби й природні тенденції наявного стану речей, а просто взявши до уваги ту спроможність і ту схильність, що ними Бог наділив людство, позначати речі, які їм доводиться часто згадувати, певними назвами, що допомагають їм проводити між ними різницю. Так само буває і в тих незліченних подібних випадках, де йдеться про речі, що аж ніяк не заслуговують осуду.

Проте спочатку я мав намір ретельно уникати використання назви армініяни в цьому трактаті. Але незабаром я зрозумів, що через це мені доведеться долати великі труднощі і моя мова буде тоді занадто перевантажена довгими описовими зворотами, які мені доведеться вживати замість коротких назв, котрі виражають те, що ти хочеш сказати, набагато краще, й тому я змінив свій намір. А отже, я на самому початку хочу попросити пробачення в тих, кого подібні речі ображають, за те, що вільно користуватимуся терміном армініяни у своєму подальшому тексті. Я вживатиму його без найменшого наміру затаврувати хай там яких осіб образливою назвою, чи домогтися, щоб вони здавалися ще мерзеннішими.  Але якби щоразу, коли мені доводиться згадувати про богословів, котрих зазвичай так називають, я, замість називати їх армініянами, називав би їх ці люди, як називає доктор Вітбі богословів кальвіністського спрямування, не думаю, що це звучало б краще або свідчило б про ліпший характер або ліпші манери.  Я зробив так, як зробили б інші, коли б ішлося про мене. І хоча термін кальвініст у наш час для багатьох людей звучить набагато зневажливіше, аніж термін армініянин, а проте я не маю нічого проти, щоб мене називали кальвіністом задля розрізнення; і це при тому, що я категорично заперечую свою залежність від Кальвіна й ніколи не погоджуся з тим, що я вірю в ті доктрини, яких дотримуюся, тому, що саме він вірив у них і навчав їх, і мені аж ніяк не можна дорікнути в тому, що я вірю в усе те, чого він навчав.

Але, щоб справді когось не образити,  я хочу відразу застерегти, що, хоча зазвичай я говорю про цю доктрину, яка стосується незалежної волі та морального фактору і проти якої я виступаю, як доктрину армініян, проте нехай ніхто не думає, ніби я стверджую, що кожен богослов або автор, про якого мені випало згадати як про прихильника цієї доктрини, був властиво армініянином або належав до тих людей, що їх зазвичай так називають. Деякі з них пішли набагато далі, ніж армініяни; і я аж ніяк не збираюся звинувачувати армініян за ту порочну доктрину, яку ці люди сповідують. Так, наприклад, було б украй несправедливим, якби я прирівняв армініянських богословів до таких авторів, як пан Чаб. Я не сумніваюся, що багатьом із них його доктрини здаються жахливими; хоча він здебільшого погоджується з армініянами у своїх поглядах на свободу волі. І, з другого боку, хоч я припускаю, що ця ідея провідна в армініянській схемі, бо якщо її послідовно дотримуватися, то вона справді природно приведе до всього іншого, що вони стверджують; проте я не висуваю звинувачення в армініянстві проти всіх тих, хто дотримується цієї доктрини. Бо хоч би якими були реальні наслідки цієї доктрини, проте деякі люди, що її дотримуються, можуть не бачити й не розуміти цих наслідків; і в багатьох випадках було б просто несправедливо звинувачувати кожного автора в тому, що він знає і схвалює всі реальні наслідки доктрин, які він сповідує. І я хотів би особливо відзначити той факт, що хоч у наступному дискурсі мені доведеться не раз згадати про автора книжки під назвою “Нарис про свободу волі в Богові та в творінні” як про того, хто дотримується погляду на свободу волі, проти якого я виступаю, проте я й на думці не покладав назвати його армініянином, попри те, що його погляд на цю доктрину великою мірою збігається з поглядом армініян і далеко відходить від нинішньої і загальної опінії кальвіністів. Навіть якщо автор того “Нарису” справді такий, яким його зазвичай вважають, він, безперечно, не заслуговує на те, що його називали цим словом. Та хоч яким добрим богословом він був у багатьох аспектах, проте ця конкретна армініянська доктрина, яку він підтримує, аж ніяк не стає кращою через те, що її сповідує така визначна людина, і потреба протистояти їй внаслідок цієї причини не зменшується; навпаки, така потреба лише підсилюється; бо з огляду на те, що її навчає богослов із таким ім’ям і такою високою репутацією, її вплив буде ще шкідливішим; якщо, звичайно, ми погодимося з тим, що ця доктрина хибна і сама в собі несе згубну тенденцію.

Мені нема чого більше сказати для передмови, як тільки закликати читача до щирого ставлення та спокійної уваги в стосунку до мною написаного. Ця проблема має таке велике значення, що вимагає пильної уваги і по-справжньому глибоких роздумів. З усіх видів знання, яке ми будь-коли можемо здобути, знання про Бога і знання про самих себе – найважливіше. Позаяк релігія – це велика справа, задля якої нас створено і від якої залежить наше щастя; і позаяк вона навчає нас спілкуватися з нашим Творцем, а тому має свої основи в природі Бога та в нашій природі й у тому відношенні, в якому Бог і ми перебуваємо одне до одного; тому для того, щоб пізнати істинну релігію, треба набути істинне знання обох. Але знання про самих себе полягає, головним чином, у правильному уявленні про дві головні здібності, притаманні нашій природі, про розуміння та волю. Обидві мають дуже велике значення; проте вивченню останньої слід віддати перевагу, адже всі чесноти і вся релігія значно тісніше пов’язані саме з волею, тобто, якщо ми висловимося більш конкретно, полягають у правильних діяннях і правильних звичках цієї здібності. А велике питання про свободу волі – це головне питання, яке належить до науки про волю. Тому я переконаний, що важливість цієї проблеми вимагає пильної уваги християн, а надто богословів. Але щодо мого власного погляду на цю тему, то я далекий від твердження, що він вимагає пильної уваги читача, для якого я написав свою книжку. Я готовий визнати, що в цій справі я залежу від чемності читача. Адже тільки в такому плані мені дозволено на щось претендувати; цим я хочу сказати, що навіть у тому разі, коли читач буде схильний поставитися несхвально до мною написаного, я все ж таки маю право на те, щоб мене терпляче вислухали й приділили мені увагу, перш ніж мене осудити. Саме з таким проханням я смиренно звертаюся до своїх читачів, а також прошу, щоб усі істинні любителі істини помолилися за те, щоб я знайшов у собі досить від того Духа, якого Христос пообіцяв своїм учням, Духа, який веде до істини; і щоб благословенний і могутній вплив цього Духа допоміг істині перемогти у світі.

 

 

Зміст

 

Частина перша,

де пояснюються і вводяться різні терміни та речі, що належать до теми подальшого обговорення

 

Розділ перший, у якому йдеться про природу волі

Розділ другий, у якому йдеться про детермінацію волі

Розділ третій, у якому йдеться про значення термінів необхідність, неможливість, неспроможність тощо і про випадковість

Розділ четвертий. Про різницю між природною і моральною необхідністю та природною і моральною неспроможністю

Розділ п’ятий. Про поняття свободи та моральної діяльності

 

 

 

Частина друга,

у якій розглядається, чи існує або може існувати свобода волі такого виду, в якій армініяни вбачають сутність свободи всіх моральних діячів; і чи мислиме або може бути осмислене щось подібне

 

Розділ перший, у якому показана очевидна неспроможність армініянського поняття свободи волі, що ототожнюється зі спроможністю волі до самодетермінації

Розділ другий, у якому розглядаються кілька можливих способів спростування аргументів, які викладені вище

Розділ третій. Чи будь-яка подія, й зокрема акт хотіння, може відбутися без причини, яка визначала б її виникнення

Розділ четвертий. Чи може хотіння виникнути без причини, через активність природи душі

Розділ п’ятий, у якому показано, що коли ми припустимо, що ті речі, які стверджуються в цих хитромудрих розумуваннях, відповідають істині, то вони безглузді та недоречні і ніяк не можуть допомогти справі армініянської свободи; і як (таким нині є стан речей) армініянські автори змушені суперечити самим собі

Розділ шостий. Як детермінується воля в речах, до яких розум цілком індиферентний

Розділ сьомий. Про поняття свободи волі, позначеної індиферентністю

Розділ восьмий. Про погляд на свободу волі як на протилежність будь-якій необхідності

Розділ дев’ятий. Про зв’язок актів волі з диктатом розуміння

Розділ десятий, у якому йдеться про те, що хотіння необхідно пов’язане із впливом мотивів: із конкретними зауваженнями про очевидну непослідовність тверджень і міркувань пана Чаба про свободу волі

Розділ одинадцятий. Аргументи, які підтверджують, що Бог має певне напередзнання про хотіння моральних діячів

Розділ дванадцятий. Точне напередзнання Бога про майбутні хотіння моральних діячів несумісне з такою випадковістю цих хотінь, яка позбавлена будь-якої необхідності; і передбачає необхідність хотіння, як і необхідність абсолютної Постанови

Розділ тринадцятий. Незалежно від того, припускаємо ми чи ні, що хотіння моральних діячів пов’язані  з  чимось попереднім, проте вони повинні бути необхідними в розумінні, яке спростовує армініянське уявлення про свободу

 

Частина третя,

в якій досліджується, чи така свобода волі, якою її уявляють собі армініяни, необхідна для моральної діяльності, чеснот і пороку, похвали й осуду тощо

 

Розділ перший. Моральна досконалість Бога необхідна, проте вона доброчесна й гідна хвали

Розділ другий. Акти волі людської душі Ісуса Христа є необхідно святими, проте вони істинно доброчесні, гідні хвали, винагородження і всього такого

Розділ третій. Приклад тих, кого Бог покинув і віддав на поталу гріха й загальний випадок людини, яка провалилася в гріх, доводить, що моральна необхідність та моральна неспроможність цілком сумісні з провиною, що заслуговує на догану

Розділ четвертий. Наказ і зобов’язання послуху сумісні з моральною неспроможністю підкорятися

Розділ п’ятий, у якому конкретно розглядається та щирість бажань і спроб, що, як вважають, виправдовує людину за те, що вона не робить речей, які є добрими в самих собі

Розділ шостий. Свобода індиферентності не тільки не є необхідною для доброчесності, а й глибоко несумісна з нею; а всі або доброчесні, або порочні звички чи нахили несумісні з армініянськими уявленнями про свободу та моральну діяльність

Розділ сьомий. Армініянські уявлення про моральну діяльність несумісні з будь-яким впливом мотиву або спонуки чи то в доброчесних, чи в порочних діях

 

 

 

Частина четверта,

у якій розглядаються головні причини, що спонукали армініян підтримувати й захищати вищезгадувані поняття свободи, моральної діяльності тощо та виступати проти протилежної доктрини

 

Розділ перший. Сутність доброчесності та пороку, налаштованостей серця та актів волі слід шукати не в їхній причині, а в їхній природі

Розділ другий. Хибність і несумісність того метафізичного поняття діяльності та дії, котре, як здається, поділяють усі захисники армініянської доктрини, у стосунку до свободи, моральної діяльності тощо

Розділ третій. Причини того, чому дехто вважає суперечним здоровому глуздові припускати, що ті речі, які є необхідними, заслуговують на похвалу або звинувачення

Розділ четвертий. Припускати, що моральна необхідність сумісна з похвалою та з осудом, винагородою та покаранням, узгоджується з вимогами здорового глузду, винагородою та покаранням

Розділ п’ятий. Про ті заперечення, в яких говориться про те, що ця схема необхідності робить усі засоби та намагання уникнути гріха або досягти доброчесності та святості марними й позбавленими мети; і що вона перетворює людей не більш як на прості машини у справах моралі та релігії

Розділ шостий, у якому йдеться про ті заперечення проти нашої доктрини необхідності, що стверджують, ніби вона узгоджується з доктриною стоїків про долю та поглядами пана Гобса

Розділ сьомий. Про необхідність божественної волі

            Розділ восьмий. Про деякі подальші заперечення проти моральної необхідності Божих хотінь

            Розділ дев’ятий. Про те заперечення, висунуте проти доктрини, яку ми розглядаємо, що робить Бога автором гріха

            Розділ десятий. Про першу появу гріха у світі

            Розділ одинадцятий. Про нібито несумісність цих принципів із моральним характером Бога

            Розділ дванадцятий. Про нібито властиву нашим принципам тенденцію сприяти атеїзмові та розбещеності

Розділ тринадцятий, у якому йдеться про ті заперечення проти міркувань, що підтримують кальвіністську доктрину, котрі  розглядають її як метафізичну й важку для зрозуміння

 

Висновки

 

 

Дослідження

 

і так далі…