Свобода волі

Розділ тринадцятий. Незалежно від того, припускаємо ми чи ні, що хотіння моральних діячів пов’язані  з  чимось попереднім, проте вони повинні бути необхідними в розумінні, яке спростовує армініянське уявлення про свободу

Кожен акт волі має свою причину або не має. Якщо він має причину, то згідно з уже доведеним, він не випадковий, а необхідний; адже наслідок необхідно залежить від своєї причини; незалежно від того, якою саме буде ця причина. Навіть якщо причиною буде сама воля, через попередні акти вибору та детермінації, усе одно детермінований і спричинений акт мусить бути необхідним наслідком. Акт, який є детермінованим наслідком попереднього акту, тобто своєї причини, не може перешкодити її ефективності, а мусить бути цілком підпорядкований її детермінації та команді, так само, як рухи рук і ніг підпорядковуються командам мозку. Акти волі, що виникають унаслідок команди, є такими самими пасивними й необхідними, у стосунку до попередніх актів детермінації, як частини тіла до тих хотінь, які їх детермінують і командують ними. А тому, якщо всі незалежні акти волі такі, якщо всі вони – детерміновані наслідки, детерміновані самою волею, тобто детерміновані попереднім вибором, тоді всі вони необхідні; усі вони підпорядковані попередньому актові, який є їхньою причиною, й у вирішальний спосіб формуються цим актом; більше того, те саме можна сказати і про самий акт детермінації; бо він має бути детермінований і сформований іншим актом, який йому передує, якщо йдеться про вільний та усвідомлений акт; отож він має бути необхідним. Тож, виходячи з цих міркувань, усі незалежні акти волі є необхідними й не можуть бути незалежними, якщо вони не необхідні: тому що вони не можуть бути вільними згідно з армініянським уявленням про свободу, якщо вони не детермінуються волею, яка детермінується попереднім вибором; який, будучи їхньою причиною, свідчить про те, що вони необхідні. А проте, армініяни запевняють, що необхідність абсолютно несумісна зі свободою. Тобто, виходячи з їхньої схеми, акти волі можуть бути вільними лише в тому випадку, коли вони необхідні, й водночас вони можуть бути вільними тільки тоді, коли вони не необхідні!

Але якщо ми розглянемо другу частину дилеми й почнемо стверджувати, що вільні (незалежні) акти волі не мають причини й не пов’язані ні з чим таким, що їм передує й детермінує їх, для того, щоб обґрунтувати їхню належну й абсолютну випадковість, і приймемо таке твердження за можливу передумову, то й це не послужить меті наших опонентів. Бо якщо хотіння виникає з досконалою випадковістю і без будь-якої причини взагалі, тоді очевидно, що жоден акт волі, жоден попередній порух душі не був причиною. Воля не виявляє активності у спричиненні або детермінації, вона – суто пасивний суб’єкт; принаймні, згідно з їхнім уявленням про активність і пасивність. У цьому разі випадковість не меншою мірою відвертає детермінацію волі, аніж належна причина; а що стосується волі, то вона була необхідною й інакше бути не могло. Бо якби ми припустили, що могло бути інакше, якби так захотіли воля або душа, це те саме, якби ми припустили, що акт залежить від якогось попереднього акту вибору або хотіння; тобто протилежне нашому первісному припущенню: це означало б припустити, що могло би бути інакше, якби причина спричинила або наказала бути інакше. Але це не узгоджується з тим, що даний акт не має причини, тобто ніхто й ніщо не може йому щось наказати. Для душі мусить бути тільки те необхідним, що не залежить від жодного вільного акту душі; але те, що не має причини, не залежить від жодного вільного акту душі; бо, за припущенням воно не залежить ні від чого й ні з чим не пов’язане. У такому випадку душа необхідно підпорядковується тому, що спричиняє відбутися випадок, час від часу, як ото земля, що неактивна, необхідно підпорядковує себе тому, що на неї падає. Але це не узгоджується з армініянським уявленням про свободу, яку вони бачать як спроможність волі детермінувати себе у своїх власних актах і бути цілком активною в цьому, без пасивності й без підпорядкування необхідності. Таким чином, випадковість належить до армініянського поняття свободи, але разом із тим несумісна з нею.

Я хотів би тут зазначити, що автор “Есею про свободу волі в Богові та у творінні” на сс. 76-77 стверджує: “Слово випадок завжди означає щось таке, що робиться без рішення. Випадок і рішення перебувають у прямому протиставленні між собою; і випадок ніколи не може бути належно застосований до актів волі, яка є пружиною всякого рішення і яка обирає те, що вирішує обрати, незалежно від того, чи річ, яку вона обирає, має більший ступінь адекватності, чи не має; і вона вирішує детермінувати свій вибір на якусь річ там, де їй пропонуються дві речі, досконало однакові за всіма своїми показниками, лише тому, що так вона вирішує”. Але тут цей автор припускається великої похибки. Бо якщо воля “є пружиною всякого рішення”, як він каже, тоді вона безперечно не завжди буде наслідком цього рішення; і акти волі муситимуть іноді відбуватися тоді, коли вони не спричиняються рішенням; а отже, в таких випадках вони відбуватимуться випадково, згідно з його власним визначенням випадку. І якщо воля “вирішує обрати якусь річ лише тому, що так вона вирішує” і “вирішує детермінувати себе”, як він каже, тоді вона вирішує детермінувати всі свої рішення; а це перекидає нас назад від одного рішення до попереднього рішення, яке детермінує це наступне,і до рішення, яке детермінує це попереднє рішення; і так далі – до нескінченності. Навіть найперше рішення має бути наслідком попереднього рішення, бо інакше воно було б випадковим, у його розумінні цього терміна.

Тут можна запропонувати інший альтернативний вибір, який має стосунок до зв’язку актів волі з чимось попереднім, тобто з їхньою причиною, і який мало відрізняється від попереднього, а саме: або людська свобода є такою, яка цілком узгоджується з тим, що хотіння необхідно пов’язані з поглядами розуміння, а отже, узгоджується і з необхідністю; або вона не узгоджується з таким зв’язком та необхідністю й суперечить їм. Перша альтернатива прямо спростовує армініянське поняття свободи, що полягає у свободі від усякої необхідності. А якщо ми оберемо другу і скажемо, що свобода несумісна з будь-яким таким необхідним зв’язком хотіння з попередніми поглядами розуміння, бо вона полягає у свободі від будь-якої необхідності волі, яку припускає ця альтернатива; тоді свобода душі полягатиме (принаймні почасти) у свободі від примусу, обмежень та будь-якого управління нею в її стосунках із розумінням та у свободі й схильності діяти всупереч поглядам та диктатові розуміння; а отже, чим менше душа зв’язана у своїй діяльності, тим більша її свобода. А тепер розгляньмо, до чого приводить благородний принцип людської свободи таке припущення, а надто, коли душа володіє і втішається нею в усій її досконалості, тобто має досконалу свободу та схильність діяти повністю навмання, без найменшого зв’язку з диктатом раціонального розуму, не будучи підпорядкована ані його обмеженням, ані його управлінню, й незалежно від будь-яких аргументів, обмірковуваних, осмислюваних або оцінюваних розумінням; вважаючи все це несумісним із повною й досконалою суверенністю волі над своїми власними детермінаціями. Те поняття свободи, яке сформувало собі людство, – це певне почуття власної гідності або привілей, щось таке, чого варто домагатися. Але яке почуття власної гідності і який привілей можна знайти в цьому вихорі дикої випадковості, бути абсолютно й постійно схильним діяти нерозумно та нераціонально й зовсім не дослухатися до свого розуміння, так ніби його в нас нема або ми були так само позбавлені будь-яких відчуттів, як ото дим, несений вітром!