Свобода волі

Розділ четвертий. Наказ і зобов’язання послуху сумісні з моральною неспроможністю підкорятися

Армініянські автори так часто й так багато наполягали на тому, що необхідність несумісна із законом або наказом і зокрема на тому, що абсурдно припускати, ніби Бог своїм наказом вимагатиме від людей робити те, чого вони неспроможні робити – не вносячи в цей випадок ніякої різниці, незалежно від того, про яку неспроможність ідеться, про моральну чи природну, – що я хотів би тепер окремо розглянути це питання.

А щоб надати своїм міркуванням більшої ясності, я маю намір спочатку чітко визначити деякі речі.

1. Сама воля, а не тільки наслідки діяльності волі, становить реальний об’єкт заповіді або наказу. Тобто в багатьох випадках накази вимагають не тільки якихось змін у стані людських тіл та розуму, що відбуваються під впливом хотіння, а й, щоб людські волі перебували в певному стані або діяли в такий чи такий спосіб. Це уявляється цілком очевидним; бо тільки душа відповідно й безпосередньо може бути суб’єктом вимог або наказів; бо лише вона спроможна одержувати або сприймати накази. Рухи і стан тіла підкоряються наказам лише в тому випадку, коли вони підпорядковані душі й пов’язані з її актами. Але душа має тільки одну спроможність, через яку вона може в найбільш прямому й безпосередньому смислі піддаватися, поступатися чи підкорятися будь-якому наказу – це спроможність волі; і лише через цю спроможність душа може не підкорятися примусові або відкидати його; бо самі поняття “погоджуватися”, “поступатися”, “приймати”, “піддаватися”, “відмовлятися”, “відкидати” тощо, відповідно до значення цих термінів, – це не інше, як акти волі. Послух, за своєю первісною природою, – це така подія, коли воля однієї людини піддається або поступається волі іншої людини. Непослух або непокора – це ситуація, коли воля того, кому віддано наказ, не погоджується поступатися або піддаватися волі того, хто віддає наказ. Інші акти, які не є актами волі, а лише певними рухами тіла та певними змінами в душі, можна вважати послухом або непослухом лише непрямо, позаяк вони пов’язані зі станом або діяльністю волі, згідно з усталеним законом природи. Отже, уявляється очевидним, що нерідко йдеться про саму волю; і наявність доброї волі – це найбільш відповідна, пряма та безпосередня мета наказу; і якщо наказ або вимога не можуть домогтися переходу душі в певний стан, то вони не зможуть домогтися нічого; бо вимагати й домагатися інших речей можна лише в тому випадку, коли вони залежатимуть від доброї волі як її наслідки або результати.

Висновок 1. Якщо будуть задіяні кілька актів волі або низка актів, один за одним, причому кожен буде наслідком попереднього, тоді перший і визначальний акт також неодмінно буде об’єктом наказу, а не тільки наступні акти, які залежатимуть від нього. Більше того, саме цей перший акт буде тим, до якого наказ або вимога матимуть якнайбезпосередніший стосмунок; тому що саме цей акт детермінує всю подію: саме в ньому конкретно виникає послух або непослух; адже всі наступні акти підпорядковуються йому, управляються й детермінуються ним. Саме цей акт, який управляє та детермінує, мусить бути конкретним об’єктом вимоги або ніякий.

Висновок 2. З усього сказаного вище також випливає, що коли має місце певний акт або спонука душі, який передує всім актам волі або вибору, що будуть задіяні в цьому випадку, акт, який спрямовує й детермінує ті акти волі, що будуть реалізовані після нього – цей акт або спонука душі не може бути нормальним об’єктом будь-якої команди чи вимоги, в будь-якому аспекті, чи то прямо, чи непрямо, чи то безпосередньо, чи віддалено. Такі акти не можуть піпорядковуватися наказам безпосередньо, тому що вони не акти волі; оскільки вони, за припущенням, передують усім актам волі, детермінуючи та задіюючи всі її акти: а що вони не можуть бути актами волі, то від них не можна вимагати, щоб вони погоджувалися з якимсь наказом чи підкорялися йому. Не можуть вони також підкорятися наказові чи вимозі непрямо або віддалено; бо вони є не більш як ефектами або наслідками волі, передуючи всім її актам. Отож якщо раптом має місце будь-який вияв послуху в цьому первісному акті душі, який детермінує всі хотіння, то це такий акт послуху, до якого воля не має жодного стосунку; адже він передує будь-якому актові волі. А тому якщо душа або підкоряється або не підкоряється в цьому акті, це відбувається поза всяким хотінням; тут не буде ані детермінованого волею послуху, ані бунту, ані схвалення, ані спротиву волі; то який же це буде вид послуху або бунту?

І таким чином, армініянське уявлення про свободу волі, яке полягає в тому, що душа детермінує свої власні акти волі, замість бути істотним для моральної діяльності і для підпорядкування людей моральному управлінню, глибоко суперечить самому собі. Бо якщо душа детермінує всі акти своєї волі, то в такому разі вона не може бути підпорядкована жодному наказові чи моральному управлінню, як ми щойно зазначили; бо її первісний акт детермінації не може бути актом волі або вибору, адже, за припущенням, він передує кожному актові волі. А душа не може підкорятися наказові в акті самої волі, що залежить від попереднього акту й детермінується ним; оскільки такий акт буде необхідним, будучи необхідним наслідком та ефектом попереднього акту, що його детермінує й не залежить від хотіння. Не може також людина підкорятися наказові або управлінню у своїх зовнішніх діях; позаяк усі вони необхідні, будучи необхідними наслідками самих актів волі. І таким чином людство, якщо вірити цій схемі, не підкоряється ані наказам, ані моральному управлінню ні в чому; і вся його моральна діяльність повністю виключається, й у світі не залишається місця ані для чесноти, ані для пороку.

Отже, саме армініянська схема, а не схема кальвіністів повністю несумісна з моральним управлінням і з будь-яким застосуванням законів, вимог, заборон, обіцянок або погроз. Не існує також ніякого способу узгодити їхні принципи з цими речами. Бо якби ми припустили, що не існує ніякого попереднього акту душі, що передував би актам волі, детермінуючи їх, тобто визнали б хотіння подіями, які відбуваються цілком випадково, без будь-якої причини, що детермінувала б їх, то таке припущення увійшло б в абсолютну суперечність із будь-яким застосуванням законів та постанов; бо немає нічого очевиднішого за той факт, що закони не можуть бути застосовані для управління та регулювання подій, які є абсолютно випадковими; адже коли ми припускаємо, що йдеться про чистий випадок, то ця подія ніяк не може регулюватися нічим таким, що їй би передувало; вона просто відбувається, так чи інак, цілком випадково, не підкоряючись ані причинам, ані правилам. Абсолютна непотрібність законів і постанов випливає також з армініянського поняття індиферентності, що є істотна для тієї свободи, потрібної для того, щоб можна було говорити про чесноту або порок. Бо мета законів у тому, щоб схилити вибір в один бік; і мета наказу в тому, щоб спонукати волю схилитися до якогось одного певного варіанту; а тому з них не буде ніякої користі, якщо вони не примушуватимуть волю зробити саме цей конкретний вибір. Але якщо суть свободи в її індиферентності, тоді таке схиляння волі в один бік руйнує свободу й виводить волю зі стану рівноваги. Бо таким чином воля, підштовхувана в певному напрямку, через вплив закону, якому вона мусить підкорятися і який її зв’язує, не полишається цілком на саму себе й не може детермінувати себе на той або той вибір без певного впливу іззовні.

ІІ. Показавши, що сама воля, а надто в тих актах, які є первісними, провідними й визначальними в будь-якому випадку, буде безпосереднім об’єктом вимоги та наказу, а не лише ті зміни в тілі, що виникають унаслідок діяльності волі; я тепер хотів би відзначити, по-друге, що спротив волі або її неспроможність у цьому акті, який є первісним і визначальним актом усієї події, тобто, я хочу сказати, небажання волі зробити те, що їй наказують або пропонують або її неспроможність підкоритися цьому наказу, веде за собою моральну неспроможність у цьому плані; або, іншими словами, щоразу коли наказ вимагає від волі перейти в певний стан або задіяти певний акт, а особа, якій віддано наказ, попри сам наказ та обставини, за яких його віддано, відчуває, що її воля чинить йому опір або неспроможна його виконати в тому акті, що належить до стану її актів і водночас є первісним і визначальним для всієї події, тоді ця людина морально неспроможна підкоритись такій команді.

Це з усією очевидністю випливає з того, що ми говорили в першій частині про природу моральної неспроможності, яка відрізняє її від природної неспроможності: там було зазначено, що людину можна вважати морально неспроможною щось зробити, коли вона перебуває під тиском або впливом протилежної схильності; або не відчуває ніякої схильності за тих обставин, у яких вона перебуває, і з тими поглядами, яких дотримується. Очевидно також, із уже доведеного, що воля завжди й у кожному індивідуальному акті необхідно детермінується найсильнішим мотивом; і тому вона ніколи не спроможна діяти всупереч мотиву, який, за врахування всіх обставин, має тепер найбільшу силу й найбільші можливості задіяти волю. Але немає сенсу далі наполягати на цих речах, істинність позиції, на яку ми стали, а саме, що коли воля налаштованана всупереч наміру, який знаходить вияв у її первісному нахилі або акті, вона не спроможна підкоритися наказу, стає очевидною на підставі двох нижченаведених міркувань.

1. Воля в той час, коли діє цей відмінний і протилежний провідний акт або нахил і коли вона актуально перебуває під його впливом, неспроможна налаштувати себе на протилежне, змінитися в такий спосіб, щоб підкоритися зовнішньому наказу. Схильність не може змінитися; і то з очевидної причини, що вона не може схилити себе до зміни. Нинішній вибір не може нині стати іншим; бо це означало б обрати щось інше, аніж те, що вже обране. Якщо воля, розглянувши всі можливі варіанти, схиляється до одного з них і його обирає; тоді вона не може, оскільки всі можливі варіанти вже розглянуто, змінити свою схильність і обрати якийсь інший із них. Припустити, що розум у даний момент щиро схиляється до того, щоб змінити свою схильність, означало б те саме, якби ми припустили, що розум тепер схиляється в інший бік, аніж той, у який він схиляється.

2. Позаяк неможливо, щоб воля піддалася тому, що їй наказують і що має стосунок до її провідного акту, задіявши власний акт під час цього відмінного й протилежного первісного акту або після того, як вона актуально підпала під вплив цього визначального вибору або нахилу; то неможливо також, щоб вона могла бути детермінована й поступитися будь-якому попередньому актові; бо, згідно з самим припущенням, не може бути ніякого попереднього акту, оскільки протилежний акт, що не дозволяє волі поступатися, є для цього випадку актом первісним і визначальним (тобто актом, який детермінує його). Тому мусить бути так, що коли цей перший визначальний акт діє всупереч наказові, розум морально неспроможний підкоритися цьому наказові. Бо якби ми припустили, що він спроможний йому підкоритися, то нам довелося б також припустити, що він спроможний детермінувати й спричинити свій перший визначальний акт у такий спосіб, щоб він став іншим, а отже, що він може спрямовувати та регулювати свій перший акт, який його спрямовує та регулює, а це очевидний абсурд; бо це те саме, якби ми припустили, що один із попередніх актів волі детермінує її перший визначальний акт (тобто акт, який детермінує саму волю);  тобто ми припустили б, що існує акт, який відбувається перед першим актом і що цей перший акт керує тим первісним актом, який керує всім; а це суперечність.

Якби на цьому етапі моїх міркувань, хтось зауважив, що хоч розум і неспроможний хотіти всупереч тому, що він хоче у своєму первісному та попередньому акті волі, бо за припущенням не може бути попереднього акту, який міг би детермінувати й налаштувати його інакше, і воля не може негайно змінитися, тому що вона не може в даний момент бути схильною до змін; проте розум наділений спроможністю утриматися від негайних дій і взяти собі час на роздуми; а це може надати йому можливість змінити свою схильність.

Я на це відповів би так. (1) У цьому запереченні не взято до уваги те, що ми вже зазначали раніше, а саме, що взяти час на роздуми розум може бути детермінований лише актом волі; і якщо він буде тим актом, у якому розум реалізує всю свою спроможність та свободу, тоді лише на нього, за припущенням, може впливати наказ або вимога. А якщо цей акт буде наказовим актом, тоді все, що було сказано раніше про наказовий акт волі, залишається істинним, тобто сама його відсутність свідчить про моральну неспроможність задіяти його. (2) Ми говоримо про перший і головний акт волі в цьому випадку чи в цій справі; і намагаємося з’ясувати, чи рішення взяти час на роздуми, чи, навпаки, діяти негайно, не роздумуючи, може бути першим і головним актом; чи незалежно від того, може він бути ним чи не може, можливий перед ним інший акт, який би детермінував його; та хоч би яким був первісний і головний акт, проте попередній доказ залишається чинним, що непослух головному акту свідчить про моральну неспроможність підкоритися йому.

Можуть також заперечити, що всі ці аргументи свідчать про те, що моральна неспроможність для всіх однакова, а отже, треба виходити з припущення, що люди морально неспроможні хотіти інакше, ніж вони актуально хочуть, у всіх випадках і за всіх можливих обставин.

Відповідаючи на це заперечення, я хотів би зазначити дві речі. По-перше: якщо під однаковою неспроможністю ми розуміємо реальну неспроможність, тоді, оскільки йдеться про неспроможність моральну, слід визнати істинним, що воля, в кожному випадку, діє під тиском моральної необхідності й морально неспроможна діяти інакше, й це має місце щоразу, як за одних обставин, так і за інших; і ця очевидна істина, як я наважуюся смиренно припустити, була досконало й неодноразово висвітлена на сторінках цього Есею. А проте, в певному розумінні, у деяких випадках неспроможність можна вважати більшою, ніж у інших: хоч людина може бути істинно неспроможна (якщо моральну неспроможність можна вважати справжньою неспроможністю), проте вона може бути далі від спроможності робити якісь речі, аніж від спроможності робити інші речі; як це буває з тими речами, що їх люди неспроможні робити від природи. Людина, чия сила достатня лише для того, щоб підняти вагу в сто фунтів так само істинно й реально неспроможна підняти сто один фунт, як і десять тисяч фунтів; а проте вона перебуває далі від спроможності підняти другу вагу, ніж від спроможності підняти першу; а отже, згідно з узвичаєним застосуванням мови, її неспроможність у стосунку до підняття другої ваги буде більшою. Те саме відбувається і з моральною неспроможністю. Людина істинно морально неспроможна обирати всупереч своїй теперішній схильності, хай навіть ця схильність переважає якусь іншу найменшою мірою; або всупереч тому мотивові, який, за врахування всіх обставин, має тепер силу й перевагу для того, щоб рухати волю, хай навіть ця сила переважатиме силу інших мотивів, які можуть мати стосунок до цієї події, найменшою мірою: а проте, вона буде далі від спроможності вчинити опір дуже сильній звичці та могутній і глибоко закоріненій звичці або мотивові, який дуже й дуже переважатиме, за своєю силою, інші мотиви. І знову ж таки, цю неспроможність можна назвати в одних випадках більшою, ніж у інших, коли вона матиме більш загальний характер і поширюватиметься на більше актів подібного виду. Отож тих людей можна вважати неспроможними в іншому розумінні й більш віддаленими від моральної спроможності, які наділені моральною неспроможністю, що є загальною й узвичаєною, на відміну від тих, чия моральна неспроможність має випадковий і вузько конкретний характер*. Те саме відбувається й у випадках моральної неспроможності. Можна стверджувати, що той, хто народився сліпим, неспроможний бачити в інший спосіб і перебуває, в певному розумінні, далі від спроможності бачити, аніж той, чий погляд наштовхнувся на перебіжну хмару або не може пробитися крізь густий туман.

–––––

* Ця різниця між різними видами моральної неспроможності пояснюється в частині першій, розділ четвертий (прим. авт.).

А крім того, ми повинні тут нагадати про те, що було сказано в першій частині цього трактату про неспроможність, яка супроводжує сильну й твердо усталену звичку; тобто, що усталена звичка веде за собою ту особливу моральну неспроможність, яка відрізняє її від випадкового хотіння, а саме ту, яка набагато частіше намагається уникати майбутніх хотінь подібного виду, що випливають із цієї звички й зазвичай виявляються марними й недостатніми. Бо хоч і неможливо, щоб виникали істинно щирі бажання та прагнення, спорямовані проти теперішнього хотіння або вибору, проте вони можуть виникати проти хотінь подібного виду, які бачаться на певній відстані. Особа може мати бажання  перешкодити майбутнім виявам певної схильності й уживати якихось заходів проти них; і з цієї метою вона може хотіти відмовитися від цієї звички; але її бажання та прагнення часто виявляється неефективними. Можна сказати, що, в якомусь розумінні, людина неспроможна; проте слово неспроможна – термін відносний і має також стосунок до неефективних спроб; але не до нинішніх спроб, а до віддалених у часі.

По-друге. Треба пам’ятати, у зв’язку з уже зазначеним раніше, що жодна неспроможність, яка має лише моральний характер, не може з повним правом називатися неспроможністю; і що, коли дотримуватися строгих законів мови, то можна сказати, що людина вододіє тією річчю, яку вона може собі обрати; і не можна також стверджувати, що вона неспроможна зробити те або те, якщо вона може його зробити, якщо захоче – тепер або коли у неї виникне належне, пряме й безпосереднє бажання. Що ж до тих бажань і спроб, які можуть бути спрямовані проти виявів усталеної звички, що їх, як здається, люди неспроможні уникнути, то ці спроби та бажання є віддаленими у двох аспектах. По-перше, вони віддалені в часі: вони ніколи не спрямовані проти нинішніх хотінь, але тільки проти хотінь подібного виду, які бачаться здалеку. По-друге, вони віддалені за своєю природою: ці супротивні бажання спрямовані не безпосередньо проти самої звички та схильності чи хотінь, у яких вона знаходить свій вияв; бо вони, якщо розглядати їх у собі, відчуваються як приємні;  вони спрямовані проти чогось такого, що їх супроводжує, або є їхнім наслідком: спротив розуму цілком відбувається тільки на цьому рівні; він не чинить опору самій схильності або самим хотінням, тільки заради них самих; а непрямо й віддалено він опирається чомусь такому, що сприймається ним як зовсім чуже.

ІІІ. Хоча опір самої волі або відсутність волі, спрямованої на виконання наказу передбачає моральну неспроможність виконувати те, що наказано; проте якщо, як уже було показано, наказ вимагає певного стану або певного акту волі; тоді, в деяких випадках, може вимагатися такий стан або такий акт волі, який нині відсутній і який може залишитися відсутнім і після того, як надійшов наказ. І тому наказ може вимагати від людини чогось такого, що вона морально неспроможна виконати.

Отже наказ може вимагати такого стану або акту волі, який реально не існує. Бо якби таке хотіння наказувало бути лише тому, що вже є, то в ньому не було б ніякого глузду; у всіх випадках накази були б пустими й недоречними. І може вимагатися не тільки така воля, якої немає до того, як віддається наказ, а й така, якої не буде й після того, як наказ надійде, – тобто така, для задіяння або розбудження якої наказ виявиться недосить ефективним. Бо в іншому випадку, не існувало б такої ситуації, в якій був би можливим непослух належно відданому й слушному наказові; і не існувало б випадку, можливого чи такого, який можна собі уявити, де був би можливим невиправданий або злочинний непослух, – чого армініяни не можуть стверджувати, бо це суперечило б їхнім принципам: бо це робить послух справедливому і слушному наказові завжди необхідним, а непослух – неможливим. І таким чином, армініянин схильний спростовувати самого себе, схиляючись до того самого погляду, який обстоюємо ми і який він так затято заперечує, а саме, що закон і наказ сумісні з необхідністю.

Якби лише та неспроможність виправдовувала непослух, яка випливає зі спротиву або дефекту схильності, що залишаються після того, як наказ віддано, тоді гріховність завжди містила б у собі своє виправдання. Якби завжди було так, що чим більше гріховності в серці людини, тим сильнішою була б її схильність до зла, а отже, й тим більшою моральною неспроможністю творити добро, яке від неї вимагається, вона була б наділена. Її моральна неспроможність, тотожна силі її схильності до зла, була б тим самим, у чому полягала б її гріховність;  а проте, згідно з принципами тих же таки армініян, вона повинна бути несумісною з гріховністю; і чим більше людина нею наділена, тим дальша вона від гріховності.

Тому, загалом кажучи, уявляється очевидним, що сама по собі моральна неспроможність (яка полягає в несхильності) ніколи не робить жодну річ неслушним об’єктом вимоги чи команди й ніколи не може виправдати жодну особу за її непослух або небажання підкоритися наказу.

Природна неспроможність, що постає з відсутності природної спроможності або спричинена зовнішніми перешкодами (і яка одна заслуговує називатися неспроможністю) цілком виправдовує об’єкт за його непослух нездійсненному для нього наказові – у цьому немає жодного сумніву. Якщо люди виправдовуються за те, що не роблять чогось такого доброго, що їм наказано робити, то їх можна виправдати лише з огляду на наявність якоїсь вади чи перешкоди, які слід шукати не в самій волі, а поза нею;  або в їхній спроможності розуміння, або в їхньому тілі, або в зовнішніх обставинах.

Тут треба відзначити три речі:

1. Щодо духовних обов’язків або актів, або будь-чого доброго в стані невідворотних актів самої волі або симпатій (які є лише певними модусами задіяння волі) якщо особи справедливо виправдовуються, то вони можуть бути виправдані з огляду на відсутність або обмеженість природної спроможності розуміння. Так не можна вимагати від людей того самого усвідомлення своїх духовних обов’язків або тих самих святих почуттів або поривів серця, яких ми могли б вимагати від ангелів; спроможність такого розуміння в людей значно нижча. Так, від людей не можна вимагати, щоб вони любили тих приємних осіб, яких вони не мають можливості ані бачити, ані чути, ані пізнати в будь-який спосіб, що відповідав би природному станові або спроможності людського розуміння. Але недостатність мотивів не може служити виправданням; крім тих випадків, коли ця недостатність залежить не від морального стану волі або самої схильності, а від стану природного розуміння. Велика доброта й великодушність іншого може виявитися мотивом, недостатнім для того, щоб розбудити почуття вдячності в особі, на яку спрямована ця доброта з огляду на її ниций і невдячний характер; у цьому випадку недостатність мотиву походить від стану волі або схильності серця й не може правити за підставу для виправдання. Але якщо ця великодушність виявляється недостатньою для того, щоб розбудити вдячність, оскільки особа, на яку вона спрямоваана, нам невідома й ми не маємо жодної змоги довідатися про її стан та обсяг її спроможностей, тоді ця недостатність пов’язана з природною неспроможністю, яка цілком виправдовує.

2. Що ж до рухів тіла або діяльності та зміни станів розуму, які не входять до невідворотних актів або станів самої волі, а розглядаються як необхідні наслідки цієї волі; то я хочу сказати, що у випадку таких наслідків задіяної волі, там, де не йдеться про обмеженість спроможності розуміння, та й тільки та нездатність може бути виправданою, яка полягає у відсутності зв’язку між цими наслідками та самою волею. Якщо воля цілком підкоряється наказу, а ймовірний наслідок не дає підстав зробити висновок, що згідно із законами природи він пов’язаний із його хотінням, то людина повністю виправдовується; вона наділена природною неспроможністю зробити те, чого від неї вимагають. Бо сама ж таки воля, то, як ми вже зазначали, може бути прямим і безпосереднім об’єктом наказу; а інші речі можуть бути лише його непрямими об’єктами, оскільки вони пов’язані з волею. Тому, якщо воля повністю підкоряється, то особа виконала свій обов’язок; і якщо інші речі не дають підстав вважати себе пов’язаними з її хотінням, то це від неї не залежить.

3. Обидва види природної нездатності, про які ми згадали, а отже й уся та нездатність, яка може виправдовувати, мають одну спільну ознаку – а саме, відсутність природної спроможності або сили; або спроможності розуміння, або зовнішньої сили. Бо коли існують зовнішні вади або перешкоди, вони можуть бути реальними перешкодами лише в тому випадку, коли поєднуються з недосконалостями та обмеженнями розуміння й сили.

Висновок. Якщо речі, щодо яких люди наділені моральною неспроможністю можуть бути предметом вимоги або наказу, то вони можуть бути також предметом прохання або поради. Проте й накази, і прохання великою мірою спрямовані на одне й те саме; різниця між ними лише в обставинах; накази так само виражають волю того, хто говорить, як і прохання, і так само прагнуть домогтися позитивної реакції. Різниця між ними не стосується суті справи. Головна різниця між наказом і проханням полягає в способі вираження волі того, хто наказує або просить. У другому випадку його воля відштовхується від лагідності й доброти; у першому – виражає авторитет і владу того, хто наказує. Та хоч би на що опиралася воля того, хто говорить, хоч би з якою наполегливістю він це казав, ані його воля, ані його сподівання не виражають себе більш чітко в одному випадку, ніж у другому, тому коли особа підкоряється проханню, то це не більше свідчить про нещирість того, хто намагається керувати нею, у вираженні або волі, або сподівань, яких він не має, аніж її моральна неспроможність зробити те, що їй наказують. Тому коли армініяни заперечують проти неспроможності гріховних людей увірувати в Христа або виконувати інші духовні євангельські обов’язки, з огляду на щирість порад і прохань Бога, то їхні аргументи позбавлені будь-якої сили.