Свобода волі

Частина третя

Розділ перший. Моральна досконалість Бога необхідна, проте вона доброчесна й гідна хвали

Розглянувши перший аспект, який був запропонований для дослідження, а саме суть такої свободи волі, якою уявляють її армініяни; а саме, чи така річ існує, існувала або зможе коли-небудь існувати; я тепер переходжу до другого аспекту, який я поставив собі на меті дослідити – чи будь-яка свобода такого виду необхідна для моральної діяльності, чеснот і пороку, похвали й осуду, винагороди та покарання тощо.

Я почну з деяких міркувань про доброчесність та діяльність найдосконалішого морального Діяча і Джерело всієї діяльності та всіх чеснот.

Доктор Вітбі у  своєму дискурсі про “П’ять Пунктів”, с. 14, каже: “Якщо всі людські дії вважати необхідними, тоді чеснота й порок мають бути пустими словами; тоді ми були б неспроможні зробити нічого такого, що заслуговувало б на догану або похвалу; бо хто став би звинувачувати особу за те, що вона робить те, чого не може не робити, або визнавати її гідною хвали лише за діяння, яких вона не може уникнути?” Про це ж таки він говорить і в багатьох інших місцях;  а надто у своєму трактаті “Про свободу волі”; постійно наголошуючи на тому, що свобода не тільки від примусу, а й від необхідності абсолютно необхідна для того, щоб визнати дії, гідними осуду або достойними похвали. І з цим узгоджується, як усім відомо, нинішня доктрина армініянських авторів, які загалом стверджують, що не існує ані чесноти, ані пороку, ані винагороди, ані кари, нічого такого, що можна було б похвалити або осудити, без цієї свободи. А проте доктор Вітбі, на с. 300, допускає, що Бог не має такої свободи; й армініяни настільки, наскільки я мав змогу помітити, загалом вважають, що Бог необхідно святий, і його воля детермінується на добро.

Отже, якщо ми візьмемо до уваги всі ці речі, то нескінченно святий Бог, який в очах народу Божого завжди був не лише доброчесним, а й тим Буттям, яке зосередило в собі всі можливі чесноти та кожну можливу чесноту в їхній найабсолютнішій чистоті та досконалості й у нескінченно більшій ясності та привабливості, ніж у будь-якому творінні: тобто найдосконалішою моделлю доброчесності та джерелом, із якого доброчесність усіх інших розбризкується, як проміння від сонця; і який з причини цієї доброчесності та святості, був нескінченно більше гідний поваги любові, вшанування, захвату, довіри, звеличання та хвали, ніж будь-яке творіння, й повсюди зображений у Святому Письмі саме так; отже, я хочу сказати, що це досконале й ідеальне Буття, згідно з уявленнями доктора Вітбі та інших армініян, узагалі не наділене ніякою доброчесністю; приписувана йому доброчесність – не більш як пусте слово; і такий Бог не заслуговує ані на довіру, ані на хвалу; оскільки він перебуває під тиском необхідності, він просто не може не бути таким святим і добрим, яким він є; тому дякувати йому за це не випадає. Складається враження, що святість, праведність, доброта та інші високі якості Всевишнього, за самою своєю природою, не належать до того, що ми вважаємо доброчесним і гідним хвали. Ніхто не стане заперечувати, що всі ці якості Бога – добрі; але ми неминуче доходимо висновку, що вони не більш доброчесні й, за своєю природою, не більш гідні хвали, аніж будь-яке добро, що перебуває в іншому бутті, яке не є моральним діячем;  як світло сонця або плодючість землі є якостями добрими, але не доброчесними, бо такі властивості необхідні для цих тіл, а не виникають через спроможність до самодетермінації.

Для християн, що знайомі з Біблією, не потрібні інші спростування цього уявлення про Бога як про такого, що не заслуговує вважатися доброчесним або гідним хвали, як цілком конкрентні ствердження цих його якостей. Перелік цитат із текстів Святого Письма, в яких Бог зображується як найвищою мірою доброчесний та гідний якнайвищої хвали, не мав би кінця і не мав би ніякого глузду для людини, вихованої у світлі Євангелії.

Хотілося б, аби доктор Вітбі та інші богослови його зразка, точніше пояснювали свою думку, коли вони заявляють, що все необхідне не заслуговує на хвалу; і водночас нехай би пояснили, чому вони вважають досконалість Бога необхідною, а отже виставляють Бога таким, який не заслуговує хвали. Безперечно, якщо їхні слова мають бодай якийсь глузд, під хвалою вони мусять мати на увазі виявлення або засвідчення певної поваги, пошани або поклоніння. То невже вони хочуть сказати, що люди заслуговують такої поваги, пошани або поклоніння за їхні чесноти, хоч би якими вони були маленькими й недосконалими, а Бог їх не заслуговує за свою нескінченно велику праведність, святість та доброту?  Якби було так, то це, мабуть, пояснювалося б якимись особливими перевагами, що ними наділена доброчесна людина, які були б її прерогативою і завдяки яким вона здобувала б перевагу; це був би певний різновид гідності, що абсолютно відрізнялася б від будь-якої досконалості, привабливості, благородства, які притаманні Богові; тобто людина не перебувала б у залежності від Бога й не була недосконалою супроти нього, а навпаки, мала б над ним перевагу; причому ці високі якості вона не одержувала б від Бога, й Бог не був би їхнім джерелом;  і не міг би Бог, у цьому плані, змагатися з людиною за право бути об’єктом ушанування й поваги; а навпаки, людина претендувала б на особливу повагу, хвалу та славу, на які не міг би розраховувати Бог. Власне, Бог мав би не більше права прилучатися до вдячної пошани та хвали, на які заслуговує доброчесна людина, що обирає доброчесність в умовах своєї повної свободи, аніж дорогоцінний камінь, який просто не може не бути твердим і гарним.

Ну, а якщо це й справді так, то нехай би вони пояснили, що то за така особлива пошана, на яку заслуговує доброчесна людина і чим вона відрізняється за своєю природою, і чому вона так переважає всі ті почуття, які ми плекаємо до Бога. Як назвати і як описати це особливе почуття? Чи це пошана, чи любов, чи захват, чи вшанування й прославлення, чи почуття вдячності? Святе Письмо на всіх своїх сторінках говорить про Бога як про найвищий об’єкт усіх цих почуттів: ми читаємо там про те, як душа звеличує Господа, про те, що його треба любити всім серцем, усією душею, всім розумом і всією силою; що ми повинні захоплюватися ним і його праведними вчинками або розглядати їх як чудесні й гідні зачудованого подиву; вшановувати, славити, звеличувати, хвалити, славословити його та дякувати йому; приписувати йому, а не людям усе добро, яке ми творимо або одержуємо; ми читаємо там, що жодна плоть не може бути прославлена в його присутності; і що його слід розглядати, як те Буття, що йому належить уся слава. То що ж тоді являє собою те вшанування, про яке ми запитали на початку? Що то за пристрасть, що то за любов, що то за виявлення почуттів, яке армініяни називають хвалою, відмінною від усього іншого, хвалою, на яку люди заслуговують за свою доброчесність, а Бог найменшою мірою не заслуговує?

Якби та необхідність, що супроводжує моральні переваги та діяння Бога, була такою мірою несумісна з можливістю бути гідним хвали, як необхідність примусового порядку, як це можна виснувати з наукових розважань доктора Вітбі, тоді чому ми мали б дякувати Богові за його доброту більшою мірою, аніж у тому випадку, якби він був просто змушений творити добро, або в тому випадку, коли б ішлося про наших ближніх, які роблять нам добро, але не вільно, не з доброти серця, а під непереборним тиском зовнішньої необхідності?  Армініяни припускають, що Бог необхідно істота добра й милосердна; на цій основі вони будують деякі зі своїх головних аргументів проти багатьох доктрин, що їх сповідують кальвіністи; вони стверджують, що ці доктрини незаперечно хибні й неможливо, щоб вони були істинними, тому що вони несумісні з добрістю Бога. З цього випливає неможливість ситуації, за якої Бог не був би добрим. Бо якби було можливо, щоб він міг бути інакшим, тоді усувається неможливість істинності цих доктрин, згідно з їхньою ж таки аргументацією.

Той факт, що доброчесність у Богові, у найточнішому значенні цих слів, не може бути винагороджена, пояснюють не браком моральної досконалості в його діяннях, що заслуговувала б на винароду від його творіння; а тим, що він перебуває нескінченно вище від будь-якої спроможності одержати винагороду чи якусь вигоду від свого творіння; він уже нескінченно й несхитно щасливий і ми не можемо бути йому корисними. А проте він заслуговує на наше добре ставлення, з огляду на свою доброчесність; і був би гідний стати об’єктом наших добродіянь, що є плід і вираз доброго ставлення, якби наша доброта могла досягти його нескінченності. Якщо Бог заслуговує на подяку та хвалу за свою доброту, то, з цієї ж таки причини, він заслуговує й на те, щоб ми винагороджували його за добрість, якби це було можливо. “Чим я віддячу Богові за його добродіяння?” – це природна мова вдячності; й у міру своєї спроможності ми повинні винагороджувати Бога за його доброту й відшкодовувати йому ті блага, які ми від нього одержуємо. І для того, щоб надати нам можливістьдля такого природного вираження нашої вдячності до Бога, як доброчинність, то позаяк він перебуває нескінченно далеко поза межами нашої досяжності, він доручає іншим одержувати належні йому дари й бути замість нього об’єктами нашої доброчинної вдячності; в такій ролі передусім виступають наші вбогі брати.