Свобода волі

Розділ шостий. як детермінується воля в речах, до яких розум цілком індиферентний

Великим аргументом на користь спроможності, що сама себе детермінує, вважають універсальний досвід, який ми нібито маємо, спроможності детермінувати свою волю в тих випадках, коли відсутній будь-який попередній мотив: коли воля (як припускається) поставлена перед необхідністю робити вибір між двома або більшою кількістю речей, що абсолютно рівнозначні з погляду розуму; і нашій волі теж до них цілком байдужісінько; а проте, ми без жодних труднощів робимо свій вибір; наша воля миттю детермінує себе на певний варіант вибору завдяки тій суверенній владі, яку вона має над собою, без будь-якої зовнішньої спонуки.

Так, вищезгадуваний автор “Есею про свободу волі” на сс. 25, 26, 27 припускає, “що можна назвати чимало випадків, коли воля не детермінується ані станом тривоги, ані прагненням до найбільшого добра, ані останнім диктатом розуміння, ані будь-чим іншим, а просто сама собою або, можна сказати, спроможністю душі детермінувати себе; і що душа, в деяких випадках, обирає ту або ту дію, не керуючись жодними впливами чи міркуваннями, а тільки тому, що вона так хоче. Наприклад (каже він), я можу обернутися обличчям на південь або на північ; я можу показати пальцем угору або вниз. І таким чином, у деяких випадках воля детермінує себе в дуже суверенний спосіб, просто тому, що вона цього хоче, не шукаючи ніякого резону, запозиченого з розуміння; і тим самим вона відкриває в собі свою власну досконалу спроможність обирати, яка формується в ній самій і вільна від будь-якого впливу чи будь-якого стримування”. А на сторінках 66, 70 та 73 й 74 цей автор дуже чітко формулює припущення, що в деяких випадках воля не детермінується жодним мотивом і діє без ніякого мотиву й без ніяких підстав до преференції. Щодо цього я висловив би такі зауваження:

1. Припущення, яке тут висловлюється, прямо суперечить самому собі й само себе спростовує. Бо цей потужний аргумент виходить із тієї передумови, що з кількох речей воля реально віддає перевагу одній перед іншою, водночас будучи до обох абсолютно індиферентною; а це те саме, якби ми сказали, що розум віддає чомусь перевагу й водночас нічому не віддає переваги. Звичайно ж, тут не мається на увазі, що розум перебуває в стані індиферентності до того, як робить вибір, чи раніше, ніж у ньому формується преференція; або, що одне й те саме, що розум перебуває в стані індиферентності доти, доки перестає бути індиферентним. Бо немає підстав сумніватися в тому, що цей автор не міг вважати, що він вступає з кимось у дискусію, припускаючи це. І до того ж, якщо розум, який обирає, був індиферентним лише протягом певного часу, то це нічим не послужить його меті; йому потрібно, щоб він обирав, залишаючись індиферентним; бо інакше, можна стверджувати, що він просто нічого не обирає в цьому стані індиферентності, а вся проблема обертається навкруг цього. І справді, здається очевидним, що цей автор припускає не те, що воля обирає одну річ перед іншою, до якої вона індиферентна перед тим як вона обирає, а те, що вона індиферентна і в той момент, коли обирає і що її індиферентний стан може змінитися на інший лише згодом, унаслідок її вибору; що вона віддає обраній речі перевагу й розглядає її як привабливішу, ніж інша, після вже зробленого вибору. Він пише так (с. 30): “Там, де пропоновані об’єкти здаються однаково адекватними чи однаково добрими, воля залишається без провідника й без порадника; і тому вона мусить робити свій власний вибір і власну детермінацію; тобто задіювати свою спроможність до самодетермінації. І в таких випадках воля поводиться так, наче вона має створити добро для себе через свій власний вибір, тобто створює власну втіху або власне задоволення з цього самостійно обраного добра. Так людина, захопивши ділянку землі в незаселеній місцевості робить її своєю власністю і знаходить радість у володінні нею. Там, де речі були індиферентними раніше, воля не знаходить у них нічого, щоб зробити їх привабливішими для себе, розглядаючи їх лише в собі; але вона може відчути втіху, яка виникає з її власного вибору і її прихильності до цього вибору. Ми любимо багато тих речей, які ми обрали й любимо лише тому, що ми обрали їх”.

Це те саме, якби ми сказали, що ми вперше починаємо віддавати перевагу багатьом речам, переставши бути індиферентними до них, лише тому, що перед цим ми вже віддали їм перевагу й обрали їх. У даному випадку цей автор висловився досить необмірковано. Вибір або преференція не можуть передувати самим собі в одній і тій самій ситуації чи то в порядку часу, чи то в порядку природи. Вони не можуть бути ані основою самих себе, ані результатом чи наслідком самих себе. Сам акт вибору однієї речі, а не іншої означає віддання переваги цій речі й те, що їй приписується вища цінність. Але той факт, що розум приписує якійсь речі вищу цінність супроти іншої, ніяк не може бути результатом приписування цій речі вищої цінності.

Згаданий вище автор пише (на с. 36): “Воля може бути абсолютно індиферентною, а проте вона спроможна детермінувати себе обрати той чи той з можливих варіантів”. І знову на тій самій сторінці: “Я цілком індиферентний до будь-якого з них; а проте моя воля може детермінувати себе на вибір”. І знову: “Те, що я обираю, детермінується простим актом моєї волі”. Якщо вибір детермінується простим актом волі, тоді вибір детермінується простим актом вибору. І в цьому питанні, тобто, що сам акт волі детермінується актом вибору, цей автор висловлюється цілком однозначно, на с. 72. Говорячи про випадок, коли об’єкти, що подаються, не відрізняються за своєю адекватністю, він висловлюється так: “Тут вона мусить діяти за своїм власним вибором і детермінувати себе, як їй хочеться” – де припускається, що сама детермінація, яка є основою і пружиною акту волі, – це акт вибору та задоволення, коли один акт приємніший, аніж інший і розум знаходить у ньому більше втіхи, ніж в іншому; і це віддання переваги і більша приємність визначають усі дії волі в даному випадку. Але якщо так, то розум не може бути індиферентним, коли він детермінує себе, оскільки він налаштований робити одне, а не інше, схильний детермінувати себе в такий спосіб, а не в інший. А тому воля аж ніяк не перебуває в стані байдужості, принаймні вже тоді коли вона робить перший крок або починає діяти; бо коли воля починає діяти, то це те саме, що вона починає робити вибір або віддавати перевагу. І якщо уже в першому акті волі, розум віддає чомусь перевагу, тоді не випадає сумніватися, що та річ, якій він віддає перевагу, у той час панує або стоїть на першому місці в розумі; або, а це одне й те саме, її ідея здійснює найбільший вплив на волю. Ці міркування повністю руйнують попереднє припущення, а саме, що розум має суверенну спроможність обирати між двома або більшою кількістю речей, які з погляду розуму абсолютно однакові в усіх своїх аспектах, і жодна з яких не має жодної переваги і не здійснює більшого впливу на розум, аніж якась інша.

Таким чином, цей автор, наводячи свій неспростовний аргумент про спроможність волі обирати з двох або більшої кількості речей, до яких вона абсолютно індиферентна, насправді водночас заперечує своє власне припущення і припускає та стверджує той самий пункт, який він намагається спростувати: а саме, що воля, роблячи свій вибір, не підпорядкована впливу жодної з ідей, якій вона віддавала б перевагу і яка була б пов’язана з поглядом на річ, яку вона обирає. І справді неможливо посилатися на цей аргумент, водночас не спростовуючи його; оскільки припущення, яке в нього вкладається, суперечить само собі й само себе заперечує. Припускати, що воля спроможна діяти у стані абсолютної індиферентності, коли вона детермінує себе чи робить що завгодно, – це стверджувати, що розум обирає без вибору. Сказати, що коли він індиферентний, то він може діяти як йому хочеться, – це стверджувати, що він спроможний прагнути до втіхи, коли ніякої втіхи для нього не існує. І тому, коли виникають труднощі у випадку вибору між двома тістечками, двома яйцями тощо, які бувають однаковісінькими, одне нічим не гірше за інше, то цей автор вважає, що в таких випадках розум спроможний зробити вибір, а отже, по суті, припускає, що він спроможний віддати котромусь із них перевагу, тобто наш автор не меншою мірою прагне розв’язати цю проблему, аніж ті, чиї погляди він намагається спростувати. Бо якби ці приклади свідчили на його користь, вони доводили б, що людина спроможна обирати, коли в неї немає вибору. А проте, ця аргументація не свідчить на його користь; бо якщо він стверджує те, що стверджує, то його слова обертаються проти нього й суперечать його поглядам не меншою мірою, аніж слова тих, із ким він дискутує.

2. Неважко показати, розглядаючи наведені приклади не тільки те, що розум неодмінно мусить бути під якимсь визначальним впливом, коли він щось обирає, а й як саме це відбувається. Щоб прояснити цю справу, досить буде приділити невеличку увагу нашому власному досвіду й окремо проаналізувати, як поводиться наш розум у подібних випадках.

Припустімо, що переді мною лежить шахівниця; і, згідно з вимогою якогось мого начальника, або побажанням друга, або прагненням здійснити експеримент, що має стосунок до моїх спроможностей і моєї свободи, або з якихось інших міркувань, я маю намір доторкнутися пальцем до якогось квадратика на шахівниці; причому в першій пропозиції або в тій меті, яку я поставив перед собою і яка була дуже загальною, не давалося ніяких конкретних рекомендацій, що вказували б на якісь конкретні клітини або якісь виключали; і в цих клітинах не було б нічого такого, якщо розглянути їх самі по собі, що виокремлювало б якусь із шістдесяти чотирьох, привертало до неї увагу більше, ніж до інших;  у такому випадку мій розум вирішив би віддатися на волю того, що ми називаємо випадком*, спрямувавши палець на ту клітину, яка найбільше впадала б у вічі чи на якій би в ту мить зупинився мій погляд, чи яка займала б найбільше місця в моєму розумі, чи на яку була б спрямована моя уява під впливом іншого подібного випадку. Ось кілька етапів, що їх долає в цьому процесі розум (хоча все може відбутися в одну мить):  перший етап – це рішення загального характеру доторкнутися до якоїсь із клітинок; наступний етап – це ще одне рішення загального характеру, яке велить розумові віддатись на волю випадкові, в якийсь точно визначений спосіб, тобто доторкнутися до клітини, що найбільше впадає в око або найбільше привертає до себе увагу розуму, чи обравши якусь іншу випадкову характеристику. Третій і останній етап – це ще одне рішення, тепер уже цілком конкретне за своїм характером, а саме, доторкнутися до певної індивідуальної клітини, якраз до тієї, яку випадок підказав розумові, вирізнивши її з-поміж інших. Тепер стає цілком очевидно, що на жодному з цих кількох етапів розум не перебуває в стані цілковитої індиферентності, а на кожному з них перебуває під впливом визначальної спонуки. Це має місце на першому етапі, коли розум ухвалює рішення загального характеру – доторкнутися до однієї з 64 клітин; адже розум тут не може бути абсолютно індиферентним – робити йому це чи не робити; він спонукуваний до цього задля того, щоб здійснити певний експеримент, або виконати прохання друга, або з якоїсь іншої причини, що має перевагу над усіма. Це має місце на другому етапі, коли розум вирішує покластися на випадок, доторкнувшись до тієї клітини, яка найбільше впадає в око або ідея якої панує в розумі тощо. Розум не є абсолютно індиферентним до того, виконає він це правило чи не виконає; він робить цей вибір, тому що на цей час такий варіант вибору здається йому найдоцільнішим і найефективнішим засобом досягнення вищевказаної загальної мети. І таким чином, він переходить на третій і останній етап; він вирішує доторкнутися до тієї індивідуальної клітини, яка має актуальну перевагу з погляду розуму. Розум не може бути індиферентним у своєму ставленні до цього, бо перебуває під впливом головної спонуки та головного резону; тобто він виконує попереднє рішення, яке було ухвалене на попередньому етапі і яке він сприйняв як доцільне та необхідне.

–––––––

* Я вже десь пояснював, щó називають випадком у повсякденній мові; це поняття не має нічого спільного з метафізичним армініянським поняттям випадковості, й воно також не пов’язане з жодним із тих понять, які вводилися раніше; мається на увазі щось таке, що відбувається в плині подій стосовно до тієї або тієї справи, в якій зацікавлені люди, але відбувається непередбачено й незалежно від їхніх намірів.

Випадок може послужити людині, анітрохи не стаючи їй на перешкоді в подібних випадках. Він завжди присутній серед багатьох об’єктів, на які людина звертає свій погляд; один із цих об’єктів завжди матиме якусь перевагу над іншими в її очах або в її уявленні. Коли ми розплющуємо очі в ясному сонячному світлі, ми відразу помічаємо багато об’єктів, і безліч образів умить малюються в променях світла. Але увага розуму не однаково розподіляється між усіма ними; а якщо навіть так трапляється, то це не триває довго. І те саме відбувається із загальними ідеями, які формуються в розумі; різні ідеї не з однаковою силою впливають на розум від самого початку; або принаймні не лишаються такими впродовж помітного часу. У світі немає нічого мінливішого, аніж ідеї, які формуються в розумі: вони не залишаються в тому самому стані протягом навіть найкоротшого періоду часу, який ми спроможні помітити. Бо уявляється очеваидним, що будь-який доступний для наших відчуттів час оцінюється та сприймається розумом лише через послідовність послідовних змін, що відбуваються з його власними ідеями. Тому, тоді як погляди або перцепції розуму залишаються в одному й тому самому стані, таке не відбувається з будь-яким доступним для сприйняття проміжком часу, бо в такому разі він не мав би в собі жодної відчутної послідовності.

Оскільки акти волі, на кожному з етапів описаної вище процедури, не можуть бути задіяні без конкретної причини, кожен із них відбувається під впливом визначальної спонуки: тому й випадок, як я його назвав, або те, що відбувається в незбагненному плині речей, випадок, якому підкоряється розум і який ним керує, це не щось таке, що відбувається без причини; і розум, коли вирішує ним керуватися, детермінується не чимось таким, що не має причини, не більшою мірою, аніж у тому разі, якби він вирішив керуватися жеребом або кинувши кості. Бо хоча падіння кості тим чи тим боком буде випадковим для того, хто її підкинув, проте немає жодних підстав припускати, що не існує причини, яка визначила, чому вона впала саме так, як упала. Свавільні зміни в послідовності наших ідей, хоч ми можемо й не помічати їхньої причини, так само мають якусь причину, як і мінливі рухи куряви в повітрі або безперервні, нескінченні, розмаїті, послідовні зміни на поверхні збриженої хвилями води.

Особливо слід відзначити два пункти, які, мабуть, сприяють плутанині в розумі тих, котрі наполягають на тому, що воля діє з цілковитою індиферентністю і не підкоряється жодним спонукам у своїх детермінаціях, коли йдеться про випадки, які ми щойно розглянули.

1. Схоже, вони не зовсім усвідомлюють, про що саме йдеться, або принаймні усвідомлюють це не досить чітко. Питання, навколо якого вони дискутують, може бути сформульоване так: “Чи може розум бути індиферентним до об’єктів, які перед ним постають, один із яких можна взяти, можна торкнутися його або вказати на нього тощо, такі як двоє яєць, двоє коржиків, що здаються однаково добрими. Тоді, як питання, котре розглядається, насправді формулюється так: “Чи може особа бути індиферентною до своїх власних дій; чи не віддає вона перевагу, на підставі тих або тих міркувань одному актові, спрямованому на ці об’єкти, перед іншим?”  Розум у своєму рішенні та своєму виборі, коли йдеться про такі випадки не спрямовує свою увагу безпосередньо на об’єкти, щодо яких він ухвалює рішення; він спрямовує її на ті дії, що їх треба вчинити стосовно цих об’єктів. Об’єкти можуть здаватися йому однаковими, і розум може ніколи не зробити належного вибору між ними: але наступним актом волі буде вибір між зовнішніми діями, які мають бути виконані щодо цих об’єктів – скажімо взяти їх у руки чи доторкнутися до них – можуть видатися неоднаковими для розуму, й він може віддати перевагу якійсь дії перед іншими. На кожному з етапів діяльності розуму він ухвалює рішення не про об’єкти, а якщо й ухвалює, то не прямо й не безпосередньо, а про дії, які він обирає з інших міркувань, аніж віддання переваги об’єктам, і підкоряючись резонам, що не мають ніякого стосунку до об’єктів.

Немає ніякої необхідності припускати, що розум будь-коли обирає між об’єктами, віддаючи одному з них перевагу перед іншими; чи то до свого рішення чи після нього. Людина й справді обирає – взяти їй один об’єкт чи якийсь інший; але при цьому вона керується не своєю оцінкою речі, яку вона вона бере в руки чи до якої доторкається, а якимись іншими міркуваннями. Може навіть статися, що з двох запропонованих їй речей людина може, з певних міркувань, обрати й узяти ту, яку вона цінує нижче і знехтувати ту, що їй розум віддає перевагу. У такій ситуації обрати річ та обрати, як її взяти – не одне й те саме; тим більше, що йдеться про той випадок, коли розглядувані речі розум оцінює однаково й жодна з них не має в його очах переваги. Факти й досвід роблять очевидним тільки те, що розум обирає одну якусь дію й обминає своєю увагою інші; і тому, якщо наші супротивники хочуть навести аргументи, які свідчили б на їхню користь, то вони повинні довести, що розум обирає ту або ту дії, будучи абсолютно індиферентним до цієї дії; а не доводити, що розум обирає дію, будучи абсолютно індиферентним у стосунку до об’єкта; що уявляється цілком можливим, а проте й у цьому випадку воля аж ніяк не діє без попередньої спонуки й належного віддання переваги.

2. Ще одну причину плутанини й труднощів у цій справі створює, як здається, невміння проводити різницю між індиферентністю загального характеру або індиферентністю до того, що має бути зроблено, в більш далекому й загальному баченні, та індиферентністю конкретною або індиферентністю в стосунку до наступного безпосереднього акту, який розглядається в його конкретних і нинішніх обставинах. Людина може бути цілком індиферентна до своїх власних дій у першому випадку, але не в другому. Скажімо, вернімося до нашого прикладу з шахівницею; коли мені вперше запропонують, щоб я доторкнувся до однієї з клітинок, я можу бути цілком байдужим до того, до якої я маю доторкнутись; бо поки що я дивлюся на цю справу здалеку та в дуже загальному плані, будучи лише на першому етапі того поступу, який робить мій розум у цій ситуації. Та коли я реально дійду до останнього етапу й мені треба буде конкретно вирішувати, якої клітини торкнутися, після того як я вже постановив, що доторкнуся до тієї, яка найбільше впадає мені у вічі або озивається до мого розуму, а мій розум уже зупинив свій вибір на конкретній клітині, він уже не буде абсолютно індиферентним до акту доторкання, розглянутого так безпосередньо й за цих конкретних нинішніх обставин.