А.Н. Хендрікс

Церковні служіння

2.4. Проповідь і переживання віри

 

Повернення минулого?

 

Переживанню віри в наші дні приділяється багато уваги. Наша культура поміщає в центр уваги людину з її досвідом та почуттями. За допомогою вражаючих фактів особливо журналісти намагаються розповісти про те, як люди переживали щось надзвичайне. Тож невипадково, що і в церковних колах переживання віри стало гарячою темою.

 

Коли йдеться про переживання віри, тут реформатський протестантизм має велику традицію. Найперше варто звернути увагу на віровизнання, в яких не тільки сформульоване істинне вчення, але й звертається увага на те, що переживають та відчувають діти Божі. Також можна згадати авторів часів «Глибинної Реформації», які були зосереджені на християнському досвіді та вважалися майстрами опису «чуттєвої істини». Зрештою, варто згадати Абрахама Кайпера, котрий, з одного боку, працював над великими теологічними концепціями, але, з іншого боку, дуже тонко писав про довірливі стосунки з Богом.

 

 

Одкровення і досвід

 

В Недільному дні 7 Гейдельберзького катехізису сказано про віру як про «знання» та «впевненість», яку Святий Дух поселив у наших серцях через Євангеліє. Все досвідне знання Господа є плодом Слова, яке кладе у наші серця Святий Дух. У богослов’ї Кальвіна досвід чітко пов’язаний із Словом, яке відкрите Богом. Порядок слів у фразі «Писання та досвід» зовсім не випадковий! Досвід віри випливає зі Слова та регулюється Словом.

 

Те, наскільки визначальним для усього є Слово, очевидно вже з того, що пише реформатор Женеви: «Справді, за допомогою досвіду як нашого наставника ми переконуємося, що Бог є саме таким, яким відкриває Себе у Слові». І коли в Новому Заповіті цитується текст із Старого Заповіту, Кальвін регулярно додає коментар: «Господь, Ти сказав, і ми справді переживаємо на досвіді, що це істина».

 

Те, що переживають діти Божі, стає для них «наставництвом», однак Кальвін ніколи не надає досвіду незалежного місця. Досвід – це не що інше, як результат Слова в нашому житті; він може утвердити для нас це Слово. Ми переконуємось, що Господь вчиняє те, що обіцяє, та що Він є саме таким, яким відкриває Себе в Своєму Слові. Так ми вчимося на досвіді, досвід підкріпляє нашу віру і дозволяє зростати у довір’ї. Хоча може бути й так, що наша віра випробовується, коли наш досвід діаметрально протилежний тому, про що нас запевняє Слово Боже.

 

З плином часу зв’язок між Словом та досвідом – зв’язок, який був таким характерним для вчення Кальвіна, – ставав все слабшим, досвід все більше «жив своїм життям» і вже не був підпорядкований Слову. Тут на реформатський світогляд сильно вплинув німецький теолог Фрідріх Шлейєрмахер (XIX ст.), котрий надавав центрального місця людському «благочестю». Тоді переживання віри стали формувати зміст проповідей. Ті, хто вів богослужіння, мусили приділяти цьому увагу. Можна прослідкувати беззаперечний зв’язок між цим впливовим теологом та сучасною теологією, в якій «теперішній досвід церви» відіграє домінантну роль.

 

Крім того, в армініанській гілці руху Пробудження, який також мав місце у дев’ятнадцятому столітті, все більше зверталась увага на людину з її релігійними переживаннями. Коли пізніше з руху Пробудження виникли харизматичні напрямки, «духовний досвід» ставав дедалі більш незалежним та індивідуальним. Тому немає нічого випадкового у тому, що в значній частині євангельського та харизматичного світу ставиться однобокий акцент на досвід та почуття.

 

Третім відхиленням від вчення Кальвіна можна вважати праці деяких «теологів досвіду» з вісімнадцятого століття, в яких зв’язок між Писанням та досвідом теж слабшав. Вся увага там була спрямована на внутрішній світ віруючого.

 

Всі ці відхилення від вчення Кальвіна повинні застерігати нас, щоб утримувати правильний порядок і баланс між одкровенням та досвідом, особливо в час, коли люди (іноді навіть люди в церкві!) «виходять із себе» через емоції та переживання!

 

 

Рамки

 

На мою думку, важливий внесок у правильне розуміння переживання віри зробив професор Корнеліус Трімп. У цьому зв’язку він вказує на поняття Божого завіту. Слово Боже – це слово, з яким Бог звертається до Свого народу і яке викликає в нас відклик. Про людське серце та життя потрібно говорити у рамках Писання, а ці рамки є структурою завіту, в якому Господь зі Своїм Словом приходить до нас та спілкується з нами. Тоді проповідь – це також подія завіту, в якій законне місце має не лише Боже звернення до людей, але й реакція на нього дітей Божих.

 

Звучить Слово Боже, але – відповідно до природи завіту – звучить і відгук на це Слово в нашому серці та житті. Той, хто віддає належне природі завіту, розуміє, що у Біблії звертається увага і на те, як люди реагують на Божі слова та дії.

 

Трімп намагається повністю зберегти те, чого Клаас Схілдер та інші богослови навчали щодо прочитання Писання як історії спасіння. Але дуже важливим для теми цієї глави є те, що поряд з його наголосом на необхідності простеження розвитку Божої роботи аж до Христа, Трімп також наголошує на важливості стосунків між Богом та Його народом, про які також говорить Писання. Історія спасіння є також історією завіту: вона дозволяє нам простежити стосунки між Господом та Його народом. Так само історія спасіння є і історією віри. А тому в тій же мірі потрібно звертати увагу й на переживання віри, які ми зустрічаємо у біблійних оповідях. Тому що ці оповіді вказують не лише на Божий прихід у Віфлеєм, а й на працю Святого Духа у серцях та житті Божих дітей.

 

Той, хто хоче теологічно добре осмислити переживання віри, повинен, на мою думку, робити те ж саме, що й Трімп: осмислювати це в рамках завіту, який Господь уклав із нами, який повстав через Слово завіту і який має силу через природу завіту.

 

 

Дія Духа

 

Я вважаю, що поняття завіту також допомагає нам вірно оцінити дію Святого Духа в нас і для нас. Господь у Своєму завіті хоче мати з нами стосунки. Через Свого Духа Він забезпечує нас усім необхідним для цього. У нас оселився «Дух синівства» (Рим. 8:15) – оселився для того, щоб спілкуватися з нами як з дітьми Божими та спадкоємцями Його завіту. Він є великим Даром нового завіту, який заснований на Христовій крові (порів.: Єз. 36:27; Дії 2:38–39). Переживання віри здійснюється саме через Духа.

 

Те, що в проповіді слід звертати увагу на такий аспект віри, як її переживання, випливає з природи завіту і з природи дії Духа. Адже Святий Дух не розбиває нашу особистість: Він відновлює та освячує її. В Канонах Дортського Синоду сказано, що Божественна благодать відродження не знищує нашу волю з її властивостями, а оживляє її (III/IV,16). Коли Дух відновлює нас, Він, так би мовити, проявляє повагу до праці Бога Отця як нашого Творця. Його дія спрямована на те, щоб ми – з усім тим, що в нас, – жили відповідно до старого Божого слова завіту, зверненого до Авраама: «Ходи перед лицем Моїм, і будь непорочний!» (Бут. 17:1).

 

Для дії Святого Духа характерно те, що вона перетворюється на нашу дію. Ми віримо, боремось із гріхами, молимося і надіємося. Але все це здійснюється в нас Святим Духом. Про це чудове поєднання Його дії та нашої праці Павло звіщає у Посланні до филип’ян, 2:12–13, де він закликає нас «виконувати своє спасіння», «бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю», а також у Посланні до галатів, 4:6, де апостол пише про Духа, Який викликує в наших серцях: «Авва, Отче!»

 

Важливо при цьому не втратити з поля зору те, що переживання віри, які здійснює Дух Божий в дітях Божих, не обмежуються тим, що ми внутрішньо переживаємо чи відчуваємо. Хоча внутрішні, потаємні стосунки з Богом можуть складати основу, серцевину переживань віри, однак ці переживання містять більше. Слово Боже очікує нашого відгуку – як у нашому серці, так і в нашому житті! Плоди Духа будуть проявлятися також у нашому ходженні перед Богом. Тому проповідь повинна торкатися як нашого серця, так і нашого повсякденного життя.

 

На мою думку, такий широкий погляд на переживання віри є актуальним. Тому що при всіх розмовах про дари Духа і сповнення Духом люди ризикують звести життя через Духа лише до певних «гарячих тем», як от: радість у Господі, сила для свідчення, особливі переживання та почуття. Саме сьогодні ми повинні знову і знову повторювати, що Господь говорив Аврааму про «життя в завіті» з Ним і про побожний спосіб життя. Тоді наші переживання віри зможуть бути такими ж «всеохоплюючими», якими вони бачились Павлу, коли він писав про «послух віри» (Рим. 1:5).

 

У проповіді

 

В більш широких рамках цього «послуху віри» в проповіді може йтися про серце Божих дітей. Для цього нам буде по-особливому корисною Книга Псалмів. Там ми зустрічаємо, використовуючи слова Лютера, «святих у серці». Ми чуємо, як вони кричать із самих глибин (Пс. 130:1), скаржаться щодо обставин, у які потрапили (Пс. 88), сповідають свої гріхи (Пс. 32:5), вихваляють Бога (Пс. 66:17); ми бачимо, як вони занепадають духом (Пс. 42:7), як страх огортає їх серце (Пс. 56:4) і як вони відчувають себе покинутими (Пс. 22:2).

 

Лютер сказав: «Віра – це неспокійна річ». Ми переконуємось у цьому, читаючи Псалми, а також і Новий Заповіт (Матв. 8:26; 14:31).

 

Проповідник не може задовольнятися закликом: «Віруйте в те, що сказав Господь!» Він також повинен приділити увагу тому, що віра тягне за собою боротьбу, піднесення і падіння, які переживають діти Божі. Він також мусить згадати про спокуси, які приходять до нас з того, що стається у світі, а також з наших власних сердець, і при цьому не уникати тих запитань «чому?» щодо світу і нас самих, які супроводжують нас на нашому шляху з Богом (порів.: Пс. 22:2; 42:2).

 

Також слід пам’ятати про те, що в громаді є пригнічені та «слабкі», яким потрібна надія і яких потрібно підтримувати (1-е Сол. 5:14). Мусимо усвідомлювати, що не всі стоять у вірі однаково міцно. В Канонах Дортського Синоду на це по-пастирськи звертається увага, коли там йдеться про те, що «є люди, які ще не відчувають глибоко й сильно в собі живу віру в Христа», а також такі, «які справді хочуть навернутися до Бога… але на шляху благочестя й віри все ще не в змозі йти так далеко, як хотіли б» (I, 16). В Канонах зазначається, що «віруючі змушені боротися у цьому житті з різними сумнівами, які породжує плоть, і що під впливом сильних спокус вони не завжди відчувають повну впевненість віри й певність їхньої стійкості» (V, 11).

 

Для того щоб проповідь була по-справжньому пастирською, вона не повинна оминати увагою усе це різнобарв’я досвіду в житті Божих дітей!

 

З тексту

 

Як все це слід виражати в проповіді? Це повинно виходити з тексту. Хто серйозно ставиться до фрази «Писання і досвід» та до порядку в цій фразі, буде обґрунтовувати свою позицію щодо переживань дітей Божих текстуально. Коли у проповіді висновки стосовно досвіду віри випливатимуть з тексту, тоді буде враховано і біблійне різнобарв’я щодо цього. Тоді увага звертатиметься не тільки на застосування таких величних дій Святого Духа, як відродження, навернення, віра, наповнення тощо. В проповідях слід також постійно привертати увагу до інших елементів: відсутність Бога, надія на Нього, розгубленість щодо незвіданого, впевненість віри, оновлення нашого життя, радість та (внутрішня) боротьба.

 

Варто додати: тут знову очевидно, наскільки важливим є вибір тексту. Для того щоб проповідь була справді пастирською, вибір тексту не може бути одностороннім. На проповіднику тут лежить велика відповідальність. Під час обговорення проповідей на церковній раді потрібно зробити наголос на тому, щоб служитель Слова, за прикладом апостола Павла, проповідував «усю волю Божу» (Дії 20:27) та вів у правильному напрямку (в нідерланд. перекладі в 1-му Тим. 5:17 сказано, що пресвітери «дають добре керівництво») – в тому числі й щодо переживань віри. Варто подумати: чи віддає пастор належне тому, що ми знаходимо в Писанні і про що сказано в Канонах Дортського Синоду? Чи торкається він таких тем, як складнощі, важкі запитання і спокуси? Чи приділяється увага сумнівам, маленькій вірі та слабкостям?

 

Про досвід віри у проповідях варто говорити в тринітарних рамках. Божі діти переживають не «щось», а Господа і Його дію – так, як Він Сам це відкрив у Своєму Слові. Це означає, що віруючі переживають дію Отця, Сина і Святого Духа. Дивіться статтю 9 Нідерландського віровизнання, де сказано, що «ми розрізняємо служіння й діяння цих Трьох Осіб щодо нас», а також відповідь на питання 24 Гейдельберзького катехізису, де також підкреслюється особлива праця кожної з Осіб Трійці.

 

Звісно, потрібно проповідувати Христа (порів.: Кол. 1:28). Але проповідь не може бути повністю поглинута «проповідуванням Ісуса». Адже Ісус веде нас до Отця, Який заради Нього став нашим Богом і Отцем, а також до Святого Духа, Який як Його Дух діє в нас.