А.Н. Хендрікс

Церковні служіння

4.2. Дияконія і ближні

 

Що каже Писання?

 

Спочатку варто звернути увагу на те, що сказано в Писанні про допомогу ближнім. При цьому ми можемо ще раз переконатися в тому, що громада Христа є диякональною. Допомога ближньому випливає із самого характеру церкви. Адже вона є народом Того, Хто прийшов, щоб послужити (порів.: Матв. 20:28). Цьому служінню свого Господа церква завдячує своїм існуванням. Служить Господь – служить і Його народ. Особливо переконливо це виглядає в історії омивання ніг. Ісус проповідує про те, що завдяки Його служінню вони мають життя, і в той же час дає їм приклад для наслідування. Оскільки Він так їх полюбив, повинні й вони любити один одного, повинні слідувати за Господом на шляху служіння один одному.

 

Невипадково Спаситель безпосередньо перед Своєю смертю наголосив, кажучи Своїм учням: «Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (Ів. 13:34). Завдяки Його служінню любові аж до смерті стало можливим їх служіння один одному. Через Його самопожертву Його церква може бути домом любові.

 

Справедливо вказують, що слово «як» у Христовій заповіді має подвійну функцію. З одного боку, воно вказує на джерело, з якого походить любов учнів, з іншого – на взірець, норму, стандарт, якому повинна відповідати їх любов. Вони повинні любити один одного так, як любить їх Господь.

 

 

За межами громади

 

Зараз наша мета полягає не в тому, щоб подивитись, що сказано в Писанні про взаємне служіння у громаді. Ми звернемо увагу на інше питання: що в Писанні сказано про допомогу ближнім, які не є членами громади?

 

Уже в Старому Заповіті ми знаходимо заповідь про любов до ближнього (Лев. 19:18). Для Ізраїлю «ближній» фактично означав «учасник завіту», «одноплемінник». Прикметно, що в розділі 19 книги Левит вираз «твій ближній» чергується з такими виразами, як «твій брат», «твої одноплемінники», «діти твого народу».

 

Однак заповідь любити ближнього не обмежується лише одноплемінниками. Бо Господь каже: «Як тубілець із вас буде для вас приходько, що мешкає з вами, і ти будеш любити його, як самого себе, бо приходьки були ви в єгипетськім краї. Я Господь, Бог ваш!» (Лев. 19:34). Самі ізраїльтяни були приходьками в Єгипті. Чудо їх виходу показало їм, наскільки Господь любить приходьків (порів.: Повт. 10:18). Це повинно було схилити їх до того, щоб виявляти таку ж любов до таких людей в їхньому оточенні, наслідуючи в такий спосіб Бога. У Законі Мойсея ми також знаходимо різні приписи, дані Самим Господом, які визначають, як саме має проявлятися любов Ізраїлю до gerim (внутрішніх чужинців) (порів.: Повт. 14:28, 29; 16:14; 24:19–22).

 

Отже, коли йдеться про надання допомоги, Ізраїль повинен дивитися далі, ніж просто на своїх одноплемінників. Ізраїльтяни мали добре піклуватися про ближнього, який траплявся на їхньому шляху. Своїм справжнім милосердям вони повинні були показати, що Бог Ізраїлю є милосердним та оберігає приходьків (порів.: Пс. 145:9).

 

Інколи вказують на те, що приблизно на початку нашої ери серед ізраїльтян була приказка, що заповідає любити лише ізраїльтян. Не-ізраїльтяни все більше розглядалися як вороги, яких слід ненавидіти. На цьому фоні й слід розуміти запитання, яке поставив Ісусу законник: «Хто є мій ближній?»

 

Відповідаючи на це запитання, Спаситель розповідає притчу про милосердного самарянина (порів.: Луки 10:25–37), в якій гостро виступає проти тогочасних рабинських дискусій щодо масштабності заповіді про любов до ближнього. При цьому Він повністю змінює саму постановку питання. Питання не в тому, хто мій ближній. Питання в тому, для кого я є ближнім.

 

З того, що далі сказано в Новому Заповіті, ясно, що служіння любові, до якого покликана церква за прикладом свого Господа, не обмежується тими ближніми, які знаходяться у самій церкві. Павло пише в Посланні до галатів, 6:10: «Тож тому, поки маємо час, усім робімо добро, а найбільш одновірним». Можливо, під словом «добро» мається на увазі етичне добро. Але в ньому також завжди передбачається справжня любов до ближнього. Крім того, контекст чітко вказує також на матеріальну допомогу. Особливо в Першому посланні до солунян Павло чітко вказує, що ставлення один до одного всередині громади є прикладом для поводження віруючих і за її межами. Так, в уривку 3:12 цього послання сказано: «А в вас хай примножить Господь, і нехай збагатить вашу любов один до одного, і до всіх...» А в уривку 5:15 Павло пише: «...завжди дбайте про добро один для одного й для всіх».

 

Життя віруючих є цілісним. Вони не можуть за межами громади бути іншими, ніж у самій громаді. Те, як вони поводяться і що переживають у громаді, повинно поширюватись і за її межі в їх ставленні до всіх людей. Кажуть, що любов один до одного всередині громади є школою для любові до усіх за межами громади. Петро писав так: «...в благочесті братерство, а в братерстві любов [до всіх]» (2-е Пет. 1:7). Згідно з вченням Петра, одне приводить до іншого. Через благочестя ми проходимо до братерства, а через братерство – до любові до всіх! І хоча ми ніде не читаємо в Новому Заповіті, як саме рання християнська церква насправді допомагала потребуючим з її оточення, зрозуміло, що її любов мала простягатися до усіх, хто опинявся на її шляху та потребував допомоги.

 

Тут варто звернути увагу й на те, що називають «місіонерським» мотивом. Надаючи справжню допомогу, церква показувала силу Євангелія, посоромлювала лихословників (порів.: 1-е Пет. 3:16) і підштовхувала язичників до прославлення Бога (порів.: 1-е Пет. 2:12).

 

 

Церква в перші століття

 

У перші століття нашої ери християнська церква вражаючим чином виконувала апостольську настанову про допомогу усім. Церква була воістину домом любові. Її велике розповсюдження у язичницькому світі було зумовлене, зокрема, і тим, що вона справді зуміла показати, що таке любов до ближнього.

 

В творах так званих «апостольських мужів» ми неодноразово знаходимо заклики допомагати нужденним ближнім. Очевидно, що надання допомоги аж ніяк не обмежувалось колом церкви! У листі Варнави (перша половина II століття) вказано на слова Господа: «Ось той піст, який Я обрав, говорить Господь. Звільнись від кайданів беззаконня, знищи обмеження примусових домовленостей, відпусти на волю помучених, відкинь усякий несправедливий договір, розділяй з голодними свій хліб і як побачиш кого голого – одягни його, приймай безхатніх у себе вдома».

 

У суспільстві, яке вражене різними лихами (війнами, голодом, бідністю, епідеміями), християни втілювали у життя Євангеліє, піклуючись про своїх потребуючих ближніх. Євсевій повідомляє, що коли в 313 році східні провінції Римської імперії зазнали голоду та чуми, християни різноманітним чином і дуже ясно доводили язичникам свою готовність допомогти та набожність.

 

Є також цілком надійне свідчення імператора Юліана Відступника (IV століття): «Безбожні галілеяни годують і своїх бідних, і наших; нашим же бракує нашого піклування».

 

 

Завдання дияконів

 

Диякони – це служителі, котрих дав Христос Своїй церкві, щоб явити її милосердя, спонукати її до служіння іншим та піклуватися про те, щоб це служіння в ній мало добрий розвиток. Вони працюють в самій громаді. Те, що Павло написав в Посланні до ефесян, 4:12, стосується і дияконів: Христос дав їх, «щоб приготувати святих на діло служби».

 

«Святі» повинні працювати! Вони повинні служити як у громаді, так і за її межами. Тому що цим «святим» потрібно показати свою любов один до одного і до всіх інших. Ми вже бачили, що апостоли, кажучи про любов до усіх, зверталися до членів церкви. Диякони повинні турбуватися про те, щоб церква розуміла своє диякональне покликання та реалізовувала його на практиці. При цьому дияконія церкви не повинна обмежуватися церковними стінами. Для цього диякони повинні повідомляти братам і сестрам про допомогу ближнім, спонукати їх до діяльної любові, а також піклуватися, щоб це широке служіння добре розвивалося. Церкві не слід посилати дияконів до ближніх, тому що Христос посилає дияконів у громаду. Дияконам слід залишатися церковними служителями, які усвідомлюють своє покликання: «приготувати святих на діло служби».

 

 

Як допомагати?

 

У нашому егоїстичному суспільстві церква Христа має показати, що вона знає, що таке любов. Для цього диякони повинні проявляти ініціативу. Вони повинні переконувати, інформувати та вказувати шлях, як можна діяльно послужити нашим ближнім. Вони відповідальні і за те, щоб гідно розвивався цей вияв любові.

 

Дияконам варто починати з незначного. Іноді є чимало роботи навіть у нашому багатоквартирному будинку чи на нашій вулиці. Ближній – це насамперед людина з нашого безпосереднього оточення, людина, з якою ми часто пересікаємося.

 

Для допомоги певним категоріям людей знадобиться більш узгоджений і планомірний підхід. Тут маються на увазі безхатьки, біженці або «неприкаяна» молодь. Диякони можуть спонукати людей в церкві до об’єднання в робочі групи, які б цілеспрямовано займалися наданням допомоги таким категоріям населення. Проте тут слід зауважити, що перед тим, як зводити будівлю, треба добре розрахувати кошти. Такі робочі групи мають бути справді укомплектовані людьми. Крім того, не слід забувати, що ефективна допомога часто вимагає особливої компетентності.

 

У великих містах можна розпочинати спеціальні проекти. На жаль, наші церковні громади часто є для таких міст надто малими. Але для подібних проектів можна шукати підтримку у сестринських церков цього ж регіону. На мій погляд, дияконам не варто самим займатися такими проектами. Вони можуть обдумати всі можливості та, в разі позитивної оцінки, активізувати і направляти братів і сестер. У деяких випадках для таких проектів з’являється необхідність заснувати певне товариство: коли, скажімо, необхідно придбати приміщення або залучити кваліфікованих працівників.

 

Ми не будемо зараз докладно зупинятися на питанні, наскільки тісно у подібних проектах варто співпрацювати з християнами із інших церков. В таких випадках варто виявляти належну обережність. Не всі проекти однакові. При цьому не треба забувати, що служіння милосердя має проявлятися як праця саме Христової церкви.

 

Така праця випливає із Вечері Господньої, під час якої громада святкує любов Христову. У цій Вечері християни знаходять фундамент для того, щоб мати можливість надалі чинити добро один одному та усім іншим. Саме у своєму піклуванні про ближнього вона являє себе церквою Того, Хто є Спаситель для усіх людей (порів.: 1-е Тим. 4:10).

 

У Павлових листах «слово» і «діло» віруючих тісно взаємопов’язані (порів.: Кол. 3:17; 2-е Сол. 2:17). І це не випадково. Вияв любові церквою має відрізнятися від того, що роблять різноманітні гуманітарні організації. Служіння церкви має виглядати як праця, що звершується згідно з волею Христа. Тому, в кінцевому рахунку, воно не може відбуватися без «слова». Тому що дії церкви, якими б прекрасними вони не були самі по собі, тільки тоді виглядатимусь такими, що випливають із Христової благодаті, коли принаймні час від часу будуть пояснятись Словом, в якому говориться про цю благодать і яке вказує на її джерело.

 

На практиці дія допомоги повинна інколи передувати слову. Безхатьку не допоможеш проповіддю. Однак у слушний час потрібно щось сказати про те, що нас спонукає допомагати. Тоді можна сказати про любов Христову. Оскільки, згідно з Новим Заповітом, життя церкви явно націлене на місіонерство (порів.: 1-е Пет. 2:12; 3:16), потрібно сказати і про те, що Христос через нашу любов до «усіх» людей прагне їх спасіння. Тому Він хоче, щоб проповідувалось Його Ім’я – Ім’я, в якому зосереджене спасіння. Вияв любові до ближнього також передбачає, що церква є листом Христа, який можуть помітити і прочитати усі люди (порів.: 2-е Кор. 3:2). На наш погляд, люди, які твердять, що будь-який диякональний проект «завжди» має бути пов’язаний з євангелізацією, заходять надто далеко. Але для нас здається безперечним, що будь-яка дія допомоги повинна супроводжуватись пояснювальним Словом.

 

У нашому егоїстичному суспільстві Христова церква має бути домом любові. У цій любові повинно засяяти Ім’я Ісуса (порів.: Ів. 13:35).