А.Н. Хендрікс

Церковні служіння

2.2. Ортодоксія та літургія

 

Ми називаємо «ортодоксальними» тих християн, які поділяють наше бажання сповідувати здорове вчення та визнавати авторитет Біблії як Слова Божого. Однак варто зауважити, що слово «ортодоксія» говорить, власне, про правильне поклоніння, про правильне прославлення Бога. «Орто-доксія» вказує на грецькі слова «doxa» і «doxadzein», що означають відповідно «слава» і «прославляти». «Орто» походить з грецького «orthos», що означає «правильний», «правдивий», «чистий».

 

 

Вчення чи прославлення

 

Отже, коли слово «ортодоксія» вживається в первісному значенні, то воно напряму пов’язане з нашою літургією. Адже йдеться про правильне прославлення Господа; наші богослужіння – служіння поклоніння, куди ми приходимо в першу чергу не для того, щоб отримати, а щоб принести. А саме принести хвалу та подяку, яку очікує Господь від Свого народу. В такому поклонінні сконцентровано те, що повинно наповнювати все наше життя: величання Божого Ймення, звіщання дій Того, Хто покликав нас із темряви до Свого дивного світла (порів.: 1-е Пет. 2:9).

 

Щоб здійснювати ортодоксію щонеділі (тобто славити Бога в правильний спосіб), ми повинні бути ортодоксальними. Тут ми приходимо до того значення слова «ортодоксія», яке склалося вже у ранній церкві. Там воно означало «правильність», збереження чистого вчення. Православна (нідерландською – «ортодоксальна») церква тому й зве себе так, бо претендує на те, що тримається древньої віри. Існує нерозривний зв’язок між правильним прославленням та правильним вченням. Можна сказати, що вчення церкви визначає її літургію, яка показує, чи залишається церква вірною здоровому вченню. В молитвах, літургійних формах та співах церква висловлює і показує те, що вона зрозуміла із Слова Божого.

 

Тому потрібно бути уважними і обережними, коли відбуваються літургійні зміни. Скажімо, те, що ми співаємо (слова), – це зовсім не дріб’язкова справа. Адже ортодоксальним має бути і текст, який ми співаємо: він повинен узгоджуватися із вірою, «раз даною святим» (Юди 3). Є пісні, в яких закладені теологічні погляди, які неможливо поєднати з ортодоксальною вірою, хай би там як їх не хотілось заспівати!

 

Тісний взаємозв’язок між вченням та літургією можна ясно побачити у римо-католицькій церкві. Прикликання святих, вшанування Марії, молитви під час євхаристії – все це вказує нам на те, що Рим вважає істинним вченням. Тому Реформація шістнадцятого століття була не просто поверненням до здорового вчення, але й докорінним літургійним оновленням, хоча спершу люди не хотіли залишати загальний взірець римської меси. Проте зрештою літургія була очищена від усіх римо-католицьких домішок, що вкралися в неї, і люди зрозуміли: правильне поклоніння нерозривно пов’язане із правильним вченням, церква святкує і прославляє те і так, як вона сповідає.

 

 

Церковне служіння – це богослужіння

 

Те, наскільки наші церковні служіння мають бути служіннями поклоніння, під час яких відбувається правильне поклоніння та прославлення, я відкрив для себе у словах Давида з Псалмів, 5:8: «А я в ласці великій Твоїй до дому Твого ввійду, до Храму святого Твого вклонюся в страху Твоїм». Давид прагне увійти до Господнього дому не для того, щоб щось взяти, але щоб принести: віддати честь Богу, схилитися перед Його святою оселею.

 

Це відрізняється від того, що часто спонукає нас іти до церкви. Нам хочеться почути захоплюючу проповідь, взяти участь у богослужінні, яке ніби говорить прямо до нас. Нам хочеться пережити і відчути щось особливе. І якщо цього не відбувається, на вечірнє богослужіння ми вже не прийдемо.

 

Давид же на перше місце ставить Бога. Його мотивація теоцентрична: він думає про те, як поклонитися Богу. Його шлях до Божого дому випливає з його правильного поклоніння.

 

Це поклоніння він здійснює «в страху Твоїм» – в страху Божім. Тут йдеться про те, що, згідно із Старим Заповітом, є серцевиною наших стосунків з Господом. Господь хоче, щоб Його боялися; і діти мають страх перед Ним.

 

У слові «страх» присутні два елементи. З одного боку, мається на увазі глибоке благоговіння перед нашим Богом. Він – Святий; із Ним не зрівняється ніхто і ніщо. Він настільки святий і могутній, що навіть ангели покривають свої обличчя перед Ним. Характерним для цієї святості є те, що Божий престол серед Ізраїлю стояв «на відстані», і лише первосвященик раз на рік міг наближатись туди, взявши пахощі. Завіса, кров’яні жертви, пахощі – все це наче вигукувало: «Святий і гідний поклоніння, Бог над богами!» Кожен ізраїльтянин мусив усвідомлювати, що стосунки з Богом неможливі без глибокого благоговіння.

 

Але у слові «страх» є й другий елемент. Це елемент довіри, що притаманна дитині, яка почувається безпечно біля свого батька. Бог вірний Своєму завіту. Довірливі стосунки з Ним – для тих, хто Його боїться. Вони можуть приходити до нього, твердо знаючи: цей могутній Бог є таким нашим Батьком, Який, сповнений любові, дивиться на нас та Який завжди готовий прийняти нас. Йому ми можемо довіряти; Він зовсім близько.

 

Коли Давид каже, що входить до дому Божого «в страху», маються на увазі обидва значення. Глибоке благоговіння перед Господом і довірливе покладання на Нього.

 

 

Небесний стиль

 

Думаю, цей уривок (Пс. 5:8) точно передає, як ми можемо прийти до правильного поклоніння: зі страхом і довірою, з благоговінням і покорою. Ці два елементи є обов’язковими для істинно правильного поклоніння, шанування нашого Бога. Це можна побачити й у молитві, якої навчив нас наш Спаситель. Ми можемо звертатись до Бога як до Отця, але водночас Ісус навчав, що цей Отець є небесним Вседержителем.

 

На богослужінні ми перебуваємо не самі: ми є гостями небесного Вседержителя, Який заради Ісуса є нашим Богом і Отцем. Тому глибоке благоговіння повинно також характеризувати стиль наших богослужінь. На противагу певній фамільярності, що характерна для євангельських церков, ми не повинні забувати, з Ким маємо справу. Це повинно повністю визначати наші молитви, співи, поведінку в церкві – аж до одягу. Ми не в кемпінгу, а в зібранні громади, яка є оселею Духа (Еф. 2:22).

 

Зручний образ Бога (Бог як винятково любов, тепла ковдра для сучасної людини з усіма її потребами) потрібно постійно коригувати правильним вченням, в якому відзначається також Божа святість та глибоке благоговіння, з яким ми повинні підходити до небесного Вседержителя. Чистота саме у вченні про Бога веде до правильного вшанування Бога. Основи нашого правильного поклоніння, а отже й нашої літургії – це те, про що сказано у Гейдельберзькому катехізисі, відповідь на питання 117: «По-перше, ми повинні щиро молитися лише єдиному істинному Богові, Який відкрився нам у Своєму Слові». Літургія і віровчення нерозривно зв’язані між собою, правильне поклоніння і правильне вчення не можна розділяти!