А.Н. Хендрікс

Церковні служіння

1. Загальне

1.1. Місце та значення церковних служінь в громаді Ісуса Христа

 

«Харизматична» церква

 

Для того щоб правильно зрозуміти, як здійснюється служіння в церкві, ми повинні насамперед звернути увагу на структуру церкви, як вона окреслена у Новому Заповіті.

 

В Старому Заповіті структура громади визначалась ідеєю представництва: священики та левіти представляли народ перед Богом. У святилищі вони діяли як представники народу. Важливо, що про священиків сказано: вони «будуть підходити до Господа» (Вих. 19:22). Тільки їм було дозволено підходити до Бога та служити в Його святій присутності.

В Новому Заповіті структура громади характеризується ідеєю участі. Служителі вже не виконують функції посередників та більше не представляють інших. Вже кожен може приступати до Отця (Еф. 2:18), кожен може входити до небесної святині (Євр. 10:19). Дух вже не спочиває на окремих особливих людях, адже дар Духа належить усій громаді (Дії 2:16–18; Рим. 8:15).

Оскільки церква отримала дар Духа, у ній присутнє різноманіття духовних дарів, або «харизмат» (charismata). Із Своєї повноти та через Свого Духа Христос дає громаді дари, яких вона потребує, щоб бути Його «тілом» (1-е Кор. 12:27). Згідно з Новим Заповітом, церква є повністю «харизматичною»: в ній присутня велика кількість дарів Духа. Ніхто не є винятком. В Посланні до ефесян, 4:7, апостол Павло пише: «А кожному з нас дана благодать у міру дару Христового». В Першому посланні до коринтян, 12:6, апостол говорить, що Бог «в усіх робить усе». Оскільки кожен в громаді приймає участь в дарах благодаті Духа, кожен може і повинен брати участь у збудуванні Тіла. Образ новозаповітної громади – це не образ пасивної громади, в якій церковні служителі виконують всю роботу, а громада є лише об’єктом їхньої пастирської опіки. Радше, в Новому Заповіті ми зустрічаємо образ дуже активної громади, члени якої піклуються один про одного. Ця громада може бути доречно описана як «диякональна громада».

В громаді кожен покликаний служити іншим тими дарами, які він отримав (Гал. 5:13). Апостол Петро закликає віруючих: «Служіть один одному, кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті» (1-е Пет. 4:10). Варто відзначити, що багато слів, які використовуються в Новому Заповіті на позначення праці церковних служителів, використовуються також для опису служіння віруючих один одному. Це показує, що церковні служителі не мають монополії на настанову, виправлення, потішання та допомогу іншим. Писання закликає всю громаду застерігати (Матв. 18:15), наставляти (Євр. 3:12, 13), потішати (1-е Сол. 5:14), навчати (Кол. 3:16), допомагати (Гал. 6:10; Матв. 25:31–36). В Посланні до ефесян, 4:16, апостол Павло підкреслює, що кожен член громади відповідальний за зростання Тіла.

 

Христос дає церковних служителів

 

Хоча структура громади характеризується участю та активністю, з цього не випливає, що відповідальність за збудування та зростання обмежується взаємною турботою членів церкви.

 

В четвертому розділі Послання до ефесян Павло говорить про «харизматичну» громаду, в якій «кожному з нас дана благодать» (Еф. 4:7), але відразу ж переходить до праці церковних служителів.

 

Важливо відзначити, що, за вченням Павла, громада не забезпечує служителями сама себе. Не громада створює церковні служіння, оскільки вона усвідомлює, що лідери потрібні для того, щоб допомагати громаді залишатись вірною Слову Христовому та щоб нагадувати віруючим про їхнє покликання. Далі, в уривку 4:11, Павло вказує на Христа і пише: «І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів». Слово «отож» тут має значення «а також», або «до того ж». Окрім багатьох дарів благодаті, «харизмат» (charismata), Христос дає також церковних служителів. Слово «настановив» (в оригіналі – «дав») вказує на те, що дар церковних служінь був задуманий як постійна характерна риса структури християнської громади. Церковні служіння – така ж складова структури громади, як і charismata.

 

В Діях, 20:28, ми читаємо слова Павла, адресовані пресвітерам Ефесу, про те, що Святий Дух зробив їх доглядачами («єпископами») Христової пастви. Цей Дух – це Дух Христа (Дії 16:7), Дух Того, Хто живить церкву та піклується про неї (Еф. 5:29), Хто завжди перебуває з нею аж до кінця віку (Матв. 28:20)!

 

Як наслідок, ми можемо сказати, що саме Христос через Свого Духа настановив пресвітерів для ефеської церкви як доглядачів. Те, що в громади є церковні служителі, не пояснюється якимись прагматичними міркуваннями і не може розглядатися як людський винахід. Радше, це ознака того, що Христос піклується про церкву. Церковні служіння походять не «знизу», не з людського джерела, а «зверху», від Христа. Ось чому цілком виправдано те, що Форми рукопокладення, наведені у Книзі Хвали, розпочинаються із вказівки на Христа, Який з небес дає громаді церковних служителів.

 

Як Христос дає церковних служителів

 

Те, що Христос дає церковних служителів, не означає, що громада зовсім не залучена до процесу їх призначення. Адже церковні служителі не падають з неба на громаду. Навіть під час процесу рукопокладення громада має певну відповідальність як активна громада, що бере участь у дарах Святого Духа.

 

В часи Старого Заповіту було по-іншому: Сам Господь визначав, хто має служити. Ізраїль не грав у цьому жодної ролі. Але злиття Духа має певні наслідки і для обрання служителів. В Діях Апостолів ми бачимо, що громада завжди залучена там, де постає необхідність в церковних служителях.

 

В уривку 1:12–26 Дій йдеться про обрання Маттія на служіння апостола. Звісно, процес направлявся церковними служителями. Так, апостол Петро розповів про вимоги до нового апостола. Але він звертався до «братів», тобто до громади. Апостоли не просто самі заповнили вакансію, а залучили до цього братів. Зазначимо, що брати висунули кандидатури двох людей. Це привело до того, що Маттія обрали шляхом жеребкування.

 

В уривку 6:1–6 ми бачимо, що громада була навіть ще більше залучена до призначення служителів. Тут, знову-таки, церковні служителі наглядали за процесом. Дванадцять апостолів зібрали учнів, пояснили ситуацію і запропонували обрати сімох братів. Вони також виклали вимоги, яким ті мають відповідати. Громада була активно залучена до процесу обрання. Віруючих попросили виглянути із-поміж себе гідних мужів. Потім відбулось обрання. Зрештою, громада «представила» вибраних людей апостолам.

 

В уривку 14:23 сказано, що Павло та Варнава «рукопоклали пресвітерів» в кожній громаді. Однак це не означає, що громади не були залучені до цього. Віруючі молились та постили (друга половина цього уривка). Ясно, що вони брали участь у призначенні. Більше того, слово «рукопоклали» (призначили), вірогідно, є особливим терміном, який Лука вживав для позначення всього процесу.

 

Буцер та Кальвін вважали, що описання в книзі Дії Апостолів про те, як апостоли скеровували процес призначення церковних служителів, є прескриптивними (нормативними) для церкви. І це правильно. Адже це було не просто свідчення очевидців про те, як апостоли заклали основу церкви. Це було зроблено і для того, щоб вказати на правильний напрямок для апостольської церкви. Їхня поведінка (2-е Тим. 3:10) має нормативне значення для церкви усіх часів.

З Павлових слів у 12-му розділі Першого послання до коринтян ясно випливає, що місце людини в громаді базується на дарі благодаті, charisma, який ця людина отримала. Це стосується і церковних служителів (вірш 28 і далі). Павло закликає Тимофія не занедбувати дар («харизму»), який він отримав, а розгрівати дар Божий, який в ньому (1-е Тим. 4:14; 2-е Тим. 1:6).

 

Церковне служіння дає мандат та можливість для людини, котра отримала дари через Духа Христового, використовувати ці особливі здібності в інституційному служінні для збудування громади.

 

В третьому розділі Першого послання до Тимофія Павло стверджує, що єпископ має бути «здібний навчати» (вірш 2). Завдання громади полягає в тому, щоб помітити такі особливі здібності, ці дари Духа. Коли церковна рада просить громаду запропонувати кандидатури братів, що підходять для служіння, Святий Дух здійснює Свою працю. В такий спосіб церковна рада віддає належне тому, що громада отримала дар Духа і в змозі розпізнавати.

 

Обрання церковних служителів потрібно розглядати з такої ж перспективи: громада дає знати, хто серед братів найбільш здібний до служіння. За допомогою цього процесу громада демонструє те, що Мартін Буцер, реформатор Страсбургу, назвав «wal des H. Geistes» (вибрання Святого Духа). Отже, Христос дає Своїй громаді церковних служителів, використовуючи процес висування кандидатур та обрання громадою. У Формах рукопокладення це виражено чудово, коли брата, який настановляється на служіння, запитують: «Чи відчуваєш ти у своєму серці, що Сам Бог через Свою громаду покликав тебе до цього служіння?»

 

Для чого Христос дає служителів

 

Це не означає, що у громаді вся робота повинна здійснюватися церковними служителями. Згідно з Новим Заповітом, ціла громада покликана служити та використовувати свої дари. В 12-му розділі Першого послання до коринтян апостол Павло пояснює, що члени Тіла мають служити один одному. Він також пише: «І кожному дається виявлення Духа на користь» (вірш 7) – тобто на загальну користь. Тому призначення праці церковних служителів не у тому, щоб вихопити роботу із рук громади, але у тому, щоб спонукати громаду долучитися до різного роду служіння один одному. Можна сказати, що церковні служителі служать для того, щоб служила (або почала служити) громада.

 

Павло ясно вказує на цю мету праці церковних служителів у Посланні до ефесян, 4:12. Христос дає служителів, щоб «приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового». Стосовно тлумачення цього віршу точилось чимало суперечок. Найкращим тлумаченням є наступне: Павло хоче сказати, що церковні служителі дані для того, щоб підготувати святих. Ця «підготовка» здійснюється для того, щоб ці святі самі приймали участь у служінні. Мета цього служіння святих – збудування Тіла.

 

Грецьке слово, що вжите Павлом на позначення «підготовки», означає надання людині чогось такого, що зробить її спроможною виконати свою мету та повністю використати свої здібності. Тому завдання церковних служителів полягає в тому, щоб підготувати віруючих так, аби вони могли функціонувати як члени Тіла відповідно до покликання, яке кожен з них отримав. Святі покликані служити, і в цей спосіб Тіло буде збудовуватися. Христос дає церковних служителів для підготовки святих до цього.

 

В Посланні до ефесян, 4:16, ми читаємо навіть більше про завдання церковних служителів. Павло використовує образ, в якому ключову роль відіграє медична термінологія. Він вказує на тіло, яке «зв'язане всяким допомічним суглобом». Грецьке слово, перекладене як «суглоб», вказує на м’язи і сухожилля в тілі. Ми виходимо з того, що цією термінологією Павло вказує на церковних служителів. Сухожилля «зв’язують» все тіло і надають йому стійкості та міцності. Це вказує на координаційну роль служителів. Церковні служителі дані громаді для того, щоб координувати використання духовних дарів. В церкві ми не повинні діяти ні один проти одного, ні окремо один від одного. Координація допомагає запобігти безладу та зберегти мир у Тілі (1-е Кор. 14:33). Все спрямовується на збудування громади.

Багато хто все ще вважає, що є певний контраст між церковним служінням та дарами (charisma). На думку таких людей, церковні служіння загрожують функціонуванню громади як харизматичної спільноти. Багато вчених, що спеціалізуються на Новому Заповіті, малюють контраст між так званими «справжніми» листами Павла і більш пізнім розвитком, який можна прослідкувати в Діях апостолів та пастирських посланнях. Ці більш пізні тенденції, на їхню думку, відсунули на задній план первісну харизматичну церкву. Однак те, що говорить Павло про завдання церковних служінь в 4-му розділі Послання до ефесян, доводить, що церковні служіння не складають загрози для дарів Духа. Навпаки, церковні служіння задумані для того, щоб активувати та координувати використання духовних дарів.

 

Три церковних служіння?

 

У наших реформатських церквах ми розрізняємо три церковних служіння. У статті 2 нашого «Церковного устрою» обумовлено: «Церковні служіння є такими: служитель Слова, пресвітер та диякон». Однак у Новому Заповіті ми зустрічаємо чимало офіційних та неофіційних «посад». В Діях Апостолів сказано про «сімох» (6:3; 21:8), «благовісника» (21:8), «пророків» (11:27; 13:1), «вчителів» (13:1), «апостолів», що не належали до «дванадцяти» (14:4, 14), «старших» в Єрусалимі (11:30; 15:6) і «пресвітерів», яких рукопоклали у різних помісних громадах (14:23; 20:18).

В листах Павла згадано про братів, котрі «навчають» (Гал. 6:6), які «в вас старшинують у Господі» (1-е Сол. 5:12), просто «пастирів» та «вчителів» (Еф. 4:11). Апостол також згадує дари допомоги та управління (1-е Кор. 12:28), дари служіння, потішання, головування, милосердя (Рим. 12:7, 8). Цей же апостол говорить про «єпископів» та «дияконів» (Филип. 1:1, 1-е Тим., розд. 3). В листі до євреїв сказано також про «наставників» (Євр. 13:7, 17).

Доктор К. Трімп правильно відзначає: «Простий огляд цих та подібних свідчень з Дій Апостолів показує, що Біблія не містить систематичного пояснення служінь, які функціонують на благо християнської церкви. Те, що відкрито, має епізодичний характер та передбачає, що ситуація була мінливою, рухливою та гнучкою».

Слід віддати належне реформаторам Буцеру та Кальвіну за те, що вони виділили три фундаментальні служіння з-поміж цієї великої кількості служінь. Це три служіння, які завжди потрібні церкві Христовій: проповідь, пастирський догляд та дияконська опіка.

 

Хоча в «Церковному устрої» йдеться про три церковних служіння, не можна сказати, що ця кількість є надзвичайно принциповою і наче викарбувана на камінні. Скажімо, в «Церковному устрої», прийнятому на Дортському Синоді (1618–1619 рр.), було виокремлено чотири церковних служіння: окрім вищезгаданих, там сказано ще про служіння «доктора», або професора теології (див. ст. 19). Для реформаторів шістнадцятого століття кількість церковних служінь не була надто принциповою. Вони вважали, що в церкві має бути стільки церковних служінь, скільки їй необхідно для збудування. Саме це вважалось головним.

 

Архітектори реформатського вчення щодо церковних служінь, Буцер і Кальвін, підкреслювали важливість служінь пресвітера та диякона. І це узгоджується із Новим Заповітом. В апостольській церкві пресвітери постали як служителі, що здійснюють пасторський догляд за громадою. Павло і Варнава призначили пресвітерів у всіх церквах (Дії 14:23). Павло писав листа «до всіх святих» у Филипах, «з єпископами та дияконами» (Филип. 1:1). Важливо, що апостол згадує єпископів та дияконів у вітанні. В Першому посланні до Тимофія, 4:14, сказано про «пресвітерство», тобто раду пресвітерів, які, очевидно, старшинували в громаді. Крім того, в 3-му розділі цього послання Павло описує вимоги до пресвітерів та дияконів.

 

На завершення можна сказати, що, хоча ми бачимо різноманіття офіційних та неофіційних служінь в Новому Заповіті, схоже, що служіння пресвітера та диякона мають більш постійний характер.

Отже, в статті 2 «Церковного устрою» згадуються такі церковні служіння: служитель Слова, пресвітер та диякон. Мусимо визнати, що ці три церковні служіння в такому вигляді, як про них сказано в «Церковному устрої», не можна прямо простежити в Новому Заповіті.

 

Служителів Слова – в такому значенні, як зараз, – не існувало в апостольській церкві. Форма рукопокладання служителів Слова звертається до уривку з Першого послання до Тимофія, 5:17, і (разом з Кальвіном) ми приходимо до думки, що в апостольській церкві було два види пресвітерів: пресвітери, які здійснювали управління, та пресвітери, які, крім цього, ще були покликані працювати в проповіді та навчанні. У Формі зазначено: «Ці останні зараз називаються служителями Слова». Насправді ж у цитованому тексті не йдеться про два види пресвітерів; там йдеться про різницю в інтенсивності служіння пресвітерами. Деякі пресвітери тяжко працюють і присвячують багато часу й енергії навчанню та доктрині. Серед пресвітерів є такі, що працюють повний робочий день, і такі, що зайняті служінням частково.

 

Те ж саме стосується й служіння пресвітера: у Новому Заповіті ми не знайдемо опису цього служіння в такому ж значенні, як воно нам відомо сьогодні. В апостольській церкві всі пресвітери були пресвітерами, що навчають. З Дій, 20:28–31, Першого послання до Тимофія, 3:2, 5:17, Послання до Тита, 1:9, випливає, що пресвітери мали спільну відповідальність із живлення громади Словом Божим.

 

Щодо дияконів, то досить важко встановити, як функціонувало це служіння в апостольській церкві. В третьому розділі Першого послання до Тимофія апостол описує вимоги до дияконів, але не окреслює чітко їхні повноваження. Непрямо можна зробити висновок, що вони були залучені до служіння милосердя.

Три церковні служіння в тому вигляді, як ми їх знаємо тепер і як вони згадані у нашому «Церковному устрої», слід розглядати в правильному історичному контексті – в контексті рішень, прийнятих в часи Реформації. Наприклад, те, що реформатори розглядали служіння Слова як окреме церковне служіння, безумовно, пов’язано із тим, що вони надавали першочергового значення проповіді Слова Божого. Вони також додали до основних вимог ще певні особливі вимоги: скажімо, академічна підготовка та вміння читати Слово оригінальними мовами.

Також той факт, що, згідно з реформатським «Церковним устроєм», диякон є членом церковної ради, є результатом рішень, прийнятих у минулому. Право диякона бути членом церковної ради не засноване на тому, що в Новому Заповіті сказано про його повноваження. Воно засноване на владі, яка дається йому церквою.

 

Опис завдань

 

У наших церквах три фундаментальні служіння, які ми зустрічаємо в Новому Заповіті, розвинулись у три окремих церковних служіння.

 

Насамперед, церковне служіння Слова. Згідно з реформатським «Церковним устроєм», служитель Слова – це пресвітер, який разом з іншими пресвітерами відповідальний за пастирський догляд за громадою. Однак його першочергове завдання – це проповідь та навчання. Служитель Слова є пастирем через навчання інших. Його покликано звіщати Слово Боже серед громади. Для цього він проходить спеціальну підготовку.

 

Якщо служитель Слова здійснює таку велику кількість домашніх відвідин, що у нього не залишається достатньо часу для ключового аспекту свого служіння, то слід ґрунтовно переоцінити його роботу!

 

Ключове завдання церковного служіння пресвітерів – це пастирський догляд за громадою. Пресвітер повинен пильнувати всієї отари (Дії 20:28) та пасти її (1-е Пет. 5:2). Пресвітер – це єпископ, доглядач (1-е Тим. 3:2, Дії 20:28). В Новому Заповіті всі ці слова мають пастирське звучання. Служіння пресвітера – це служіння пастиря.

 

Пастирський догляд здійснюється пресвітерами шляхом регулярних відвідин. Коли пресвітери відвідують членів церкви у їхніх домівках, вони приходять не як інспектори, а як пастирі, що пильнують отари. Можна сказати, що пресвітери «передають Слово», тому що саме Словом живиться паства. Відмінність між пресвітером та служителем Слова у тому, що пресвітер передає Слово приватно, в оселях, а не прилюдно, на зібраннях всієї громади.

Ключове завдання церковного служіння дияконів – це допомога, особливо там, де (поки що) не надано жодної допомоги. Вони також повинні піклуватися про те, щоб церква постійно зростала у служінні милосердя, до якого покликана. У Формі рукопокладення додається, що диякони покликані підбадьорювати та потішати Словом Божим тих, хто отримує дари Христової любові. Диякон також передає Слово! Але це служіння має свою особливість: диякон дозволяє засяяти Слову в ситуаціях, коли члени громади потребують допомоги.

 

Під час домашніх дияконських відвідин диякони передають Слово Боже, закликаючи членів Тіла Христового проявляти милосердя один до одного.

 

Диякони передають Слово у більш звужених рамках в порівнянні з пресвітерами. Пресвітери ж покликані до того, щоб через них Слово засяяло над усіма аспектами церковного життя.

 

 

Авторитет церковних служителів

 

З яким авторитетом церковні служителі підходять до громади? Це питання теж дискутувалось у шістнадцятому столітті.

 

Згідно з міркуваннями римо-католиків, священик має владу завдяки таїнству священства, через яке передається особлива благодать та накладається незгладимий відбиток на душу. Реформатори відкинули цей підхід. Буцер і Кальвін пов’язали авторитет церковних служінь із Словом. Ось типове реформатське твердження, що належить Кальвіну:

«Нам слід пам’ятати, що якою б владою чи достоїнством не наділяв Дух у Писанні священиків, пророків, апостолів або їхніх наступників, вона дається не особисто людям, але служінню, на яке вони поставлені, або (коротше кажучи) дається Слову, служіння якому їм доручене» («Настанови», IV.8.2).

 
Церковні служителі не мають авторитету від себе. Авторитет, який дозволяє їм діяти у громаді, є не чим іншим, як авторитетом Слова. Автор Послання до євреїв закликає віруючих «слухатись» своїх наставників та «коритись» їм (13:17). Це, в свою чергу, є покорою Слову, яке передають церковні служителі, що випливає з віршу 7, в якому йдеться про те, що наставники говорять Слово Боже. Павло нагадує Тимофію: «Силкуйся поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди» (2-е Тим. 2:15). В Посланні до колоссян, 1:25, той же апостол каже, що його служіння полягає в тому, щоб передати Слово Боже у його повноті.

Церковні служителі мають усвідомлювати себе слугами. Їхнє служіння повністю пов’язане з diakonia (прислуговуванням) Слову Божому. Оскільки церковний служитель повинен бути не більш як слугою Христа й оскільки всі його дії повинні визначатися Словом Христа, покора, до якої Писання закликає нас, – це завжди покора, заснована на біблійному розпізнаванні, а не просто сліпа покірність. Павло закликає віруючих не гордувати пророцтвом, але відразу ж додає, що вони повинні досліджувати все та триматися доброго (1-е Сол. 5:20, 21). Павло каже, що ті «пресвітери, які добре пильнують діла» в церкві, мають бути «наділені подвійною честю» (1-е Тим. 5:17). Громада має пам’ятати наставників, які говорили їй Слово Боже (Євр. 13:7).

 

Громада повинна постійно «досліджувати» служіння церковних служителів, що означає перевіряти його на відповідність «magna charta» («великій хартії вольностей». – Прим. ред.) цього служіння – тобто Слову Божому. Служителі пильнують за громадою, але й громада, у свою чергу, пильнує за служителями. Тому що тільки Христос може керувати в церкві. З цієї причини варто проводити обговорення церковного служіння між самими служителями та членами громади. Церковні служителі, які не хочуть чути жодної критики, по суті, заперечують те, що громада отримала Слово і також навчена Богом. Звідси можна зробити висновок, що громада може брати участь у обговоренні праці церковних служителів.

Постійна молитва громади є надважливою для усього цього. Дивовижно, як часто апостол Павло просить святих молитися за нього (Еф. 6:19; 1-е Сол. 5:25). Служителі Слова, пресвітери та диякони не зможуть добре виконувати свою роботу, якщо громада не підтримуватиме їх молитвою.