А.Н. Хендрікс

Церковні служіння

3.3. Пресвітер і проповідування

 

«Третє служіння» пресвітера

 

У реформатських церквах служіння Словом Божим здійснюють служителі Слова. Однак це не означає, що відповідальність за проповідування лежить винятково на пасторах. Церковна рада скликає громаду на служіння Слова. У статті 30 Нідерландського віровизнання наголошується на колегіальності в управлінні церквою. Церковні служителі ніколи не працюють самостійно: вони роблять все разом, колегіально і несучи спільну відповідальність. Стаття 30 чітко базується на Новому Заповіті.

 

В Новому Заповіті ми зустрічаємося з апостолами, які колективно здійснюють своє служіння та названі «Дванадцять» (Дії 6:2; 1-е Кор. 15:5). Служіння милосердя довірено в Єрусалимі «семи мужам» (Дії 6:3), які названі також «семеро» (Дії 21:8). На початку свого Послання до филип’ян Павло говорить про єпископів та дияконів (Филип. 1:1). У Мілеті цей же апостол скликав разом пресвітерів ефеської церкви та наполегливо просив їх піклуватися про Божу отару (Дії 20:17, 28). А в Першому посланні Тимофію, 4:14, ми читаємо, що дар Тимофія був даний йому через рукопокладання зібрання старійшин.

 

Колегіальність у здійсненні пастирської опіки та керівництва церквою також передбачає, що відповідальність за проповідування несе церковна рада в цілому. Церковна рада покликана, як сказано у статті 30, «підтримувати істинну релігію». Це означає, що пресвітери причетні до проповідування: вони слідкують за ним. В цьому контексті говорять про «третє служіння» пресвітерів. У Формі рукопокладення пресвітерів та дияконів говориться наступне як про третій аспект служіння пресвітерів: «Крім того, пресвітери слідкують за вченням та життям служителів Слова: щоб не проповідувалось ніякого відхилення від істини та щоб громада збудовувалася в усіх відношеннях».

 

Цілком правильно у формі робиться посилання на Дії, 20:29–31. Павло закликає пресвітерів Ефесу пильнувати за усією отарою Христа та слідкувати, щоб до неї не увійшли «вовки люті». В інших місцях той же апостол підкреслює, що проповідник Євангелія повинен вірно навчати науки правди (2-е Тим. 2:15), підкорятися здоровим словам Господа Ісуса та науці благочестя (1-е Тим. 6:3), а також має служити прикладом у чистоті вчення та здоровому проповідуванні, так що про нього не можна буде сказати нічого лихого (Тит. 2:7, 8).

 

Відповідальність та причетність пресвітерів до проповідування, на мою думку, виражається і в рукостисканні, яке відбувається на очах у громади як до, так і після служіння. «Можуть бути нюанси в інтерпретації цього старого і повсюдно знаного звичаю; однак у будь-якому випадку ясно, що рукостискання на очах у всієї громади говорить про згуртованість та спільну відповідальність церковної ради та пастора щодо цього центрального аспекту церковного життя».

 

 

Для збудування громади

 

Служитель Слова повинен служити повним Словом Божим. Павло каже пресвітерам Ефесу, що він «не вхилявсь об'являти... усю волю Божу» (Дії 20:27). «Усю волю Божу» – значить, проповідування не має бути однобоким. Бог «в останні ці дні» промовив до нас у Сині (Євр. 1:1, 2). Христос як найвищий Пророк та Учитель «повністю розкрив нам таємні наміри та волю Божу щодо нашого спасіння» (відповідь на питання 31 Гейдельберзького катехізису). Цю волю Божу слід тепер також проповідувати церкві. Проповідування має бути повним звіщанням всієї волі Божої щодо нашого спасіння.

 

У наших церквах пастор є вільним у виборі тексту. Але ця свобода у виборі тексту не повинна приводити до того, що він, так би мовити, сідає на свого улюбленого коника та постійно розглядає одну й ту ж тему. Однобоке проповідування шкодить життю громади.

 

У Формі рукопокладення справедливо зазначено, що проповідування повинно слугувати збудуванню церкви. Слово «будувати» ми часто зустрічаємо у Новому Заповіті, коли йдеться про мету служіння. Павло свідчить, що отримав владу від Господа «на збудування, а не на зруйнування» (2-е Кор. 10:8). Він запевняє коринтян: «Перед Богом, у Христі ми говоримо, а все, любі, на вашу будову!» (2-е Кор. 12:19).

 

Що розуміється в Новому Заповіті під цим збудуванням церкви? Тут йдеться про те, що церква перебуває у Христі та живе «з Того», в Кому має свою повноту. Церква повинна прийти до зрілості (Еф. 4:13–14), вона повинна відчувати та розрізняти добро й зло (Євр. 5:14).

 

Щоб проповідування було справді збудовуючим, пастор має ґрунтовно служити Словом Божим. У Формі згадується вірш 5:17 з Першого послання Тимофію, де сказано про тих, «хто працює у слові й науці». Грецьке дієслово, перекладене у нас як «працювати», вказує на тяжку працю. Пастор не повинен прагнути до легкості. Він повинен «копатися» у Слові. Христос закликав «досліджувати» Писання (Ів. 5:39). Кожен книжник (знавець Писання) порівнюється із господарем, «що з скарбниці своєї виносить нове та старе» (Матв. 13:52).

 

Проповідь також має бути щирою, тобто чистою і непідробною. Навчати слід «вірно» (2-е Тим. 2:15). Служіння Словом має бути «здоровим» проповідуванням (Тит. 2:8). Павло часто звертається до слова «здоровий», коли йдеться про зміст проповіді: вона має відповідати проповіді апостолів та Самого Христа.

 

Крім того, проповідник має не лише декламувати Слово Боже громаді, але й застосувати його. Я маю на увазі актуальність проповіді. Проповідник повинен так передати Слово, щоб воно мало вплив на слухачів. В проповіді слід звернути увагу на небезпеки, які загрожують громаді, на гріхи, які проявляються у ній, на потреби, які вона має. Проповідь – це служіння Словом Божим, звернене до громади Христа. Ця громада живе у певний час і за певних обставин. Їй загрожують специфічні спокуси. Проповідь має враховувати все це. «Позачасова» проповідь (тобто така, яка не прив’язана до конкретного часу) – це не служіння Словом!

 

Проповідь має носити навчальний характер. У Новому Заповіті проповідування також характеризується як «навчання». Громаду потрібно глибше й глибше наставляти у благочесті; вона повинна все чіткіше розуміти наслідки та вплив Євангелія на повсякденне життя. І нарешті, проповідь має напучувати, потішати й докоряти. Коли у проповіді є ці аспекти, тоді вона справді послужить для збудування громади. Всі індивідуальні потреби членів церкви самі собою потрапляють тоді в поле зору. Саме з огляду на ці аспекти настільки небезпечною є однобокість!

 

 

Нагляд пресвітерів

 

Після того як ми побачили, що вимагається від проповідника, коли він служить Словом, час сказати про нагляд, який повинні здійснювати за проповідуванням пресвітери. При цьому стане зрозуміло, що цей нагляд пов’язаний в першу чергу з чистотою вчення. Пресвітери покликані до того, щоб запобігти проникненню вовків в отару Христову. Тому пресвітери слідкують за вченням. Вони повинні стежити за тим, щоб громаді не викладалося ніяке «чуже» вчення.

 

Однак не потрібно навіть доводити, що нагляд пресвітерів не обмежується цим. Пресвітери повинні піклуватися про те, щоб проповідування справді збудовувало громаду. Що конкретно це означає, я намагався пояснити, коли обговорював відповідний уривок із старої Форми рукопокладення. Пресвітери повинні стежити за тим, щоб у проповіді містилися всі перелічені нами аспекти. Нерідко пресвітери довше знайомі з громадою, ніж пастор. Вони відвідують членів церкви. Тому часто пресвітери знають краще, ніж пастор, чого зараз потребує громада.

 

Якщо у пресвітера є певні критичні зауваження, їх точно не слід висловлювати зразу після богослужіння. Це найгірший момент, який тільки можна уявити. Пастор втомлений і, як правило, все ще напружений. Краще перечекати певний час, а потім в особистій розмові передати пастору свої застереження. Мудрість має визначити тут тон розмови. Більшість пасторів можуть легко роздратуватися, коли заходить мова про їх проповідь. Це можна зрозуміти: проповідь – це частина їхнього життя, серцевина їх роботи.

 

Оскільки церковна рада несе відповідальність за проповідування, необхідно, щоб час від часу проповідування обговорювалося на засіданнях церковної ради. Церковна рада повинна оцінювати, чи проповідування справді функціонує в церкві так, як хоче Господь Ісус Христос. Розмова про проповідування може бути надзвичайно корисною для пастора, якщо вона ведеться з мудрістю та дружелюбністю. Служитель Слова може також в такий спосіб отримати велике заохочення. Він знатиме й відчуватиме: не лише на ньому лежить важка праця проповідування, але й пресвітери знаходяться поряд із ним та усвідомлюють свою причетність. Не так просто добре визначити потреби громади. В цьому регулярні розмови про проповідування можуть допомогти служителю Слова.

 

Церковна рада як зібрання служителів має враховувати те, що потрібно громаді для її власного збудування.

 

 

Віддавати себе на служіння Богу

 

«Третє служіння» пресвітера, нагляд за проповідуванням, ще раз підкреслює, наскільки пресвітерам потрібне добре знання Біблії. У Формі рукопокладення вказується, що пресвітери повинні старанно досліджувати Писання і вдосконалювати своє служіння Богу. Щоб бути гідним служителем, слід ретельно готуватися. Хто хоче бути благословенням для інших, має бути спершу сам благословенний через Писання.

 

У наш спішний час пресвітери мають добре пам’ятати про це. Якщо наше пізнання благочестя стає біднішим, тоді й служіння наше погіршується.