А.Н. Хендрікс

Церковні служіння

3.2. Домашні відвідини і Вечеря Господня

Здавна у реформатських церквах домашні відвідини функціонували як засіб для здійснення доглядання за членами громади. У Формі рукопокладення сказано: «В першу чергу вони (тобто пресвітери) повинні слідкувати за тим, щоб кожен член громади у своєму віровизнанні та поводженні тримався Євангелія». Цього не повинні забувати пресвітери, коли вони відвідують членів церкви. Це перше завдання стає важливим для нас, коли ми віддаємо собі звіт у тому, що впродовж століть існував тісний зв’язок між домашніми відвідинами та Вечерею Господньою. З історичної точки зору домашні відвідини були по-особливому націлені на достойну участь у трапезі нашого Господа.

 

 

Замість сповіді

 

Той, хто заглибиться у цю тему, виявить, що домашні відвідини започаткувались в час великої Реформації на зміну сповіді. У ранньому середньовіччі таємна сповідь набуває все більшого значення у підготовці до достойного прийняття таїнства. Загальноприйнято вважати, що таємна сповідь як церковне установлення бере початок у ірландських монастирях, де монахи у визначені часи сповідалися один одному в гріхах. Англосаксонські місіонери принесли цей звичай з Ірландії на континент. У дев’ятому столітті уже стало церковною практикою те, що в час початку посту люди сповідалися, готуючись до причастя на Пасху.

 

На Четвертому Латеранському Соборі (1215 р.) було встановлено загальнообов’язкову сповідь: «Кожен віруючий і кожна віруюча, досягнувши віку, коли вони вже відповідальні за свої дії, повинні вірно сповідати всі свої гріхи щонайменше раз на рік своєму священику. Також вони повинні докласти всіх зусиль, щоб виконати покуту, яка накладена на них, благоговійно приймаючи таїнство Євхаристії щонайменше на Пасху...» Учасники Собору були переконані, що через сповідь людина отримує право на участь у трапезі Господній. Людина сповідала свої гріхи та отримувала прощення від сповідача.

 

В розділі 11 Першого послання до коринтян Павло говорить про те, що віруючі повинні випробовувати себе та оцінювати самих себе. Але в Середні віки громада була позбавлена права та обов’язку випробовувати себе. Тоді вже сповідач оцінював, чи може людина брати участь в таїнстві. На шляху до трапези Христової тепер стояла сповідальня, в якій священик оберігав святість цієї трапези!

 

Реформатори шістнадцятого століття палко виступили проти цієї римської практики сповіді. Особливий спротив викликало у них примушування до сповідання та перелічення гріхів. На думку Лютера, це суперечило християнській свободі. Дещо пізніше реформатор все ж визнавав необхідність обов’язкової сповіді, однак для нього вона мала інше значення і була пов’язана із випробуванням віри з огляду на достойну участь у Вечері Господній. Лютер вважав бажаним, щоб таке випробування віри здійснювалося раз на рік, хоча у деяких це може відбуватися лише раз в житті. Лютер не говорить про те, що пресвітери слідкують за святістю громади і пильнують доступ до Вечері Господньої. Лютеранська церква залишається церквою пасторів: пастор (Pfarrer) турбується про те, може людина прийняти участь у Вечері чи ні.

 

Кальвін також не хотів мати нічого спільного з римською практикою сповіді. Священику не належить право допускати або не допускати до Вечері. При цьому Кальвін вважав бажаним, щоб людина мала пасторську бесіду, коли приймає участь у Вечері Господній. Він писав: «Втім, я не проти, щоб паства сама зверталась до свого пастиря, перш ніж приймати участь у Вечері, і я навіть хотів би, щоб ця практика була загальноприйнятою. Тому що ті, кого обтяжує сумління, можуть у такий спосіб отримати неабияку втіху, а ті, яким потрібне напучення, отримають для цього можливість. При цьому не допускатимуться тиранія і забобони» («Настанови», III.4.13)

 

Коли після перебування (вимушеного) у Страсбурзі Кальвін повернувся до Женеви, на зміну такій пасторській бесіді прийшли домашні відвідини, коли також і пресвітери могли працювати у зв’язку з участю у Вечері. Долучаючи до цієї праці пресвітерів, Кальвін наслідував приклад Буцера, реформатора Страсбургу. Прийнято вважати, що у 1550 році домашні відвідини стали у Женеві чітким церковним установленням.

 

Те, що ці домашні відвідини націлені по-особливому саме на достойну участь у Вечері, випливає з листа Кальвіна до Каспара Олевіана. У ньому Кальвін пише: «Стосовно дорослих зазначу наступне. Щороку ми довідуємось стан справ у кожній сім’ї. Ми розподіляємо між собою райони міста, так щоб почергово, район за районом, ми змогли довідатись про кожного. Пастора супроводжує пресвітер. Нові мешканці міста підлягають уважному дослідженню. Щодо тих, які вже були мешканцями міста, цього не роблять; щодо них тільки з’ясовується, чи в їх домі царює мир і порядок, чи немає у них сварок із сусідами, чи не поводяться вони нестримно і чи не проявляють вони зволікання та недбайливості у регулярному відвідуванні проповіді Слова».

 

У практиці Кальвіна домашні відвідини замінили римо-католицьку сповідь як засіб для того, щоб дбати про святість Христової трапези!

 

 

Мета домашніх відвідин

 

Чому пресвітери відвідують членів церкви? Думаю, відповідь має бути такою: тому що вони є пастирями, які мають «пильнувати» отару (Дії 20:28) та «пасти» стадо Боже (1-е Пет. 5:2). У статті 30 Нідерландського віровизнання служителі Слова названі «пастирями». Я вважаю дуже потрібним, щоб церкви розуміли, що і пресвітери – це пастирі. Саме тому що вони є пастирі, вони й відвідують своїх овець. Саме їх «пастирство» надає їм право відвідувати нас. Для пресвітерів це право є також обов’язком. Справжній пастир не чекає, поки вівці прийдуть до нього самі. Він виходить за ними, шукає їх, знаходить їх там, де проходить їхнє життя.

 

Я вважаю, що дуже важливо сьогодні підкреслити це пастирське завдання пресвітерів. Пресвітер – це не такий собі церковний працівник на громадських засадах, який «розставляє кадри», стимулює членів церкви та піклується про те, щоб церква працювала як єдине тіло. Він – пастир, який «пильнує» душі (Євр. 13:17), «навчає» (1-е Тим. 3:2), «старшинує у Господі» (1-е Сол. 5:12), направляє («навчає») (1-е Сол. 5:12), «пильнує про Божу Церкву» (1-е Тим. 3:5) та «добре пильнує діла» (1-е Тим. 5:17).

 

Для того щоб здійснити все це, пресвітери використовують (також) домашні відвідини. Мета домашніх відвідин – збудування громади. Я цілком із цим погоджуюсь, тому що в Новому Заповіті збудування громади завжди виходить на передній план як мета будь-якого церковного служіння (порів.: 2-е Кор. 12:19; Еф. 4:12). Йдеться про збудування «вглиб»: церква має зміцнюватись і підсилюватись у вірі, а також про збудування «вшир»: церква має зростати кількісно. Про це ж говориться в Недільному дні 48 Гейдельберзького катехізису: збереження і примноження церкви. Внутрішнє збудування веде до розширення, як сказано в Діях, 9:31: «А церква по всій Юдеї, і Галілеї, і Самарії мала мир, будуючись і ходячи в страсі Господньому, і сповнялася втіхою Духа Святого» (в нідерландському перекладі – «зростала кількісно через втіху Духа Святого»). Мета домашніх відвідин полягає в тому, щоб громада все глибше пізнавала Христа, жила Його силою, поводилась згідно з Євангелієм та випромінювала світло перед людьми.

 

Тому треба визнати недалекоглядними такі твердження: пастор сіє слово, а пресвітер шукає і збирає плоди. Під час домашніх відвідин пресвітери шукають не лише плоди проповіді. Вони також працюють як пастирі, що доглядають за вівцями. Вони пасуть отару Словом Божим, шукають тих, хто загубився, повертають тих, хто відступив, перев’язують поранених і зміцняють хворих (порів.: Єз. 34:16). Пресвітери також служать Словом Божим. Не прилюдно, як служителі Слова, а приватно, в помешканнях. Не у формі проповіді, а у формі бесіди.

 

 

Домашні відвідини і Вечеря Господня

 

Ми вже побачили, як у Женеві часів Кальвіна домашні відвідування проходили під знаком забезпечення достойної участі у Вечері. Я б виступив за те, щоб це знову почало працювати у наших церквах. Пресвітерам варто усвідомлювати, що саме домашні відвідини є засобом оберігання святості трапези Христової. Під час цих відвідин можна говорити багато про що. Життя у вірі охоплює значно більше, ніж участь у Вечері. Господь хоче, щоб ми служили Йому у всіх ситуаціях, у яких опиняються Його діти. Але в серцевині цього життя у вірі стоїть трапеза Христова. У Вечері Господній немов би зосереджується наше життя як християн. Саме там виявляється наше християнство, де проповідується хліб і чаша і де проголошується спасительне значення Христової смерті. Ніде в більшій мірі ми не є членами церкви Христової, як біля столу Вечері Господньої.

 

Те, наскільки звертали на це увагу в часи Реформації, зрозуміло вже із того, щó саме говорилось тоді про допущення до Вечері. Членство в громаді засвідчувалось насамперед якраз за Христовою трапезою, коли люди збиралися разом для славного спогадування. Наша покірність Господу і наше життя з Ним підсумовується саме в тому, що ми – за Його повелінням – споживаємо хліб і п’ємо з чаші.

 

Домашні відвідини – це форма пастирського піклування, яка здійснюється шляхом бесіди. Йдеться про діалог, у якому бере активну участь також член церкви, – і пресвітер повинен добре вислухати його. Але домашні відвідини – це не просто зустріч віруючих. Вони мають характер служіння. Брати, які здійснюють відвідини, приходять до чийогось помешкання як церковні служителі, яким довірено доглядати за громадою. Не слід забувати, що домашні відвідини здійснюються для того, щоб наповнити змістом це доглядання. Для пресвітерів важливо відвідувати людей, аби запевнитись, що кожен член громади у своєму віровизнанні та поводженні відповідає Євангелію. Тому пресвітери говорять з господарями дому про життя з Господом у всіх його вимірах. Вони хочуть почути, як проповідуване Слово відбивається на серці й житті віруючого, і допомогти йому в тому, щоб зробити Слово дієвим у його житті. Але це відбиття Слова насамперед проявляється у гідній участі у Вечері. Там життя з Господом знаходить свій фокус, там його точка відліку. Ніде так, як там, не проявляється наш «новий послух».

 

Це не означає, що при кожних домашніх відвідинах слід прямо говорити про участь у Вечері. Однак я думаю, що в наш поверховий, спішний час необхідно говорити про правильну підготовку, про серйозність Вечері Господньої та про наслідки проповідування Христової смерті. Це означає, що пресвітери не повинні забувати про святість Христової трапези та про достойну участь у ній.