А.Н. Хендрікс

Церковні служіння

4. Диякони

4.1. Служіння та місце дияконів у церкві Христа

 

Свідчення з Нового Заповіту

 

Читаючи Новий Заповіт, можна прийти до висновку, що про встановлення служіння диякона не згадується ніде. На протязі історії християнської церкви, шукаючи момент встановлення служіння диякона, теологи знову й знову вказували на Дії, 6:1–7. Однак таке припущення не є обґрунтованим. «Семеро», які були обрані та поставлені в Єрусалимі, ніде не названі «дияконами». Більше того, про дияконів взагалі не згадується у всій книзі Дій апостолів.

 

Про дияконів сказано лише у двох уривках Нового Заповіту: у Посланні до филип’ян, 1:1, та в Першому посланні Тимофію, 3:8–13. При цьому в жодному з цих текстів не говориться ні про встановлення цього служіння, ні про працю дияконів. У Посланні до филип’ян, 1:1, диякони згадуються у зв’язку з єпископами, а в Першому посланні Тимофію, 3:8–13, зазначаються вимоги, яким повинні відповідати диякони. В цьому останньому тексті ми знаходимо, можливо, єдину маленьку вказівку на характер праці, яку здійснюють диякони. Зокрема, Павло пише, що диякони мають бути «не двомовці» та «не соромнозахланні», тобто не користолюбні. Перше може вказувати на те, що диякони відвідують членів церкви, а друге – на те, що вони мають справу із земними благами.

 

Якщо ми хочемо ще щось дізнатися про працю дияконів, нам варто звернути увагу на те, що в очі кидається сама їхня назва «диякони», буквально з грецької – «слуги». Слова «слуга», «служіння», «служити» вживаються в Новому Заповіті у різноманітних контекстах. Примітно, що в Діях, 6:2, слово «служити» стосується «столів»: «служити при столах». Ці «столи» були пов’язані із служінням потребуючим братам і сестрам, як випливає з розповіді Луки в розділах 2 і 4 Дій. «Семеро» отримали служіння якраз щодо «служіння при столах» (у вірші 3 сказано про «службу оцю»). Безумовно, слово «служити» має тут вже більш вузьке значення: тут йдеться про служіння, пов’язане із наданням допомоги братам і сестрам.

 

Більш вузьке значення слова «служити» та «служіння» (diakonia) ми знаходимо також в уривку 11:29 Дій, де сказано про учнів в Антіохії, які вирішили, що кожен з них щось дасть для допомоги (diakonia) братам, що жили в Юдеї.

 

Таке використання слова ми зустрічаємо також у посланнях Павла. В Другому посланні до коринтян, 8:4, пожертвування для єрусалимської церкви він називає «служінням» (diakonia) святим. А в розділі 9 цього ж послання надання допомоги коринтянами він позначає прямо словом «служіння» (diakonia).

 

Чи не вказує це більш вузьке використання слова «служіння» на те, що й назва «диякони» (diakonoi), що зустрічається у Посланні до филип’ян, 1:1, та у Першому посланні Тимофію, 3:8–13, може розумітися у цьому більш вузькому значенні? В такому разі тут йшлося би про братів, які по-особливому зайняті наданням допомоги потребуючим братам і сестрам.

 

Однак у цьому зв’язку я хотів би звернути увагу ще на один момент. В Першому посланні Тимофію, 3:11, апостол Павло чітко говорить про «жінок» – вже після того, як сказав про дияконів. В грецькому тексті немає слова «їхніх». На мій погляд, Ван Брюгген правий, коли стверджує, що тут йдеться не про дружин дияконів, а про жінок з особливим завданням у церкві. Він також висуває аргументи на користь того, що під цими «жінками» мались на увазі старші вдовиці, про яких Павло говорить в розділі 5 цього ж послання.

 

Примітно те, з якою наполегливістю Павло стверджує, що ці старші вдовиці повинні бути засвідчені в тому, що виховали дітей, приймали подорожніх, умивали ноги святим, допомагали обездоленим та виконували всякий добрий учинок (1-е Тим. 5:10). Кидається в очі й те, що апостол наказує не приймати молодих вдів, бо є небезпека того, що вони звикнуть «ходити по домах» та говоритимуть, «чого не годиться» (1-е Тим. 5:13).

 

Все це вказує на те, що старші вдовиці отримали завдання щодо надання допомоги тим, хто опинився у скруті. Ця обставина, на мій погляд, проливає світло на те, що робили диякони, про яких так докладно пише Павло. Очевидно, вони також працювали для надання допомоги усім, хто опинився у скруті. Тоді у Першому посланні Тимофію, 3:8–13, можна побачити певну єдність: апостол говорить про братів і про сестер, які займалися дияконією, тобто надавали допомогу братам і сестрам, які потрапили у складні обставини.

 

 

Розвиток

 

У другому столітті відбувся певний розвиток у розумінні цього служіння, і диякони все більше сприймались як служителі (слуги) єпископа. Єпископ управляв пожертвуваннями та церковним майном, а диякон допомагав йому – образно кажучи, був його «руками». Водночас диякон почав приймати важливу участь у літургії – як помічник єпископа. В четвертому столітті диякон став вже саме літургійним служителем, і при цьому його роль у наданні допомоги потребуючим в церкві ставала дедалі меншою. Типовою для цього розвитку є думка Амвросія Медіоланського, який обмежував обов’язки диякона його участю в літургії. В часи Великого переселення народів (IV–VI століття) дияконське служіння милосердя зникає з церкви. Громада та диякони опиняються, так би мовити, «поза грою». У Середні віки піклуванням про потребуючих в церкві займається вже цивільна влада та особливо чернечі ордени.

 

Реформація XVI століття призвела до великих змін і в цій області. Реформатори знову поставили в центр Слово Боже і прислухались до нього. Із цього Слова люди зрозуміли, що одним із завдань церкви є турбота про усіх, хто у скруті. Різні реформатори тоді виступили за те, щоб відновити служіння дияконів. Диякону, який впродовж століть вважався помічником єпископа, повернули притаманні йому функції: піклування про хворих та нужденних.

 

Серед усіх реформаторів Буцер, який працював у Страсбурзі, був першим, хто повернув дияконам функції, які передбачені для них в Писанні. Його розуміння дияконського служіння справило великий вплив. Для Буцера дияконське служіння було саме церковним служінням, воно мало місце в спільноті Тіла Христового. Примітно, що Буцер розглядає дияконів і як помічників єпископів. Диякони повинні допомагати єпископам у виконанні їх служіння і дотриманні церковної дисципліни. При проведенні Вечері Господньої диякони мають подавати чашу. Для обґрунтування цього Буцер вказував на практику древньої церкви: в ті часи дияконам довіряли певні функції у служінні вчення і таїнств, щоб посилити владу дияконів.

 

Ідучи по стопах Буцера, Кальвін також віддав багато зусиль для відновлення дияконського служіння. Відштовхуючись від Писання, він навіть виступав за розмежування двох типів дияконів: служителів, які завідують милостинею, та служителів, які піклуються про нужденних та хворих.

 

 

Диякони та дияконія громади

 

Форма рукопокладення із Реформатської церковної книги починається із згадки про дияконію громади. Христос дарував Своїй церкві дияконів для взаємного служіння братів та сестер одне одному.

 

Я думаю, що це лише точка відліку. Книга Дій апостолів ясно показує нам в перших розділах цю дияконію церкви.

 

В Діях, 2:45, сказано: «І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було». В той час ще обходились без служителя. Вперше в розділі 4 ми читаємо, що певну роль в наданні взаємної допомоги відігравали апостоли.

 

Сама громада покликана допомагати. Вона є Тілом Христовим, члени якого мають турбуватись один про одного (1-е Кор. 12:25). Вона має постійно нагадувати собі слова Господа Ісуса: «Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив!» (Ів. 15:12). Господь Сам показав приклад, як потрібно служити (порів.: Марка 10:45). Церкві потрібно наслідувати свого Господа у цьому (порів.: Ів. 13:14, 15). Служіння Христа – це джерело і взірець для служіння церкви. Так, в Новому Заповіті церква покликана чинити добро (Гал. 6:10), збагачуватись у любові один до одного (1-е Сол. 3:12), бути гостинною (Євр. 13:2), не забувати доброчинність та спільність (Євр. 13:16). Апостол Петро підсумовує це вчення, коли пише: «Служіть один одному, кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті» (1-е Пет. 4:10).

 

У дияконів немає монополії на надання допомоги. Їх служіння задумане не для того, щоб громада стала пасивною. Навпаки, це служіння існує для того, щоб (як сказано у Формі рукопокладення) піклуватися про добрий розвиток взаємодопомоги в громаді.

 

В Посланні до ефесян, 4:16, Павло називає служителів «суглобами». Павло вживає цікаве грецьке слово, яке є медичним терміном і вказує на зв’язування сухожиль тіла. В той час, коли жив Павло, вважалось, що сухожилля різних частин тіла «трималися разом».

 

Порівнюючи служителів із сухожиллями, Павло, безперечно, має на увазі їх «сполучну», «зв’язувальну» функцію. Вони координують та заохочують, турбуючись про те, щоб церква справді працювала як тіло.

 

Диякони не повинні цього забувати! Вони також поставлені для того, щоб «приготувати святих на діло служби» (Еф. 4:12). Вони працюють добре, коли роблять так, щоб і церква працювала добре.

 

В Єрусалимській громаді здійснювалось «щоденне піклування». Громада активно займалась дияконією. Як тільки це щоденне піклування почало «пробуксовувати», було прийнято рішення про призначення «сімох», які повинні були потурбуватись про добрий розвиток цього служіння.

 

Церкві Христа потрібно багато помічників і помічниць. Завдання дияконів полягає в тому, щоб мотивувати, активізовувати та заохочувати цих помічників і помічниць, вказуючи правильний шлях та відкриваючи їм очі. Адже церква Христа – це дім любові, в якому ніхто не живе заради себе і кожен розуміє, що апостольська заповідь «любов'ю служити один одному» (Гал. 5:13) звернена і до нього. Але при всій церковній дияконії самі диякони теж повинні надавати допомогу. К. Трімп правий, коли зазначає, що при такому розподілі обов’язків диякони ніколи не стануть зайвими.