А.Н. Хендрікс

Церковні служіння

4.3. Громада і її дияконія

 

Дияконія любові

 

В 1960 році з’явилося голландське видання праці відомого місіонера Хендріка Кремера під назвою «Забуте служіння в церкві» (англійська назва: «Теологія мирянства»). В цій книзі автор звертає увагу на місце і покликання членів церкви. Кремер констатує, що у богослов’ї все ще мало приділяється уваги служінню віруючих. З часу публікації роботи Кремера багато що змінилося. Як у римо-католицькій церкві, так і у Всесвітній раді церков все більше роздумували про діяльність віруючих. Також і в реформатських колах в Нідерландах з’явилися різні публікації, де увага приділялася тому, що Кремер назвав «забутим служінням».

 

І це обнадійливі зміни. Церква ніколи не повинна ставати «церквою служителів». Церква – це зібрання віруючих, які разом складають Тіло Христове – Тіло, про яке апостол Павло каже, що у ньому члени піклуються один про одного (порів.: 1-е Кор. 12:25). Коли ми чуємо слово «дияконія», нам відразу спадають на думку диякони – служителі, що мають особливу функцію у служінні милосердя. Однак якщо ми звернемося до Писання, то побачимо, що до дияконії покликана вся громада. Тому з повним правом говорять про «диякональну громаду». В Посланні до галатів, 5:13, Павло закликає громаду «любов'ю служити один одному». А апостол Петро пише: «Служіть один одному, кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті» (1-е Пет. 4:10).

 

Те, наскільки любов-у-вияві-служіння повинна бути визначальною для громади в усіх відношеннях, пояснює апостол Павло в Першому посланні до коринтян, розділи 12, 13 і 14. Христос через Свого Духа дав Своєму народу багато дарів благодаті. Але ці дари дані не для того, щоб ними хизуватися або величатися. Павло різко виступає проти «надимання» коринтян (порів.: 1-е Кор. 8:1; 13:4). Дари даються «на користь» (1-е Кор. 12:7) – мається на увазі «на користь для усіх». Коринтяни повинні зрозуміти, що вони як члени одного тіла цими дарами повинні піклуватися один про одного (1-е Кор. 12:25). Мета дарів – це «збудування» громади (1-е Кор. 14:4, 5). В цьому контексті Павло записує в розділі 13 Першого послання до коринтян те, що називають «піснею пісень любові». Всупереч надиманню та індивідуалізму апостол показує перевагу шляху любові в громаді. Насправді, любов – це головна дорога у церкві. Завдяки любові члени церкви можуть жити, як члени одного й того ж тіла, у якому один член діяльно служить іншому.

 

Цю любов, цю дияконію любові люди не мають самі з себе. Вони самі також не можуть дістатися до неї. Все, що є насправді благим у нашому житті, походить згори, від Отця світил (Як. 1:17). Ця любов – це дар Святого Духа (Гал. 5:22). Святий Дух – це Дух «синівства» (Рим. 8:15): Він навчає нас, як дітей Божих, «поводитись в любові» (Еф. 5:2). Коли Дух веде нас, холодні серця стають гарячими, а егоїзм змінюється на пошук блага для іншого. Адже саме Дух оновляє нас за образом Христовим!

 

 

Диякональне піклування громади

 

Надання допомоги, до чого покликана громада, повинно бути насправді діяльним. Уже в Старому Заповіті явно говориться про цю діяльну допомогу Божого народу.

 

Знову й знову лунає заклик до ізраїльтян бути милосердними. При цьому впадає в око те, що надання допомоги ближньому розглядається не як питання благодійності, а як питання справедливості. Ізраїльські бідняки отримали права від Господа. Книга Повторення Закону (яку називають ізраїльським «диякональним кредо») містить багато вказівок щодо цього. Від Господа бідні отримали право на десятину, що залишають для нужденних кожні три роки (Повт. 14:28, 29), на участь у певних святах (Повт. 16:11), на снопи, які під час жнив залишаються на полі (Повт. 24:19), на залишки від оливки і виноградника (Повт. 24:20, 21), на продукти, які виросли на землі у суботній рік (Вих. 23:10, 11), на край поля у жнива (Лев. 19:9–10) і на колоски, що впали під час жнив (Лев. 23:22). Примітно, що нічого не говориться про піклування про бідних, яке б виходило з храму чи від служителів. Турбота про нужденних в Ізраїлі розглядається як справа всієї громади.

 

Рання християнська церква жила на основі цих повчань із Закону Божого. Це стає очевидним з книги Дії Апостолів. Спочатку піклування про нужденних повністю було справою громади. Апостоли не втручались у це. В Діях, 2:45, ми читаємо, що постійно були ті, хто продавав свої маєтки та добра, і вони самі їх «ділили, як кому чого треба було». На другій стадії до цього процесу вже долучились апостоли. Ми бачимо це в уривку 4:32–37 Дій, де сказано, що виручку з продажу свого майна люди клали у ногах апостолів, і тоді «роздавалося кожному, хто потребу в чім мав». Це не означає, що самі апостоли здійснювали піклування про бідних у всьому великому місті Єрусалимі. Адже тут не сказано, що апостоли роздавали; сказано просто «роздавалося кожному». Завдяки пасивному стану дієслова створюється враження, що всі члени церкви були залучені до цього служіння. В розділі 6 Дій ми зустрічаємося вже із третьою стадією. Тоді апостоли передали відповідальність за керівництво служінням милосердя семи братам. Ці брати не названі «дияконами». Але очевидно, що на них було покладене керівництво у сфері надання допомоги в єрусалимській церкві. Хоча семеро братів здійснювали керівництво, сама громада теж залишалася активною. Нарікання огречених на євреїв, що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані (Дії 6:1), цілком могло означати, що ці вдовиці не залучались до піклування про потребуючих братів і сестер (тобто огречені хотіли, щоб вдовиці були не об’єктом, а суб’єктом дияконального піклування).

 

Також тут можна вказати на «юнаків», які винесли й поховали Ананія і Сапфіру (Дії 5:1‑11). Поховання здавна вважалося диякональною працею. Можливо, ці юнаки брали участь у диякональній праці. Можна також згадати Тавіту, ученицю, з іншими вдовицями у Йоппії (Дії 9:36 і далі). Ці жінки також виявляли активність у наданні допомоги.

 

Послання Павла надають нам ще деяку інформацію щодо того, наскільки члени церкви були залучені до диякональної праці в апостольській церкві. В Посланні до римлян, 16:1, Павло згадує Фіву та називає її «служебницею церкви». Можливо, ця Фіва була по-особливому активною в наданні допомоги. З уривку 1:1 Послання до филип’ян та 3:8 і далі Першого послання Тимофію очевидно, що в апостольській церкві також були диякони як церковні служителі. Але разом з тим залишалося і завдання для громади. В Посланні до римлян, 12:13, апостол закликає брати уділ у потребах святих і бути гостинними до чужинців. А в Посланні до євреїв, 13:16, міститься звернення: «Не забувайте ж і про доброчинність та спільність...». В Першому посланні Тимофію, 6:18, апостол наголошує, щоб віруючі «робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні». В Посланні до галатів, 6:10, він закликає робити усім добро, а найбільш одновірним. Коринтян він заохочує до готовності жертвувати у зв’язку із збором коштів для церкви в Єрусалимі (2-е Кор., розділи 8 і 9).

 

Церква Ісуса Христа – це не «церква служителів». Диякони не несуть всю відповідальність за надання допомоги. Члени одного тіла повинні справді піклуватись один про одного. У Формі рукопокладення дияконів справедливо відзначається, що перше завдання дияконів – турбуватися про належний розвиток надання допомоги у громаді. У Формі додається: «Диякони повинні за допомогою домашніх відвідин дізнаватися про труднощі та заохочувати членів громади допомагати іншим».

 

У церкві є чимало потреб. Є одинокі люди. Є люди, що мають фінансові труднощі. Інші пригнічені хворобою або горем. У безробітних свої складнощі. Перед юнаками постають небезпеки сучасного світу. Христос хоче, щоб у Його церкві ніхто не залишався без утіхи. Він дає нас один одному, щоб ми насправді турбувалися один про одного. На останньому Суді йтиметься якраз про диякональні обов’язки. Постане питання, чи бачили ми Христа у Його найменших братах (порів.: Матв. 25:31–46).

 

Ясно, що в Новому Заповіті ми зустрічаємо церкву, яка функціонує як єдине тіло, у якому члени рівномірно піклуються один про одного. Покликання церковних служителів полягає не в тому, щоб якнайбільше зробити самим, а в тому, щоб активізувати та заохотити громаду. Служителі дані для того, щоб «приготувати святих на діло служби». Служителі служать для того, щоб служила громада. Це все чудово викладено у розділі 4 Послання до ефесян. Апостол починає із служіння віруючих: «А кожному з нас дана благодать». Потім він говорить про церковних служителів та їх завдання (вірші 11, 12). А згодом апостол показує, як через зусилля служителів і членів церкви Тіло зростає, «складене й зв'язане всяким допомічним суглобом, у міру чинности кожного окремого члена».

 

Сьогодні багато говорять про «турботливу спільноту». Громада Христа повинна бути турботливою спільнотою, домом любові, де люди носять тягарі один одного і так виконують закон Христовий (Гал. 6:2). Ми повинні дієво показати, що «спільність святих» – це, як казав Кальвін, «риса» церкви.