А.Н. Хендрікс

Церковні служіння

5. Громада

5.1. Церковні служіння і громада

 

Дари («charismata») у громаді

 

Дарами Святого Духа наділені не тільки церковні служителі. Павло декілька разів підкреслює, що кожному в громаді дані дари. «Ми маємо різні дари», – пише апостол в Посланні до римлян, 12:6. У Першому посланні до коринтян, 12:7, сказано: «І кожному дається виявлення Духа на користь». В Посланні до ефесян, 4:7, Павло каже: «А кожному з нас дана благодать у міру дару Христового». В церкві немає «необдарованих» людей. Усі обдаровані Духом і повинні бути добрими доморядниками «всілякої Божої благодаті» (1-е Пет. 4:10).

 

Згідно з Новим Заповітом, кожна громада Христа – це харизматична спільнота. За словами К. Трімпа, «коли п’ятидесятницькі групи чи інші сектантські рухи намагаються привласнити слово «харизматичний», ми повинні зробити все, щоб це слово не перейшло від церкви до секти. Адже поняття «харизматична церква» вказує на те, що церва Христова рясно наділена дарами, які її Господь зі Своєї повноти дарував їй через Святого Духа».

 

В розділі 12 Першого послання до коринтян ми знаходимо особливе повчання апостола Павла щодо дарів («charismata») у громаді. Не без причини апостол так докладно розповідає коринтянам про «прояви Духа». У коринтській громаді були люди, які величалися. Невипадково апостол знову і знову застерігає про небезпеку «надимання». Ці люди вважали, що вони щедро обдаровані Духом. Вони дивилися спогорда на інших людей у громаді, які не могли похвалитися такими чудовими дарами Духа. Особливо говоріння мовами розглядалося як певне мірило, яке показувало, що людина була справді сповнена Духом.

 

У розділі 12 свого послання до коринтян Павло категорично виступає проти таких уявлень. Дари даються не для того, щоб ними хизуватися чи надиматися над іншими. Крім того, в церкві немає «еліти», яка дарами Духа відрізняється від решти.

 

Зовсім не випадково апостол, хоча й звертається до слів коринтян про «прояви Духа», надалі не переймає їх. Павло не говорить про «прояви» Духа, а про charismata, або «дари благодаті». Цим самим він одразу дає зрозуміти, наскільки безрозсудним було це надимання. Багатство, яке було у людей в Коринті, – це подарована розкіш. Усім людина зобов’язана Богу, Який «в усіх робить усе» (вірш 6).

 

На противагу «елітарному» підходу деяких людей в коринтській громаді, апостол наголошує на тому, що «кожному» дається відкриття Духа. Немає ніякої особливої привілейованої групи! При цьому, звісно, є різноманіття в дарах благодаті. Не у всіх дари однакові. Але це різноманіття не приводить до протиставлення. Адже у всіх дарів одне й те ж саме джерело («Дух же той Самий», вірш 4) та одна й та ж сама ціль («користь» для усіх, вірш 7). Тому неможливо, щоб через дари Духа в громаді відбувалися поділи. Надалі (з віршу 12 і нижче) Павло продовжує цю думку, вдаючись до образу тіла, яке має багато членів. У тілі теж є різноманіття. Не кожна частина має ту ж саму функцію. Але саме через те, що кожна частина має своє призначення, все тіло може належно працювати. Як у тілі Бог дає кожному члену своє місце, так і у громаді, яка є Тілом Христовим. Тому ніхто не повинен бути невисокої думки про місце, яке він займає у громаді у відповідності до свого дару чи дарів.

 

Також ніхто не повинен гордовито вважати іншого непотрібним. Саме як члени одного тіла ми у громаді залежимо один від одного та потребуємо один одного.

 

Розглянувши настанови Павла коринтянам в уривку 12:12–27, можна стверджувати, що він підбадьорює тих, хто був невисокої думки про себе, самовдоволених виправляє, спростовує думку, відповідно до якої більш «видовищні» дари є більш важливими, наголошує на значенні всіх дарів та вказує на те, що різноманіття дарів не справляє негативного впливу на єдність громади.

 

Ці настанови апостол поміщає близько до розділу 13, де він звіщає про те, що любов навчає нас, як правильно використовувати дари. Любов – це головна дорога у церкві Христа. Любов’ю ми служимо один одному. Коли любов наповнює нас, пихатість та індивідуалізм зникають. Саме через любов ми віддаємо себе із своїми дарами для блага інших.

 

Уже в уривку 12:7 Павло вказує, що дари Духа націлені «на користь [для усіх]». Більш докладно апостол зупиняється на цьому в розділі 14. «Найвищими» є не ті дари, які виглядають ефектно (такі як говоріння мовами), а ті, які найбільше слугують для «збудування» громади. Серцевиною цього розділу можна вважати настанову із віршу 12: «Так і ви, що пильнуєте про духовні дари, дбайте, щоб збагачуватись через них на збудування Церкви!»

 

У Новому Заповіті церква названа «будівлею» (1-е Кор. 3:9; Еф. 2:21). Христова церква – в процесі зведення. І до цього зведення Він залучає людей. Побудова громади – це динамічний процес, до якого причетні всі члени церкви (Рим. 14:19; 1-е Сол. 5:11). Справедливо вказується на те, що збудування громади має дві сторони. З одного боку, необхідно приводити в церкву тих, які поки що залишаються поза церквою (Рим. 15:20 і далі), з іншого – утверджувати, зміцняти і вдосконалювати тих, які вже належать до церкви (1-е Кор. 14:3; Еф. 4:12–16). Можна говорити про екстенсивне та інтенсивне збудування. У Євангелії в слові «збудування» передбачаються і місіонерська активність, і взаємне підкріплення. З огляду на це Христос дає громаді через Свого Духа дари. Ці дари утворюють, так би мовити, інструментарій, за допомогою якого Христос підготовлює нас до того, щоб бути його співпрацівниками.

 

 

Що таке дари Духа?

 

Як у Посланні до римлян, 12:6–8, так і в Першому посланні до коринтян, 12:28, Павло перелічує дари, які Дух Христовий дає людям в громаді. Оскільки перше і друге перелічення не співпадають повністю, ми можемо зробити висновок, що апостол не подає вичерпного переліку дарів (charismata). Він просто наводить приклади. Поряд із «ефектними» дарами (такими як говоріння мовами, дари пророцтва та зцілення), Павло згадує також більш «звичайні» дари: здібність до допомоги, управління, дари служіння і навчання.

 

В наш час знову розгорнулася дискусія щодо питання, чи дає ще й сьогодні Святий Дух дари говоріння мовами, пояснення мов і дар зцілення. В своїх інших публікаціях я докладно зупинявся на цьому питанні. Тут я тільки зверну увагу на те, що реформати, як правило, розглядали ці дари як такі, що належали до початкового періоду християнської церкви і були дані для підкріплення проповіді апостолів (порів.: Марка 16:17‑20). Коли апостоли проповідували Євангеліє по цілому світу, їх свідоцтво «утвердилось» (порів.: 1-е Кор. 1:6) цими дарами.

 

В Посланні до євреїв, 2:4, сказано, що Бог засвідчив проповідь Слова ознаками й чудами (порів.: Дії 5:12) і різними силами та обдаруванням Святим Духом. Вираз «обдарування Святим Духом» нагадує нам про те, що Павло писав у розділі 12 Першого послання до коринтян про «відкриття Духа» у зв’язку із дарами Духа.

 

Однак, хоча ми сьогодні й не можемо розраховувати на ці вкрай особливі дари, це не означає, що Святий Дух припинив розподіляти Свої дари. Павло, безперечно, згадує і ті дари, які все ще зустрічаються у церкві. Я маю на увазі дари допомоги, управління, служіння, мудрості, навчання тощо.

 

Громада все ще залишається «харизматичною», сповненою дарів Духа, які можуть служити її збудуванню.

 

Щодо дарів Духа ми розглянемо два підходи.

 

Згідно з першим підходом, Святий Дух, даючи Свої дари («charismata») людині, наділяє її повністю новими здібностями: таким чином вона стає здібною до того, до чого раніше не була. Цей підхід притаманний старому п’ятидесятницькому руху.

 

Згідно з другим підходом, Святий Дух долучається до того, що вже присутнє у людині, і використовує її задатки і таланти. Здібності, які уже дані людині Богом, освячуються Духом і спрямовуються на служіння.

 

Мені здається, що саме другий підхід і є вірним. Примітно, що Павло, говорячи про дари Духа, називає Бога Творцем. Зокрема, в Першому посланні до коринтян, 12:6, апостол називає дари «діями» («діяннями») Того ж Бога, Який в усіх робить усе. Можна погодитись із думкою Я. ван Брюггена, який відзначав, що Павло зараховує тут дари до діянь, які походять від Бога Творця. Це означає, що Святий Дух переймає працю Творця, долучається до творіння. Вірою ми можемо розглядати наші здібності – те, що ми вміємо гарно робити, – як дари, через які Святий Дух готує нас для того, щоб служити іншим у громаді і в такий спосіб долучатися до збудування Христової церкви.

 

Нам слід остерігатися того, щоб хвалитися своїми дарами. Живучи силою Христа, ми розуміємо, що ці здібності є дарами, а Христос написав над дверима Своєї церкви: «Любов'ю служіть один одному» (Гал. 5:13).

 

 

Служіння церковних служителів

 

Про служіння церковних служителів Павло навчає нас у Посланні до ефесян, 4:11–16. Цікаво, що апостол, перед тим як говорити про служіння церковних служителів, спочатку вказує на те, що сама громада наділена різноманітними дарами. «А кожному з нас дана благодать у міру дару Христового» (вірш 7). Павло також каже про «міру чинности кожного окремого члена» (вірш 16). З цього випливає, що Павло не розглядає громаду як таку, в якій активність проявляють лише церковні служителі. Кожен дар передбачає водночас і завдання. Якраз за допомогою дарів, якими Христос обдаровує нас через Духа, ми повинні сприяти збудуванню Його церкви. Ніхто в громаді не повинен стояти осторонь. Люди є членами церкви, щоб, як сказано у статті 28 Нідерландського віровизнання, служити «братам і сестрам для збудування згідно з тими дарами, які Бог дав їм». Таким чином, служіння церковних служителів націлене на те, щоб активізувати служіння членів церкви. Мета праці, яка покладена на церковних служителів, не в тому, щоб взяти на себе завдання громади, а в тому, щоб заохочувати її до виконання різноманітних служінь.

 

На це вказує апостол, коли пише у вірші 12, що Христос дав церковних служителів, «щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового».

 

Павло хоче сказати, що церковні служителі дані для того, щоб підготувати святих. Ця «підготовка» здійснюється задля того, щоб ці святі самі приймали участь у служінні. Мета цього служіння святих – збудування Тіла.

 

Грецьке слово, що вжите Павлом на позначення «підготовки», означає надання людині чогось такого, що зробить її спроможною виконати свою мету та повністю використати свої здібності. Тому завдання церковних служителів полягає в тому, щоб підготувати віруючих так, аби вони могли працювати як члени Тіла відповідно до покликання, яке кожен з них отримав. Можна сказати, що церковні служителі служать для того, щоб служила громада.

 

На завдання церковних служителів проливає ще більше світла те, що Павло написав у вірші 16. Там апостол говорить про служіння «суглобів» тіла. Грецьке слово, перекладене як «суглоб», в медичній термінології того часу вказувало на м’язи і сухожилля. У тілі також є м’язи і сухожилля. Ми виходимо з того, що цією термінологією Павло вказує на церковних служителів. Сухожилля «зв’язують» все тіло і надають йому стійкості та міцності.

 

Те, як Павло говорить про церковних служителів у вірші 16, вказує на їх координаційну роль. Вони координують використання духовних дарів. В церкві ми не повинні діяти ні один проти одного, ні окремо один від одного. В Тілі має царювати мир та гармонія (порів.: 1-е Кор. 14:33). Всі дари повинні служити збудуванню громади (порів.: Рим. 14:19).

 

 

Чи є церковне служіння «спеціалізацією»?

 

Неодноразово висувалась і захищалась думка, що церковні служіння – це не що інше, як «спеціалізація», як окремий випадок загального служіння віруючих. Адже згідно з відповіддю на питання 32 Гейдельберзького катехізису, всі віруючі є служителями. Через віру я є учасником Христа й таким чином поділяю Його помазання. Я можу бути пророком, священиком і царем. У цій відповіді ми чуємо відлуння того, чого навчали реформатори шістнадцятого століття. Вони чинили сильний опір римо-католицькій ідеї про те, що в церкві є окреме священство. Це особливе положення (або сан) начебто набувається через таїнство рукопокладення, у якому людина отримує особливі можливості та здібності.

 

На противагу такому розділенню між «духовенством» та «мирянством» реформатори сповідували загальне священство віруючих. У Христовій церкві всі належать до «духовного сану». Кожен має участь у дарі Святого Духа і покликаний до священства. В одному із своїх реформаторських творів Лютер писав: «Хто б не виходив з хрещальної купелі, може хвалитися, що він уже посвячений на священика, єпископа й папу».

 

Думку про священство віруючих реформатори знайшли у Писанні. Петро називає всю церкву «священством святим» (1-е Пет. 2:5). А в книзі Об’явлення, 1:6, лунає радісний вигук: Христос «вчинив нас царями, священиками Богові й Отцеві Своєму»!

 

Проте яким би важливим не було загальне священство, церковні служіння не випливають з нього. Ніде в Новому Заповіті не проводиться такий зв’язок. Коли в розділі 4 Послання до ефесян Павло говорить про церковних служителів, він виходить не з священства віруючих, а вказує на дари Христа (вірш 11). В Діях, 20:28, ми бачимо, як апостол говорить, що Святий Дух поставив декого єпископами. Це, безперечно, вказує на новий момент, на нову дію у труді Духа (або Христа).

 

У Новому Заповіті ясно простежуються дві лінії. З одного боку, є лінія Христос-громада-служителі (Христос дає дари деяким людям, громада помічає їх і обирає, Дії 6:3). З другого боку, є лінія Христос-служителі-громада (Христос дає церковних служителів, які повинні підготувати святих, Еф. 4:11, 12).

 

Таким чином, Христос здійснює подвійне давання. Не сама громада забезпечує себе служителями, а Христос дає їх із Своєї повноти!