А.Н. Хендрікс

Церковні служіння

2.3. Літургія та повсякденне життя

 

В цій частині ми будемо розмірковувати над питанням: яким є зв’язок поміж нашими богослужіннями та повсякденним життям? Як на богослужіннях порушуються питання щодо повсякденного життя? Як взаємопов’язані служіння Богу під час літургії та наше служіння Богу в цілому, до якого ми покликані через завіт?

 

Дві відповіді

 

На питання, які ми задали вище, давались дуже різні відповіді.

 

Насамперед, можна згадати про відповідь православних церков. Для них церковна споруда – це святилище, де звершується Божественна літургія. Літургія цих церков нагадує святу драму, в якій описано все життя розп’ятого і воскреслого Господа. Цей опис є водночас глибокою тайною, яка наче переносить земне життя Ісуса в наш вік, завдяки чому віруючі можуть бути причасниками цього життя. Невипадково цю літургію характеризують як «небо на землі». В таємничий спосіб небесний Христос присутній у церковній споруді. Громада поклоняється своєму небесному Господу і приєднується до поклоніння ангелів, як видно з чудової херувимської пісні: земля святкує разом із небом. Однак ця вражаюча літургія є по суті закритою літургією. Диякон вигукує у певний момент: «Двері! Двері!», що означає: двері мусять зачинятися. В православних церквах віруючий залишає нечистий світ, щоб на богослужінні стояти як Боже дитя. Однак богослужіння не торкається його повсякденного життя. Світ не освячується. Те свято, яким є православна літургія, не продовжиться в буденному житті.

 

Православна літургія – це оаза поклоніння та радості у пустелі повсякденного життя.

 

Прямо протилежною практиці православної церкви є позиція модерністських теологів. Вони стверджують, що богослужіння християнської громади повинні повністю визначатися великими політичними та суспільними проблемами нашого часу. Світ визначає питання, що мають порушуватися на богослужінні. Богослужіння – це не оаза, а відправна точка для народу Месії, який покликаний захищати пригнічених та дискримінованих. Богослужіння – це засіб для того, щоб підготувати громаду для участі в політичній діяльності. Все підпорядковується саме цій меті. У цій позиції земля поглинає небо. Богослужіння повністю наповнене земним. За цим поглядом на літургію стоїть горизонтальне звуження Євангелія, в якому Блага Вістка виродилась у соціальну і політичну програму.

 

 

Писання

 

Потрібно відкинути обидві відповіді. Літургія – це не оаза в пустелі життя; але невірним є і таке уявлення, згідно з яким літургія поглинається повсякденним життям.

 

Для того, щоб правильно представити зв’язок між літургією і життям, необхідно дослухатись до того, що сказано про це в Святому Писанні.

 

Старий Заповіт

 

Уже в Старому Заповіті ми знаходимо важливі вказівки. Хоча Ізраїль має ходити перед Божим лицем щодня (пор.: Бут. 17:1), у певні визначені часи він повинен по-особливому з’являтися перед Богом (пор.: Повт. 16:16). І не без причини! Можна сказати, що друге робить перше можливим. Якщо Ізраїль справді хотів жити як Божий народ завіту, він повинен був постійно відновлюватись і зміцнятись у цьому статусі.

 

У святому зібранні стосунки завіту між Господом та Ізраїлем набували особливого вираження. Там з’являвся Господь із примиренням та миром; туди приходив Ізраїль, щоб по-особливому поклонитись і прославити Бога.

 

З цього зібрання випливало повсякденне життя Ізраїлю: чинити справедливість, любити вірність і смиренно ходити з Богом (пор.: Мих. 6:8). Ізраїльська літургія в скинії та храмі ніколи не була закритою! Святі зібрання не були оазами в пустелі. Все, що відбувалось у святилищі, було пов’язане з життями Ізраїлю як народу Божого. Примітно, що всі настанови стосовно літургії в Ізраїлі, записані в книзі Вихід, стосуються укладення завіту на горі Сінай: Ізраїль повинен бути Божим святим народом, царством священиків – і саме з огляду на цю мету Ізраїль отримує літургію.

 

Те, наскільки літургія в храмі була пов’язаною з повсякденним життям і спрямованою на повне служіння Господу, можна побачити в псалмах 15 та 24, які, найімовірніше, співались під час входження на територію храму. В цих псалмах дуже конкретно йдеться про повсякденне життя.

 

Вважають також, що під час богослужіння в храмі у визначений час читалися Десять Заповідей. В них також йшлося про життя в усіх його аспектах.

 

Багато псалмів регулярно співалися в ході літургії Ізраїлю. Ці псалми торкаються різноманітних життєвих потреб, стосовно яких людина шукає допомоги Господа. Повсякденне життя ізраїльтян проникало в святилище також через ці псалми.

 

Крім того, слід звернути увагу на навчання священиків, завдання яких полягало в тому, щоб викладати ізраїльтянам Божий закон. Таке навчання відбувалося в святилищі. Різноманітні жертвоприношення, які здійснювались в храмі, також вказують на тісний зв’язок із повсякденним життям ізраїльтян. Причиною певної жертви, як правило, був вчинений гріх або ж це було благословіння від Бога, за яким повинен був слідувати вияв вдячності. Повсякденне життя ізраїльтян виражалося в храмі також принесенням першоплодів.

 

Підсумовуючи все, можна сказати, що тоді був двосторонній рух: від літургії до повсякденного життя і навпаки.

 

Новий Заповіт

 

Літургія та життя були тісно переплетені також в апостольській церкві. Можна стверджувати, що листи Павла читались у зібранні громади (пор.: 1-е Сол. 5:27). Ймовірно, проповідування було тісно пов’язане із цими листами. Це означає, що у проповідях постійно відбувалося звернення до повсякденного життя членів громади. Адже апостольські листи закликають на основі Євангелія Ісуса Христа до святого життя (пор., наприклад: Рим. 12:1, 2; Еф. 4:1; 1-е Пет. 2:11, 12).

 

Буденне життя також залишалось в полі зору при проведенні хрещення і Вечері Господньої. Павло пояснював церквам значення хрещення та Вечері Господньої для християнського життя (пор.: Рим., розд. 6; 1-е Кор., розд. 10).

 

Примітно також, що у своїх молитвах за церкви Павло постійно приділяв увагу їхньому способу життя (пор.: Филип. 1:9, 10; Кол. 1:9, 10). Також в молитві самої церкви має бути місце для життя в державі та суспільстві: апостол навчає віруючих перебувати у служінні молитви за усіх людей, за царів та високопоставлених (пор.: 1-е Тим. 2:1, 2).

 

Отже, і в літургії апостольської церкви можна помітити двосторонній рух: від літургії до повсякденного життя і навпаки.

 

На мою думку, із цих двох рухів важливішим є перший! В Діях, 2:42, сказано, що єрусалимська церква перебувала «в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах». Вже після цього сталося, що острах прийшов на кожну душу (вірш 43) і віруючі «мали ласку» в усього народу (вірш 47). Те, що люди робили під час своїх зібрань, мало свій вияв у їхньому буденному житті.

 

 

Найперше – літургія

 

Те, що перший рух (від літургії до повсякденного життя) є насправді першим і фундаментальним, також сповідується у Недільному дні 38 Гейдельберзького катехізису. Те, що християнин «кожен день свого життя» віддаляється «від своїх гріховних діл» та «уже в цьому житті» входить «у вічне суботство», слідує за справним відвідуванням Божої громади у день спокою. Благочестива практика бере свій початок у літургії. Хто не ходить до церкви, той не зможе служити Богу і в буденному житті. Щоб наше життя стало піснею хвали, ми повинні спершу брати участь у літургії в церкві. Ми повинні слухати проповідь, прикликати Боже Ймення, прославляти Бога, якщо ми справді хочемо повіддавати наші тіла «на жертву живу, святу, приємну Богові» (Рим. 12:1).

 

Якщо ми добре осягнемо, наскільки фундаментальним є цей перший рух, таке розуміння вплине також на наші богослужіння. Тоді проповідь вже не може бути «позачасовими», абстрактними роздумами: вона має бути звіщанням, націленим на повну посвяту, до якої Господь закликає Своїх дітей. Проповідь не повинна уникати конкретних потреб та боротьби членів церкви, а також суспільних питань, які стоять за ними. Але це не означає, що політика та суспільство визначатимуть зміст проповіді. Євангеліє Ісуса Христа – це не політична чи соціальна програма, хоча воно й має політичне і соціальне значення. Ісус відкупив людське життя у його повноті та хоче царювати над усім. Це послання тягне за собою також певні політичні та суспільні висновки. Про це слід говорити в проповіді, уникаючи при цьому того, щоб проповідь перетворювалася на політичний виступ.

 

Фундаментальність першого руху визначатиме також наше ставлення до таїнств. Ми пам’ятатимемо, що Господь підкріпляє нас у вірі, щоб ми жили із вдячністю Йому. Після того як у Гейдельберзькому катехізисі розкрита тема таїнств (Недільні дні 25–30), в ньому йдеться про наше життя, сповнене вдячності (Недільні дні 32–52). Кожне хрещення нагадує нам, що ми із Христом померли і поховані, «щоб і ми стали ходити в обновленні життя» (Рим. 6:4). А святкування Вечері Господньої закликає нас до того, щоб не мати нічого спільного із «столом демонським» (1-е Кор. 10:21).

 

Коли на богослужінні ми так зустрічаємо Господа з Його Словом спасіння й оновлення та дозволяємо Йому діяти в нас через Свого Духа, тоді другий рух (від повсякденного життя до літургії) також функціонуватиме сповна.

 

Від нашої повсякденної суєти ми приходимо тоді перед Боже лице з нашими гріхами і недоліками, щоб знову відновлюватись і зміцнятись у статусі Його народу, Його дітей. Ми чуємо Його голос щодо нашого життя, визнаємо Його великі діла та прославляємо Його Ім’я. Ми приносимо наше буденне життя, щоб відновити та освятити його Божою силою.

 

У своїх молитвах ми приносимо до Його престолу наші життєві потреби, щоб отримати поміч від Нього.

 

У своїй молитві ми також згадуємо нашу землю, наш народ, уряд та наших громадян. А у служінні пожертвувань ми віддаємо Йому те, що Він нам спершу дав через нашу повсякденну працю.

 

 

Насамкінець

 

У світлі всього вищесказаного стає ясно: літургія та життя нерозривно зв’язані та формують завітну цілісність. Корінь цієї цілісності, на мою думку, – це Ім’я нашого Бога. Він Яхве, Який спасає нас із дому рабства та кличе Свій народ до справжнього життя перед Його лицем. Хіба квіти, вінки, кольори, світло в ізраїльському святилищі не говорили про це славне Ім’я?

 

Це Ім’я в повноті розкрито в Ісусі Христі. В Євангелії наш Спаситель приходить до нас як Бог, Який врятував Своїх дітей для їхнього прекрасного, чистого служіння.

 

Той, хто не впускає в літургію повсякденне життя, не віддає належного Божому Імені. Той, хто перетворює літургію в політичну акцію, спотворює Боже Ім’я. Але хто пов’язує богослужіння та повсякденне життя, сповідує їхню цілісність та визнає їх порядок, святить Боже Ім’я у його унікальному та універсальному значенні.