Олександер Домбровський

Нарис історії українського євангельсько-реформованого руху

УКРАЇНСЬКИЙ ЄВАНГЕЛЬСЬКО-РЕФОРМОВАНИЙ РУХ НА ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Початок і розвиток УЄРРуху на західньо-українських землях були зумовлені різними чинниками. Обожування людини в культі святих, навчання про непомильність пап, роздмуханий культ об­разів і фігур, накидуване безженство духовенства, і нерідкі згіршення в зв’язку з ним, а крім того доводжуваний часто до непри­стойности релігійно-церковний формалізм при його зовнішній пиш­ності й заразом убогості духа й змісту — усе те разом узято сту­кало настирливо до дверей людських голів і сердець. Коли ж до того всього трапилося тут, чи там, що хтось з наших людей, які належали до традиційних Церков, узяв припадково в руки Біблію та почав читати Євангелію, Діяння Апостолів і їхні Послання, то не міг не звернути уваги на те, як яскраво різниться наука Божого Слова від навчання традиційних Церков, що його проповідує духо­венство, і як усе те виглядає в щоденному житті. Іноді разюча роз­біжність між наукою й поступованням духовенства відкривала очі вірним традиційних Церков, та звертала їх до духовного збайду­жіння, ворожосте до духовенства й пасивного спротиву, а декого змушувала шукати істини поза традиційними Церквами. Доба пе­реваги влади Церкви й духовенства в громадському житті у без­застережно-сліпій вірі до церковних чинників почала хилитися до кінця й серед нашого суспільства в Галичині.

Деякі наші люди й молоді студенти виїздили закордон, а де­хто й за океан шукати заробітку, і там запізнавалися з іншим ре­лігійним світоглядом, основаним на засадах Слова Божого й без людських додатків. До них належав між іншими пізніший заслуже­ний український діяч, пастор і єпископ УЄРЦеркви — Василь Ку­зів. Деякі знову таки, а між ними наші студенти, входили в зв’я­зок з німецькою Євангельською Церквою в самій Галичині й на Буковині та ставали згодом не тільки симпатиками, але й вірними прихильниками Євангельської Церкви. Під час студій права в уні­верситеті в Чернівцях майбутній адвокат — Д-р Роман Морозович ходив постійно на Богослужения німецької Євангельської Цер­кви, і був у приязних стосунках із німецьким пастором. Разом із ним ходили на ті Богослужения також і інші українські студенти.

Одним із могутніх чинників, що розворушив застояне довги­ми десятиліттями, а то й століттями культурно-громадське та ре­лігійне життя галицької гілки нашого народу, була Перша Сві­това Війна. Щодо галицьких українців, то багато з них, через воєнні обставини опинилися на Заході, або на Сході, здебільшого на східньо-українських землях. Це тому, що вони були в австрій­ській армії, а згодом в Українській Галицькій Армії, і потрапляли в полон, а в полоні зустрічалися безпосередньо із західньо-европейським протестантизмом, чи східньо-европейською формою “штундизму”. Дехто з галицьких українців опинилися на еміграції ще пе­ред Першою Світовою Війною, або ж таки зразу на початках двадцятих років після програної нашої Визвольної Боротьби, і са­ме там вони зустрілися з протестантським світом. Повернувши на Рідні Землі, такі українці мали вже широке розуміння релігійних понять та засвоїли собі більше, чи менше здобуту на Заході куль­туру релігійної думки та віроісповідної терпимости. А дехто при­їхав уже із виразно євангельським світоглядом. Не можна при тому не згадати й пізнішої діяльности різних закордонних проте­стантських місій у Захадній Україні, які також причинювалися до усвідомлення одиниць західньо-українського суспільства в напрямі евангелизму.

І нарешті вирішальним чинником, який завершив перші про­блиски й успіхи в пробудженні євангельської свідомости та зактивізував УЄРРух на західньо-українському ґрунті — була жерт­венна акція українських реформованих євангеликів з американ­ського континенту. Деякі земляки з нашої заокеанської еміграції ще з-перед Першої Світової Війни зіткнулися ближче в Північній Америці з протестантським світом, а найперше з УЄРРухом. Так і виник і почався УЄРРух серед нашої еміграції там, який дбав про те, щоб сполучити в одну світоглядовову синтезу (поєднання) євангельсько-реформовану (кальвіністичну) науку із світоглядом і духом українського релігійно-культурного відродження. Тому ЄРРух серед українства, як спершу заокеанського, так згодом і Hä рідних землях, був Рухом не тільки релігійним, але, і то у великій мірі, свідомо національним, як це воно було завжди між npoteстантськими народами Західньої Европи, чого не можна було ска­зати про інші євангельсько-віроісповідні осередки й Громади то­дішнього часу, тобто на початку двадцятих років.

Радіючи з наших успіхів у Визвольній Боротьбі, а згодом бо­ліючи тим, що ми програли в цій боротьбі, а в дальших наслідках боліючи з прикрих обставин, коли Україна потрапила під москов­сько-більшовицьку й польську окупацію, наші заокеанські, євангельсько-реформовані українці підтримували безперервний зв’язок із Рідною Країною. Про якубудь закроєну на ширшу скалю євангелізаційну акцію в умовах підсовєтської дійсности не можна було навіть і мріяти. Залишалися ще західньо-українські землі, де ши­рилася латинізація, і росли костьоли, як гриби після дощу, але все ж таки польська конституція формально гарантувала свободу совісти, і в таких умовах можна було ще сяк-так боротися па­раграфами з місцевою окупаційною владою.

Це стало причиною, що очі наших заокеанських євангельсько-реформованих земляків звернулися перш за все на Західню Україну. Вони прагнули до того, щоб своєю релігійною акцією, що мала також національний характер, гоїти духовні недомагання західнього українства, а також творити нові релігійно-духовні вартості на основі Христової Євангелії. Згідно з намірами прово­ду УЄРРуху ті нові вартості мали бути ліками не тільки проти все­владного релігійного формалізму, але й проти модерного безбож­ництва в формі чи то “невинної” релігійної байдужости, чи во­йовничого комуністичного атеїзму, як також і проти початої ла­тинізації Гр.-Кат. Церкви, а в дальшому й польонізації західно­українського народу. Отже наші американські реформовані еван­гелики думали не тільки про Церкву, бо це була їхня головна мета, а не в меншій мірі й про самий нарід, якому ця Церква мала слу­жити.

Піславши перших реформованих місіонерів (П. Крат, В. Кузів, Л. Бучак з дружиною, а згодом і інших) та зорієнтувавшись, що західньо-український терен зі своїми високоідейними й жертвенними євангельсько-реформованими осередками духовно пригожий до сіяння євангельсько-реформованої науки й світогляду, УЄО в ПА перебрало в свої руки ініціятиву організації на ширшу скалю своєї місійної акції в Західній Україні. Звісно, його далекосяглі пляни не тільки в церковній ділянці, але й у культурній, потребували відпо­відного часу й поширення того Руху в Західній Україні.

Щоб мати яснішу картину обставин у Галичині, не зайво буде пригадати плянову акцію латинізації Гр.-Кат. Церкви під патро­натом єпископа Хомишина, тобто так званого крила “западників” українського кліру. По церквах станіславівської єпархії запрова­джували тоді латинізацію богослужебних відправ, накидали новий календарний стиль і примусове безженство духовенства. Єпископ прикривався тим, що, мовляв, з релігії не треба робити політики, і старався показатися якнайбільше льояльним до окупаційної вла­ди та йти їй можливо на руку. Така подвійна, тобто і римо-католицька акція латинізації галицького суспільства — ззовні й зсе­редини, — не віщувала нічого доброго. У таких випадках почина­лося нібито від невинних речей, як зміна календаря, чи принагід­ний вступ по дорозі до ближчого костьола на один “Отче наш” чи “Богородице Діво”, а кінчалося не раз зміною метрики, цебто пе­реходом на римо-католицизм. Працюючи в парафіяльній канцелярії архикатедрального храму св. Юра у Львові, один священик кілька років перед Другою Світовою Війною скаржився авторові цієї пра­ці, що немає майже дня, щоб хтось із парафіян, або й по кілька осіб не приходили відбирати метрику з церкви, щоб занести її до костьола.

Там, де по селах були фільварки польських поміщиків, у яких працювали наші люди, поставали на скору руку “костьоли”, захоронки з “матечками” (монашками) для польонізації українських дітей! Починався цей асиміляційний натиск спершу на працівників фільварку під загрозою звільнення з роботи, а тоді йшла згодом дальша поступова польонізація. УЄРРух із своїм світоглядовим поєднанням евангелизму з національно свідомим і громадсько ви­робленим українством та після поширення серед українського су­спільства міг був спричинитися до послаблення згаданого асиміля­ційного процесу в Західній Україні. Наші реформовані евангелики були переконані, що правдиво український евангелизм — міг би стати нездобутою релігійно-національною твердинею як проти польського латинства, так і проти московського, чорносотенного православія — обох головних винародовлювальних чинників, які були вбивчими для українського народу.

До того всього приєднався ще один чинник, який ускладню­вав діяльність УЄРРуху на західньо-українському грунті в двадця­тих і тридцятих роках нашого століття. Після Першої Світової Війни з’явилися на терені Західньої України невеличкі, але досить чисельні, розсіяні по цілій країні Громади різних євангельських ві­ровизнань, як: баптисти, євангельські християни, п’ятидесятники, адвентисти, дослідники Біблії, або, як їх інакше називають, свідки Єгови, методисти, а також різні невеличкі групи з менш виразним віровизнаневим обличчям, які залюбки себе загально називали евангеликами, або євангельськими християнами, не бажаючи іноді докладніше виявити свою віровизнаневу приналежність. Так ро­били часто кольпортери, які ходили по хатах і розпродували різні свої релігійні журнали та літературу пропагандивного змісту.

Деякі з тих Громад і груп стояли на дуже низькому рівні як з погляду віровизнаневого, так розумово-культурного й громад­сько-національного. Брак основної освіти, а часто-густо й цілко­вита неграмотність, обмеженність релігійної думки, назадництво, вузькоглядний сектантський дух — це головні ознаки деяких із зга­даних тут середовищ. Через брак ясного віровизнанево-догматичного становища вони надолужували загально втертими своїми гас­лами й моральними вимогами. Це були здебільшого люди, які ди­вилися нерадо на всілякі прояви суспільної діяльности й свідомого національного життя, вважаючи їх за “гріх” та “політику”.

У Галичині вони діяли під спільним дахом із своїми польськи­ми однодумцями, а на Волині при спільному московському “котьолку”, бувши керовані різними чужинецькими центрами, не ви­являючи бажання звільнитися від цих чужих, часто-густо політич­но ворожих українству впливів, та формувати свої власні віровизнаневі й церковні середовища на базі національного принципу. Усі ті Громади й середовища виступали під загальною фірмою евангелизму, отже протестантизму, роблячи таким чином дуже погану рекляму протестантському світові взагалі, а УЄРРухові зокрема.

Не зайво буде пригадати, що як наші православні, так і наші католики були неперевершеними неуками у справах різниць між євангельськими визнаннями. А наші широкі маси не розрізняли майже зовсім поодиноких євангельських віровизнаневих осеред­ків, окреслюючи їх усіх такими спільними, згірдливими назвами, як: “сектанти”, “штундисти”, “безбожники!, “долярова віра” то­що. Тому всі ці разюче від’ємні сторони деяких цих середовищ ішли в загально громадській опінії на рахунок УЄРРуху. У таких жалюгідних обставинах, наскрізь пересяклих незнанням і трагіч­ним нерозумінням, що випливали з неосвіченосте нашого суспіль­ства в релігійно-віровизнаневій ділянці (Лютер і Кальвін були в опінії наших широких мас уосібленням зла й жорстокосте, а з того знані вислови: “Ти, Лютре — ти, Кальвіне!”), українські рефор­мовані євангелики мусіли, згідно із знаною приповідкою доводити перед своїм суспільством, що вони... не верблюди. Правда, біль­шість із згаданих євангельських осередків почали згодом україні­зуватися та поступово звільнятися від чужих впливів. Разом із тим відбувався процес поступового зростання національної свідомосте, головно серед молодшого покоління, але це все починало дозрівати щойно в тридцятих роках, за кілька років перед Другою Світовою Війною.

Порівнюючи УЄРРух з іншими нашими євангельськими осе­редками, треба, в ім’я історичної правди, ствердити, що цей Рух перевищував назагал ті інші осередки на цілу голову багато в чо­му. Цей рух був незалежний від чужих, неприхильних, або байду­жих до українства чинників. У його основу ввійшов і національний принцип, тобто без спільних “дахів” у Галичині та “общих котьолків” на Волині з іншими національними євангельсько-реформованими групами. Хоч, правда, Союз Українських Євангельсько-Реформованих Громад оголосив був на переходовий час своє формальне приступлення до Євангельсько-Реформованої Церкви в Польській Республіці з осідком Консисторії у Варшаві 1932 року, але це був тільки юридично-тактичний крок для здобуття легалі­зації, тобто повноправного становища в державі з можливістю самостійно існувати й діяти.

Але навіть у часі тимчасового приступлення до ЄРЦеркви в Польщі — (до якої, крім незначного числа поляків, належали пе­реважно чехи, німці й французи) СУЄРГромад користувався ціл­ковитою автономією у своєму внутрішньо-церковному житті, про що ще буде мова далі. У порівнянні з іншими євангельськими осе­редками УЄРРух на західньо-українських землях був досить чис­ленний своїм членством.

Коли українське членство різних наших євангельських середо­вищ походило, за незначними винятками, з пересічних верств на­шої національної спільноти, і тим самим не мало доступу до укра­їнської інтелігенції, а вже тим більше до світа української науки, преси та загально культурно-національного сектора, то членство УЄРРуху, крім нашого назагал національно свідомого селянства й робітництва по містах, мало в своїх рядах також декого і з нашої інтелігенції. Це відкривало тому Рухові більший доступ до світа наших культурно-громадських середовищ. Духовенство й місійні робітники того Руху були національно свідомі українці, а деякі навіть з більшим стажем громадської діяльности, та люди з осві­тою. Вони кінчили відповідні богословські школи, а деякі були випусниками богословських факультетів західньо-европейських університетів. І це було тоді, коли проповідники й місійні праців­ники інших євангельських, національно мішаних Церков і середо­вищ, були в чималій мірі чужинці (німці, москалі, поляки й інші), або й наші переважно національно несвідомі люди. Щойно пізніше, вже в тридцятих роках, разом із поступовим зростанням націо­нальної свідомости українського членства й збільшеної акції його молодшого покоління, провідні чинники тих Рухів і середовищ були змушені новими обставинами заохочувати більше українців до ре­лігійної праці, бо чужо-національні місійні працівники натрапляли на щораз то більші труднощі, а то й упередження при їхній діяль­ності серед української людности. Поза тим ті місійні робітники були здебільшого менш освічені та мало вироблені в культурносуспільному розумінні.

Ми вже тут не згадуємо про тих місійних працівників різних євангельських осередків, що з Біблією під пахою не грішили ніяким знанням, крім завчених напам’ять найважливіших біблійних текстів та утертих, багато разів повторюваних фраз. Серед інших, голов­но менш вироблених у віровизнаневому й організаційному розумін­ні євангельських середовищах, не бракувало вузькоглядного духа, який змушував їхнє членство засклеплюватися щільно тільки в своєму середовищі, і не мати із “світом” нічого спільного.

Як виходить із звідомлень, друкованих на сторінках часопи­сів і журналів УЄРРуху, його члени брали участь у культурно- громадській діяльності при Читальнях “Просвіти”, при кооперати­вах, гуртках Сільського Господаря тощо. Позатим від УЄРРуху віяло більше західнім европеїзмом протестантського стилю. Мож­на було пізнати з відносно багатьох ознак, що цей Рух нехай і не­величка гілка європейського протестантизму, то між тим Рухом і добою Реформації існують певні світоглядові й культурні нитки духовного зв’язку.

УЄРРух був саме в повному того слова значенні українським не тільки тому, що в основі його діяльности лежав національний принцип, а також у релігійно-культурному й психологічному від­ношенні. Провідні чинники того Руху не брали живцем чужих форм і зразків з чужонаціональних євангельсько-реформованих Церков на український грунт, а старалися знайти можливості, щоб зміст тих духовних вартостей прибрати в самоцвіти української культури, і в такій формі подати їх українській людині, як духовну поживу. Провідні діячі того Руху не потребували робити перших кроків у спробі передавання цих ідей українській людині, бо ті перші кроки вже були зроблені між американсько-канадськими українцями євангельсько-реформованого віровизнання. Треба було тільки нав’язуватися до проробленого вже діла і йти власними шляхами для успішної євангелізації свого народу на Рідних Зем­лях та закріплювати і поглиблювати живе поєднання українських духовних вартостей з євангельським християнством.

Не зайво буде згадати мимохіть, що крім своєї відданости справі реформованого християнства провідні особи УЄРРуху ви­являли також свою відданість нашій загально національній справі. Під час свого перебування закордоном і участи в різних З’їздах і Конференціях загально світового, європейського, чи північно­американського протестантизму, вони інформували чужинецький протестантський світ і його провідних діячів найперше про тяжке становище українського народу за часів між Першою і Другою Світовими Війнами та старалися ширити правду про Україну. Приміром, пастор, а згодом єпископ УЄРЦеркви в Західній Укра­їні — В. Кузів, виїздив шість разів з Америки до Західньої України, щоб там на Рідних Землях допомогти особисто в діяльності УЄРРуху. Під час тих своїх подорожей він затримувався довше, чи коротше в Західній Европі (Німеччина, Швайцарія, Чехо-Словаччина, Англія), де брав участь у різних релігійних З’їздах та крім церковних справ присвячував увагу ще й національним. УЄРРух був тоді чи не єдиним нашим віконцем на широкий протестант­ський світ. Той Рух тримався міцно своєї національної спільноти, а в традиції кальвінізму стоїть усе на першому місці сильна по­в’язаність з широкими народніми масами. Немає сумнівів, що поль­ська окупаційна влада зловмисно створювала труднощі тому Ру­хові, мабуть більше за його свідомо національний характер, яким відзначаються всі реформаційні Церкви Західньої Европи, як за його протестантське обличчя, чи навіть світоглядово-антикатолицьке наставления. До цієї справи ми ще повернемося. Це ті без­сумнівні позитиви, що відрізняли той Рух від інших євангельських Рухів і середовищ у Західній Україні.

На сторінках української преси, а іноді й популярних, брошуркових видань появлялися час від часу більші й дрібніші згадки про загально євангельський, зокрема УЄРРух у Західній Україні в то­му часі в дуже необ’єктивному тоні та найчастіше, коли бракувало основних відомостей з тої ділянки. Тон і зміст деяких звідомлень переходили не раз границі звичайної пристойности й журналістичної етики в своїх злобних виступах проти реформованих євангели­ків. Різні, найчастіше другорядні писаки, дошукувалися причин по­яви й діяльности євангельських Рухів між українцями в бажанні матеріяльної наживи провідних діячів тих Рухів, тобто, як їх окреслювано спільною назвою, — “долярової віри”, а далі в не­нависті й інтригах щодо традиційних Церков, а навіть у підтриму­ваній і протегованій польськими урядовими чинниками агентурно- підрівній акції для того, щоб розбивати національну єдність західнього українства. Ті, що так писали, мабуть не знали того, що ненависть і сріблолюбство аж ніяк не можуть бути поштовхом до організації якоїнебудь християнської Церкви, бо така Церква не матиме Божого благословення й ніколи не зможе встоятися. Що більше, навіть світська організація, чи установа мусять мати в сво­їй основі якісь ідеалістичні мотиви, коли не хочуть стати швидкоминулим явищем. Закидання українським протестантам розбиття національної єдности західнього українства обчислене на патріо­тичні почування українців, мовляв, тримайтеся здалека від того Руху, якщо не хочете бути зачисленими до шкідників, чи зрадників свого народу. Тим часом не було що розбивати, бо поперше тої єдности як у церковній, так і політичній ділянці й так не було, не було її найперше між самими українськими католиками, а подруге саме політичні,  польські урядові чинники кидали колоди й зло­вмисно створювали труднощі саме тій “агентурно-підривній акції”, цебто УЄРРухові.

Таке нечесне упрощування причин появи діяльности Євангель­ського Руху взагалі, а УЄРРуху зокрема в Західній Україні тільки компромітувало й понижувало отих гр.-кат. “спеців” від євангель­ських справ. Глибших причин появи в тому часі євангельських Ру­хів, а в тому й УЄРРуху, треба дошукуватися у діянні безсторон­ніх закономірностей історичного розвитку. Заставлений півден­ним карпатським бар’єром західньо-український терен був силою різних обставин відокремлений століттями від впливів західньо- европейського протестантизму. Сильно розвинені впливи Рефор­мації на терені Польщі в другій половині XVI століття, а тим са­мим і на українському ґрунті, підупали через політично-історичні обставини. їх остаточно зліквідувала протиреформаційна акція польсько-єзуїтської, як і московсько-православної сторони. Політично-віроісповідні умови в рамцях державних кордонів католицько-напастницької Польщі та католицької Австрії, економічно-су­спільний стан села з тавром панщини й залишків февдальних по­рядків та організованого в цехах і церковних братствах міщанства з тоненькою верствою тодішньої інтелігенції, та й то головно зі священичого стану, — тримало тодішнє русько-українське суспіль­ство в ізоляції перед впливами західньо-европейського протестан­тизму.

До того треба ще додати й те, що та інтелігенція пов’язана з колами людей, — що змагалися за впливи духовенства на політику й культуру, мала ментальність (духовість), яка випливала з тра­диційного консерватизму, і формувалася під переважним впливом тодішньої Уніятської Церкви — своєрідного на західньо-українському грунті заборола русько-української народности. Щойно в процесі культурно-національного відродження та громадсько-по­літичної активізації провідних верств західньо-українського су­спільства, при наявності російської тюрми народів на Сході Евро­пи з її політично-суспільними недомаганнями та низьким поземом культурного життя, почався енергійний зворот до Заходу й зраз­ків його культурно-громадського життя в пошукуванні нових шля­хів історичного походу народу, щоб дійти до своєї остаточної ме­ти — своєї державносте.

Франко, Драгоманів, Павлик і інші були носіями ідей того но­вого духового підсоння. У процесі розвитку світогляду й дій західньо-української людини почали проявлятися й нові мірила оцін­ки релігійно-церковних Рухів у Західній Европі, а тим самим Ре­формації. А мілітарно-політичне й народньо-культурне зрушення застояного дотепер десятиліттями, а то й століттями стану захід­ньо-українського суспільства за часів Першої Світової Війни до­вершило поступ щодо світоглядовости його багатьох людей. На тлі того поступу появилися перші ластівки духовної весни — єван­гельського християнства, скріпленого згодом акцією закордонних протестантських місій. У тій площині й треба розглядати зродження й історію діяльности УЄРРуху в Західній Україні.

Процес розвитку того Руху поступав уперед рівнобіжно з ді­янням вищезгаданих чинників, що сприяли тому Рухові. Самі ж переслідування того Руху своїми й чужими скріплювали його ряди морально й численно. Приміром, згідно із статтею “Кров мучени­ків!” (“Віра і Наука”, травень 1926 р.) про напад намовленої міс­цевим парохом юрби греко-католиків у Молодятині (Коломийщина) на євангеликів, УЄРРух скористав на тому не тільки мораль­но, а й збільшенням свого членства, бо, як каже звідомлення: “Як відповідь свящ. Балицькому за погвалтовання євангельських пас­тирів дві гр.-кат. родини в Молодятині зголосили свій перехід на Євангельську Віру”. У звідомленні говориться між іншим, що гр.-кат. Громада в Молодятині була обурена проти юрби, яка сво­їм дикунським вчинком стягнула ганьбу на їхнє село. Деякі кращі одиниці-католики з Молодятина відвідали побитих пасторів, ви­являли своє обурення з приводу такого жалюгідного вчинку. Це згадано тільки одну ланку з довгого ланцюга прикрощів і пере­слідувань УЄРРуху від наших таки людей на Рідних Землях, не згадуючи прикрощів і переслідувань від “властьімущих”.

Те, що на Заході проходило між іншим у віровизнанево-церковному напрямі далеко швидше, на Сході появлялося із запізнен­ням. У передреформаційній, а згодом реформаційній добі — іно­вірців також переслідували й убивали представники традиційної Церкви. Явище діяння безсторонніх закономірностей історичного розвитку проходило на віровизнаневому відтинку більш менш по­дібно як і на інших відтинках життя народів і суспільств, як на економічно-політичному. Короткотривала революція в Англії за Кромвела в XVII столітті й французька революція під кінець XVIII століття знайшли свій жахливий відгомін на Сході Европи щойно в XX столітті. А Реформація відбилася (не беручи до уваги дру­гої половини XVI століття, коли метеор її спалахнув і погас на терені Польщі) відгомоном своєї євангельської ідейносте й жерт­венности на східньо-европейському терені й на пограниччі між східньою й західньою Европою щойно XIX і в продовженні акції в XX столітті. Схід назагал із відомих причин завжди відгуку­вався спізнено на східньо-европейські духові течії й явища.

Не зайво буде згадати коротко про ще один відтинок, на якому УЄРРух мав чимале поле до діяння. Він був у великій мірі, відповідно до можливостей і розмірів своєї діяльности, успішним релігійним протизасобом до комуністичної, безбожницької пропа­ганди, яка між Першою і Другою Світовими Війнами продиралася через кордони на Збручі, або її поширювали місцеві комуністичні пропагандисти від так званої Комуністичної Партії Західньої Укра­їни, “наші” сельроби та їхні світоглядові поплентачі. Розуміється носії цієї рафінованої пропаганди давали собі легко раду в пере­конуванні наших робітників і селян про недоречність культу свя­тих, образів і фігур, особистої сповіді на вухо, цілого церковного церемоніялу з театральноподібними шатами духовенства, свяче­ною водою, різними речами релігійного вжитку, свічками, кадила­ми, панахидами й парастасами тощо, тобто з виявими далекойдучого унаочнення й матеріялізовання абстрактних релігійних по­нять. Вони в своїй комуністичній і заразом протирелігійній пропа­ганді наголошували на іноді величезну економічно-суспільну різницю між представниками гр.-кат. приходства з десятками мор­гів поля, садом, городом, пасікою, священичою платнею від дер­жави, і крім того прибутками “з живого й померлого”, а при тому всьому ще й часто при використовуванні сільського робітника на жнива й на іншій роботі, — аз другої сторони пересічними меш­канцями сільської хатини, яким часто бракувало не тільки хліба, а навіть картоплі на переднівку. Така очевидна економічно-суспільна різниця промовляла сама за себе. Як не як, але ті аргументи до­сить яскраво промовляли до робітничих і селянських мас. Інша справа, що сельробівські, цебто скриті комуністично-атеїстичні пропагандисти старалися з допомогою демагогії “перевиконати” свою роботу, б’ючи пропагандивним тараном по економічно-су­спільних порядках, таких невідрадних у житті українських селян і робітників під польською окупацією.

Протилежно до того зовсім інакше була справа з цією пропа­гандою на терені євангельських Рухів, а зокрема більш освічених кругів наших реформованих євангеликів, де не було ні виявів матеріялізовання абстрактних релігійних понять, ні інших кричу­щих виявів культу, свого роду багатобожжя, віри в чародійну си­лу деяких предметів (неофетешизму), віри в існування душі в ре­чах (анімізму), а крім того проповідники отримували скромну платню згідно з біблійною засадою — гідний робітник своєї запла­ти. Ті проповідники не мали на своїй голові ні жнив і возовиці до “попівського току”, ні інших господарських справ, тільки духовне піклування членами своїх церковних Громад. Тому комуністично- безбожницька пропаганда заломлювалася найперше на тих тере­нах, де існували й діяли наші євангельські Рухи, а найперше — національно свідомі, більш освічені й інтелектуально відпорніші українські реформовані євангелики.

На жаль, наше суспільство й його провідні кола, від яких можна було очікувати більш мужнього, справедливого й безсто­роннього підходу до важливих і основних справ нашого національ­ного, а зокрема духовного життя, не здобулися на належну оцінку того Руху. Щойно на еміграції, в умовах зміненого життя й існу­вання мільйонів протестантів різних віровизнаневих відтінків, які займають найвищі державні становища, викладають в університе­тах та впливають у великій мірі на творення громадської опінії, доводиться цьому українському емігрантському суспільству під тиском таких могутніх чинників зміняти й свої погляди на проте­стантський світ і годитися з поглядом, що народність і віра — це дві окремі справи. Цю зміну поглядів помічаємо й на сторінках частини української еміграційної преси. А там, на Рідних Землях, під владою безбожного комунізму, український евангелизм росте, як здоровий опір на примусово насаджуване більшовицькою про­пагандою і переслідуванням безбожництво, вірячи твердо, що адові ворота не переможуть Божої Церкви, і не зможуть вирвати Бо­жої Правди із серця української людини.

Щоб викласти більш-менш відповідно в історичному дусі кар­тину минулого згаданого Руху — історію його зародження, роз­витку й діяльности між двома світовими війнами в Західній Укра­їні, конче треба зупинитися найперше над його періодизацією, не­хай і короткої, але багатої силою людського духа історії.

Перший період тієї історії починається на самому початку двадцятих років і триває до 1925 року, тобто до приїзду з Америки пастора П. Крата, В. Кузіва й Л. Бучака з дружиною — відомих діячів УЄРРуху та народньо-громадського життя. Без допомоги їх і взагалі УЄО в ПА згаданий Рух не міг би був виказатися так помітно своїм розвитком, який він здобув.

Згадуваний уже Д-р Р. Морозович разом з іншими прихиль­никами евангелизму звертався вже у 1911 році до провідників УЄРРуху в Америці, щоб вони розпочали євангельську місійну пра­цю в Галичині. Незабаром вибухла світова війна, і саме через це було неможливо здійснити пропозицію Д-ра Морозовича та його друзів. Щойно коли закінчилася світова війна, він і інші поновили свої прохання. Тоді відповідні кола УЄО в ПА вирішили післати деяких проповідників, щоб започаткувати євангельсько-реформовану роботу між українцями в Західній Україні.

Прибувши до Галичини, паст. В. Кузів відвідав зразу адвоката Морозовича, відбув з ним нараду та мав перше євангельське Бого­служения в його домі в Городенці. Отож в лютому 1925 року паст. В. Кузів був уже в Західній Україні (Львів, Городенка, Коло­мия, і згодом в інших місцях). Незабаром відвідали Рідний Край й інші діячі-проповідники, а саме: О. Нижанківський, І. Яцентій, І. Р.-Ковалевич, Й. Валентійчук та інші. 1925 року маємо початки організованої місійної, євангельсько-реформованої праці в Західній Україні, коли були створені організаційні основи для УЄРЦеркви. Наступає поява перших УЄРГромад у таких місцевостях: Молодятин, Коломия, Воскресінці, Підгайчики, Станиславів, Крехівці, а в міжчасі й інші.

За перший помітний успіх того Руху можна вважати організо­вану церковну Громаду в селі Молодятині, повіт Коломия. Осно­воположником її був Роман Кваснюк. Селянин Р. Кваснюк попав під час Першої Світової Війни, як полонений вояк австрійської ар­мії, на терен Росії. У таборі полонених були представники різних народів, а серед них і протестанти. Перебуваючи між ними, він увійшов у контакт із Біблією через одного адвентиста. Під впливом читання Св. Письма його релігійні погляди почали хитатися в бік евангелизму. Повернувши з полону додому, він почав поширювати євангелизм у своєму селі. Та прикрим явищем у тій його діяльності було те, що в селі ніхто не мав української Біблії. Якраз саме в тому часі прийшло на думку місцевому гр.-кат. парохові замовити певну кількість українських Біблій та розпродати їх своїм парафі­янам. Цей парох не здавав собі справи з тих наслідків, які могли наступити, коли його парафіяни отримають у руки Біблії та будуть їх читати. Євангелізаційна діяльність Р. Кваснюка і читання одно­сельчанами Біблії викликали в Молодятині духовну революцію. По­чали відбуватися біблійні зібрання, під час яких читано й обгово­рювано біблійні теми в євангельському дусі, а з тим започатку­вався конфлікт з гр.-кат. парохом. 1922 року під час Великодня дискутовано три дні про ставлення Католицької Церкви до Св. Письма. Усе те довело до більшого прояснення євангельського сві­тогляду серед зацікавлених евангелизмом селян у Молодятині й причинилося до постання в тому селі церковної Громади, першої ластівки УЄРРуху в Західній Україні. Тим то початок УЄРРуху в’яжеться саме із селом Молодятином. 17 жовтня 1925 р. паст. Л. Бучак мав перше Богослужения в Молодятині, у хаті Р. Кваснюка. Але щойно 9 квітня 1926 р. відбулося правне відкриття УЄРГромади в тому селі, як місійної станиці євангельської парафії Євангель­ської Церкви Авгсбургського й Гельвецького Віровизнання в Коло­миї під головуванням німецького пастора Вайдауера, бо гр.-кат. парох не хотів видати метрик, потрібних до прохань про перехід на євангельське віровизнання. Також і оплата державній владі за той перехід була висока, як на матеріяльні спроможності незамож­них селян. Церковна Громада в Молодятині становить клясичний приклад назрівання євангельської свідомосте на грунті західньо- українського села та початок євангельсько-церковної організова­носте. В обличчі таких подій гр.-кат. парох у Молодятині зареагував з допомогою різних перешкод, насилаючи на наших євангеликів польську поліцію та переслідуючи їх доносами перед владою, як “безбожників, революціонерів, большевиків” тощо. Але ті прикро­сті й переслідування мали якраз протилежні наслідки: вони тільки скріпили духовно українських євангеликів у Молодятині так, як вогонь гартує залізо. Ціле Покуття, Гуцульщина й Галичина заго­ворили про Молодятин, який фактично став першою УЄРГромадою на західньо-українському ґрунті.

Але з появою й діяльністю УЄРРуху були пов’язані різні проб­леми й труднощі, що їх треба було перебороти, як на внутрішньо­му, так і зовнішньому відтинку боротьби за існування й успіхи. Тому Рухові була конче потрібна правна охорона та моральна й матеріяльна допомога. У цій справі відповідні чинники УЄО в ПА вже перед тим провадили переговори із світовими євангельськими Церквами як в Америці, так і в Европі. Для того приїздили пред­ставники цих Церков, Д-р Біч (Beach) з Америки і проф. Адольф Келлер із Женеви. Оба ті представники займали високі становища. Д-р Біч був особистим приятелем президента США В. Вільсона, який був членом Церковного Заряду в його Церкві. Син Д-ра Біча був американським амбасадаром. Уже цього вистачає, як доказ, що паст. Біч був впливовою людиною не тільки в церковних, але й політичних колах. Д-р А. Келлер був секретарем “Центрального Бюра для Церковних Допомогових Акцій” в Женеві, а крім того викладав в університеті в Цюріху. Обидва згадані представники світового Євангельського Руху брали особисто участь в україн­ських євангельських Богослужениях та були захоплені українською піснею й українським народним одягом.

Та крім успіхів, почали появлятися хмари на зоряному небі Українського Євангелизму. Представники не тільки Греко-, але й Римо-Католицької Церков почали бити на сполох з приводу того, що дедалі, то ширше розгортається діяльність УЄРРуху. Вони нацьковували проти нього місцевих старост та адміністраційний і поліційний апарат. З кожним днем виринала щораз то більш пе­куча потреба надати тому Рухові правну охорону та залегалізувати його перед державною владою. Таку охорону могла дати тільки якась історична Євангельська Церква, визнана державою. Такою Церквою в Галичині була німецька Євангельська Церква Авгсбурґського й Гельвецького Віровизнання, тобто найперше лютеран­ська, яка мала під своєю опікою також і реформованих німців у Галичині на чолі із суперінтендентом — Д-ром Теодором Цеклером. Після переговорів проводу УЄО в ПА з проводом тієї Церкви Д-р Цеклер погодився взяти під свою опіку всі новостворені укра­їнські євангельсько-реформовані Громади, гарантуючи їм авто­номні права, як і цілому УЄРРухові та обіцяючи не впливати на справи віровизнаневої приналежності! та внутрішні справи пооди­ноких Громад. У Коломиї постала Українська Євангельська Цер­ковна Рада, яка взяла на себе цілковитий провід і відповідальність за ввесь УЄРРух. Органом тієї Ради став місячник "Віра і Наука”, якого першим редактором став паст. П. Крат, а пізніше паст. В. Федів.

З різних сторін країни почали напливати до редакції згадано­го журналу листи з проханнями в справі допомоги в організації УЄРГромад. Цілий ряд молодих людей зголошувалися на науку євангельського Богословія. УЄЦРада входить у зв’язок із світо­вими протестантськими чинниками. Євангельські Церкви Европи й Америки, поінформовані цією Радою, а найперше паст. В. Кузів та УЄО в ПА, присвячують більшу увагу УЄРРухові в Західній Україні. Отже про українців зоговорив протестантський світ. У зв’язку з тим як у релігійній, так і світській пресі Швайцарії, Ні­меччині, Голляндії, Англії, Чехії, Америки й Канади почали появля­тися статті про УЄРРух і взагалі про Україну. Українські єван­гельські студенти почали вступати на різні європейські універ­ситети, щоб там вивчати євангельське Богословіє. Крім західньої Польщі й Варшави, вони вчилися в Чехії, Німеччині, Швайцарії, Голляндії й Англії. Дехто з них уже за часу навчання містив статті про УЄРРух і про Україну в закордонній пресі.

Українські євангельсько-реформовані діячі не забували й про східньоукраїнські землі. Головно паст. В. Кузів звернув увагу на Східню Україну, леліючи пляни нав’язати зв’язок із євангельськи­ми течіями на тому ґрунті, а найперше з відповідними чинниками Української Автокефальної Православної Церкви, яка здобувала щораз то більшу популярність серед широких мас українського на­роду. Для того паст. В. Кузів побував від 20-го липня до 4-го серп­ня 1927 року в Києві, де мав нараду з проф. М. Грушевським, а та­кож з представниками УАПЦеркви. Його представлено також мит­рополитові Василеві Липківському. Кремлівсько-більшовицька вла­да на східньоукраїнських землях була в тому часі в наступі проти Церков, а особливо проти УАПЦеркви. У тих умовах жорстоких переслідувань і терору та взагалі совєтської дійсности не можна було до нічого путнього договоритися, а вже тим більше розпо­чинати якусь акцію на церковному полі. Більш-менш стало відо­мим тоді, що більшовики змусили митр. Липківського відійти від митрополичого уряду. Так то ці володарі здійснювали свій плян цілковитого знищення УАПЦеркви.

Побачивши, що в умовах тієї жахливої дійсности пляни єван­гелізації того терену наразі неможливі, наші євангельсько-реформовані діячі зосередили всю свою увагу на західноукраїнський терен. Серед тих зовнішніх і внутрішніх обставин поставали й ор­ганізувалися перші УЄРГромади на тому терені. Отже після лега­лізації УЄРЦеркви в Молодятині творяться такі самі Церкви в Ко­ломиї, Слобідці Лісній, Станиславові, Воскресіннях, Камінках, Раківчику, Пістині, Косові, Заріччю, Добротові, Підгайчиках, Вер­хівцях, Перемилові, Кобиловолоках, Яблонові, Задубрівцях, Стрию, Миколаєві, Вислоку Горішньому, Львові, Стронятині, і ціла низка інших євангельсько-реформованих менших осередків, розкиданих по цілій Галичині. Звісно не без впливу залишилася Волинь, По­лісся й інші частини Західньої України.

Волинь переживала одночасно своє національно-культурне відродження під впливом недавньої української національної рево­люції, УНРівської групи патріотів, які діяли на тому терені; а також читалень Товариства “Просвіта” й інших культурно-освіт­ніх й економічних установ. Національна й політична свідомість зростала. Серед шкільної молоді творилися українські пластові гуртки, які захоплювали нашу волинську молодь і спрямовували її на шлях ідейної, патріотичної діяльности. Бачивши невідрадне становище Волині між іншим і на релігійному відтинку, а також діяльність різних самозванчо-євангельських дрібних середовищ, які спричинювали віровизнаневий хаос та сектанську атмосферу, дуже некорисну для національно-культурного зростання Волині, дехто з тієї пластової молоді, як приміром В. Боровський, Т. Довгалюк, Т. Семенюк і інші звернули свою увагу на УЄРРух у Пів­нічній Америці. Вони нав’язали контакт із паст. П. Кратом у Кана­ді, а згодом з УЄЦРадою в Коломиї, і тоді національно здоровий УЄРРух почав ширитися також і на Волині. Тими пластунами, які стали евангеликами й започаткували українську євангельсько-реформовану місійну діяльність на Волині були вже вищезгадані В. Боровський (в 1928 році виселений поляками з Волині), Теодосій Довгалюк (замучений більшовиками в концентраційному таборі на Соловках у 1943 році) та Теодосій Семенюк (висланий на приму­сове поселення в Московщині). Тепер паст. В. Боровський вико­нує обов’язки екзекутивного секретаря УЄО в ПА. В наслідок того піонерського УЄРРуху на Волині, десь зразу ж після 1934 року по­стали церковні Громади в Рівному, Олександрії, Тучині, Кустині, Шубкові, Степані, Колесниках, Тростянці й Піскові. На Волині УЄРРух став стихійним явищем. На Західню Україну прийшли ба­гаті духовні жнива, але женців було мало.

До тієї великої реформаційної акції треба було мати більше десятків високоідейних і відповідно освічених проповідників та ін­ших місійних співробітників. Але, на жаль, їх тоді бракувало. У міжчасі паст. В. Кузів мусів вертатися до Америки, звідки далі робив, що тільки міг, від УЄО в ПА для дальшого розвитку цього Руху. Для реформаційної праці в Коломиї на якийсь час лишився паст. П. Крат і паст. JI. Бучак з дружиною. До УЄЦРади входили на початках, як члени, пастори П. Крат, В. Федів і JI. Бучак, а крім того адвокат Р. Морозович і Клим Степанів, колишній стар­шина Української Галицької Армії.

Проте одночасно з тими безсумнівними успіхами прийшов до­сить несподівано, і то на початках розвитку Руху, і поважний удар, а саме роздвоєння УЄРРуху. Початковий Рух і вищезгадані церковні Громади називали себе УЄРРухом і мали на меті творити Українську Євангельсько-Реформовану Церкву, а німецька Єван­гельська Церква в Галичині, під якої правну охорону мусіли з так­тичних причин підпорядкуватися новопосталі УЄРЦеркви, об’єд­нувала в собі німецькі лютеранські й реформовані Церкви. Ці ре­формовані Церкви творили меншість і мали свій власний Сенйорат під проводом пастора Павла Самуїла Роєра. Він був надзвичайно відданий справам УЄРРуху і українцям. Сам з походження швайцарець, причинився дуже до популяризації УЄРРуху в Швайцарії, Німеччині, Франції та Голляндії. Своїми впливами також дуже допомагав українським євангельським студентам.

Глибшою причиною роздвоєння УЄРРуху стала церковна по­літика згаданої німецької Церкви, хоч не можна заперечити й то­го, що тут діяли ще якісь агентурні позакулісові темні ворожі чин­ники, чого на початках ніхто не підозрівав. Не мавши на самих початках організованого церковного життя відповідної кількосте членів, Громад, і потрібного пасторського апарату, чого вимагали державні чинники, як мінімум, щоб здобути можливість легаліза­ції, — УЄРРух не міг від самого початку виступати, як самостійна Церква. Польські державні чинники дивилися більш, ніж непри­хильно на новопосталий УЄРРух, який почав виказувати незвичай­ну життєвість не тільки в релігійній площині, а й національній. Тому зв’язок того Руху із згаданою німецькою Церквою був конче потрібний щонайменше наразі для можливосте існування УЄРРу­ху. Компетентні чинники цієї Церкви за досить короткий час по­чали надуживати своє опікунче становище. Д-р Т. Цеклер за певною намовою почав заступати думку, що УЄРух може ширитися між українцями двома напрямами: у лютерському й реформова­ному дусі. УЄРух мав би змогу, на йому підшептану думку, через те ще більше поширюватися. Цей погляд піддав йому колишній гр.-кат. священик Федір Сташинський, колишній бібліотекар митр. А. Шептицького, який почав провадити реформовану місійну працю на Станиславівщині, і то навіть у порозумінні з паст. В. Кузівом, але по від’їзді паст. В. Кузіва він з’їхав на лютеранізм. Д-р Т. Цеклер, як виходить, став тоді на позицію, що, коли “аме­риканці” можуть провадити між українцями свою місійну працю, то чому галицькі німці не мали б того робити, де українці живуть із ними в межу. Д-р Цеклер чомусь не хотів зрозуміти, що за тією “американською” роботою стояло УЄО в ПА, яке являло собою чисто УЄРРух і що всяке розбиття послаблює будьякий Рух і в цьому випадку воно українцям зовсім непотрібне. Отже провідні чинники лютеран у досить короткому часі виявили, що союз між українським реформованим евангелизмом і німецьким лютеранізмом не виправдує себе. Тут треба дати признання паст. П. Роєрові, що він усе стояв вірно у допомозі УЄРРухові і підтримував цей Рух, а не Д-ра Цеклера. Якщо зважити суть і форму УЄРРуху перед його роздвоєнням, то він був реформованим, і стояв на ви­разно біблійних і демократичних засадах, які цілком відповідали духові й вимогам української національної спільноти. Таким чином постало два віровизнання в УЄРусі — реформоване з центром у Коломиї, і лютерське, з центром у Станиславові. Рух пішов далі двома розгалуженнями, тобто в двох різних віровизнаневих на­прямках. Провідником українського лютеранізму став згодом пас­тор Теодор Ярчук, колишній кандидат на гр.-кат. священика, що не годився із запроваджуванням у гр.-католиків целібату, а Ф. Сташинський покинув лютеранізм і повернувся до гр.-католицизму, очорнюючи український евангелизм, доказуючи, що він розби­ває єдність українського народу. Таке він виписував в українській гр.-кат. пресі. По стороні реформованих залишився давніший про­від — пастор П. Крат, Л. Бучак і В. Федів.

Поділено місійні терени, щоб одна віровизнанева група не конкурувала з іншою. Видавничим органом реформованих зали­шилася далі “Віра і Наука”, видавана в Коломиї. Українські лю­терани з центром у Станиславові покликали до життя свою Укра­їнську Лютеранську Місійну Раду, і почали видавати свій часопис “Стяг”. Таке роздвоєння УЄРуху відбилося негативно на дальшо­му його розвитку. Повернутися до попереднього стану, тобто ор­ганізації однієї Української Євангельсько-Реформованої Церкви під одним проводом до кінця 1939 року не пощастило. УЄРРух треба було організувати в УЄРЦеркву, яка стала б цілком само­стійною. Така була основна ідея пасторів В. Кузіва, П. Крата, і вза­галі всього УЄО в ПА.

Коли В. Кузів 1927 року повернувся до Америки, у Галичині залишилися пастори П. Крат і Л. Бучак, які далі підготовляли усамостійнення УЄРРуху. З початком 1928 року, коли П. Крат був змушений вернутися до Канади, провідні кола УЄО в ПА вислали до Галичини, як свого представника, паст. Зенона Бичинського. Його завдання було провадити місійну діяльність згідно з наміче­ною лінією проводу УЄРРуху в Америці та прагнути до того, щоб усамостійнити УЄРЦеркву на західньо-українському ґрунті. Тим часом паст. 3. Бичинський почав діяти на власну руку. Увійшовши в контакт із Д-ром Цеклером і українськими лютеранами, він ста­рався допровадити реформованих євангеликів і лютеран до ближ­чої співпраці, щоб відтак можна було створити одну Українську Євангельську Церкву міжвіровизнаневого характеру. Під його впливом розв’язано УЄЦРаду реформованих у Коломиї, а також і Українську Лютеранську Місійну Раду в Станиславові, а на їх місце створено Українську Євангельську Місійну Раду, до якої ввійшли реформовані й лютерани. Журнал “Віру і Науку” перейме­новано на “Українську Реформацію” й редакторами того журналу стали пастори 3. Бичинський і Петро Яремко. Проте журнал “Віра і Наука” виходив далі під редакцією паст. Л. Бучака, який не по­годжувався з акцією паст. 3. Бичинського.

Місійна Рада з’їздилася на свої засідання раз у місяць. Централю того спільного УЄРуху й редакцію “Української Реформації” перенесено до Львова.

Тим часом у Львові організовано УЄРЦеркву. Початки орга­нізації тієї Церкви дав паст. О. Нижанківський, який ще перед пер­шим приїздом пасторів Кузіва й Крата був у Львові й кілька разів проповідував там. Опісля на Богослужения у Львові доїздив час від часу паст. Бучак із Коломиї, а також і паст. Крат. Спираючись на львівську Громаду, паст. Бичинський переніс центр УЄРуху до Львова. Туди він і скликав “Перший Український Євангельський З’їзд”, щось ніби Синод, на якому були присутні делегати обох груп з цілої Галичини, а також майже всі проповідники. Згідно з домовленням проваджено спільно з місійними працівниками обох груп місійні тижні по всіх Громадах.

Паст. 3. Бичинський виїхав із доповідями про УЄРух до Швайцарії, а відтак до Англії, куди був запрошений екуменічною Радою Церков у Женеві. Своєю поїздкою і доповідями він робив добре враження. З приводу того появилися інформації про УЄРух і про Україну в пресі у Швайцарії німецькою й французькою мовами. В Англії церковні кола зустріли його також дуже прихильно. Великі англійські щоденники друкували про УЄРух відповідні статті та про українську справу. Те саме було й в релігійно-церковній пресі. Паст. 3. Бичинський володів добре англійською мовою, що допо­магало йому в його контактах із закордонними чинниками. Він відвідав в Англії різні редакції та видавництва й давав скрізь ко­роткі звідомлення про УЄРух і Україну. Англійський міністер осві­ти й віровизнань прийняв його на побачення та цікавився україн­ським релігійним і національним життям.

Пастори П. Крат і Л. Бучак були виразними противниками злуки обох згаданих груп українського евангелизму і тому стави­лися негативно до місійної акції Бичинського, фактично їх боліло розбиття Руху. Паст. П. Крат здав звіт провідним чинникам УЄО в ПА про місійну акцію на західньоукраїнському терені, а особливо про толеранцію розбиття, що й підкопало довір’я УЄО до паст. 3. Бичинського. Тим часом у Галичині паст. Л. Бучак відійшов від місійної співпраці з людьми підпорядкованими Д-рові Т. Цеклерові. Згідно з поглядом противників тісної співпраці й злуки обох груп

—    УЄРух почався серед українців на основі реформованого еван­гелизму, і таким він повинен бути й далі. Якщо українські лютера­ни бажають співпрацювати, або й з’єднатися з реформованими, то ця справа має бути полагоджена між обома групами без впливу Д-ра Т. Цеклера. Поза тим, взагалі, наші реформовані евангелики були того погляду, що лютеранізм світоглядово й догматично не відповідає українському народові, бо кальвінізм стоїть тісно на чистих біблійних позиціях.

Відгомін Реформації на українських землях у другій половині XVI століття мав більше кальвіністичний характер, а Євангель­ський Рух на східньо-українських землях у XIX столітті також у своїй основі був кальвіністичним. Отже щодо історичної традиції, то реформований евангелизм був і є справді ближчий українству, як лютеранізм, що не звільняє нас від обов’язку глибоко й щиро шанувати лютеранські Церкви і народи. Демократична й суто біблійна концепція реформованого християнства відповідала й від­повідає духові і потребам українського народу. Вона може бути важливим фактором у ділі релігійного уздоровлення й національ­но-духовного відродження українського народу.

Причинившися до поділу УЄРРуху, провідні кола німецької Церкви протегували іноді лютеранську групу коштом реформова­них євангеликів, викликаючи обурення покривджених. Активніші й більш принципові у віровизнаневому відношенні наші реформовані евангелики поставилися опозиційно до такої політики провідних німецьких лютеран, наражуючись тим самим на різні неприємності від проводу цієї Церкви. Паст. JI. Бучак зірвав із місійною акцією паст. Бичинського і провадив з допомогою світських проповідників самостійно реформовану місійну працю в Галичині.

Коли ж виявилося, що паст. 3. Бичинський загнався задалеко в своїх поступках Д-рові Цеклерові та в співпраці з лютеранами, і сам забув, що він реформований євангелик і одночасно пастор Пресвітерської Церкви Америки, він попав у поважний конфлікт з цією своєю Церквою.

Незабаром приїхав знову з Канади паст. П. Крат. Між рефор­мованими прийшло до повного зірвання залежности від Церкви Д-ра Цеклера, хоч між українськими евангеликами обох віро­визнань були й надалі приязні контакти. Невдоволені з такого со­юзу українські реформовані евангелики оформилися 1927 року в незалежній від німецької Церкви церковній організації — Союзі Української Євангельської Реформованої Старшини, а 1930 року ця організація, тільки в поширених рамцях, і після реорганізації, щоб дійти до кращих можливостей виконувати свої місійні зав­дання, прийняла назву — Союз Українських Євангельських Ре­формованих Християн.

Тут буде до речі сказати ще дещо про Д-ра Т. Цеклера. Без­перечно, що він наробив поважної шкоди УЄРРухові. Він не зорі­єнтувався в тому, що Ф. Сташинський зовсім не був зацікавлений якоюсь Українською Лютеранською Церквою, а йому тільки йшло про те, як перешкодити в нормальному розвитку Українського Євангельсько-Реформаційного Руху. Однак тут Д-р Цеклер міг добачати приманливу перспективу, що могла мати якесь більше значення для німецько-українських взаємин надалі. Тому він по­чав докладати всіх зусиль до підтримки розвитку Українського Лютеранського Руху. Але одночасно, поза тим, що вже сказано, тут варто також додати, що сам Д-р Цеклер був непересічним християнином, душпастирем, людиною і добрим німецьким патріо­том.

Про деякі його погляди, переконання й вчинки варто тут зга­дати, на підставі книжки про нього, що ЇЇ написала вже по його смерті його дружина німецькою мовою під заголовком “Бог ви­слуховує молитви”. Сам він син університетського професора, і народився в Німеччині 5-го березня 1867 року, а помер 18-го вересня 1949 року. До Галичини приїхав 1891 року з тим, щоб навертати жидів на християнство, і осівся в Станиславові. Це йому не пощастило, але він зауважив, що тисячі німців-протестантів у Галичині не мали належної душпастирської опіки. Для цього він і присвятив своє дальше життя. З часом він став духовним про­відником цих німців і на цьому полі він мав великі досягнення й за­слуги.

Його дружина в своїй книжці згадує й про те, як поставився її чоловік до того, що українці проголосили самостійність Захід­ньої України 1918 року. Вона пише: “У своєму непомильному по­чутті законности та ідеалізмі він вірив у справу самовизначення народів, а на основі цього права без будьякого сумніву Східня Га­личина була безперечно українською етнографічною територією. З цих міркувань він ставився зовсім льояльно до української влади Західньої України, і заступав це становище в своєму часописі.

Українська влада ставилася приязно до німців, а також по- різному допомагала нашим добродійним інституціям”. Вона також згадує, що коли поляки окупували Галичину, вони дошкульно мстилися на галицьких німцях за цю льояльність до української влади.

Вона згадує й про те, як Д-р Т. Цеклер ставився до гітле­рівського нацизму. Про це вона, на підставі обіжних листів, що їх її чоловік видавав ще перед 1939 роком — передруковує такі його думки:

“Ми все вважали, що коли йде про рятунок національних вартостей, тоді мусять духовники скинути свого фрака, і разом з селянами, підприємцями та робітниками працювати для рятунку дорогого народу, але кожний своєю зброєю. Ми, духовенство, змагаймося тим найкращим і найсвятішим, що Бог дав нашому народові, а власне — Словом Божим, Євангелією, самовідданою любов’ю та виховною працею; — силами, що походять із віри. Так працювати ми хочемо й сьогодні, і я смію твердити, що ми працюємо так. Але ми мусимо з великою турботою ствердити, що зрозуміння для цих найважливіших і святіших джерел сили нашо­го народу загрожені радикальним напрямком національного со­ціалізму.

...Ми все наново стараємося здійснити те, що Ісус подарував нам в Євангелії, але це щось зовсім інше, як світогляд Розенбер­га, або те, що Бальфур фон Ширах намагається прищепити гіт­лерівській молоді. І передусім, коли Церква має відновитися, то це тільки може доконатися в ній самій через Слово Боже та Духа Божого, але не через державу, або одну політичну партію...

У великій організації — “Гітлерівська Молодь” усе нівечить­ся. Там хочуть, щоб члени мали якнайменше своїх особистих поглядів, але на довшу мету це матиме дуже погані наслідки. Ми потребуємо не тільки в релігійному, але і в національному та гро­мадському житті характерів і особистостей, а вони краще доспі­вають у малих гуртках”.

В оцінці Д-ра Цеклера, як людини і християнина, ми навели, в ім’я безсторонности, вище подані думки про нього, а також ним самим написані думки, з книжки його дружини. Ми пам’ятаємо ту кривду, що він нам свідомо, чи несвідомо зробив, але цінимо в ньому і все те добре, що він робив, проповідував і до чого змагав. (“К. Ранок”, ч. 830-831 з 1955 p.).

*

Після розколу УЄРРуху на реформовану й лютеранську групи стався поділ між самими реформованими евангеликами, бо крім тих, що вийшли зі союзу з німецькою Церквою й оформилися організаційно в Союзі Українських Євангельських Реформованих Християн, була ще й друга незначна група наших реформованих євангеликів, яка залишалася при Церкві Д-ра Цеклера. Але таким ненормальним станом роздвоєння боліли головно більш активні, ідейні кола як одної, так і другої реформованої групи, а найперше пастирі. Вони шукали порозуміння й об’єднання в один Реформо­ваний Рух. За відносно недовгий час здійснилися ті спільні бажан­ня. Вже 19 серпня 1931 року відбувся в Молодятині спільний свя­точний З’їзд усіх українських реформованих євангеликів при спіль­ному Богослуженні. 23 вересня того року відбулася спільна Кон­ференція в Коломиї, під час якої прийшло до об’єднання обох повищих груп. Тепер вони назвали себе Союзом Українських Єван­гельських Реформованих Громад. Цей Союз і провадив далі мі­сійну діяльність у євангельсько-реформованому дусі. В союзі з Церквою Д-ра Т. Цеклера залишився тільки паст. В. Федів, який з незрозумілих і нічим неоправданих причин не міг знайти спільної мови ані з паст. П. Кратом, ані згодом із паст. В. Кузівом та реш­тою проповідників.

Усамостійнення УЄРЦеркви в межах німецької Церкви натра­пило на великі труднощі- Самий провід тієї Церкви не хотів на­строювати неприхильно проти себе польські державні чинники, буцім то, мовляв, німецькі евангелики підтримують український визвольний рух, а проте провід цієї Церкви старався за всяку ціну затримати українських реформованих євангеликів у межах своєї Церкви. Не зайво буде зазначити, що провідні кола німецьких лю­теран робили перешкоди до такого спільного порозуміння й об’єд­нання українських реформованих євангеликів. Та група наших ре­формованих, що залишилася тимчасово при Церкві Д-ра Цеклера, крім паст. В. Федіва, з’єдналася з групою, яка скоріше вийшла з-під опіки Д-ра Цеклера, проти волі самого Д-ра Цеклера й його співробітників.

Основна мета цих реформованих євангеликів була добитися цілком самостійної Церкви, але перед проводом СУЄРГромад ста­ли відразу ті самі проблеми, що були й перед тим. Союз не мав легалізації. Тому знову виринали думки, щоб прийняти протекто­рат тієї самої німецької Церкви. Почалися довгі переговори, але вони не увінчалися успіхом, бо Д-р Т. Цеклер не хотів визнати новоорганізованого СУЄРГромад та ставив такі умови, що їх про­від Союзу не міг прийняти. Союз опинився перед двома можли­востями, або прийняти умови Д-ра Цеклера, і тоді бути готовим до дальших труднощів, або зірвати остаточно раз назавжди з цією німецькою Церквою, тим більше, що її протекторат не давав УЄРРухові ніякої користи.

Найвищі державні чинники у Варшаві ставилися до справи євангельських місій у Польщі досить коректно , бо до цього їх змушувала державна конституція, проте майже всі воєводи, ста­рости та поліційні органи на низах були під впливом католицького кліру й ставилися вороже до Євангельського Руху. Людей, що пе­реходили на протестантське віровизнання, кликали до староства, робили їм різні неприємності, погрожували тощо. Кожний, хто хо­тів вступити в члени Євангельської Церкви, мусів подати писану заяву, за яку треба було добре оплачувати. У різних старост були різні приписи щодо цих оплат. Тим то все те було великою переш­кодою, особливо для наших незаможних селян при зміні церковної приналежности. Адміністраційно-поліційні чинники дуже часто не давали дозволу на Богослужения, замикали під різними вимівками молитовні доми та не давали дозволу на будову нових церков, чи молитовних домів. Коли якась Громада будувала молитовний дім, треба було вживати всіляких тактичних підходів до цього. На те, щоб добути дозвіл, треба було звертатися кількадесят разів до різних будівельних урядів у воєвідстві. При цьому потрібна була не раз допомога найвищих урядів у Варшаві. Звісно, у таких ви­падках Церква Д-ра Цеклера не могла багато осягнути. Невідомий автор статті під наголовком “На властивий шлях. Сім років бо­ротьби за реформовану справу” (“Сіяч”, жовтень-листопад 1932 рік) скаржився, що “Зрештою А. і Г. Церква, занадто афішуючися опікою над українцями перед цілим євангельським світом, не була в стані і не в силі дати УЄРГромадам і духовним повних прав. За сім років не утворено жадної самостійної української па­рафіяльної канцелярії, не було права уділяти науки релігії в шко­лі українським євангельським дітям, без кінця були труднощі з офіціяльним вступом до Євангельської Церкви, з вибранням мет­рик у гр.-кат. парохів тощо. Суперінтендентура А. і Г. Церкви бу­ла безрадна й безвпливова, а всі ці ненормальності в церковно- адміністраційному апараті дуже шкідливо відбивалися на цілій місійній роботі” (стор. 39-40). Як бачимо з цього Церква Д-ра Цек­лера в Галичині не мала такого впливу й можливостей, щоб вона могла належно допомогти УЄРРухові. А зате своєю церковною політикою її провідні кола скоріш в’язали руки діячам того Руху, і розкололи його.

Зате багато більше можливостей і доступу до найвищих уря­дових чинників у Варшаві мала Євангельсько-Реформована Церква в Республіці Польській (офіційна назва) із своєю Консисторією у Варшаві. Суперінтендент тієї Церкви — Стефан Скерскі був ду­же поважаною і заслуженою особою у протестантському світі. Йо­го брат був генералом польської армії і особистим приятелем Й. Пілсудського та генерала Складковського, прем’єр-міністра поль­ського уряду, який належав офіційно до парафії суперінтендента Скерского і брав активну участь у релігійному житті тієї вар­шавської Церкви. Українські реформовані Громади були не раз змушені шукати допомоги в колах тієї Церкви, якої ціла Кон­систорія була прихильно наставлена до УЄРРуху, і навіть до укра­їнських справ у загальному, керуючись у своїх поглядах і діях хри­стиянськими принципами. Загально притаманний полякам шові­нізм не мав місця на терені тієї Церкви, в якій членами були пе­реважно чехи, німці і навіть французи. Сам суперінтендент С. Скерскі був чеського походження. Стосунки серед них, а також і до інших євангельських Церков були братерські. В університеті у Варшаві вивчали протестантське Богословіє також деякі україн­ські студенти, які підтримували контакт з тією Церквою. Довір’я і пошану серед тих кіл мав за часів свого навчання і коли закінчив свою науку — паст. Микола Жураковський. Те саме можна сказа­ти й про паст. Петра Яремка, який скінчив свою богословську нау­ку у Швайцарії і працював за тих часів у реформованих Громадах у Верхівцях і Перемилові на Поділлі, і будував тоді там молитовні доми й житлове помешкання для проповідника. Воєвідська влада робила великі труднощі з тими будовами.

Перебуваючи в такому беззахисному становищі після розбиття переговорів з Церквою Д-ра Цеклера, провідні кола СУЄРГромад вирішили просити Реформовану Церкву в Польщі перебрати УЄРРух під свою правну охорону. ЇЇ Консисторія дала свою згоду прийняти Союз під свій захист з дальшою метою допомогти йому згодом легалізуватися в Державі та здобути тим право самостійної Церкви. Обі сторони склали умову на засіданні в Коломиї 13-го липня 1932 року, а 7-го вересня того самого року Консисторія ЄРЦеркви в Польщі ухвалила прийняти Союз та подала те на за­твердження до Міністерства Внутрішніх Справ та Релігійних Справ і Освіти. Провід Союзу Українських Євангельсько-Реформованих Громад затвердив ухвалу приступлення Союзу до ЄРЦеркви в Польщі на своїх нарадах у Воскресіннях 21-го вересня 1932 ро­ку. Отже від 1925 року через недоречний союз з Церквою Д-ра Т. Цеклера аж до зірвання з нею та нав’язання співпраці з ЄРЦерквою в Польщі — маємо другий період короткої історії УЄРРуху в Західній Україні.

Консисторія ЄРЦеркви в Польщі згодилася допомагати всіма силами й дати яко мога скорше змогу СУЄРГромад організува­тися в самостійну УЄРЦеркву та усунути перед урядовими чинни­ками всі ті перешкоди, які роблено УЄРРухові. СУЄРГромад мав далі екзекутиву в своїх руках. Створено Місійний Заряд СУЄРГро­мад, який далі самостійно керував цілим УЄРРухом.

Першим заходом до усамостійнення Руху було створення са­мостійних парафіяльних урядів на певні округи. Заходами суперінтендента Скерского у воєвідствах закінчено будови церковних будинків у Верхівцях і Перемилові та доконано їхнього відкриття, на якому були представники із Швайцарії, Німеччини й Варшави.

Відколи Консисторія ЄРЦеркви в Польщі заопікувалася правно УЄРРухом, він відразу скріпився і став чимраз більше поширю­ватися як у Галичині, так і на Волині. Про ті нові вигляди й мож­ливості правного створення УЄРЦеркви повідомлено провід УЄО в ПА, а також і інші світові реформовані Церкви. Щоб якнайскорше взятися здійснювати усамостійнення СУЄРГромад у ціл­ковито самостійну УЄРЦеркву, треба було мати свого досвідче­ного в церковних справах суперінтендента, тобто єпископа. На становище першого єпископа УЄРЦеркви покликано пастора Ва­силя Кузіва, який знову залишив Америку та приїхав із дружиною до Коломиї, щоб очолювати УЄРРух.

Пастор, а згодом єпископ В. Кузів — здібний проповідник, відданий УЄРРухові душпастир і досвідчений організатор, вико­нував свою працю серед дуже складних, як зовнішніх, так і внут­рішніх взаємин, доводячи до певних успіхів та розквіту україн­ського евангелизму в Західній Україні. Видано чимало євангель­ської літератури, а між нею співаник, катехізм, І. Кальвіна: “Інсти­туцію або навчання християнської релігії”, виходив місячний жур­нал “Віра і Наука”, а також додаток до цього журналу для дітей та підлітків “Приятель Дітей” і євангелізаційний листок “Сіяч”. За ініціативою УЄО в ПА і старанням єпископа В. Кузіва та інших українських протестантських віровизнань — проф. Іван Огієнко, пізніший митрополит Української Православної Церкви в Канаді, почав свій переклад Біблії на сучасну українську мову. Його пе­реклад Нового Заповіту був виданий ще перед початком Другої Світової Війни у Варшаві, а другий наклад появився вже за часів цієї Війни у Фінляндії. Користуючись своїми зв’язками із західньо- европейським протестантизмом і з закордонними університетами,

В. Кузів вислав чимало студентів на науку євангельського Богословія закордон. Частина студентів училася у Варшаві та Західній Польщі. Він сам писав досить багато статтей як для краєвої, так і закордонної євангельської преси. Українська реформаційна спра­ва ставала голосною в широкому євангельсько-реформованому світі. Саме в рядах УЄРРуху була загально помітна велика націо­нальна свідомість та активність наших євангельсько-реформованих проповідників і церковного членства.

До Галичини досить часто приїздили представники світового реформованого евангелизму, передовсім зі Швайцарії, Німеччини, Голландії та Північної Америки. Паст. П. Яремко вже за часів свого навчання в Швайцарії вів успішну інформаційну працю про УЄРРух та українську справу взагалі. Він помістив цілу низку статтей у швайцарській пресі. У роках 1930-1938 він виїздив 5 разів до Швайцарії зі своїми доповідями про УЄРРух. Кожна така подорож тривала 8-10 тижнів. Таким чином він відвідав близько 300 реформованих Громад у Швайцарії. Він виступав у найбільших церквах швайцарських міст, а також і в малих сіль­ських Громадах швайцарських Альп. Так збільшувалося число при­ятелів української справи в західньоевропейському світі.

Про декого з тих приятелів ми вже згадували передніше. Ти­ми приятелями були різні реформовані діячі, професори універ­ситетів, заслужені й впливові пастори, а також активні члени по­одиноких Церков і Парафій на Заході. Не зайво буде згадати де­кого з них. Передовсім заслуговує на теплу згадку пастор Д-р Буркгард Ґантенбайн із Швайцарії, який щиро полюбив україн­ський нарід та віддано піклувався не тільки нашими студентами, але й УЄРРухом. Він приїздив кілька разів до Галичини, брав участь у Богослужениях та промовляв до наших людей. Коли од­ного разу, під час відвідин пастором Ґантенбайном Західньої Укра­їни, оповідалося йому, що греко-католики поширюють поголоски ніби поляки сприяють поширенню УЄРЦеркви, щоб тим допрова­дити до польонізації українців, то він темпераментно заявив: “Ко­ли б поляки хотіли асимілювати українців через цю Церкву, то ми, швайцарці, перші якнайрішучіше запротестували б проти цього!”

Далі великим приятелем був проф. Ебергард Фішер, надзви­чайно впливова й багата людина серед швайцарських світських і церковних кіл. На згадку заслуговує також родина швайцарських мільйонерів Штегелінів, найперше постать професора історії Церк­ви в університеті в Базилеї — Ернста Штегеліна, а також спорід­неного з тією родиною пастора Рудольфа Штегеліна. Останній був дуже активним членом і секретарем Швайцарського Допомогового Комітету для Євангеликів на Сході. Він побував у Галичині та від­відав УЄРГромади. Таким самим приятелем УЄРРуху, і зокрема української справи, були також професори Д-р Брунер, Д-р Гут і Д-р А. Келлер. Про цього останнього ми вже згадували передніше.

Серед голландців мали українські реформовані євангелики, а

з ними й українська справа, великих приятелів в особах Д-ра Недерброда й пастора Франца Дресельгуіса. Вони обидва приїздили кілька разів до Галичини. Через паст. Дресельгуіса й Д-ра Недерброда зацікавилася справою УЄРРуху тоді сама голляндська престолонаслідниця Юліяна, яка з нагоди рукоположения єпископа В. Кузіва прислала привітання УЄРЦеркві. Українські реформовані євангелики, переслідувані чужою владою та своїми таки рідними по народі братами обох традиційних Церков, отримують привітан­ня від престолонаслідниці однієї з найбільш культурних європей­ських країн. Чи ж це не своєрідний парадокс на грунті історії УЄРРуху? Історія цього Руху якраз багата такими дивними про­явами.

Не зайво буде згадати, що перед покликанням пастора В. Ку­зіва на єпископа УЄРЦеркви, досить помітні були в Русі пастори П. Крат, JI. Бучак, П. Яремко, Т. Довгалюк, В. Боровський і паст. М. Жураковський. Останній був учасником усіх конференцій з Консисторією ЄРЦеркви в Польщі. Єпископ В. Кузів жив якийсь час при його родині. В оцінці особи і праці паст. М. Жураковського існують розбіжності між діячами УЄРРуху. Дехто ви­словлює погляд, що він досить невиразна постать на тлі цього Ру­ху. Одно тільки певне, що члени тодішнього проводу УЄРРуху, що його очолював паст. Жураковський, переконавшись, що він не раз без їхньої згоди і без порозуміння з ними втягав у внутріш­ні спраби УЄРЦеркви суперінтендента С. Скерского, вважали, що це може привести до нової і цілковитої залежносте їхньої Церкви від Варшави. Правда, тут треба признати, що суперінтедент Скерский був дуже коректний і чесний щодо цього, і не затаював перед членами проводу УЄРРуху утаєних дій паст. М. Жураковського. Це й стало за причину, що вирішили були покликати на єпископа УЄРЦеркви паст. В. Кузіва, який користався повним довір’ям, як тих членів, так і проповідників цієї Церкви.

Звільнившись з-під опіки Церкви Д-ра Т. Цеклера, УЄРРух мав перед собою поважні труднощі до переборення. Проте про­відні кола й члени цього Руху справлялися загалом із тими труд­нощами дуже добре, користаючи широко з Божої дивної опіки й допомоги.

Єпископ В. Кузів стояв на чолі проводу УЄРЦеркви з посвя­тою, виявляючи незвичайну енергію, витривалість і любов до Хри­стової справи та до свого народу. Він мав також велике зрозумін­ня для справ виховання євангельської молоді. Покликано до жит­тя в Коломиї українську євангельську школу, яку провадив дирек­тор Карло Новак. Усі Громади як у Галичині, так і на Волині були належно обслуговувані проповідниками. Де тільки була можли­вість, будовано по Громадах церкви або молитовні доми. Треба безсторонньо признати, що без допомоги УЄО в ПА та світового реформованого протестантизму такі успіхи були б неможливі. На­віть під опікою Церкви Д-ра Цеклера цей Рух мав свої успіхи завдяки жертвеності його діячів, як проповідників, так і його ря­дових членів. Перехід УЄРРуху з правних причин до ЄРЦеркви в Польщі відкрив перед тим Рухом ще ширший шлях діяльности.

Більш-менш у тому самому часі, коли Заряд СУЄРГромад за­твердив свій перехід до ЄРЦеркви в Польщі, до Союзу належали євангельсько-реформовані Громади й місійні станиці в таких міс­цевостях: Добротів, Воскресінці, П’ядики, Уторопи, Пістень, Раківчик, Слобідка Лісна, Перемилів, Львів, Стронятин, Вислок Го­рішній, Камінка Мала, Іспас, Ворона, Чортівець, Микитинці, Париші, Тишківці, Чорнятин, Семаківці та інші. У тому часі працювали в Союзі пастори: П. Крат, Л. Бучак, М. Жураковський, П. Ярем­ко, дияконіса Марія Бучак та проповідники: Т. Довгалюк і В. Бо­ровський. Крім того пляновано покликати до церковної праці Т. Семенюка, В. Вінявського й Андрія Максим’юка. Союз підготовляв також нові кадри місійних працівників. Союз видавав щомісячно часопис “Сіяч” у Коломиї.

І справді, не минув ще навіть цілий рік, як Союз пов’язався з ЄРЦерквою в Польщі, а вже наші реформовані евангелики, здава­лося, наблизилися до своєї мети, тобто власної самостійної Церк­ви. Союз здобув мінімум організаційного й чисельного стану Церк­ви, потрібного для того, щоб її затвердила держава, як самостійну Церкву. У половині 1933 року Союз мав уже 8 рукоположених проповідників і трьох євангелистів, які ще чекали на рукополо­жения, а крім того відповідне число Громад і членства, які були організовані в трьох округових парафіях.

У наслідок такого стану на Синоді ЄРЦеркви в Польщі ухва­лено 12-го червня 1933 року піднести Союз Українських Євангельсько-Реформованих Громад до статусу самостійної УЄРЦеркви. Ухвала Синоду була зформована так:

“Синод вислухавши пропозиції Консисторії в справі ЄРРуху серед українців, у наслідок ухвали Конференції більшістю духов­них ЄРЦеркви в Польщі, і маючи на увазі добро й повагу ЄРРуху серед українців, — ухвалює:

1.       Покликати на внесок українських делегатів іменем Синоду на керманича місії згаданого Руху пастора професора Василя Ку­зіва, як Суперінтендента УЄРЦеркви.

2.       Просити Виконавчий і Місійний Заряд СУЄРГромад, щоб він опрацював проект статуту УЄРЦеркви згідно з II точкою при­єднання СУЄРГромад до ЄРЦеркви в Польщі.

Ця ухвала становить впровадження в життя й здійснення дру­гої точки акцесу, а саме утворення самостійної УЄРЦеркви в Поль­щі.

Прийнято на Синоді ЄРЦеркви в Польщі у Варшаві дня 12-го червня 1933 р.

Голова Синоду (-) А. Каршо-Сєдлєвскі

За згідність свідчить 19 червня 1933 р. секретар Консисторії

(-) С. Бреч”

(Печатка Консисторії)

(Стаття “Остаточний крок у творенні УЄРЦеркви”, “Сіяч” за липень 1933 рік).

Як уже згадано передніше, тимчасова злука СУЄРГромад з ЄРЦерквою в Польщі з тактичних мотивів викликала була обурен­ня не тільки деяких кіл українських, але й деяких нечисленних та­ки наших євангеликів (лютерани і паст. В. Федів), що з вузько- групових причин, чи особистих амбіцій були в опозиції до СУЄРГромад і старалися використати ту злуку скорше для своїх пропагандивних потреб. Вони осуджували зовсім несправедливо “цольонофільські тенденції” та “угодовщину” провідних кіл Со­юзу. На сторінках деяких українських часописів можна було ви­читати важкі обвинувачення на адресу Руху й його керівників, що вони, мовляв, “запродалися” полякам.

У зв’язку з тим не зайво буде подати цілий документ з тих часів, що стосується безпосередньо до самого акту тієї тимчасової злуки та промовляє сам за себе, оправдуючи провід СУЄРГромад. Журнал “Сіяч” (лютий 1933 р.) подає під заголовком “Спросто­вання” таке:

“Свого часу надіслав суперінтендент ЄРЦеркви в Польщі до редакції “Нового Часу” у Львові спростовання на незгідні з прав­дою закиди, пороблені в “Новому Часі” українським реформова­ним евангеликам. Того спростовання “Новий Час” досі не надру­кував, тим то подаємо його тут до відома нашого загалу:

До Редакції часопису “Новий Час” у Львові.

На підставі параграфу 19 пресового закону прошу надрукува­ти в часописі Шановних Панів таке спростовання: “В ч. 244 з дня

4    листопада ц. р. часопису “Новий Час” редакція згаданого часо­пису помістила передрук двох статтей з церковного часопису —

Церкви Євангельсько-Реформованої — “Єднота” під заголовком “Дві ординації на пасторів” і “Акцес українців до Костела Євангельсько-Реформованого в Річіпосполитій Польській”. Той пере­друк редакція часопису “Новий Час” доповнила своєю допискою, що ті статті редакція подає без змін і коментарів. Супроти того стверджую, що статті “Єдноти”, подані в часописі “Новий Час”, неточні, бо пропущено відомість, що заяву кільканадцятьох гро­мад і проповідничих станиць про акцес до ЄРЦеркви в Польщі пе­реслано через Консисторію тієї Церкви до Міністерства Релігійних Визнань і Публічної Освіти, як рівнож до Міністерства Внутрішніх Справ з виясненням, що Консисторія погодилась на прохання співвизнавців українців з проханням підтвердити те приступлення. Да­лі редакція “Нового Часу” всупереч своєму твердженню, що ті статті передруковує без коментарів, а тим часом додає від себе коментарі, які для згаданих в “Єдноті” чотирьох пасторів ста­новлять наклеп і образу. Неправдиво закидається тим пасторам, що вони хочуть через акцес тягнути грошеву користь, бо так хіба належить розуміти слова коментаря часопису “Новий Час”: “А скінчилося на... польськім костелі. Видно, що там повна каса”... Супроти того заявляю рішучо, що ані один із згаданих пасторів не отримав і не отримує від ЄРЦеркви в Польщі ані одного гроша. Далі неправильно закидається, що то, мовляв, пастори мали б бути відступниками від свого народу через приступлення до ЄРЦеркви в Польщі. У відповідь на це стверджую, що згаданий акцес не ста­новить влучення українців до згаданої Церкви, а прилучення до неї “СУЄРГромад”, як автономної групи, щоб здобути правне й церковне становище в Польщі. ЄРЦерква в Польщі, до якої нале­жать також німці, чехи і французи, не уважає за своє завдання винародовлювати українців, які, як реформовані євангелики, мо­жуть бути такими самими добрими синами свого народу, як і гре­ко-католики. Прошу помістити це моє спростовання у Вашому цінному часописі на тому самому місці і тими самими черенками.

С.                                             Скерскі

Суперінтендент Євангельсько-Реформованої Церкви в Польщі і редактор часопису “Єдноти”.

Варшава, 10-го листопада 1932.”

Як бачимо з цього “Спростовання”, самий суперінтендент С. Скерскі вияснив справу згаданої злуки, підкреслюючи шляхетні мо­тиви тієї Церкви. Крім того, до поданого документу долучимо сло­ва суперінтендента Скерского, висловлені до представника одного Місійного Товариства в Німеччині: “Ми справді нічого не хочемо ані для нас, ані для нашої Церкви. Наше бажання: допомогти мо­лодій Українській Церкві так скоро, як це тільки буде можливим, дійти до цілковитої самостійносте. І ми сподіваємося, що це з Бо­жою допомогою нам пощастить”. (“Dein Reich komme”, ч. 1 з 1933 р.

__ подано в статті “Церковна Єдність”, “Сіяч”, березень 1933 p.).

Тепер, коли дивимося на ті справи з перспективи кількох де­сятиліть, здаємо собі справу, які несправедливі були ті закиди, що їх робили представники нашого суспільства й преси на адресу проводу УЄРРуху, який у критичному для себе моменті звернувся по допомогу до ЄРЦеркви в Польщі.

Коли згадуємо про цькування членів УЄРРуху від деяких кіл західноукраїнського суспільства, головно католиків, і частини на­шої преси, то не зайво буде подати тут ще один документ, який викриває етичний і культурний рівень наклепів духовенства, звер­нених проти наших реформованих євангеликів. “Сіяч” (березень 1933 рік) опублікував ще одне багатомовне “Спростовання”, що його подаємо в цілості:

“У зв’язку з тим, що станиславівський гр.-кат. єпископ Г. Хомишин у своєму останньому “Пастирському Листі” — закинув українським евангеликам узагальнюючо різні неймовірні вчинки, Виконавчий і Місійний Заряд Пресвітерії нашого Союзу вислав на адресу часопису “Нова Зоря”, на сторінках якого друкувався той лист, такого змісту спростовання, яке та газета помістили в ч. 31 з дня 4 травня 1933 p.:

“На підставі 19 параграфа пресового закону просимо помісти­ти у Вашому цінному часописі таке спростовання:

В ч. 26 і 27-му з 9 і 16 квітня 1933 р. Вашого часопису в по­міщенім Вами “Пастирськім Листі” — Преосвященного Григорія Хомишина, Єпископа Станиславівського, під заг. “Про грозу ду­хової руїни”, в якому узагальнено на всіх євангеликів, не зважа­ючи на їх визнаневу приналежність, певні неймовірні вчинки, як уділювання Господньої Вечері замість вина — горілкою бонгу, мирування перфумою та рициною і хрищення бензиною, Місійний і Виконавчий Заряд Пресвітерії СУЄРГромад — категорично ствер­джує, що:

1.       Неправда, щоб когонебудь чи себе хтось з проповідників згаданого Союзу причащав при Господній Вечері горілкою бонґу. Натомість правда, що рукоположені проповідники євангельсько- реформованого визнання уділяють Господню Вечерю причасникам і собі за установою нашого Спасителя Ісуса Христа під видом ви­на й прісного хліба.

2.       Неправда, щоб єв.-реф. проповідники мирували когось пер­фумою, чи рициною. Натомість правда, що мирування в нас ніколи не провадилося й не провадиться, як не згідне із Святим Письмом і єв.-реф. віровизнанням.

3.       Неправда, щоб хтось з єв.-реф. проповідників христив бен­зиною. Натомість правда, що в нас христять дітей звичайною во­дою.

4.       Нарешті заявляємо також, що неправда, що наче б то частина сектантських проповідників постаралася про злуку з поль­ськими протестантами у Варшаві. Натомість правда, що Союз Укр. Єв.-Реф. Громад зголосив свій акцес до ЄРЦеркви в Польщі, щоб здобути собі самостійне, правне становище.

Просимо помістити це наше спростовання в черговому числі Вашого цінного часопису на тому самому місці й тими самими че­ренками. В протилежному разі будемо змушені за публічну образу релігійних почувань нашого членства і нас, як визнання, правно признаного в Польщі, віддати цю справу на судову дорогу”.

(печатка)              Підписи Керманича Місії і Секретаря.

Читаючи тепер подане спростовання не можна не дивуватися, як єпископ традиційної Церкви міг написати такий пасквіль проти Християнської Церкви іншого віровизнання. Яка ж тоді мусіла бу­ла панувати неперебірлива боротьба й пропаганда проти носіїв євангельських ідей нижчих кіл духовенства й церковників, коли єпископ допустився написати таку клевету. Не можна не згадати й того нездорового явища на відтинку нашої журналістики, що деякі наші часописи закидали українським евангеликам розбивання на­ціональної єдности, а після проголошення акцесу СУЄРГромад до ЄРЦеркви в Польщі затаврували наших реформованих євангели­ків опортуністами, забуваючи, чи скорше збуваючи рівночасно мовчанкою далекойдучу розбіжність між самими українськими ка­толиками та понадльояльно-угодову політику єпископа Хомишина щодо польських державних чинників. Така подвійна бухгальтерія свідчила про грубу односторонність та дуже непевної вартости християнську етику тих, які мали у великій мірі творити громад­ську опінію.

Існування й діяльність УЄРРуху від часу легалізації й здо­буття певного роду статусу самостійної УЄРЦеркви до 1939 року, тобто початків Другої Світової Війни — це останній період щодо недовгої історії УЄРРуху в Західній Україні. З приходом большевиків у вересні 1939 року НКВД забралося відразу до ліквідації УЄРЦеркви. Проповідник Барна згинув у загадкових обставинах, Т. Довгалюка і Т. Семенюка арештовано і засуджено на заслання, де Т. Довгалюка замучено, а П. Чирва скалічений врятувався чу­дом, через прихід німців, просидівші більше, як рік у тюрмі. Він вийшов із тюрми з пораненою ногою. Частина проповідників вря­тувалася, втікши на Захід, тобто спершу до Польщі, а згодом до Німеччини. Єпископ В. Кузів під час вибуху війни був у Швайца­рії, звідки був змушений вертатися до Америки, не мавши змоги повернутися до Коломиї. Члени УЄРГромад, крім одиниць, зали­шилися на своїх місцях. Ті українські евангелики, що подалися на Захід, були розкинені по різних таборах і місцевостях у всіх трьох зонах окупованої альянтами Західньої Німеччини. Після того, ко­ли прийшли можливості виїхати з Німеччини, вони разом з іншими, найперше українськими скитальцями, подалися на нові місця поселения головно на американсько-канадські терени, де включилися до місцевих євангельсько-реформованих Церков, тобто до УЄО в ПА.

Періодизацію історії УЄРРуху в Західній Україні можна в загальному охопити в таких схематичних рамцях: —

1.       Від кінця Першої Світової Війни до 1925 року.

а.  Перші мало організовані осередки УЄРРуху.

2.       Від 1925 року, тобто від приїзду наших заокеанських діячів УЄРРуху до 1932 року — до остаточного зірвання з Церквою Д-ра Т. Цеклера.

а.  Приїзд пасторів П. Крата, В. Кузіва й JT. і М. Бучаків.

б.  Організація Руху та об’єднання його з Церквою Д-ра Т. Цеклера з умовою затримати свої автономні права.

в.  Провідні кола цієї Церкви надуживають свої права та спричинюються до розколу УЄРРуху на реформованих і лютеран.

г.   1927 року українські євангельсько-реформовані опозиціо­нери виходять з-під правної опіки тієї Церкви, і утворюють СУЄРСтаршинИ.

ґ. 1930 року той Союз поширено, переорганізовано та переіменовано на Союз Українських Євангельських Реформованих Хри­стиян.

д.   19 серпня 1931 року відбувся спільний З’їзд усіх україн­ських євангельсько-реформованих євангеликів в Молодятині, а 23 вересня того самого року відбулася спільна Конференція в Ко­ломиї, під час якої уложено точки спільного порозуміння й оста­точного об’єднання обох груп українських реформованих єванге­ликів в одну спільну організацію — Союз Українських Євангель­ських Реформованих Громад.

е.  Після довгих переговорів без успіху цей Союз зриває оста­точно з Церквою Д-ра Т. Цеклера та нав’язує контакт з ЄРЦерквою в Польщі.

3.       Короткий період приступлення СУЄРГромад до ЄРЦеркви в Польщі від 13 липня 1932р. до 12 червня 1933 p., тобто до ухвали створення самостійної УЄРЦеркви на Синоді ЄРЦеркви в Польщі, що пішло на затвердження до Міністерства Віровизнань.

4.       Від 1933 року, тобто від ухвали про створення УЄРЦеркви, до вересня 1939 року — початку Другої Світової Війни.

5.       П’ятий період історії УЄРРуху в Західній Україні — це во­єнна (1939-1945) і післявоєнна доба аж до часу писання цих ряд­ків. То доба важких і болючих досвідів, переслідувань та напів катакомбного релігійного життя членів і симпатиків українського реформованого евангелизму. Про цю добу через брак певних дже­рельних даних не можемо нічого певного сказати.

Пишучи історію УЄРРуху на західньоукраїнському грунті, до­слідник, через недостачу джерельних даних, може іноді вагатися, або таки й не знати, де саме включити якусь подію, явище, чи факт — до історії УЄРРуху, чи українського лютеранізму. А в додатку, як одні, так і другі були під спільною опікою Церкви Д-ра Т. Цеклера, аж поки остаточно українські євангельсько-ре­формовані опозиціонери сказали тверде слово, і наважилася на ще рішучішу дію.

Не зайво буде подати тут у цілості два документи тієї доби тісної співпраці обох груп. Вони виявляють і без наших пояснень атмосферу тієї співпраці та виразні наміри авторів тієї концепції в напрямі злиття обох груп в одну “Українську Євангельську Церк­ву”.

На сторінках “Української Реформації” (листопад 1929 p., стор. 36-37) маємо звідомлення п. з. “Конференція місійних робіт­ників у Станиславові”, що його подаємо в цілості: —

“Дня 9 жовтня відбулася в Станиславові конференція всіх мі­сійних робітників. На порядку нарад булл такі справи: 1. Ство­рення Української Євангельської Місійної Ради. 2. Справа видання “Української Реформації”. 3. Пастирські конференції. 4. Наука ре­лігії в школі (недільні шкілки). 5. Місійна література. 6. Дискусія на тему: “Місія і політика”. 7. Внески. 8. Резолюції: а. До Україн­ського Євангельського Об’єднання в Північній Америці, б. до ін­ших віровизнань.

Ухвалено одноголосно: Створити Українську Євангельську Місійну Раду — вужчу і ширшу. До складу Вужчої Місійної Ради входять усі місіонери і запрошені члени, а до складу Ширшої Мі­сійної Ради, крім місіонерів і запрошених членів, увіходять ще представники поодиноких євангельських Громад.

Кожний місійний робітник доти перебуває членом Місійної Ради, доки працює в місії. Так само всі інші, що їх запросила та Рада. Вужча УЄРада становить екзекутиву УЄРуху. Представники поодиноких Громад вибрані на час одного року. Вужча Місійна Рада буде збиратися кожного місяця. Ширша Місійна Рада буде збиратися на наради постійно що шість місяців, а в разі потреби частіше. УЄМРада творить собою самостійне, виключно україн­ське тіло з правом екзекутиви в рамцях місії. До складу Україн­ської Євангельської Місійної Вужчої Ради входять такі активні і запрошені члени: Пастори 3. Бичинський, В. Федів, Петро Ярем­ко, Д-р Р. Морозович, проф. Гусаківський, пастори Теодор Ярчук, Володимир Демчишин, Іван Володимир Пищук і Яків Кравчук. І відсутні через навчання: Ярослав Гаванський, Іван Журило і Ми­кола Жураковський.

Вужча Місійна Рада буде збиратися в першу середу кожного місяця. Коли в ту середу випаде яке свято, то на зібрання визна­читься на останнім засіданні інший день.

До Управи Місійної Ради вибрано одноголосно таких членів: Голова -— паст. 3. Бичинський, Заступник Голови — паст. В. Федів, Секретар — паст. Теодор Ярчук, Скарбник — Д-р Р. Морозо­вим, Бібліотекар — паст. П. Яремко.

У дальшім ході нарад ухвалено одноголосно, що орган україн­ських євангеликів “Українська Реформація” має бути редагований і видаваний у Львові, вулиця Піскова ч. 38. Друкуватиметься в друкарні “Наукового Товариства ім. Шевченка”. До Редакційно­го Комітету вибрано: пасторів 3. Бичинського, В. Федіва, Т. Ярчу­ка, а відповідального редактора паст. П. Яремка.

Обмірковано також справу науки релігії для євангельських ді­тей. Відтак — справу Богослужебника.

У дискусії на тему “Місія і політика” одобрено одноголосно думку, щоб місійні робітники сконцентровували свої сили на ду­ховну працю відродження народу, як плекання характеру і сили духа. У справах загально народніх наша Євангельська Місія має йти з народом. Вузькопартійні справи, як справи особисті, не мо­жуть цікавити місії, бо вона створена для всього народу. У справі місійної літератури ухвалено подбати про таку, яка вже існує, і творити нову та видати популярну історію Церкви. Врешті ухва­лено опрацювати резолюції, зокрема до УЄО в ПА та інших релігій­них віровизнань”.

На цьому закінчено конференцію.

З поданого документу довідуємося про загальні дані органі­заційної структури того своєрідного Руху, спільного видавничого фронту і про те, що головну ролю там відогравали пастори 3. Би­чинський, В. Федів, Т. Ярчук, П. Яремко і Д-р Р. Морозович. Інші пастори, а вже тим більше делегати з поодиноких Громад були скорше допоміжним чинником. Як виходить із звідомлення, всі ухвали відбувалися “одноголосно”, а ті самі особи виступають як в Управі Місійної Ради, так і в Редакційному Комітеті, який мав творити євангельсько-громадську опінію на сторінках “Україн­ської Реформації”. В “Укр. Реформації (грудень 1929 p., стор. 15- 16) саме опубліковано резолюцію з тієї конференції до УЄО в ПА, що її тут подаємо в цілості з огляду на висловлену аргументацію в обороні задуму спільної дії українських реформованих євангели­ків з українськими лютеранами.

“Резолюція. До УЄО в ПА.

Дорогі Брати у Христі!

Євангельське християнство черпає свою силу з жертвености й любови. Суть цілого християнства дається з’ясувати в одній запо­віді Божій, яка звучить: “Люби ближнього, як самого себе”. Ця любов має об’єднувати нас усіх українців, які взялися нести світло Христової правди нашому народові.

Взявши під розвагу, що:

1.       Американський і Центральний Европейський Комітет спіль­но віддали провід над Українською Євангельською Місією Коміте­тові П’ятьох,

2.       що Євангельська Конференція в Базелі 23 і 24 серпня 1929 року схвалила це вирішення й висловилася, що підтримає такий євангельський рух між українцями, який прагне створити питому УКРАЇНСЬКУ ЄВАНГЕЛЬСЬКУ ЦЕРКВУ,

3.       що так американський, як і європейський комітет, а також і конференція в Базелі, до справи поширення між українцями сектанства поставилися негативно,

4.       що сектанство ослаблює нас не тільки релігійно, а й у всьому іншому,

5.       що визнана владою за Церкву є Євангельська Церква А. і Г. В. в Польщі, усі інші віровизнання тільки толеровані,

6.       що правно може існувати наша Євангельська Місія тільки під опікою А. і Г. Церкви,

7.       що народ виявляє своє бажання мати одну об’єднану Укра­їнську Євангельську Церкву,

8.       що ініціятиву до засновання Української Євангельської Мі­сії в Европі дало УЄО в ПА, тому згідно з постановою конференції всіх євангельських робітників у Львові 29 серпня ц. p., ми зібрані на засіданню Місійної Ради в Станиславові дня ЗО жовтня ц. р. бу­демо як і досі, так і надалі жити з усіма братами в Америці в згоді і любові, яку проповідуємо народові з тим, що наше завдання й мета — прагнути до об’єднання всіх наших євангельських на­прямків, і до діяльности на створення Української Євангельської Церкви. У цій справі просимо Божої допомоги й вашої співпраці. Нехай Всевишній дасть нам усім Свойого Духа, який згуртував би нас під одним проводом і завданням працювати над заспокоєнням духовного голоду сердець рідного народу в будові Української Євангельської Церкви.

З УЄО в ПА бажаємо жити в якнайтісніших зв’язках, які крі­пили б нас взаємно і промощували б дорогу до Царства Божого се­ред нашого народу.

Остаємось з братньою любов’ю, менші брати в Христі:

3.        Бичинський, В. Федів, І. Пищук, Т. Ярчук, П. Яремко, Я. Кравчук, Д-р Р. Морозович і В. Демчишин”.

Розуміється, ця “Резолюція” не могла викликати захоплення між провідними колами УЄО в ПА, яке стаяло на світоглядово-віровизнаневих позиціях реформованого евангелизму.

У такому самому дусі відбувся Перший Український Євангель­ський Конгрес у Львові Ширшого Місійного Комітету 5 березня 1930 року, про який пишеться в “Українській Реформації” (квітень

1930    p., стор. 2-11). На тому Конгресі паст. 3. Бичинський згадує про ухвалу “обидві групи злити в одно, що здійснилось вилоненням Вужчої й Ширшої Місійної Ради, чи Комітету і випрацьованням статуту Місійної Ради...” та заявляє, що “від часу довершення об’єднання обох галузок Рух почав ширшати, спільна праця за­кріплює діло та відкриває безмежне поле для діяльности. Огнище

Руху Коломия, Станиславів, Тернопіль, Сянок і Львів” (стор. 3- 4). На пропозицію паст. 3. Бичинського Збори вибрали комісію, що мала б зредагувати резолюції. До складу тієї комісії ввійшли — Д-р Морозович, а крім нього пастори Федів і Ярчук. Подаємо тут зміст ухвалених резолюцій: —

“Ухвалено всіма ось що:

1.       З’їзд одноголосно ухвалює провадити пропам’ятну книгу УЄРуху у кожній Громаді.

2.       Працю цього року присвятити поширенню української євангельської літератури.

3.       Проголосити органом УЄРуху “Українську Реформацію”, схвалює його видання і закликає докласти всіх зусиль, щоб “Укр. Реформація” здобула якнайбільше передплатників і висловлює признання для його дотеперішньої напрямної.

4.       Сердешно закликає, щоб пресвітерія кожної євангельської Громади стала представником “Укр. Реформації” і допомагала поширювати українську євангельську літературу, Св. Письмо, як і свій часопис.

5.       Виготувати “Євангельський Требник” і подати його на­ступному З’їздові Ширшої Місійної Ради на затвердження.

6.       Звернути якнайбільшу увагу в справі закладання недільних шкіл і навчання дітей Св. Письма, а особливо Нового Заповіту.

7.       Співпрацювати в протиалькогольній акції та особливо за­кликає членів передплачувати часопис “Відродження”.

8.       Присвятити в “Укр. Реформації” постійну сторінку для бо­ротьби з алькоголем.

9.       Висловити повне довір’я Комітетові П’ятьох і подяку тому Комітетові за моральну і матеріяльну допомогу УЄРухові, а особ­ливо голові його Д-рові Адольфові Келлерові в Женеві, як велико­му приятелеві українців за його дотеперішні подвиги для УЄРуху, як і також Д-рові Цеклерові із Станиславова за дотеперішню його допомогу.

10. З’їзд схвалює статут Української Місійної Ширшої Ради, як показник і регулятор євангелізаційної роботи”. (“Укр. Реформа­ція”, квітень 1930 p., стор. 10).

З цього звідомлення про “Перший УЄКонгрес у Львові” дові­дуємося між іншим і про те, що паст. 3. Бичинський був членом Европейського Місійного Комітету П’ятьох, якому Американський і Центральний Европейський Комітет віддали провід над прова­дженням УЄМісії, як це пишеться у вищеподаній Резолюції до УЄО в ПА. Головою того Комітету П’ятьох був Д-р А. Келлер. У резо­люціях звернено увагу на практичну місійну діяльність без наголо­су на справу злиття обох груп українського евангелизму. Звичай­но, УЄО в ПА не могло толерувати такої церковної політики й на­певно було змушене вплинути на те, щоб було стримано ці акції паст. 3. Бичинського. Тут характеристичне те, що поміж іменами пасторів, які пішли на задалекойдучу співпрацю з лютеранізмом, не бачимо ніде паст. JI. Бучака. Під час неприсутносте паст. П. Крата він відійшов від тих кіл і, хоч осамітнений, тримався прин­ципово при реформованому євангелизмові, і в опозиції до Руху в напрямі злиття обох груп. Коли ж паст. П. Крат вернувся з Аме­рики, оба ті пастори повели акцію проти церковної політики паст.

3.     Бичинського.

*

Прибічники паст. 3. Бичинського в оборону його тодішніх потягнень дають більш-менш такі міркування, які ми беремо поваж­но і з пошаною: Будьякі єднання під чужу опіку непопулярні і приймаються боляче. У світлі цього стану речей признання опіки Церкви А. і Г. Віровизнання в Галичині, як і тактичного “єднання” із ЄРЦерквою в Польщі, являють собою співмірно неприємні події, що їм належиться з історичної перспективи справедлива оцінка. Паст. 3. Бичинський вважав, що в Польщі з 'національного погля­ду німці менше небезпечні, ніж поляки. Згідно з його поглядами незалежність не може постати з якоїбудь угоди, але мусить виник­нути як факт, через численність і силу. Творити цю численність він думав через об’єднання із іншими євангельськими групами та українськими лютеранами найперше. Потяпнеиня паст. Бичинсько­го мали у великій мірі об’єднувальний характер і відкривали більші можливості для українського евангелизму. Вони також притягали до дискусії інші євангельські віровизнання і готували підложжя до співпраці. Цей підхід можна б назвати євангельським екуменіз­мом, але він був передчасний і зустрівся з гострою реакцією. У висліді цього обурений, чи ображений паст. 3. Бичинський усу­нувся зовсім з активної праці в УЄРРусі, а навіть у Пресвітерській Церкві Америки, коли вона не одобрила його діяльносте, але про подробиці цього всього ми наразі не маємо ніяких докладніших інформацій.

Протилежна сторона на це відповіла приблизно так: Вона зна­ла, що будьяка залежність від чужих чинників небезпечна, але з двох зол вибирається менше. Сама ідея Української Об’єднаної Євангельської Церкви ніколи не була їй чужа, але вона була певна, що до цієї Церкви тоді були б не прилучилися ані баптисти, ані п’ятидесятники із своїх віровизнаневих міркувань. Українські лю­теранські проповідники в своїй більшості були готові прилучитися до УЄРЦеркви, але тільки після того, коли б її справді визнав був польський уряд, і щоб вона могла їм запевнити матеріяльне утри­мання. Ані одного, ані другого до вересня 1939 року їм не можна було запевнити, але паст. В. Демчишин все таки від лютеран пе­рейшов до реформованих.

Як виглядала насправді акція за об’єднання українських єван­гельських Церков у тих часах, паст. Л. Бучак писав про це 27-го грудня 1929 року з Коломиї до паст. П. Крата в Канаду таке: “Вчора тут був і ночував у нас пан X. З його мови можна було винести враження, що ві« прийшов, щоб поінформувати мене, що “Місійна Рада” пастора Бичинського вислала протест 11 грудня 1929 р. проти мене і проти мого поступовання, що я поширюю сектанство, що наша група братається з баптистами і методиста­ми, що я бунтую студентів і інше... Річ ясна, що як це так, як пан X. говорить, то це зовсім не “обвинувачення”, а якраз саме ідеал протестантського світу, щоб єднатися. А подруге, — перші переговори з баптистами вів Д-р Морозович, паст. В. Кузів і Ви­робилося все відверто і задля загальної ідеї. Тепер ці люди вва­жають, що в цьому я роблю якийсь великий переступ”. (З архіву УЄО).

Паст. П. Крат про мету УЄО в ПА на полі церковно-реформа­ційної праці і майбутність УЄРРуху в Україні, писав таке: “Хоч паст. В. Кузів та П. Крат були переконань пресвітерського віро­визнання, цебто реформованого, однак вони не їхали до Старого Краю, щоб там конче насадити своє релігійне переконання. Мо­литвою цілого УЄО в ПА було, щоб Господь просвітив Україну Світлом Євангелії, а яка форма буде майбутньої УЄЦеркви, це на­ші місіонери лишали Божій волі. Року 1925 на Волині, а подекуди і в Галичині, уже поширилися були баптисти, і П. Крат, який по від’їзді паст. В. Кузіва до Америки того самого літа лишився сам у Західній Україні далі провадити діло Благовістя, дивився в на­прямку до баптистів, щоб з нИми створити насамперед якесь об’єд­нання”. (Недокінчений манускрипт нарису П. Крата: “УЄРух, а Єв. Церква А. і Г. Віровизнання в Польщі”. Стор. 5 з архіву УЄО).

З повищого бачимо, що справа української церковно-рефор­маційної праці в Західній Україні була такою заплутаною і усклад­неною через ворожі позакулісові інтриги і провокації, що тільки аж тепер вона прояснюється і дає досить певну можливість здо­гадуватися, яка агентура й які агенти були за всім тим заховані. Ані одна, ані друга зацікавлена сторона тоді того ніяк не могли со­бі усвідомлювати. Вони впали жертвою того всього. Противник не спав і застосовував свою методу: діли і пануй! Докладніше про це пишеться далі в цій історії. Тепер це вже належить до історії. Перед Рухом стоять нові завдання, хоч обставини не дуже то змі­нились, бо противник евангелизму та взагалі будьякої релігії і те­пер в Україні і поза нею не спить.

Ніяк не можна відмовити певних і поважних заслуг у розвит­кові УЄРРуху в Північній Америці паст. 3. Бичинському, особливо в літературно-видавничій ділянці. Треба тільки шкодувати, що він не зміг зорієнтуватися в тодішніх обставинах і складних пробле­мах розвитку УЄРРуху в Західній Україні. Те, що він відійшов від активної діяльности в Пресвітерській Церкві в США і в УЄО в ПА, треба вважати за нефортунне потягнення. Він міг бути дуже ко­рисним для УЄРРуху в Канаді і в США. Паст. В. Кузів твердив у свій час пасторові В. Боровському, що він усе чувся приятелем паст. 3. Бичинського і не знає, як дійшло тоді до того, що він усунувся від праці на українській релігійній ниві.

Ми присвятили трохи більше уваги тому явищу співпраці між реформованими й лютеранами, бо це особливий і цікавий момент в історії УЄРРуху.

Той другий період в історії УЄРРуху — це справжнє змаган­ня за розвиток того Руху, за його права, за принциповість у віровизнанево-догматичному напрямі, за поширену місійну діяльність і нарешті за здобуття довір’я серед широких кіл українського су­спільства. У цій своїй боротьбі українська євангельсько-реформов'ана група принципїялістів змінювала кілька разів свою організа­ційну назву і це має свою глибоку вимову в історії тої боротьби та опозиції до німецької, переважно лютеранської Церкви. Перша назва СУЄРСтаршин виявляє, що першим авангардом у боротьбі за права й гідний шлях діяльности українського реформованого евангелизму був провід того Руху, його діячі — провідники і стар­ші брати, тобто члени церковних Зарядів. Друга назва — СУЄРХристиян вказує на те, що в боротьбу включилися також окремі члени Руху свідомі своїх завдань щодо того Руху. А третя назва СУЄРГромад каже нам, що в ту боротьбу включилися вже цілі УЄРГромади. Три головні фази боротьби, які виявляють роз­виток свідомости й послідовносте серед членів того Руху — від старшини, яка дала приклад, через окремих, свідомих свого зав­дання, членів до масової участи в тій боротьбі цілих Громад. Така еволюція свідомости серед широких кіл членства та організаційне завершення тієї боротьби закінчилися спільним З’їздом усіх наза­гал українських реформованих євангеликів у Молодятині 19 серпня

1931    року та відбулася спільна Конференція в Коломиї 28 вересня того самого року, де всі прийшли до спільного порозуміння, і ста­лося остаточне об’єднання реформованих євангеликів. Це переломовий час в історії УЄРРуху.

Поодинокі, активніші члени УЄРРуху, більш вироблені су­спільно та досвідчені в громадській праці, брали жваву участь у просвітянській, кооперативній та загально громадській роботі.

Останніми часами перед Другою Світовою Війною окремі чле­ни Руху почали особливо розуміти важливість освіти й визнали по­требу здобувати більше освіти. У журналі “Віра і Наука” (лютий 1939 рік) маємо поданий “Проект організації та програми Єван­гельського Народнього Університету для української молоді”. Це особливий і цікавий документ. Він заслуговує на те, щоб увійти в історію Руху. Подаємо його в цілості: —

“Народні університети для молоді найбільше поширені в скандинавських державах (у Данії та Швеції), у країнах, до речі, протестантських, що стоять на високому культурному рівні. Тво­рець цієї освіти Ґрунтвіґ, данський письменник і релігійний діяч XIX століття. Серед інших народів закладаються ці університети на зразок скандинавських, відповідно до питомих потреб і умов людности. На мою думку, для української євангельської молоді придатним був би народній університет такого зразку:

Народній університет повинен мати власний будинок відповід­них розмірів, де можна було б примістити бурсу, кухню, їдальню, світлицю та викладові залі. При університеті конче треба мати кусок поля (2-3 гектари), щоб провадити взірцевий город і садок. Навчальний плян ділиться на два курси: хлоп’ячий і дівочий. Кож­ний зокрема триває по 4-5 місяців. Хлопці вчаться восени та взимі, дівчата навесні та вліті. На науку приймати не тільки євангельську молодь, а й молодь інших християнських віровизнань — дівчат від 16 років, хлопців від 18. Під психологічним оглядом цей вік дуже відповідний для ґрунтовної роботи, бо тоді молодь формує світо­гляд і характер. Вихованці повинні мати щонайменше народню школу. Для успішної роботи творити невеликі групи (30-40 осіб). Університетом кермує та надає йому тон управитель, що підбирає педагогічний персонал. Крім виховників, що живуть у бурсі ра­зом зо слухачами й мають над молоддю постійну опіку та догляд, до університету запрошується і сторонніх доповідачів з цікавими доповідями.

Слухачам на утримання встановити стипендії. Крім того брати від них місячні оплати, залежно від стану заможности (10-20 зло­тих).

Подаю деякі теми, які конче треба було б розгорнути й по­глибити в Євангельському Народньому Університеті. Не претен­дую на повноту програми, бо її укладатиме педагогічний персонал університету в порозумінні з єпископом.

Проблеми релігійно-морального характеру.

1.       Головні моменти з історії Церкви (узгляднити історію Ре­формації, на українських землях зокрема).

2.       Біблія та її розповсюдження (підкреслити добу перекладів на нові мови народів).

3.       Євангельський рух у світі та на українських землях (похо­дження й природа сект).

4.       Суспільні та політичні рухи останніх століть в освітленні Євангелії.

5.      Марксизм і релігія (релігійний рух у Советах).

6.       Християнство й соціяльні питання.

7.       Євангелизм і кооперація (розвиток кооперації на наших землях).

8.       Любов до Батьківщини в освітленні Євангелії.

9.       Євангельська культура на селі та в місті тощо.

Українознавство.

1.       Головні моменти з історії України. Культурна місія нашого народу на сході Европи. Призначення України.

2.       Головні моменти з історії українського письменства. Хри­стиянство в Україні. Гуманізм і Реформація. Український літера­турний рух під Московщиною й Австрією.

3.       Поети й письменники з християнським світоглядом (Шев­ченко, Куліш, Костомарів, Марко-Вовчок, І. Франко та інші). Го­ловні ідеї їхньої творчости.

4.       Найновіша, пореволюційна українська література. Трагедія українських письменників під червоним режимом за Збручем.

5.       Село та селяни в українській літературі (В. Стефаник, У. Самчук та інші).

6.       Українські землі (будова, границі, природні багатства, на­селення).

Загально-наукові теми.

1.       Цикл викладів з історії всесвітньої культури (підкреслити, як люди шукали істини з найдавніших віків). Виклади мають істо­рично-філософську основу.

2.       Боротьба духа з матерією впродовж віків. Відкриття й ви­находи.

3.       Історія земної кулі. Земля в усесвіті. Як постало життя на землі.

4.       Виклади з ділянки анатомії, гігієни й естетики. Про статеве життя.

5.       Фрагменти й образки з життя в чужих країнах (Швеція, Данія, Швайцарія, Англія тощо).

Для дівочих курсів треба опрацювати трохи відмінну програ­му. Присвятити чимало викладів жіночому рухові, хатньому госпо­дарству, гігієні й естетиці помешкання, а також вихованню дітей. Найголовніше звернути увагу на значення родини в житті нації та держави.

Крім тих, чисто наукових, викладів, звернути увагу на органі­заційне й товариське життя. Тут підходять такі теми: Що таке організація? Завдання організації за наших часів. Культура орга­нізованого життя. — Обговорити всі можливі форми культурно- освітньої роботи в КУЄМ (Кружок Української Євангельської Мо­лоді), — виклади, гутірки, часописи, бібліотека, радіо, прогульки, хори, інсценізації, театр, жива газета тощо.

Народній університет провадить внутрішнє життя згідно з опрацьованим правильником, в якім будуть точно визначені години праці, обідня пора, години вечірніх навчань і відпочинку. Певний час призначається на молитву й читання Св. Письма. На Богослу­жениях у церкві присутність слухачів обов’язкова”.

Загально цей проект зредагований граматно й віддзеркалює ясність і культуру думки автора та практичний підхід до справи. Коли б було не дійшло до вибуху Другої Світової Війни, то при здійсненні вищеподаного “Проекту” українська євангельська мо­лодь стала б справжньою окрасою УЄРРуху та його надійною май­бутністю. У даному випадку українські євангельські кола, як зда­ється, випередили західноукраїнських католиків і православних, бо ніде не було чути, щоб там хтось плянував організувати народ­ні університети для ширших кіл української молоді. Друга Світова Війна перервала діяльність згаданого Руху, який саме почав роз­ростатися та кріпшати.

Зогляду на те, що діяльність реформованого евангелизму й лютеранізму в Західній Україні не тільки зазублювалася, а іноді на­бувала характеру стислої й координованої співпраці, не зайво буде коротко згадати й про Лютеранський Рух серед західнього україн­ства.

Уже на самому початку українського організованого Єван­гельського Руху в половині двадцятих років колишній гр.-кат. свя­щеник, сумної слави Федір Сташинський приступив до УЄРРуху, а відтак визнав себе за лютеранина, і за благословенням суперінтендента німецької переважно лютеранської Церкви — Д-ра Т. Цеклера, почав провадити місійну роботу в Станиславові й око­лиці. Йому в допомогу став колишній “православний монах”, не зовсім виразного духовного обличчя — Яків Кравчук. Церква Д-ра Т. Цеклера дала їм у цьому напрямі свою підтримку. Сташинському найважливіші були обряди Гр.-Кат. Церкви, що їх він старався затримати в певній мірі в УЛЦеркві. Найперше він пе­ребрав літургію Івана Золотоустого та в дещо скороченому виді вживав при лютерському Богослуженні. Він мав возитися зі свяче­ною водою, кропилом, образами, хоругвами й навіть практикував свячення пасок.

Та після короткого часу своєї діяльности Сташинський зник з українського лютерського ґрунту й знову повернувся до Гр.-Кат. Церкви, залишивши по собі в Станиславові дуже сумні спомини та багато боргів. Згодом стало відомо, що він опинився в Чехо-Словаччині й там зліквідовано його, згідно за деякими джерелами, як провокатора. Одного ранку найдено його застріленого на вулиці одного міста в Чехо-Словаччині.

*

Коли ми вже тут опинилися при тих, що були основополож­никами УЛРуху в Галичині, то варто тут поза Ф. Сташинським, згадати й про його “однодумця” — Якова Кравчука. Про нього ми маємо деякі інформації, і вони досить багатомовні.

У “Вірі і Науці” за квітень 1934 p., ч. 4, стор. 14, із статті “Важлива пересторога”, що її написав проп. Т. Довгалюк (псев­донім Кир), довідуємося, що 1934 р. Я. Кравчук опинився був на Волині, і під протекторатом Лютерської Церкви з консисторією у Варшаві організував в м. Луцьку “Євангельську Церкву Східнього Обряду”. Про нього там пишеться, що він колишній православний, якийсь час був у гр.-кат. місії Редемптористів і там навертав пра­вославних волиняків до “Унії східнього обряду”. Звідти він опи­нився проповідником в українських лютеранських Громадах у Церкві Д-ра Цеклера в Галичині, де провадив непристойне життя. Там він попав до тюрми за підроблення документів. По цьому йо­го провід Лютеранської Церкви в Станиславов! післав на науку Богословія до Німеччини. За каригідне поступовання його викину­ли з духовної семінарії, а Д-р Цеклер усунув його з числа своїх проповідників. Тоді він опинився на Волині, але й тут він не побув довго, і звернувся з проханням, щоб його прийняли назад до Пра­вославної Церкви. Якийсь час про Я. Кравчука не було чути ні­чого.

Аж у книжці 3. Книша: “Перед походом на схід”, яка вийшла після Другої Світової Війни в Торонті, на стор. 70-72 читаємо:

“Не знати точно коли появився в Югославії осібняк, на прі­звище Я. Кравчук, родом мабуть з Волині. Крутився він по Бєлго­роді та ввесь час шукав дороги до сербської поліції. Студентка Оксана пригадувала його з Луцька, там він вдавав себе за про­тестантського пастора, ввесь час терся біля місцевого УНО, були на нього підозріння, як на провокатора. До Югославії приїхав з Парижу, де крутився біля протоєрея Бриндзана. Співпрацював до­сить грубо з польським консулятом, який, мабуть, “відступив” його бєлгородській політичній поліції. Післали його в Босню стежити за українцями, там він прикидався українським православним свя­щеником. І от одного дня він зробив наглий донос, наче б то роз­крив він тайну шпигунську організацію серед українців, спрямо­вану на співпрацю з німцями проти безпеки югославської держави. Кравчук плутався при доочних переслуханнях, не знав, як брехати, попадав у суперечності. Це надокучило сербам, і вони збили його на кисле яблуко, а всіх арештованих випустили, ще й перепросили. Пізніше Я. Кравчук був на службі Ґестапа Люблинського Дистрик­ту в Польщі”.

Один українець, що жив тоді в Югославії, до паст. В. Боров­ського про повищесказане писав дня 16 вересня 1975 року таке: “Зустрів я Я. Кравчука тільки раз. Після його відвідин нас ареш­товано. Закидали нам зв’язки з хорватськими “Усташами”. Тоді говорилося, що донос на нас зробив о. Кравчук. Усі до нього від­чували несмак, чи радше погорду”.

У листі до паст. В. Боровського від другого українця з дня 13 вересня 1975 р. пишеться: “Я. Кравчук прикривався православ­ним (у сербській Церкві) священиком. У рясі він зустрічався, річ ясна, з блакитно-жовтою стрічкою на грудях з нашими студентами і не студентами. Говорив дуже патріотично. У суді виступав про­ти арештованих, які завдяки йому й були арештовані. Мабуть його ніхто «є підозрівав, що він на чиїйсь службі”.

Коли скінчилася війна, Я. Кравчук опинився в таборах Перемі­щених Осіб у Західній Німеччині, а коли його там викрито, він десь зник. По якомусь часі прийшла вістка, що він опинився в Харкові. Виходить, що він вернувся туди, звідки й прийшов.

Незадовго перед друком цієї Історії потрапила в наші руки копія листа, що його написав був пастор JI. Бучак з Коломиї 27-го грудня 1929 року до пастора П. Крата. У ній він пише про долю Ф. Сташинського таке:

“Кажуть, УВО (Українська Військова Організація) розстрі­ляла Сташинського за провокацію... Це для нас наука: не треба брати до праці невідомих людей та ще давати їм провід”. (З архіву УЄО).

Паст. П. Крат у своєму нарисі “УЄРух та Євангельска Церква А. і Г. Віровизнання в Польщі”, який у недокінченому манускрипті переховується в архіві УЄО, висловлює такі думки про Ф. Сташин­ського :

“Не раз здавалося, що Сташинський поліційний агент, а часом він виявляв велику прихильність до большевизму; у кожному разі доведено, що Сташинський був у близьких взаєминах з редакцією “хлібоїдського” (угодового) органу “Селянське Слово” в Станиславові”.

У цій самій праці паст. П. Крат отак характеризує Сташин­ського:

“Сташинський був розпиячений... гр.-кат. духовник, що вже був і православним священиком в Росії і гр.-кат. місіонером в Бра­зилії. Мав великі здібності до схоплення науки, але не мав жадних основних чеснот. Попри пиятику курив майже безперестанку. Десь на Великій Україні мав полишену жінку і дитину”. (З архіву УЄО).

Саме коротко перед тим, як ця праця мала йти до друку, в наші руки попав тижневик “Новий Шлях” з дня 11-го листопада 1978 p., в якому ми знайшли на 3-тій сторінці розвідку Зиновія Книша: “На життя і смерть...”, в якій згадується й Федора Ста­шинського. Про нього там пишеться:

“Федір Сташинський, з Перемишлянського повіту в Галичині, перед війною виховувався в оо. Василіян, покинув їх, перейшов на православ’я, потім знову вернувся до католицизму. Його спеціяльність — нишпорити коло церковних кіл. Підсунувся навіть до мит­рополита Шептицького, як стенографіст його проповідей. Нарешті перекинувся до всяких розвідок, якийсь час навіть пливав у грошах і жив на широку скалю в Празі. Потім подався за шефа протирозвідки Української Військової Організації. Тепер остаточно і скрізь скомпрометований. — Скільки таких більших чи менших донощи­ків, польських вислужників топтали галицько-волинську землю — не сила взяти на облік... Деяких таки досягнула каральна рука УВО, ще заки почалася війна. І знову ж майже нічого про них не відомо, бо в таких справах ані ніхто не списував протоколів, ані не заводив реєстрів”.

Як уже було зазначено: в роз’єднанні УЄРРуху зовсім певно діяли і таємні ворожі агентурні чинники, бо не тільки загадково згинув Ф. Сташинський, про якого ми тільки можемо майже певно здогадуватися, на чиїх послугах він був, але й його близький “од­нодумець” — Я. Кравчук, виявився пізніше також агентурною осо­бою. Отже читачеві не тяжко тут додуматися, хто стояв за цими осібняками, і чому саме?

Та якби там воно не було, коли б обидва згадані євангельські рухи були могли далі нормально розвиватися, то напевно було б дійшло до церковної єдности між ними. Це була тільки справа часу. Все це залежало від здобуття повної самостійносте УЄРЦер­кви й матеріяльного забезпечення для українських лютеранських проповідників. В обох рухах про це поважно думалося, і в цьому напрямку діялося. Кожен українець-євангелик, що був патріотом, бачив, що тут щось не в порядку, а в лютеран у цьому напрямку провід провадив паст. Іларіон Шебець, колишній вояка Української Галицької Армії.

Так започаткований УЛРух у Західній Україні не міг належно розвиватися. Провід Церкви Д-ра Цеклера старався за всяку ціну рятувати УЛРух між українцями. Він старався знайти відповідно­го провідника, який зміг би очолити той Рух. У тому часі вивчав у Тюбінгені (Німеччина) лютерське Богословіє Теодор Ярчук, який перед тим скінчив католицьке Богословіє в Римі. Через латинство, що до нього тягнув єпископ Хомишин, і целібат запроваджуваний у Гр.-Кат. Церкві, Т. Ярчук, який мав наречену, перед своїм ви­свяченням на гр.-кат. священика, перейшов на сторону українсько­го лютеранства. Закінчуючи свої студії в Римі, він отримав перед своїм висвяченням відпустку в 1926 році, щоб вернутися на бать­ківщину і отримати від батьків благословення. Затримавшись по дорозі в Станиславові, він почув з євангельської церкви спів укра­їнських релігійних пісень. Вступив до церкви, він завважив велику різницю між обладнанням католицької й євангельської церков, пе­рейнявся євангельським Богослужениям і, замість вернутися зго­дом до Риму, пов’язався з Д-ром Цеклером і його Церквою. Т. Яр­чук став пастором УЛГромади в Станиславові. (Hilarius Schebetz: DAS EVANGELIUM IN DER UKRAINE, Erlangen 1932, стор. 6). Отже його взяв Д-р Т. Цеклер до Станиславова, щоб він перебрав місце Сташинського і став у проводі УЛРуху. Паст. Т. Ярчук узявся ду­же совісно до своїх завдань. Він почав поступово усувати теат­ральність, що її запровадив Сташинський, затримуючи тільки де­що, що на його думку було важливим, між іншим, співану літургію, яку сам переробив з літургії Івана Золотоустого. Він був здібною людиною, добрим організатором та мав публіцистичний талант. Його деякі оповідання й нариси, помішувані в “Українській Рефор­мації”, зраджують іноді непересічний хист. Він перебрав у Ста­ниславові провід Української Місійної Лютеранської Ради, видавав часопис “Стяг”, місячний журнальчик “Новий Світ” та летючку “Прозри”, а крім того написав низку євангельських брошур, звер­нених проти навчання й порядків, як Католицької, так і Православ­ної Церков, бувши непримиренним визнавцем навчання Д-ра Мар­тина Лютера. Пастор Т. Ярчук підібрав чимало молодих людей та вислав їх на науку лютеранського Богословія, щоб посилити між українцями лютеранізм. Він обстоював погляд, що лютеранство відповідає більше духовним вимогам українського народу, що сво­го часу “твердив” і Ф. Сташинський. Його піонерська місійна пра­ця при поширюванні навчання лютеранізму серед українців виста­вила його на становище одного з творців українського лютера­нізму.

До 1939 року було затруднених у місійній лютеранській діяль­ності між українцями близько 15 місійних робітників при їхніх церковних Громадах у Галичині та започаткованій місійній роботі на Волині. З тих Громад найважливіші були в таких місцевостях: Станиславів, Богородчани, Манява, Єзупіль, Побереже, Товмач, Палагіче, Верб’ятин, Лазарівка, Камінне, а також кілька осередків на Волині, між іншим у Луцьку.

Паст. Т. Ярчук, а також І. Шебець, мають чималі заслуги в розбудові та поширені УЛРуху в Західній Україні. Вони поставили його на національну основу. Обидва вони були віддані своєму на­родові й своїй Церкві та трудилися для української євангельської справи лютеранського віровизнання. Різнилися вони між собою в їхній діяльності хіба тільки тим, що коли паст. Ярчук проявляв майже сліпу відданість Д-рові Цеклерові, то паст. Шебець праг­нув цілий час до усамостійнення УЛРуху та до пов’язання його з УЄРРухом.

У 1939 році паст. Ярчук був арештований органами НКВД і засуджений на 10 років важких робіт. Від тієї пори не пощастило нічого певного довідатися про нього, тим то не знати, чи він ще живий, чи загинув десь на Сибіру. Паст. Шебець помер під час Другої Світової Війни. Він очолював тоді провід УЛРуху в Гали­чині. Не тільки УЄРЦерква, але також і УЛЦерква мала свої втра­ти в людях від большевицького терору. Більшість з їхніх місійних працівників врятували тоді себе тим, що подалися на Захід. Між арештованими й вивезеними тоді українськими лютеранськими місійними робітниками були ще — пастори Василь Волосянка, Сергій Остапович та Іван Пищук.

Український лютеранізм міг бути трохи слабшим Рухом від реформованого евангелизму в Західній Україні. Він не мав на но­вітньому українському ґрунті такої підготови, як реформований євангелизм, якому допомагали заокеанські євангельсько-реформовані діячі з УЄО в ПА. Цей Рух врятували пастори Т. Ярчук і І. Шебець, які своєю діяльністю зуміли зреабілітувати його в очах, як українського, так і чужинецького протестантського світу.

Після загальної характеристики поодиноких періодів історії УЄРРуху в Західній Україні та зупинці на деяких особливих поміт­ніших його моментах не зайво буде перейти до докладнішого огля­ду явищ, подій і фактів того Руху за останніх років перед Другою Світовою Війною, бо вони важливі для безсторонньої оцінки історії УЄРЦеркви.

Як уже зазначено, кожний із згаданих періодів історії УЄРРу­ху в Західній Україні між двома світовими війнами потребує окре­мої міри в оцінці, бо кожний із них має свої питоменності. Перший період — це рання весна першого євангельського посіву на ґрунті сердець західніх українців. То був час, коли світ євангельських ідей робив перші кроки в промощуванні собі шляху серед переш­код і від своїх і від чужих. Наші евангелики збиралися на біблійні години (“штунди”) й Богослужения. Діяльність загального УЄРу­ху, а в тому і УЄРРуху, у перших роках після Першої Світової Вій­ни мала не раз напів-катакомбний характер. Цих наших євангели­ків цькували, виклинали в проповідях, відсуджували від чести, сумління й патріотизму, роблено труднощі в похованнях померлих на цвинтарі, як недостойних лежати з католиками, при чому трап­лялися випадки, коли їм давано місце на цвинтарі серед похова­них злочинців і самогубців, бо місцеві парохи не дозволяли ховати їх серед своїх парафіян (R. Wagner: DIE UKRAINISCH-REFORMATORISCHE BEWEGUNG IN OSTGALIZIEN. Marburg 1938, стор. 25-28). До речі, ми не подаємо цитат з цієї німецької книжки, щоб ствер­дити наші слова про переслідування, бож це загально відомі фак­ти. Даною життєписною нотаткою ми хочемо тільки показати, що ті переслідування українських євангеликів від своїх таки людей знайшли відгомін на сторінках чужих публікацій, що аж ніяк не може принести доброго імени новітньому українству, бож то робилося на території Европи в XX столітті! Але в тих пересліду­ваннях гартувався і поширювався УЄРух. Ряди наших євангели­ків побільшувалися з часом, по селах творилися нові гуртки людей, які думали згідно з євангельською наукою й поступово приставали до Руху.

І серед нашої інтелігенції траплялися одиниці, які наважували­ся покинути “батьківську віру” та перейти до євангельського табо­ру. У двадцятих роках нашого століття на Рідних Землях робити це було не так легко. Така людина практично майже опинялася поза межами товариського життя, а іноді й громадського. У місті таких людей часто бойкотовано, а на селі іноді переконувано з допомогою кулаків і погроз, до речі часто не без тихої заохоти з боку своїх парохів. Для прикладу таких переслідувань згадаємо про напад 9 квітня 1926 року на євангельських реформованих про­повідників між Печеніжином і Молодятином, про що ми вже передніше згадували. Паст. Л. Бучак, який жив якийсь час у Молодятині, не їздив до Коломиї через Печеніжин, тільки був змушений добиратися горами до залізничої станції в Саджавці, бо завжди можна було сподіватися на небезпеку нападу. Одного літа відбу­вався похорон немовляти в селі Іспасі. Ховав паст. В. Боровський. Це міг бути 1932 або 1933 рік. Коли похоронний похід підійшов до цвинтаря, кілька місцевих селян не впустили його на цвинтар, хоч це була власність Громади. Учасники походу на чолі з проповідни­ком були змушені залишити домовину з немовлятком перед цвин­тарною брамою на відповідальність війта села. Щойно на другий день повітове староство в Коломиї наказало війтові не перешко­джати в похороні, і дитину поховано на цвинтарі. Навіть паламар гр.-кат. Церкви почав дзвонити на дзвіниці під час докінчування похорону, за що дістав догану від священика. Знову ж один похо­рон у Підгайчиках мав зовсім інший вигляд. Одна католицька жін­ка, що була на одному євангельському похороні, заявила, що по її смерті вона хоче бути похована евангеликами. Не минув рік, як вона справді померла. Перед смертю вона ще раз просила, що вона таки бажає євангельського похорону. Це був особливий по­хорон, на якому було дуже багато людей. Усе відбулося врочисто й без ніяких перешкод.

Зокрема на увагу заслуговує те, як ставився український за­гал до УЄРРуху в особливих умовах західноукраїнського життя. Було б помилково обвинувачувати в чомусь цілий загал. Цей за­гал ставився до свого Руху різно, залежно під яким впливом хто перебував. Провідна верства цього суспільства здебільшого тур­бувалася політичною проблематикою. Національне-політичне ви­зволення — ось що становило головну мету їх життьових змагань. Провідні чинники цієї верстви вважали, що шкода витрачати час і енергію на змагання в релігійній площині. Вони були того погля­ду, що українські євангелики, а в тому й УЄРРух, створює релі­гійну крамолу й роздвоєння в народі. Так думали кола католиць­кого й православного духовенства, політична партія Українське Національне Демократичне Об’єднання (УНДО), наш націоналіс­тичний табір молодшої генерації, кола, пов’язані з Католицькою Акцією та інші, які безпосередньо, чи посередньо були під впливом згаданих чинників. Деякі кола нашого селянства й робітничого за­галу, які більше, чи менше схилялись до ідей таких наших поста­тей, як І. Франко, М. Драгоманів та інші, ставилися назагал при­хильно до УЄРРуху, але що ж можна було діяти, коли кола Като­лицької Акції й поодиноких її фракцій, а також головні наші політично-громадські організації тримали в своїх руках і під своїми впливами майже ціле наше загально громадське, культурно-освітнє й економічне життя? Назагал кожний, хто мав працю в різних українських інституціях і товариствах, не міг навіть думати, щоб стати членом УЄРРуху, бо тим самим міг втратити працю. Тому багато з наших інтелігентів були невільниками своєї професії у даному випадку. Це було помітне також серед наших інтелігентів вільної професії, найперше на провінції. Вони тримтіли за своїх клієнтів. Коли я, мовляв, зірву з традиційною Церквою, то мене буде бойкотувати моя клієнтура.

У таких умовах тільки сильні та здібні до самопосвяти одиниці наважувалися приступати до УЄРРуху. У літку 1925 року при­став до УЄРРуху гр.-кат. священик В. Федів. Взагалі на Покутті започаткували УЄРух кілька осіб, які вирізнялися своїм походжен­ням і станом. Перший із них був адвокат — Д-р Р. Морозович із Городенки. Другий священик В. Федів, парох села Камінок Малих біля Коломиї. Він симпатизував Українській Автокефальній Пра­вославній Церкві в Україні та почав був запроваджувати україн­ську мову в Богослужениях у своїй парафії без згоди свого єпис­копа Г. Хомишина. За це В. Федів потрапив у конфлікт із своєю церковною владою. Третій був селянин — Р. Кваснюк. З наших інтелігентів належить також згадати Д-ра Романа Домбчевського зі Стрия, який був адвокатом і також перейнявся євангельським Рухом.

Перший період історії УЄРРуху в Західній Україні зростав спонтанно головно силою внутрішніх, тобто українських обставин

—    релігійно-психічних чинників, а саме, з глибокої віри й при ба­жанні пізнати Божу Правду зі Святого Письма — Біблії. У своєму остаточному висновку вищецитований пастор Д-р Р. Вагнер у своїй публікації старається в деякій мірі пов’язати УЄРух, а зокре­ма УЄРРух із німецькими культуртрегерськими амбіціями, цебто бути носіями культури, а може й політично-експансивними, які ви­явилися за часів Другої Світової Війни на Сході Европи. Він пи­ше: “Релігійна й духова історія українців у чималій мірі була під впливами німецької культури. Німецька колонізація також у релі­гійному відношенні була діючим носієм німецького культурного післанництва у Східній Европі” (стор. 50). Того роду погляди на­лежить прийняти більш, як з поважним застереженням, як виразні симптоми аргументації німецького походу на Схід Европи. Ясно, що від таких тверджень віє духом німецького “гону на схід”. УЄРух взагалі, а зокрема УЄРРух, при своїх релігійно-церковних, загально національних, культурних і соціальних умовах і можли­востях не конче потребує опиратися на взірцях чужих культурдуховостей, хоч він може й дещо від інших запозичити. Взагалі в світі існує обмін духовними й всілякими іншими вартостями. Скарбниця української культури-духовости й історично-національних та релігійних традицій така прадавня й багата, що згаданий Рух має з чого для себе черпати для свого релігійно-культурного оформлення. І такий саме курс повели відповідальні чинники УЄРРуху від самих початків свого організованого життя й діяль­ности. Релігійно-церковне й культурне життя й діяльність того Руху базувалися найперше на національному, а не на інтернаціо­нальному, хоч і останнього не легковажилося. Другий період істо­рії того Руху був творчим шляхом поєднання євангельського хри­стиянства з українською духовістю — творення єднання україн­ського світогляду з євангельською наукою Ісуса Христа та Словом Божим взагалі.

Не зайво буде подати в’язанку подій і фактів, з яких деякі бу­ли чисто місцевого характеру. З них читач зможе виробити собі загальну картину тодішнього росту УЄРРуху в Західній Україні серед перешкод і переслідувань після приїзду з Америки передніше згаданих проповідників. Неможливо подати на цих сторінках всіх євангельських Богослужень, конференцій і зборів. Завдання авто­ра в даному випадку — змалювати загальну картину розвитку того Руху, тим більше на чужині в умовах певної недостачі джерельно­го матеріялу, як особисто-архівного характеру, так і євангель­ських публікацій. Усе ж таки деякі більш особливі й джерельно до­ступні нам дані з історичних матеріялів того Руху можуть бодай частково причинитися до ліпшого насвітлення його росту й діяль­ности.

Ось 8-го січня 1926 року відбулося в німецькій євангельській церкві в Коломиї-Багінсберг урочисте українське євангельське Бо­гослужения з участю українського й німецького хору та сольоспіву Д-ра Р. Морозовича. Позатим виступали, як промовці — паст. В. Федів і німецькі пастори Вайдауер з Коломиї та Клей із Станиславова.

20-              го червня 1926 року членство українських євангельських міських Громад — Станиславова й Коломиї складалося вже із сотні вірних.

Із села Микитинці, якихось 4 кілометри від Станиславова, при­ходило досить багато селян на євангельські Богослужения до Ста­ниславова, заявляючи, що й інші селяни з їхнього села бажали б почути проповідь Євангелії. їхнє бажання виконано й 4-го липня 1926 року відбулося в тому селі перше євангельське Богослужения з участю багатьох мешканців села, і то так, що не можна було їх усіх вмістити в селянській хаті, пристосованій на скору руку на молитовне приміщення.

У селі Крехівці біля Станиславова евангелизм також здобув собі прихильників і вірних. Деякі з мешканців того села перейня­лися тим Рухом і щонеділі приходили до Станиславова на єван­гельські Богослужения.

На особливу увагу заслуговує також село Підгайчики. УЄРГромада належала там до найкращих і найбільш здисциплінованих Громад того Руху вже в початках його існування. Вона ви­явила себе зрілою також і в національно-громадському відношенні, бо під час сільських виборів 1927 року здобула в сільській Раді на

40    радних 13 місць для своїх членів-євангеликів і 8 місць для при­хильно настроєних до евангелизму селян. Начальником Громади і секретарем були особи з УЄРРуху. З 450 хат у Підгайчиках 150 належало до тих, що перейшли на евангелизм. Підгайчики стали церковною Громадою парафіяльної округи Коломия від 1928 року.

В окрузі Копичинці на Поділлю УЄРРух почав робити великий поступ у своїй роботі, тим то виявилася потреба закласти там но­ву місійну станицю 21-го листопада 1929 року в селі Перемилові. Для Богослужения вибрано залю місцевої Читальні “Просвіти”. На святочне відкриття тієї станиці прибуло шість проповідників, ні­мецький євангельсько-реформований пастор П. Роєр, вікарій Д-ра Т. Цеклера — паст. Клей, і пастори 3. Бичинський, П. Ярем­ко, І. Пищук і Т. Ярчук. У залі було близько 400 осіб, не беручи до уваги тих, які з браку місця були примушені стояти надворі й слу­хати проповіді через відчинені вікна.

Разом із ростом УЄРРуху давався відчувати дошкульно брак молитовних домів і приміщень, потрібних у церковному й куль­турному житті українських євангеликів. Адміністраційна влада робила перешкоди у відбуванні Богослужень, мовляв, у приватних хатах не вільно збиратися. Тим то в другій половині двадцятих і на початках тридцятих років почалося будівництво українських євангельських молитовних домів, каплиць, чи церков.

Ось 19-го серпня 1927 року відбулося в Молодятині відкриття першої української єв.-реф. церковці, що її побудовано на ґрунті Р. Кваснюка. В тому відкритті взяло участь біля 300 осіб, як наших євангеликів, так і симпатиків Руху. У Богослуженні брали участь такі проповідники: В. Федів, П. Крат, JL Бучак і Іван Яцентій із США. Присутніми були також чотири українські студенти, які ви­вчали євангельське богословіє. Відкриття перепровадив паст. П. Роєр із Йозефсберґу біля Стрия, заступавши Д-ра Т. Цеклера.

21-               го серпня 1927 року відбулося відкриття єв.-реф. моли­товного дому в Підгайчиках, що його перепровадив паст. П. Роєр. Один з українських євангеликів, який виїхав до Америки, залишив УЄРГромаді там свій дім, що його перероблено на молитовний дім. У відкритті взяло участь якихось 600-700 осіб.

22-             го  червня 1930 року відкрито церковцю УЄРСтаниці в селі Верхівці на Поділлі. Святочну промову виголосив паст. П. Яремко, який тоді обслуговував ту околицю, а відкриття перепровадив паст. П. Роєр з участю багатьох людей.

14-го грудня (чи 14-го березня?) 1930 року відкрито в Коло­миї церкву з приміщенням для парафіяльного уряду. Відкриття перепровадив Д-р Т. Цеклер, а святочну проповідь виголосив пас­тор В. Демчишин із Станиславова. Після відспівання пісні “Могут­ня в нас Твердиня-Бог!” виголошувались привітання.

10-го серпня 1936 року відкрито в Коломиї першу УЄРШколу ім. М. Грушевського, що мала мати 7 кляс. З тієї нагоди з’явилася в журналі “Віра і Наука” за жовтень 1936 рік інформаційна стат­тя. Ця школа постала завдяки фінансовій допомозі організованого в Голляндії Комітету “Українська Шкільна Поміч”, очолюваного пастором Ф. Дресельгоїсом. Відкриття перепровадив єпископ В. Кузів. З огляду на важливість події подаємо статтю з “Віри і Нау­ки” в скороченні:

“Заходами Окружного Парафіяльного Уряду УЄРЦеркви в Коломиї з цим шкільним роком відкрито першу на українських зем­лях євангельську школу. Це великий здобуток в ділі УЄРРуху, яким радіють серця всіх членіх УЄРЦеркви і її симпатиків.

Одною з причин відкриття цієї школи було те, що діти еван­гелики, у наявних школах державних, чи українських приватних, були трактовані не по-людському, найперше від уніятського духо­венства, а також від учительського персоналу. Злоба й ненависть виявлялися в кожному слові чи ділі так, що ці маленькі діти були правдивими мучениками за правду Христову. Скарги до шкільної влади мало допомагали.

Але Господь у Своїм милосердю післав нашим діточкам при­ятелів в особі пастора Дрессельгойса та великого числа голляндських учителів, які допомогли своїми пожертвами відкрити нам свою школу... Честь і слава цим нашим братам у Христі за їх чес­ну і безкорисну допомогу, бо то вияв справжньої євангельської любови між народами, що увірували і прийняли Христа, як Світло свого щоденного життя.

Нововідкрита школа має вже тепер 32 дітей різних кляс і дві учительські сили. Управитель її п. Карло Новак, досвідчена педаго­гічна сила, що дає цілковиту певність доброго навчання й належ­ного виховання дітвори, і бути їй на належній висоті. Половина учнів — то діти з довколишніх сіл, батьки яких зрозуміли вагу євангельської школи та не пошкодували коштів, щоб примістити їх у місті, на спільнім помешканні, де також їм забезпечений відпо­відний догляд і опіка”. Автор статті узагальнює дещо справу, бож всюди не переслідувано українську євангельську дітвору.

Як видно з вищеподаного, то Коломия стала осідком україн­ського євангельсько-реформованого життя, а найперше місцем урядування єпископа В. Кузіва.

Євангельська Церква А. і Г. Віровизнання в Галичині мала між іншим 10 українських лютеранських проповідників і 2 україн­ські євангельсько-реформовані. При тому не зайво буде пригада­ти, що при тій Церкві залишилося крім української лютеранської групи ще й дуже незначна частина українських реформованих євангеликів, тоді як переважна частина реформованих українців оформилася у свій Союз, який зірвав остаточно з Церквою Д-ра Т. Цеклера, і після приступлення до ЄРЦеркви в Польщі здобув ста­тус в лоні тієї Церкви, як самостійна УЄРЦерква.

У зв’язку із цим статусом став актуальним вибір єпископа ті­єї Церкви. Рукоположения на єпископа — пастора В. Кузіва відбу­лося в німецькій євангельській церкві в Коломиї 15-го вересня 1935 року. Рукополагав його суперінтендент С. Скерскі з участю українських і закордонних пасторів. Рукоположения єпископа В. Кузіва становило надзвичайну подію в історії того ж Руху. Тому не дивно, що з приводу тієї події появилася на сторінках “Віри і Науки” широка стаття-документ даної події: “В день Ювілею УЄРЦеркви”. Подаємо її в цілості:

“Дня 15 вересня ц. р. наша Церква святкувала Ювілей свого десятьлітнього відродження. Цього пам’ятного дня, в Коломиї, в дотеперішньому центрі УЄРРуху, відбувалася велика врочистість, в якій взяли участь представники світових Євангельсько-Реформованих Церков та велике число членів і делегатів наших Громад. Ця небуденна подія в житті нашого народу, це велике свято здій­снення ідей великих Синів України розпочалося о годині 9-тій ра­нішнім Богослужениям, до якого стали всі духовники нашої Церк­ви, як і представники закордонних Церков.

При звичайних умовах велика заля місцевої церкви на цей раз стала тісна. Крім стиску велике число вірних стояло у дверях і біля вікон. Особливо радісний настрій панував у серцях сестер і братів, що з далеких околиць прийшли звеличати ці історичні хвилі. У мо­литвах і піснях відчувалися бадьорість, певність і стійкість, бо й справді шлях десятилітньої боротьби був надто тернистий, повний наруг, кпин і понижень, а закінчення його — радісне у світлій пе­ремозі. Так, цей десятилітній Ювілей і все те, що цього дня стало­ся, це велика перемога, це воскресіння з духовної мертвоти до но­вого й радісного життя у Христі.

І щиро й повно раділи наші серця, раділо й небо, бо щедрою рукою промінням свого сонця золотого благословило хвилі завер­шення нашої перемоги.

Спільна молитва, пісня “Боже Єдиний”, благословення і — ду­ховні й вірні покидають церкву, щоб на вулиці стати в довгі ряди й рушити походом на Баґінсберґ, до німецької євангельської церк­ви, де тому 10 років, тут на Покутті, вперше по кількох століттях відбулося перше українське євангельсько-реформоване Богослу­жения.

У поході взяло участь близько 600 сестер і братів з ближчих і дальших громад нашого Покуття й далекого Поділля (Кобиловолоки). А загальне число учасників Ювілею переходило поза ти­сячку.

На чолі походу йшли маленькі діти, щось із сто, прибрані в мальовниче гуцульське вбрання. Попереду двоє дітей несло гарно прибраний напис, на якому було намальоване Святе Євангеліє і текст: “Слова, що Я кажу вам, це дух і життя”. За дітьми йшли вищі духовники нашої й закордонних Євангельсько-Реформованих Церков на чолі з пастиром-кандидатом на єпископа проф. В. Кузівом. Позаду йшли делегати й члени громад.

На Баґінсберґу місцева німецька євангельська громада, на чолі із своїм пастором дуже тепло зустрічали наш похід. Вже зда­лека було чути радісне биття дзвонів, а коли духовенство й гості переступили поріг церкви, місцевий хор привітав їх могутньою піснею: — “Вітайте!”

Простора німецька церква ледве вмістила в своїх мурах таке велике число вірних, що прийшли зложити подяку Богові за багаті жнива на Його ниві.

Розпочалося урочисте Богослужения з участю хорів коломий­ської Церкви та “Каменярів” з с. Княждвору. Коротку, але змі­стовну проповідь виголосив паст. М. Жураковський. Опісля роз­почався акт рукоположения на уряд Єпископа — паст. Василя Ку­зіва, який перепровадив Суперінтендент С. Скерскі при асисті двох сеньйорів, пасторів Шефера і Роєра.

Першого Єпископа УЄРЦеркви гарячим словом вітали достой­ні гості — представники закордонних Церков, бажаючи йому і ці­лій УЄРЦеркві великих жнив між нашим народом. Стільки тепла, бадьорости, стільки братерської любови звучало в їх промовах, що у кожного з присутніх серце наповнилось щирою подякою небес­ному Отцеві за те, що післав нам так багато щирих приятелів. Ця врочистість закінчилася хрищенням трьох дітей, що збагатили со­бою ряди Христових воїнів, — ряди тих, яких батьківською вірою буде не традиція, не обрядовість, а Заповіт Христів.

Пополудні відбулася врочиста Академія з широкою програ­мою, на яку зложилися: спільна молитва, похвальна пісня, промо­ва Єпископа В. Кузіва, відчитання надісланих привітань і виголо­шення усних представниками Канади й Великої Британії, чеських реформованих Громад — Д-ром Жіжкою і промова редактора “Ві­ри і Науки”, деклямація, спів хору “Каменярів” з с. Княждвора й вистава п’єси”.

Так виглядає розповідь про рукоположения пастора В. Ку?іва на єпископа УЄРЦеркви. Характеристичне явище тут те, що акт рукоположения відбувся по двох роках від ухвали утворення са­мостійної УЄРЦеркви на Синоді ЄРЦеркви в Польщі. Десятиліт­ній Ювілей УЄРЦеркви (1925-1935) став саме доброю нагодою для відбуття акту рукоположения.

Українські реформовані евангелики виявили також діяльність і в суспільно-допомоговій площині. Були спроби опіки і над україн­ськими сиротами. їх робив паст. В. Федів, який був прийняв декого з сиріт до власної хати. 1926 року заложено фундамент під будову українського євангельського сиротинця в Коломиї, який, на жаль, проіснував недовго.

Згадаємо ще кілька важливіших моментів з історії того Руху.

16-го вересня 1928 року відбулося відкриття лютеранської церковці в с. Крехівці. Урочисте свято розпочав вступним словом і молитвою Д-р Т. Цеклер, а паст. В. Федів виголосив проповідь. Після виступів хору паст. JI. Бучак пригадав у своєму слові при­сутнім, що перші корені евангелизму серед українського народу постали вже в добі Реформації. Громади й поодинокі члени зокре­ма пам’ятали й про християнський обов’язок плекання і поглибленняня свого духовного життя. У місяці березні 1934 року відбулися в поодиноких наших євангельських Громадах молитовно-місійні тижні, а при тому також спеціяльні тижневі Богослужения для ді­тей.

Звісно, що ми маємо на сторінках тодішньої євангельської преси багато більше дрібних різних звідомлень, дописів про від­буття Богослужень, зібрань старших, чи молоді, діяльности різних гуртків, епізодів із різних євангельських осередків і поодиноких осіб та з тодішніх обставин, серед яких доводилося працювати. Активні учасники тих, на перший погляд, дрібних подій, стали по­середніми творцями важливих і світлих моментів бувальщини УЄРРуху в Західній Україні. Це ті часто незнані воїни й безіменні герої сірої, повсякденної праці на ниві церковного життя, і осо­бистої місійної діяльности кожного члена й навіть активного симпатика Руху. їм отож і належиться признання й вдячність, тим більше, що їхні імена часто забуті в дрібних хроніках місцевих євангельсько-реформованих осередків. Без них і провід Руху не міг би був багато зробити.

Реформовані евангелики, євангельські християни, баптисти і християни євангельської віри — п’ятидесятники стали в загально протестантському світі найближчими одні до одних у віровизнанні, тобто у світоглядово-догматичному розумінні.

Присвятивши в історії УЄРРуху в Західній Україні трохи ува­ги Українському Лютеранізмові з приводу спільних моментів у їхній історії, не зайво буде згадати й про Рух Українських Бап­тистів, тим більше, що від реформованого евангелизму до баптис­тів майже один догматичний крок -— справа хрищення. Як відомо, баптисти христять у свідомому віці через занурення дорослих осіб. В історії загально Євангельського Руху в Україні приходило не раз до братніх відносин і певної співпраці через особисті зв’язки і через міжцерковну співпрацю реформованого евангелизму з баптиста­ми і п’ятидесятниками. Тим більше, що зародження східноукраїн­ського баптизму в минулому столітті мало свої корені в пієтистичному євангелизмі реформованих німецьких колоністів у Східній Україні, про що вже була докладніша мова у вступі видавця до цієї історії.

У Західній Україні також були особисті зв’язки між членами обидвох тих віровизнань, що могло навіть позначитися деякими впливами одних на одних, якщо вже не в світоглядово-догматичному розумінні, то щонайменше у виміні думок, видань та това­риському й громадському житті, тим більше, що й на ґрунті за­хідноукраїнського баптизму й п’ятидесятників появилися освічені й національно свідомі одиниці. До цих баптистських діячів можна зачислити: Івана Підгорецького, Івана Петраша, Симона Білинського, першого редактора журналу “Післанець Правди”; Григорія Домашовця, В. Перетятка, Іллю Кубрина, Петра Олишка, JI. Жабка-Потаповича, Г. Урбана, Миколу Лютого, Івана Майкута, Нико­дима Лукіянчука та інших. Все це були ідейні і жертвенні релігій­ні діячі.

На Волині, Поліссю й Підляшшю були знані й поширені ще з часів царської Росії різні євангельські угруповання, а між ними євангельські християни й баптисти, а пізніше п’ятидесятники. Цей Євангельський Рух на українських землях провадився в чисто ро­сійському дусі, а їхні Богослужения відбувалися московською мо­вою. Проповідниками цього Руху були між іншими, росіянин І. Проханов і українець В. Марцінковський. За часів Першої Світо­вої Війни деякі наші люди в Галичині потрапили, як австрійські во­яки, в російський полон, і там познайомилися також і з баптиз­мом. Повернувшись із полону, вони й стали зав’язком Баптистського Руху. Отже в Галичині Рух Євангельських Християн і Баптистів почався щойно від початку двадцятих років. Між євангельськими християнами й баптистами немає майже ніякої віровизнаневої різ­ниці. Тому обидва ті Рухи злилися в Галичині в одно, назвавши се­бе українськими баптистами. Перенесений з Волині й Великої Укра­їни баптизм у Галичину мусів силою факту українізуватися серед назагал національно свідомої західноукраїнської спільноти, коли хотів мати якісь успіхи. Отже проповідування українською мовою, користування українською Біблією та видання релігійної літера­тури цією мовою стало передумовою успіху.

Той Рух почався від селянських, а згодом і робітничих кіл га­лицьких міст, людей без належної освіти й національної свідо­мосте. Але він успішно поширювався. 1921 року вернувся з Пів­нічної Америки молодий проповідник баптистів, який закінчив там проповідницьку школу — Іван Семенина. Уже на початках своєї місійної діяльности він видав співаник “Пісні Паломника” україн­ською мовою. Цей Рух не мав на початку відповідно вишколених людей, які могли б обняти провід, але з часом знайшлися й відпо­відніші одиниці на провідні становища цього Руху.

Після упадку української державности 1917-1920 років багато з інтелігенції, а в тому й старшин українських військових форма­цій, залишили Східню Україну, подавшись чи то до Польщі, чи ще далі на Захід. Дехто з них перейшов на шляху своїх воєнних і після-воєнних переживань процес духовного відродження й на­вернення при наближенні до світу ідей Христової Євангелії. Таки­ми нашими людьми з вищою освітою були — колишній гімназійний учитель JI. Жабко-Потапович і Симон Білинський. Вони стали про­відниками Руху євангельських християн і баптистів. У дальшому розвитку й поширенні того Руху в Західній Україні поклав багато роботи проп. Д-р J1. Жабко-Потапович. Це ідейна людина, ентузіяст місійної діяльности, національно свідомий українець, а поза тим людина непересічного знання. Він бачив, яка небезпека грози­ла УБРухові без належного проводу та виразної національної свідомости, і це між іншим спонукало його стати в ряди баптист­ських проповідників і надати тому Рухові виразне українське об­личчя. Його й можна вважати за сеньйора авторів з’єднання бап­тизму з українством.

Після смерти проповідника Василя Перетятка проп. J1. Жаб­ко-Потапович перебрав на себе редагування баптистського жур­налу “Післанця Правди”, а крім того видавав і іншу релігійну лі­тературу. Його публікація — “Христове Світло в Україні”, Історія УЄБРуху, Вінніпеґ-Честер, 1952 p., стор. 173, — становить поміт­ний вклад популярного характеру в досліди історії загального УЄРуху, а в тому особливо УЄБРуху на тлі розвитку процесу духовости нашого народу. Згадана праця має тим більше значення, що вона базується на деяких джерельних даних і важливішій літе­ратурі передреволюційної доби, але також і на власних спостере­женнях довголітнього проповідника, надзвичайно діяльного в УЄБРусі. Ті контакти між членством українського реформованого евангелизму й баптизму, а найголовніше між провідними чинника­ми обидвох тих віровизнань, далі підтримуються й на чужині. Поза тим провідні представники обидвох тих Рухів зустрічаються на терені національно-громадської діяльности. УЄРРух уже давно, іще на Рідних Землях, включився в організоване національне жит­тя та далі підтримує свою національну активність і на чужині в рамцях діяльности УЄО в ПА, а провідні кола українських бап­тистів почали включатися в це наше життя не так давно на нових місцях поселення, головно на американсько-канадському терені.

*

Тількищо було описано постання і працю українських бап­тистів у Галичині. При цьому було побіжно згадано і про Волинь, яка вже належала з іншими українськими територіями до північної частини Західньої України, що знаходилася під Польщею. Ця час­тина України довгий час була під пануванням Росії і тут політич­но-суспільна структура й життя були зовсім відмінні від життя в Галичині. У цьому випадку нас цікавить Євангельський Рух між українцями на цих землях. Вже було згадано, що цей Рух не мав українського національного характеру, а перебував під впливами й проводами різних чужонаціональних місій і провідників, які все були тієї думки, що це російські землі і тому провадили свою місійну працю в російському дусі й московською мовою, а десь у тридцятих роках почали помалу переходити і на польську мову.

Тут було Об’єднання Євангельських Християн під проводом поляка Шендеровського з Варшави, що об’єднувало євангельських християн, які до 1920-го року належали до подібного Об’єднання

І. С. Проханова в Росії. Було також чисто баптистичне Об’єднання в Польщі, яке очолював німець з України — Вальдемар Ґутше. Це Об’єднання поза московською і польською літературою видавало український журнал “Післанець Правди” та іншу українську літе­ратуру, маючи в себе національно свідомих українських проповід­ників. Християни Євангельської Віри — П’ятидесятники мали свій український журнал “Будівничий Церкви Божої”, що його видавав у Крем’янці Дем’ян Гарасевич і видавали деяку іншу літературу українською мовою. Однак були й інші місійні товариства баптист­ських напрямків, чи посвоячені з ними, як місія — В. Фетлера (нім­ця), Б. Ґетце (німця), Рауда (американця), Союзу Церков Христо­вих, що була утримувана з Америки, що нею керував К. Ярошевич. Місія московсько-українських баптистів Північної Америки, що ридакала свій часопис московською мовою “Сеятель Істі'ни” під редакцією Платона Давидюка у Філядельфії. Цей часопис досить мі'ово розповсюджувався в Західній Україні. Під кінець у ньому траплявся український відділ, але не постійно. На жаль, цей часо­пис допомагав чимало в русифікації наших людей. Місії Фетлера, Ґетце, Ярошевича та інші послуговувалися у своїй місійній роботі тільки московською мовою і літературою. Тут подаємо два при­клади. Б. Ґетце, одній місіонерці-українці, яка молилася україн­ською мовою, з обуренням звернув увагу, чому вона не молиться московською мовою? На одному великому євангелізаційному зіб­ранні в Рівному на Волині, яким проводив сам паст. В. Фетлер, мусіла аж польська влада йому заявити, що він на тому зібранні не може вживати московської мови, бо він не знаходиться на терито­рії Росії, а Польщі. Це не стосувалося української мови.

Тут треба з правдивою пошаною також згадати і паст. Мой­сея Ґітліна, який хоч був християнином жидівського походження, але ставився із зрозумінням і повного прихильністю до українських національних заходів і духовних потреб. Він навіть боронив добре ім’я й честь Симона Петлюри, якого деякі жиди тенденційно за ко­муністичною пропагандою обвинувачували в жидівських погромах в Україні. З його школи під Варшовою вийшло певне число й української молоді. Він також проповідував між українцями.

Щоб читач міг краще зрозуміти ситуацію, яка тоді панувала в північній частині Західньої України, ми передруковуємо статтю з “Віри й Науки”, ч. 5 з 1926 року, стор. 12, п. з. “В справі україні­зації Євангельського Руху на Волині”. У першій частині цієї статті подано редакційні зауваги до листа, якого написали тоді ще симпатики УЄРРуху — Т. Довгалюк, В. Боровський і Т. Семенюк з м-ка Олександрії до паст. В. Фетлера в Ригу (Латвія). У другій частині подається повністю зміст цього листа. Оце зміст вступу редакції:

“Перше ніж УЄО в ПА взяло в свої руки провід над євангель­ським рухом між українцями на Волині та в Галичині, цей рух ді­ставався подекуди, особливо на Волині, під чужинецький вплив. Одним з таких впливів був вплив пастора В. Фетлера з Риги. Пас­тор Фетлер належить до скрайньо-лівого крила баптистів, хоч зве себе євангельським християнином. Нас не обходить віровизнання паст. В. Фетлера, і ми не противимось тисячам тих українців на Волині, що до того віровизнання належать — вони для нас братиєвангелики. Ми тільки хочемо усунути з нашого євангельського життя одно шкідливе явище, яке спричинив паст. Фетлер, і певно, як німець, із свого незнання української справи.

Пастор Фетлер і досі уявляє собі, що навіть Польща, Литва, Латвія та Лівонія — це все Росія. То ж як йому може вміститись у голові якась Україна й українська справа? Паст. Фетлер захопле­ним бажанням з’євангелізувати цілу колишню російську імперію. З тією метою він за допомогою американських та канадських бап­тистів та інших євангеликів заклав був у Філядельфії богослов­ську школу, щоб приготувати “для Росії” проповідників. Багато набрав він і національно несвідомих українців по американських містах до тієї школи. Наука відбувалась у Фетлерівській семінарії московською мовою, а в 1920 році він привіз кількадесять своїх учнів і розмістив їх на Волині та в Галичині, як місіонерів еванге­лизму. Ці місіонери, вивчені в московському дусі і мові, і по цей день провадять свою працю в названому дусі. Тільки трохи є між баптистськими проповідниками щирих українців, а решта мусять ще національно освідомитися.

Та на Волині з’явилась трійця щирих українців євангеликів, які розвинули невтомну працю над поборюванням московщини в нашому євангелизмі. Вони написали до паст. Фетлера листа в на­дії освідомити його, що Волинь не Росія, і що кожному народові належиться за духом Євангелії проповідь, молитва, пісня і читання Слова Божого його рідною мовою.

Що цей лист наших молодих братів має історичну вагу, ми його тут подаємо до відома нашим людям:

“До пастора В. Фетлера, редактора журналу «Гость» в м. Ризі.

“Не те, щоб я шукав дару, а шукаю овощу, що намножується на користь вашу” (Филип. 4:17).

Благословення Боже й ласка Спаса нашого Ісуса Христа нехай нам збільшаться!

Довідавшись, що між євангельськими християнами нашої во­линської землі шириться, достарчаючи нашій людності духовну по­живу, Ваш цінний часопис, якого й ми мали нагоду читати, почу­ваємося до обов’язку, як перед Богом, так і перед народом нашим, про дещо Вас поінформувати.

Не будемо спинятися над початками й розвитком євангель­ського руху в наших сторонах, бо це Вам відомо. Звернемо лише увагу на те, що між українським народом за царату євангельська правда проповідувалась мовою московською. Коли зважимо обста­вини й дух часу, в яких це діялось, то на це ще можна знайти оправдання. Однак революційні й пореволюційні часи на наших землях починаючи від 1917 p., рушили український нарід у бо­ротьбі за свої духові і національні права далеко наперед. Відновле­на 1917 року на широку скалю боротьба української нації за свої права провадиться й тепер. І хоч по скінченні нещасливої бороть­би, Україну знову поділено між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною та Румунією, — то наш нарід іде енергійно вперед до повного культурного, економічного і політичного відродження. Для доказу цього на наших відсталих північно-західніх землях (Волинь, Холмщина, Полісся і Підляшшя) маємо на культурному полі повітові культурно-освітні товариства “Просвіта”, по селах читальні, ама­торські театральні гуртки, бібліотеки, прагнення в масах до рідної школи, де ще такої нема; будування народніх домів, твориться своя преса, існує кілька українських приватних гімназій тощо. На економічній ділянці маємо кооперативні крамниці, банки, а нашу політичну силу виказує наша українська парляментарна репрезен­тація в польському соймі.

Ми не маємо на меті над цим ширше розписуватись, бо ставивимо собі за ціль говорити дещо більше про релігійне життя на­шого народу. До недавнього часу ця найважливіша сторінка люд­ського існування була в наших сторонах цілком занедбана.

Наш нарід духовно в певній мірі був темний і в часи перед­революційні, а навіть і тепер, бо він був та є під опікою прошених і непрошених релігійних провідників, які в інтересі царської влади, служачи часто її брудним і нехристиянським замірам, тримали на­родні маси в релігійній темноті й забобонах, щоб вони стояли далі від духа часу й поступу взагалі. Однак з волі Божої український на­рід, хоч би в наших сторонах, починає нарешті бачити відсталість і розуміти ту несправедливість і гірке зло, яким відживлювано його. Він береться сам за те, щоб вийти на новий ясний певний шлях, що веде до Царства Божого на змученій гріхами землі. Страшні в своїх наслідках рештки воєнної та революційної хурто­вини, як атеїзм, деморалізація тощо, — вионажили-змучили наш нарід і він шукає Бога — Бога живого.

Як наслідок цього, хоч би в своєму таборі православні, прова­дять боротьбу за впровадження в церковні відправи рідної мови. А число прихильників і ревнивих прибічників цього щодня збіль­шується. Від якогось часу чуються також домагання — скликання Православного Церковного Собору, в якому взяли б участь і ми­ряни, який унормував би та частинно зреформував би півмертву Православну Церкву в Польщі. Провідники цього руху між право­славними, як і прихильники його, об’єднуються біля журналу цер­ковного відродження “На Варті”, що виходить у Володимирі-Волинському.

Друга яскрава ознака прагнень до релігійного відродження на наших землях — це євангелизм. Між українцями на наших землях панівна релігія — православіє. Євангельська віра, що почала в нас ширитися кілька років тому, щойно уґрунтовується й можливо матиме перед собою майбутність, якщо провідники цієї ясної іди зрозуміють належно її призначення, що можливе тільки тоді, коли вони всебічно обізнаються з життям даного народу, і пристосують цю велику ідею до духа того народу.

Одна з найбільших помилок у ширенні євангельської правди в наших сторонах; помилка, яка наразі дуже помітно стримує цю роботу, та, що в релігійному житті взагалі, а в Богослужениях зокрема (проповіді, співі, молитвах тощо) в наших євангельських громадах панівна мова московська. Мова українська, мова матір­на, нашими братами евангеликами, всупереч науці Святого Письма (Діяння 2:4; 1 Кор. 14-тий розділ), понижується, вважається, як непридатна до церковного вжитку, якби непотрібна, вулична тощо. Явище це між евангеликами в світі ніде непрактиковане, бо навіть і православні пішли в цьому напрямку вже далеко вперед.

Це явище й багато дечого іншого, як гордування освітою, недоцінювання заслужених людей для народу, чи людства, цілковите відчуження від культурного, народнього й суспільного життя, до­водять низький культурний рівень наших євангеликів.

І здається, що саме ця ворожість, чи байдужість з боку цих братів євангеликів до рідної мови і української справи взагалі бу­дить у масі нашого громадянства до них ненависть і злобу, що між іншим і підтверджують це дописи в краєвій українській пресі, а це тільки йде на шкоду чистоті євангельського християнства і на користь його супротивникам.

Однак цим нашим братам евангеликам ми мусимо це простити і їх оправдати, бо це ті неосвічені прості люди, що виросли й ви­ховалися в атмосфері царського рабства і незнання, а тепер на велике щастя вони хоч просвітилися світлом Євангелії. Жадати від місцевих братів євангеликів чогось вищого — годі, бо це означа­ло б ставити їх понад дійсність. Не можна однак оправдати ні в якому разі провідників цього руху в наших сторонах, не можна оправдати проводу, оскільки такий існує, що не думають про до­бробут довірених їм людей та про світлу майбутність євангель­ської ідеї в нас.

З жалем треба признати, що донедавна в нас майже не було євангельської літератури рідною мовою. Покликані чинники до творення і ширення її цим мабуть не журилися і не цікавилися, а нарід ішов за прикладом проводу, в ім’я віри йшов сам проти себе, а десь далі шукати дорогого рідного слова не міг, хоч український євангельський рух, що сильно розвинений між українською емігра­цією в Америці, вже таку літературу має.

Завдяки ласці Божій в Америці зорганізовано Українське Євангельське Об’єднання. Це організація, що між іншим має на меті ширення євангельської новини між нашим народом по всьому світі. Це УЄО вислало своїх місійних робітників, які покищо пра­цюють між нашим народом у Галичині. Там є Українська Єван­гельська Церковна Рада, яка будує між українцями Євангельську Церкву. Ця УЄЦРада видає євангельський журнал “Віра і Наука” українською мовою, який містить статті на актуальні релігійні те­ми, студію Біблії, проповіді, церковні пісні з нотами, дописи про місцеве євангельське життя тощо. УЄЦРада поширює також єван­гельські брошури і книжки. Тепер УЄЦРада погодилася з проповід­ником Іваном Петрашем, представником організації єв. християн і баптистів у Галичині щодо спільного вживання місячника “Віра і Наука” і запрошень на спільні молитовні збори. (Див. “В. і Н”,

ч. 4 з 1926 p.). Отже нема тепер найменшої розумної причини на­шим братам евангеликам на Волині ставитися до української мови так, як це вони робили дотепер, і відмовлятися браком літератури матірною мовою.

Волинські громади баптистів і євангельських християн — чле­ни Союзу Євангельських Християн і Баптистів, чільний провідник якого проп. Петраш серед тутешніх братів цього Союзу тішиться також авторитетом. А те, що проп. Петраш в ім’я великих завдань євангельського руху нав’язує переговори й згоду з УЄЦРадою в Галичині, доводить, що євангельська література з Галичини не мо­же внести в табір наших євангельських християн і баптистів за­мішання та небажаних наслідків.

Оскільки Ви зацікавлені “Вірою і Наукою” та взагалі працею УЄЦРади, то з Вашої ласки нав’яжіть з нею контакт, а тому, що Ваш цінний часопис “Гость” правдоподібно масово розходиться поміж українськими евангеликами християнами й баптистами на­ших околиць і земель і користається пошаною між віруючим на­родом, ми ласкаво просимо Вас зробити наступне:

Поруште в своїм часописі дуже пекучі та важливі на наш час справи:

1.       Щоб ці наші євангелики на наших землях зацікавилися ма­тірною мовою, вживали її в проповідях, співах, молитвах тощо. Щоб вони цінили й розповсюджували вартісну й корисну свою українську духовну літературу.

2.       Порекомендуйте цим братам цікавитися також просвітнім, культурним і економічним рухом та відродженням свого народу.

Інші теми до писання надіємося Ви знайдете самі, а в міру по­треб і можливосте ми дещо напишемо також від себе.

З певністю, що Ви нас зрозумієте і в ім’я ширення Царства Божого на нашій землі причинитеся в чималій мірі через свій часо­пис до зрушення цих наших братів євангеликів із стану Вам опи­саного. — Зостаємося з ласкою і любов’ю нашого Спаса і Христа, і просимо молитися за нас.

М-ко Олександрія, 27 січня 1926 р.”

Після цього листа було вислано два місяці пізніше цими са­мими молодими особами ще одного листа до паст. Фетлера, яким удокументовувалося релігійну ситуацію на Волині цитатами з української преси і публікацій, мимо того, що автори свого листа ще не отримали були відповіді від паст. Фетлера на свій перший лист. По цьому другому листі відповідь прийшла. Оце вона:

“Пишу Вам з припоручення паст. В. А. Фетлера, який тепер ви­їхав закордон і тому особисто не мав спромоги Вам відписати. Ми мусимо підкреслити, що ми однаково цікавимося як московською, так і українською роботою. Тільки ті обставини, що нема в нас під цю хвилю співробітників, що знають українську мову, а також матеріяльні недостачі, не дають нам змоги розвинути українську ро­боту уже тепер. Однак, при першій можливості ми, з Божою допо­мог«, ю. асчємо 'взятися за видання укр. літератури. На довершення сказаного хочемо ще раз підкреслити, що християнство й його Євангелія не особливість якоїсь однієї нації, і тому не сміє бути використовувано для жадної національно-політичної мети. І коли можна говорити про різні інтернаціонали, то нема більшого від євангельської вістки Христової і Церкви Христової. Тому правдиві приятелі дійсного християнства повині б були творити між укра­їнцями те переконання, що Христос для всіх народів той самий і що примушене обставинами проповідування Його правди та нау­ки московською, польською або німецькою мовою не буде чином обмосковлення, польщення, або німечення українського народу.

Прийміть запевнення у повнім пошанівку. Хай буде з Вами спокій Господа Ісуса Христа.

Товариш місіонера-інструктора.

(Підпис нечиткий)”.

На цю відповідь редакція “В. і H.”, ч. 6 з 1926 p., стор. 19-20, дала такий свій коментар:

“Радо вітаємо бажання паст. В. Фетлера розпочати й для українського народу видання євангельської літератури його рід­ною мовою, а вчити нас про “християнський Інтернаціонал” та “братську любов” нема потреби. Доки українську Волинь буде паст. Фетлер заливати своєю літературою московською мовою, до­ти у нас буде певний настрій недовір’я до його можливо й святого бажання відродити наш нарід духом Св. Євангелії.

Оправдуватись браком українських співробітників — нема чо­го. Та й щодо фондів паст. Фетлер не повинен тиснутись. Цю справу легко поладнати, а, власне, почати видавати “Гостя” за­мість московською мовою — по-українському.

У кожному разі ми і далі заохочуємо наших волиняків змага­тися за українізацію євангельського руху в них. “Просіть і дасться вам; стукайте і відчинять”.

Зазначаємо нашим братам, що коли ми домагаємось ширення евангелизму між нашим народом його рідною мовою, то це не ні­які “національно-політіческіє віди”, а лише не хочемо робити єван­гельського руху в очах нашої суспільности небажаним явищем. Коли натомість хтось заєдно зазначає свій християнський Інтер­націонал, а не узгляднює потреб українського євангельського руху, то це вказує на нехристиянську нещирість, а навіть неясну мету, яка ще менше для нас бажана”.

Мимо своєї обіцянки ані місія Фетлера, ані Ґетцого, ані Равда, ані Ярошевича, як і деякі інші чужинецькі місії, до початку Дру­гої Світової Війни такої літератури для українців не видавали, а закидали їх літературою і Бібліями російською мовою й далі. 1 цю роботу вони творять і досі, коли пишуться ці рядки 1978 року. Майже всі релігійні радіопрограми в Совєтський Союз, що їх на­дають чужинецькі місії Америки, чи Европи, надаються російською мовою, не беручи під увагу національного складу народів Совєтського Союзу. Цим тільки зміцнюється російський імперіялізм, колоніялізм і шовінізм. І це робиться тоді, коли червоний Кремль ли­цемірно прикривається гаслом, що він “несе національне визволен­ня” народам Азії, Африки й іншим. Для великої частини американ­ських і європейських християн усе ще не існує Совєтський Союз

із різними національними республіками, а існує тільки Росія з ро­сіянами в ній. Тяжко зрозуміти, як ці люди можуть бавитися в різ­ні місії, не беручи під увагу національно-культурних питоменностей і потреб тих народів, між якими вони хочуть працювати? Чи вони може уважають, що ті народи такі дикуни, що з їхніми питоменностями й потребами нема чого числитися. Вони напевно уважають, що вони і так роблять тим народам велику ласку, що знижуються до них. Проте якби вони чулися, бувши німцями, ан­глійцями, чи іншими, коли б хтось таку винародовну акцію під ли­цемірним прикриттям християнства провадив між їхніми рідними народами і в їхніх рідних країнах? Переважно вони про це не ду­мають, хоч уже тепер їм про це гостро пригадують різні азійські й африканські народи, які для себе не бажають такого роду місіо­нерів, а хочуть, щоб у таких місіях працювали місіонери, які похо­дять із їхнього власного народу.

Дуже прикро, що все ще є люди в християнських місіях, що не знають сучасної історії і географії, тобто які щодо цього повні анальфабети. Що більше, вони, що свідомо, чи несвідомо помішали релігію з політикою, підтримуючи імперіялізм, колоніялізм і шові­нізм поневолювачів, ще мають відвагу закидати поневоленим на­родам, коли вони домагаються пошановання їхньої мови і людських основних прав, що вони “націоналісти”, або “політики” в негатив­ному розумінні цих понять. Вони могли б дуже добре поширювати Євангелію Христову, лишаючись тут цілком політично невтральними, щиро шануючи мову й культуру народу, між яким вони працюють.

*

**

Пишучи історію УЄРРуху в Західній Україні, автор не міг промовчати того факту, що Покуття між двома світовими війнами було своєрідним українським євангельським п’ємонтом галицької гілки України. Провід УЄРЦеркви був у Коломиї. У будинку УЄРЦеркви в Коломиї був осідок централі того Руху. Там само містилася редакція і видавництво, яке випускало українську єван­гельську літературу. З головних видань згадаємо співаник “Книга Хвали”, книжку 3. Бичинського “Іван Гус”, М. Грушевського “З історії релігійної думки на Україні”, яку видано коштом УЄО в ПА, “Гайдельберзький Катехізм”, скорочене видання “Інституції, або навчання християнської релігії” Івана Кальвіна, “Звідки взялася і що то є євангельська віра?” JI. Цегельського. Паст. В. Федів ви­дав Требник УЄРЦеркви. Правда, його майже ніколи не вжива­лося. Там таки друковано і менші брошури. У Коломиї виходив до 1939-го року журнал “Віра і Наука”. Редакторами його були пас­тори П. Крат, В. Федів і Л. Бучак, а також добродії Василь Микитчук і д-р Михайло Костів. Крім того паст. Федів якийсь час сам видавав журнал “Українська Реформація”, а пастори Т. Довгалюк і В. Боровський видавали півтора року місячник “Сіяч”.

Громади УЄРЦеркви були на Покутті в таких місцевостях: Коломия, Молодятин, Раківчик, Слобідка Лісна, Підгайчики, Іспас, Воскресінці, Камінка Мала, Турка, Ценів, П’ядики, Уторопи, Залуче, Корнич, Замулинці. З Коломийщини той Рух поширився в Косівщину — Громади в Пістині, Косові та в околиці Заліщик. Зга­даємо ще Громаду Задубрівці, а відтак Заріче, Добротів і Підлісне біля Делятина, а відтак і самий Делятин. Не згадуємо тут про цер­ковні Громади, що постали на Поділлі, Львівщині та Волині. Як бачимо, отже, Коломия стала центром УЄРРуху, і то не тільки церковно-організаційного, а й освітньо-видавничого.

Тираж кожного з передніше згаданих журналів був тисяча примірників. Співробітниками тих видань були визначніші україн­ські євангельські діячі, але не бракувало також і перекладів з ін­ших мов. Кожний назагал євангельський журнал мав також досить багатий відділ дописів та листування з редакцією. Співробітники й дописувачі з різних місцевостей Західньої України та Північної Америки. Діячі УЄРРуху були дуже зацікавлені в піднесенні не тільки духовному, але й національному взагалі, та зокрема куль­турному та економічно-господарчому нашого народу. Тому в тих журналах містили досить часто статті з тих ділянок. У різних міс­цевостях, де були УЄРГромади, можна було спостерігати наслід­ки тієї роботи на полі освідомлювання членів Громади, а також і широких кіл нашого селянства в сільському господарстві. Примі­ром, у селі Воскресінці жив Іван Винничук, що під цим впливом, особливо пасторів П. Крата і В. Федіва, зумів дуже модерно про­вадити своє городництво, з якого мав добрий прибуток.

З Коломийщини вийшли такі українські єв.-реф. працівники, як Іван Гуцуляк, що походив із с. Воскресінці і скінчив свою бого­словську науку в Оломунці, Чехо-Словаччина; М. Жураковський з Коломиї, що скінчив свою науку у варшавському університеті. Там само вчився Володимир Лехник із Воскресінців і М. Ґеник-Березовський з Березова Вижнього. Деяке число українських дівчат післано до протестантських шкіл домашнього господарства в За­хідній Польщі. При тому належить згадати й проповідника Андрія Максим’юка із с. Саджавок, що працював довший час у селі Кобиловолоки на Поділлі. Його можна вважати за єдиного місійного робітника, що зумів провадити свою працю без перерви до 1945 року на Рідних Землях. Він пережив жахливі переслідування, в нього забрали більшовики Біблію і тогу та наказали платити непо­сильні податки. Він помер у 1945 році на якусь заразливу недугу в тих самих Кобиловолоках. З Коломийщини походив також сту­дент Богословія — Олекса Ферлей.

Визначнішими діячами з народу в тому Русі були: Іван Вин­ничук із Підгайчик, Іван Винничук із Воскресінців, на початках Клим Стефанів, Карло Березюк, Роман Діденко, Дмитро Червінський, Володимир Стрільбицький із Коломиї і Іван Петращук із Підліснева. Про Р. Кваснюка вже була згадка. Дуже близько ціка­вився нашим УЄР Рухом і допомагав у його розвитку науковець і письменник Антін Крушельницький, який пізніше виїхав до Східньої України, збаламучений совєтською пропагандою так званої українізації, і там трагічно загинув, а з ним і його діти. В одній із своїх мемуарних записок про своє перебування в Коломиї паст. В. Боровський згадує між іншим дуже тепло бл. п. А. Крушельницького, який у тому часі був директором жидівської гімназії в Ко­ломиї. Паст. Боровський пише, що родина Крушельницьких зроби­ла на нього особливе враження. Одного вечора він і родина Кру­шельницьких були в гостях у паст. В. Федіва. Як оповідає паст. В. Боровський, він прислуховувався до надзвичайно цікавих розмов, що провадилися між директором Крушельницьким і пастором Федівим на тему дальшого культурно-освітнього, духовного і взага­лі національного розвитку нашого народу. Свою згадку про Кру­шельницьких він закінчує словами: “Пізнавши й полюбивши там директора А. Крушельницького з його надзвичайно здібними й патріотичними дітьми, я не міг і не можу віджалувати того, що всі вони впали жертвою свого ідеалізму та наївної легковірности, хоч мали тільки одне бажання — служити своєму народові”.

Польська влада дивилася косим оком на покутський П’ємонт українського евангелизму, кидаючи колоди на шлях його розвитку. Одначе найсильнішого удару зазнав той Рух із приходом до Захід­ньої України совєтської влади. Частина проповідників була змуше­на податися на Захід, а в тому й паст. Жураковський зі своєю ро­диною, частина була арештована, а інші, сяк-так животіючи, ледве могли проявляти якусь церковну діяльність. Тоді якраз загинув у таємничих обставинах проповідник Роман Барна з Обертана. Як розказують, він сам вибрався на мотоциклі в дорогу, і хтось тоді застрілив його. Він був син хворого емеритованого вчителя, і в то­му часі їхня родина боролося з поважними життьовими трудноща­ми. Його втрата була черговим сильним ударом по їхній долі.

УЄРРух ожив трохи з приходом німців у 1941 році. Скрізь відновилася робота й ожили церковні Громади. Недоставало тіль­ки місійних робітників, які не всі мали можливість вернутися на свої давні місця. Але проповідники, як Іван Журило, І. Гуцуляк, М. Ґеник-Березовський, що пережили в Галичині першу совєтську інвазію в pp. 1939-1941, робили все можливе, щоб знову оживити церковну діяльність. До них ще був долучився паст. JI. Бучак, який зміг повернутися зі Заходу до Галичини.

*

Тут подаємо докладніший опис стану УЄРРуху в Західній Україні після того, як її окупували совєти у вересні 1939 р. Автор опису паст. Андрій Максим'юк, що лишився був працювати в своїй Громаді в с. Кобиловолоках на Поділлі. Цього листа він написав до паст. В. Боровського в Західню Німеччину після того, коли в 1941 р. німці вже були в Галичині. Між іншим він пише:

“Щб українські євангельські громади і я з ними пережили за час совєтського лихоліття, цього ніхто не може уявити. Це пере­ростає найбільшу фантазію про жорстокість. Це друга “свята” ін­квізиція...

Може Ви собі пригадуєте, як при останній зустрічі з Вами я казав: хоч би найстрашніша небезпека мені грозила, то я таки остануся проповідником у своїй околиці. За кілька місяців я в ці­лій основі пізнав порядок совєтів, а тим самим і своє безвихідне становище. Вже навіть мав думку й спосіб виїхати закордон, але розваживши все докладно над собою й людьми, ще раз, і то остан­ній, сказав собі: ні! Мені стало жаль людей... Я вирішив гинути разом із ними. На початку 1940 р. я вже був погодився з долею, що від смерти не втечу, або щонайменше від заслання. Від тієї хвилини мені ніщо не було страшне. Я тільки нетерпеливо чекав, коли по мене прийдуть. Рятуватись я вже не хотів і не міг. Без жодного страху все приходив на заклик НКВД.

У літку 1940 року НКВД і Наросвіта конче хотіли притягнути мене до “праці для народу”. Нарешті обіцяли мені вчительство таки в місті мого замешкання. На всі їхні пропозиції я все згоджу­вався з умовою, щоб дозволили мені в неділі й свята відбувати Бо­гослужения. Це їх лютило до оскаженілости. Найрізнороднішими ганьбами, погрозами та просьбами хотіли втягнути мене в своє ярмо та я все викручувався. Помимо всіляких перешкод я все точ­но відбував Богослужения в своїх громадах. Відвідував по різних громадах людей. Здебільшого скрізь мандрував пішки. Незабаром заборонено мені відбувати Богослужения поза моїм місцем за­мешкання. Тоді я відбував Богослужения тільки в місці мого за­мешкання, а працю по інших громадах обмежив тільки до відві­дин і душпастирської опіки. По цьому заборонено позамісцевим приходити до мого села на Богослужения, а за тим заборонено мені без відома сільради виходити з села.

Найбільше тяганини й клопоту було з тим, “з чого я живу?” Я казав, як насправді було — працюю в одного селянина й живу з праці рук, цебто, що я справжній пролетар. Тоді влада наложила на того селянина 1200 карбованців податку за те, що він тримає слугу(!). Нібито в совєтів не можна тримати слуг(?), а хто три­має, то за те платить грубий податок. З дуже тяжкою бідою той селянин і я податок заплатили. Не було майже ані одного тижня, щоб мене не тягали на різні допити в НКВД, міліцію, райвиконком, чи аж в обвиконком. Не раз я їх своєю байдужою поведінкою до­водив до оскаженілости. Мені це було байдуже й смішно, бо я знав, що мені нічого гіршого від смерти не зроблять, а на смерть я вже давно наважився.

Навесні 1941 р. прийшли були мене арештувати. Мене на той час не було вдома. За мене тоді взяли найвірнішого комуніста за те, що він мене не допильнував. Але я не ховався, ходив собі явнославно скрізь. Другим разом приїхала автом міліція, а я ще тільки вийшов з хати до сусіда, нічого не знавши. Подібних випадків було більше. Так воно колотилося до вибуху війни з Німеччиною.

Совєти зробили дуже велику нагінку на українських єванге­ликів тому, що вони були меншістю. Більшість, тобто греко-като­ликів і православних, лишали, бо не хотіли зражувати себе для всього населення. Перше хотіли розправитися з меншістю. Друга причина нагінки була та, що антирелігійна пропаганда була для євангеликів дуже слабенька в своїх аргументах; коротше сказав­ши — дурна. З католиками і православними їм було легше, бо там є що критикувати та виставляти на посміховисько. В євангеликів Бог шанувався і стояв зависоко, щоб сякий-такий безбож­ник міг Його досягнути. Тому й зо звірським оскаженінням диха­ли на євангеликів. Я дякую Всевишньому, що дозволив мені ще ходити по світі...

Знаєте, що євангелики незаможні; на них не можна багато числити. Я справді живу тепер у холоді й голоді. За два роки я зовсім знищив убрання, взуття, хоч я їх не багато мав. За цей час нічого не купив, бо не мав защо купити. Я не маю навіть на пош­тові марки та добре, що з голоду, або в кігтях совєтських не зги­нув. Мою тоґу забрали. Більшість моїх книжок я мусів сам спа­лити на очах людей і НКВД, що не роздав людям, забрали і спа­лили. Дехто з наших євангеликів чудом спасся з льохів НКВД. Дісталися туди за те, що не хотіли прилюдно заявити, що релігія це обман та за те, що мене оправдували. На воловій шкірі не мож­на описати того жаху й страху, що тут треба було пережити”.

Про життя проповідника Максим’юка і працю під німецькою окупацією говорить його лист, писаний 16-го липня 1943 р. до проп. В. Боровського. Між іншим він пише: “Обставини, в яких доводиться тепер тут жити, взагалі виводять людину з рівноваги. Про систематичну працю нема що й казати. Загалом наша праця помаленько йде вперед. Ухвалено, щоб кожний другий місяць я і проповідник Г. через два тижні на зміну приїздили в Коломийщину помагати тамтейшому проповідникові. Він має аж 15 гро­мад. В Коломийщині рух іде краще, навіть зголошуються нові гро­мади, але покищо їм кажемо трохи почекати. Д-р Морозович те­пер жвавіше працює для місії...

Прикро й гірко мені писати про те, що в мене сталося, але хоч-не-хоч мушу. Стрінуло мене знову велике нещастя. Тількищо повернув з подорожі в Коломийщину, а вже застав у цих околи­цях большевицькі банди, що як дика орда пересувалися. Надве­чір прийшли до мене, але я ще встиг сховатися. Забрали в мене і в мого господаря малощо не всю одежу та багато інших речей. В мене й так було скупо з нею, а тепер я дослівно лишився в лат­ках... Як можете, радьте що, а як ні, то може Бог допоможе мені ще й це перебути... Надходить зима, а я, мов турецький святий. Тут одіж на вагу золота, де мені дійти до неї?”

Так виглядало страдницьке життя українського реформовано­го проповідника, що геройсько вистояв на своїй позиції аж до кін­ця, не йдучи на ніякі компроміси з дияволом.

Тут варто ще додати, що проп. А. Максим’юк народився 1908 року в с. Саджавка біля Коломиї в селянській родині. Вчився в гім­назії в Коломиї. Провід УЄРЦеркви післав був його до методист­ської Богословської Семінарії в Клярисові біля Варшави. 1933 року ві« був прийнятий в число місійних робітників. Найдовше він пра­цював в с. Кобиловолоках на Поділлі, і там помер 4-го червня 1945 року, після того як совєти знову окупували Галичину. Причини йо­го смерти ближче не знаємо. (“К. Ранок”, ч. 734 з 1951 р., стор. 1).

*

**

Коли совєти знову окупували Коломийщину в 1944 році, вони якийсь час толерували УЄРРух, а згодом “порадили” провідним чинникам “возсоєдинитися” з Російською Православною Церквою. Як звичайно в таких випадках буває, дехто пішов на таку співпра­цю з протеґованим совєто-російським православієм, а решта член­ства розбрелися — хто куди. На підставі відомостей пастор Федів став був десь у Галичині священиком “возсоєдіньоной” Церкви, а Д-р Морозович — дяком. Паст. М. Жураковський вернувся з роди­ною після десятьох років примусової праці з заслання та опинився православним священиком в одному гірському селі біля Косова. Церковний будинок УЄРЦеркви в Коломиї совєтська влада пере­дала православним москалям на їхню православну церкву. Так гар­но започаткована діяльність піонерами УЄРРуху на Покутті на­йшла наразі свій трагічний епілог в умовах підсовєтської дійсно­сте, яка напевно не вічна.

*

З проповідників, які через події Другої Світової Війни опи­нилися на Заході, ми знаємо, що деякі з них переважно виїхали до Північної Америки, але тут згадаємо про одного з них, що по­годився бути пастором в одній німецькій ЄРЦеркві в Західній Німеччині. Ми маємо про нього життєписні дані, тому можемо тут про нього згадати. Це паст. Юліян Шульга, який народився 11-го серпня 1904 р. у Винниках біля Львова. Він скінчив Академічну Гімназію у Львові і там же вивчав філософію в університеті. Євангельсько-реформоване Богословіє вивчав в університетах Цюріху і Амстердаму. В Амстердамі він переклав скорочену працю І. Кальвіна з голляндської на українську мову, а це: “Інституція або нав­чання християнської релігії”. Вона появилася друком у світ 1939 року, саме перед вибухом Другої Світової Війни. У роках 1937-39 паст. Ю. Шульга був проповідником у Коломиї, а в роках 1950-73 працював пастором у місцевості Вельферсгайм, провінція Гессен. Його добре зроблений переклад книжки І. Кальвіна — це поважний здобуток на полі збагачення досить бідної української євангельсько-реформованої літератури. (З архіву УЄО).

*

Окремий розділ в історії УЄРРуху творить Волинь. Коли УЄО в ПА вислало своїх проповідників до Західньої України провадити місійну діяльність, то на Волині знайшлися українці, які привітали той новий Рух. Паст. П. Крат, який працював тоді з іншими пропо­відниками в Галичині, приїздив не раз на Волинь. Він відвідував там своїх численних старих приятелів та допомагав чим тільки міг Д-рові А. Річинському з Володимира Волинського в його стараннях українізувати Православну Церкву на Волині.

Місячник УЄРРуху — “Віра і Наука” розходився по Волині, виконуючи своє діло між волинською молоддю баптистів, євангель­ських християн і інших. Перших ревних прихильників знайшов УЄРРух у містечку Олександрії, рівенського повіту. Вони десь близько 1923 року захопилися церковно-реформаційними ідеями та почали поширювати видання того Руху. Ними були Теодосій Довгалюк, Теодосій Семенюк та В. Боровський, які 1928 року виїхали на науку євангельського Богословія в Духовній Семінарії в місті Вєнцборку у Західній Польщі. Згодом виїхали й інші на богослов­ську науку, а саме: Теодор Бурко з містечка Степаня до Швайцарії, Михайло Боровський до Голляндії, а Антін Заборовець, Потап Чирва зі села Кустина та Филимон Семенюк зі села Бичаля також до Вєнцборка, але А. Заборовець і П. Чирва не загріли там довго місця і звідти повтікали.

Початки організації УЄРГромад на Волині треба датувати десь1934-им роком. Перша Громада була організована таки у м-ку Олександрії й там само побудовано перший молитовний дім на площі, що її подарував проп. Т. Довгалюк.

УЄРГромади постали в таких місцевостях Волині: Олексан­дрія, Рівне, Тучин, Шубків, Степань, Тростянець, Кустин і Колес­ники. Були прохання від місцевих людей, щоб розпочати місійну працю в селах Шпанів, Ремель, Головин та Пісків, але державна влада не дала дозволу на таку працю в цих місцевостях, моти­вуючи, що там не було відповідних приміщень на Богослужения. Члени та симпатики УЄРРуху були крім того ще в таких місцево­стях: Олексин Великий, Сергіївка, Гориньгрод, Хоцінь, Ходоси, Свяття, Тютьковичі, Клевань, Олешва, Мар’янівка, Бегень, Митків, Велика Любаша, Костопіль, Міцьків, Гутвин, Труди і в інших місцевостях.

Усі згадані Громади були організовані в двох окружних єван­гельсько-реформованих парафіяльних урядах у Рівному та в Сте­пані. Працювали такі проповідники: Т. Семенюк, Т. Довгалюк, сту­денти П. Чирва, А. Заборовець (волиняки) та проповідники І. Гуцуляк, В. Демчишин, М. Жураковський і В. Вінявський. Останні чотири з Галичини. Ще допомагали в цьому студенти Т. Бурко та Ф. Семенюк (волиняки). Волинські УЄРГромади були підпоряд­ковані Консисторії УЄРЦеркви в Галичині, творячи одну Церкву на чолі з єпископом — В. Кузівом, що було виразним непризнаванням так званого “сокальського кордону” (неофіційна заборона польською владою ширших зв’язків між українцями Галичини й Волині, чого намагався берегти польський уряд).

З огляду на виразний протестантський, а крім того й народній характер того Руху, він був наражений на перешкоди й переслі­дування від місцевої адміністраційної влади, яка старалася здусити будьякі прояви розвитку української національної свідомости, а на Волині зокрема. Ця діяльність перекреслювала в значній мі­рі польонізаційні заміри державних чинників.

Методи переслідування Руху на Волині від польської влади бу­ли такі самі, як і в Галичині, а іноді ще більш самовільні. Пере­слідування проповідників і симпатиків Руху набирали різного ха­рактеру. Влада заборонила відбувати Богослужения у звичайних помешканнях. Звичайні сходини членів і симпатиків Руху з пропо­відниками зачислювано до нелегальних зборів, роблено труднощі ходити на Різдво з колядою, арештовувано проповідників та ве­дено їх пішки під екскортою поліції по кілька десятків кілометрів, а відтак суджено їх, закидаючи їм український націоналізм та про­тидержавну діяльність. Паст. М. Жураковському та студентові А. Заборовцеві після процесу, на якому їх засуджено по місяцеві тюр­ми, заборонено виконувати церковну діяльність між українцями на Волині. Проп. В. Боровський, що ще в 1928 році був виселений, як бездержавний, за культурно-освітню й пластову діяльність із Волині, не одержав аж до приходу большевиків дозволу на пово­рот до церковної праці на Волині, хоч йому було дозволено жити й працювати в Галичині, де йому до приходу совєтів в 1939 році не роблено ніяких перешкод, і влада до нього ставилася дуже ко­ректно. Звичайних членів та симпатиків Руху на Волині поліційні органи обкладали часто різними грошевими карами під всякими вигаданими причинами.

УЄРЦерква могла розвивати свою церковну діяльність тільки короткий час, до початків Другої Світової Війни. Той початок був для неї злощасний. Уже в перших днях війни поляки вивезли до Картузької Берези на Поліссі (загально відомого концентраційного табору в Польщі, куди засилано здебільшого національно активних українців) — пастора степанської Громади — В. Вінявського та арештували під закидом шпигунсттва на користь Німеччини пасто­ра тучинської Громади — Т. Довгалюка, і тримали його в рівенській в’язниці та знущалися над ним нелюдськими засобами. Коли у вересні 1939 року розпалася Польща, тоді українці, що служили в польській армії, визволили паст. Т. Довгалюка з тюрми.

Прихід большевиків на Волинь тільки продовжив та зміцнив ці переслідування. Досить швидко після окупації Волині больше­виками арештували проповідників Т. Довгалюка і Т. Семенюка, студента А. Заборовця й деяких членів Церкви. Судили їх та двох перших відправили на заслання до концентраційних таборів. Про­повідник Т. Довгалюк помер там у 1943 році. Большевики вивезли також дружину проп. Т. Семенюка, яка була вбита на праці в лісі на Сибірі деревом, а її дитину адоптувала якась польська родина.

Побачивши, що діється, частина інших проповідників була змуше­на рятуватися втечею на Захід. До них належали — пастори В. Демчишин, В. Вінявський, В. Боровський і інші. Большевики пля­нували переселити всіх членів УЄРЦеркви на далекі сибірські про­стори. Це було б сталося, але несподіваний напад німців на совє­тів перекреслив їхні пляни.

Большевики арештували також між іншим проп. П. Чирву та двоє молодих і дуже активних дівчат — Віру Заборовську зі села Свяття та Любу Рудакову з Олександрії. їм закидали приналеж­ність до таємної Української Військової Організації. Усіх тих 3 осіб тримали в лубенській в’язниці. А коли почалася німецько-совєтська війна 1941 року, большевики, не мавши змоги евакуювати в’язнів, почали їх мордувати, кидаючи гранати в камери. Тоді в обіймах загинули обі ті молоді і надійні членкині УЄРЦеркви, які поводи­лися по-геройському під час большевицької судової розправи й гордо признавалися, що вони належать до УЄРЦеркви. Студент П. Чирва чудом врятувався, коли опинився з покаліченою від гра­нати ногою під трупами інших помордованих в’язнів.

Трагічна підсовєтська дійсність загнала цілу УЄРЦеркву на Волині в підпілля людських душ. За перебування німців ця Церква могла ще на короткий час вийти на поверхню, хоч той час був зовсім непригожий для дальшого Ті розвитку. Терени, на яких були поширені Громади та впливи УЄРЦеркви, були тоді головною ба­зою українського партизанського Руху. Багато молодих членів цієї Церкви опинилися від самих початків у лавах цього партизансько­го Руху. Проповідник Ф. Семенюк, який знав німецьку мову, мав згинути в боях по стороні українських партизанів. Поновне опановання Волині большевиками спинило зовсім дальший розвиток цієї Церкви.

За браком статистичних даних важко подати тут число членів цієї Церкви на Волині. Згідно з поглядом паст. В. Боровського, який особливо цікавився ростом УЄРРуху на Волині, число членів цієї Церкви могло доходити там до 5 000, не враховуючи сюди численних прихильників цього Руху.

Деякими, нехай і другорядними джерелами до історії УЄРРу­ху в Західній Україні, а в тому й на Волині, можуть бути іноді не­величкі, але цінні, бо писані очевидцями публікації (не раз тільки в рукописах) про тодішнє релігійне життя Волині. Такі мемуарні нотатки тим більше цінні, коли їхні автори були проповідниками й церковними працівниками УЄРЦеркви. Ми маємо в даному ви­падку на увазі книжечку паст. В. Боровського “Історія мого ви­зволення”, в якій він згадує про свої молоді літа й про перші кроки УЄРРуху на волинській землі. Книжечка вийшла в Детройті в 1950-му році. У ній маємо накреслену загальну картину тодішніх релігійно-віроісповідних стосунків на Волині — змагань за укра­їнізацію Православної Церкви, діяльности євангельських Рухів і дрібніших середовищ, а особливо євангельських християн і бап­тистів та нарешті перших кроків УЄРРуху на волинському терені. Ця книжечка перш за все цікава тим, що порушує у великій мірі релігійно-психологічну сторону даної справи. Тут ми знаходимо охоплення головних фаз зміни релігійного світогляду при одночас­ному затриманні й ще більшому утвердженні національної свідо­мости. Вона допомагає ліпше розуміти не тільки історично-побу­тові, але й психологічні чинники народження й розвитку УЄРРуху в Західній Україні, а на Волині зокрема.

Волинь щойно в двадцятих роках нашого століття почала пе­реживати початкові стадії свого культурно-національного відро­дження, а УЄРРух вніс багато оживлення в це життя. Книжечка паст. В. Боровського тільки підтверджує загально відому істину, що сама зміна віровизнання не послаблює національного чинника в людині. Коли національно вироблена українська людина зі стій­ким характером змінює своє віровизнання й переходить із “віри батьків” на евангелизм, тобто в зреформований християнський та­бір, вона залишається далі вірною своїм національним ідеалам та активною в праці на користь своєї національної спільноти. Причи­ною національного відступництва може бути тільки слабкий ха­рактер людини, чи, як говориться, безхребетність, а не зміна віро­визнання. Скільки ж то “наших” ренегатів вийшло з рядів тих, що признаються офіційно до “батьківської віри”? А коли хтось на­ціонально мало свідомий, чи взагалі несвідомий при “вірі батьків”, то після зміни свого віровизнаневого переконання й переходу на евангелизм він так і далі залишається мертвою душею в національ­но-суспільному розумінні. Вихована в національному дусі україн­ська людина завжди залишається українською. Бувають і винятки, але вони підтверджують тільки загальне правило. Скільки ж то членів УЄРРуху залишилися й надалі національно свідомими і ак­тивними в народній праці, не зважаючи на перешкоди й переслі­дування.

У часописі “Віра і Наука” за лютий з 1934 року маємо підпи­сану ініціялами В. Б. (В. Боровський) статтю під заголовком “Че­рез реформацію українізація”. Автор статті під таким багатомов­ним заголовком пише про релігійні стосунки на Волині в тридцятих роках нашого століття. Він порушив саме справу змагань волин­ських українців за українізацію Православної Церкви, які набували іноді безкомпромісового і політично-бойового характеру. Автор статті старається переконати свідомих волинських українців, що найкращий засіб українізації церковного життя це спрямовання його на шлях реформації. Він пише: —

“Певна річ, що чисто євангельські течії будуть у нашому на­роді щораз більше зростати. Чи це не знак часу? Чи це для нас не пересторога й нагадування, що оздоровлювати Церкву треба іншими засобами, хоч вони можуть нам тепер здаватися задуже радикальні й чужі. Треба піти дорогою основної церковної рефор­ми, повної, а не половинчастої. Це не те, як дехто думає — потреба злучитися з Римом. Ні, бо це було б з-під дощу та під ринву. — Тут треба вернутися до праджерела й чистих основ «ауки Єван­гелії Христової, так, як це зробили інші народи (швайцарці, німці, голляндці, данці і інші вже 400 років тому). І коли тоді в нас не був пригожий час до цієї роботи, то тепер він багато відповідні­ший, бо йому вже втоптана дорога муками й кров’ю перших укра­їнських євангельських піонерів-мучеників. Викинути з Церкви всі незгідні з духом Євангелії обряди, церемонії, звичаї, почитания об­разів, кадила з кропилами й усе, що до цього належить, як про це писав свого часу й Т. Шевченко:

(в цьому місці сконфісковано кільканадцять рядків) а почати поклонятися Богові — духом і правдою, як цього навчав Христос. Тоді та реформація має обняти не тільки саму Церкву, її обряди і науку, звичаї і обичаї народні, а й особисте життя кожного з нас, а що за цим іде й життя всього народу. Бож каже Христос: “Коли хто не народився звиш, то не може бачити Цар­ства Божого” (Івана 3:3). Слово Боже, Його жива проповідь і чинне християнство, християнство будня, а не тільки парадних свят, мають стати осередком нашого релігійного життя, а тоді тільки й українізація і соборність щось заважать і “сектярство” згубить ґрунт під собою, бо ті, що шукають правди — прості і ін­телігентні душі, знайдуть те, чого вони перед тим не могли знайти в традиційній Церкві.

Це не якась вимріяна фантазія. Пригадаймо собі, що власне цього й хотіли наші великі попередники як: Т. Шевченко, П. Ку­ліш, М. Костомарів і інші. Вони вже давно цього домагалися і тому вже найвищий час узятися здійснювати їхні пророчі мрії. Ми му­симо бути рішучими в нашій боротьбі, але й радикальними в наших вимогах. Дарма, чи православний український загал це зрозуміє чи ні. Ми вже маємо в нашому народі, і то поміж православними українцями тих, що цією дорогою йдуть, і ми певні, і віримо в те, що число їх буде щораз то більше зростати, і здійсняться колись у всій своїй красі пророчі слова Панька Куліша:

Збудується Церква нова,

Під небо взнесеться,

Як істини вічне слово На весь мир проллється”.

Таку то пораду давав автор цієї статті свідомим волинським українцям, скеровуючи справу українізації церковного життя Во­лині на шлях реформації.

Це безперечно насторожувало ще більше польську владу про­ти УЄРРуху й його активних чинників. У тому самому часописі “Віра і Наука” за листопад 1934 р. маємо інформаційну статтю п. з. “З нашої місійної праці на Волині. Розвиток, переслідування, арешти”. У ній пишеться між іншим таке:

“12 жовтня ц. р. відбулися арешти в Олександрії. Поліція зро­била докладний трус у проп. Т. Довгалюка, а також у наших при­хильників: Луки Крисюка й Пилипа Довгалюка. Шукали нелегаль­ну націоналістичну літературу, але нічого такого не знайшли. За­брали тільки листування, писані проповіді, деякі книжки, між ни­ми також пачку протиалькогольних брошур “25 літ боротьби за тверезість” — виданих Українським Протиалькогольним Това­риством “Відродження” у Львові. Проповідників Т. Семенюка, Т. Довгалюка, а також диригента Л. Крисюка арештовано й всадже­но до малого, брудного й смердючого арешту в Олександрії. Там просиділи вони цілу добу. Комендант поліції поводився з ними ду­же некультурно, кричав на них і страшив засланням до Берези Картузької.

13-го жовтня ц. р. в годині 10 рано взяли арештованих на постерунок поліції, там наложено їм на руки кайдани і під ескортою двох поліцаїв відпроваджено їх піхотою до Рівного, 18 кіло­метрів дороги. Була жахлива погода, лютував зимний вітер, ішов дощ, і було грузьке болото, то заарештовані проповідники хотіли найняти фіру, але на це не дано дозволу, а гнали їх піхотою. Навмисно вели їх закованих через Олександрію і село Кустин, де вони працювали, як духовні діячі. Все це на те, щоб стероризу­вати і застрашити людність.

В неділю, 14 жовтня, православне духовенство в цілій околиці голосило про цей арешт по церквах і грозило всім, що горнуться до реформованих, кайданами й тюремними ґратами. Навіть свя­щеник в Олександрії на науці релігії в школі говорив злорадісно з дітьми про арешт.

У Рівному приведено наших ув’язнених братів до поліційного слідчого відділу. Тут зроблено ще докладний особистий обшук і відпроваджено до льохів, відділивши їх один від одного. Практи­ковано кримінальні штуки: в камеру, де сидів проп. Т. Семенюк, вкидувано різних п’яниць, шпіцлів, авантюрників тощо. До каме­ри, де сидів бр. Л. Крисюк, вкинено п’яну повію. Арештованим не дозволено читати Біблію.

14      жовтня вночі почалися довжелезні поліційні допити. Ареш­тованим закидувано, що на євангельських Богослужениях співано національний гімн “Ще не вмерла Україна”, що вони під видом Церкви ведуть протидержавну, націоналістичну роботу, що вони бунтують народ, грозять священикам і силою змушують людей ставати членами УЄРЦеркви.

Зразу по арештуванні наших братів повідомлено про це кер­манича євангельсько-реформованої місії — пастора М. Жураковського в Коломиї. Дня 14 і 15 жовтня паст. М. Жураковський був на побаченні в осіб відповідної влади. Там ще раз повторено на­клепи й погрозу нашим місійним робітникам, а також нашим сту­дентам на Волині. Консисторія поручилася за арештованих, тим то їх 15-го в годині 1-шій по пополудні випустили на волю. Керів­ник слідчого відділу прощав їх гострим словом і сказав, що справу віддасть до прокуратора.

На 14 жовтня призначено було наше Богослужения в Михайлівці в повіті Рівно в чеській реформованій церкві. Проповід­ники були арештовані, тим то Богослужения не могло відбутися. Згромаджених на це Богослужения людей мав повідомити про арешт проповідників наш післанець із Олександрії. Навіть про це довідалася поліція і післанця притримано на постеренку поліції в Олександрії.

Серед таких страшних обставин треба було провадити справу Царства Божого і Церкви Христової на Волині. Однак задля цієї справи готові наші брати терпіти з радістю. Тому наші арештова­ні брати ввесь час були усміхнені, співали в казематах євангель­ські пісні, і просили Бога, щоб Він всемилосердний і всесильний обернув і цей арешт та переслідування на славу Своєї Церкви, а на сором і вічну ганьбу противникам.

Після звільнення наших місіонерів відбулося 16 жовтня ввечорі в селі Кустині дуже врочисте Богослужения. Проповідували пастор М. Жураковський і проповідники Т. Семенюк та Т. Довгалюк при згромадженій великій масі народу, заохочуючи вірних, щоб вони однією душею й цілим серцем стояли й боролися за ві­ру євангельську, ні в чому не жахаючись противників. Після цього Богослужения вночі з’явилася в селі Кустині поліція й щось із 12 осіб з молоді потягнено на постерунок поліції в Олександрії. Загрожувано їм і списувано протоколи за участь на Богослуженні.

З цього бачимо, що переслідування невинних людей за саму участь у євангельських Богослужениях тривають далі. Ми свідомі того, що слова Божого не скувати, але просимо всіх наших братів і сестер по вірі, тут і закордоном, гаряче молитися за справу Божу на Волині та заступатися за нами”. Т. Д. (Т. Довгалюк)

У “Вірі і Науці” за грудень 1934 р. маємо допис п. з. “З мі­сійної праці на Волині”, з якого подаємо деякі важливіші місця.

“27 жовтня ц. р. відбулися нові арешти. В Олександрії арешто­вано знову проп. Т. Семенюка й диригента J1. Крисюка. їх зако­вано і відставлено до слідчого будинку в Рівному. Того самого дня в годині 8-мій вечора зроблено обшук у проп. Т. Довгалюка в Пістині на Гуцульщині. При обшуці нічого компромітуючого не знайшли. Забрали тільки багато фотографій, приватні листи і кіль­ка легальних книжок. Тиждень перед тим повернувся проп. Т. Довгалюк з Волині. Після обшуку арештовано його і під ескортою поліції через дві ночі й один день відправлено знову до Рівного.

Брати просиділи в арешті до 31 жовтня, сидячи в льохах се­ред жахливих умовин і холоду. Вони потерпіли дуже на здоров’ю, їх допитували знову в слідчому відділі поліції, а потім відправлено до суду і допитувано в слідчого судді. Як і першого разу закидувано їм, що під виглядом церковної роботи вони провадять проти­державну агітацію на користь Організації Українських Націона­лістів. Ясна річ, що всі ці закиди неправдиві. Обвинувачені їх рішу­че заперечували і подавали відповідних свідків. 31 жовтня слідчий суддя видав постанову, якою всіх трьох братів звільнено з арешту, але тому, що слідство провадиться далі, віддано їх під суворий на­гляд поліції. Що другий день вони мусять зголошуватися в полі­ції. Слідчий суддя, звільняючи арештованих, назвав їх агітаторами, казав, щоб забиралися з Волині та їхали до Галичини, а найкраще до Німеччини до Гітлера і Міллєра.

Поза цим усім у неділю, 28 листопада ц. р. в євангельській церкві в Рівному відбулося УЄРБогослуження, що його перепрова­джував проп. Іван Журило. Він два дні тому приїхав був з Гали­чини. Богослужения пройшло дуже гарно при численній участі вірних. Зразу по Богослуженні підійшла до проп. І. Журила тайна поліція і повела його до слідчого відділу. Там перепитали його й зробили ревізію в течці. Молодого хлопця з Кустина, Артема Кундушу, який підносив проп. Журилі течку, на вулиці перед комісаріятом затримано, посаджено до арешту і там він просидів два дні.

У богословській семінарії у Вєнцборку на Помор’ю вчаться три наші хлопці з Волині. У неділю, 28 жовтня, цих студентів: Ф. Семенюка, П. Чирву і А. Заборовця арештовано у Вєнцборку і за­кованих чотири дні везено до Рівного. Тут вони просиділи два дні. їм нічого не закинули, тільки допитували, чи вони добровільно перейшли на євангельське віровизнання і чи добровільно поїхали до школи. Загрожували їм, щоб, скінчивши науку, на Волинь не верталися, а їхали до СССР навертати Сталіна, або до Німеччини навертати Гітлера. 2-го листопада ц. р. студентів звільнено, але хто їм дасть гроші на поворот до Вєнцборку? З усього сказаного бачимо, що за справу Євангелії й рідної Церкви на Волині треба ще багато терпіти”.

У “Вірі і Науці” за червень 1935 р. у статті “Нові пересліду­вання єв.-реф. праці й євангеликів на Волині” пишеться про арешт проп. І. Гуцуляка і члена Грицька Ярмолюка. Подаємо кілька більш характеристичних моментів:

“У Степані по арештах поліція запечатала Народній Дім і по­вела дальшу протиакцію. 19 червня ц. р. прийшла поліція до по­мешкання проп. І. Гуцуляка і вдруге зробила обшук. Забрала йо­го тоґу й чашу УЄРГромади в Олександрії, яку позичили на час Зелених Свят.

Зроблено обшук у прихильника Олександра Кудри. Цей Кудря слабого здоров’я, зімлів. Комендант, приводячи його до притом­носте, так устромляв йому ложку в рот, що виломив йому зуба.

Комендант списав усіх членів євангельського хору, діставши до рук світлину хору, грозив, що всіх хористів арештує. Назагал у Степані запанував страшний терор. Переважає враження, що по­ліція стоїть на послугах духовенства традиційних Церков, і хоче євангельську справу зліквідувати. Та не тільки поліція, але й уряд ґміни зневажає євангельську віру. Серед місцевої людности велике огірчення. 22 червня ц. р. перевезено проп. І. Гуцуляка закованого із ще одним братом арештованим до Рівного і замкено до в’язниці. Слідчий суддя в Костополі передав його справу прокуророві Окружного Суду в Рівному.

Якщо вглянутися і вслухатися в усю цю атмосферу згаданих подій та взяти до уваги особливі відносини на Волині, то це про­мовляє за те, що це попівська та таємна провокаційна робота”.

Ми умисно подали вищеподані статті. У них інформується про переслідування польською поліцією УЄРРуху на Волині, щоб виявити, що діялося у католицькій державі, яку польські політичні хворі на манію величности діячі вважали “пшедмужем хшесьціяньства”. Тоді як у Галичині ця влада все ж таки маскувала до певної міри ці свої акції параграфами права й іншими формальними ви­гадками, то на Волині ті переслідування відбувалися вже без мас­ки. Перший ліпший комендант поліції поводився в селі, чи містеч­ку, як пан життя й смерти довколишніх мешканців. Так то поль­ська влада старалася використати особливі стосунки на Волині, трактуючи її на практиці, як колоніяльний терен. Польській владі було вигідніше мати діло з відсталим населенням і панувати над ним посередньо через здебільшого московське, або москвофіль­ське, по-рабському услужливе до державних чинників, православне духовенство, як з національно свідомим євангельсько-реформованим елементом, вихованим на основах світогляду євангельської демократії, шанування прав людини й народу та дуже далеким до рабської услужливости владі.

У “В. і Н.” за серпень 1935 р. була невеличка стаття “3 місій­ної праці на Волині” Т. Довгалюка, яка містить цікавий матеріял про початки УЄРРуху на Волині. З огляду на поданий в ній фак­тичний матеріял уміщуємо тут її в цілості: -—

“З хвилею, як розпочався УЄРРух у Галичині 10 років тому почали й на Волинь доходити його впливи через євангельську пре­су й літературу. Перші місійні подорожі по Волині відбули 1932 року проповідники Т. Довгалюк і Т. Семенюк. Вони відбули низку Богослужень по селах Луцького й Рівенського повітів. Виявилося велике зацікавлення проповіддю Слова Божого рідною мовою.

У жовтні 1933 року призначено на Волинь проп. Т. Семенюка, тоді ж розпочато тут організаційну роботу від УЄРЦеркви в м. Олександрії. Проп. Т. Семенюк відвідував інші місцевості -— Михайлівка, Плоска, Малий Житин, Глажова, Луцьк, Боратин, Озерани тощо, і проповідував там Слово Боже.

Від самого початку діяльности проп. Семенюка в Олександрії поліція робила труднощі й перешкоди. Регулярну діяльність мож­на було провадити аж через півроку. У травні 1934 р. відбувся в Олександрії перший місійний тиждень і робота зачала добре по­ступати наперед. Волинь відвідували й у місійній роботі допома­гали пастори В. Демчишин, М. Жураковський, J1. Бучак, проп. Т. Довгалюк і В. Вінявський. У червні 1934 р. розпочато працю в Рів­ному, а у вересні того самого року в Кустині. У жовтні 1934 р. через доноси православного духовенства почалися переслідування місійної роботи й євангеликів. Арештовано було двічі проповідни­ків Т. Семенюка, Т. Довгалюка і бр. J1. Крисюка, а також наших трьох студентів волиняків у Вєнцборку.

У грудні 1934 р. проп. Т. Семенюк виїхав до Галичини. На йо­го місце призначено проп. І. Журила. У січні 1935 р. переслідуван­ня відновлено, молитовні домівки в Олександрії і Кустині замкне­но. Того самого часу на місце проп. І. Журила призначено проп. І. Гуцуляка. Тоді відбувалися Богослужения в Рівному в німецькій євангельській церкві, яка мала польського пастора Сікору, а для членів з Олександрії й Кустина в євангельській каплиці на німець­кій колонії Пухава. Не зважаючи ні на що люди були бадьорі духом.

У березні 1935 р. проп. І. Гуцуляк розпочав працю в Степані, Костопільського повіту. Рух там дуже швидко поширився. Проп. І. Гуцуляк жив у Степані, а на Рівенщину призначено проп. Т. Дов­галюка. У травні відкрито в Олександрії й Кустині домівки й від­новлено роботу. У Рівному відкрито парафіяльний уряд.

У Степані поведено проти реформації страшну акцію. У черв­ні арештовано проп. І. Гуцуляка й посаджено до в’язниці в Рівно­му. У Степані запечатано Народній Дім, бо там відбувалися єван­гельські Богослужения. Людей тероризують, Богослужень відбу­вати не вільно. Цей стан триває досі, проп. Гуцуляк сидить у в’язниці. Є нові зголошення в Костопільському повіті, щоб почати там роботу, але невільно. На Рівенщині робота йде вперед, влада перешкод не робить”.

Як бачимо, цей допис інформує читача, в якому часі та в яких місцевостях та які місійні працівники розпочали місійну роботу від УЄРЦеркви на Волині. Як у попередніх звідомленнях, так і тут говориться про переслідування Руху від польської влади. Мимо всього УЄРРух на Волині не здавався і не думав поступатися пе­ред противниками українського евангелизму. Переслідування гар­тували ще більше духа членів УЄРРуху, а найперше ідейну молодь.

У “В. і Н.” за липень 1938 р. маємо гарний вірш, підписаний автором Я. Надгоринець, написаний з нагоди “з’їзду української реформованої молоді в Олександрії 12-14 червня 1938 р. на Воли­ні. З цього вірша пробивається дух невгнутости й вірности ідеям українського реформованого евангелизму.

НАША МОЛОДЬ (З нагоди з’їзду української євангельської молоді в Олександрії 12-14 червня 1938 р.)

Щось нове, наче цвіт на весні,

Вироста, розцвіта.

В світлім пориві, в творчім огні

Всі ми йдемо в струнких і завзятих рядах

На могутні діла, на величні пісні...

Перед нами сіяє Мета.

Темні сили назустріч нам пруть І готують удар.

Темні сили заслонюють путь,

Щоб згасити наш юний, промінний розгар.

Ми в рядах, прагнем Світло і Правду здобуть,

Не лякаючись бур і примар.

Сильні духом, мов юні орли,

Діти сонця й весни!

І хоч хмари кругом залягли,

Йдемо звеном нестримним, міцним.

Горе підлим, нікчемним і злим —

Всім, що прагнуть із нами війни!

Шлях тернистий веде до Мети!

О,              наш Спасе, Ти нас просвіти І зміцни Ти нам сили, думки й почуття.

За Ідею готові ми всі полягти І за Правду віддати життя.

Цей вірш — це немов тверда відповідь тодішньої нашої рефор­мованої молоді усім тодішнім противникам.

Ми маємо декілька документів з часів діяльности УЄРЦеркви в Західній Україні, що знайшлися випадково на американському терені. Коли взяти під увагу, що архівні матеріяли того Руху в Західній Україні пропали з приходом совєтів, то кожний такий документ має тим більшу свою вартість для історії Руху. Тому ми подаємо їх у цілості тут. Перший документ — то річний звіт УЄРЦеркви за 1936 рік:

“Звіт цей покриває стан і діяльність нашої Церкви за остан­ній рік у внутрішньому й зверхньому огляді. Хоч євангельська праця між українцями розпочалась ще 1925 p., проте УЄРЦерква оформилась, як окрема організація, аж 21 вересня 1932 р. Через це то цей шостий З’їзд Пресвітерії приймає цей річний звіт. Який стан і який поступ зроблено в останньому році? Наше завдання з’ясувати це все в цьому звіті, і це буде з’ясовано також у звітах інших місійних працівників.

Вся діяльність провадиться згідно з ухвалами останнього з’їзду. У загальному огляді й усіх подробицях цей з’їзд важливий для нас тим, що він виявляє помітний поступ. Це вказує на велику, живу силу Руху, що посувається вперед серед важких перепон і труднощів. Поза багатьма пророкуваннями і сподіваннями, що наш Рух заломиться, він наперекір і здивування противників мо­гутніє, міцнішає й простує до щораз кращого розвитку. Коли не стається так, як люди бажали, чи передбачали, то це доказ того, що Рухом керує й опікується Чиясь Інша рука й воля, і тому хвала за цей поступ належиться Богові, що нашим Рухом опікується й його благословляє! Приємно зазначити, що поступ можливий і на майбутнє, бо місійні працівники, як і церковні Комітети виявили добру волю до дружньої співпраці та ревність для ідеї духовного відродження нашої нації. І чим ця співпраця та ревність будуть виразніше виявлятися, то будуть більші можливості перемоги Ру­ху і на майбутнє.

Звіт ділиться на дві головні частини:

1.        Внутрішній стан і діяльність Церкви;

2.         Зв’язки й її акція закордоном.

СТАТИСТИКА

Округові парафії:

1.	Коломия	Єп. В. Кузів
	1. Коломия, Воскресінці — обслуговує	Єп. В. Кузів
	2. Слобідка Лісна, Раківчик, Молодятин	Т. Семенюк
	Тепер (від 1-го квітня)	П. Яремко
	3. Підгайчики, Турка, Ценів	Р. Барна
	4. Іспас	М. Костів
	5. Делятин, Заріче, Добротів, Підлісне	І. Журило
	6. Косів, Пістинь, Уторопи	М. Боровський
	7. Задубрівці	П. Чирва
2.	Львів	Л. Бучак
	1. Львів, Вислок, Стронятин, Радиничі	Л. Бучак
	2. Миколаїв, Демня, Стрий, Хромогорб	І Гуцуляк
3.	Перемилів	В. Демчишин
	1. Перемилів, Верхівці	В. Демчишин
	2. Кобиловолоки	А. Максим’юк
	3. Яблонів	В. Боровський
4.	Рівне (на Волині)	Т. Довгалюк
	1. Рівне, Олександрія, Кустин, Святтє	Т. Довгалюк
	Від 1-го квітня допомагає	Т. Бурко
	2. Тучин, Шубків	В. Вінявський
5.	Степань (утворена 1936 р.)	М. Жураковський
	1. Степань	М. Жураковський
	2. Тростянець	А. Заборовець

Усіх Громад, в яких правильно відбуваються Богослужения, було 35, з цього 20 організованих. Усіх Громад, з якими місія в зв’язку, 68. У Громадах, де не відбуваються правильно Богослу­жения, чи то через брак проповідника, чи то через брак приміщен­ня, підготовчу роботу провадить найближчий місійний робітник. За організовану Громаду вважається така, що її організацію пере­проваджено згідно із статутом Церкви, а її церковну старшину зареєстровано у державної влади. Це викликає труднощі в деяких околицях, бо влада не дозволяє перепроваджувати Богослужения в приватних хатах.

1.       Нові Громади в 1936 p.:

Волинь: Роботу було розпочато в Костопільському повіті в селах: Тростянець, Любаша, Вербче, Яблонне й Гутвин. У Рівенському повіті в селах: Ремель, Ходоси, Шпанів, Шубків і Тучин. З перерахованих місцевостей далі провадиться робота тільки в Тростянці, Шубкові й Тучині, бо в інших заборонено через брак, законом приписаних, приміщень.

Галичина: Розпочато роботу в селах: Демня біля Миколаєва, Ценева біля Коломиї, а в Рогатинщині в селах Книгиничі та Явче. У цих двох останніх селах Богослужень досі не відбувано через брак будьякого приміщення. Крім того зголосилась до нашої Церк­ви Баптистська Громада в Задубрівцях, пов. Снятии, і її прийнято.

2.       Членство

1.                            Число членів в 1935 р. доходило до 2434.

2.                             В 1936 р. прибуло членів 345, а вибуло 19.

3.                             Разом усіх членів 2760.

3.       Місійні тижні були уряджені в таких місцевостях: Коломия, Воскресінці, Молодятин, Слобідка Лісна, Підгайчики, Турка, Іспас, Задубрівці, Делятин, Заріче, Верхівці, Кобиловолоки, Яблонів, Кустин, Рівне й Степань. Число учасників доходило до 6 000 людей. До причастя приступило 1 380 душ.

4.       Недільна Шкілка

Усіх дітей в 20 недільних шкілках було 360. Науку релігії в народніх школах проваджено цього року тільки в таких Громадах: Молодятин, Підгайчики, Перемилів, Степань і Тучин. Крім того проваджено науку релігії в українській євангельській школі ім. М. Грушевського в Коломиї, до якої ходять діти з Коломиї, Воскресінець і околиці. Разом усіх дітей 28. Дітей євангеликів у шкільному віці 250.

5.       Статистика округових парафіяльних урядів: хрищень 55, шлюбів 22, похоронів 15.

6.       Місійні робітники

1.       Минулого року було в Місії 17 осіб, з того пасторів 5, євангелистів-проповідників 8, ляїків 1, студентів 3.

Єпископ В. Кузів, Л. Бучак, М. Жураковський, П. Яремко, В. Демчишин, В. Боровський, Т. Довгалюк, Т. Семенюк, А. Максим’юк, І. Гуцуляк, В. Вінявський, І. Журило, Р. Барна, М. Костів, М. Боровський, П. Чирва й А. Заборовець. Частково були в роботі К. Новак, директор школи, і М. Мішкевич, студент Богословія. Від 1 квітня 1937 р. покликано до роботи на терені Олександрії й Кустина, студента Богословія з Вєнцборку — Т. Бурка.

2.       Від 2-4 червня відбулася в Коломиї конференція місійних робітників для обговорення справ, що стосуються поглиблення й поширення місійної роботи.

3.       На річних зборах Пресвітерської Церкви рукоположили на проповідників: В. Вінявського, 1. Гуцуляка, А. Максим’юка, Р. Вар­ну й І. Журила. Рукоположені зложил приписаний іспит перед ко­місією, що її назначив Провід Церкви.

7.       Студенти

1.                      Студентів, що готуються до роботи на ниві Господній, було

9.    Із них вчаться в університеті у Варшаві: М. Лехник, П. Хом’як, В. Яровенко; в Амстердамі: Ю. Шульга; в Базилеї М. Яремко; в Кампен, Голляндія, — В. Слободян; у Семінарії у Вєнцборку — Т. Саляк, В. Малевич, О. Ферлей, Ф. Семенюк. Пророблено заходи, щоб допустити кандидатів до університетів у Шкоції й у Франції. Є надія, що кандидати будуть прийняті до цих шкіл дальшого шкільного року.

2.       Студентки

Місійна школа в Альтоні в Німеччині була прийняла 1936 р. п’ять кандидаток, а саме: К. Вінявську, Віру Заборовську, О. Діченко, А. Оксенюк і О. Кудру. Однак влада на Волині відмовилася видати їм пашпорти. Тому й досі цієї нагоди не використано.

3.       На підготовчий курс до роботи між молоддю мав виїхати до Голляндії проп. Т. Довгалюк, але досі не пощастило йому діста­ти закордонний пашпорт.

4.       У пляні було післати теж і когось із дівчат закордон до Голляндії для того самого, однак досі не було відповідних на це кандидаток.

8.       Будови

Одна з найбільших пекучих потреб і найтяжчих проблем до розв’язання — це будова церковних будинків. Через брак гроше­вих засобів на 35 Громад досі побудовано заледве:

1.       Молитовні доми в Коломиї, Молодятині, Перемилові й Вер­хівцях.

2.       Недокінчені будови у Вислоку на Лемківщині й Підгайчи­ках. У Вислоку молитовна домівка цього року має бути докінчена. Гроші на це жертвували євангельські кола в Пітсбурщині в Амери­ці. Дім у Підгайчиках розпочато ще 1935 p., однак через брак гро­шей будову не закінчено й досі. Взимі були прислані гроші на за­кінчення із Швайцарії, але на цеглу треба чекати аж до липня й тоді тільки можна буде братися до дальшої роботи.

Дотеперішні кошти виносять 1.945,27 злотих.

На закінчення треба ще 9.507,50 злотих.

3.       Нові будови й кошторис. Під розвагу береться пляни будов у найближчому часі в Громадах: Степань 5.000 зл., Олександрія 2.500 зл., Кустин 2.000 зл., Пістинь 3.000 зл., Кобиловолоки 6.000 зл., Миколаїв 2.000 зл., Іспас 3.000 зл., Косів 1.000 зл., Сло­бідка Лісна 2.000 зл., Львів 10.000 зл., Тростянець 800 зл. Разом 42.607,50 злотих.

Зроблено потрібну направу й докінчення дому в Коломиї кош­том 203,66 зл. Часткову допомогу дано Громадам: Косів 190 зл., Іспас 153,99 зл., Слобідка Лісна 130,00 зл., Кобиловолоки 100,00 зл., Олександрія 700,00 зл. і Любаша 300,00 зл.

На закінчення дому в Коломиї одержано окрему пожертву від паст. Альтгера. Зроблено теж запис церковного дому на округову коломийську парафію коштом 176,50 зл.

Даровані земельні дільниці під будову: Олександрія, Кобило­волоки, Миколаїв, Косів, Слобідка й Вислок.

Куплені дільниці: Іспас і Підгайчики.

Цвинтарі: Молодятин, Підгайчики, Пістинь, Уторопи, Пере­милів, Кобиловолоки і Косів. Останнього літа посвячено площу в Кобиловолоках і цвинтар у Пістині.

Чинш: Місія оплачувала чинш за домівку для місійної діяль­ности у Львові 360 зл., в Делятині 80 зл., в Пістиніі 60 зл. річно.

Власних домів молитви 4.

Відправа наших Богослужень у німецьких церквах З

Наймані домівки                                                11

Приватні хати                                                    17

Разом                                                              35

9.    Література

1.812,00 злотих 20.000

249,80 злотих 551 примірник

Літературний фонд виносив

Наклад виданих книжок

Продано книжок на суму

Роздано безкоштовно

10.    Кольпортаж

1.       Видані твори. Чудо книжка, Помилування переступника, Що таке спасіння?, Історія одного вірша, Звідки взялася євангель­ська віра?, Проповідування й навернення, Духові орли, Правда про євангельський рух, Йосафат Кунцевич, Пригоди Біблії, Я вірю в Бога, Запізно, Надія християнина.

2.       Біблія: Досі проф. І. Огієнко переклав 4 Євангелії й Дії Апостольські. З друку вийшла вже Євангелія від Матвія.

3.       Співаник і требник. Узялися до видання співаника й треб­ника для вжитку по церквах, з нотами на чотири голоси, спільними заходами Церков в Америці, Канаді й УЄРЦеркви в Західній Укра­їні. Кошти друку покриває частково Місійне Жіноче Товариство Пресвітерської Церкви в Канаді.

11.      “Віра і Наука”

Тираж                          1.000 примірників

Число передплатників 293

а.                 Европа                    207

б.                 Америка                   86

Завдяки допомозі Д-ра Недербраґта запрошено Д-ра Домбчевського, як сталого дописувача до “Віри і Науки”.

12.       Допомогова акція. Завдяки жертвенності євангельських кіл у Швайцарії прислано для Місії 24 сотнари старого вбрання й взуття, що й роздано по Громадах.

13.       Войовничий католицизм. Останніми часами протинаступ Гр.-Кат. Церкви проти Євангельської Церкви став більш видний і страшний у наслідках, як будьколи давніше. Провокування з проповідальниць і преси довели до кривавих нападів у Тумирі, де був випадок смерти, в Шпиколосах, Ремезові, Панчинцях, Волі Кобиловій тощо. Від цих нападів багато нововірців потерпіло від по­боїв і на майні. У Громадах нашої Церкви, Богові дяка, ніяких організованих нападів не було.

Процеси 1936 року

1.       Влас Ничук, провідник Громади в Тростянці, за пропаганду проти Православної Церкви.

2.       Дмитро Мотрук, протест проти палення Біблії на Місії в Підліснім.

3.       Василь Фесюк, пізваний Миколою Фесюком за допис у “Ві­рі і Науці”.

Всі кошти виносили 135,00 зл.

14.       Українська Євангельська Школа. На початку шкільного року 1936/37 заходом директора К. Новака організовано й розпо­чато науку дітей в українській євангельській школі.

1.      Бюджет школи: Прибуток 2.472,14 злотих

Витрати 2,472.14 злотих

2.       Статистика: дітей 28 і дві учительські сили, директор К. Новак і учителька І. Мельниківна.

3.       Бурса: Дітей 13 з провінції приміщено в окремім помеш­канні. Утримання: допомога родичів грішми й харчами 128,00 зл., зі шкільного бюджету 120 зл., з пожертв головно з Америки...

15.       Правне існування. Воно не змінилось в останньому році нічим. Це значить, що статут і консисторія не були затверджені. Це залежить від державного уряду, коли буде правне становище і в якій формі урегульоване. Статут і склад консисторії подано урядові до рекомендації через Синод у Варшаві. Як далі буде стояти справа, покаже Синод, що збирається 13 червня 1937 р. На ньому наша Церква буде заступлена й у порозумінні з ним будуть наші бажання представлені урядові.

16. Фінанси. Звіт фінансовий і бюджет на 1937 р. будуть зре­феровані окремо. Загальний стан представляється так:

Прибуток                      56.045,30 зл.

Витрати                        52.040.14 зл.

Однак ця сума не вистачає на покриття всіх конче потрібних ви­датків, а тим самим на більше поширення місійної акції. Останній рік під оглядом фінансовим був вельми тяжкий. До загальної кри­зи причинились ще спад закордонної валюти й т. зв. девізові обме­ження, що забороняють у деяких країнах висилання грошей за­кордон. Між цими країнами є й Швайцарія, де міститься Централь­не Бюро, на руки якого надходять не тільки гроші з Церков різних країн, але Швайцарія найбільше цікавиться нашою місією, і від неї йшла досі найбільша допомога. З цієї причини цілими місяцями не висилано грошей взагалі, а коли надходили, то менше, як прийнято в бюджеті. Найбільше відчувають цю неправильність місійні робіт­ники, для яких ця допомога становить єдине джерело прибутку. Та треба з признанням ствердити, що всі, за малими винятками, пе­реносять ці недоліки бадьоро й мужньо. Бож пам’ятають вони, що їх завдання служити вірно й достойно в погоду й у негоду, в до­статках і в недостатках. Про цей стан наших робітників повинна пам’ятати наша Церква й найперше почувати більшу відповідаль­ність за матеріяльні потреби й по всій своїй спроможності скла­дати свою жертву щиру й щедру на жертівнику Євангелії.

Закордонна діяльність

Провід Церкви був у тісному контакті з представниками Цент­рального Бюра в Женеві й Нью-Йорку, і таких країн: Швайцарії, Америки, Канади, Голляндії, Німеччини, Англії і Шотляндії. Два рази вислано всім представникам закордону, що цікавляться на­шою Місією, піврічний звіт із життя й нашої праці. Крім того ви­слано кілька разів заклик у справі будови наших молитовних до­мів по наших Громадах.

У першому кварталі звітного року паст. П. Яремко відбув мі­сійну подорож із доповідями до Швайцарії, де робив збірку для нашої Місії. Наша Місія викликала велике зацікавлення в особі Д-ра Недербраґта, що два роки тому відвідував нашу Централю й Громади на Волині. Враження із своєї подорожі описав в євангель­ській пресі в Голляндії.

У вересні відкрито першу українську євангельську школу ім. М. Грушевського в Коломиї. При тій нагоді відвідав нашу Центра­лю й Громади на Волині представник Голляндського Українського

Шкільного Комітету — паст. Ф. Дрессельгойс з Голляндії. При від­критті школи були присутні теж і деякі представники голляндського вчительства, як Ц. Ц. Ф. Гордію, і вони також відвідали деякі наші Громади.

25 і 26 вересня еп. В. Кузів брав участь у Конференції в Пра­зі, на якій обговорювано справу УЄРРуху.

У звітному році зросло серед українців в Америці й Канаді зацікавлення євангельською справою, а разом із тим збільшилося число передплатників “Віри і Науки” й матеріяльні пожертви для нашої Місії”.

Ми оце подали Річний Звіт УЄРЦеркви за 1936 рік, виготовле­ний є канцелярії єпископа В. Кузіва. Для нас цей Звіт являє собою особливу джерельну вартість. Тут також важне звідомлення про правне становище Церкви. На практиці той процес ще не був у тому часі цілком завершений. З цього бачимо, які урядові труд­нощі треба було переборювати представникам УЄРРуху, і як довго доводилося чекати на урядове затвердження статуту й складу кон­систорії.

З деяких інших звітів окремих місійних робітників за 1935-36 роки довідуємося, що Рух здобув новий місійний терен між іншим у відомому гірському селі Жаб’є, в якому знайшлося досить вели­ке число прихильників УЄРРуху. У тому селі роздано понад 50 Біблій і велике число дрібної євангельської літератури. Понад 20 мешканців Жаб’я читало “Віру і Науку". Прихильні до евангелиз­му мешканці великого Жаб’я виявили охоту побудувати власним коштом одну, або й дві молитовні каплиці. Про це звітував Д-р М. Костів. Зі звіту Р. Барни виходить, що він між іншим нав’язав контакт з п’ятидесятниками в селі Повиї (Товмаччина), а також і в інших селах, які виявили свій намір приступити до УЄРРуху. На увагу заслуговує також звіт пастора Жураковського зі Степаня й околиці. Там люди горнулися до евангелизму, але влада робила перешкоди. Такі самі втішні звіти В. Вінявського, Т. Семенюка з подорожі по Волині, та інших. В одному із звідомлень є окрема згадка про студента Василя Малевича, сина померлого православ­ного священика, який з посвятою працював для євангельської спра­ви на терені сіл Ходоси й Хоціиь на Рівенщині. З цих звідомлень виходить недвозначно, що УЄРРухом починали цікавитися деякі представники української інтелігенції на провінції та запрошували проповідників цього Руху розпочинати місійну працю на теренах, де вони жили та виконували свою професійну працю. До таких осіб належав Д-р М. Баб’юк, адвокат у Рогатині; Д-р Домбчевський із Стрия, Д-р Скебінський з Дрогобича й інші.

Паралельно з акцією Руху активізувалася протиакція тради­ційних Церков у формі друкування пропагандивної літератури, анґажовання світських людей і висилання їх скрізь по краю з відчитами проти УЄРРуху та уряджування місій, під час яких ставлено місійні хрести й навіть трапилися випадки палення під ними Біблій (приміром у Підлісній і Поляницях, де працював під час ферій кан­дидат Богословія Мґр. Мішкевич).

На увагу заслуговує ще й те, що в тому часі (1935-36 роки) відзивалися голоси окремих діячів Руху, щоб свою Централю пе­ренести з Коломиї до Львова — головного центру українського життя, а також і з причин адміністраційних потреб. УЄРРух ви­ходив за тих часів із перших, тимчасових стадій свого існування в більш стабільні форми свого життя. І це було б напевно сталося, коли б не вибухнула Друга Світова Війна.

Із збережених документів, які заслуговують на більшу увагу, подаємо один з обіжників, що насвітлює діяльність Руху: —

Єпископ                 Коломия, дня 10-го квітня 1937 р.

Української Єв.-Реф. Церкви в Польщі

До всіх місійних працівників УЄРЦеркви “Борись доброю боротьбою віри”. 1 Тим. 6:12.

Дорогі у Христі Брати! Слава Ісусу Христу!

Оце вступили ми в атмосферу весни річного круговороту. Спо­діваємося, що й по наших Громадах та серед місійних робітників провадиться успішна місійна праця, роблячи щораз нові поступи і здобутки. Маємо перед нами багато роботи і завдань. Незабаром усіх нас чекає багато дечого для спільного обговорення, що далі подається до Вашого відома:

У першому тижні місяця червня ц. р. відбудеться в Коломиї засідання Пастирської Конференції та Пресвітерії нашої Церкви. Конференція буде тривати три-чотири дні і відбудеться в Коломиї або Делятині. Про певне місце ще повідомиться окремо. Вона розпічнеться короткою проповіддю, що її матиме один з місійних працівників, а потім буде виголошено низку рефератів та їхнього обговорення. Реферати будуть такі:

1.       Кальвін і кальвінізм — паст. Яремко, 2. Євангелізація — єп. В. Кузів, 3. Нові світові погляди — Д-р Р. Домбчевський, або паст. Жураковський, 4. Молитва, як конче потрібний чинник у житті й місійній роботі — проп. В. Вінявський, 5. Недільна Школа (література, оповідання) — проп. В. Боровський, 6. Молодь — проп. Т. Довгалюк, 7. Біблійна година — проп. І. Журило, 8. Літе­ратура і “Віра і Наука” — ред. М. Костів, 9. Євангельська школа

—   дирек. К. Новак, 10. Культурно-освітня робота — проп. А. Максим’юк, 11. Організація Церкви та товариств і перепроваджування треб — ще не визначено, Статут Церкви — паст. М. Жураков­ський, 12. Забезпечення місійних працівників — паст. П. Яремко,

13.    Місійний огляд (статистика, нові Громади, парафіяльні уряди, досягнення, недомагання) — єп. В. Кузів, 14. Спів в Євангельській Церкві — проп. М. Боровський, 15. Студенти — ще не визначено,

16.    Поширення місії в нових теренах і її проблеми — проп. Т. Дов­галюк, 17. Співаник і требник — ще не визначено, 18. Докладний звіт Громад за останній рік, 19. Різне.

По закінченні Конференції відбудеться Засідання Пресвітерії УЄРЦеркви, до якої вже треба заздалегідь готуватися щодо ви­слання делегатів та роздобуття коштів подорожі.

Богослужения, зв’язані із засіданням Пресвітерії, проводити­муть проповідники В. Демчишин і І. Гуцуляк. Вступна проповідь — паст. Л. Бучак.

Щодо поданої програми Конференції проситься прислати свої зауваження й пропозиції.

2.        Справа зміни віровизнання в Галичині. Останніми часами воєвідства видали до староств зарядження щодо переходу на еван­гелизм, чи інше віровизнання. Акт переходу тепер відбувається так: Вже не вноситься деклярації, як було передніше, а людина йде особисто до староства, до референта релігійних справ, і в його присутності виповнює на спеціяльному блянку акт переходу. Цей акт штемплюється за 5 злотих. Для ствердження дати уродження треба мати з собою метрику народження, чи витяг з метрики, вій­ськову книжку, пашпорт, свідоцтво шкільне, чи будьякий інший документ. Метрика народження тепер не обов’язкова. Усім Грома­дам в Галичині доручається пристосуватися до цього нового роз­порядження.

3.        Свято Матері. На урядження Свята Матері можна дістати в Коломиї в Книгарні Учительської Спілки гарний збірничок поезій Уляни Кравченко: “Шелести барвінку” в ціні 1 зл. та п’єси “Свято Матері” в ціні 0.60 зл. На пересилку додати 0.25 зл., якщо хто хо­тів би цю літературу замовити.

4.        Поширення терену праці. Місінні робітники, що мають до обслуги тільки по одній Громаді, мусять старатися збільшити те­рен своєї роботи.

5.        Округові З’їзди. Місійні робітники в даних районах праці, як Волинь (Рівенщина, Костопільщина), Поділля, Львівщина тощо, мусять старатися уряджувати Округові З’їзди церковних Рад, Гро­мад, молоді, фотографувати моменти з праці даної округи разом із місійними працівниками та обговорювати на них поточні місійні справи.

6.        Недільна школа. Відділ недільношкільний при УЄРЦеркві просить подати до Централі у двох примірниках такі дані:

1.     Скільки обслуговується Громад? 2. Чи в усіх Громадах прова­диться правильна робота з дітьми? 3. Скільки є в кожній Громаді дітей? 4. В яких Громадах можна було б провадити роботу з дітьми? З наявних Недільних шкілок подати докладний список ді­тей, їх вік, до якої школи і кляси ходять? Хто провадить Недільну школу? Чи є помічники? Як нема, чи є хтось, щоб до цієї праці на­давався? Ці інформації зболять місійні працівники подати нам у найближчому часі.

Бажаючи Вам усім успішного готування та перепровадження Великодніх Свят і засилаючи Вам мої найкращі поздоровлення, остаюся в молитві за Вас і зріст нашої Церкви.

Ваш в Господі (-) В. Кузів”.

У цьому обіжному листі подаються нові зарядження влади щодо переходів на інше віровизнання, як і порушується різні акту­альні справи.

Нарешті подаємо ще один Обіжник, що його підписав секре­тар Пресвітерії УЄРЦеркви — Т. Довгалюк:

“Обіжник ч. 6/37                   Коломия, дня 6 грудня 1937 р.

До всіх місійних робітників УЄРЦеркви.

“О, прийди, Господи Ісусе!” Об’явл. 22:20. Дорогі у Христі Брати! Слава Ісусу Христу!

Стоїмо в передріздвяному часі, званому в Церкві адвентом (пришестям). Час цей — це час очікування Господа нашого Ісуса Христа. Цей час пригадує нам про другий прихід Спасителя в Йо­го славі та силі. Він також готує наші серця до зустрічі Різдвяних Свят. Молімось за апостолом Іваном: “О, прийди, Господи Ісусе!” Прийди ще більше між наш український народ, прийди в мою Гро­маду, мою родину, у моє серце...”

1.       Цими днями розіслано всім лекції недільної школи за місяць грудень. За дальші місяці незабаром вишлемо. Тепер розсилаємо докладно опрацьований матеріял до роботи з молоддю, разом 12 сторінок друку, відбитого на циклостилю. Є там найперше пра­вильник для кружків молоді. Він входить у життя з днем 15 грудня ц. р. Тим самим касується проект статуту, поміщений у “В. і H.”, бо правильник цей це той самий статут, тільки краще і докладніше опрацьований та оформлений. Опріч правильника є вказівки про те, як заснувати Кружок Української Євангельської Молоді та як провадити в ньому роботу. Подано взірці для діловодства, і також докладну програму роботи та куємського -вишколу. Подаємо в ско­роченні лекції про Біблію, КУЄМ, історію Церкви та про віровизнаневі різниці поміж Церквами. Подано список книжок з україно­знавства, поведінки тощо. Усе, як на долоні! Тепер ніхто не може сказати, що не знає, як почати роботу з молоддю і що взагалі ро­бити. Пригадується постанову останньої Пастирської Конферен­ції, щоб на працю з молоддю звертати головну увагу. Згідно з правильником від нового року треба подавати на окремому аркуші паперу звіт про працю з молоддю та про роботу КУЄМ-му разом із загальним звітом. Щоб мати в централі докладний перегляд ро­боти між молоддю в останнім році, доручається в перших днях січня на окремому аркуші опрацювати докладний звіт про роботу з молоддю 1937 року. Звіт прислати до Канцелярії Єпископа.

2.     Розсилаємо деякі деклямації та текст деяких пісень на Різд­вяні Свята. Вже тепер треба почати готуватися до ялинки з дітьми та молоддю. Пригадується, щоб усі місійні робітники надсилали до Централі різні відповідні вірші, що надавалися б до деклямації на різні свята. Таким чином усі разом створимо з часом гарний збір­ник деклямацій.

3.       Розсилається формулярі на річні звіти про стан та діяль­ність наших Громад і місійних станиць за 1937 рік. З'віти ці до­кладно виповнити й надіслати до Централі найпізніше до 15 січня 1938 р. Так само до того часу надіслати річні вкладки від Громад за 1937 р. Деякі Громади свої вкладки вже надіслали (Косів, Ми­колаїв, Демня).

4.       Деякі місійні робітники не надсилають місійних звітів так, як треба, згідно з виразними вказівками Єпископа, що на кожну Громаду, чи місійну станицю має бути звіт на окремому бланкеті, щоб мати ясний перегляд праці в даній місцевості. Буває, що в якійсь Громаді проповідує не раз упродовж місяця два, чи більше місійних робітників, то все ж таки хтось один провадить Громаду й за неї відповідає. Він обов’язаний висилати звіт, в якому зазна­чається, коли й хто мав у Громаді Богослужения. Так приміром паст. Демчишин має тепер Рівне, Олександрію й Кустин. На кожну місцевість має бути звіт на окремому бланку. Коли приміром бр. Журило, чи бр. Барна має 4-5 місцевостей, то на кожне село має бути звіт на окремому бланку. Від нового року це обов’язково припильнувати.

5.       Так само не зрозуміли деякі робітники Єпископського за­рядження в справі місячних звітів про поширену літературу. По­дають прізвища осіб, які купили книжки. Цих прізвищ зовсім не­потрібно. Треба подати назву книжок, що їх продано й кількість, як рівнож грошеву суму за них отриману.

6.      Дехто з місійних робітників плутає окреслення наших цер­ковних тіл. Особливо поплутано це на Поділлі, де Громади названо чомусь офіціяльно “проповідничими станицями”. Такого окреслен­ня в нашій Церкві нема. Є дві назви: “Громада УЄРЦеркви”, або “УЄРГромада” та друге окреслення: “Місійна Станиця УЄРЦерк­ви”. Громада є там, де вже місійну працю організовано, де є хоч трохи офіційних членів, де вже вибрано церковну старшину Грома­ди. У такій Громаді не конче мусить мешкати пастор, бо вона все ж таки Громада. Місійна станиця це місцевість, де вже від на­шої Церкви розпочато працю, де робота ця перебуває в стадії ор­ганізації. Коли вже є офіційні члени, тоді скликається збори Гро­мади, на яких вибирається Церковну Старшину, ухвалюється член­ські вкладки й Станиця тим самим перетворюється в Громаду. Кожний місцевий робітник нехай подасть із кінцем року список своїх Громад і Станиць, щоб Централя могла зробити докладний список зо всього краю.

7.        Доручається, щоб кожний місійний робітник відбив на трьох чистих аркушах паперу всі печатки парафіяльного Уряду, Громади, чи Станиці, печатки давніші й теперішні, і прислав це якнайскорше до Централі. Справа печаток буде незабаром унор­мована, щоб по всіх Громадах, чи Станицях УЄРЦеркви печатки були однакові.

8.       Розміщення місійних робітників під цю пору виглядає так: Воєвідство в Луцьку зажадало від Проводу нашої Церкви, щоб паст. Жураковського забрати з Волині. Він тим часом без меблів переїхав з родиною до Коломиї, допомагає тут в околиці та очікує на призначення від Єпископа йому терену сталої праці. У Степані є бр. Вінявський, в Тучині бр. Семенюк. Любашу і Пісків перебрав від бр. Т. Семенюка бр. А. Заборовець, що має добру Громаду в Тростянці. У Рівному, Олександрії й Кустині працює бр. Демчишин, допомагає йому, не отримуючи тепер жадної запомоги, бр. Чирва, що мешкає в своєму родинному селі — Кустині. Бр. В. Боровський мешкає в Перемилові, бр. Максим’юк далі в Кобиловолоках. Останні два разом обслуговують також Громаду в Яблонові. Бр Бурко осівся в Задубірцях, пов. Снятии. У Львові — бр. Бу­чак, в Миколаєві — бр. Гуцуляк, в Делятині — бр. Журило, в Ко­сові — бр. Костів, в Коломийщині — бр. Барна. Єпископ верта­ється десь близько 10 грудня ц. р. З його приїздом бр. Довгалюк їде на місії, насамперед до Львова, Миколаєва та Демні. У кінці грудня відбудеться засідання Проводу нашої Церкви, можливо, що в розташуванні проповідників зайдуть деякі зміни. Дуже потріб­ний один робітник на Лемківщину, один на Дубенщину, а один на Підляшшя.

9.      Власне Підляшшя й низка сіл на Дубенщині (Волинь) — це наші нові теперішні терени. На Підляшші був уже паст. Демчишин і прислав дуже рожевий звіт про прихильність людей до нашої Церкви. Тим часом свою роботу робить там часопис “В. і Н.” В Лубенському повіті села Грабовець, Волковиї й інші також при­готовані через “В. і Н.” Найближчими днями має поїхати туди паст. Демчишин, бо приходили звідти люди до Рівного 95 км. пі­хотою. Молімся особливо за ці нові терени.

10.       Під теперішню пору має наша місія таких студентів: В. Лехник і В. Яровенко у Варшаві. Яровенко робить старання на ви­їзд до Голляндії, до Амстердаму. Ф. Семенюк у Вєнцборку, В. Сло­бодян і М. Боровський в Кампен, Голляндія, М. Яремко в Цюріху, Ю. Ключевський в Едінбурґу, Шотляндія, П. Хом’як в Монтеліє у Франції. Бурко й Заборовець працюють у своїх теренах, Ферлей, Саляк, Малевич і Чирва сидять тимчасово вдома. Цими днями ви­їжджає до Німеччини сестра Марія Майданюк з Косова до школи дияконіс в Альтоні-Ельбе. Це єдина кандидатка із п’ятьох зголошених. Три сестри з Волині не дістали пашпортів, сестра К. Вінявська вийшла заміж. Зо школи дияконіс пишуть, що там є вільні місця. Отже через те, що з Волині отримати пашпорт неможливо, коли є по Громадах у Галичині відповідні кандидатки з відповід­ною освітою й моральними кваліфікаціями, то можна їх зголосити в Централі через церковну Старшину й пастора даної Громади. Кошти за пашпорт і подорожі платять кандидатки. Місія не видає на них ані сотика, як рівнож не дає запевнення, що вони отрима­ють працю в Місії по закінченні школи. Курс триває три роки. Такі закінчені дияконіси можуть бути дуже помічними по Громадах.

11.        Єпископ нашої Церкви перебуває тепер у Голляндії. Як уже подано, він вернеться близько 10 грудня ц. р. Зо Швайцарії приходили від Єпископа добрі й утішні вісті; є надія на вирівняння платень. Кожний місійний робітник тепер при кінці року нехай до­кладно обчислить свої залеглості платень, коштів переносу, подо­рожей тощо. Повідомляємо, що дотепер висилалося гроші на ра­хунок платень. Так приміром всі гроші, що дістав паст. Демчишин, думаючи, що це на перенесення з Перемилова до Рівного, почисле­но в касі на рахунок платень. Можливо, що це сталося також і з іншими робітниками. Тому нехай кожний подбає сам про себе і, не гніваючись, пришле ще раз до Централі свої грошеві претенсії. Як також коли хто має які грошеві прохання, як додаток на примі­щення під канцелярію, чи домівку (Львів-Рівне), чи додаток на диригента, нехай ті прохання з приїздом Єпископа відновить, бо без нього ті справи не могли бути полагоджені.

Бажаючи всім багато успіхів у місійній роботі та в житті, остаюся в молитвах та в братній любові.

З євангельським привітом Ваш Т. Довгалюк

П.С. Коли хто має “Віру і Науку” ч. 8-9, за серпень-вересень ц. p., то просимо негайно прислати, бо треба зложити хоч кілька річників, а в адміністрації лишився з цього числа тільки один при­мірник. Присилайте скоро.

Тому, що зближається перше півріччя шкільного року, десь близько 15 грудня треба всім нашим шкільним дітям по всіх шко­лах виставити оцінки з релігії. Не знати, чи до Різдвяних Свят ви­йде ще один обіжник. Тому пригадується, щоб по всіх Громадах у часі свят відбути коляду, найкраще йдучи від хати до хати з колядою на Церкву й шкільні потреби. Частину коляди з галиць­ких Громад обов’язково прислати на євангельську школу й бурсу в Коломиї, частину коляди з волинських Громад прислати на Освіт­ній Фонд в Рівному, що опікується вбогими реформованими уч­нями.

Щоб легше було виповнювати річні звіти в кожній Громаді, треба мати книжку, де вписувалося б усі Богослужения, Біблійні години, співанки, свята, кількість учасників, збірку тощо. Де ще нема, запровадити!”

Цей Обіжник заслуговує на увагу з огляду на декілька пода­них у ньому розпоряджень та інформацій.

Наші документальні дані завершуємо наприкінці Пресовим Комунікатом Консисторії УЄРЦеркви в Коломиї з 1938 року: —

“Українські Землі під Польщею в огні ревіндикації[15])

(Переслідування УЄРРуху)

Українські Землі під Польщею переживають тепер часи важ­кого релігійного переслідування та примусувого навертання укра­їнців на римо-католицизм. У першому вогні перебувають волин­ські землі, де УЄРЦерква має багато членів і прихильників. Звіти, надсилані з тамошніх сторін, яскраво відзеркалюють ситуацію на Волині.

До Централі УЄРЦеркви голосяться все нові й нові терени з проханням, щоб у них починати наші Богослужения. Дня 3 січня 1938 р. зголосилася делегація з с. Колесники, пов. Рівне, до паст. Демчишина в Рівному, щоб він прибув заснувати в них УЄРГромаду. 18 січня прибув паст. Демчишин до Колесник, де відбув ін­формаційне зібрання, що на ньому вписалося зразу 33 офіційні члени з переходом. 24 січня паст. Демчишин повідомив урядово староство в Рівному, що, почавши від ЗО січня він буде відбувати Богослужения в с. Вільгорі біля Колесник в домівці євангельських християн. Одначе до сьогодні староство відповіді не дало, не зва­жаючи на кількаразове нагадування у тій справі, але після 23 січня почалася в Колесниках нагінка на наших членів від коменданта поліції в Бугрині й бугринського війта. Комендант висловився в крамниці добр. Павлюка в присутності його сина та свідка Теодосія Павлюка, що буде мститися за реформовану акцію, і буде на кожному кроці робити реформованим карні протоколи, чи буде за що, чи ні. Тепер найближчими днями списав комендант прото­кол на таких осіб та покарав їх гривною: 1. Павлюк Іларіон — 20 зл., 2. Дубич Петро — 20, 3. Павлюк Константан — 15, 4. Павлюк Теодосій — 20, 5. Павлюк Іларіон — 20, 6. Павлюк Іларіон — 10,

7.   Павлюк Теодосій — 20, 8. Усар Георгій — 5, 9. Процюк Гнат син Тодона, 10. Процюк Самуїл син Петра, 11. Процюк Зіновія жінка Полікарпа, 12. Лисюк Федір син Григорія.

До того ж уночі ходив комендант по хатах наших членів та перевіряв, чи є вони вдома.

30 січня мало відбутися перше наше Богослужения в домі євангельських християн. Зійшлися сотні людей, але безпосередньо по приїзді паст. Демчишина комендант арештував його, а людей розігнав. Після того скликав війт разом із комендантом збори ці­лої Громади, і загрожував реформованим пацифікацією, прилюдно назвав нашу справу акцією німецькою, небажаною для польської держави, та заохочував людей, що стали евангеликами, щоб вони, коли їм не подобається православіє, переходили на римо-католицизм. Сам війт православний, з походження українець.

22 лютого паст. Демчишин зголосив у старостві на реєстра­цію домівку в Колесниках, бо довідався, що комендант постерунку стероризував євангельських християн за те, що вони погодилися відступити домівку й загрозив, що заборонить їм через те відбу­вати їхні Богослужения. Дня 28 лютого був паст. Демчишин у справі Громади в Колесниках у старости в Рівному, який прийняв його дуже неввічливо й назвав реформовану акцію провокатор­ською та заявив, що сам буде нас переслідувати, як заколотників спокою в його повіті.

Згодом з тяжким трудом добився паст. Демчишин дозволу на відбуття Богослужень у Колесниках і то тимчасово. Поліція і війт робили великі труднощі в затвердженні домівки, заглядали в ко­мин, під стріху, до комори, списали цілу купу паперу до староства. Домівка наша дуже гарна й велика. Громада купила вже площу під будову власної молитовної домівки в центрі села, в найкращо­му, видному місці, і паст. Демчишин вніс .вже до воєвідства про­хання про дозвіл зробити умову купівлі. Реформовані Богослу­жения викликали в цілій околиці нечуваний ентузіязм. Села Новосілки і Вільгор прилучилися до Громади Колесник, в обох селах є вже офіційні члени. Молодь на 100% євангельського наставления, із старших самі поважні господарі, що справляють враження ду­же релігійних. Уже на перших Богослужениях співав хор на чоти­ри голоси, вишколений рівенським диригентом. Офіційних членів у цій новій Громаді зареєстровано 164, а є ще близько 50 деклярацій до полагодження.

Село Колесники лежить під самою границею в терені, де пе­реводиться навернення на римо-католицизм. Війт — українець зо всіми урядниками громадськими перейшов на римо-католицизм, забрав свого сина з української гімназії й проголосив, що переведе цілу Громаду на римо-католицизм. Одначе наше членство свідоме й війт дав їм реченець до тижня дати відповідь, чи перейдуть на “жондову” державну релігію, чи ні. Як перейдуть, то обіцяв їм усякі блага. Одначе наші члени відповіли письмово: “Добрий ко­жух, та не на нас шитий”.

До нових теренів, що їх Господь так щедро відкриває перед Реформацією, належить Дубенщина на Волині. На першому Богослуженні в Дубні були присутні не тільки люди з Дубна, але й нав­колишніх сіл, як: Тараканів, Кривуха, Підборці, Страклів, Вигнан­ка. В Дубні мешкав наш кольпортер Я. Л., що працює сам у бетонярні й провадить акцію між тамошнім робітництвом. Щоб нашу працю в Дубенщині організувати, конче треба, щоб у Дубні осівся сталий місійний робітник, одначе брак грошей не дозволяє Місії це наразі здійснити.

В іншій місцевості на Волині, в с. Піскові, УЄРГромада пере­живає переслідування від влади та місцевого православного свя­щеника Володимира Довбенка. Він відібрав від дітей у школі єван­гельські катехізми й погрожував їм при інших учнях, що “покаже” їм і їхнім батькам, як запроваджувати іншу віру та будувати Укра­їну. Мовляв: — “Я вас позапроторюю туди до Рівного на гору” (тобто до в’язниці). Однак батьки дітей написали до правління місцевої народньої школи заяву, що їхні діти евангелики і вони бажають, щоб їх звільнили від навчання православної релігії. На це правління школи відповіло, що державна влада не дала їм ніяких відомостей про цю зміну віри їхніх дітей. Під час години релігії православний священик тероризує євангельських дітей, називаючи їх бандитами, Христопродавцями тощо. Недільної школи в тому селі провадити не вільно, а Богослужения для дітей теж не можна відбувати через брак відповідної домівки. Отже діти, поминувши вже старших громадян, залишаються без будьякої духовної опіки.

На терені с. Пісків і Любаша відбуваються т. зв. “жондове ро­боти”, де селяни мають нагоду заробити якийсь гріш. Ціле село хо­дить на ту роботу, крім реформованих євангеликів, бо їх не беруть на роботу. Кажуть: “Ту комуністув нє потшебуєми на робоцє!” Громадяни потребують заробити якийсь гріш, бо малий клаптик убогої землі не дає змоги прожити не раз численній родині селя­нина. Православний священик — довірений донощик поліції і в за­ряді “державної роботи” в цей спосіб боляче мститься на тих, що покинули його стадо і пішли за Христом.

В с. Збуж (5 км. від Тростянця) помітне велике духовне про­будження. Кожної неділі й свята люди масово приходять на Бого­служения до Тростянця. Старалися знайти відповідну домівку в себе, щоб у Збужі розпочати Богослужения. Одначе поліція з Янової Долини видала сільському старості наказ, щоб зібрав Громаду й попередив, що коли хто із Збужа покажеться в Тростянці на євангельському Богослуженні, то може наперед знати, що його не приймуть на роботу в державній каменоломні. Це саме діється в с. Яполоть і Золоталин.

Громада Тростянець на Волині в місяці червні ц. р. зазнала міцного удару від влади.

1.      їхнього місійного робітника — студента А. Заборовця, що працював там два роки, вислала поза межі костопільського повіту, мотивуючи це тим, що він покараний судово місячним арештом, і що саме тепер відсиджує кару. 14 червня А. Заборовець мусів ви­їхати з Тростянця.

2.       Молитовну домівку, де відбувалися два роки Богослужен­ия, зразу закрито.

3.       Наказано, щоб А. Заборовець відбув місячний арешт, а 12 членів Громади, переважно молоді хлопці та декілька старших осіб, відбули двотижневий арешт. Цією карою засуджено їх усіх за організоване колядування і, мовляв, вони мали тоді провокувати поліцію, тоді як поліція їх провокувала. Ще перед тим поліція ду­же цікавилася самою роботою в Громаді. І навіть дійшло до того, що влада заборонила роботу з дітьми в тому напрямі, а тільки, щоб тих зі старших дітей, що не вміють читати, ні писати, навчити грамоти. Отже не вільно дітей вивести з темряви безграмотности. Поліція й влада звертала увагу на те, щоб не давати дітям і стар­шим читати українські книжки.

У с. Тростянці перед приходом Реформації були: ненависть до обнови, темнота, пияцтво, розбишацтво, розпуста, злодійство, сварня, процеси тощо. Коли ж почала прийматися євангельська на­ука, усі ці явища ослабли, а згодом зовсім зникли. Люди протвере­зіли й виявилося бажання освідомити себе та релігійно відроди­тися. По двох роках місійної діяльности члени УЄРГромади в Тро­стянці стверджують, що пияцтво в них зникає, злодійства нема, розбої втихли, навіть один одному почали звертати увагу, щоб не лаялися. Одночасно наступило певне поліпшення щодо господар­ського становища, люди почали видобуватися із своїх матеріяльних злиднів. Навіть сама поліція в одній “приязній” розмові з А. Заборовцем зазначила, що відколи в Тростянці Реформація, там зникла злочинність, але зате зросли інші прагнення, небажані для держави.

В с. Велика Любаша в державній копальні каміння в Яновій Долині працює дехто з молоді, але до копальні не приймають на роботу тих, про яких довідуються, що читають українські книжки й симпатизують УЄРРухові, бо це “недобра” опінія в розумінні керовників каменоломні. Трапилося, що коли до одного хлопця, члена УЄРЦеркви, прийшли в гостину товариші із сусіднього села, що працюють у каменоломні в Яновій Долині, незабаром по тому з’явилася поліція і, ховаючись у житі й кущах, пильнувала хлопців, щоб знати, що вони роблять та говорять.

У костопільському повіті навіть неможливо користати з ні­мецької євангельської церкви в Костополі, щоб у ній відбувати Богослужения.

У таких умовах доводиться провадити місійну роботу УЄРЦеркві >на українських землях під Польщею. Останніми часами обставини ще більше загострилися через те, що в усіх повітах, крім одного Львова, де є УЄРГромада, пристосовано закони “при­кордонної смуги”. Обмеження в прикордонній смузі такі: 1. Щоб жити в ній, треба мати дозвіл староства. 2. Обов’язок обмеження та зголошення нічного руху. 3. Не вільно тримати фотографічні апарати, голубів, мати телефони, радіо тощо. 4. Староста може окремим особам, “неприємним” для держави, заборонити жити в повіті, коли цього вимагає оборона кордону. 5. В цілій прикордон­ній смузі держава може вивласнити кожний грунт, чи будинок для оборони держави. 6. Позатим є ще обмеження в справі обороту землі, об’єктів тощо.

Всі ці обмеження дуже боляче відбиваються на стихійному поширенні на всю широчінь УЄРРуху. Вічні “заборони” й неполагоджені переходові деклярації до нашої Церкви, а то й кари на членів, чи симпатиків УЄРРуху, до того фінансова скрута -— це ті від’ємні явища нашого життя. Та попри все переважає посвята, запал і ентузіязм членів Церкви й це доводить, що ласкавий Го­сподь благословить нас своєю щедрою рукою (і це додає сили пе­ремогти все з думкою: “або смерть, або перемога”). (Подана в лапках остання частина речення скреслена червоним олівцем. — О. Д.).

Просимо наших братів, сестер, друзів і близьких у Христі Ісусі молитися за нас і нашу цілковиту перемогу; Ваша молитва зміц­нить наші серця й наші змагання за світлу перемогу Євангелії над духом темряви, назадництва та католицького середньовіччя”.

Увесь поданий Комунікат Консисторії УЄРЦеркви в Коломиї з 1938 року стосується місійної діяльности Руху на Волині. Цей Рух там став ніби синонімом протизасобів до польської політики насаджування римо-католицизму, тримання української волин­ської людности в неграмотності, темноті та економічно-соціяльних злиднях. Цей Рух приносив із собою українську Біблію, українську пресу й книжку, взірцеву церковну організацію по УЄРГромадах, оживлювану не тільки релігійною, але й культурною діяльністю.

Запроваджуючі особливі закони для “прикордонних смуг”, польська .влада спрямувала їх проти української людности, а най­перше проти її національно найсвідомішого елементу. Не треба й згадувати, що місцеві старости й поліційні органи грубо наду­живали їх. Ці закони допомагали владі виселювати українців, а на їх місце насаджувати з корінної Польщі мазурів для колонізації етнографічно української території. Прикордонні закони були спрямовані й проти активніших діячів УЄРРуху. В якій мірі цей Рух був сіллю в оці польської влади, можна бачити з того, що ре­формованих українців не приймали на роботу, бо місійна діяль­ність УЄРРуху була не тільки акцією “запроваджування іншої ві­ри”, а й “будування України” (вислів овящ. Довбенка).

Людина, яка родилася й виховувалася в умовах релігійної толеранції й свободи на північно-американському терені, не може собі уявити тих перешкод і переслідувань, що їх доводилося зноси­ти як окремим членам і симпатикам, так і церковним Громадам та нарешті й цілому Рухові під польською займанщиною. Польський агресивний католицизм не хотів толерувати евангелизму на терені польської держави, а польський шовінізм не хотів тим більше тер­піти українського евангелизму органічно пов’язаного з духовно- культурним традиційним духом українства.

Правда, на терені Польщі, а власне західньої, жили німецькі протестанти, і була в Галичині згадана вже німецька Лютерансько- Реформована Церква, але самий німецький протестантизм зі своєю традицією ще з часів австрійського й пруського панування на тих теренах не насторожував компетентних польських чинників з Вар­шави до них та понасаджував з них місцевих служак по воєвідствах і староствах. Німці відомі з того, що вони живуть компакт­ною масою, а як порозкидані по терені колоністи, вони не тільки виказують свою далекойдучу льояльність до влади даної країни, але навіть деякий відсоток з них стає патріотами народу, серед якого перебувають. Щойно останніми часами перед Другою Сві­товою Війною, коли через політично-мілітарні заходи гітлерів­ської Німеччини воєнна гарячка опанувала польське суспільство включно з урядовими колами, почалася нагінка на німців у Поль­щі, і це не залишилося без впливів і на релігійно-церковному жит­ті німецьких протестантів.

З українським евангелизмом, а зокрема реформованим була зовсім інша справа. Українська людність була тубільним елемен­том, що жила компактною масою на загарбаних Польщею тере­нах, називаних “східні границі”. Залишаючи на боці польську від­даність католицизмові, у даному випадку відіграли свою ролю й деякі політичні міркування. З огляду на своє геополітичне стано­вище та історичний досвід з німцями — поляки були перечулені на всілякі справжні й уявні прояви німецької експансії на Схід. У таких витворених умовах ширення протестантизму серед західніх українців набирало в польських очах політичного забарвлення. Бо коли можна говорити про російське чорносотенне православіє, як засіб московщення й великодержавно-російської політики, і коли самі поляки відчували, що їхній римо-католицизм гармонізується з вшехпольсько-ендецькою політичною програмою Романа Дмовського “на зніщенє Русі”, то чому ж їм було не вважати про­тестантизму, як одного із засобів німецької експансії на Схід? Так більш-менш польська сторона дивилася на протестантський Рух серед західніх українців, упрощуючи й вульгаризуючи політизованням справи складне в релігійно-культурному й психологічному розумінні явище евангелизму на українськім ґрунті. Поза тим про­тестантські течії в минулому викликали не раз соціяльно-національні Рухи серед суспільно й національно поневолених народів і переважно були за відділення Церкви від Держави. У протилеж­ність до деяких євангельських Церков і осередків з національно менш свідомим елементом у двадцятих роках нашого століття УЄРРух прибрав від самих початків у Західній Україні вірне до свого народу обличчя. Цілий тон української євангельсько-реформованої преси з її статтями на релігійно-культурні теми не зали­шав жадних сумнівів щодо українського характеру цього Руху, який у своїй основі був далекий від того, щоб втручатися в якубудь політику.

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ Й ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ УЄРРУХУ

В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Як ми вже казали, УЄРРух крім своєї релігійної діяльности активізувався й на ниві культурно-освітнього й загально націо­нального життя західноукраїнської спільноти в міру свого росту й запускання духовних коренів у душу свого народу. Найголовніше завдання світоглядового порядку була початкова й перша робота над формуванням світогляду українського евангелизму. Треба бу­ло здійснювати в щоденному житті живе поєднання євангельського християнства з українською духовістю, як особистої, так і сус­пільної етики й моралі. Процес формування такого типу україн­ської людини вимагав без сумніву довшого часу й міг успішно про­ходити поступовими етапами свого розвитку.

Якби було не прийшло до вибуху Другої Світової Війни та по­в’язаних з нею нових обставин, то організований і скоординовий УЄРРух був би правдоподібно створив у Західній Україні новий тип української людини та поставив би її на службу Богові та Батьківщині. Але при тому всьому є підстави думати, що нововихований тип української людини на безцінних зразках Христової «науки — не поступивбися в нічому перед тими нашими жертвенними одиницями, приналежними до наших традиційних Церков, які вміли не тільки жити для свого народу, але, як треба було, й вмирати за нього.

На сторінках преси УЄРРуху вживано часто такі терміни, як “Західня Україна”, “західньоукраїнський” тощо. У пресі крім ре­лігійних статтей були також статті загально національного ха­рактеру — про життя й діяльність світочів української культури, деякі моменти з історії України та дещо із сучасного національ­ного життя. Все це було назагал у якомусь пов’язані з християн­ською тематикою і навчанням. Такий релігійно-національний зміст цієї преси виявляв виразно не тільки протестантське, але й до того національне обличчя Руху та його пляни на майбутнє. Таке ста­новище УЄРРуху виявляло його бажання стояти на народніх по­зиціях, як це остаточно всюди роблять протестантські Церкви західнього світу. Цього не можна було сказати про інші наші віровизнанево-євангельські осередки за тих часів в Західній Україні, крім хіба групи українських лютеран, яка щодо національної сві­домости допасовувалася загально до наших реформованих єванге­ликів.

Надзвичайно корисне явище на ниві діяльности Руху було практичне застосування євангельських принципів не тільки у своїх

Громадах, а де тільки можливо було скрізь у суспільному житті, де тільки українська євангельська людина брала участь у громад­ській роботі.

Звісно, не треба робити з наших євангеликів янголів. Проте той евангелизм, якщо його щиро взяти до серця, ставить перепону людським похотям тіла і духа — людській злобі, заздрості, жадобі грошей і слави за будьщо тощо. Як бачимо отже, разом із щодалі більшим вкладом УЄРРуху в культурно-суспільне життя свого на­роду відбувався, немов автоматично, вклад християнських етично- моральних вартостей — братньої любови, більшого взаємного зро­зуміння між людьми, пошани й вірносте до ближнього та жертвен­ности при суспільній праці. До цього вкладу духовних вартостей у наше життя належить зачислити найперш ідеалізм євангель­ського стилю. Відштовхувані часто, висміювані й погорджувані “штунди” з УЄРРуху, не зважаючи на це все, горнулися до народньої праці, добре розуміючи своїх українських православних і ка­толицьких братів, що вони виховувалися з покоління в покоління у “вірі батьків”, а в дальшій послідовності й у тій духовній атмос­фері, якій був чужий дух віросповідної терпимости та пошани ін­ших релігійних переконань. Українські євангелики немов напере­кір власній долі горнулися до своєї національної спільноти та пра­цювали для неї в міру своїх скромних можливостей.

Дальшим вкладом Руху в приватне й народне життя західньоукраїнської гілки нашого народу була діяльність більшосте його провідних кіл і членів, скерована на те, щоб люди стримувалися від алькоголю й тютюну. У статті паст. В. Боровського “Найближ­

чі  завдання УЄРРуху, або дещо про завдання реформації на ниві догматично-обрядово-звичаєвій” (“Сіяч”, березень 1933 p., стор. 8) автор закликає “позбутися звичаїв — уряджування різних уро­чистостей, як “храму”, весілля, хрестин, похоронів і подібного з дикою пиятикою і гулшею. Це вже зовсім не пасує не тільки прав­дивому християнинові, але й культурній людині. Кожного правди­вого українського протестанта-євангелика має характеризувати найперше цілковита відмова від уживання п’янких напоїв і нікоти­ни”. УЄРЦерква нікому не накидає цілковитого стримування від алькогольних напоїв і тютюну, але має біблійну підставу вимагати •від своїх членів далекойдучої поміркованости в уживанні алького­лю. Слово Боже рішуче забороняє п’янство й нетверезість. Ми зна­ємо, яке велике моральне, фізичне й матеріяльне спустошення спричиняє між нашим народом алькоголь. Наше село було особли­во діткнене тією пошестю. Воно, правда, що вже минули ті часи, коли люди просто з церкви йшли до корчми “підкріпитися”. Про­світянський рух і тим зміцнення національної свідомосте між на­шим народом, а в тому при діяльності протиалькогольного Това­риства “Відродження”, дуже послабили значення корчми, хоч в Америці це місце зайняла “бара”. А проте алькогольні напої поруч нікотини становили помітну частину бюджету нашого села. УЄРРух виявив тут зразу своє рішуче становище в цій справі. УЄРГромади стали автоматично осередками протиалькогольної пропаганди. І це був черговий вклад Руху в життя нашого народу. До того долучувалася також і протинікотинова пропаганда, хоч далеко не в такій мірі, як протиалькогольна. Викурювання тютюну також забирало багато грошей і це тільки поглиблювало вбогість наших людей. Український протестантизм провадив серед нашої спільноти усвідомлювальну акцію, керуючись євангельськими принципами й добром нашого народу.

Як уже згадувалося передніше УЄРРух у цілості та окремі його проповідники й діяльніші члени включалися в різні допомого‘ві акції — збірки на народні потреби, допомоги погорілим, хво­рим, інвалідам, сиротам тощо. Як наявний доказ співпраці наших реформованих євангеликів з Українським Краєвим Товариством Опіки над Інвалідами знаходимо передрук заклику того Товарист­ва у “Вірі і Науці” за червень 1927 року. Цей заклик безперечно визначає національне обличчя журналу й цілого Руху. Цей заклик був тоді також опублікований у всій тодішній українській ггресі, включно з церковними часописами Укр. Гр.-Кат. Церкви.

Деякі риси політичного зацікавлення провідних кіл і членства Руху зраджує стаття “Вибори й евангелики” у “Вірі і Науці” з грудня 1927 року. У цій статті найважливіше те, що УЄРРух уже на світанку свого існування й діяльности почав реагувати на полі­тичні події, пов’язані з українською та євангельською справою. Як зрештою й треба було, у цій статті порушено два головні мо­менти: релігійний і національно-політичний. Паст. П. Крат — реч­ник тодішнього УЄРРуху в Західній Україні, пропонує ось які спільні виборчі гасла: спершу “українська справа”, тобто оборона життєвих інтересів західніх українців під польською владою, тоді “відокремлення Церкви від держави”, та вимога етично-моральних властивостей від українських кандидатів на послів до сойму.

У “Вірі і Науці” за квітень 1928 року той самий автор напи­сав другу статтю “Повиборчі міркування”, в якій закинув україн­ським партіям брак єдности під час виборчої кампанії. Під кінець її автор заявляє: “Українські евангелики 99% голосували на листу 22 тому, що програма Української Соціялістично-Радикальної Пар­тії стоїть за відокремлення Церкви від держави, і тому, що став­лення до Христової віри у тієї партії не вороже, а безстороннє, як і личить кожній мудрій політиці”. Виходить, що інші українські партії не мали цього у своїх програмах.

Під час 60-літнього ювілею Товариства “Просвіта” появилася на сторінках “Віри і Науки” за грудень 1928 р. коротка стаття про цей ювілей, а далі передруковано в цілості звернення Ювілейного Комітету до західньоукраїнського суспільства. Це доводить, що провідні кола УЄРРуху належно оцінювали заслуги “Просвіти”. Згадані матеріяли виявляють, що українське національне життя в умовинах тодішньої польської окупації не було чуже провідним ко­лам УЄРРуху.

Не зайво буде згадати тут також бодай кількома словами про порушувану в євангельсько^реформованій пресі тематику україн­ського шкільництва та взагалі виховування дітвори й молоді. На увагу заслуговує найперше більша стаття “Дитяче господарство

—    основа української діяльної школи” (“В. і H.”, серпень 1927 p.). Автор її загально 'відомий педагог — Антін Крушельницький. У цій статті він порушив справу перебудови шкільництва “Рідної Шко­ли” та часткового пристосування його до практичних потреб села. Автор пригадав гасло: “Виховуймо діяльних громадян не для урядничої кар’єри, а для вільного життя. Даваймо крім теоретичної загальної ще й фахову освіту. Виховуймо молодь так, щоб вона самостійно пробивалася крізь життя, не ведена на мотузочку уряд«ичої кар’єри”. Автор висунув друге гасло: “Засновуймо по селах свої рідні, приватні школи”. Головною основою в цих школах має бути робота в “Дитячому господарстві Рідної Школи”, яка діли­лася б на працю в шкільному садку й городі та на шкільному гос­подарському обійстю. У програму “курсів Рідної Школи” при сіль­ських гуртках Р. Ш. має входити уладження обійстя, де діти вчи­лися б плекати бодай два роди домашніх звірят, найпоплатніших: курей і кріликів. Під містами або й у містах можна б завести в цих господарствах теплярні для плекання квітів. Автор бере за при­клад Голляндію, яка засипає свіжими квітами Париж, Лондон (кві­ти приставляють літаками), а всю Европу добірним насінням кві­тів. В околицях, де це можливе, можна б у шкільному городі уладити саджавку й провести навчання про годівлю риби.

З легших, більш простих завдань дитячого господарства, за­лежно від околиці (гірської, лісової), була б наука про сушення грибів, мариновання рижок і підпеньків, навчання робити наливки, наприклад з малин, чорниці, сливок; варення конфітур на продаж. У додаток вказівки щодо збирання й сушення лічничого зілля — дуже малоскладної, але вельми корисної справи.

Жіночий відділ у “Дитячому господарстві” — повинен звер­нути пильну увагу на підготовання дівчат до майбутнього життя, головно в обсягу шиття і куховарства.

Ми подали тільки деякі вижливіші місця із названої статті. Останньою проблемою, яку порушує овтор, це справа фахового вчительства, яке могло б повести навчання у згаданих ділянках селянського життя та його економіки. Це дало б молодим людям практичний фах та зробило б їх незалежними в умовах недопус­кання українців на державну працю та в дальшій послідовності творення власних вартостей праці й джерел прибутку на базі ко­операції й власної економіки.

Що А. Крушельницький міг подати свою статтю у “Вірі і На­уці”, показує цілковите зрозуміння діячами УЄРРуху актуальних проблем і вимог тодішнього життя.

Не зайво буде сказати, що в тодішніх колах УЄРРуху йшли спроби творити самостійні варстати праці та шукати нових шляхів прожитку. На сторінках української євангельської преси не раз стояла рубом поставлена справа економічного унезалежнення себе. На жаль ті ідеї не пощастило масово здійснити в системі навчання тодішньої “Рідної Школи”.

Так само варто пригадати, що плян організації шкільництва з практичними науками як для хлопців, так і для дівчат було част­ково здійснено у малому засягу на ґрунті українського реформова­ного евангелизму в Америці. Про це звітувалося у статті “Перша Українська Пресвітерська Церква ов. Петра і Павла в Ньюарку, Н.Дж.” у “Вірі і Науці” ч. 17-18, за вересень 1927 p., стор. 7.

Ми згадали про деякі важливіші статті, опубліковані в нашій реформованій пресі. Вони становлять наочний доказ, що УЄРРух стояв на позиціях суспільної активности в рамцях можливостей релігійної організації. Ще раз і ще раз треба підкреслити ту істину на ґрунті загального УЄРуху, що УЄРРух у Західній Україні був із усіх інших євангельських течій найбільше пов’язаний з народом та не цурався національно-громадської діяльности. Провід і ак­тивні члени Руху реагували позитивно на актуальні справи й по­треби народу, головно на провінції, де були УЄРГромади, тоді як інші українські євангельсько-віроісповідні середовища, як єван­гельські християни, баптисти, адвентисти, п’ятдесятники й інші тільки дуже повільно дозрівали в національній свідомості та й то далеко не всі їхні члени.

У протилежність до загальних статтей не зайво буде згадати тут один документ, що виявляє тодішнє засліплення деяких наших гр.-кат. парохів в їхній нетерпимості щодо українського еванге­лизму. Це засліплення було іноді таке, що, як це виявляє згаданий документ (“В. і Н.” за січень 1927 p.), один із тодішніх гр.-кат. парохів, Й. Смеречинський, із с. Воскресінці біля Коломиї, був схильний радше віддати українського хлопчину-сирітку до поль­ського сиротинця, аніж залишити його в українському євангель­ському сиротинці. Звісно, ми далекі від того, щоб тут згаданий ви­падок узагальнювати на ціле українське католицьке духовенство. Проте немає сумнівів, що між тим духовенством було чимало та­ких, яким польський католицизм був набагато ближчий, як україн­ський евангелизм. Сюди треба зарахувати найперше покійного єпископа Хомишина та його однодумців. Цією згаданою сиріткою був Дмитро Гаврищук.

Наприкінці буде не зайво присвятити трохи уваги бодай дуже загально виявам культури друкованого слова в нашій єв.-реформованій пресі в Західній Україні. Ми маємо на увазі крім бого­словських писань також і деякі кращі спроби літературної й публі­цистичної творчости. Це нехай і дуже скромний, проте це певний вклад української єв.-реформованої творчости в загальну скарб­ницю української культури.

Найперше на увагу заслуговують різні богословські й церковні статті широкої протестантської проблематики. Головний зміст тих статтей становлять порушувані догматичні питання з погляду єв.- реформованого “вірую”, головно ті питання, які творять світоглядово-церковну різницю між реформованими евангеликами та ка­толицизмом і православієм. До того долучуються ще питання з історії Церкви, а особливо з доби Реформації. Головну увагу тут присвячується життєписно-світоглядовому насвітленню діяльности реформаторів. Характеристичну ознаку тих статтей становить часто підхід з погляду теперішніх обставин УЄРРуху та в дальшій послідовності актуалізація справи колишньої Реформації в розу­мінні потреби новореформаційного Руху на українському грунті. Ті богословські статті писані не в суто академічному тоні й зра­джують мету освідомити читача, проте вони на досить високому рівні. Позатим треба пам’ятати, що вони були призначені для пе­ресічного читача з метою ширення зрозуміння євангельської прав­ди.

На увагу заслуговують загально євангельсько-світоглядові та нарешті й публіцистичні статті на різні теми, пов’язані з життям, діяльністю й зацікавленням проводу та членства УЄРРуху. Для прикладу в журналі “Сіяч” за 1932-33 роки маємо серію статтей п. н. “Найближчі завдання Українського Церковно-Реформаційного Руху”. Ці статті написав паст. В. Боровський. Це вдумливо напи­сані статті про шляхи діяльности УЄРРуху та актуальні завдання українського евангелизму. У журналі “Віра і Наука” час від часу подавано українські переклади з німецького, англійського й чесь­кого та спроби літературних нарисів.

У процесі УЄРРуху маємо також досить вдало написані поезії. Ось кілька прикладів: —

НАТХНЕННЯ

З етерних хвиль Далеких, небосяйних Ловлю натхнення...

У натхненні ходжу по землі Та в очі вам дивлюся, заглядаю, співчуваю.

Бо бачу скорбно-гіркий біль І хочу влити радість піль і щастя раю в уста одчаю...

З етерних хвиль Блакитних, небограйних Ловлю натхнення...

Сную в пісні І бачу дні Обнови Й воскресіння...

Т. Д.

Подаємо другий піонерсько-пробоєвий вірш, що нагадує дух Франкових “Каменярів”: —

НОВУ ЕПОХУ ТВОРИМО

Нову епоху творимо!

Любови море чуємо в серцях,

Обнови зерно сієм на полях,

І кличем всіх на правди ясний шлях!...

Неволю духа боремо!

У пориві натхнення,

Голосимо спасіння 1 вічне воскресіння...

І свідомо руйнуємо Темряву многих літ,

Що мов колючий дріт Снує нездалий світ...

І в запалі будуємо Свободи пишний храм,

Щоб правда Божа там —

Сіяла всім серцям!...

Т. Д.

Як бачимо, ці два вірші підписані ініціялами Т. Д. Автором їх був Т. Довгалюк. Ці поезії подано на сторінках “Сіяча” за серпень і грудень 1932 р.

Подані приклади поезії закінчуємо патріотичним віршем із “Сіяча” за червень 1933 p.: —

Біжіть, діти,

І серця сталить,

Щоб Україну підняти І на волі жить...

Рвіте квіти---

У вінок плетіть!

Біжіть, милі,

Біжіть, діти,

Рвіте квіти,

У вінок плетіть. Біжіть, милі,

На могилі Той вінок зложіть!...

Т. Д.

На могилі —

Той вінок зложіть!...

В тій могилі наші стрільці,

Піп лягли в бою,

Що народню чашу горя Пили за свою...

В тій могилі наша слава —

Сонце наших втіх.

Цініть славу, щоб не впала Ворогам на сміх!...

Наберіться сили, діти, —

На труні святій,

Щоб Україну любити І єднатись в ній.

Щоб в любові виростати

Цей вірш був поміщений у журналі “Сіяч” за місяць червень, тобто в тому часі, коли з нагоди католицьких Зелених Свят західньоукраїнське суспільство відвідувало організованим порядком на­ші Стрілецькі Могили, вшановували їх та складано вінки. Остан­ній поданий вірш — це саме символічний вінок представника укра­їнського реформованого евангелизму на Стрілецьку Могилу.

Коли вже писати про скромний вклад УЄРРуху в скарбницю культури й духовости новітнього українства, то не можна промов­чати поданих у цій пресі більш вдалих зразків гомілетики, тобто проповідей та споминів з євангельсько-реформованого життя. Хроніка та відділ “Із листів до Редакції”завершують доволі широ­кий збір тематики, порушуваної в тій пресі. Ця хроніка достачає матеріяли дослідникові історії УЄРРуху, а відділ “Із листів до Ре­дакції” обізнає читача з голосами читачів і приятелів Руху, як вони реагували, головно нові члени й симпатики, на місійну діяльність цього Руху. Ті іноді дуже ентузіястичні голоси були справжньою насолодою в нелегкому житті переслідуваного своїми й чужими Руху. Вони були доброю заохотою для піонерів того Руху до їхньої дальшої праці.

*

Попередньо було подано кілька поезій, що їх написав паст. Т. Довгалюк. Було б великою кривдою для цього одного з перших мучеників УЄРЦеркви не подати тут дещо більше з його життє­пису, що ми тут і робимо:

Паст. Теодосій Довгалюк народився 3-го травня 1907 р. в міс­течку Олександрії на Волині, у міщанській родині. Батько його, Кирило, був тесляр і хлібороб. Його мати була мила людина; хорувала на серце. Т. Довгалюк допомагав у вільний час у праці на гос­подарстві, а також батькові в теслярстві, і навчився також сто­лярства. Брати й сестри його належали до національно-свідомого активу містечка. До народньої школи ходив в Олександрії, і там таки 1922 р. скінчив Вищу Початкову Школу. Належав до най­кращих учнів. Вигляди на дальшу освіту були прикрі й він допов­нював свою освіту самотужки.

Від 1918 р. під впливом української школи прийшов до націо­нальної свідомости. 1922 року він із своїми товаришами створив у м. Олександрії з підлітків “Малу Січ”, але незабаром після того було нав’язано зв’язок зо Львовом, отримано звідтам пластову лі­тературу, і цю Січ було перетворено на український пласт. 16-18- літній Довгалюк із своїми товаришами провадять головний провід у праці читальні “Просвіти” й інших організаціях в м. Олександ­рії. Т. Довгалюк видає рукописний журнальчик олександрійського пласту “Скоб”, виконує часто обов’язки курінного, кошового, або впорядчика. Стає організаційним референтом Повітової Пластової Команди в Рівному та одним із провідних організаторів двох слав­них Пластових Зустрічей в олександрійському селянському лісі. Остання зустріч відбулася 1927 p., на якій були пластуни Волині й Галичини та народні діячі із старшого громадянства. 1927 року польська влада розв’язала пласт на Волині.

Між 1923 та 1927 роками назріває в Т. Довгалюка новий про­цес у формуванні його релігійного світогляду. Спершу він боронив православіє перед “штундизмом”. Згодом змагався за розмосковщення Православної Церкви. Коли ж дістав у свої руки українську Біблію та українську євангельську літературу з Канади, він пере­живає основну внутрішню революцію й приходить до висновку, що треба розмосковщити не тільки Православну Церкву й “штундизм”, а треба також розкріпачити поневолену національно і ре­лігійно душу українського народу. Нарід відроджений в Бозі спра­виться з часом і зо всіма іншими проблемами свого існування, бо Бог буде з ним. Він пристає до новорозпочатої церковно-реформа­ційної праці між українцями. Із своїми товаришами поширює на Во­лині “Віру і Науку”. їде в 1926-27 роках на 7-місячний Садівничо- Господарський Курс до Милования в Галичині. У 1928 році старан­ням УЄО в ПА виїздить на 4-річну науку до Богословської Семіна­рії у Вєнцборку, на польському Помор’ю. Цю науку він скінчив за­мість чотирьох за три роки. Ця Семінарія належала до пієтистичної Християнської Спільноти в лоні Злученої Євангельської Церкви в Західній Польщі, до якої належали німецькі лютерани і рефор­мовані.

Улітку 1931 року приїздить до праці в Галичині і запізнається ближче з українським життям у тій частині Західньої України. Галичина проти Волині мала свої чималі національні надбання. Спочатку в парі з проповідництвом він працює й як секретар За­ряду УЄРЦеркви в Коломиї. 1932 року разом із проп. В. Боровським почав видавати журнал “Сіяч”. Коли відновлено “Віру і На­уку”, “Сіяч” припинив свою появу, а Т. Довгалюк почав співпрацю­вати у “Вірі і Науці”. Він мав також поетичний талант. Писав пое­зії на світські й релігійні теми, які містив у світському журналі “Вісник” та в українській євангельській пресі. Видав збірничок своїх поезій “Змагання”. Писав статті, короткі оповідання, допо­віді тощо.

Під кінець 1932 р. обняв місійну працю в с. Перемилові на По­діллі. Звідсіль його перенесено до праці в с. Пістинь на Гуцульщині, а далі на рідну Волинь. Він був талановитим промовцем. Умів сполучувати глибоку євангельську думку із щирим патріотизмом та зрозумінням соціяльно-'національних проблем своїх слухачів.

На Волині береться енергійно до праці, але й перешкод там не бракувало. Місцева польська влада боялася цього Руху за його виразний релігійно-народній характер, хоч цей Рух, як чисто цер­ковний, був далекий від якихбудь політичних прагнень. Спочатку працював у Рівному, а потім у Тучині. Організував фонд допомоги українській гімназіяльній молоді в Рівному. За його старанням ор­ганізовано при УЄРГромадах Гуртки Української Євангельської Молоді.

З вибухом німецько-польської війни, поляки його арештували й тримали понад два тижні в тюрмі 'в Рівному. Там вони били його, прив’язували у висячій позиції за ноги й руки, наливали в ніс оливи тощо. Хотіли конче зробити з нього “німецького шпигуна”. Визво­лили його з в’язниці українські вояки польської армії тоді, коли со­вета почали окуповувати Волинь. Змордований він ледве доволікся додому в Олександрії.

Т. Довгалюк, як і багато інших українців, упав жертвою віри, що може большевики за 20 років покультурнішали. Він навіть став учителем у місцевій школі. Радили йому втікати на Захід, однак він і від гітлерівців не очікував нічого доброго для українського народу. Чувся фізично дуже ослабленим. Одного ранку, як “попа”, забрало його НКВД. Оповідають, що руки йому тряслися, коли він одягався. Пішов із своїми катами, як ягня, що його ведуть на заріз.

Сидів понад рік у тюрмі в Рівному та Дубні. Тримався гідно. Підтримував інших на дусі. Була поголоска, що його засудили на 10 років концентраційного табору й позбавлення громадянських прав. Помер 1943 року в таборі на Соловках. Це велика і дорога жертва УЄРРуху. Уже колись писав реформатор М. Лютер:

“Хоч в нас беруть життя,

Жінок, дітей, майно І честь, — та кривда та, їм не дає хісна:

Встоїть Твердиня Божа”.

Ми знаємо з історії, що кров мучеників завжди була тільки до­брим насінням Церкви.

Проповідники Т. Довгалюк, Теодосій Семенюк і В. Боровський належали до “волинської трійки”, як їх звали напочатку в проводі УЄРЦеркви в Коломиї. Кожний з них мав свої окремі природні об­даровання, але разом вони себе дуже добре доповнювали й твори­ли цілість. Ми дуже шкодуємо, що не маємо докладніших інформацій про життя Т. Семенюка. Знаємо, що він народився 1905 року в м. Олександрії в селянській і свідомій українській родині. Один його брат поляг як вояк армії Української Народньої Республіки. Т. Семенюк учився в тих самих школах, що й паст. Т. Довгалюк і В. Боровський, і працював у тих самих українських організаціях в м. Олександрії. Т. Семенюк працював як проповідник УЄРЦеркви і якийсь час був секретарем Консисторії цієї Церкви в Коломиї, по­ки там не оженився. На останку був проповідником їв Олександрії, звідки його й забрали в совєтську тюрму. (В. Боровський: “Теодосій Довгалюк”, видано .в Детройті 1949 p., в серії “Бібліотеки Українського Євангелика”).

*

Зближаючись до закінчення Нарису цієї Історії, ми хочемо по­дати лист, що його написав колишній посол до Альбертійського Провінційного Парляменту в Канаді, свідомий і заслужений гро­мадський діяч і український реформований євангелик — Василь П. Федун, до журналу “Віра і наука”, ч. 5 з 1937 року, стор. 16: “Дорогі Брати Рідної Землі!

Читаю “Віру і Науку” і час від часу знаходжу місця, де пи­шеться, що ви, брати евангелики, терпите від своїх братів като­ликів. Казав Христос: “Мене гонили і вас будуть гонити, будьте вірні аж до смерти”. Читаю, що католицькі попи палять Біблію, то знову в селі Тумир побили колами “бадачів Св. Письма”. Так само і на Христа приходили з колами такі самі люди під’юджені архие­реями. Не страхайтесь, Бог з вами, ті, що роблять вам кривду, ще будуть плакати і просити у вас прощення. Ми в Канаді терпіли докладнісінько те саме, що ви брати нині терпите. І в нас у Ка­наді палили католики Біблії, і в нас у Канаді Орищак католик за­мордував євангельсько-реформованого проповідника Й. Черняв­ского. Нам евангеликам католики шкодили на кожному кроці на­шого життя, як могли. У ті страшні часи гоніння я переживав у містечку Мондер, у серці католицизму, бо там був манастир Василіян, і провадив торгівлю мішаного краму. Попи наказали своїм вірним, щоб ніхто не важився в мене щобудь купувати, бо то єре­тик. Та час минув, я здобув найкращих людей і самі католицькі і православні священики були моїми покупцями. В 1921 році вибрали мене своїм послом до Альбертійського Парляменту. У тих самих людей і нині я маю пошану, хоч усі знають, що я непоборний еван­гелик. Станеться те саме і з вами, що сталось зо мною.

Мої Дорогі Брати! На моїй рідній землі, де я родився і прожив свої молоді роки, я був у 1927 році в селі Завидче, повіт Радехів. Я відвідав там сусідні села і містечка. Був і в Коломиї в Редакції “Віри і Науки”. Тоді ще малий був прояв евангелизму, а тепер чую, що нарід встає з вікового сну до Світла Правди”.

Посол В. П. Федун мав велику і цілковиту рацію, бо в тому самому числі “Віри і Науки” на стор. 14 ми маємо статтю з дуже прихильною характеристикою УЄРРуху >на Волині. Вона була пе­ред тим надрукована в світському часописі “Українські Вісті”, ч. 73 з 1937 р. У ній оповідається про розкладову працю Православ­ної Церкви на Волині та зверталося увагу на здорову й корисну діяльність УЄРЦеркви. Там писалося:

“Зовсім інакше представляється справа УЄРЦеркви (кальвінської) на Рівенщині. Хоч і натрапляє вона на великі труднощі, про­те дуже успішно розвиває свою діяльність. Передусім треба від­значити, що УЄРЦерква незалежна відчужосторонніх чинників та, що вона на 100% зукраїнізована. Ця Церква тепер єдина правдива національна Церква на Рівенщині. У місцевостях Олександрії, Кустині, Степані та багато інших існують уже реформовані громади, які і під оглядом етично-релігійним і національно-громадським ви­биваються на найкращі громади в окрузі. Велика тут заслуга ре­формованого єпископа Кузіва та проповідника Довгалюка. Це не тільки глибоко релігійні люди, що вміють защепити гарячу та ак­тивну віру в Христа своїм одновірцям, але й правдиві українці, що дорожать своєю національністю.

Невже ж гарний приклад душпастирської праці не збудить зі сну та мертвечини нашу Українську Православну Церкву, що по­топає в тенетах здегенерованої кацапської верхівки?”

*

Тут подаємо деякі міркування на тему сучасного і майбутньо­го українського християнства з книжки українського православ­ного діяча — Д-ра Арсена Річинського: “Проблеми української релігійної свідомости”, виданої у Володимирі Волинському в 1933 році, сторінок 282. Це беремо разом із деякими поясненнями зі статті паст. В. Боровського, надрукованої у “В. і H.”, ч. 7 з 1934 року, стор. 7-9. У ній читаємо:

“Про потребу релігії в ній пишеться:

“Життєздатність націй, як і життєва витривалість окремих людей, залежить не тільки від їх фізичного здоров’я та матеріяльного добробуту, а також від їхнього духового наставления, від їх­ньої світоглядової бази, та від заховання серед них поваги автори­тету. Без вищого життя для людини взагалі нема життя, і чоловік готовий, як самогубець, — власними руками покласти край вузько­му й нікчемному життю, позбавленому ідеалів.

Усі вищі прагнення людини безумовно охороняють здоров’я людської особи й людського роду”.[16]) Ці знаменні слова про біо­логічне значення вищих цінностей для життя людини й нації — безумовно не раз відкрили б і нам глибшу причину 'наших історич­них невдач і поразок. Бо, повторюю, здоров’я нації, ще більше, ніж життя одиниць, залежить від здорової духової основи та від світоглядових напрямних загально-національного розвитку”. (Стор. 34- 45).

Далі твердить Д-р Річинський, що в своїх початках християн­ство на Україні не християнізувало наш нарід, а навпаки — само поганізувалося, аж до часів упадку української державносте за княжих часів (стор. 48), а далі сін пише про ті часи:

“Процес християнізації народу, якщо говорити про правдиве засвоєння євангельської науки й перебудови життя на нових осно­вах, ще ані не починався”. (Стор. 49).

“Хто має на думці правдиву християнізацію мас, той не пови­нен із чужої обрядової мови творити кумира, який тільки затримує просякнення євангельської науки в «ародній побут (стор. 57). Чи ми й далі маємо триматися ще примітивної магії слів, замість зро­зуміти, що містика християнства полягає в глибині ідей”. (Стор. 64).

Він стверджує нахил українців до вільнодумства і віротерпи­мосте, а навіть і до раціоналізму, всупереч прикметам російського народу та перевагу духа над формою, і за проф. М. Грушевським подає:

“Суспільність заховала погляди ширші, свобідніші, толерантніші, критичніші — те овободомислення, проти якого даремно бо­ролась потім офіційна ієрархія*) (стор. 82). Тою перевагою духа над формою українські сектанти взагалі відрізняються від москов­ських (стор. 83). Презирство Сковороди до буквоїдства й сектярства, гострі виступи проти зовнішньої обрядовости, підкреслення внутрішнього змісту, перевага духа над формою, все це також прикмети українського ґрунту (стор. 84-85)”.

Про потребу своєї Церкви промовляють в автора наступні життєві аргументи:

“Своєрідна релігійжинаціональна культура, це те слово, яке кожний нарід має сказати, розв’язуючи по-своєму вічні питання людського життя; це збірний досвід, найцінніші здобутки числен­них поколінь, окремий, єдиний для нього шлях до вічности (Діян. 17:26-27). І нарід український також мусить дати цю відповідь (стор. 253). Очевидно, не мусить кожний нарід мати окремого бога..., але кожний нарід має свій окремий шлях до Бога” (стор. 254).

На думку автора відносини в майбутній Церкві Українського Народу мали б більш-менш виглядати так:

“Можна сподіватися, що в Українській Церкві існуватиме кілька обрядів, які відповідатимуть теперішнім різницям право­славного, католицького та євангельського віровизнань, — подібно як в Англіканській Церкві існують високий, низький і широкий об­ряди, що відрізняються чимало в культі, але разом творять одну національну Церкву.

Українська релігійна ідея, це ідея синтетичної (поєднальної) християнської культури, це відновлення єдности Церкви, нині по­діленої людською сліпотою. Релігійна реформа за Володимира Ве­ликого йшла разом із глибокими змінами відносин соціяльно-економічних, культурних і загально державних; не тільки суспільне, але й приватне життя піддалося тоді основній перебудові, так бу­де й тепер”. (Стор. 279).

Не маємо тепер конечної потреби сушити собі голови тим, чи воно буде дослівно так, як думає Д-р Річинський, чи трохи інак­ше. — Все це покищо ідеал, хоч і не відірваний від життя. Йде про те, щоб були створені передумови до здійснення подібних ідей. На влучно схоплену думку автора вони такі:

“Для розбудови своєї релігійно-національної культури нарід мусить дійти до певного ступня національної свідомости й пев­ного розвитку матеріяльної й духової культури; мусить також за­безпечити собі можливості всебічного й свобідного національного розвитку — створенням на своїй землі незалежної держави. Внут­рішній двигун на цьому шляху — це почуття територіяльного пат­ріотизму. Тому бельгійський кардинал Мерсіє навіть під німецькою окупацією казав: “Релігія Христа зробила з патріотизму закон: нема досконалого християнина, який не був би досконалим патріо­том”. (Стор. 248). Одначе, ще надто низько стоїть на Україні матеріяльна культура та економічна організація населення. Між тим тільки на цьому грунті може розцвітати життя духове”. (Стор. 257).

Висловлені повище думки мають у собі багато дечого добро­го. Вони важливі для сучасного й майбутніх українських поколінь. Ми маємо дуже пильно працювати над сучасністю, але й мати та­кож перед нашим духовним зором і майбутність. Ми маємо готу­ватися й до неї, але завжди й при всьому пам’ятати слова Христа: “Шукайте найперше Царства Божого та Правди Його, а все це до­дасться вам” (Матв. 6:33). Життя не стоїть на місці. Тиранії не вічні. Все мінливе, тільки незмінний Бог, Його Слово і відвічні Йо­го пляни й закони. Тільки Він Пан історії. Про це в своєму проро­чому надхненні — паст. Т. Довгалюк, що загинув за УЄРЦеркву в 1943 р. на Соловках, пише в своєму вірші “Христос воскрес!” так:

Не вічна, ні, скровавлена Голгота,

Не вічна, ні, всіх Юд і Каїнів робота!

Лунає гімн побід воскресних до небес,

Христос устав, не вмре повік, воскрес!...

Не вічні, ні, тортури і знущання;

Невічний Сталін-кат, кайдани і страждання; Промінням ясним Дні Нові сіяють —

І великодні дзвони пісню волі грають!...

Не вічні, ні, Твої, Народе, муки,

Лиш простягни до Бога чисті, щирі руки!

Христос воскрес! Розкрилась домовина,

Воскресне й зацвіте навіки Україна!...

*

Як кінцевий акорд подаємо тут вічне в своєму значенні на­ставления духовного батька УЄРРуху — паст. І. Бодруга. Це на­ставления під заголовком “Ідіть шляхом вічної правди!” — важ­ливе «е тільки для духовенства, діячів і членів УЄРРуху, але для християн усіх українських християнських віровизнань. У ньому він ще 1928 року писав:

“Тепер же перед вами, Любі Браття, стелиться праця над дальшим відродженням нашого народу. Перед вами видніють те­пер три шляхи:

1.      Шлях старий, утоптаний церковного фундаменталізму;

2.       Шлях новітній, ледве протоптаний, модернізму, і

3.       Шлях вузький, але простий, середній, це шлях Вічної Прав­ди.

Перед нами стара книга Біблія, якої модерна наука зо всіма своїми здобутками не змогла захитати. її віковічного духовного свідчення не змогла заперечити. Біблія, вічна, як скеля, залиша­ється навіки вдохновенною книгою. Одначе в Біблії не все вдохно­вение, не все пригоже на збудування. Ця книга, як той горіх для тіла, 'не вся пригожа на поживу душам нашим. Є в ній всередині солодке, поживне, здорове, божественне зерно, яке має в собі хліб життя вічного; але те зерно ховається в твердій, висохлій, недуховній лушпині, яка, хоч конечна для збереження зерна, то сама по собі ця лушпина не надається на здорову поживу для людей. Старі Церкви годують своїх вірних цілими біблійними горіхами з лушпиною, та від того люди хворіють на вікову сплячку, або му­чаться в конвульсіях догматизму та вмирають духовно на недугу раціоналізму або сплячки.

Модерні Церкви, а радше деякі церковні секти, стараються геть вилучити з Біблії фундаментальні (основні) правила віри — без яких Біблія остається тільки лушпиною з цілого горіха. Так пересіяна Біблія не має в собі ніякої духовної поживи, і ні на що не годиться вона, а прихильники модернізму мусять душевно за­гибати.

Ви ж, браття, просіть премудрости від Бога, щоб дав вам зро­зуміння приймати цілу Біблію, а прийнявши її, вміти вилущити з неї невидне-духовне зерно, як хліб життя для себе та для душ усього українського народу. Не легка це річ вірити в невидиме, але якщо проситимете допомоги від Духа Господнього, то Він вам дасть дар зрозуміння Слова Божого і відкриє вам духовний зір і слух на збудовання. Оце той вузький, але простий, середній шлях, яким треба йти і за собою вести свій народ до Господа.

Ніколи не спішіться відкидати геть старі біблійні правди задля якихось “наукових” доказів, бо ті “докази” ще не доказані, а на­стануть інші вчені і докажуть їх знову зовсім інакше. Правда ж Господня пізнається Духом, а не науковими доказами. Вона вічна та невідмінна, записана в серцях віруючих у Господа. Відкидайте не те, чого не розумієте, бо воно духовне, а відкидайте те, що противне здоровому розумові.

Наше життя не для тіла, а навпаки — наше тіло тимчасове знаряддя для невмирущого життя. Як вічна правда лишається той факт, що всі померлі в Господі не мертві, а вони живуть вільні­шим і повнішим життям, як це було тоді, коли вони перебували в тілі. І вони житимуть навіки в Христі Ісусі Господі нашім.

Успіх вашої праці на ниві Христовій буде залежати від двох умов:

Перше, — якщо ви будете проповідувати Христа задля Хри­ста, а не задля власної наживи; якщо ви самі перейметеся пропо­віддю й ревністю Христовою аж до самозабуття, до загублення життя свого у цій праці, щоб потім знайти те життя, тоді успіх вашої праці буде певний. А щоб лишитися таким ревним проповід­ником Слова, ви мусите пам’ятати дві речі, а саме — завжди сер­цем бажати Царства Божого на землі, а не наживи й слави для себе. Бажання поширення Царства Божого повинно статися вашою безнастанною молитвою.

Друге, — ви ніколи не повинні дозволити вашим думкам роз­кошувати в багнах змисловости. Ви мусите звірюку свою міцно приборкувати та тримати тіло своє чистою святинею Духа Божо­го. Інакше ви втратите силу Духа, і праця ваша буде безуспішна. Бо не ви успішно проповідуєте, і не ви спасаєте грішників, а Дух Святий, що перебуває у вас. Зрозумівши цю таємницю, ви запи­тайте кожен себе в своєму серці, хто з вас проповідував би Єван­гелію по змозі своїх сил, коли б ⁽не було матеріяльної допомоги від чужих людей добродіїв? Одна тільки підтверджувальна відповідь кваліфікує вас на доморядників Христових на землі. Заперечлива ж відповідь у вашому серці зовсім певно запевняє вам невдачу у ва­шій місійній праці. Тоді даремна ваша праця й даремно марну­ється поміч чужих людей, призначена на діло Христове.

Далі: якщо ви своїм життям і поведінкою вдома й поза ним переконаєте громаду, що ви не тільки проповідуєте, але й жит­тям своїм представляєте Христа, тоді світло ваше ясно світитиме в темряві і просвітить багатьом той шлях, що веде до Царства Божого.

Нехай Дух Божий пошле вам згори роси благословення на зе­лені ниви українські і благословить сіячів Слова Божого й зроста­ючі ниви Христові. Амінь”.

*

А останнім звуком цього кінцевого акорду нехай таки будуть слова Самого Господа Церкви і нашого Спасителя — Ісуса Христа, — Який живе і діє сьогодні, і Який для нас найвищий авторитет, бо ми тільки Його слуги, — в яких Він до Своїх послідовників гово­рить:

“Вірте Мені, що Я — в Отці, а Отець — у Мені. Коли ж ні, — то ради самих учинків вірте Мені. Істинно, істинно кажу вам: Той, хто вірує в Мене, діла, що Я роблю, — робитиме й він, і більші від них робитиме, — бо Я йду до Отця Мого. І що тільки попросите в ім’я Моє, — те Я вчиню, щоб прославився Отець у Сині. Коли проситимете що в ім’я Моє, — те вчиню. Якщо любите Мене, — заповіді Мої зберігайте. І Я вблагаю Отця, і дасть Він вам іншого Утішителя, — щоб перебував із вами повік, — Духа Правди, Якого світ не може прийняти, — бо не бачить Його і «є знає Його. Ви ж знаєте Його, — бо Він із вами перебуває, і у вас буде. Не полишу вас сиротами, — Я прийду до вас.

Ще недовго, і світ мене більш уже не побачить. Ви ж Мене будете бачити, — бо Я живу, і ви будете жити. Того дня знатиме­те, що Я — в Моїм Отці, і ви в Мені, а Я у вас. Хто має Мої запо­віді, і береже їх, — той любить Мене; хто ж любить Мене — по­любить його Отець Мій. І Я полюблю його, і об’явлю Себе йому” (Івана 14:11-21).

“Але Утішитель, — Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, Він навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я говорив вам. Мир зоставляю вам, — Мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам. Нехай не тривожиться серце ваше, і нехай не лякається! Ви чули, що Я говорив вам: Я відходжу, і знову прийду до вас” (Івана 14:26-28). “Той, Хто свідкує, говорить оце: “Так, — неза­баром прийду!” Амінь. Прийди, Господи Ісусе!” (Об’явл. 22:20).

Кінець.

 

[15] Ревіндикація — так тоді в Польщі називали примусове навернення українців польською владою на римо-католицизм і польщення їх, особливо у прикордонних полосах.

[16] М. Грушевський: “Історія української літератури”. Том І, стор. 65.