22.01.2017
Скачати в інших форматах:

Олександер Домбровський

Нарис історії українського євангельсько-реформованого руху

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЄВАНГЕЛЬСЬКО-РЕФОРМОВАНОГО РУХУ В КАНАДІ

Умови й причини постання Українського Євангельського вза­галі, а зокрема Євангельсько-Реформованого Руху в Канаді й США мають різні види досліджень. А вони такі відмінні від умов, серед яких постав наш Євангельський Рух на Рідних Землях. Найперше не зайво буде пригадати, що тоді, як традиційні Церкви на Рідних Землях втішалися привілеями й особливою опікою від державних чинників, то на американсько-канадському терені в умовах відо­кремлення Церкви від держави всі релігії й віровизнання та цер­ковні організації мають однакові права. Тоді, як на Рідних Землях Євангельський Рух був обмежений в правах взагалі, а зокрема УЄРРух був у певній мірі переслідуваний деякими державно-адмі­ністративними чинниками, то в Канаді й США таке явище було просто недопустиме. І це був один з додатніх чинників, який спри­яв постанню й розвиткові УЄРуху в нових країнах поселення. Прин­цип відокремлення Церкви від держави дуже сприяв тому, що аме­риканське, так само й канадське суспільство було у великій мірі протестантське. У протестантських суспільствах, головно в рефор­мованому євангелизмі (кальвінізмі), загалом сильні тенденції до відокремлення Церкви від держави та стислішого пов’язання Церк­ви з народніми масами. Українські люди на нових місцях поселення попали тут у чималій мірі в протестантське середовище, головно англосаксонського світу. Це стало за другий головний чинник, який сприяв творенню й розвиткові УЄРуху.

На початку іміграційного життя наших поселенців у Канаді давався відчувати брак духовної обслуги, бо тоді зовсім не було греко-католицького духовенства. Ці поселенці були здебільшого віддані на духовну обслугу й залежність від римо-католицького кліру та єпископату, який часто не гордував церковною політикою латинізації, і в дальшій послідовності асиміляції. Це відштовхувало багатьох людей від католицизму та звертало їхні симпатії, а згодом і їхні кроки на шлях протестантизму. До того всього не завжди відповідне життя й погані приклади деяких римо-католицьких, а також і гр.-кат. духовних та їхнє не раз несправедливе й недобре ставлення до незаможних і малоосвічених наших поселенців — мало своє згіршуюче значення.

До психологічних чинників, які діяли корисно в напрямі тво­рення й розвитку УЄРРуху в Канаді, належало й те, що, поперше, наші поселенці, свідомі прикрого досвіду зі світовими центрами традиційних Церков, бажали мати свою власну, незалежну від чу­жих чинників, церковну організацію. Таку незалежність вони могли сподіватися знайти тільки в протестантизмі. Подруге, ніхто з ка­надських протестантських кіл не накидав нашим поселенцям своїх поглядів та не просував між ними силою того Руху. Протестантські кола, а найперше чинники Пресвітерської Церкви давали нашим лю­дям, як також і іншим етнічним поселенцям, моральну й матеріяльну допомогу, як це ми довідуємося з історії Незалежної Православ­ної Церкви в Канаді. Та допомога тривала більш-менш навіть після ліквідації цієї Незалежної Церкви. Багато наших поселенців бачили ту виразну різницю між традиційними Церквами та світом еванге­лизму, тим то й починали цікавитися ним, а опісля обізнавалися із Святим Письмом і самі горнулися до евангелизму.

Треба підкреслити й те, що Євангельський Рух між нашими поселенцями в Канаді був саме Українським Рухом у тому розу­мінні, що піонери цього евангелизму були українці, а не чужинці. Вони йшли між своїх земляків і несли їм світло Євангелії. Англо- канадські протестанти старалися давати моральну й матеріяльну допомогу, головно в початках євангелізаційної роботи серед наших поселенців. І ще одне, гідне уваги, а саме, що той Рух вийшов не від якоїсь горстки інтелігентів, а переважно з широких кіл маси на­ших поселенців, з простолюддя, очолюваний назагал нашими людь­ми. Це все в загальному було корисне явище. Люди діяли в напря­мі творення й розвитку УЄРуху взагалі, а зокрема УЄРРуху на північно-американському грунті. Серед наших поселенців, крім мі­сії пресвітеріян, діяли також і баптисти та методисти, а крім того помічалися деякі впливи Англіканської та інших Церков.

Та крім згаданих корисних чинників, які сприяли ростові Руху, були також і від’ємні, що стримували його розвиток. Головним “ка­менем спотикання” на шляху розвитку цього Руху між нашими по­селенцями було сліпе прив’язання до “віри батьків” серед наших людей, а крім того упередження до протестантських течій. Україн­ська людина так призвичаїлася впродовж століть до обрядовости, що навіть атеїсти боронили ті зовнішні форми традиційних Церков у національних інтересах, або просто тому, що зжилися з ними з дитинства. Опинившись на чужині, затуркана новими обставинами українська людина лякалася, щоб не втратити своїх культурно-на­ціональних властивостей. “Віра батьків” зі своєю обрядовістю та церковно-парафіяльною організацією в проводі із священиком мала бути тим основним чинником притримування українських поколінь на іміграції в українстві. Упередження до евангелизму у нашому народі під кінець минулого й на початку нашого століття, основане на крайньому консерватизмі*) та невігластві, а то й убожестві ре­лігійної думки, було страшне. Подруге, безсторонньо кажучи, треба вміти вчутися в спосіб думання нашої людини — дитини україн­ського села, чи малого містечка, вихованої в дусі обрядової систе­ми, і яка відірвалася від головного пня своєї національної спіль­ноти і свого українського оточення. Та людина їхала в ролі зарібкового емігранта далеко за океан між зовсім чуже середовище, обставини та бачила зовсім відмінний спосіб життя. У таких обста­винах наш поселенець старався триматися міцно тієї духовности, з якою приїхав на канадські простори, і боявся, щоб не втопитися в морі чужого середовища. Це був своєрідний інстинкт самозбере­ження в розумінні своєї окремішности, в якій віроісповідний чин­ник був особливо в тому часі невідлучно пов’язаний із рідним по­бутом і звичаями та історичною традицією, творячи нерозривне по­єднання національного поняття. Це було причиною, що він був упереджений до “інших вір”. Тільки деякі з наших імігрантів, більш незалежної вдачі й критичного способу думання, поступово позбу­валися упередження до “нової віри” та змінювали свої релігійні пе­реконання при ближчому контакті з євангельським світом. Розу­міється, тут чимало заважила й антиєвангельська пропаганда ду­ховенства традиційних Церков. Те духовенство поширювало різні, часто фальшиві вістки та висувало закиди, що євангелізаційна пра­ця серед наших людей провадиться за чужі гроші, щоб винародовлювати наших поселенців. Така пропаганда ще більше насто­рожувала українських поселенців проти інакше віруючих і їхніх проповідників.

І нарешті ще один чинник, уже незалежний від людини, що не сприяв цілковитому організаційно-координаційному розвиткові УЄРуху. Це був географічно-демографічний[9]) чинник. Самий факт, що українські євангельські Громади були розкинені по великих просторах Канади, а до того при тодішніх мало ще розвинених за­собах комунікації, спричинював великі труднощі Рухові. Деякі мен­ші церковні Громади й поодинокі члени, більш віддалені від цен­трів їхнього релігійного життя, були здані на власні духовні сили. Тільки час до часу хтось їх відвідував із центру. Там, де невелика Громада не могла утримати власного проповідника, тільки деколи доїздив до неї проповідник з іншої місцевости. Брак постійного зв’язку з центром та послідовної місійної обслуги таких Громад не­корисно відбивався на їхньому релігійному житті. У таких умовах неодна Громада, а вже тим більше поодинокі члени, могли приєд­нуватися з часом до ближчих їм чужих протестантських осередків та в деякій мірі затрачали організаційні, а деколи й духовні зв’язки з українським евангелизмом, але це траплялося досить рідко. До того ж усього той Рух був чисельно заслабий, щоб видати ком­пактні маси українських протестантів по різних місцях Канади. Євангелизм серед наших людей був тоді порівняльно новим яви­щем, яке потребувало більше часу, щоб могло масово закорінитися в світогляді й душі української людини не тільки на Рідних Землях, але навіть і на іміграції — в країнах протестантизму.

І нарешті самі внутрішні умови Руху не завжди сприяли його ростові. Справді індивідуальні переходи наших людей до протес­тантизму траплялися вже на порозі 20-го століття, то більш масо­вий характер того Руху розпочався щойно в останній стадії існу­вання Незалежної Православної Церкви в Канаді (дехто називає її Бодруґівською Церквою), якої поодинокі Громади й дрібніші групи виявляли своє бажання під кінець існування тієї Церкви на оста­точний перехід до протестантизму. У процесі переходової стадії від Незалежної Православної Церкви до протестантизму пресвітерського віровизнання серед членства тієї Церкви зарисувалося виразно роздвоєння в церковно-світоглядовому розумінні. Сам Бод­руґ і його однодумці стояли на позиціях збереження деяких обрядово-літургічних звичаїв, які до того могли відповідати психіці і культурним традиціям нашого народу. Друга група відкидала та­ку думку.

І.  Бодруґ брав активну участь в євангельському житті й після провалу Незалежної Православної Церкви, але не покинув своєї системи поглядів. На підставі його Споминів можна більш як до­думуватися, що його національні почування диктували йому роз­в’язку справи — саме переходу наших людей до реформованого протестантизму. Він теоретично тримався своєї концепції — своє­рідного обрядового дуалізму, мотивуючи своє становище — так­тичним підходом до здійснення умасовлення Євангельського Руху на українському ґрунті.

УНПЦеркву в Канаді можна у великій мірі вважати за предте­чу Українського Реформованого Євангелизму на американсько-ка­надському ґрунті. Початок і частковий розвиток цієї Церкви в її початкових фазах, на яких історія цієї Церкви закінчилася, були пов’язані щонайменше посередньо з канадським пресвітеріянством, яке допомагало морально й матеріяльно згаданій Церкві та вихо­вувало молодих людей з рядів цього Руху в системі свого шкіль­ництва на релігійних і суспільних працівників канадського україн­ства. Той Рух УНПЦеркви був під такою морально-матеріяльною опікою і впливом канадського пресвітеріянства, що коли наступив упадок тієї Церкви, то більш релігійно свідомий і діяльний елемент

з-посеред духовенства найперше, а згодом і з членства перейшов до пресвітеріян. Хоча УНПЦерква не змогла встоятися, але вона стала немов тим першим духовним посівом євангельських поглядів, а найперше виказала досить послідовно силу духовного опору про­ти впливів російського Синоду, Ватикану й нарешті Царгороду, які уважали, ідо вони фактично мали патент на провід у релігійному житті традиційних Церков Сходу й Заходу.

Так, отже, реформований евангелизм (кальвінізм) став голов­ною догматичною основою УЄРРуху на північно-американському ґрунті. Поруч із ним поширився тут поміж українцями також і баптизм, який у догматичному розумінні найближчий до реформо­ваного евангелизму, і різниться від нього головно в справі хрищен­ня дорослих через занурення у воду у свідомому віці. Серед наших поселенців працювали й інші віроісповідання, але пресвітеріянство було найбільше популярне.

Тут треба ще пригадати, що реформований евангелизм у про­тилежність не тільки до традиційних Церков, але й до лютеранства та англіканства, більш пов’язаний з масами своїх вірних, бо спира­ється на них своєю організаційною системою. Це відповідає україн­ській людині, яка силою своїх історичних обставин була назагал усе відчужена від панівних кіл окупанта. Для тієї ж української лю­дини ближчою була та церковна організація, яка трималася ближче народніх мас, а в першу чергу широких кругів своїх вірних.

Тут у США та в Канаді українські поселенці були зарібковою іміграцією. На початках без знання англійської мови, в обставинах упривілейованого на практиці англосаксонського елементу, вони творили власні гетта церковно-громадського життя та, ізольовані духово від канадського суспільства, не могли належно входити в політичне життя новоприбраної батьківщини. Тоді, як їхня відчу­женість від урядових чинників на рідних землях була зумовлена окупаційними обставинами, бо українці під Австрією відчували гніт польської адміністрації, а під Росією гніт москалів і вірних імперії малоросів, то на нових місцях поселення вона випливала з твердих умов іміґраційного життя при незнанні мови та більшого чи меншо­го приниження від уроджених канадців і американців, але назагал наші поселенці дуже скоро тут оцінили вищість демократичної си­стеми правління і почали включатися в політичне життя країн Пів­нічної Америки, і вони на цьому вийшли дуже добре.

Початки історії УЄРуху на північно-американському конти­ненті можна розглядати з двох поглядів, тобто з індивідуальних переходів до протестантизму, та більш пляново й масово організо­ваної місійної роботи серед наших поселенців, яка започаткувала наш Євангельський Рух у трохи ширшому мірилі. Перший погляд диктується більше теоретичними міркуваннями. Хоча ті на почат­ках рідкі прояви євангельського пробудження серед наших нечислених одиниць і важливі для перших сторінок УЄРуху, проте з практичного погляду вони були тільки тими метеорами, які тут і там спалахували на небосхилі нашого релігійного життя та наза­гал пропадали серед чужого оточення. Тільки дехто з тих одиниць, більш національно свідомий, зберіг себе від винародовлення та згодом приєднався до організованого УЄРуху разом із його ростом і запусканням щораз то глибше коріння в іміграційну спільноту. Зате суттєвіше явище для початків історії УЄРуху — то більш систематична й масова організована місійна робота серед наших поселенців, у висліді якої почали поставати перші українські єван­гельські Громади та творитися релігійні й культурні осередки на­шого євангельського життя, які з часом виявили себе й на відтинку громадської діяльности. Разом із процесом зростання українського евангелизму почав поволі наростати освічений і культурний провід того самого Руху, свідомий своїх найперше релігійних, а також і національно- громадських, та навіть до певної міри й політичних завдань, хоч це вже була особиста справа поодиноких українських протестантів.

У своїй статті п. н. “В справі двадцятьп’ять-літнього ювілею”, поміщеній на сторінках “Канадійського Ранку” (21 грудня 1928 p., стор. 4-5), проп. Теодор Галенда відкриває трохи змісту тієї нашої найстаршої, євангельської доби Руху. Як мало відомий той період не тільки членам, а навіть і першим піонерам-проповідникам того Руху, видно зі слів саме одного з тих піонерів — Т. Галенди: “Я признаюся, що я й сам не знав про докладні початки Євангель­ського Руху, хотяй я один з перших, що тим Рухом були захоплені і до діла Господнього поставлені” (там само).

Автор вищезгаданої статті пише: “Ми, три брати Галенди — Петро, Дмитро й Теодор та Василь Рьопка стали членами пресві­терської місії в Пітсбургу, Па., 1900 р. Десь у 1901 р. я вже брався до перекладу деяких пісень, які пробували співати по-українському, і які згодом уживано в українських євангельських Богослужениях.

У травні 1902 р. ми всі три Галенди взялися за місійну працю й почали поширювати її як в Америці, так також і до рідного краю посилали євангельську літературу до своїх знайомих. 1906 р. вже деякі духовно відроджені брати поверталися назад до своїх родин у рідний край, і так само допомагали там промощувати дорогу для євангельської роботи.

Початки були справді дуже тяжкі, бо наш нарід у тих часах мав таке знання про євангельську віру, як мають теперішні ескі­моси про українську національну справу”.

Свою статтю закінчує Т. Галенда такою новиною: “Місійне Пресвітерське Товариство в США пошанувало мене 1927 р. й на пам’ятку моєї безперервної двадцятьп’ять-літньої місійної праці вручило мені посвідку мойого двадцятьп’ятьлітнього ювілею, де ви­словлюється мені таке признання: “Цим посвідчуємо, що паст. Т. Галенда працював у Відділі Національної Місії 25 років і цим його удостоюється Почесного Членства Відділу Національної Місії Пре­світерської Церкви США. 27 травня 1927 р.”

Так само прислали мені золоту відзнаку зі словами: “Щасливі народи, що зовуть Господа Богом своїм”. (Пс. 33:12).

Наступного року (1929) буде тридцять літ нашого духовного відродження, або двадцять і сьомий рік нашої місійної роботи”.

Прізвище — Галенда знане в історії УЄРуху на північно­американському континенті.

Не зайво буде зазначити мимохідь, що при порушуванні тих, чи інших проблем з історії УЄРуху, як у Канаді, так і в США, іноді важко, а то й майже зовсім неможливо розмежовувати діяльність того Руху в територіяльному окресленні, бо ті самі особи працюва­ли не раз на одному й другому терені, а місійна діяльність серед наших поселенців була часто організована й узгоджувана спільними силами діячів Руху як Канади, так і США. А в 1922-му році засно­вано Українське Євангельське Об’єднання в Північній Америці (УЄО). Воно старалося організаційно охопити цілий Рух Північної Америки. Для ясности хочемо зазначити, що під висловом “УЄРух на американсько-канадському терені” ми в даному випадку розу­міємо реформований євангелизм серед наших поселенців на цьому терені, бо ця праця присвячена історії УЄРРуху, а інші євангель­ські течії згадується тут тільки принагідно.

Тоді, як НПЦерква в Канаді доходила вже до свого кінця, почали формуватися перші українські виразно євангельські осеред­ки й Громади. Надходила немов зміна варти в світоглядовому та догматичному розумінні. 20-го серпня 1911 р. відбулося врочисте відкриття Першої Української Пресвітерської Церкви в Едмонтоні, про що маємо звідомлення в часописі “Ранок” (23 серпня 1911 p., стор. 1). Богослужения почалося 'В годині 10 ранку й тривало до 1 год. по пол., а участь у ньому взяли чотири пастирі. Місцевий пастир М. Залізняк відкрив Богослужения короткою молитвою, а тоді хор під диригуванням Семена Ґури відспівав гимн. Далі читано відповідні тексти з Писання як Старого, так і Нового Заповіту, мо­литву мав пастир І. Бодруг, а потім була проповідь пастиря Т. Бая, знову відспівав хор пісні й молитви, та відбулися короткі проповіді д-ра Маквіна, М. Залізняка й І. Бодруга. У звідомленні говориться, що “Церков ся важна з того, що се є перша українська громада, яка відбуває свої Богослужения за звичаєм перших християн і це­ремоній майже ніяких не має”.

Як бачимо з цитованого звідомлення про відкриття першої Української Пресвітерської Церкви в Едмонтоні, то в цьому Богослуженні брав участь також і паст. 1. Бодруґ, головний піонер Руху НПЦеркви. Цей факт ще більше скріплює погляди про пов’язаність цієї Церкви, а найперше її піонерів і провідних діячів з канадськими пресвітеріянами. Пресвітеріянство ставало вже таким популярним серед наших поселенців, що число українських пресвітеріян ставало щораз більше. У згаданому вище повідомленні пишеться далі: “До сеї парохії належать найкращі русини в Едмонтоні, так характе­ром, як і знанням і добутком. Вони взяли собі за задачу світити меншим своїм братам християнським приміром так, що найбагатший із них найбільше доложив гроша й праці на будовання нової хорошої церкви, прочі-же пропорціонально по можности причини­лися до понесення коштів будови в сумі 4.500 дол. Замітне й те, що едмонтонська наша інтелігенція іде до церкви й сердечно бере участь в Богослуженні та старається про розвій духовного това­риства”.

Це звідомлення показує, як наші поселенці зацікавилися еван­гелизмом пресвітеріянського віровизнання та як були ревні щодо церковних потреб.

Якщо наші міркування про внутрішні конфлікти НПЦеркви близькі до правди, то немає сумніву, що в останніх роках існу­вання цієї Церкви таки справді існували в її середині два головні напрями: поміркований і радикальний. Представники першого, що їх очолював І. Бодруґ, плянували євангелізувати НПЦеркву по­ступово, а представники другого — бажали запроваджувати відра­зу докорінні зміни обрядово-літургічного характеру. Відриваючись думкою від ідеї реабілітації[10]) Бодруґа щодо його євангельської правовірности, не зайво буде сказати, на підставі Бодруґових Спо­минів і деяких його писань, що він був явним протестантом. А задум поступово наблизити НПЦеркву до евангелизму через світоглядово-догматичну еволюцію треба вважати за виключно так­тичний хід. Він не хотів знеохотити духовно непідготованих наших людей радикальними змінами в Церкві, які ще бодай частково тяг­нулися до старого церковного порядку “віри батьків”, що нею заслонювалися визнавці віроісповідної-церковної минувшини. Як І. Бодруґ ставився до обрядовости, бачимо з його таки власних слів у статті п. н. “Бесіда свящ. Ів. Бодруга на Соборі представників усієї Пресвітерської Церкви в Канаді в Оттаві дня 8-го червня с. р.” в “Ранку” (14 червня 1911 p., стор. 3). У поданій у скороченні промові І. Бодруґа, між іншим, говориться:

“Ми маємо фелони (священичі ризи)! (“Ми” — тобто духо­венство НПЦеркви — О. Д.) — правда, але в такі фелони вбира­лися вавилонські жерці ще за 2000 літ перед Христом. Ми кадимо! Правда, бо кадили перед нами попід ніс старому дерев’яному бого­ві Ваалові у Вавилоні, Асирії і Палестині, і хіба ж католики купили патент у тих старовинних поган на виріб тих речей, які зовуть католицькими? Ми не заздримо їм! — Ми бажаємо чим скорше по­дерти стару одіж, бо написано є: “Священики Твої облекуться в ризу правди”, а не конче в шовковий фелон. А щодо свяченої води й кропила, то наш славний поет Тарас говорить до свого народу, що “з кадильниць будем люльки курити”, а “кропилом будем, брате, нову хату вимітати!” Ся справа, це просто церемонія в нас, •— ми не віримо, щоб вода по свяченню була іншою водою...”

Такі досадно висказані слова на адресу деяких виявів церков­ного церемоніялу свідчать виразно про критичне наставления І. Бодруга до обрядовости.

*

Тут буде дуже доречно подати характеристику паст. М. Заліз­няка про паст. І. Бодруґа, в якій він пише:

“Заслуги цієї благородної людини, хоч якби я хотів високо йо­го піднести, то все це буде дуже мало в моїй оцінці, бо він заслу­жив багато більше, як я можу сказати. Він народився на доброго проповідника і стояв багато вище від тих, що його оточували. Він був надзвичайно доброго серця й своєю натурою естет. Він любив усе те, що добре й гарне на світі, і нікому свідомо не робив зла. Багато було таких, що були близько допущені до нього, але вони замість віддати йому заслужену честь, зневажали його. Мабуть це тому, що “Громи завжди б’ють у найвищу річ”.

Він багато переніс зневаги від різних осіб тільки тому, що протоптував нову стежку до нового релігійного життя, згідного з Євангелією. А ми знаємо, що новою, не протоптаною стежкою, завжди тяжко йти. Він був більшою людиною, як його оцінювали навіть близькі до нього люди, але ми за життя таких людей не вміємо шанувати, а робимо це аж по їхній смерті”. (М. Залізняк: “Записки про Укр. Єв. Рух у Канаді”, стор. 131-134 в Архіві УЄО).

Конче треба також згадати й те, що про І. Бодруга сказав другий піонер УЄРуху — проп. Ілля М. Ґлова. Він писав:

“У місяці червні 1913 р. під час Конгресу Пресвітерської Церк­ви, що відбувається раз на 40 років, а тоді відбувався в Торонті, тринадцять нас, українських євангельських проповідників, були офіційно й урочисто прийняті до Пресвітерської Церкви Канади. Тут І. Бодруґ не став з нами у ряд. Чи вважав він, що ми не були ще як слід приготовані до Вестмінстерського Віровизнання, і вза­галі до протестантизму, чи вважав це, як залежність від пресвітеріян-чужинців? Він своєї “причини” не вияснив нікому, пішов на той світ разом з нею.

Навіть після цього паст. І. Бодруґ був кілька разів в Америці, і допомагав організувати Церкви, та навіть служив декотрим гро­мадам. Він ще багато допомагав у літературі, у видаванні нових співаників — “Книга Хвали” тощо. Книжка “Путь Паломника” — це його переклад.

Паст. І. Бодруґ дожив свого віку, як належиться чоловікові проводиреві. На компроміс не пішов ні колективно, маючи за собою організацію, ні особисто, хоч час від часу у нього були дуже прик­рі обставини. Він своє завдання добре виконав, як свій обов’язок, цебто привів нашу релігійну завірюху до реформи; значить, части­ну роботи, яку йому Господь довірив, виконав, а решту передав молодшим проповідникам Євангелії. Може ще не сьогодні і не для “слави цього світа”, але нам треба визнати, що паст. І. Бодруг був наш діяч-реформатор між українцями в Канаді. А крім цього він довів, що був правдивий християнин-євангелик, і свою роботу ви­конав, як міг, найкраще.

Для нас, що знали І. Бодруга особисто, які працювали з ним, що боролись із злом, і раділи добром, що зносили і “болото” і по­году за Євангелію Христову, щоб вийти із старої ритуальної забо­бонної темноти, та одягнутись новим Адамом, Ісусом Христом, і стати правдивими християнами, праця його була дуже корисна. Та ми свято віримо, що така була воля Божа від початку до кінця, від єпископа Серафима до сьогодні; воля Божа, яка дуже часто діє речами, що в людей “дурощі”, а в Бога то мудрість”. (“K. P.”, ч. 762 з 1952 p., стор. 3-5).

Передніше було згадано про проп. М. Залізняка й диригента С. Ґуру. Тут подаємо їхні життєписні дані:

Проп. Авраам Максим Залізняк прожив 84 роки і помер 17-го листопада 1965 р. в Едмонтоні. Дати його народження не маємо. Народився на Великій Україні. Скінчивши гімназію, він учився в Київському Університеті, брав участь у російській революції 1905-го року і, бувши переслідований владою, мусів утікати за кор­дон. 1906-го року опинився в Америці. Тут якийсь час працював фізично, а пізніше записався до Купер Юніон Колегії в Нью-Йорку на Богословіє. 1910-го року Едмонтонська Пресвітерія покликала його на пастора служити українцям. У 1912 р. Церква перенесла його до Вегревилу, де він учив нашу молодь в Українській Бурсі п. н. Інститут ім. Т. Шевченка української мови і біблійної історії, а також час від часу виїздив на колонії проповідувати українцям Слово Боже. Багато молодих людей під впливом проп. А. Залізняка покінчили високі школи і стали провідними громадянами не тільки між українцями, а й поміж іншими народностями Канади. 1924-го року Альбертійський Департамен Здоров’я прийняв його до праці в медичному відділі, де він працював до 1950-го року. Він подоро­жував по школах Альберти, щепив дітям ін’єкції проти віспи й ін­ших заразливих хвороб, і давав поради, читав лекції про зберігання здоров’я та виголошував доповіді на різні теми. Також допомагав він у церковній праці, де його до цього запрошували. Він оправдує свій перехід на державну працю матеріяльною ситуацією. (“Є. P.”,

ч. 941 з 1961 p., стор. 14 і ч. 993 з 1966 p., стор. 18).

На жаль, ми не маємо також дати народження й смерти дири­гента Семена Ґури, але нам відомо, що він походив із с. Щуровиці біля Лішнева в Галичині. На батьківщині був дяком, а прибув­ши до Едмонтону, прилучився до Укр. Пресв. Церкви, де був дири­гентом, а в головному заробляв на своє життя столярською пра­цею. Десь 1914-го року він переїхав з родиною до Ошави, Онт., де також допомагав диригентурою в Укр. Пресв. Церкві. Згодом пе­реїхав до Ньюарку, Н. Дж., де допомагав у праці Укр. Прссв. Церк­ви в цьому місті. Там він мав нагоду бути в близькому контакті із славетним композитором і диригентом О. Кошицем, біля якого він особливо удосконалив свій талант. На старість вернувся до Ошави, де була похована його дружина. Він не відмовляв своїх послуг і українським національним організаціям. (З рукопису некролога, що написав паст. П. Крат. З архіву УЄО).

*

Як швидко почав ширитися Пресвітерський Рух між наши­ми поселенцями в добі, коли НПЦерква хилилася до упадку, пока­зують щораз то нові осередки його релігійного життя. І так у “Ран­ку” (29 травня 1912 p., стор. 1) маємо оголошення про перше Бо­гослужения, яке мало відбутися “у ново побудованій Русько-Пресвітерській Церкві св. Николая в Комарно, Манітоба, в неділю, 9-го червня”. Богослужения мали відправляти священики — І. Глова з Вінніпегу та Е. Періг із Тюлон, Ман. За Комітет підписалися — Іван Попович та свящ. Е. Періг. 1912 рік — то був час Собору Пресвітерської Церкви, на якому зайшли важливі персональні змі­ни. А саме не стало приятеля українських поселенців і фактичного опікуна НПЦеркви від канадських пресвітеріян — Д-ра Кармайкела, який помер, а на його місце прийшов Д-р Ендрю Ґрант, більш ощадна людина. Через фінансові недобори й видатки на місії в Пресвітерській Церкві він відмовив НПЦеркві фінансову допомогу, че­рез що вона занепала. З цієї причини духовенство й різні вірні тієї Церкви почали переходити на пресвітеріянство. Вищеподане ого­лошення свідчить про початковий, перехідний стан від Руху НПЦеркви до пресвітеріянства. Тому й зустрічаємо тут прояви двох різних і чужих собі світоглядово понять — з одної сторони згадку про “Русько-Пресвітерську Церкву, а з другої сторони на­звали її ім’ям “св. Николая”. У тому перехідному стані могли тра­плятися подібні суперечливі явища через брак догматичної ясности. Це приходило поступово з духовним ростом колишніх членів НПЦеркви, і тих, що приходили до евангелизму з традиційних Церков та остаточно ставали на світоглядові позиції реформовано­го евангелизму.

Хто не хотів зривати остаточно з традиційною церковністю, той включався у релігійне життя православія, чи католицизму. Щоб дати читачеві приблизну картину такого світоглядового переключування себе на протестантські позиції в поодиноких Громадах, за­питуємо деякі місця з короткого допису на сторінці “Ранку” під багатомовним заголовком: “Вилетіла «бакса» з церкви” (28 серпня

1912    p., стор. 4), змінивши тільки разючі місця старого правопису:

“У деяких наших церквах пішла реформа без великого кло­поту, бож і люди не всюди однакові. Де люди свідоміші, там і свя­щеник має з ким порадитися, обговорити справу й на першім ліп­шім зібранні прийдуть вони до висновку, що ліпше, щоб священик служив Богові, обернувшися лицем до образів Божих, значить лю­дей... У Вінніпегу зрозуміли се кількох старших парафіян і в поро­зумінні зі священиком Т. Ю. Попелем... викинули “баксу” (скриню, тобто престіл — О. Д.) з церкви з усім іншим патиччям, лахміт­тям... Богослужения тепер правиться цілком по-протестантському... Вінніпезькій Церкві гейби соромно було, що по колоніях уже є у нас наскрізь реформовані церкви, а тут годі дотепер прийти до зрозуміння, що слово “протестант” се славне слово й люди наші повинні за честь мати, коли другі зватимуть їх протестантами... Протестанти дали модерну культуру цілому світові, а католики ви­думали хіба шкаплірі та ченстоховські чуда”.

Пояснення до повищого зайві, бо текст, хоч ми й скоротили його, сам за себе говорить. Сьогодні ніхто з реформованих євангеликів про престіл у цей спосіб не висловився б, бо реформовані церкви також мають престіл, якого вживають при причастю.

Ми хочемо зазначити, що при всіх тих дописах з новопосталих євангельських осередків уживається назагал термін “священик”, як своєрідний термін зі словника традиційної церковности. Той термін був уживаний у НПЦеркві й залишився й для переходового стану на виразні протестантські позиції. Пізніше на його місце приходить назва проповідник, або пастор. У зацитованому тексті говориться, що нарешті прийшла черга на церковну реформу і в Громаді у Вінніпегу. Не Вінніпег дав приклад меншим місцевостям церковної реформи, а навпаки.

Скорий процес євангелізації відбувся в Едмонтоні. У дописі п. н. “Русько-ГТресвітерська Церков в Едмонтоні” (“Ранок”, 23-го жовтня 1912 p., стор. 3) говориться, що повищу церкву почали бу­дувати в травні 1911 p., а 20 серпня того самого року відбулося врочисте її відкриття та перше Богослужения. Дня 5 жовтня 1912 р. церкву в Едмонтоні зареєстровано під назвою “Перша Руська (Українська) Пресвітерська Церква”, якою мали право управляти тільки члени Церкви. У звідомленні далі говориться: “За чо­тирнадцять місяців, відколи відбуваються в нас Богослужения, число парафіян чимало збільшилося свідомішими людьми. Менше свідомі ще трохи страхаються приступати до нас тому, що ми від­разу зажадали чисто християнського Богослужения... Наші брати католики та православні заходять деколи до нас, думаючи, що зможуть нас хто знає як осудити, та чим більше придивляються до нашої молитви, тим більше роздумують над Св. Письмом... Вперед проповідував у нас свящ. М. Залізняк, а тепер свящ. А. Вільчинський, та оба вони опирають свої проповіді на науці Христа”.

Під тим звідомленням підписався: Василь Фербей, голова; Олекса Одинський, скарбник та Гр. Крайківський, секретар.

Відкриття Української Пресвітерської Місії відбулося і в Форт Вілліямі, тепер Тондер Бей, Онт. (“Ранок”, 2 квітня 1913 p., стор. 3). Дня 23 березня 1913 р. відбулося перше Богослужения в старій фінляндській церкві при Кристі вулиці в Форт Вілліямі. Богослу­жения почалося рано піснею “Царю Небесний”, після якої свящ. Г. А. Берліс провів коротку молитву, а далі був порядок, як і в інших пресвітерських церквах. Церква була повна людей. Пополудні свящ. В. Пиндиковський мав після молитви проповідь на тему На­гірної Науки Христа. Пополудні свящ. Берліс виголосив проповідь на тему Христа, що ходив по морю. При кінці повідомлення пода­ється до відома “русинам у Форт Вілліямі”, що молитовні зібрання, щоб вивчати Святе Письмо, відбуватимуться кожної середи в тиж­ні, год. 8 веч. А сама місія мала тривати цілий тиждень, від неділі, ЗО березня, до 6-го квітня, початок о 8-ій год. ввечері. У звідомленні також говориться про перешкоди, що їх мали робити противники поширення евангелизму серед наших поселенців у Форт Вілліямі. Зривано афіші, які повідомляли про євангельські Богослужения, ви­бивано вікна, тощо.

А в “Ранку” (12 листопада 1913 р., стор. 1) читаємо “Відозву до Братів-Християн”. У ній вказується на потребу мати власний дім молитви й власну залю на доповіді, на недільну школу, това­риські сходини й різні наради в Форт Вілліямі. У згаданій відозві пригадується, що від березня 1913 р. невелика Громада християн збирається на Богослужения у старій, опущеній колись фінлянд­ській церкві, під проводом свящ. В. Пиндиковського. Бажаючи ма­ти свій власний куточок, русько-українська Євангельська Громада в Форт Вілліямі звертається з проханням до наших євангеликів інших Громад допомогти їм фінансово вибудувати свій власний церковний будинок.

Але дійсне зорганізовання церковної Громади в Форт Вілліямі відбулося щойно через три роки після першого Богослужения, 23-го березня 1913 p., тобто в березні 1916 р. Упродовж тих трьох років люди збиралися на Богослужения. Між тими людьми були відвіду­вачі різних переконань, а ті, що вирішили приєднатися до еванге­лизму, поробили старання організувати церковну Громаду сталих членів. 19 березня 1916 р. відбулися Загальні Збори, на яких ви­рішено організувати церковну Громаду, а 10 квітня того самого року відбулася врочиста організація тієї Громади. Після молитви й співу було відчитування Св. Письма, а відтак проповідь проп. В. Пиндиковського про значення члена церковної Громади, і чому ми повинні належати до християнської Громади. Відтак відпоручник Пресвітерії, проп. Кранстон після короткої молитви й промови по­ставив зібраним такі запити:

1.       Чи віруєте, що Ісус Христос є єдиний Спаситель?

2.       Чи віруєте, що Ісус Христос єдиний Посередник між Богом і людьми?

3.        Чи віруєте, що Св. Письмо дав Бог для об’явлення Його свя­тої волі?

Усі присутні, вставши, дали на поставлені запити задовільну відповідь. Після зладження списку членів організованої Громади приступлено відразу до вибору першого церковного уряду, до яко­го ввійшли такі особи: Іван Ем. Гоголь — секретар, Андрій Бунт — скарбник та Іван Лесів, Ілля Бунт і Іван Галас — члени Церковного Заряду. Під час того торжества вирішено, що Господня Вечеря від­буватиметься що три місяці. Вирішено також, що уряд церковної Громади матиме свої засідання кожного першого понеділка в мі­сяці. Відтак приступлено до питання, яким іменем має бути названа церковна Громада в Форт Вілліямі, та після недовгої застанови прийнято одноголосно назву — Св. Первомученика Стефана. Рано того самого дня відслужено Господню Вечерю, в якій взяло участь понад сорок дорослих осіб. (“Ранок”, 26 квітня 1916 p., стор. 4, допис п. з. “Нова зорганізована Громада”).

*

Про проп. Володимира Пиндиковського ми знаходимо таку життєписну згадку: “В. Пиндиковський був швагром І. Бодруга. Середню освіту здобув у гімназії в Галичині, і був досить діяльним місіонером, якого люди любили за його веселу вдачу й бажання до­помагати тим, які цього потребували. Після першої світової війни настала в Північній Америці економічна криза, і він виступив з мі­сіонерських рядів і почав посередничати фармерам у торгівлі збіжжям, щоб поправити свій матеріяльний стан, бо місійної платні не вистачало на утримання родини. Але так сталося, що він збан­кротував, а з ним і його спільники в торгівлі. Бувши в скрутному становищі, він незабаром помер”. (А. М. Залізняк: “Записки про Укр. Єв. Рух у Канаді”, стор. 126. Архів УЄО).

**

*

У церковній організації протестантського світу є назагал та­кий звичай, що проповідник обслуговує якийсь час дану церковну Громаду, а відтак його переносить церковна влада за згодою ста­рої і нової Громади на нове місце праці. Це має свої користі, бо з новим проповідником не раз приходять новіші способи праці, часто нові ідеї щодо внутрішньої релігійної діяльности над покращанням духовного життя на новій парафії. І так у “Ранку” (5 листопада

1913     р., стор. 1) знаходимо повідомлення про приділення нового проповідника до “Русько-Пресвітерської Церкви у Вінніпегу”, а саме І. Данильчука, якого призначив до тої праці Комітет Домаш­ньої Місії в Торонті ще в місяці червні. У повідомленні пишеться, що Богослужения відбуваються у церковній залі, бо церковний бу­динок направляється.

Про паст. Івана Данильчука маємо такі скупі відомості: “Паст.

І. Данильчук колишній вихованець княгині Сапіги в Галичині. Він мав добру освіту і був красномовний проповідник. Довгі роки був секретарем Консисторії УНПЦеркви в Канаді”. (А. М. Залізняк: “Записки про УЄРух у Канаді”, стор. 139. Архів УЄО).

*

Перелистовуючи сторінки “Ранку” за 1915 рік, знаходимо де­які згадки про дрібніші події й факти, які подають картину розвит­ку нашого Євангельського Руху в Канаді. 21 березня 1915 р. мало відбутися в Едмонтоні врочисте Богослужения в Укр. Пресв. Церк­ві на розі вулиць Кіністіно й Морріс. Проповідували позамісцеві проповідники — М. Залізняк з Вегревил і Євстафієвич з Андрю. Після Богослужения відбулася Господня Вечеря “по апостольсько­му звичаю”, як пишеться в повідомленні. (“Ранок”, 17 березня

1915    р., стор. 1). Не зайво буде присвятити трохи уваги “Справозданню Укр. Бурси в Едмонтоні” (“Ранок”, 7 квітня 1915 p., стор.

4-             5). 22 вересня 1912 р. члени Русько-Пресвітерської Церкви в Ед­монтоні ухвалили будувати українську бурсу. Гурток щирих людей як почали, так і закінчили, як слід задумане діло. Подаючи список жертводавців, заряд Бурси повідомляє, що Бурса має ще борг на 5.000 дол. Бурса була записана, як і церква, на Українську Пресвітерську Громаду. Уряд Бурси дякує жертводавцям за їхні пожерт­ви та висловлює надію, що й у майбутньому щирі патріоти підтри­муватимуть її фінансово. За уряд Бурси підписані: Павло Рудик — президент, Гр. Крайківський — заступник, А. Вільчинський — сек­ретар і скарбник, М. Белегай і С. Ґура — контролери. Адреса: Українська Бурса, 10628 — 96-та вулиця, Едмонтон, Альберта.

*

Тут знаходимо підпис Павла Рудика, про якого варто трохи більше згадати. Ми не маємо під рукою більше відомостей про його життя, а подаємо те, що маємо. Ми не знаємо дати його народжен­ня, але знаємо, що помер 1 липня 1936 р. в Едмонтоні. До Канади він приїхав з Бродського повіту, Галичина. Перші два роки фармерував, а по цьому перенісся до Едмонтону. Він був один з найбільш відомих тамтешніх громадян. Був талановитим підприємцем у Ка­наді, що відкрив був крамницю. 1912 р. збудував великий будинок при головній вулиці в Едмонтоні, що називається “Рудик Бльок”. Також збудував готель, що називається тепер “Інтернейшонал”. Пробував щастя і в політиці, і 1913 р. кандидував на посла до Про­вінційного Парляменту в окрузі Гвитфорд. Був відомий із своєї жертвенности на релігійно-національні справи. (З рукопису: М. За­лізняк: “Записки про УЄРух у Канаді”, стор. 134. Архів УЄО).

У “Ранку” з 31 березня 1915 p., стор. 1, міститься коротко по­відомлення: “Господня Вечеря у Вінніпегу”, в якому повідомля­ється, що Господня Вечеря “по апостольському звичаю” відбу­деться в Українсько-Пресвітерській Церкві у Вінніпегу в день Хри­стового Воскресения, в неділю, 4 квітня. Наприкінці повідомлення сказано: “Проситься всіх братів і сестер взяти участь в урочистості спільної пасхи і ломания хліба”. Тут вжито характеристичний ви­слів: “по апостольському звичаю”, а крім того маємо тут ще ви­слів: “ломання хліба”. Цим немов підкреслено пояснення ідеї Го­сподньої Вечері в дусі Св. Письма й апостольської Церкви. Це по­яснення прийняв реформатор І. Кальвін.

З вищеподаного матеріялу бачимо наочно, що порівнюючи най­більше давали про себе знати на сторінках преси численніші своїм членством пресвітерські Громади й осередки по більших містах та більш залюднених колоніях. Менші Громади й осередки жили ско­ріше своїм власним життям. Колишні Громади НПЦеркви поділи­лися на два табори. У таких випадках ішли суперечки за церковний будинок. Таке кінчалося не раз судовими розправами, а в дальшій послідовності розпаленням взаємних суперечок.

До важливіших подій в історії УЄРРуху в Канаді належить Перший З’їзд Української Пресвітерської Церкви в Альберті, який відбувся 6-7 липня 1915 р. у Веґревилі, Альберта, з участю всіх українських пресвітерських проповідників і делегатів від україн­ських пресвітерських Громад в Альберті. З англійських гостей бу­ли між іншими: Д-р Маквін з Едмонтону, добр. В. Г. Бравн з Ред Дір, модератор (тобто предсідник) Альбертійського Синоду — добр. Саймонс, суперінтендент Пресвітерської Церкви в Альбер­ті — добр. І. Р. Ленґ та модератор Верміліонської Пресвітерії пані Д-р Маквін. На З’їзді був також делегат від усіх українських пресвітерських Церков у США — проп. В. Кузів із Ньюарку, Н. Дж.

О год. 2 попол. І. Р. Ленг відкрив З’їзд молитвою про допомогу Святого Духа в нарадах, а після того присутні вибрали одноголосно добр. Ленга й проп. М. Залізняка керувати З’їздом. Для англійської преси вибрано добр. Макферсона, а для української — проп. В. Плав’юка, як репортерів. Тоді вибрано Комісію для резолюцій та Комісію для фінансових справ.

Першу проповідь виголосив добр. Бравн. Він зреферував важ­ливі точки науки Пресвітерської Церкви. Перекладачем цієї пропо­віді на нашу мову був проп. М. Залізняк. Другим бесідником була пані Д-р Маквін з Едмонтону. Вона говорила на тему: “Жіноча ді­яльність у церковній Громаді”. Тоді забрав голос добр. П. Зварич, який пояснив причини появи Української Пресвітерської Церкви в Канаді та подав важливіші дані з історії перших кроків її розвитку. На тому закінчено спільною молитвою З’їзд першого дня. По цьому

учасники зібралися о год. 8 увеч. в Інституті ім. Т. Шевченка, де генеральний секретар Товариства Тверезости, проп. В. Ф. Ґолд, виголосив доповідь на тему: “Чому нам треба тверезости в Альбер­ті?” Другим промовцем на ту саму тему був добр. П. Рудик, а по ньому промовляв ще раз П. Зварич.

На другий день в год. 9 рано Н. Ґ. Бравн відкрив молитвою дальші наради та попросив до слова П. Рудика, який у своїй допо­віді пригадав давні часи нашого історичного минулого, коли наш нарід перебував беззастережно й цілком під переважними впливами традиційних Церков. Після того він перейшов до справи релігійної просвіти під впливом євангельських течій та до сучасних обов’язків українських протестантів Пресвітерської Церкви щодо справи власного спасіння та кращого завтра наших майбутніх поколінь і цілого народу. Тому цитуємо ті слова П. Рудика, які згодом почали були здійснюватися:

“Перед нами велике завдання й велика будучність. Церковні незгоди, які тепер панують між нашим народом у старому краю, вказують на велику церковну й просвітну переміну, яка дуже ско­ро прийде. Наш обов’язок і завдання зробити все, що належиться зробити, і бути приготованими вислати наших проповідників до мільйонового українського народу, що живе на російській Україні, в Галичині, Бразилії, США і інших країнах”. (Наше підкреслення —

О. Д.)

Слова П. Рудика частинно здійснилися, бо після Першої Світо­вої Війни УЄО з Північної Америки вислало своїх діячів-проповідників до Західньої України, де в наслідок того постав організований УЄРРух. Під час свого перебування на східньо-українських землях паст. В. Кузів у самих початках плянував розпочати там євангелізаційну діяльність, але скоро переконався, що в нелюдських умовах кремлівсько-большевицької дійсности такі пляни більше, як не­реальні.

Тоді запрошено до слова проп. В. Кузіва, який, між іншим, сказав: — “Не мало й ми натерпілися на початках нашої роботи від різних “...істів”, які кидали нам під ноги різні колоди, щоб всьому перешкодити, та тепер уже не так. Ті, що закидали нам народну зраду, побачили, що наша мета не винародовлення своїх братів, а, навпаки, скріпити їхній національний дух при демократичній Церк­ві і допомогти їм вирватися з кайданів темряви, що їх накинув на них Рим своїм деспотизмом. Наша мета — організувати між ними вільну Церкву Христову, яка двигнула б їх до просвіти, до любови взаємної, до братерства й рівности. Для цього ми засновуємо свої українські школи, свої товариства, де молодь обізнається з ідеєю своїх вільних предків, які мали також демократичний устрій як у Церкві, так і в державі. Я вірю глибоко, що в короткій будучності наша молодь на вільній землі Колюмба забуде за деспотичну Церк­ву, повну насильства й неправди, бо вже тепер ціла визначніша ін­телігенція горнеться до нас, та й ті, що звуться ворогами нашими, також числяться з нами. З кожним днем свідоміші одиниці й то­вариства горнуться до нас, беручи участь у концертах, виставках, доповідях тощо.

Я вірю, що ідея славного мученика Івана Гуса, який пролив свою кров за неї, не загине ніколи між слов’янами. О, ні! Тіло й кров його були спалені на вогні, але духа не могли вбити в ньому римські кати. Сей дух вітає між нашими слов’янами й взиває їх до боротьби з темрявою. Наш славний геній Т. Шевченко сказав: “Щоб усі слов’яни стали добрими братами й єретиками, отакими як константський “єретик великий”. Так, отже, до праці, брати! Ширіть ідею славного мученика Івана Гуса. Посвятім усі свої сили, щоб добути рівність, вільність і братерство для Українського На­роду. Перше тут за океаном, а згодом із допомогою Божою пе­ренесемо цю ідею в нашу рідну Вітчину!” (Наше підкреслення — О.Д.)

Зогляду на те, що в тому 1915 році припадали пятсотлітні ро­ковини спалення Івана Гуса (1415 р.) на З’їзді ухвалено одного­лосно, щоб кожна українська пресвітерська парафія відсвяткувала ті роковини геройсько-мученичої смерти чеського реформатора.

О   другій годині пополудні всі учасники З’їзду знову зібралися разом, щоб ухвалити резолюції, після чого приступили до Господ­ньої Вечері. По всьому синодальний голова Пресвітерської Церкви Альберти — паст. В. Г. Бравн сказав прощальну промову, а по то­му молитвою Д-ра Макквіна і проп. І. Данильчука закінчено З’їзд. (“Ранок” з 4, 11, 18 і 25 серпня 1915 р.)

Для повноти картини З’їзду долучаємо ще окремий уступ з ухваленими резолюціями: —

“Резолюції Укр.-Пресв. З’їзду ухвалені у Вегревилі б і 7 липня

1915    р.

1.        Ми, члени й делегати Укр. Пресв. З’їзду, що маємо цю ра­дісну нагоду користуватися Біблією нашою рідною мовою в наших хатах і в наших родинах, що плекаємо проповідь Євангелії Ісуса Христа, висловлюємо наше бажання і постанову працювати для поширення християнської місії під проводом і при помочі Пресвітерської Церкви в Альберті, поки ввесь наш нарід не стане під безпосереднім впливом Євангелії Господа й Спаса нашого Ісуса Христа.

2.        Оскільки потрібні засоби для переведення і поширення сего християнського діла, ми прирікаємо до сего нашу поміч і добро­вільно будемо підпомагати відповідно до здібностей, якими наді­лить нас Господь. Ми поручаемо, щоб звичай жертвования датків “першого дня в тижні” був прийнятий між нашими людьми, де лише це можливо.

3.        Уживання алькоголю спричиняє багато злочинів, убожества й нужди, і ставить таку велику перепону в християнському житті, тому ми рішаємо вжити всіх чесних способів, що в нашій силі, щоб завести в провінції Альберти заборону, і вжиємо всього нашого впливу, щоб заохотити наших людей до голосования в день 21 лип­ня за “Лікер-актом”.

4.        На рік 1915-ий припадає ювілей 500-тої річниці мученичої смерти великого чеського реформатора І. Гуса. А тому, що ідея, за яку він помер, полягає на релігійній і цивільній свободі, якою саме ми тішимося, то ми, члени Українського Пресвітерського З’їзду, взиваємо всіх наших проповідників, щоб з нагоди 500 роко­вин смерти І. Гуса уряджували в сім році у своїх Церквах відпо­відне спеціяльне Богослужения”. (“Ранок”, 25 серпня 1915 р.)

Не зайво буде подати також загальну оцінку згаданого З’їзду на основі поданого в “Ранку” звіту. У ньому звітується, що З’їзд проходив у першу чергу під знаком догматично-моральних прин­ципів. Доповідь паст. Бравна зреферувала важливіші точки навчан­ня Пресвітерської Церкви про Святе Письмо, як єдине авторитетне джерело віри; про троїчне поняття Бога, про признавання цією Церквою двох установлень — хрищення й Господньої Вечері та про Ісуса Христа в тому розумінні, що Він — єдиний Посередник між Богом і людиною та єдиний Шлях до спасіння. Молодий ще тоді УЄРРух у Північній Америці, який постав і поширювався в початках свого розвитку більш спонтанно (без зовнішніх впливів, самовільно), як організованим порядком — найперше серед членів

і  симпатинів НПЦеркви, потребував світоглядової підготовки до дальшого росту серед наших поселенців. На З’їзді було порушено також справу організації і пожвавлення українського євангельсько- реформованого жіноцтва, а далі справу організованого спротиву піяцтву, яке захоплювало в свої смертельні обійми також і наших поселенців та штовхало їх до злочину та духовної й матеріяльної убогости. Позатим деякі промовці старалися з’ясувати справу, чо­му українські поселенці на канадському ґрунті повинні зірвати раз назавжди з традиційними Церквами та заявити себе беззастережно по стороні реформованого евангелизму. Це й були якраз справи, яким присвятив головну увагу згаданий З’їзд.

Звіт про З’їзд познайомлює нас також з деякими провідними постатями УЄРРуху того часу та з кількома діячами канадської Пресвітерської Церкви. А позатим сама програма З’їзду свідчила, що це був саме Перший З’їзд для світоглядово-релігійного скрі­плення Руху.

*

Читаючи про згаданий З’їзд, ми знаходимо згадку про паст. Володимира Плав’юка і добр. Петра Зварича.

Про паст. В. Плав’юка паст. А. М. Залізняк пише: “Паст. В. Плав’юк — абсольвент богословського факультету в Манітобській Колеґії. Він був добрий проповідник і служив пресвітерським гро­мадам у Канорі і Гафорді, Саск., і в Едмонтоні. По 15-тьох роках служби він виступив з місіонерських рядів і працював довший час для Червоного Хреста, як лектор, потім був міським секретарем, а вкінці мав канцелярію, займаючись продажем нерухомого майна аж до своєї смерти в січні 1961 р. Він полишив по собі два томи ним зібраних “Народніх приповісток”, які він видав своїм коштом”. (А. М. Залізняк: “Записки до історії Укр. Єв. Руху в Канаді”. Манускрип. Стор. 140-141. Архів УЄО).

Про добр. П. Зварича в посмертній згадці читаємо: “ЗО червня 1966 р. помер відомий український діяч — П. Зварич. Він належав до визначних піонерів українського поселення в Канаді. Він мав за собою великі заслуги перед українськими поселенцями та нашим народом взагалі... Він також був довголітнім передплатником і чи­тачем “Ранку”.

Один з наших пасторів, який добре знав Покійного, пише: “Він був одним із тих, що підтримували з початку цього століття Неза­лежну Українську Православну Церкву, засновану паст. І. Бодругом. Многі священики тієї Церкви знаходили в нього та в його родині поміч і поради. Сам він дуже боявся асиміляції й тому всіма силами старався відновити Православну Церкву, коли НПЦерква злучилася з пресвітеріянами”. (“Є. P.”, ч. 1001 з 1966 p., стор. 14).

*

1916      року маємо дальший розвиток УЄРРуху в Канаді, про що довідуємося з “Ранку”.

У звідомленні “Євангельська Церква на Славі, Альберта”, пи­шеться, що вже четвертий рік минає від часу, коли почалася там євангельська праця. Першим, який прийшов до Слави проповіду­вати Боже Слово, був проп. Єф. Періг. Він і поклав найбільше пра­ці, щоб заснувати у тій місцевості Євангельську Громаду. Початки, як звичайно, були важкі, але при добрій волі кільканадцятьох ро­дин побудовано власний церковний будинок. Від того часу Громада мала сталого проповідника. Спершу проповідував там щось із три роки добр. Т. Пацернюк, а після нього — паст. А. Вільчинський. Головно від 1915 року ця Громада почала добре розвиватися. До нового заряду на 1916 р. були вибрані: В. Заляський — голова, М. Геманик — скарбник і П. Вовк — секретар (“Ранок”, 29 березня

1916   p., стор. 3).

*

Тут згадується про проп. Єфрема Перога, тим то тут подаємо його короткий життєпис. Проп. Є. Періг прибув із Галичини в 1902 році, а в 1904 році вступив до Манітобської Колегії. Після рукопо­ложения на проповідника проповідував у Ланук в Альберті; в Тюлон, Вінніпег і Етельберт у Манітобі, а потім у Вегревилі й Андрю

в Альберті. Помер 12 вересня 1947 р. на 73-му році життя. (“K. P.”,

ч. 635, стор. 2).

Пастор І. Бодруг у своїй посмертній згадці так висловився про нього:

“Господь Тобі дарував чистий здоровий український розум. Ти шукав більше знання. Пригадую, як на щорічних спеціяльних богословських курсах у Манітобській Колегії Ти під час викладів, неначе ковтав зміст кожного слова професорів. Ти працював над собою завзято, щоб стати достойним проповідником Євангелії. Те­бе було поставлено наставником в Українській Бурсі в Тюлоні, Май., де виховувано українських студентів на провідників україн­ського народу. Це завдання Ти виконав, як щирий дорадник і ви­хователь. Тобі доводилося не раз чорно бідувати з родиною, але Ти не кинув Христового прапора, а служив Христові до глибокої старости. (“K. P.”, ч. 642 з 1947 p., стор. 8).

*

У “Ранку” з 29 березня 1916 р. є допис про діяльність УЄЦеркви в Kahwin, Alberta, де люди зібралися на віче й вирішили, щоб змінити назву Церкви з “Независимої Гр.-Кат.” на “Укр.-Пресвітерську”, і заінкорпорувати її”. У звідомленні “Господня Вечеря у Вінніпегу” (“Ранок”, 19 квітня 1916 p., стор. 1) сказано: “Го­сподню Вечерю за апостольським звичаєм відслужиться в Укр,Пресвітерській Церкві у Вінніпегу в день Христово Воскресения, у неділю, 23 квітня”.

У звідомленні з Монтреалю (“Ранок”, 26 квітня 1916 p., стор. 2) пишеться, між іншим, про організацію в Монтреалі Укр. Пре­світерської Церкви десь більш-менш 1913 p., очоленої проп. І. Бодругом. Спочатку діло йшло досить мляво, але з часом гурт україн­ських реформованих євангеликів у тому місті побільшився, і церковно-місійна діяльність пожвавилася. Далі є повідомлення про від­буття кілька днів тому Господньої Вечері, в якій взяло участь близько тридцятьох дорослих членів. “Проп. І. Бодруґ подавав свя­тий хліб і чашу, а хор під проводом батька Бачинського співав прекрасні нові псальми й пісні. На недільну школу у нас учащає кругло 30-ро дітей”. У звідомленні закликається українських єван­геликів збирати гроші на видання Української Євангельської Арфи, тобто співаника, та нового Служебника.

З допису в “Ранку” (17 травня 1916 p., стор. 3) довідуємося, що 9 квітня 1916 p. відбулося в церковній Громаді недавно згаду­ваної місцевости Слава врочисте Богослужения з проповіддю проп. Євстафієвича. На нього прибуло багато гостей з наших поселенців, які хотіли подивитися, як виглядає євангельське Богослужения. Прийшли навіть деякі колишні противники евангелизму, які заціка­вилися Рухом. До програми Богослужения належала також “за­гальна сповідь перед Богом і Причастя за апостольським звичаєм і звичаєм перших християн”. Дописувач пише далі, що гості швидко зрозуміли правду і пізнали, що така загальна сповідь не може бути обманством, бо людина має тут справу безпосередньо з усюдиприсутнім Богом, а сама форма Причастя оперта на описі в Євангелії. У Господній Вечері взяло участь понад шістдесят осіб. Після Бого­служения люди просили місцевого проповідника, щоб на дальшу неділю знову мати Господню Вечерю, бо вони бажають приступити до такої загальної сповіді перед Богом, на що проповідник радо по­годився. Наприкінці допису є заклик до тих, які зірвали з традицій­ною Церквою, але ще не мали можливосте, чи охоти включитися в ряди членства Євангельського Руху. їх запрошує дописувач єдна­тися з Євангельською Церквою, яка керується тільки наукою Хри­ста.

Після допису Громади на Славі є інший допис про Євангель­ську Церкву в Гонор, Манітоба, та про початки організації церков­ної Громади в Мирнам, Альберта. Дописувач подає до відома, що від недавна туди почав доїздити проп. А. Вільчинський зі Слави. Богослужения в них відбуваються тим часом у шкільному будинку, але є надія збудувати свою власну церкву. 7 квітня 1916 р. загостив до околиці Мирнам проп. Євстафієвич, який мав проповідь на те­му: “Прийде час, що Богові поклоняться на кожному місці духом і правдою”.

На сторінці 6-тій “Ранку” з 28 червня 1916 р. читаємо пові­домлення: “Отворення нової Укр. Пресв. Церкви в Ґарлянд”. Тут пишеться, що 7 липня цього року в день Івана Христителя відбу­деться врочисте відкриття нової Укр. Пресв. Церкви в Ґарлянд, Ман. Підписані: проп. Г. Тимчук, старші брати: Іван Царук, Ники­фор Царук, Дмитро Галабіцький. А в “Ранку” з 16 серпня 1916 p., стор. 2, маємо вже докладніший звіт про відкриття церкви в Ґарлянді. 7 липня 1916 р. відбулося тут урочисте Богослужения з про­повідями проповідників М. П. Березинського й Г. Тимчука. У них вияснено, що властива Християнська Церква — це не будинок, ли­ше Христове Царство, що складається з вірних послідовників Хри­ста. Ця Церква не опирається на силі світу цього, ні на авторитеті духовенства, ні на розумуванні філософів. Вона основана на скелі правди, об’явленої Богом через Христа. Після Богослужения відбу­лася Господня Вечеря, в якій взяло участь понад п’ятдесят осіб. Між гістьми були також представники англійської Церкви та добр. Финдлейтер, посол до Манітобського Парляменту. Церковний бу­динок має вартість 900 дол., а один акр землі під будову церкви по­дарував добр. Ч. Парк, купець у Ґарлянді.

*

Тут треба дещо подати із життєпису проп. Гавриїла Тимчука. Народився він 24 липня 1879 р. в с. Лисичниках, пов. Заліщики, в

Галичині. До Канади приїхав 1901 р. Першу роботу знайшов між поселенцями-протестантами. їхнє життя зробило на нього велике враження. Вони мали час на роботу, молитву і провадження хри­стиянського життя. Один із тих поселенців, німець, придбав йому українську Біблію і сказав: “Читай, тут усе знайдеш для свого ре­лігійного життя!” Відтоді Біблія стала для нього провідником в його житті. Проп. Тимчук сказав про себе: “Я пізнав через Святе Письмо, що Христос, і тільки Христос, через Свою науку, може принести в цей світ мир і спокій для всіх людей”.

Якихось три роки він був учителем в українській школі у Вай­та, Ман., а також відбував Богослужения. 1903-го року його висвя­чено на священика НПЦеркви. 1905 року вступив до Манітобської Колегії, де вчився чотири роки, а під час вакацій проповідував по­селенцям в околицях Росбурн і Етельберт, Ман., де йому доводи­лося ходити пішки 20 миль, щоб дістатися на Богослужения. Скін­чивши науку, працював пастором у Росбурні, Етельберті, Ман., й Канорі, Саск.

П’ятеро його дітей померли ще за його життя. Вмираючи, він промовив до своєї дружини: “Дорога мойого життя була чиста, і хоч я тебе залишаю, то ти не будеш самітньою, бо Спаситель бу­де все біля тебе твоїм близьким Другом... Не сумуй, бо час мойого відходу вже прийшов!” Він затих, а на його обличчі лежав спокій, що його післав йому Спаситель, Якому він вірно служив”. Помер він 22-го жовтня 1949 р. (“K. P.”, ч. 691 з 1949 p., стор. 5).

Паст. І. Бодруг по його смерті написав про нього: “Ти був ревним дишпастирем і співорганізатором Української Незалежної Христової Церкви, що тоді народжувалася в Канаді... Тебе висмі­ювали, зневажали, по судах тягали раби темноти, але Ти ніколи не захитався ані у вірі, ані в характері Твого взірцевого християн­ського життя... Господь випробовував Тебе у Твоїй вірі, і Ти всто­яв. Ти скаржився мені багато разів, як гірко Тобі було служити Христові під владою чужої Церкви, що не розуміла нас, українців. Ти щиро тужив за Українською Незалежною Реформованою Церк­вою”. (Журнал “Слово” за січень 1950 p., стор. 8).

*

На підставі різних менших дописів про релігійне життя й роз­виток поодиноких євангельсько-реформованих Громад на канад­ському терені можна уявити собі більш-менш приблизну картину росту цілого Руху.

У “Ранку” з 20 вересня 1916 p., стор. 6, у дописі “3 Євангель­ського Руху” пишеться, що 13 серпня того самого року Євангель­ську Громаду в Мирнам відвідав проп. В. Плав’юк з Едмонтону та виголосив там проповідь. Він же відвідав також і Громаду в Слава, де він також проповідував, про що згадується в тому “Ранку”.

У дописі “Вісті з життя Євангельської Церкви в Канаді” (“Ра­нок”, 11 жовтня 1916 p., стор. 1) подається до відома, що Д-р Т. Бай, дотеперішній проповідник у Торонті й перший президент “Української Євангельської Організації”, перенесений на важливу місійну роботу в Росбурн, Ман. Його місце в Торонті обняв паст. А. Максимчук, що дотепер працював в околиці Дана, Саск. Важливі місійні місця в Дана, Мічам, Гаффорд і Радісон обняли студенти Богословія в університеті в Саскатуні, Саек.: П. Крат і І. Коцан.

Згадавши про перехід проп. А. Максимчука до Торонта, не зайво буде сказати кілька слів про його перші кроки на новому місці. У дописі “3 Євангельського Руху” (“Ранок”, 8 листопада 1916 p., стор. 6) подається до відома, що в неділю, 15 жовтня того самого року, Євангельська Громада в Торонті, Онт., мала Господню Вечерю. В тій урочистості взяли участь новий проповідник А. Мак­симчук і дотеперішній проп. Д-р Бай, який мав останнє Богослу­жения в Торонті. Він попрощав Громаду й при цьому представив нового проп. А. Максимчука. Д-ра Бая прощали щирими словами від церковної Громади П. Ангиленюк і Файдула. Під час вечірнього зібрання проповідував проп. А. Максимчук про милосердного сама­рянина, що змилосердився над бідною, побитою людиною, яку опу­стили священик і левіт. Ця побита людина — це немов український нарід у важкій добі своєї історії.

*

Тут згадується про паст. Олександра Максимчука, тим то вар­то подати дещо про його життя й працю. Він народився 8-го листо­пада 1880 р. в с. Більче Золоте, Борщівського повіту, в Галичині. Вчився в народній і ботанічній школах. Працював у садах княгині Сапіги. Прибув до Канади 1898 р. Працював у копальнях вугілля та фабриках. З часом вступив до Манітобської Колегії. Скінчивши там науку, був рукоположений на проповідника. Працював у Сифтоні, Етельберті, Україні в Манітобі; у Торонті, Онт., і в Дана, Прудгом, Бон Мадон і Вакав у Саскачевані. Крім статтей і дописів до газет, він написав низку коротких оповідань-нарисів з піонер­ського життя українців у Канаді. Деякі з них ще не видані друком. Він містив їх у “K. Р.” і в “Канадійському Фармері”. Мав також великий талант до механіки. Брав активну участь у народній праці і мав велику бібліотеку та любив ділитися своїм знанням із інши­ми. Помер 26 вересня 1959 р. (“K. P.”, ч. 755, стор. 2).

**

*

З ростом УЄРуху в Канаді зміцнювалася також і культурно- освітня діяльність наших євангеликів. У дописі “3 життя україн­ських євангеликів у Вінніпегу” (“Ранок”, 11 жовтня 1916 p., стор.

6)     знаходимо таке повідомлення: “Минулий місяць буде пам’ятний

в історії невеличкої Громади українських послідовників Євангелії у Вінніпегу взагалі, а Укр. Пресв. Церкви особливо. Того місяця саме відкрилася в нас Читальня ім. І. Франка, до якої вписалося зразу щось із ЗО членів, самих найсвідоміших українських грома­дян нашого міста”. Після того повідомлення пишеться, що першим народним виступом у Читальні після ухвалення статуту й зложення членських вкладок були літературні поминки Патрона Читальні, тобто І. Франка, 24 вересня 1916 р., год. 8 ввеч., у залі Робертсон Інституту. Доповідав Д-р О. Сушко, голова Читальні. Зараз таки після того повідомлення сказано, що плянується заснувати в най­ближчому часі Першу Допомогову Організацію Українських Євангеликів Канади. Заходами цієї Читальні відкрито в домівці Читаль­ні вечірню школу англійської мови. Вчителем став студент філосо­фії Е. Мигайчук. Вписалося до школи понад 20 осіб. Останнє пові­домлення “Організація Укр. Пресв. Громади в Вінніпегу” сповіщає, що “1 жовтня відбулося в цій Громаді врочисте офіційне офор­млення Укр. Пресв. Церкви у Вінніпегу”. (“Ранок”, там само). З того виходило б, що перед тим Громада там ще офіційно не була оформлена.

Одним із більших проявів діяльносте УЄРуху на канадському ґрунті того часу була Конвенція Українських Проповідників Пресві­терської Церкви в Канаді, яка почалася 12 червня 1916 р. у при­міщенні Манітобської Колеґії. Ще перед нею появилися на "сторін­ках євангельської преси статті, в яких їхні автори старалися пода­ти головні напрямні різного характеру нарад згаданої Конвенції. Наприклад, у статті Е. Тальникова “Як нам готуватися до Кон­венції” (“Ранок”, 17 травня 1916 p., стор. 2) сказано, між іншими: “Мені здається, що та Конвенція буде мати перед собою хоч тяжкі, але благородні завдання: — 1. Піднесення серед українського на­роду більшого бажання прагнути до правдивої євангельської нау­ки. 2. Піднесення вище моралі між українцями. 3. Виховання укра­їнської молоді в найвищих ідеалах християнства. 4. Організація українських проповідників”.

У статті “Конвенція” (“Ранок”, 24 травня 1916 р. стор. 2) ві­домий діяч НПЦеркви — І. Бодруґ пише, між іншим: “Відтак ми пишемо про затримання своєї національносте в Канаді? — Чи за­тримаємо її без розумної української церковної організації? Ніколи! Будемо впоювати в дітей ненависть до всього, що не наше? Годі! Нам треба української демократичної Церкви, а вона виконає на­ціональне завдання. Спитаймо в історії доказів”.

Як бачимо, вже тоді виринала дражлива справа серед нашої іміграції на північно-американському ґрунті затримання україн­ської національної окремішности. У цьому випадку І. Бодруґ реко­мендує “розумну українську церковну організацію”.

Після загальної Конвенції появилася на сторінках “Ранку” (21 і 28 червня та 5 і 12 липня 1916 р.) стаття: “Звіт Конвенції Україн­сько-Пресвітерських Проповідників у Канаді з дня 12-14 червня 1916 p.”. Його попереджує “Вступна замітка”, що її, з огляду на порушені в ній справи пройдених перших кроків українського еван­гелизму на канадському ґрунті та дослідження того Руху майбут­нім істориком, подаємо в цілості:

“Шановному Добродієві, дбайливому історикові, що поставить собі завдання досліджувати рух протестантизму в Канаді нашої доби, звертаємо нашу скромну увагу, що попередньою такою кон­венцією були Синодальні Збори Самостійної Церкви в Канаді з 28 лютого до 1 березня 1912 р.

Тодішні збори мали ще швидше характер Незалежної Церкви. Однак була це одночасно переломова хвиля. Тоді прийнято офі­ційно реформу Богослужень.

У червні 1913 р. на Генеральному Конгресі англійської Пресвітерської Церкви в Торонті, дев’ятнадцять українських проповід­ників були урядово й урочисто прийняті до загальної Пресвітер­ської Церкви з рівними правами і становищем, яке мають проповід­ники англійські й інших народностей, що входять до складу тієї самої Церкви. Відтоді кожний український проповідник належав до своєї окружної Пресвітерії, для неї був зобов’язаний і в ній мав право голосу, як це належиться кожному англійському проповідни­кові за демократичними правами Пресвітерської Церкви.

І не тільки українські проповідники мали однакові права в пресвітеріян, але мали право бути делегатами на Синодах, як представ­ники Пресвітерії, а також делегатами на Загальному Соборі. Такими делегатами на Загальний Собор, який відбувся цього року у Вінніпегу одночасно з Українською Конвенцією, були д. д. В. Пиндиковський з Форт Вілліям, Онт., М. Гутний із Вакав, Саск. Третім, що був призначений, як делегат, був паст. Е. Свстафієвич з Андрю, Альберта, який через те, що відбувалася також Українська Кон­венція, передав своє уповноваження англійцеві. Всі вони мали представляти англійські пресвітерії на зборах найвищої влади цілої Пресвітерської Церкви. Це для нас доказ високої культури англій­ців, які довіряють українським проповідникам заступництво такої високої гідности. Одночасно з цим просимо кожного критика, а го­ловно українських національних ревнителі'В завважити, що така наскрізь християнська злука й наше становище в англійській Церкві не має на меті затерти нашу національну окремішність. Пресвітері­янство — це ідея широких народних привілеїв, на які тільки може здобутися демократизм. І ми, українські пресвітеріяни, маємо певне право творити свої питомі українські пресвітерії, де тільки біль­шістю нашої людности вони можливі, з такими однаковими права­ми збірного тіла, як має одиниця в Пресвітерії. Така пресвітерія, подібно як і кожна англійська, мала б свою окружну господарку і право в синодах, а синоди в загальних з’їздах. За станом нашої праці між нашим народом у Канаді сподіваємося, що таку україн­ську пресвітерію створять найшвидше наші українці в провінції Альберти.

Власне цьогорічна Конвенція Українських Проповідників ма­ла на меті поробити перші кроки в цьому напрямку. Тим то цього­річні збори укр. проповідників, так своїм характером, як також і історично можна зовсім слушно назвати — Першою Конвенцією Українських Пресвітерських Проповідників у Канаді”. (“Ранок”, 21 червня 1916 p.).

На самому початку автор звертає увагу майбутньому істори­кові, що українські пресвітерські проповідники нав’язуються до історично-церковної традиції НПЦеркви, а з другої сторони вони тепер пов’язані з реформованим християнством — пресвітеріянізмом. НПЦерква була свого роду початковим етапом до вступления українських поселенців у Канаді на шлях українського еванге­лизму.

, Саму Конвенцію попередили засідання, на яких усталено про­граму та розділено обов’язки на поодиноких проповідників. До програми ввійшли такі справи: 1. Українська Євангельська Органі­зація в Канаді. 2. Реформа. 3. Преса і література. 4. Культурні установи. 5. Становище щодо поодиноких українських справ.

6.    Резолюції.

Як надпрограмові справи, що їх можна б виконати чи то в часі нарад, чи при співучасті ширшої публіки, запропоновано такі допо­віді: 1. Релігійне виховання — І. Коцан. 2. Протестантизм в Украї­ні — Д-р О. Сушко. 3. Місія Христа і наша — Д-р Т. Бай. 4. Вага релігійної самостійносте для українського народу — М. П. Бсрезинський.

Перший день Конвенції минув у промовах англійських пресві­терських гостей. На особливу увагу заслуговує промова добр. Сіммонса з Едмонтону, який повідомив присутніх, що “справа катедри української мови в Манітобській Колегії, яку запропонували укра­їнські проповідники ще минулого року, стала на програмі окре­мого відділу Загальних Зборів Церкви, цебто Відділу Освіти, і здо­була собі настільки симпатії, що згаданий Відділ робить старання, щоб можливо в найближчому часі створити три катедри україської мови в трьох західніх провінціях Канади, тобто в Манітобі, Саскачевані і Альберті”. Присутні на Конвенції прийняли ту вістку оплесками. Після промов англійських пресвітерських гостей голова Конвенції І. Бодруґ подякував їм за слова признання й заохоти до дальшої праці. Коли українські проповідники залишилися самі, вони взялися обрати президію на час Конвенції. До неї обрано: І. Бод­руґ — голова, І. М. Ґлова — секретар, Павло Рудик — заступник голови, В. Пиндиковський — заступник секретаря. Між учасниками Конвенції були такі делегати: 3 Онтаріо — 1. Бодруґ, В. Купчинський, В. Пиндиковський і Т. Бай. З Манітоби — І. Ґлова, Є. Періг,

П. Угринюк, Г. Тимчук, М. П. Березинський, Д-р О. Сушко, I. Коцан,

Н. Рошко і Е. Тальников. Зі Саскачевану — А. Максимчук, М. Гутний і Г. Попель. 3 Альберти — В. Плав’юк, М. Залізняк, Е. Євстафієвич, А. Вільчинський і І. Данильчук. Крім вищезгаданих взяли участь ще такі особи: П. Рудик і П. Ґонський із Едмонтону, Г. Горанін і панна М. Кохалик зі Сифтону.

Проп. Т. Бай з Торонта виголосив доповідь на тему “Місія Христа і наша”, а тоді Д-р Гонтер промовив до учасників Конвен­ції. Панна Кохалик у своїй короткій промові порушила справу укра­їнського євангельсько-'пресвітерського жіноцтва та можливосте його пожвавити в церковній діяльності. Далі порушено справу — створити Українсько-Євангельську Організацію в Канаді, членом якої повинен стати кожний рукоположений проповідник і рукопо­ложений старший брат Громади, та перепроваджено дискусію над проектом статуту тієї Організації. На Конвенцію прибув також де­легат від Першої Української Пресвітерської Церкви в Пітсбургу, Па., США — проп. 3. Бичинський. Ця Церква вислала також теле­граму з привітом для Конвенції. 13 червня далі провадилися наради над справами УЄОрганізації в Канаді та обрано провід тієї Органі­зації в такому складі: Т. Бай — президент, І. М. Ґлова — секретар,

А. Вільчинський — заступник президента, М. Залізняк — заступ­ник секретаря. На членів дорадників покликано В. Плав’юка й В. Пиндиковського. Вибір організатора відложено й припоручено про­водові УЄОрганізації вирішити цю справу в порозумінні з Коміте­том Домашніх Місій. 14 червня відбулася Господня Вечеря, а після того була промова Д-ра О. Сушка та інших, де порушено справу організації жіноцтва, молоді, бурси та євангельської преси, і потре­би співаника. Згодом з’явився на залі нарад генеральний суперін- тендент із Торонта — Д-р А. С. Ґрент, якого запрошено до слова. І наприкінці промовив делегат із США — проп. 3. Бичинський у справі співпраці між Українською Пресвітерською Церквою в Ка­наді і такою самою в Америці на відтинку преси та взагалі видав­ництва (в Канаді тоді виходив “Ранок”, а в США — “Союз”), а найперше при спільному виданні співаника при співпраці україн­ських баптистів і методистів. Далі проп. 3. Бичинський порушив потребу видання Календаря на 1917 рік, який мав би бути також і показником усіх євангельських Громад між українцями в Канаді й США.

Д-р О. Сушко висловив побажання, щоб Українська Пресвітерська Церква заходилася збирати речі історичної вартосте, і за­значив, яку велику вартість має збирання старовинних речей для історика. Той самий делегат висловив побажання на сторінці єван­гельської преси щодо збірки джерельних матеріялів до історії УЄРуху, про що буде мова пізніше. Після дискусії над тими спра­вами та ухваленням постанов голова Конвенції подякував усім учасникам за те, що прибули на цей З’їзд і закрив його.

Звіт із повищої Конвенції виявляє в загальному тодішню ідей­ність та діяльність нашого УЄРРуху на терені Канади, а зокрема його діячів та місійних працівників. При тому всьому належить пам’ятати, що це був тільки початок цього Руху.

*

Тут подано, що в загальній Конвенції взяв участь і Роман Гонський із Едмонтону. Це цікава постать і ми тут згадаємо про нього. Р. Ґонсет (Ґонський) народився 1891 р. в с. Зелена, Галичи­на. До Канади приїхав 1907 р. Спочатку оселився в Едмонтоні і працював при будовах, а вечорами вчився англійської мови, елек­тротехніки, механіки і архітектури. В 1916 р. переїхав до Лос Анджелесу, США. Його вважають за українського Едісона. Він зробив багато винаходів: удосконалив кіноапарат, поліпшив радіо, телефон і інше. Був індустріяльним продуцентом. Був знаний із своєї жертвенности. Його ім’ям названо один відділ бібліотеки при університеті в Едмонтоні. Р. Ґонсет був глибоко віруючий еванге­лик і свідомий українець. Його дружина називалася Ірина, а син — одинак — Фавст. Р. Ґонсет помер 25 червня 1951 р.

Тут цитуємо один із його славних висловів: “Ніщо більше не дало б мені приємности, як те, коли б я міг чимось, якимсь способом допомогти тій країні, яка видала таку благородну націю, як українці! Ми ніколи не пропадемо поміж іншими націями (як досі не пропали через 300 років без своєї держави!), бо наша лю­бов до землі, до волі, до самостійного життя — дає нам той гарт, який приносить відпорність на зневіру, на капітулювання та безна­дійність. Через нашу віру в Бога, віру в свої власні сили, віру в нашу державність — ми попливемо на тихі води, на ясні зорі”. (“K. P.”, ч. 755 з 1952 p., стор. 2).

У зв’язку з висловленим під час Конвенції побажанням Д-ра О. Сушка збирати речі історичної вартости, не зайво буде сказати, що на сторінках “Ранку”, почавши від числа з 5 липня 1916 p., згаданий автор почав писати історичний нарис “Протестантський Рух серед українців в Америці і в Україні”. Він почав свій нарис від подання загальної картини західньо-европейського протестан­тизму, а тоді перейшов до вступних зауважень і умов постання УЄРуху на північно-американському ґрунті та, на жаль, після кіль­кох статтей перервав свою працю у тому напрямку. Та для нас важлива сама ідея Д-ра Сушка збирати речі чи матеріяли історич­ної вартости. Що він мав тут на увазі й збирання архівних матеріялів до історії УЄРуху, довідуємося з його статті-заклику “Прось­ба” (“Ранок”, 18 жовтня 1916 p., стор. 2). Із цього Заклику дові­дуємося, що справа збирання джерельних матеріялів до писання історії між іншим і УЄРуху взагалі, а в тому й у Канаді, була важ­лива вже тоді. На жаль, у тому часі ще не було належного зрозу­міння для такого діла серед нашого загалу на еміграції. Той за­клик вияснює нам найправдоподібніше ще одну справу, а саме, чо­му Д-р Сушко перервав писання свого популярного історичного нарису “Протестантський Рух серед українців в Америці і в Украї­ні”. Причина була та, що автор узявся його писати, не підготовив­ши перед тим вступної частини праці, а саме, зібрання й впорядку­вання джерельних матеріялів.

Як ми вже зазначили, чинники англо-канадської Пресвітерської Церкви жваво цікавилися розвитком українського реформованого евангелизму. На синодах і різних з’їздах тієї Церкви не раз пору­шувано справи євангелізації українських поселенців Канади та на­креслювано плян здійснення такого діла, це важне тим більше, що в Пресвітерських Церквах Північної Америки в членстві є дуже багато шкотів, валійців і навіть ірляндців, які надзвичайно свідомі своєї національної окремішности. Для прикладу їхнього зацікавлен­ня згадаймо допис у “Ранку” з 15 листопада 1916 p., стор. 5: “По­треби Укр. Церкви перед Саскачеванським Синодом. Синод ухва­лює скликати Укр. Євангельський З’їзд”. Згідно із згаданим звітом від 7 до 10 листопада 1916 р. у Принс-Альберті, Саск., відбувся річний З’їзд саскачеванської Пресвітерської Церкви, тобто Синод, під час якого суперінтендент північного Саскачевану — добр. Ко­лин Йонг заявив, що найголовніша справа домашньої місії — то справа євангелізації 65-тисячної української людности тієї провін­ції. Після нього забрав слово принципал Саскатунської Колегії — добр. Мунро, який сказав, що Церква виробляє нові пляни щодо євангелізації українських поселенців, і попросив Синод дати голос молодому українському богословові, добр. П. Кратові. Синод дав на це згоду рясними оплесками. Тоді виступив Павло Крат і красномовно представив становище новоприбулих українських по­селенців, які, як завтрішні повноправні громадяни Канади, мусять стати рівними з канадцями англо-саксонської крови. Тієї рівносте вони зможуть дійти тільки просвітою й через демократичну Єван­гельську Церкву. Згадавши найконечніші потреби української люд­ности в Саскачевані та передавши секретарям Синоду відповідні резолюції, П. Крат зійшов з трибуни. Принципал Колегії відчитав ті резолюції. Вони порушували такі справи: 1. Потреба дияконів для української Церкви й засновання відповідної для них школи.

2.    Потреба українських дияконок. 3. Засновання бурс для україн­ської молоді по всіх головніших містах північно-східнього Саскаче­вану. 4. Більше українських студентів богословів. 5. Відкриття ка­тедри української мови, історії та літератури в Саскачеванському Університеті. 6. Потреба Українського Євангельського З’їзду.

7.    Провінційні урядники українці на услугах католицького попів­ства.

Далі говориться у статті, що “Синод прийняв одноголосно всі резолюції, а ч. 9 ще й віддав до пильнішого дослідження Комітето­ві Домашньої Місії. Найголовніша справа для нас те, що Синод одобрив скликати на це Різдво Перший Український Євангельський З’їзд у Саскатуні. Сраву З’їзду віддано теж Домашньому Комітето­ві, який мав до тижня полагодити всі подробиці з тим пов’язані”.

Перший Український Євангельський З’їзд у провінції Саскачевані запляновано відбути в Саскатуні 27-28 грудня 1916 p., але, як треба думати, з якихось важливих загальних міркувань було пе­рейменовано назву того З’їзду, як свідчить про це заголовок статті в “Ранку” з 6 грудня 1916 p., стор. 2. Тут уже пишеться, що “Пер­ший Український Християнсько-Фармерський З’їзд у Саскатуні 27- 28 грудня ц. р. відбудеться в будинку церкви св. Томи на розі 20-тої вулиці та “Н” евеню”. З огляду на цікавий зміст цієї статті подаємо її тут повністю: —

“Секретар З’їзду просить нас подати до прилюдного відома, що передвічеві праці вже на укінченні. Пороблено все, щоб вістка про З’їзд дійшла до хати кожного саскачеванського українського фармера, подбано про знижені залізничі оплати для учасників З’їз­ду, про вигідне приміщення гостей, уложено добірну програму на­рад, назначено фахових референтів і забезпечено приїзди визнач­них наших і англійських бесідників з Канади й США.

Про потребу й програму самого З’їзду пишеться ось так в офі­ційному запрошенні на З’їзд:

“Ми Українці-Русини перебуваємо вже довший час у Саскачевані, становимо більше, як одну десяту частину населення тієї провінції, а посідаємо одну сьому частину загосподарених саскачеванських ґрунтів. Та будучи такою поважною силою, саскачеванський фармер українець ще не відіграє належної йому ролі в сус­пільнім, культурнім і релігійнім житті цієї країни. Цьому нема чо­го й дивуватися. Наші фармери ще не мали часу на це, бо були зайняті найголовнішою річчю, а саме, управою набутої землі.

Та тепер прийшов час, щоб саскачеванський українець забрав голос і в інших справах цієї провінції, як це роблять наші співгро­мадяни не-слов’янської крови. Окрім справ загально-саскачеванських ми українці-русини цієї степової провінції маємо багато справ своїх власних, що накопичилися протягом цих 20 літ нашого перебування на преріях, а без полагодження яких ми не годні ру­шитися наперед у нашім поступі. До полагодження маємо справи: церковно-релігійні, просвітньо-культурні, а також суспільні та фармерські.

Церковно-релігійна справа. Вже кільканадцять років у Канаді між українцями йде велика розруха “за віру”. З цього постає не­порозуміння й заколот у нашім народнім житті. Час уже раз нам з’їхатись та й сказати, в що ми віруємо, та й заспокоїти ту розруху.

З просвітньо-культурних згадаємо:

1. Шкільну справу. 2. Справу бурс для нашої учнівської моло­ді. 3. Українські катедри в університетах. 4. Потребу часопису для родин, українських книжок про Канаду та Англію, потребу прав нашої Домінії в українській мові й потребу часопису в англійській мові, щоб англійці знали докладно про нас і про Україну.

З фермерських справ порушено:

1.        Викуп фармерів із боргів. 2. Фармерську позичкову касу. 3. Догляд над елеваторщиками збіжжя.

Як бачимо, З’їзд заповідається з кожного погляду цікаво й не­має сумніву, що випаде світло.

Загальне зацікавлення будить вістка про приїзд на З’їзд таких голосних у всій Канаді й поза нею діячів, як проф. Д-р О. Сушко,

І. Бодруґ, П. Крат, П. Рудик, 3. Бичинський, М. Ґлова, П. Зварич і інших.

Показується, що З’їзд у Саскатуні 27-28 грудня ц. р. буде не­маловажною подією в житті канадських українців. О, коли б Бог допоміг, щоб він приніс бідному й розбитому тайними та явними ворогами народові найбільшу користь. Тільки сміливо йдім за Хри­стом, — здобудемо певно кращу собі тут долю, а рідним братам там”!

У попередньому числі “Ранку” (29 листопада 1916 p., стор. 2) появилася інформаційна стаття “Перед З’їздом. Український Християнсько-Фармерський З’їзд Провінції Саскачевану. Пробуджен­ня Українських Фармерів у Саскачевані”, де провідні кола УЄРуху, що організували той З’їзд, подали до відома загалу, з якою метою скликається цей З’їзд, і яка позитивна плятформа того Руху. Там говориться, між іншим: —

“Невже ж знов наші чесні фармери мали б з’їхатися на те, щоб вислухати солодкаво-патріотичні промови рекрутаційних агентів католицької “буди” та “солом’яно-огненні промови президента української збіжжевої компанії..? А яка ж наша позитивна плят­форма? Відомо коротко: Ми, українські евангелики, за всебічний культурний і економічний розвиток рідного народу в Канаді на основі загально-людського братання в ім’я Христа Спасителя та на основі модерних ідей загально-людського поступу, опертих на останніх вислідах людського знання й науки.

У культурній сфері ми за якнайбільшу освіту всієї нашої на­родної маси в Канаді та проти всіх темних сил, що змагаються до дальшого тримання нашого народу в темноті й духовім рабстві. Ми, отже, за одну, поступову школу для всієї людности Канади, і проти всяких сепаратних шкіл під контролею всіляких темних ду­хів у реверендах і спідницях. Ми нарешті за одну Самостійну УЄЦеркву, оперту на науці Св. Письма й з самим Ісусом Христом на чолі, а проти всяких чужих нам Церков, як Римської, Синодаль­ної тощо.

У сфері економічній ми за якнайбільший і якнайшвидший до­бробут серед рідного народу та проти всілякого визиску наших неосвічених людей безсовісними одиницями, будь вони самими стовпами будчиної (єпископа Будки — О. Д.) Церкви, або найголоснішими “патріотами” з “незалежного” табору. Ми, отже, проти “патріотичного” грабування нашого упослідженого народу кілько­ма одиницями з католицько-незалежного табору під покришкою різних нібито “народних” компаній і інституцій, а ми за чесну й дійсно народну кооперативно-громадську, економічну роботу і співпрацю всіх наших фермерів і робітників для добра загалу, а не для добра кількох одиниць.

Зваживши все те, хто здивується, що ми протестували завжди і протестуємо тепер, та протестуватимемо в будучності проти всі­лякого поневолення й духовного й матеріяльного рабства й визиску рідного народу всілякими безсовісними одиницями якогонебудь та­бору... Христові ученики не злякаються заїлих нападів ворогів св. Євангелія й народного поступу, а сміливо підуть вперед до своєї ясної мети — народного визволення з духового й матеріяльного ярма, певні світлої перемоги — при чинній помочі пробуджених мас усього українського народу в Канаді!”

Висказавши загально “позитивну плятформу” Руху в релігій­но-культурному й громадсько-економічному розумінні, автор стат­ті закінчує зацитовані слова пропагандивно-оптимістичними мір­куваннями: “...Настають уже кращі часи для Христової й народної справи. Поволі починає спадати з народніх очей полуда омани і на­род починає пізнавати правду та масою починає хилитися на нашу сторону... Дасть Бог сей Рух пошириться скоро серед усієї нашої громади в Канаді, і вже в недалекій будучині згуртується ввесь наш народ в одній великій християнсько-євангельській Родині на всю Канаду.

Останні вісті з Саскачевану підтримують могуче наші бадьорі надії!”

Це головні думки статті “Перед З’їздом”. Так то в перших стадіях свого розвитку на канадському грунті УЄРРух, згідно з пляном своїх провідних діячів, вирішили вийти зі свого вузького віроісповідно-церковного гетта на ширший шлях громадсько-куль­турного життя.

Виходячи на цей шлях, цей Рух не міг не зустрінутися найпер­ше із своїм головним світоглядовим суперником — традиційною Церквою, яка подібно до відносин у Рідному Краю старалася й на нових місцях поселення захопити ключеві позиції в культурно-гро­мадській ділянці українського життя. Як уже було сказано, мініятюрна Українська Реформація на північно-американському конти­ненті мусіла викликати реакцію у формі такої самої Контр-Реформації, тим більше, коли згаданий Рух почав виходити зі свого вуж­чого віроісповідного гетта в український світ. Міродайні кола тра­диційної церковности не думали ще тоді так, щоб тактично-компромісово розв’язати цю справу. Тим то світоглядові зудари на те­рені культурно-громадського життя, а найперше на сторінках пре­си й різних публікацій, були неминучі. Як одна сторона, так і друга били тараном живого й друкованого слова по найслабіших місцях свого світоглядового противника, не цураючись демагогії й най­більш низьких форм у своїх словесно-друкованих виступах. Пред­ставники традиційної церковности відмовляли українським еванге­ликам признавати національну честь, називали їх народними зрад­никами, визнавцями “долярової віри”, запроданцями тощо. Наші евангелики приймали накинену їм форму боротьби та писали про зіпсуття Католицької Церкви, неморальність деяких пап, прига­дували неморальні історії деяких манастирів (ославлена історія Варвари Убрик) тощо. Це була дуже сумнівної вартосте аргу­ментація проти безженства священиків. Сторінки “Ранку” просто переповнені такими статтями й дописами.

Вертаючи до нашої головної теми, треба сказати, що в за­гітованій статті “Перед З’їздом” деякі місця мають забагато дешево-пропагандивного матеріялу, а також і самореклями. Тут український реформований євангелизм виходив на арену громад­ського життя з певним розмахом, бажаючи себе з місця показати поважною сильною течією, яка протиставиться традиційній цер­ковності. Правда, в Старому Краю було б це не до подумання, бо там католицизм на західньо-українському ґрунті, а православіє на східньому — були упривілейованими релігіями як у австрійській, так і російській державній системі, де клерікалізм надавав тон ши­роким масам суспільства. Зовсім інакше було на теренах Америки й Канади, де всі релігії і віровизнання мали назагал однакові пра­ва, а клерикалізм, чи антиклерикалізм були приватною справою сумління й світогляду кожного громадянина. У таких умовинах УЄРух не мав ніяких фактичних перешкод від державних чинни­ків, і міг користуватися підтримкою від канадських протестантів, які засадничо розуміють, що це їх християнський обов’язок подати поміч слабшим у потребі.

Однак цей Рух не міг не зайняти офіційного становища до різних важливіших справ і проявів нашого іміґраційного життя, а найперше до всього того, з чим він був безпосередньо, чи посеред­ньо пов’язаний. Тому в статті “Перед З’їздом” порушені не тільки релігійні, але й культурно-громадські і навіть економічні справи. Бажаючи прихилити до себе наших фармерів, провід Руху вдарив на ту чуттєву струну, яка їх найбільше цікавила, а саме, справу визиску селянина чужими й своїми, що, заслонюючись іноді народньою справою й патріотичними кличами, думали про зиски для себе.

Наступально-пропаґандивний стиль статтей на сторінках то­дішньої євангельської преси на адресу католицизму, а при цьому -— підкреслення деяких виявів соціальної несправедливости, пов’яза­них стисло з клерикальною системою впливу на суспільне життя, як це, наприклад, зустрічаємо в статті “Перед З’їздом”, нагадує в де­чому спосіб антикатолицької акції наших радикалів і драгоманівщини. Не можна заперечити того, що деякі провідні особи тодіш­нього УЄРуху були немов у неофіційній згоді з радикальною те­чією. З тим тоном і стилем виступив український реформований евангелизм на ширший шлях громадського життя, плянуючи від­бути цей свій З’їзд. Офіційно традиційно-церковний противник був сильний і мав впливи не тільки в широких масах наших поселенців, але й міг розраховувати на допомогу від кіл канадського католи­цизму, головно французів і айришів. Тому похід проти нього вима­гав енерґійности та радикальної тактики.

Вістка про запляновання Укр. Христ.-Фармерського З’їзду по­явилася й на сторінці видаваного в США євангельського часопису “Союз” з 28 грудня 1916 p., стор. 4, у дописі “Євангельська Церк­ва в Канаді”. Подаємо той короткий допис у цілості: —

“Євангельська Церква серед українців у Канаді останніми ча­сами виявляє велику діяльність і життя, і це нас у США непомірно тішить і додає нам духа і енергії до дальшої праці на Христовій ниві.

Канадська Євангельська Церква багато пережила в минув­шині, а тепер переможно вибилася наверх, і благородний її вплив видно в цілій Канаді. Не абияких робітників здобула та Церква в особі Д-ра Сушка і Павла Крата, які щиро й з відданням підняли Христовий прапор і несуть його нашим українським емігрантам у Канаді. Двадцять шість проповідників і вдвоє стільки Церков — це чимале досягнення Христових робітників, що з любов’ю до Єван­гелії Христової і до свого народу покинули все й віддали себе й свої здібності на послугу народові, щоб піднести його з духовної неволі до світла Євангельської правди. Та не тільки церковна ро­бота становить поле діяльности тих людей; зразу за Євангелією йде просвіта, а за нею економічне піднесення.

З’їзд Проповідників Євангельської Церкви в Канаді, який від­бувся минулого літа у Вінніпегу, приніс багато добра. Тепер від­бувається народний з’їзд фармерів провінції Саскачевану, що його також скликала Євангельська Церква. Ми віримо, що і цей з’їзд принесе багато добра. Він скріпить віру у власні сили та додасть енергії до дальшої праці.

Розуміється, українці Євангельської Віри так у США, як і в Канаді прийшли до переконання, і то з багатого й прикрого досві­ду, що годі їм входити в умови з іншими людьми та ділити свою роботу. Нам треба самим взятися до цілої роботи, а тоді можемо числити на її стійкість. Ми в США тішимося успіхами наших бра­тів у Христі в Канаді і бажаємо їм, щоб їхні змагання увінчалися Божим благословенням”.

Це коротка згадка в “Союзі” про повищий З’їзд більше чемно­го, аніж інформаційного характеру. Дивним може бути те, що тут не поінформовано читачів про самий перебіг З’їзду. У проти­лежність до того не зайво буде згадати, що Конвенція Укр. Пропо­відників Пресвітерської Церкви в Канаді, що почалася 12 червня

1916    р. у Вінніпегу в приміщенні Манітобської Колегії, найшла ши­рокий відгомін саме на сторінках “Союзу”. Тоді на тій Конвенції репрезентував українських євангеликів із США паст. 3. Бичин­ський, який помістив з приводу тієї Конвенції широкий опис у “Союзі” не тільки про неї, але й про своє перебування в Канаді (“Союз” з 25 травня 1916 p., стор. 4), де він , між іншим, пише:

“Ми дуже раді тій Конвенції, бо вона дає користь не тільки внутрішній місійній роботі, але також дасть нагоду українцям про­тестантам заявитися на зверх, хто вони такі, яка в них ідея, яке в них єднання з цілим тілом Українського Народу... У кінці лиша­ється справа народня, справа визволення України з-під москов­ського й австрійського ярма. Ми свідомі того, що ми, українці-протестанти, представляємо кращу частину нашого народу, і за таких нас уважає американська й канадійська суспільність. Тому наш го­лос дійде до вищих кіл цієї суспільности, і ту справу без сумніву порушить Конвенція Українців-Пресвітеріян у Канаді”.

Ми зацитували тут деякі думки, що обізнають читача загально із становищем, що його займали провідні кола тодішнього україн­ського евангелизму на терені північно-американського-континенту. Пригадаємо також важливіші думки з промови проп. 3. Бичинського під час згаданої Конвенції на підставі його власного звідомлення (“Союз” із 6 липня 1916 p., стор. 4). Там у своєму ре­портажі “Мої враження з Канади. Моя промова” він пише: —

“Я говорив про те, що Євангельський Рух серед українського народу не штучний рух, не місцевий рух, а рух народний із націо­нальним підкладом. Наша євангельська робота в Канаді чи в США не обмежується самою українською еміграцією, а сягає й до Рід­ного Краю, до якого ми маємо історичні претенсії — і ідеал наш бачити Україну визволену з-під влади ворогів, і таку, що розви­вається на демократичних основах. Євангельський Рух — то рух народний, і він йде такими самими дорогами, що йшов в інших народів. Мартин Лютер почав релігійну реформу в Німеччині, заапелювавши до німецького патріотизму. Розбудження народного духа в німців стало підоймою для реформи їхньої Церкви. Те саме діється й у нас. Євангелія Христова несе не тільки релігійне відро­дження; вона має й культурне післанництво. Далі я говорив про потребу місійної організації євангельського руху за океаном і про творення українських пресвітерій”.

У дальших частинах свого опису він згадує про свою зустріч із деякими нашими й канадськими діячами пресвітеріянізму, і на­віть подає свої враження з тих зустрічей та загальну характери­стику поодиноких осіб. Тут варто зупинитися трохи над його зу­стріччю з Д-ром Гонтером, пресвітеріянином і щирим другом укра­їнців (“Союз” із 3 серпня 1916 p., стор. 4-5). Про це він -пише:

“На запрошення Д-ра Гонтера, лікаря тюлонського шпиталю, Д-ра Сушка, що в Тюлоні перебуває, і проповідника тамошньої Укр. Пресв. Церкви — Є. Перогова я виїхав на два дні до Тюлону, що лежить на дві години їзди з Вінніпегу. Я заїхав до Д-ра Гонте­ра, який прийняв мене дуже щиро.

Бажаючи згадати про вищеподані особи в Тюлоні, 3. Бичин­ський далі пише: “Але найперше займуся особою Д-ра Гонтера, канадійця шкотського походження, проповідника й лікаря та при­ятеля українських емігрантів у Канаді. Коли хтось буде писати історію євангельської місії серед українців у Канаді, буде мусіти призначити Д-рові Гонтерові одне з визначніших місць поміж приятелями й прихильниками тієї важливої роботи. Як шпиталь­ний лікар посеред українських поселенців, Д-р Гонтер мав нагоду ближче пізнати наш нарід, зжитися з ним, пізнати його добрі й злі сторони, його браки і недостачі, його терпіння і радощі... Пізнав­ши докладно українську мову, Д-р Гонтер обізнався з історією на­шого народу, з нашою літературою і пізнав у нас нарід, що має свою питому культуру, свою історію і свою будучність.

Був це правдивий духовий бенкет для мене, коли в суботу ввечері засіли ми при огні, а на дворі було дуже зимно, і Д-р Суш­ко був з нами, а Д-р Гонтер почав нам читати свої переклади по­езій Шевченка на англійську мову. Читав він Гамалію, Сон та інші поеми. Я дотепер не можу забути того жару, того приємного зво­рушення, того захвату перекладами. Поеми Шевченка в перекладі Д-ра Гонтера не втратили тієї свіжости, того життя, яке маємо в оригіналі. Це найкращий переклад поем Шевченка на чужу мову, який я колинебудь чув. У його перекладах не тільки захована ідея, а жива мова, проста, що відбиває правдиву красу. Варто було б, щоб хтось — от, наприклад, Ф.У.З.Д. взялася видати збірник Шевченкових поезій у перекладі Д-ра Гонтера. (Д-р Гонтер видав “The Kobzar of the Ukraine" в 1921 році — О. Д.)

На другому місці в цьому числі “Союза” подаю витяг із Шевченкового “Сну” (“Гори мої високії!”), перекладені на англійську мову Д-ром Г онтером, як приклад вартости його перекладу. Ціка­ве те, що Д-р Гонтер, як він сам мені сказав, ніколи не пробував свого пера в писанні англійської поезії. Окрім перекладів з Шев­ченка Д-р Гонтер написав по-англійському “Історію України”, яку також варто було б видати окремою книжкою”.

Це ті важливіші місця з поданої Бичинським характеристики Д-ра Гонтера й його діяльности на відтинку тодішнього україно­знавства.

Не беручи під увагу мовно-правописний порядок, треба ска­зати, що писання 3. Бичинського виказують його інтелігентність і начитаність. Його мемуарні нариси та характеристики поодиноких осіб-діячів Руху цікаві та в загальному досить вартісні для історика того Руху. З його опису ми довідалися досить багато про одного з найближчих друзів-канадців нашого евангелизму та взагалі укра­їнських поселенців на канадському ґрунті. Те, що Д-р Гонтер, лю­дина шкотського походження, вивчив українську мову, перекладав Шевченка та пробував своїх сил у писанні історії нашого народу, до якого він мав симпатії, це цікаве явище, як причинок до історії поселення українців у Канаді, історії УЄРуху в Канаді та його зв’язків із канадськими діячами ебангелизму. (В 1929 р. появилася книжка “Friendly adventures” Д-ра Гонтера про українців у Кана­ді — О. Д.)

Під кінець свого опису вражень із Канади (“Союз” із 17 серп­ня 1916 p., стор. 4-5) 3. Бичинський подає цікаву картину-ґалерію живих образів тодішніх діячів УЄРуху на північно-американському континенті: —

“Вже близько шість неділь минуло від часу, коли я виїхав з Канади. Живо перед очима моєї уяви пересуваються мої давні й нові знайомі-проповідники Української Пресвітерської Церкви. Ба­чу перед собою високого, з легкою усмішкою редактора “Ранку” І. Ґлову, бачу побитого життєвим вихром, але чистого і твердого, як сталь, характеру Данильчука, бачу грубого, добродушного, го­тового до веселої і поважної розмови Купчинського, бачу суворе й поважне обличчя брата Перогова, і повне життя й енергії привіт­не лице Бая. Бачу русявого, поетичної вдачі, Залізняка, бачу ста­течну поставу Бодруґа й кучерявого Попеля, і спокійного Максимчука та огрядного Пиндиковського, і Тимчука, серйозно вдумливо­го й спокійної вдачі Гутнея і пбважного, аскетичного вигляду Вільчинського, задуманого й привітного Березинського, і відверте об­личчя Ґрегораша, і ревного Плав’юка, і повного посвяти Євстафієвича, і щирого Угринюка, бачу повного життя й енерґії Рудика, і Коцана, і Крата, і Тальникова та інших.

Наприкінці того самого розділу 3. Бичинський каже й про Д-ра О. Сушка: — “Я багато часу перебував на розмовах із Д-ром Сушком, і знайшов у нім щирого друга, чоловіка високо інтелігент­ного, ревного робітника, який остаточно знайшов поле, велике поле до праці в гармонії з його серцем. Отеє робітники в занедбаному Христовому винограднику серед українського народу.

Певна річ, що єпископ Будка й Греко-Кат. Церква понесла прикру втрату, коли Д-р Сушко відрікся їх. Д-р Сушко завжди цікавився релігійним життям нашого народу, але релігію він ува­жав за засіб, а не за мету. Так дивляться на релігію багато людей. Звідси то походить, що дуже часто на сторожі прав Гр.-Кат. Церк­ви стоять люди нерелігійні. Але тепер Д-р Сушко пізнав, що релігія сама собою мета, і тому його перехід до нашої Євангельської Церк­ви ще більше заболів гр-кат. ієрархію, це так якби він зовсім по­кинув Церкву.

Д-р Сушко жив дотепер серед досить прикрих обставин. У Бозі надія, що наступить зміна на ліпше. А тим часом усі наші браття в Христі радуються щирою радістю, що той, який недавно поборю­вав нас, став поборений, не нами, але самим Спасителем, так як і ми стали Ним переможені і тепер усі ми одно стадо, а Пастир наш Спаситель Ісус Христос”.

З того місця довідуємося трохи більше про діяльність Д-ра Сушка на північно-американському терені. Але радість проп. 3. Бичинського з приводу “навернення” Д-ра Сушка була передвчасна, бо Д-р Сушко не загрів довго місця у рядах УЄРуху. У своїй “Ко­роткій Історії УЄРуху в Канаді”, в яку увійшло багато матеріялу із споминів І. Бодруґа, А. М. Залізняк пише про О. Сушка (руко­пис в архіві УЄО, стор. 129-130) ось що: —

“Четвертий в ряді (світлини діячів Руху — О. Д.) Д-р Олек­сандер Сушко, колись був “правою рукою” великого католицького діяча в Галичині Д-ра Барвінського. Його спровадив єпископ Буд­ка за редактора до “Канадійського Русина”, але він там довго не був і впросився до нас протестантів, щоб стати редактором “Ран­ку”. Ми його прийняли, але він любив уживати дуже гостру поле­міку в газеті і йому було сказано, щоб він уживав пристойнішу тер­мінологію в полеміці. Він цього не злюбив, бо вважав себе за вищо­го від тих, що давали йому поради, і ми скоро з ним розпроща­лися, і він пішов до соціалістів у Вінніпегу та скоро і там попав у клопіт з М. Поповичем, бувши головним організатором україн­ських соціялістів у Канаді. З Вінніпегу він виїхав кудись до США і слід за ним пропав. Він добре начитаний чоловік, мав свою вели­ку бібліотеку вартости понад 5.000 дол., яку забрав від нього єпископ Будка за борги, які він зробив самовільно для редакції. Крім високої освіти, він не мав відповідного характеру, і в релі­гійних справах був бездомним, для нього всі релігії були однакові”.

Про 3. Бичинського пише в тому самому місці Залізняк, що “Зенона Бичинського (в Споминах І. Бодруґа пишеться — Зиґмунд Бичинський, — О. Д.)... добре виховала княгиня Сапіга. Він був дуже пильний учень і вона утримувала його на стипендії, аж доки він скінчив матуру”. Це сходиться з твердженням І. Бодруґа, що “Бичинський вихованок польської дідички в Галичині”. Якщо він скінчив польську гімназію, то тим більше розуміємо наявність ба­гатьох польонізмів у його писаннях.

Наше ухилення від теми щодо Конвенції Українських Пропо­відників Пресвітерської Церкви в Канаді з 12 червня 1916 р. у Він­ніпегу, яке відбилося голосним відгомоном у “Союзі”, закічуємо словами автора “Мої враження з Канади” (“Союз” з б липня 1916 року, стор. 4-5): —

“Одним словом, українці-пресвітеріяни в Канаді суть вірними синами України, працюють для її добра з чистою совістю і з чис­тими руками, і мають перед собою взнеслий ідеал... Українці пресвітеріяни в Канаді, як і в США, мають перед собою великий та взнеслий ідеал здобути для Христа весь український нарід... Я пе­реконаний, що вінніпегська Конвеція Укр. Пресв. Церкви — це епохальна Конвенція, що має історичне значення, а її ухвали бу­дуть мати далекосяглі наслідки у дальшому напрямі і проваджен­ню місійної роботи поміж українським народом. Коли ухвали Кон­венції в справі плянованої місійної роботи мають більше релігійний характер, то просьби, меморіяли і заяви Конвенції в справах до­тичних до всього нашого народу, мають характер народний.

Щоб читачі “Союза” могли ліпше зрозуміти вагу заяви льояльности канадських українців до Бритійського Уряду та просьби в справі утворення українських катедр на університетах у Захід­ній Канаді, то я думаю, що цю справу потрібно основніше обгово­рити”.

Ми затрималися над описом 3. Бичинського на сторінках “Со­юзу” “Мої враження з Канади” з різних мотивів. Це досить добра інформація щодо опису не тільки перебігу самої Конвенції у Він­ніпегу, а й у деякій мірі взаємин у Канаді, серед яких доводилося діяти УЄРухові. Крім того знаходимо в ньому досить цікаві згадки про діячів Руху.

Із сторінок “Ранку” вже перед самим З’їздом довідуємося, що на ньому мали бути порушені деякі справи й політичного характе­ру. В часі Першої Світової Війни проявилося виразніше, уже перед тим наявне, суперництво між канадськими англосаксами-протестантами й тамошньою французькою меншиною-католиками, яка в Квебеку мріяла унезалежнитися від англосаксонської! більшости. Згідно із звідомленнями в “Ранку” (20 грудня 1916 p., стор. 2) згуртовані біля “Українського Голосу” українські ліберальні кола нав’язали взаємини з католицько-клерикальною групою єпископа Микити Будки з тим, щоб втягнути українських поселенців Канади в англосаксонсько-французьку суперечку, а тоді стати по стороні французів. Така 'політика української сторони мала, мовляв, на меті виторгувати щось із політичних концесій. Висунено плян: “Го­лосуймо за тих (тобто на французів — О. Д.), від яких щонебудь сподіємось виторгувати. Коли ж неможливо спуститися на жадну з тих партій, то геть їх. Сильніший брат недолі (французи — О. Д.) недалеко. Він кличе нас (“У. Г.”, ч. 48, стор. 4)”. У “Ранку” (там само) окреслено таку політику “вигортанням нашими долонями печених каштанів з вогню”. У зв’язку з тим у тому ж самому місці “Ранку” пишеться: —

“Думаємо, що на основі сказаного кожному ясно тепер, куди старається заманити бідних українських фармерів союзник М. Буд­ки “Укр. Голос”. Додамо до того тільки те, що за плечима свіжо й крайньо небезпечної для нас політичної агітації між нами стоїть...

з мішком срібняків сильна, з твердою рішучістю французько-като­лицька організація. Проте чи належить канадським українцям клас­ти — як то кажуть — пальці межи двері та наражати себе на певну загибіль відграванням небезпечної ролі французьких поміч­ників в англійсько-французькім змаганні, про це повинен і мусить сказати своє слово Християнсько-Фармерський З’їзд у Саскатуні.

ДАЙМО ЇМ ЗАСЛУЖЕНУ ВІДПОВІДЬ! Наші французькі за­проданці мусять отримати заслужену відповідь. Браття фармери Саскачевану! Невже ж наших синів мали б вішати за участь у можливому французькому бунті?! Скажіть своє розважне слово на З’їзді в Саскатуні 27-28 грудня ц. p.!”

Ми умисно подаємо окремі речення і навіть іноді й більші усту­пи з того документального матеріялу з огляду на те, що в наших бібліотеках і архівах немає річників тодішньої євангельської преси й багатьох тодішніх публікацій. А те, що ми маємо перед собою при писанні цієї праці, унікальне (рідкісне), або в найкращому ви­падку майже унікальне, і то далеко не комплектне. До цитованих нами статтей, звідомлень, закликів тощо з тодішньої євангельської преси, головно того всього, що стосується традиційних Церков, особливо до римо-католицизму, а в тому й гр.-католицизму, його священства, світських діячів і так званих клерикальних кругів, тре­ба ставитися досить обережно. З другої сторони все те, що ми тут сказали, стосується й до таких самих статтей, звідомлень і закли­ків у тодішній нашій католицькій пресі й публікаціях, де їхні ре­дактори й співробітники та дописувачі просто захлиналися вили­ванням помиїв на голови діячів УЄРуху, відсуджуючи їх від совіс­ти, чести й доброго українського імени.

Ми вважали за доцільне висловити той наш погляд особливо з огляду на те, що саме зі справою того “втягування” українських поселенців Канади в англосаксонсько-французьку ворожнечу, чи навіть конфлікт, дехто з наших євангельських кіл пов’язував тоді єпископа Н. Будку, якого митрополит Андрей вислав до Канади, як першого українського єпископа для наших поселенців-католиків. Не зайво буде пригадати, що єп. Будка мав ще інші неприємності політичного характеру. Коли в часі Першої Світової Війни прийшло до воєнного зудару між Австрією й Росією, єп. Будка мав схиляти поселенців з Галичини своїм пастирським листом вертатися до Рід­ного Краю, ставати до австрійської армії та боротися проти Росії, як головного ворога України. Тим часом до війни прийшло між Австрією й Англією. В такій ситуації залежна від Лондону канад­ська влада почала дивитися на єп. Будку, як на “австрофіла”, і в дальшій послідовності неприязного Англії й Канаді, і це було роз­дмухано на сторінках тодішньої нашої євангельської преси. Усе ж таки справа “втягування” наших поселенців у англосаксонсько- французький конфлікт стояла тут на першому місці, і вона мала бути порушена на цьому З’їзді, де головними керівниками мали бу­ти діячі УЄРуху в Канаді, а помічниками — фармери.

Цей З’їзд мав багато більше фармерський, аніж євангельський характер. Звіт із нього, поміщений на сторінках “Ранку” з 10 січня

1917     p., дає нам доволі виразну картину відбутих нарад. Самий Звіт починається вступною статтею, де говориться про перебудову світогляду прибулих до Канади українських поселенців, які почали розуміти світ інакше, як розуміли їхні батьки. Канадські українці відчули потребу вищої християнської релігії й після витворення по­чаткових, поки нечисленних, кадрів власної інтелігенції — нового проводу збільшилися шукання дійсного змісту християнства. Це довело до постання Укр. Пресвітерської Церкви. У вступній статті підкреслено нотки льояльности до Канади й її суспільства, а зокре­ма приязнь УЄРРуху до канадського протестантського загалу. Ця заява завершується твердженням: “Ми стали частиною канадсько­го життя”. Під кінець подано, що “до складу обраного Комітету ввійшли: Д-р Монро, принципал Саскатунської Колегії, як голова Комітету; Д-р Йонґ, суперінтендент північного Саскачевану, скарб­ник; І. Коцан — секретар, П. Крат та І. Зазуляк — радні”. Отже, до обраіного Комітету ввійшли діва англосакси й три українці.

Згідно із звітом про перший день нарад о 10-тій год. вранці зійшлося вже понад 200 делеґатів-фармерів до величавої залі церк­ви св. Томи. Це були наші поселенці з усіх колоній Саскачевану. На самому початку зчинилися деякі бешкети, викликані нечисленною опозицією, в рядах якої були москвофіли й греко-католицькі кола. Але згодом опозиція втихла й залишила залю нарад. Член Комітету, що скликав цей З’їзд, П. Крат, забрав голос і вияснив, що мета З’їзду не політичні справи, і не розбиття бурси ім. Петра Могили, як це кажуть вороги євангельського християнства. Після того ви­брано голову З’їзду. Ним став паст. І. Бодруг. Після молитви й співу перейшли до порядку денного З’їзду. До слова зголосилися поодинокі делегати-фармери, порушуючи різні справи з фармерської ділянки. Пополудневі наради далі тривали також здебільша під знаком порушення формальних справ. Крім фармерів забрав також голос І. Бодруґ. Він давав поради, як продавати збіжжя. Між іншим, порушено справу організації українських катедр при Саскачеванському Університеті. Один із бесідників закликав З’їзд висловити своє обурення з приводу того, що вінніпеґський часопис “The Telegram” висловив побажання відібрати українцям на час війни право громадянства. До важливіших потреб і побажань на­лежить зачислити: 1. Потребу подавати головні закони Канади українською мовою. 2. Потребу подорожніх учителів і інструктурів рільництва. По вечері делегати пішли на виставу драми “Убійники”, що її написав І. Бодруг. Грали члени драматичного гуртка з Дана.

До головних промовців другого дня нарад треба зачислити Д-ра Монро з Пресвітерської Колегії в Саскатуні, який висловив надію організувати катедру української мови при Саскачеванському Університеті. Згодом промовляв також Д-р Морей, президент Саскачеванського Університету. Головна тема його промови була заохота до науки. Він сказав, що за яких 15 років українці в Саскачевані вирівняються з англосаксами й займуть належні місця у промислово-торговельному житті, у різних професіях та урядах Канади. Виховання й освіта зроблять усіх рівноправними. Промо­вець вказав фармерам на велику вагу наукових дослідів і хлібо­робської освіти. Свою промову він закінчив вимогою: “Даваймо ді­тям науку!” Після нарад відбулася Господня Вечеря. З’їзд закінче­но відспіванням гімнів: “Ще не вмерла Україна“ й “Боже, хорони короля”.

На увагу заслуговують деякі резолюції, ухвалені на З’їзді. Пер­ша була в справі катедри українознавства при Саскачеванському Університеті, адресована до президента того Університету, Д-ра Морея:

“Делегати Укр. Хр.-Фармерського З’їзду, що відбувся 27-28 грудня 1916 р. в Саскатуні, Саск., ухвалили одноголосно таку ре­золюцію: Зогляду на те, що серед українців цієї провінції швидко зростає просвітній рух, і число українських студентів у високих школах і в університеті зростає з кожним роком, а ті студенти ду­же бажають вчитися рідної мови й літератури, замість німецької або французької, і надто з огляду на те, що українці мають чудову літературу, з якою англійський світ ще не зовсім обізнався, — З’їзд просить прийняти до ласкавого відома, що наше загальне ба­жання мати в Саскачеванському Університеті катедру української мови й літератури. — Підписане: Іван Коцан, генеральний секретар З’їзду”.

З’їзд вислав відповідні резолюції також і до Канадського Уря­ду. їх подаємо в цілості: —

“Делегати Укр. Христ.-Фармерського З’їзду, що відбувся 27-

28    грудня 1916 р. в Саскатуні, Саск., ухвалили одноголосно такі резолюції:

1.       З огляду на те, що корчми й продаж алькоголю спричинює в Канаді чимало економічного, інтелектуального й морального кло­поту, головно в околицях, замешканих нашими, що по-англійському не говорять, канадійцями, — і зваживши, що тверезість — основна чеснота, на якій побудовані наші чудові організації, — З’їзд покла­дає на Домініяльне Правительство обов’язок скасувати продаж і виріб якогобудь алькоголю в усій Домінії.

2.        З огляду на те, що українці показали себе вірними й льояльними , пильними й роботящими громадянами тієї Домінії, і з огляду на те, що їхнє бажання лишитися в їхній новій вітчизні, тобто в Канаді, не зважаючи на спроби кількох агітаторів і австронімецьких пропагандистів, за кроки яких українці, як загал, ніяким чином не відповідальні, — З’їзд реагує з обуренням на злочинні атаки вінніпегського часопису “Телеграм” проти українців, якими згаданий часопис бажає позбавити льояльних Бритійській Державі українців права голосування на час війни.

3.        З огляду на те, що кожного дня трапляються численні ви­падки великої несправедливости супроти фармерів від елевейторських компаній при купні й важені зерна, — З’їзд поручає наста­новлення елевейторських інспекторів для контролювання й догля­ду при важенні й продажі збіжжя в місцевих елевейторах”.

Відповідні резолюції були вислані і до Уряду провінції Саска­чеван. У них говориться, між іншим, що З’їзд одобрює проект Саскачеванського Уряду в справі засновання фармерської коопе­ративної позичкової компанії.

1      вкінці не зайво буде подати до відома зміст резолюції “у справі мандрівних учителів господарства, направи доріг і урядо­вих друків українською мовою”, висланої міністерству рільництва Провінції Саскачеван:

“1. З огляду на те, що тисячі українців тієї провінції займа­ються рільництвом, а як стверджує їхня власна робота, вони робо­тящі й пильні в роботі, і всі вони бажають гаряче пізнати нові спо­соби наукової господарки, — З’їзд подає до ласкавої відомосте своє бажання, щоб Провінціяльне Правительство назначило одного, або двох українських мандрівних учителів поступових метод госпо­дарювання. З’їзд дозволяє собі поручити на такі посади котрогобудь із українських студентів Саскачеванського Університету, якого запропонує професор і декан Факультету Рільництва.

2.       З’їзд домагається, щоб Провінціяльне Правительство поро­било відповідні кроки в справі направи доріг у горбоватій околиці на північ і на схід від міста Саскатуну.

3.        З’їзд висловлює бажання, щоб деякі важливіші постанови “Сільського Самоурядного Закону” й закони, що регулюють про­даж збіжжя й худоби, були перекладені й надруковані україн­ською мовою”.

Як бачимо з повищого, цей З’їзд, який відбувся під проводом діячів УЄРРуху та діячів канадського пресвітеріянізму, був у біль­шій мірі світський. Вже на самому початку З’їзду стала руба спра­ва, хто провадитиме З’їздом. Опозиція показалася рішуче заслаба чисельно. Коли саме прийшло до голосования у справі вибору голо­ви З’їзду, кандитат опозиції (Василь Свистун) здобув тільки 14 го­лосів, тоді як кандидат УЄРРуху — проп. 1. Бодруґ здобув 165 го­лосів. Немає сумніву, що до тієї перемоги українських євангеликів на тому З’їзді причинилася також і відносно велика популярність проп. 1. Бодруга між нашими фармерами в Канаді.

Відбутий З’їзд вказував на те, що УЄРРух вийшов зі свого вузького віровизнаневого ґетта на ширший шлях національно-гро­мадського життя нашого поселення в Канаді та починав відігра­вати вже певну ролю й у громадському секторі, маючи за собою маси наших фармерів, тієї основної верстви української еміграції. Тому це й дратувало опозицію традиційно-церковних кіл нашої спільноти в Канаді.

Ми здаємо собі докладно справу з того, що розділ, який зма­льовує історичну картину творення й розвитку УЄРРуху в Канаді, не рівномірно збудований у способі представлення цього Руху. Тобто початку й початковим крокам розвитку цього Руху присвя­чується багато більше уваги й місця, аніж дальшим подіям його історичного шляху. Такий підхід має свої причини джерельного порядку. НПЦерква була тим формальним помостом від традицій­ної церковности до організованого й більш скристалізованого ре­формованого християнства. Багато членів НПЦеркви почало орга­нізуватися після її упадку в реформовані Євангельські Громади й середовища на зразок пресвітеріянізму. Щойно з часом вони почали остаточно позбуватися тих залишків традиційної церковности та ставати на виразні позиції реформованого евангелизму. Цей пере­хідний етап тривав від переходу членів із НПЦеркви до пресвіте­ріянізму десь більш-менш до початків Першої Світової Війни. Той короткий час був особливо динамічним періодом УЄРРуху, добою творчого релігійного піднесення таких притаманних усім назагал новонаверненим до нових ідей людям. Але це був також час вог­ненної проби після упадку НПЦеркви для її членів і прихильників. Справді не всі тоді здали той духовний іспит, але поважна частина колишнього членства НПЦеркви перейшла ту пробу й записала свої імена на сторінки історії того Руху. У тому часі виявилися й людські характери й таланти щодо проповідницької й релігійної діяльности. Тому саме ми й присвятили тим початковим фазам роз­витку УЄРРуху в Канаді стільки уваги й місця. Дальші фази ха­рактеристичні вже більше своєю церковно-організованою сталіс­тю, цікаві своїми головно важливішими моментами духовного й ор­ганізаційного росту, яким будемо присвячувати увагу при писанні дальшої історії того Руху в Канаді.

Не маючи, на жаль, усіх потрібних джерельних матеріялів, що стосуються цілої доби УЄРРуху через брак деяких річників тодіш­ньої євангельської преси, ми будемо змушені силою факту змальо­вувати історичну картину важливіших моментів дальшого розвит­ку цього Руху головно того часу, до якого маємо достатні дже­рельні дані.

Під час Першої Світової Війни Канада, як Домінія тоді ще брітійської імперії, не могла стояти зовсім осторонь тодішніх полі­тичних конфліктів і воєнних зударів та не відчувати в своєму внутрішньому житті тягару воєнних потрясень не тільки в полі­тичному, але й економічному відношенні. Тому й діяльність тоді ще зовсім молодого УЄРРуху в Канаді іне відбувалася без трудно­щів. А до того державна влада Канади дивилася на наших посе­ленців із Західньої України, як на “австріяків”, до яких брітанці не можуть мати великого довір’я. Щойно після війни, серед більш нор­мальних обставин, УЄРРух міг свобідніше далі провадити свою діяльність. Під час і після нашої програної Визвольної Боротьби наступило відродження українського національного духа й дер­жавницьких прагнень. З болем за щойно втрачену, короткотрива­лу, українську державність, але із скріпленим національним духом УЄРРух узявся до дальшої праці й змагань за євангельську й на­ціональну справу на порозі двадцятих років нашого століття. Ка­надські українці, а в тому й члени УЄРРуху старалися давати до­помогу своїм національним братам головно збиранням грошей для цього. На сторінці “Канадійського Ранку” (7 грудня 1920 р. стор.

7)      поміщено заклик — “До українського населення Америки”, де, між іншим пишеться: -—

“У боротьбі за свою самостійність знайшовся наш народ у не­вимовно прикрому становищі. Наш край — одна велика руїна. Зни­щено тут у часі світової війни 3.617 шкіл і 246 церков, а по селах 122.442 мешкальних і 233.377 господарських будинків. Після цього прийшли нові знищення... Мусимо прийти з допомогою тим, що все посвятили для народу, українським полоненим, інтернованим, ареш­тованим, політичним в’язням, яких тисячі живуть у таборах серед незносних відносин і потребують допомоги в харчах, теплій одежі й взутті. Але це ще не все. Голодова смерть загрожує вдовицям і си­ротам по вояках і старшинах, інвалідам, тисячам службовців, яких не прийнято до служби, тисячам наших безробітних. Занепадає просвітня робота в краю через брак грошей, бо сама “Просвіта” потребує основного мільйонового капіталу, а коли його не буде, буде ще більший занепад народу. Заглада грозить усім культурним, гуманітарним і просвітнім інституціям. Весь народ перемінився в одну статую великого болю, якому немає рівного ні на світі, ні в дотеперішній історії людства”. Заклик закінчується проханням, щоб зібрані гроші висилати негайно, бо нарід перебуває на краю моральної й матеріяльної безодні. Дата заклику: Львів, 1 листопада 1920 р. Підписали: За Виконавчий Відділ Українського Громад­ського Комітету у Львові: — Д-р Степан Федак, голова. Володимир Целевич, секретар. Крім того знаходяться підписи й за інші україн­ські Товариства й Установи у Львові.

Зацитований тут частково документ на сторінці євангельсько­го часопису говорить про зацікавлення долею Рідного Краю та ба­жання давати йому допомогу в трагічному моменті історичного буття.

Найбільш помітне мабуть явище на відтинку нашої тодішньої євангельської преси, у даному випадку “К. Ранку”, який був про­довженням колишнього “Ранку”, це те, що тематика поміщуваних у ньому статтей і дописів ґрунтовно змінилася. Позникали з його сторінок дешево-сенсаційні статті про компромітаційні моменти з історії середньовічної церковности. На місце того почали появля­тися частіше статті й дописи на фармерські й загально освітньо- культурні теми та різного роду літературні нариси. Зокрема поча­ли появлятися дописи в більш поважному й зрівноваженому тоні. Та найбільш особливим явищем, яке віддзеркалювало тодішні на­строї серед членства й провідних кіл УЄРРуху в Канаді — це чис­ленні статті, дописи й заклики в “К. Ранку” на тему світових, а найперше східньой середньо-европейських подій ’після закінчення Першої Світової Війни, і становище України в часі й після нашої Визвольної Боротьби, коли українська територія й нарід опинилися в трагічних умовах московсько-большевицької й польської окупа­ції. В “К. Ранку” почали тоді також появлятися статті, дописи й заклики наших визначних постатей тодішньої доби -— Михайла Грушевського, президента ЗУНР — Євгена Петрушевича, диплома­тичного представника ЗУНР у Вашингтоні — Лонгина Цегельського (який пізніше допомагав у праці нашого УЄРРуху і написав брошуру “Звідки взялися і що то є євангельська віра?”), Михайла Лозинського, Богдана Лепкого, Осипа Назарука, Петра Франка (сина Івана Франка), Олександра Лотоцького та інших. У тих пи­саннях говорилося про невідрадне становище українського народу в умовах нових окупантів — про початки злочинної політики й практики червоної Москви щодо людности східньо-українських земель та про важкі переслідування нашої національної спільноти в Західній Україні від польського окупанта зразу таки в самих по­чатках польського наїзду на західньо-українські землі. У зв’язку з тим канадські українці, а в тому й діячі УЄРРуху організовували різні акції допомоги Рідному Краєві. Вони інформували тодішніх керманичів Канади, велико-брітанської й світової політики про загарбницькі дії нових окупантів і просили взяти в оборону укра­їнський нарід на рідних землях.

Щоб не бути голословним, подаємо деякі важливіші приклади

3    порушуваної в “К. Ранку” актуальної тоді тематики про стано­вище українського народу після Першої Світової Війни (“K. Р.” з

4     січня 1921 p., стор. 9), де, між іншим, пишеться, що “Не пора тепер на незгоди, і ніхто не сміє й не має права затримувати в себе довше (зібраних грошей — О. Д.) задля якихось особистих чи партійних упереджень. Голод не розбирає, хто якої віри чи партії”. Звернення кінчається закликом вислати якнайскорше зібрані гро­ші до краю, щоб негайно допомогти тим, що потребують і голоду­ють у Західній Україні.

Далі на увагу заслуговує допис про “Святочне відкриття Укр. Вільного Університету у Відні” (“K. Р.” з 15 лютого 1921 p., стор. 4), “Відозва до канадських українців” (“K. Р.” з 10 травня 1921, стор. 4), підписав С. Дністрянський, у справі допомоги українсько­му студенству за кордоном. Редакційну політику “К. Ранку” того часу характеризує, між іншим, редакційна стаття “Повідомлення” (“K. Р.” з 17 травня 1921, стор. 1), де заповідається, що редакція друкуватиме час від часу статті на українські теми англійською мовою, щоб інформувати англосакську публіку про українське життя в Канаді, а далі про українську історію, літературу, мис­тецтво, пісню та взагалі духові здобутки українського народу. У тому самому числі “K. Р.” четверта й п’ята сторінка подає англій­ською мовою інформації про українців у Канаді та про життя й творчість Т. Шевченка з його портретом. Тут поміщений англій­ський переклад “Сон” і “Гамалія” Д-ра Гонтера та неповний пере­клад “Заповіту”.

У “K. Р.” з 24 травня 1921, стор. З, надрукований заклик: “Д->р Петрушевич до заокеанських українців”. Президент Укра­їнської Національної Ради ЗУНРеспубліки (Галичини) закликає українців США й Канади допомагати українській справі грішми та політичними акціями. Апель Л. Цегельського “Роковий День” в “K. Р.” з 8 листопада 1921 p., стор. 4, нагадує про Роковини Першо- Листопадового Чину в Княжому Городі Львові та закликає до даль­шої боротьби за українську державність. На увагу заслуговує та­кож допис про “Масове віче у Вінніпегу (“K. P.”, 16 серпня 1921 p., стор. 2), де порушувано справу допомоги українському народові на Рідних Землях і справі його визволення. На вічу був заступлений також УЄРРух. Між промовцями виступив 'паст. 3. Бичинський. Тут наводимо уривок з допису, що відноситься до його промови: —

“Другим промовцем був паст. 3. Бичинський. Він говорив про загальні політичні справи. Він сказав, що через минулий час війни ми замість з’єднатися всі разом і працювати для добра нашого на­роду, то ми жерлися самі між собою й витрачали енергію на дур­ниці. Католики казали, що хто не католик, той не добрий украї­нець, а православні знову казали: що хто не православний, той недобрий українець, а большевики кричали й кричать, що тільки во­ни добрі, а більше ніхто, а ще інші хотіли чогось іншого. Усі хотіли такої України, як вони самі хочуть, через що замість працювати ра­зом, сперечалися між собою тоді, коли Польща закріпачувала наш рідний край і нарід”.

Далі промовець говорив про потребу допомоги нашим людям у старому краю. “Ми тішимося невдачами Польщі, ми проклинаємо її, бажаємо їй скорого упадку, але те все пусте. Це не діла, це тіль­ки літання у повітрі, порожні фрази. Ми тепер всі знаємо, що ми робимо зло і те зло треба направити. Тепер ще час зробити свої діла. Допомогти галицькому урядові фінансово, щоб він міг боро­тися до кінця.

Емігранти інших народів, як чехи, поляки, литовці, ірляндці тощо допомагали своїм урядам тоді, коли вони ще не були при­знані і зібрали для того не тисячі, не один мільйон, а десятки міль­йонів долярів. Отже, й ми повинні піти їх слідами й допомогти своему галицькому урядові, коли є час і нагода визволити наших бра­тів з неволі”.

Як бачимо, 3. Бичинський згадав 'про минулі віроісповідні тер­тя між канадськими й американськими українцями. Не зайво буде підкреслити той позитивний факт, що на вічу у Вінніпегу виступи­ли активно й однозгідно діячі як греко-католицької, так і протес­тантської сторони канадських українців спільно разом. Трагічні по­дії в Україні звели сяк-так до спільної праці віровизнаневих супер­ників.

Подані статті, дописи й заклики в “K.P.” — це тільки невелика частина друкованих матеріялів з тематики тодішнього становища нашого народу й стану української справи на міжнародно-політич­ній шахівниці. Коли до того всього додамо ще дописи авторів з ря­дів євангеликів на канадському грунті та різні літературні нариси й спроби віршовання — то матимемо загальну картину тих ба­жань і активних дій та духових піднесень діячів, членства й симпатиків УЄРРуху північно-американського континенту щодо ста­новища українського народу та його боротьби, щоб здійснити свій державний ідеал.

Характеристичне явище при тому всьому те, що в тому часі не знаходимо багато дописів і повідомлень з життя церковних Громад на сторінках “К. Ранку”. Діяльність Руху в тому часі була пе­реважно спрямована на шлях допомоги своєму народові.

Та разом із тодішніми подіями на фронті боротьби нашого на­роду почали дозрівати ідеї потреби сильнішого згуртування й внут­рішнього зміцнення того Руху більш централізованою системою його організаційної структури. Тут і там почали доходити голоси, які закликали до спрямовання можливо всіх українських євангельсько-реформованих сил в одне русло організаційно-узгоджувального центру.

У статті “Під розвагу українсько-пресвітерським проповідни­кам Євангелії Христової в Канаді” (“К.Р.”, 5 липня 1921 p., стор. 6) її автор — А. Максимчук пише: “Від якогось часу між нашими громадами притих релігійний рух. А самі проповідники вже дов­ший час не мали й не відбували між собою ніяких нарад, як це було попередніми роками. Причин на це багато. Одна і найбільша, то світова війна, яка перевернула догори ногами всіляки політичні пляни, а тим самим і релігійні, не тільки в Европі, айв Америці та Канаді. Ця світова завірюха наробила багато перевороту і ще ро­бить дотепер. Багато з нас чекало і стежило за рухом релігійним у старому краю. Ми очікували на те, який оборот візьме там релі­гійна справа. Тим часом нема на що чекати, бо спокою там нема ніякого, а тим самим і релігійний рух не може мати ніякого зна­чення під теперішню пору. Те саме й з нашими громадами, які ці­кавилися нашим Рухом у Канаді. Багато з нас мали намір верта­тися до рідних сторін. Тим часом побачили, що нема пощо. Отже, лишається одно, а саме, осістись у Канаді на стало, і спровадити своїх кревних сюди. А коли осідатися в Канаді, то потрібно поза своїми щоденними потребами тут цікавитися громадськими спра­вами, а тим самим і Церквою”.

Виявивши причини того застою в житті УЄРРуху, автор стат­ті пише далі: “Нам треба конечно скликати з’їзд цього року. Треба обговорити багато релігійних справ, яких нагромадилося за кілька років”.

Через кілька місяців дався чути ще один голос у США, а це паст. В. Кузіва. У своєму заклику в “K.P.” (22 листопада 1921 p., стор. 4) “Лист до братів проповідників, старшин та всіх прихиль­ників Євангельських Церков у США й Канаді в справі скликання Всеукраїнського Євангельського Собору в Бофало”. Тут він пише:

“Після славетної боротьби, яку ми провадили з католицизмом і православієм, ми завмерли, неначе наша робота вже скінчена, неначе ми не маємо вже більше провідного ідеалу, неначе нас треба вкинути в яму забуття, як тих, що ми їх поборювали... Взявши все під розвагу, нас кількох проводирів євангельських християн у Пів­нічній Америці на довірочних зборах у Блюмфілді, стейту Нью Джерзі, дня 20 жовтня ц.р., ухвалили звернутися цим листом до всіх українських євангельських проповідників і старшин наших Церков (баптистських, пресвітерських, методистських тощо) з пропозицією скликати найближчого часу Всеукраїнський Євангель­ський Собор у місті Бофало, стейту Нью Йорк...

На нашу думку Собор мав би застановитися над такими спра­вами:

1.        Успішна євангелізація українського життя на еміграції.

2.        Ближче порозуміння і більше співробітництво українських євангельських віроіоповідань.

3.         Справа євангельської літератури.

4.        Заклик до євангельських християнських народів світу, щоб вони зглянулися на муки України і порятували її духово, морально і політично.

5.        Справа спровадження до Північної Америки бідних в Европі українських учнів та учениць середніх і вищих шкіл і розміщен­ня їх по школах США й Канади.

6.        Організація товариства для допомоги УЄРухові на Україні: поданням туди фінансової допомоги, фахових робітників, Біблій, організацією богословської колеґії, друкарень тощо.

7.        Матеріяльна допомога потерпілим від воєн та революції українцям.

8.         Врятування українського мистецтва від заглади через вишукання способу матеріяльної допомоги українським малярам, різьбарам тощо.

9.        Підтримування української літератури в Европі та заходи перекласти, що є в ній кращого, на англійську мову.

10. Скріплення ідеї єдиної, неподільної України з орієнтацією на Божу допомогу та український нарід, а не на охочих знищити нас захланних сусідів.

Від себе скажемо, що відтягати Собор на дальший час не мож­на через нагальність справ.

Сподіваючись, що Ви не відтягнетесь від цього Собору ради слави Євангельського Християнства і добра українського народу, зістаюсь у надії зустрітися з Вами в Бофало на Соборі.

Ваш писар-скарбник Всеукраїнського Євангельського Собору

—    В. Кузів”.

Вищеподані пропозиції віддзеркалюють євангельсько-україн­ський патріотизм групи тодішніх діячів Руху, яким лежала на серці як євангельська, так і загально національна справа. Справді згада­ний заклик, опублікований від невеликої групи тодішніх євангель­ських діячів, але немає сумніву, що його написати взявся найперше паст. В. Кузів.

На цей заклик відгукнулися незабаром деякі з активніших чле­нів і діячів. У статті “Вони вже кличуть” (“K.P.”, 13 грудня 1921, стор. 6) П. Крат звернув особливу увагу на шосту точку заклику, тобто на ідею пересадження УЄРРуху на ґрунт в Україні. Він пише: “Працюючи над поширенням Євангельського Християнства між своїми людьми в Північній Америці, кожний наш проповідник носить у глибині свого серця затаєне бажання — колись понести слово Євангелії на рідну Україну. Там, у Карпатах, там над Дніс­тром і над Дніпром, є мільйони жадібних душ почути Христову науку. Там вони відчували б себе вдома, там у сто разів збільше­ною силою вони сіяли б насіння Христового Слова на рідних ланах”.

Мріючи про те, щоб “Цілу Україну зробити взірцем братер­ства для цілого світу”, автор статті пише далі: “І ось та хвиля по­вороту на Україну наближається, не тому, що нашим проповідни­кам хочеться вертатися на Україну, але тому, що з України при­ходять до них кличі з жаданням їхати і ставати проводирями змученого народу.

Нижче поданий лист до одного з пресвітерських проповідників від селян протестантів у Галичині сам собою пояснює всю потребу перенесення нашої євангельської роботи на Україну. Над тим повин­ні застановитися наші брати проповідники та парафіяни і постара­тися в якнайкоротшому часі післати своїм коштом хоч одного мі­сіонера між рідний нарід у рідний край”.

Нижче тієї статті П. Крата поміщено лист з України, в якому запрошується одного з наших пресвітерських проповідників при­їхати до Галичини, на Гуцульщину, поширювати евангелизм між нашими людьми там.

Як уже згадано, на заклик В. Кузіва відгукнулися різні діячі і члени Руху, ставлячись прихильно до ідеї скликання такого Собо­ру (“K.P.”, 13, 20, 27 грудня 1921 p.). Далі паст. П. Крат помістив і другу знамениту статтю в “K.P.” з 20 грудня 1921 p., стор. 6, п.н. “На нову дорогу”. З огляду на її вартість ми зацитуємо деякі її важливіші місця:

“Не треба багато приглядатись до теперішнього руху україн­ських євангельських християн у Канаді та США, щоб не завважити повного в ньому застою, особливо коли хто пригадує собі славетну добу його десять-двадцять років тому. Причин цього застою є кіль­ка. Українські пресвітеріяни винні, що стався занепад тому, що всю свою снагу зужили на поборювання католицизму та православія, не ставлячи собі євангелізації народу за головну мету. Україн­ські баптисти занедбували у своїх членах загальну просвіту, не ці­кавилися політикою, ані національними оправами...

Від початку протестантського руху між галицькими та буко­винськими українцями в Канаді, тобто від початку заснування НПЦерков, від 1903 аж до початку підупадання того Руху, до 1914 року, праця священиків тієї Церкви, а потім пресвітерських пропо­відників відбувалася під гаслом повалення Риму та православія... Отже, через цілий той час провадилася головно робота перевер­тання перед очима української еміграції католицького багна. “Геть з Римом! Геть з православієм!” — ці бойові гасла лунали по укра­їнських колоніях від Скелястих гір аж до Монтреалю і від Сан Франціско до Нью Йорку. Але це вічне бабрання у попівському бруді дало зовсім не ті наслідки, що їх наші євангельські проповід­ники сподівалися. Широкі маси українського народу в Північній Америці почали байдужно ставитися взагалі до справи Церкви й віри. А тепер навіть ті, що ходять до українських пресвітерських місій, виявляють велику байдужість і дуже мале зацікавлення цер­ковними справами. Можна було сподіватися, що по вісімнадцятьох роках цієї роботи в Канаді постануть самостійні пресвітерські гро­мади, а воно вийшло навпаки. Нарід хоче чогось нового, чогось по­зитивного, чогось збудовуючого, а не вічного руйнування та крити­кування. Доба негативної роботи, роботи ганчування інших — скінчена, скінчена ще в 1914 році!”

Та блискуча стаття самокритики про діяльність УЄРРуху — це цінний причинок до оправи світоглядово-церковного руху назад і застою в житті Руху, головно в часі Першої Світової Війни й за­раз після неї. Це саме те, на що ми звернули увагу вище. Вказуючи на те, що “Христос та Євангелія — вічний ідеал”, автор згаданої статті закінчує свої міркування закликом до звороту “на нову до­рогу”. “Велика й славетна доба світає для українського еванге­лизму в Америці й на Україні. Безкраї лани зазолотилися, чекають на женців. Не час вагатися, не час зневіратись, не час кидати ро­боту на Христовій ниві. Ми знаємо тепер причину застою УЄРуху тут в Америці, годі стояти на роздоріжжі, звертаймо на нову доро­гу, дорогу євангелізації, на найпростішу дорогу Царства Божого і провадьмо туди наш український нарід.

Брати громадяни, евангелики, сини й доньки Української Зе­млі! Пора вам тепер приємна й конечна сходитись на Богослужен­ия й з молитвою про дари Святого Духа почати нове, велике ді­ло, діло євангелізації роздратованого душею і спрагненого правди вашого любого народу тут і на Соборній Україні. Хто з вас перший, хто другий?

Вперед, вперед за Спасом,        Любовію воюймо,

Ви воїни Його!                         Його словом живим,

Борімося завзято                      Побіда наша певна, —

Зі злом віку цього.                    На пробій йдім за Ним!”

Так П. Крат закликав своїх земляків-євангеликів до звороту “на нову дорогу” — до вічно живого й невичерпного Джерела правдивого відродження в Христі. Зворот від міжцерковних сва­рок, це той новий шлях, на який згідно з поглядом П. Крата мав вступити УЄРРух. Цей заклик П. Крата без сумніву пов’язаний з ідеєю В. Кузіва про скликання Собору.

Як і в якій мірі ідея пересадження Руху на Рідні Землі зна­йшла прихильний відгомін, бачимо в дописах у тій справі в “К.Р” (10 січня 1922 p., стор. 5).

Іван Бодруг пише: “Собор конечно треба скликати... І, не огля­даючись на те, що світ казатиме, промовити пресою до нашого на­роду тут у Північній Америці і довести, що наша місія в Україні конче потрібна. До цього треба подати такі ясні причини, щоб і сліпий міг бачити потребу цієї місії”.

Н.  Сікора до паст. П. Крата пише: “Я думаю, що Ваша Церква вишле Вас на той Собор і тому прошу на тому Соборі упоминатися, щоб було післано до Галичини наших місіонерів. Конче треба за­везти Євангелію до Галичини. Я перший маю охоту стати в Гали­чині до боротьби з католицизмом. Хоч я вже і старий, але вірю, що з Божою допомогою зможу не в однім селі розбудити нарід. Я спо­діваюся, що Собор покличе до того охочих. Я хотів би, щоб Ви, бр. Крате, поїхали зі мною. Прошу внести на обговорення Собору потребу місії в Галичині”.

Треба відмітити цікаву статтю паст. І. Р.-Ковалевича, випов­нену глибоким патріотизмом щодо євангельського діла, так і до на­ціональної справи. Він схвалює ідею такого Собору та підбадьорює однодумців до живої діяльности для добра УЄРРуху та свого на­роду. Він, між іншим, пише (“K.P.”, 10 січня 1922 p., стор. 5): “І зрозуміймо, яку допомогу ми можемо дати нашим братам вдома, які не знають, де вихід. Даймо їм напрямок, розбудім їх доброго духа й серця одностайно стати за Євангелію Правди. Творім істо­рію нового світу.

Коли б у нас на цілу Північну Америку знайшлося 12 осіб і промовив до них Дух Святий, як до апостолів по Розп’яттю Хри­ста, то вони створили б чудо. То були люди, як і ми, і в багато гірших обставинах, як ми тепер. Отже, не будьмо Йонами і не вті­каймо від нашої рідної Ніневії, яка гине, а вертаймось і рятуймо щиро”.

Иосиф М. Стольмайстер у своєму заклику “До канадійських українських євангелистів” (“K.P.”, 17 січня 1922 p., стор. 5) вису­ває ще одну надзвичайно важливу ідею того часу: “УЄСобор до­дасть нам завзяття до дальшої, але ширшої і ревнішої праці — до ширення євангелізації і просвіти між українцями тут на еміграції і в рідному краю. Собор згуртує нас порозкидуваних по Канаді й Америці в одну сильну, солідну організацію — в одну велику хри­стиянську українську родину”.

Крім зацитованих закликів є їх багато більше. Всі вони схва­люють порушену ідею скликання Собору та подають різні вказівки й побажання, що їх належить узяти до уваги на Соборі.

У “K.P.” (7 лютого 1922 p., стор. 5) натрапляємо на повідо­млення, що УЄСобор почнеться 14 березня й триватиме до 16 бе­резня 1922 р. в Рочестері, Н.Й., а в наступному числі “K.P.” (14 лютого 1922 p., стор. 5) вже подано його програму в такому по­рядку:

“Становище Собору щодо української справи:

1.       Розбір України чотирма сусідніми державами.

2.        Орієнтація на Бога і власний нарід у напрямку Суверенної Соборної України.

3.        Допомога протестантських країн Україні в її визвольній бо­ротьбі.

4.        Допомога потерпілим українцям від війни та революції: шкільній молоді, письменникам, мистцям тощо.

5.       Українське книгарство.

6.       Переклад української клясичної літератури на англійську мову. Референт П. Крат.

7.        Дискусія, резолюції.

Щоб можна було уявити собі передсоборні патріотичні настрої в релігійному й національному розумінні, зацитуємо ще кілька ре­чень із статті “Перед Всеукраїнським Євангельським Собором” (“K.P.”, 7 березня 1922 p., стор. 5):

“Найперше УЄСобор повинен запротестувати перед християн­ським світом в обороні свого народу, який перебуває в становищі римського раба. Над ним “християнські” сусіди довершили непро­щенного злочину... Отже, ясно, що такий стан народить апостолів, мучеників, які підуть і скажуть народові, що він не раб більше... Еміграція завжди зберігала й виховувала борців за свободу, тому й наш нарід надіється мати отих борців. Прийде той час, що поки­нуть вони Єгипет і вернуться до рідних ливанських Карпатських гір і залунає голос над Йорданом-Дніпром і пригадає їм хрищення водою Володимиром і почне їх христити вдруге Духом Святим і огнем, а голос громовий буде лунати по всій Україні: “Покайтеся, бо наблизилося Царство Боже до вас”. — Це були ті настрої, що віщували успіх Соборові.

Після Собору з’явилося в “K.P.” (28 березня 1922 p., стор. 5) повідомлення, що докладне справоздання з нарад цього Собору буде подане після того, як секретарі приготують його до друку. А покищо згаданий часопис подав резолюції й заяви Собору. Пер­ша резолюція говорить сама за себе своїм наголовком: “На Бога й свій нарід наша орієнтація”. Дальша резолюція “Помагаймо Україні” говорить про потребу американським і канадським україн­цям складати якнайбільші грошеві пожертви (один мільйон доля­рів) на потреби Рідного Краю під польською окупацією. Відозва “Час до об’єднання” звертається “До українців греко-католиків, православних, методистів, пресвітеріян, баптистів і інших” закли­каючи їх до об’єднання на загально християнській і національній базі.

Резолюція про “Українське книгарство” говорить про ідею ор­ганізації Американсько-Української Книжкової Спілки з двома складами — один у Канаді, а другий у США, щоб підтримувати українське книгарство.

У відозві “Євангелізація понад усе” заслуговує на увагу за­клик про “потребу післати в Україну євангельську місію”. Це прохання Собору до Відділів Закордонних Місій Протестантських Церков у США та Канаді.

Резолюція “Справа самостійносте України”, це заклик до Прем’єра Канади вступитися за Східню Галичину та інші українські землі, що їх загарбали сусіди.

Далі йде “Протест до Канадського Державного Секретаря проти записування українців польськими громадянами на канад­ських громадянських паперах.

Це були б важливіші резолюції й заклики, подані в “K.P.” (4,

11   і 18 квітня, 2 і 9 травня і 13 червня 1922 року).

Головою Собору було обрано проп. Олексу Нижанківського, а його заступником проп. М. П. Березинського. Секретарями — проп.

І. Коцана та проп. І. Р.-Ковалевича. Головою Собору на день, коли мали бути американські й канадські представники протестантських Церков, обрано проп. 3. Бичинського, а секретарями — проповід­ників Л. Бучака й Й. Валентійчука.

Першу доповідь мав І. Бодруґ на тему “Історія місії в Канаді”, а другу Д. Галенда про “Початки євангельської місії між україн­цями в США”. Далі обговорювано справу співпраці між поодино­кими євангельськими Церквами. В. Кузів мав доповідь про вихо­вання проповідників, а 3. Бичинський і І. Коцан реферували справу євангельської літератури й преси.

Другий день Собору проходив головно під знаком порушуван­ня євангельско-національних справ. Проп. П. Крат реферував спра­ву євангельської місії між українцями в Европі, а далі “Становище Собору до української справи” та “організацію Українського Єван­гельського Товариства”. Після того відбувалися дискусії над до­повідями П. Крата. Вважаємо за потрібне зацитувати те місце з Протоколу, де говориться про заснування Українського Євангель­ського Товариства: —

“По цьому голова Собору попросив свого заступника зайняти його місце, щоб він міг зреферувати справу “організації УЄТовариства.” Проп. О. Нижанківський виголосив свій реферат і залучив його до протоколу Собору. По цьому почалася жвава дискусія, а по цьому на внесок проп. 3. Бичинського вирішено, щоб організу­вати УЄТовариство, якого статут складе окрема статутова комі­сія, і запропонує членам Товариства схвалити його. Зразу всі учас­ники Собору записалися в члени Товариства й зложили по долярові. Тоді вибрали Управу. До неї увійшли такі проповідники: І. Бодруг, П. Крат, 3. Бичинський, В. Кузів, І. Коцан і Д. Галенда.

Собор постановив, щоб Управа Товариства вибрала з-поміж свого складу цілу екзекутиву, яка має складатися з голови, секре­таря, скарбника і заступників. Вибрані члени Управи зразу вийшли до окремої кімнати і за 10 хвилин вибрали з-поміж себе Управу, до якої увійшли такі особи: В. Кузів — голова, П. Крат — секретар, І. Коцан — скарбник. Заступник голови — 1. Бодруґ, заступник сек­ретаря — 3. Бичинський, заступник скарбника — Д. Галенда”.

Після того знову обговорювалася справа євангелізації України. Про це в протоколі звітується так: “Тепер приступлено до вибору місіонерів на Україну. По короткій дискусії відбулися вибори. Ви­брали проповідників: П. Крата з Торонта, Канада, й В. Кузіва із Блумфільду, Н.Дж., США”.

На третій день нарад Собору запрошено представників амери­канських і канадських євангельських Церков, які промовляли, а між ними й відомий приятель українців Д-р О. Гонтер із Канади. Наприкінці забрав слово проп. В. Купчинський, а по ньому 3. Би­чинський. Він подякував гостям і підкреслив ще раз вагу організа­ції УЄТовариства, і на тому Собор закінчив свої наради. Не зайво буде зацитувати перший заклик УЄТовариства з 10-го квітня 1922 року: —

“Лист до Братів Проповідників Українських Євангельських Церков. Любі Брати!

Три найголовніші завдання поставив Рочестерський Собор пе­ред нами:

1.       Зібрати в члени УЄТовариства по можливості всіх україн­ців у США та в Канаді, прихильних до євангельської віри.

2.        Зібрати гроші на поширення євангелізації в Україні.

3.       Приготовити відділ проповідників і всіляких інших вправ­них робітників, як дияконок, катехитів, кольпортерів, готових на кожний заклик переїхати з Америки в Україну й стати там до Хри­стової праці.

Отже, Брати Проповідники, на Вас лежить обов’язок зби­рати всі наші розпорошені тепер євангельські сили в одно УЄТовариство. На Вас лежить обов’язок дати перші датки на “Фонд Євангелізації України” і зібрати гроші насамперед між нашими українськими евангеликами. Бо ж наше гасло таке: “Та організа­ція, що сама себе не хоче втримати, не варта існування в світі!” Ро­зуміється, і “кожна датка добра”, але найперше й найбільше по­кладаймо надію на наш власний нарід! Правда, ми беремося до організації за дуже прикрого часу. Наш нарід у Північній Америці валиться в безодню невірства, але там в Европі ціла наша Україна в огні та руїні! Але це славний час, бо в такий час народного ли­холіття родяться герої!

Бог з нами! Христос провадить нас! Геть усяку зневіру! З по­пелу, кісток та сліз нашої знищеної Батьківщини підводиться наше УЄТовариство! Підводимось, як той “птах” Фенікс, що згоряє, щоб стати знову молодим та ярим, щоб знову ширяти у височинах не­бесних, у проміннях СОНЯШНОГО ДНЯ.

Брати Проповідники! Ви вже старі ветерани. Не один з Вас керує Христовим військом 10 і навіть 20 літ. І на Вас надія, що більшість з Вас, коли не всі, зголоситесь на заклик УЄТовариства взяти провід над українською силою в Україні.

Ми віримо, що всі ті проповідники наші, що через минулі труд­нощі в нашій євангельській роботі були відійшли від місії і пере­йшли до приватного життя, а в кого горить вогонь Христового бор­ця, — зголосяться знову до чинної служби під проводом УЄТова­риства. Більш досвідчені мають їхати в Україну, а їхні місця в Аме­риці займуть молодші проповідники, що ось кінчають науку.

Отже: 1. Впис членів до “Українського Євангельського Това­риства в Північній Америці”. 2. “Фонд Євангелізації України” і 3. Зголошення до активної роботи — це ті обов’язки, які спадають на кожного з Вас, Брати Українські Проповідники. Ми сподіваємось, що Ви в цьому напрямку розвинете найзавзятішу діяльність і що Ваші голоси в цій справі обізвуться на сторінках “К. Ранку”.

За УЄТвПА: В. Кузів, голова; П. Крат, писар”.

Цей перший заклик УЄТовариства був надрукований в “K.P.” (9 травня 1922 p., стор. 5). З огляду на вагу цього Товариства по­даємо й його статут (“K.P.”, 23 травня 1922 p., стор. 5): —

Статут Українського Євангельського Товариства (Об’єднан­ня) в Північній Америці.

Завдання Товариства — євангелізація українського народу в Північній Америці та в Україні.

Всі українці евангелики, лишаючись при своєму віроісповіданні і переконаннях, об’єднуються в Товаристві для спільної роботи — євангелізації українського народу, цебто для спільного видання євангельської літератури, для більшого поширення між нашим на­родом Святого Письма, висилання євангелистів, підтримування вбо­гих матеріяльно Церков, підтримування студентів богословія, спільне утримування богословської євангельської колегії в Україні, підтримування там місіонерів, кольпортерів і вбогих та тих, що голодують.

Членом Товариства може бути кожний українець чи українка, які визнають Христа своїм єдиним Спасом і Посередником між Бо­гом і людьми, а Христову Євангелію єдиною підвалиною і автори­тетом християнської віри та хто годиться з цим Статутом.

Увага: — Членом Товариства може бути й той українець еван­гелик, який з тієї чи іншої причини до жадного з наявних євангель­ських віровизнань не належить.

Членська вкладка в Північній Америці виносить на рік одного доляра, плачена під час впису, а потім відновлювана щороку в мі­сяці січні.

Почесними членами Товариства можуть бути євангельські хри­стияни з інших націй, які своєю ревністю до діла євангелізації українців та прихильністю до визвольних змагань українського на­роду на прийняття в членство Товариства собі заслужили.

Управа Товариства складається з сімох членів: голови, за­ступника голови, писаря, заступника писаря, скарбника і двох конролерів, які мають право в потребі покликати до Управи більше членів.

Собор, що має відбуватися раз на рік, це найвища законодавча установа Товариства. Він вибирає Управу, контролює її й відбирає від неї звіт, як також полагоджує всі головні справи Товариства. У пекучих справах Управа може скликати на жадання або за зго­дою двох третин членів надзвичайні Збори Собору.

Член тратить право членства, коли відпаде із своєї власної во­лі від Христа, пішовши шукати собі інших посередників між собою а Богом, або спасіння поза Христом. У кожному разі такий відпалий член має право відкликатись до Собору з тим, щоб переглянути його справу й дати йому можливість повернутися назад у членство.

Це Товариство має бути доти, доки Бог схоче його вживати, як засіб до євангелізації українського народу на еміграції та в Україні.

Підписали: В. Кузів — голова, П. Крат — писар”.

УЄСобор у Рочестері був без сумніву виявом євангельського оживлення найперше серед діячів Руху, а відтак і активніших кіл нашого евангелизму на північно-американських землях після років занепаду діяльности та пригаснення того запалу, з яким розпочи­нали своє діло піонери цього Руху. Передсоборні заходи й самий Собор внесли не тільки пожвавлення, але й накреслили напрямні дальшої діяльности та скріпили ідею єдности цілого УЄРРуху в американсько-канадському мірилі. Згаданий Собор треба вважати за вихідну точку основної діяльности того Руху.

У зв’язку зі зміною назви УЄТовариства не зайво буде зациту­вати одне місце зі статті “Засідання й ухвали Виконавчого Коміте­ту Головного Заряду Українського Євангельського Об’єднання” (“K.P.”, 4 липня 1922 p., стор. 4): — “Справа назви: На Соборі в Рочестері було пропоновано назвати нашу організацію — “Україн­ське Євангельське Товариство”, але по Соборі ми довідалися, що в Україні існує подібна нашій організація під назвою Українське Євангельське Об’єднання; через те, що слово “товариство” нада­ється більше до торговельних спілок, а не духовній організації, то­му Виконавчий Комітет ухвалив більше слова “товариство” не вжи­вати, а заступити його словом “Об’єднання” у назві нашої органі­зації”. Так, отже, від цієї надрукованої заяви ввійшла в життя на­зва — Українське Євангельське Об’єднання, яке існує по сьогодніш­ній день.

У “K.P.” (22 травня 1923 p., стор. 5) є стаття “В справі УЄО”, де В. Кузів подає справоздання з діяльности цього Об’єднання від часу Собору в Рочестері до половини 1923 року. Згідно із справозданням від УЄО почалися заходи в справі євангелізації України при співпраці Методистської Церкви в Америці. Для того вислано представника до Европи, щоб перевірив ситуацію на українських землях. На підставі його спостережень можна буде вести дальше діло. Ці спостереження мали стосуватися двох сторін справи:

1.    Ставлення українців до евангелизму. 2. Можливість євангелізаційної акції в умовах польської окупації та питання, як поставиться до того роду акції між українцями окупаційна влада. Хоча й ствер­джено, що в загальному від української сторони не буде перешкод, то зате політичні труднощі примушують трохи почекати до часу більшої стабілізації відносин на західньо-українських землях. Спра­воздання подає, що останніми часами пощастило зацікавити ідеєю євангелізації України Союз Пресвітерських і Реформованих Цер­ков в Америці та Европі. Голова УЄО — В. Кузів — радить звер­нути більшу увагу на підготовання відповідної євангельської літе­ратури, яка стане конче потрібного при провадженні нашої акції в Україні. І нарешті для здійснення плянів цієї діяльности в Україні потрібні фінансові засоби. Тому стаття закінчується закликом складати грошеві пожертви на справу місії в Україні.

У початках УЄО натрапило на труднощі в наслідок браку матеріяльних засобів та слабої активности ширших кіл членства, але з часом пощастило наладнати справу. На початку 1924 р. відбувся з’їзд деяких проповідників з Америки й Канади в Торонті, нагоду до чого дала Федерація Протестантських Жінок у Канаді, яка, між іншим, подала плян ширшої євангелізації між українцями в Канаді. На основі ухвал того з’їзду Провід Руху продовжував видавати місячник “Віра та Знання” за редакцією П. Крата. Разом із тим проповідники з околиці Ньюарку організувалися в тимчасове то­вариство “Українське Братство Євангельських Християн”. Воно по­ставило собі завдання переводити в життя постанови Собору в Рочестері. Найперше воно взялося видавати працю проф. М. Грушевського “3 Історії Релігійної Думки на Україні”. У міжчасі вислано до Европи П. Крата, який після тримісячного перебування там при­віз надсподівано прихильний звіт у справі євангелізації з Рідних Земель. Щоб американські кола обізналися з можливостями місійної акції в Україні, 3-го квітня 1925 р. скликано в Нью Йорку збори, на які запрошено також представників американських Цер­ков. П. Крат реферував справу в тому дусі, що надійшов час здій­снювати постанови Першого Собору щодо місійної праці в Україні. Для того вибрано Комітет, до якого ввійшли також і американські представники: — Д-р В. И. Чепман — президент Блумфільдської Семінарії, Д-р С. В. Біч — пастор Пресвітерської Церкви в Прінстоні та Д-р Ч. В. Ґудрич — секретар Центрального Бюра Допомо­ги Євангельських Церков в Европі. У зв’язку з тим на весні 1925 р. виїхали до Західньої України В. Кузів, О. Нижанківський, П. Крат і І. Яцентій. Останній виїхав головно для того, щоб фільмувати сцени та події, пов’язані з Євангельським Рухом, що одначе не по­щастило виконати, бо польська влада заборонила це робити (“K.P.”, “Звіт 2-го Собору УЄО в ПА”, 20 квітня 1926 p., стор. 5). Про наслідки тієї подорожі буде докладніше сказано в розділі істо­рії УЄРРуху на західньо-українських землях.

Головна подія в історії Руху того часу то скликання Другого УЄСобору в Ньюарку, Н.Дж., 25-27 березня 1926 р. Звіт Собору подано в “K.P.” (6, 13, 20 і 27 квітня та 4 і 11 травня 1926 p.). На голову Собору вибрано Д. Галенду, а на секретаря — М. Панькова. Після складення справоздання Проводу УЄ0 промовляв Д-р JI. Цегельський, який клав у своїй доповіді головну вагу на християнські чесноти й відповідну освіту провідних діячів УЄРуху, як тут в Аме­риці, так і в Україні. На Соборі вирішено вислати якнайскорше до Галичини проп. І. Ґлову на місце проп. П. Крата, якого треба було звільнити через брак здоров’я. Також вирішено поладнати справу усталених форм єв.-реформованого Богослужения для цілого Руху, як на північно-американському ґрунті, так і в Україні. Для того ви­брано Комісію, до якої ввійшли В. Кузів, В. Купчинський, Д-р J1. Цегельський, І. Коцан, С. Ґура та Г. Романків. Делегати Собору постановили скласти меморіял до польського уряду, щоб той не переслідував УЄРуху в Західній Україні. УЄО мало написати та­кий меморіял та передати його польському урядові через Д-ра Біча, який плянував свою подорож до Галичини. На Соборі відчитано статут УЄО, що його остаточно прийнято після узгляднення дея­ких поправок та додатків. До Проводу УЄО вибрано: В. Кузів — голова, В. Купчинський — секретар, І. Яцентій — заступник голо­ви, Г. Карнаух — скарбник, М. Паньків — господар, Т. Галенда і Г. Романків — Контрольна Комісія. При тій нагоді треба подати, що Український Відділ при Блумфільдській Семінарії побільшився в наслідок приїзду з Европи 8 студентів, яких у тому часі було 18 з двома українськими викладачами — Д-ром Л. Цегельським і В. Кузівом. Редактором “K.P.” був 3. Бичинський.

Прийнятий на Другому Соборі в Ньюарку Статут УЄО після деяких поправок і додатків складається з 8 розділів: 1. Назва, пе­чатка й відзнака. 2. Поле діяльности й осідок Управи. 3. Діяльність і завдання Об’єднання. 4. Члени Об’єднання. 5. Місцеві відділи Об’єднання і обласні філії. 6. Засоби матеріяльні Об’єднання.

7.     Управа УЄО. 8. Тривання Об’єднання. Назагал новоприйнятий Статут не різниться суттєво від старого Статуту крім деяких до­датків, які удокладнюють ті чи інші точки статуту. Новий розділ, що його немає у старому Статуті: (5. Місцеві відділи Об’єднання і обласні філії), говорить: “Усі члени Об’єднання, що живуть в одній місцевості, або належать до однієї церковної Громади, чи взагалі живуть так близько, хоч би в різних місцевостях, що їм легко сходитися, творять місцевий відділ Об’єднання... Певне число місцевих відділів Об’єднання може утворити обласну філію Об’єд­нання”... Творення такої організаційної структури УЄО, допасо­ваної до великих просторів північно-американського континенту та гнучкої в діяльності далеко віддалених осередків Об’єднання мало без сумніву свої позитиви.

У дусі згаданої точки статуту УЄО відбувалася Конференція в Райн, Саск., організована місцевими членами Руху та представни­ками євангельських Громад Західньої Канади. На увагу заслуго­вують головно дві речі, пов’язані із згаданою Конференцією: 1. Що на Конференцію прибуло понад 700 учасників. 2. Що учасники Кон­ференції організували автономний Відділ УЄО зі своїм окремим проводом, одначе під контролею Головної Управи для справнішої діяльности УЄО ("K.P.”, 27 квітня 1926 p., стор. 4). Не зайво буде згадати й про Другу Конвенцію УЄО, яка відбулася в Етелберті, Манітоба, 10-12 липня 1926 р. з доповідями декількох проповідни­ків, а в тому 3. Бичинського про виховання дітей; студента з Він­ніпегу — І. Р.-Ковалевича на тему “Будучність українського наро­ду в Канаді” та Д-ра О. Гонтера.

Після свого повороту з Галичини паст. П. Крат, як головний організатор УЄО, почав об’їздити поодинокі Громади й місійні поля Руху на канадському терені, вербуючи нових членів та скріплюючи організаційну сітку Об’єднання. Він виголосив низку доповідей про початки УЄРРуху в Галичині, закликаючи наших євангеликів дава­ти моральну й матеріяльну допомогу започаткованій акції євангелі­зації Західньої України. Якраз того часу виринула, між іншим, одна неприємна для цілого Руху в Галичині справа, яка могла відбитися на Рухові в майбутньому, а саме, польська влада не дала дозволу на дальше перебування в Галичині проп. Бучакові й його дружині, як американським громадянам. Такий випадок міг заважити на пе­ребуванні й інших діячів УЄРРуху, що мали американське чи ка­надське громадянство, на окупованих Польщею українських зе­млях. Тому ця відмова викликала досить широко закроєний про­тест українських євангельсько-реформованих кіл в Америці й Ка­наді. Вони поінформували про це представників як американсько-канадського, так і європейського протестантизму про грубі наду­життя, що їх допускаються польські державні чинники супроти української людности в Західній Україні, а в тому й до українців- євангеликів та їхньої місійної діяльности. Ця справа опинилася на­решті в польському Міністерстві Внутрішніх Справ, яке правдопо­дібно під тиском громадської опінії анулювало накази староства і воєвідства. До того ж і деякі поляки, близькі до тодішньої вар­шавської правлячої верхівки, були також протестантами.

На деяку увагу заслуговує звідомлення з дальшої діяльности УЄО — “Протоколи нарад Головної Управи УЄО в ПА” (“K.P.”, 19 жовтня 1926 p., стор. 5) — із засідання 22 і 23 вересня в Нью­арку, Н.Дж. На обох засіданнях були присутні: голова — В. Кузів, заступник голови — І. Яцентій, скарбник — Г. Карнаух, господар

—     М. Паньків, секретар — В. Купчинський і П. Крат — організа­тор. На початку засідання голова реферував справу євангельської акції на рідних землях. То був час, коли наш Рух там робив перші кроки. Далі обговорювано справу студентів Богословія в Америці, Канаді та Европі. Тут же намічувано кандидатів, які надавалися б до богословської науки та до праці на рідних землях. Це було важ­ливе, бо Головна Управа УЄО вважала за потрібне поширити євангелізаційну акцію на Закарпатті, Буковині й Бесарабії, а також і на східньо-українських землях.

Паст. В. Кузів побував короткий час у Києві та, як і наші деякі інші люди, захопився до певної міри тодішньою українізацією, що її дозволила червона Москва частково переводити з пропаґандивною метою. У своїй статті він пише: “Українізація йде скорим темпом, серйозним тоном і взагалі робиться багатонадійним для нас явищем. Церковне життя (православне) в оплаканім стані. Євангеликів не переслідують (підкреслення паст. В. Кузіва —

О.Д.). Рух поширюється. Всередині йде боротьба за українізацію

і  модернізацію” (“K.P.”, 7 вересня 1926 p., стор. +Розуміється,

В.  Кузів писав про те, що бачив. Не він один захоплювався тоді українізацією. У тому самому “K.P.” (28 грудня 1926 p., стор. 5) відомий західньо-український науковець Кирило Студинський у своїй статті “3 мойого перебування на Радянській Україні” також підкреслює на кожному кроці факт тодішньої тимчасової україні­зації, яка, як знаємо, закінчилася тоді погромом українського на­ціонально-культурного життя. Захопившися тим, що, мовляв, “євангеликів не переслідують”, В. Кузів мріяв про євангелізаційну акцію на східньо-українських землях в умовах підсовєтської дійсности, нехай і в невеликих розмірах і при невеликому числі післаних туди працівників. Але сам В. Кузів побачив дуже швидко, що його місійні пляни на східньо-українських землях під московсько- совєтською окупацією не мають жадних реальних підстав в умо­вах, як національного, так і релігійного утисків, прикритих тим­часовою українізацією і толеруванням до якогось означеного часу всіх Церков.

Головна Управа УЄО призначила Комітет із трьох осіб (В. Купчинський, В. Кузів і П. Крат), щоб зредагувати “Євангельський Требник” і “Молитовник”. Крім того намічено видати для духовних потреб на рідних землях “Євангельський співаник”, “Катехізис для дітей” і “Катехізис для дорослих”. Також намічено написати, або перекласти деякі релігійні книжки, пов’язані з біблійною тематикою та історією християнства. Постановлено звернутися до американ­ських і канадських видавництв, до Пітсбургської Пресвітерії, до видавництва американської Пресвітерської Церкви та до Канад­ської Об’єднаної Церкви з проханням узяти участь у виданні вище­згаданої літератури. Запляновано також видати Євангельський Ка­лендар на 1928 рік, де були б поміщені матеріяли про діяльність поодиноких євангельських Громад і осередків та пов’язані з тим фотографії. Окрему увагу присвячено проблемі нового перекладу Біблії на українську мову. Вирішено також звернутися до Брітанського й Закордонного Біблійного Товариства з проханням, щоб воно подбало дістати в совєтської влади дозвіл висилати україн­ські Біблії до підсовєтської України так само, як воно вже має дозвіл висилати туди московські Біблії. Генеральний організатор паст. П. Крат звернувся до Головної Управи УЄО, щоб вона з под­воєною енергією закликала членів і прихильників Руху в Північній Америці в справі жертвенної допомоги євангелізаційній акції на рідних землях. Ця допомога має бути плянована в чотирьох точ­ках:

1.        Кожний український євангелик без різниці віроісповідної приналежносте (чи він пресвітеріянин, чи баптист, чи англіканець, чи належить до Канадської Об’єднаної Церкви)[11]), повинен стати членом УЄО, або відновити свою річну членську вкладку (один доляр).

2.       Кожний український євангелик у Північній Америці повинен закупити як мога більше “цеголок” на будову євагельської церкви в Коломиї.

3.       Зложити передплату на “Віру і Науку”, яка тоді виходила в Коломиї.

4.        Зложити даток на утримання наших українських євангель­ських студентів Богословія.

Головна Управа прийняла до відома запропоноване домагання про потребу організувати Канцелярію УЄО, де має міститися архів УЄРРуху, бібліотека й склад євангельської літератури. Це були б головніші вирішення і пляни на майбутнє УЄО в його діяльності, як на теренах американсько-канадського ґрунту, так і на Рідних Землях.

Ми зреферували важливіші постанови й пляни згаданого звідомлення УЄО. Той зворот Руху лицем до Рідного Краю став зна­ком часу в історії Українського Реформованого Євангелизму. Він позначився не тільки в діяльності Руху, а й духовості багатьох йо­го чільних діячів, для яких евангелизм і вірність рідному народові зіллялися в одну величну єдність релігійно-національного характе­ру, для якого варто було посвятити свою ціложиттєву працю, свої змагання й навіть у разі потреби своє життя. У тодішніх статтях, звідомленнях і закликах наших євангельських діячів знаходимо ту пробуджену любов і тугу за Рідним Краєм, те бажання злучитися ще раз зі своїм народом у праці для його духовного і національно­го визволення. Горстку діячів того Руху охопив справді якийсь напів-містичний гін, близький до месіянізму.

Той час в історії Руху знаменний високими поривами в рядах діячів реформованого Руху. Але оцінюючи тодішню діяльність треба також здати собі з того справу, що місійна акція в Україні відбувалася в далекій мірі коштом діяльности Руху в Америці й Канаді, бо, як видно зі звідомлень і закликів, головна енергія євангелізаційної акції була спрямована тоді на західньо-український терен. Мобілізація реформованих сил на відтинку краевого фронту здемобілізувала до певної міри не тільки психологічно, але й фізич­но північно-американський фронт. Так можна в загальному схарактезувати стан тодішнього Руху в його світоглядових і цер­ковно-організаційних виявах, де схрещувалися між собою його світла й тіні. На сторінках “K.P.” з того часу є звідомлення з діяль­ности місцевих осередків, але вони здебільша залишаються в тіні тодішніх подій Руху на Рідних Землях.

У згаданих звідомленнях говориться часто про подорожі ор­ганізатора УЄО П. Крата та проп. М. П. Березинського, що подоро­жують до більш віддалених євангельських Громад, щоб проповіду­вати та вербувати членів для УЄО. Зокрема П. Крат висвітлював образки з життя новоорганізованих євангельських Громад і осеред­ків в Галичині та закликав морально й матеріяльно підтримувати євангелізаційну роботу в Україні.

Третій Собор УЄО відбувся 7-9 квітня 1927 р. в церковному будинку Української Пресвітерської Громади в Ньюарку, Н.Дж., при співучасті майже всіх українських євангельських діячів на Сході США й Канади. Тим разом Собор звернув більшу увагу на церковно-організаційні справи Руху в Америці й Канаді. Ухва­лено провадити дальшу роботу в напрямі об’єднування українських євангеликів різних віровизнань і напрямків, а особливо баптистів, для спільної дії між українцями як у Північній Америці, так і на Рідних Землях.

Присвячено також пильну увагу місії в Україні. Підкреслено конечність дальшої допомоги з Америки й Канади для ЄРРуху в Україні, щоб створити самостійну й самовистарчальну Церкву на українських землях, яка згодом могла б утримуватися своїми влас­ними силами. Стверджено пекучу потребу організувати євангель­ські курси, які дали б євангелистів-діячів, потрібних головно для українських осередків Руху по українських селах, а далі створити середню й високу школу для виховання євангельської молоді. Для цього вирішено оголосити кампанію збирання коштів на “Україн­ський Євангельський Просвітній Фонд” як між своїми, так і чужи­ми. Позатим вирішено допомагати матеріяльно таким краєвим установам, як “Рідна Школа” та інші.

До Головної Управи УЄО вибрано: В. Кузів — голова, заступ­ник голови на Канаду — Г. Тимчук, заступник голови на Америку

—    В. Купчинський, секретар — М. Паньків, скарбник — Г. Карна­ух, Контрольна Комісія — Д. Галенда, П. Ковальчук і Т. Галенда. Організатором на Америку — І. Яцентія, на Канаду — М. П. Березинського (“K.P.”, 14 червня 1927 p., стор. 6-7).

Не зайво буде згадати про Третю Конференцію УЄО в Кана­ді, що відбулася в Росбурні, Ман., 5-7 липня 1927 р. Як сказано в звіті, “По дискусіях над ухвалами Третього Собору УЄО пас. І. Р.Ковалевич вніс, а бр. Іван Вівчар підтримав, і всі учасники згоди­лися на те, що Конференція приймає всі ухвали”. Далі за внеском паст. І. Р.-Ковалевича Конференція висловила побажання, щоб Го­ловна Управа УЄО збирала й переховувала в архіві матеріяли, стосовні до історії розвитку й діяльности УЄО від початків його за­снування. Обмірковано справу вкладок до централі УЄО (“K.P.”,

2   серпня 1927 p., стор. 2). Це для того, щоб Головна Управа могла розраховувати на співпрацю й льояльність її Відділів і Філій.

Четвертий Собор УЄО, що відбувся в Ньюарку 7-9 травня

1928    p., далі обмірковував справу місії в Краю та в США й Канаді. (“K.P.”, 8 червня 1928 p.). У зв’язку з тим, що харківський уряд дозволив евангеликам спровадити з закордону до підсовєтської України 50.000 Нових Заповітів українською мовою, ухвалено по­розумітися в тій справі з Американським Біблійним Товариством, щоб допомогти евангеликам в Україні.

9 травня відбулося в Нью Йорку засідання Виконавчого Відді­лу Центрального Бюра Допомоги Євангельським Церквам в Европі, на якому українських євангеликів репрезентували: В. Кузів, П. Крат, 3. Бичинський та Д. і Т. Галенди. Вислухавши справоздання П. Крата про розвиток евангелизму в Західній Україні, Виконавчий

Відділ Центрального Бюра прийшов до переконання про потребу післати до Західньої України свого делегата в порозумінні з УЄО в ПА.

Ухвалено організувати Відділи УЄО в таких місцевостях, де є щонайменше 5 членів Об’єднання. Собор ухвалив, щоб Головна Управа залишилася та сама й на дальше, тільки заступником голови має бути голова Окружного Комітету УЄО в Західній Канаді.

Як відомо, у процесі розвитку Руху в Галичині почали вири­нати різні проблеми, як внутрішнього, так і зовнішнього, і нарешті персонального характеру у зв’язку з оформленням Руху та його легалізацією польською владою. До того всього долучилася ще цер­ковна політика Д-ра Теодора Цеклера[12]), який допустив до розколу Руху на реформованих і лютеран. Усе те відбивалося відгомоном на північно-американському терені, примушуючи Головну Управу УЄО братися до тих справ і боронити інтереси УЄРРуху на внут­рішньому й зовнішньому фронтах боротьби за його виразне євангельсько-реформоване й яскраво українське обличчя.

Черговий Собор УЄО в Торонті 20-21 червня та у Вінніпегу від 28 червня до 1 липня 1929 року (“K.P.” за липень і серпень

1929    р.) відбувався під знаком 25-літнього ювілею УЄРуху в Пів­нічній Америці. В “K.P.” присвячено досить багато місця цьому ювілеєві та справі готування до нього. У зв’язку з тим виринули пляни зробити історичний огляд Руху, зібрати можливо всі доку­менти та матеріяли з історії до архіву УЄО, видати Ювілейний Альманах та відбути Ювілейний Собор. Перше пляновано, щоб Собор скликати один на північно-американський континент, але такий плян був нереальний через великі відстані деяких Філій і Від­ділів. Тому Головна Управа ухвалила скликати Східний Собор у Торонті на 20 і 21 червня 1929 p., а потому УЄСобор у Вінніпегу. Цей Собор мав завдання наблизити Західню Канаду до решти єван­гельських Громад і членства УЄО, щодо організаційно-координа­ційного зближення згідно із статутом УЄО. Тому паст. П. Крат за­значив на Соборі в Торонті, що згаданий Собор УЄО вважає за своє головне завдання звернути більше уваги на євангелізаційну ак­цію між українськими поселенцями в Канаді й США, а разом з тим не зменшувати допомогової акції в Україні.

В “K.P.” із 16 серпня 1929 p., стор. 5-6, появилася знаменита стаття-заклик “До Укр. Єв. загалу в США й Канаді”. Вона відбиває погляди й ідеї, що нуртували серед кіл діячів тодішнього УЄРРуху. Вони однакові з поглядами українських діячів сімдесятих років на­шого століття. Тому вважаємо за потрібне подати цілу статтюзаклик:—

“Брати й Сестри! Як вам відомо, при кінці червня ц.р. в То­ронті й Вінніпегу відбувся Ювілейний Собор УЄО в ПА. На ньому за Божою допомогою збиралися на спільні наради обрані представ­ники майже від усіх національно свідомих українських євангель­ських Громад на цьому континенті — представники, що самі були й є живими учасниками боротьби нашого народу за створення умов для вільного духовного життя, розвитку й поступу. Ці представни­ки, зібравшись, критично й докладно розглянули минуле й сучасне нашого Євангельського Руху, обмінялись своїми, на досвіді опер­тими, думками, зробили з цього належні висновки і однодушно по­становили надалі допомагати цьому Рухові більш організованими зусиллями і дією.

Знаємо, що в своїх початках наш Рух був, так би сказати, стихійний, без виразно означеної дальшої мети. Це був протест проти духовного закріпачення українського народу в старих Церк­вах — це був крик, викликаний душевним голодом і болем по­кривджених. Ці покривджені, гнані невідомим, інстинктовним ба­жанням скинути незносне ярмо релігійної неволі, з часом стали свідомі своїх сил, прав і завдань, і тоді поставили перед собою ясну мету: духовне відродження через євангелізацію. Визначивши шлях до цієї мети, вони -в цьому напрямку повернули цей початковий наш протестантський Рух. Від цього зворотного пункту, цього сві­домого спрямовання на шлях духовного відродження, починається наш правдиво Євангельський Рух у США й Канаді.

Та навіть цей Євангельський Рух зразу проявлявся серед на­шого народу випадково, і аж пізніше перейшов у стан організо­ваносте та виявився назовні, як УЄО в ПА, основане на загально євангельськім Соборі 1922 року в Рочестері, Н.Й. Тепер ми свідки того, що в УЄО згуртовані майже всі свідомі українські реформо­вані евангелики.

Як тісно зв’язане УЄО з УЄРухом взагалі, свідчить та обста­вина, що рекорд успіхів і невдач УЄО являється показником успіхів і невдач цього Руху. На протязі своєї короткої історії УЄО пе­реживало взнеслі хвилі релігійного піднесення й захоплення, хвилі місійного запалу й завзяття. Тоді була вельми жвава діяльність тут і в Старому Краю, де започатковано євангельську реформацію. Серед тутешніх наших євангеликів було помітне дуже живе заці­кавлення місійною роботою в Галичині й жертвенність на цю робо­ту була багато більша. Тепер — останніх два роки переживаємо певного роду застій у нашій загальній діяльності. Дається запримі­тити немало байдужости, відсутність ентузіязму і наполегливости в роботі.

Брати й Сестри! Далі так не може й не повинно бути. Це зов­сім несприятливі умови для поширення євангельської ідеї серед на­шого народу. Бо, як життя взагалі, так і життя євангельської ідеї зокрема, залежить, між іншим, від безперестанного пропаґовання.

А річ певна, що пропагувати євангелизм зможемо лише тоді, коли будемо ним до живої душі перейняті, коли будемо ним захоплюва­тися і як при кожній нагоді будемо старатися поширювати його словом і ділом.

УЄО в ПА має в своїй програмі оживити, зміцнити і поширити євангелізаційну діяльність серед українців у США й Канаді, а та­кож подбати про видатнішу допомогу євангелізаційній роботі в Рідному Краю. Як у Канаді, так і в США відчувається потреба отворити більше євангельських місійних станиць. Бо годі нам чекати аж Місійна Управа котрогось віровизнання захоче заопікуватися такими станицями. Ми по змозі самі й власними силами повинні заопікуватися ними й подати їм бодай початкову допомогу.

Так само відчувається брак відповідної євангельської літера­тури — популярної й глибшого змісту. Мусимо, отже, подбати, щоб у можливо найкоротшому часі взятися приготувати й видати таку літературу.

Далі, Рідний Край потребує й просить нашої допомоги. Ми не сміємо махнути рукою й сказати, що Рідний Край нас нічого не обходить. Це було б невиправдане самолюбство. Коли канадці й американці співчувають і допомагають африканським неграм, да­леким їм з історії й мови, то ми, українські евангелики, тим більше повинні співчувати, і в міру наших сил допомагати нашим братам і сестрам у Рідному Краю, народові, з якого ми вийшли й до якого належимо. З українцями по тамтому боці океану нас в’яже не тіль­ки минуле, але також сучасне й майбутнє. В’яже нас з ними не тільки спільне походження, але той самий дух любови Христової, спільний євангельсько-релігійний світогляд, спільні євангельсько- християнські ідеали й прагнення, спільна боротьба з тим самим духовним ворогом. Ми, українські евангелики в США й Канаді, хоч і не живемо у великих матеріяльних достатках, то все ж таки жи­вемо серед далеко кращих умов, ніж наші заокеанські брати. Отож дякуймо Богові за це й стараймося, скільки дозволяють наші сили, виявити нашу християнсько-братню любов щедрішими пожертва­ми на поширення євангелізації в Україні.

Пам’ятаймо також, що живемо тут у нашій прибраній вітчині, і тому нам треба пристосуватися до тутешніх обставин, треба цікавитися громадським життям цієї країни й брати в ньому жваву участь. Бо, на жаль, доводиться стверджувати факт, що багато українців, що живуть по двадцять і більше років у США чи Кана­ді, в дійсності живуть тут тільки тілом, а духом вони все ще ви­ключно в Україні, дарма, що ніколи вже не збираються повернути туди. Наслідки цього роздвоєння такі, що приміром багато україн­ців, які живуть у Канаді, дивляться на Канаду, як на чужу, а себе уважають чужинцями, якимись зайдами, іміґрантами. Такі люди часто нарікають на нашу, в Канаді виховану молодь, що вона не хоче, чи не може їх розуміти, цурається їх і їх організацій. На ділі справа виглядає якраз навпаки. У Канаді виховане українське поко­ління не тримається осторонь від них, а вони цураються його. Вони своєю вічно імігрантською душею створили духову прірву між со­бою й молодим поколінням, і тому молоде покоління не має спро­моги до них зблизитися і їх зрозуміти. Тому то клич УЄО в ПА такий: Українці! Крайня пора позбутися іміґрантської психології! Перестаньте себе вважати за чужинців там, де ви вже десятки років живете. Уважайте себе громадянами цієї країни нарівні з ін­шими і відповідно до цього упорядковуйте ваше особисте, родин­не й громадське життя.

УЄО також закликає українців євангеликів у Канаді й США подбати, щоб наша євангельська молодь вчилася й знала українську мову, історію і літературу. Це дасть спроможність тут вихованій мо­лоді ліпше зрозуміти своїх батьків і той нарід, з якого вона похо­дить. Тільки така молодь зможе оцінити культуру українського народу та відчувати до нього більшу пошану.

Далі УЄО закликає українців євангеликів не відокремлювати себе від решти українців, але брати жваву участь у діяльності на­явних тут українських народних організацій та підтримувати всі­лякі заходи, що мають на меті помагати українському визвольному політичному рухові в Україні.

До українців не євангельських віровизнань УЄО все ставилося й буде ставитися толерантно, однак як дотепер, так і надалі буде речево й у християнському дусі поборювати релігійні погляди й навчання противні науці Святого Письма.

На цьогорічному Соборі УЄО в ПА вибрано нову Головну Управу. Вона, як виконавча установа, зможе задовільно виконува­ти свої завдання тільки тоді, коли буде мати підтримку українських євангеликів взагалі, а філіяльних управ УЄО зокрема. Пам’ятаймо, що в єдності й братерській співпраці наша сила, запевнення успіху й перемоги.

Українські Євангелики! Моліться, щоб любов Христова загріла й зрушила нас до діла. Єднаймося під Христів славетний прапор, берімося до спільної праці, а Отець Небесний напевно поблагосло­вить наші щирі заміри.

Торонто, Онт., 2 серпня 1929 р. За Головну Управу УЄО в ПА: Лука Стандрет — голова, Йосиф Зарицький — заст. голови, Нико­лай Заліщук — скарбник, П. Крат — писар для закорд. місій, Ми­хайло Фесенко — генер. писар”.

Розгляд вищезацитованого в цілості заклику, що його підписа­ли члени Головної Управи, кидає досить багато світла на тодішню духовну атмосферу серед діячів і членства. Той заклик цікавий не тільки в релігійному, а й у інших стосунках. Це все проблеми укра­їнських євангеликів на нових місцях поселення, і Провід УЄО вва­жав за потрібне забрати в тих справах голос зразу після П’ятого Собору.

Підсумки пройденого шляху Рухом у його діяльності до 1930 року вказують у загальному чималі досягнення. За той час Рух поступово визволився від залишків змісту, форми й духовости тра­диційної церковщини та став виразно на світоглядово-віроісповідних позиціях реформованого християнства. Своєю організаційною сіткою він охопив великі простори та спрямував свої сили в одно спільне русло УЄО в ПА. Цей Рух завжди мав виразне національне обличчя, а після наших Визвольних Змагань, які ще більше скріпи­ли національну свідомість у народі, той Рух у ще більш посиленій акції повів свою діяльність у США і Канаді, а згодом і на Рідних Землях. Після наших програних Визвольних Змагань Провід Руху висилав меморіяли й заклики до діячів світового протестантизму та до керманичів світової політики, а зокрема до брітансько-канадських чинників у справі Східньої Галичини (ЗУНР), а згодом допо­моги українській людності на його території, окупованій ворогами. Діячі Руху інформували світовий протестантизм про українську справу, намагаючись використати його для ідеї української державности. З особливою енергією діячі Руху повели євангелізаційну акцію в Західній Україні навіть ціною своєї церковної справи на північно-американському терені. В цій праці були піднесення й за­стої, але це мало свої об’єктивні причини. Був брак достаточно'! кількости інтелектуальних сил і фахівців як у процесі релігійної праці, так і на відтинку богословської освіти, науки взагалі, фахо­вої публіцистики, а навіть людей для праці з дітьми і молоддю. У таких умовах траплялися випадки, що дехто з наших інтелігентів включався на скору руку в ряди Руху, а згодом ще скорше зали­шав той Рух, бо не одержував того, чого сподівався.

Як взагалі в протестантизмі, так і на ґрунті УЄРуху діяв іноді надто великий індивідуалізм серед членства, який не завжди йшов разом із інтересами Руху. А децентралістична схема діяльности набирала не раз тут і там виразних симптомів свідомих відосередніх тенденцій. Льокальні патріотизми грали тут не останню ролю. Так зрештою буває і в інших організаціях і установах. У релігій­них організаціях зустрічаємо загально відоме явище, а саме, що найбільш вірними являються прозеліти. А відтак та “перша любов”, той релігійний запал остигають більше чи менше. Таке явище да­валося зауважити й на ґрунті цього Руху. Тільки горстка свідомих свого завдання й жертвенних діячів творить тверде ядро тих не­поправних ідеалістів.

З часом до того долучилися ще деякі суспільно-психологічні й виховавчі проблеми, які зрештою важні й дотепер. Це справа складної “іміґрантської психології” та духової прірви між стар­шим і молодшим поколінням на нових місцях поселення. Також ви­ринала справа відокремлення деяких українських євангельських ві­ровизнань від решти українства, що породжувало віроісповідне ґетто, тобто ті чи інші форми сектанства.

Етапи тієї діяльности в тридцятих роках і далі при достат­ньому запущенні коренів Руху в духовний ґрунт наших поселенців у ПІ ІА й Канаді мали змогу в майбутньому виказати зрілі плоди українського реформованого християнства в рамцях УЄО.

Тридцяті роки нашого століття, а особливо перша їх половина, позначилися великою господарською скрутою, яка не оминула й Північної Америки. В історії США та криза загально знана під на­звою депресії. Наслідки її далися також добре відчути в усіх ді­лянках життя Канади. Релігійний світ Канади з усіма більшими й меншими віровизнаннями, мавши великі видатки на місійну діяль­ність, а при тому й на добродійну діяльність, також відчув до­шкульно ту кризу. Зокрема відчуло її й УЄО — одна з менших релігійних організацій як щодо членства, так і фінансових можли­востей. Ті фінанси, збирані від мало, або й зовсім незаможних наших фармерів, ніколи не були великі, а в роках кризи вони стали ще менші. До того всього УСО взялося було до місійної діяльности на Рідних Землях. Вона також вимагала матеріяльної допомоги. Та акція в Західній Україні відтягала також з північно-американ­ського терену на постійно, або тимчасово кількох активних діячів, особливо проп. В. Кузіва, який за тих часів був чи не головною пру­жиною Руху. В “K.P.” з 9 серпня 1935 p., стор. 4, знаходимо неве­лике повідомлення: “Проп. А. Куман заступає проп. В. Кузіва в Ньюарку”, де, між іншим, сказано, що “Проп. А. Куман розпочав свою працю пастора Першої Укр. Пресвітерської Церкви в Нью­арку, де перед тим пастором був проп. В. Кузів, який недавно ви­їхав до Галичини, як суперінтендент УЄРЦеркви”. Повідомлення закінчується тим, що проп. Куман “буде провадити недільні Бого­служения українською мовою в тій самій церкві, де був проп. В. Кузів”. Паст. В. Кузів кількома наворотами приїздив до Галичини, вертався до Америки й знову їхав до Галичини. На практиці голов­ним центром уваги В. Кузіва щодо його місійної роботи були тоді Рідні Землі. І хоч, приїхавши до Америки, В. Кузів активізував ре­лігійне життя УЄРРуху, то все таки після його від’їзду знову по­верталося в більшому чи меншому розмірі послаблення духовних сил. Давався відчувати брак більших з’їздів, конференцій і собо­рів, які були узгіднювальним чинником Руху та спричинювалися до скріплювання єдности й розбуджування місійного духа в ширшому мірилі. Розуміється окремі євангельські Громади далі провадили свою церковну діяльність, але все те мало більше місцевий харак­тер. Відбувалися зрідка й округові з’їзди, які однак не могли засту­пити загальних Соборів.

У наслідок того всього під самий кінець 1937 р. деякі євангельсько-реформовані діячі кинули клич пожвавити й поширити діяль­ність УЄО. У “K.P.” з 10 грудня 1937 p., стор. З, маємо заклик УЄО, де між іншим говориться: “На з’їздах УЄО, які відбулися цього року в Америці й Канаді, між іншим, було ухвалено пожва­вити й поширити діяльність УЄО, закликаючи організувати для цього відділи УЄО по всіх Євангельських Громадах в Канаді й Аме­риці. Рівнож просимо повідомити нас про ті 'Відділи УЄО, які вже організовані, й ті, що ще будуть, подаючи докладно назву Громади й місцевість та число членів відділу. Цей заклик звертаю до всіх Укр. Євангеликів у Канаді й Америці з обов’язку, який на мене на­ложили З’їзди УЄО в ПА. Бажаю всім якнайкращих успіхів у цій дорогій для всіх нас євангельській праці! Ваш у Христі брат І. Р.Ковалевич — організатор УЄО. Торонто, 3 грудня 1937 р.”

Не зайво буде сказати, що проп. 1. Р.-Ковалевич був за тих часів одним з найактивніших діячів Руху. Він працював дуже ак­тивно не тільки на відтинку релігійної діяльности, але й у площині культурно-освітньої праці. Він виголошував доповіді та писав статті до євангельської преси. Високий ідеалізм і жертвенність при праці — це основні властивості проп. І. Р.-Ковалевича, щиро­го й працьовитого патріота, як УЄРРуху, так і української націо­нальної справи. “Вісті з діяльности Української Євангельської Гро­мади в Торонті, Онт.” (“K.P.”, З квітня 1936 p., стор. 4) оповіда­ють нам про річні збори УЄГромади в Торонті, де пастором був І. Р.-Ковалевич. Там, між іншим, пишеться: “Більшість членів на­шої Церкви організовані в Культурно-Освітнє Товариство імени

І. Франка. Воно цікавиться громадськими справами Канади та ви­звольною боротьбою українського народу”. Там подається також до відома, що “на протязі минулого року під час Богослужень паст. І. Р.-Ковалевич виголосив принагідні проповіді в часі великих роковин блаженної пам’яті: Шевченка, Франка, Грушевського, як також українських державних свят: День Листопадового Зриву, День проголошення злуки українських земель в одну вільну Укра­їнську Державу і День Української Матері”. Звідомлення подає також про пропаговання української справи між чужинцями: “Ми­нулого року наш хор виступав у шістьох англійських церквах. Скрізь, де тільки наш хор виступав, паст. І. Р.-Ковалевич промо­вляв до англійської публіки про українське мистецтво, культуру й ту боротьбу, яку український нарід тепер провадить проти тяж­кого національного й духового його поневолення”. Це була діяль­ність паст. Ковалевича — ентузіяста євангельської й національної справи.

Згаданий вище “Заклик УЄО” та, у зв’язку з тим, дальша ак­ція діячів Руху увінчалася поважним успіхом. 21-22 червня 1938 року в Українській Євангельській Церкві в Торонті, Онт., відбувся Собор УЄО. У ньому взяли участь делегати УЄГромад Канади й Америки. На Собор прибули такі проповідники: А. Куман, Л. Стандрет, М. Фесенко, Д-р Р. Г. Кацунов, П. Крат, І. Р.-Ковалевич.

А. Куман відкрив наради, після чого 'вибрано президію: П. Крат — голова, І. Р.-Ковалевич — секретар. До головніших справ програми Собору належали такі справи: 1. Завдання УЄО в Євангельському

Русі; скріплення й поширення Руху, його умасовлення між нашим народом, а особливо між молодим поколінням. 2. Потреба присвя­тити більше уваги й часу для систематичного релігійного вихован­ня дітей і молоді та навчання її українознавства. 3. Потреба під­тримувати постійний і тісний контакт з УЄРРухом у Рідному Краю та допомогти йому всілякими можливими способами. 4. І нарешті потреба закінчити й видати новий співаник і требник для вжитку українських євангеликів, що живуть по обох сторонах океану.

Голова УЄО А. Куман подав річний огляд діяльности та здо­бутків УЄО, а зокрема допомоги місійній акції в Західній Україні. У США число проповідників побільшилося, бо І. Яцентій, родом з Чернева, пов. Рогатин, закінчив богословську науку в Блумфільдській Семінарії та рукоположений на євангельського проповідника в Пасейку, Н.Дж. Звіти склали також і інші члени Управи УЄО, а зокрема організатор УЄО — І. Р.-Ковалевич, який зазначив, що минулого року був на З’їзді УЄО в Ґорліц, Саск., і виконав усі до­ручення, дані йому на Соборі УЄО в Ньюарку. При тій нагоді він об’їхав власним коштом багато євангельських Громад. Під час дис­кусії над звітами І. Р.-Ковалевич говорив, що нашій молоді треба не тільки говорити про високі ідеали, а треба заохочувати її й приучувати до активної участи, як у церковному, так і громадському житті. Він казав, що нашій молоді треба вказувати, що як єван­гельська, так і кожна інша добра справа, потребує завзяття, чину й жертвености. Д-р Кацунов, сам болгарин, радив привчати нашу молодь, щоб вона не встидалася українського походження, була горда з усього того доброго, що має наш нарід, та позбулася дум­ки про свою національну меншевартість. Проп. І. Р.-Ковалевич запропонував конспект книжчи, якої наголовок мав би бути: “Єван­гельський Альманах”, або “Взнеслі моменти в УЄРусі”, і запропо­нував опублікувати це з нагоди 40-літнього ювілею УЄРуху серед українців у Північній Америці. Це мав би бути історичний нарис. Матеріяли мають івиготовити проповідники й ті, що брали жваву участь у тому Русі. Собор доручив провадити далі працю над співаником, требником і альманахом Комісії, яка складається з таких осіб: Л. Стандрет —• голова, М. Фесенко — секретар, І. Р.-Ковале­вич — скарбник, Д-р Р. Ґ. Кацунов, А. Куман і М. П. Березинський

—     члени. До нової Управи УЄО ввійшли: Л. Стандрет — голова, І. Григораш — заступник голови, І. Р.-Ковалевич — секретар, Р. Ґ. Кацунов — скарбник і А. Куман — організатор. Собор ухвалив та­кі резолюції:

“1. Заявляємо, що найвища мета УЄРуху причинитися до від­родження українського народу в дусі Христової Євангелії, щоб таким чином рушити наш нарід на вищий рівень духовно-релігійно­го життя.

2.        Заявляємо, що УЄО єдина загально українсько-євангель­ська організація, в якій українські евангелики можуть і повинні спільно працювати для поширення Христової Євангелії серед на­шого народу в Канаді та США і підтримувати УЄРРух в Україні. Тому уважаємо за обов’язок свідомого укр. евангелика стояти в рядах УЄО та бути його діяльним та корисним членом.

3.        Закликаємо всі УЄГромади в США й Канаді популяризувати між своїми членами, прихильниками та українцями взагалі справу УЄРРуху в Україні та заохочувати наш євангельський загал під­тримувати цей багатонадійний Рух.

4.        Визнаємо, що правдиве християнство тільки те, що базу­ється на Св. Письмі та що, поступаючи в справах віри в цілім нашім житті згідно з навчанням Св. Письма, можемо дати своєму наро­дові правдиві плоди християнської віри.

5.        Стверджуємо, що головна причина морального й духовного занепаду нашого народу та, що українські історичні Церкви ві­дійшли від засад Христової Євангелії і заступили їх своїми навчан­нями та установами.

6.        Звертаємо увагу всіх українських євангеликів, що конче треба дотримуватися Дня Господнього, цебто неділі, що його при­значив Бог для відпочинку й духовного збудування, і закликаємо поборювати в нашому народі все те, що зрушує святість того дня.

7.       Закликаємо українських євангельських батьків подбати, щоб їхні діти вчилися української мови, пісні, музики та україно­знавства — історії, географії та літератури.

8.        Закликаємо українських євангеликів брати участь у всіх громадських справах, які ведуть до об’єднання українського наро­ду, а також закликаємо чинно підтримувати все те, що має на меті допомогти українському народові на його рідних землях у його бо­ротьбі за національно-політичне визволення, і в цій справі співпра­цювати з українцями інших релігійних переконань.

9.       Закликаємо всіх українських євангеликів пам’ятати, що успішність нашої євангельської праці, як і взагалі церковного та громадського й особистого життя полягає в нашій щирій відданості і вірності Господеві нашому Ісусові Христові.

10.    Закликаємо всіх українських евангеликів молитися за від­родження України духом Святої Євангелії та допомагати мораль­но й матеріяльно УЄРЦеркві на Західних Українських Землях, і підтримувати передплатами та пресовим фондом її орган “Віру і Науку”.

Підписав писар Собору: І. Р.-Ковалевич.

Звідомлення із Собору було подане в “K.P.” з 22 липня, 5 і 19 серпня 1938 р.

Звідомлення показує, що учасники Собору в 1938 р. старалися найперше привернути стан з попередніх років та пожвавити УЄО, як авангард цілого Руху.

Кінець 1938 і початок 1939 р. почали віщувати недалеку воєн­ну завірюху світового розміру, а на самому початку вересня 1939 року гітлерівська Німеччина заатакувала Польщу, розпочавши тим Другу Світову Війну. Окупація Західньої України совєтськими ди­візіями припинила зразу діяльність Руху. З приходом другого оку­панта — німців — члени Руху почулися настільки вільніше, що принаймні можна було відбувати Богослужения, а з поворотом совєтської армії до Західньої України вся діяльність Руху була знову припинена. З приходом цієї війни змаліли також можливості цер­ковної діяльности і на північно-американському континенті. Приступлення Англії до війни не могло не відбитися й на життя її домінії, Канади. Зокрема воєнні дії цієї війни відбилися на загально світовій економіці. Тим разом Канаді довелося активніше ввійти в світовий конфлікт, як то було за Першої Світової Війни. В цих умовах церковна й місійна діяльність зменшилася, натрапивши та­кож і на різні інші труднощі.

На українському ґрунті зайшли також надзвичайно приголом­шливі події. Розвиток тодішніх подій на короткий час перед Дру­гою Світовою Війною почав, як тоді здавалося, іти по лінії політично-державних надій українського народу. Виринула справа Кар­патської України та скріплювалися надії на спрямування німецько­го походу на Схід, що могло довести до заломання політично-мілі­тарної сили тодішніх головних окупантів України — Польщі й чер­воної Москви та до можливостей здійснення ідеї української дер­жавносте. Тими надіями жили українці як на Рідних Землях, так і на еміграції, головно на північно-американському континенті, де скупчилося найбільше число українських поселенців. Усі, в кого билося правдиве українське серце, чекали на розвиток політичних, а згодом і воєнних подій. Українці були захоплені привидом кращої долі свого народу. Щойно безглузда й злочинна політика брунат­ної Німеччини отверезили українців, і розбудили в них свідомість брутальної дійсности. Місце палких надій зайняла безнадійність становища України, знову скуповуваної поступово совєтським вій­ськом. Збірний самозаховавчий інстинкт примушував зосередитися найперше над тим, як зберегти загрожену з усіх фронтів біологічну основу скривавленого народу. Щойно з бігом часу й разом із про­цесом поступової стабілізації життєвих відносин українська лю­дина почала діяти далі в напрямі творення нових духових варто­стей на руїнах національного життя, находячи потіху в ділянці ре­лігійного життя. Національно свідомі кола української еміґрації переживали духово разом з народом на Рідних Землях його долю. В умовах підсовєтської дійсности будьяка євангелізаційна акція УЄО була неможлива. В “K.P.” з 27 жовтня 1939 p., стор. 4, маємо статтю проп. В. Кузіва: “Місія в Краю”. У ній знаходимо перші те­оретичні міркування провідного діяча Руху про першу окупацію Західньої України московськими большевиками у вересні 1939 р. й її послідовні висновки й наслідки для Руху. Якраз перед самою війною В. Кузів брав участь у засіданні “Українського Комітету” в

Женеві 26 серпня 1939 p., і воєнні події у вересні не дали йому змо­ги вернутися до Галичини. Залишився йому тільки примусовий по­ворот до Америки. Повернення совєтської окупації 1945 р. припе­чатало безнадійність існузання активної діяльности УЄРРуху в Україні.

З важливіших моментів Руху в США й Канаді в роках 1939- 1945 належить згадати про 35-літній Ювілей “К. Ранку”. На сто­рінках того часопису (26 квітня 1940 р.) присвячено багато місця цьому ювілеєві, у зв’язку з яким поміщено низку статтей та світлин деяких діячів Руху та церковно-культурного життя окремих єван­гельських Громад. Як відомо, “Ранок” почав виходити 1905 року, а згодом змінено його назву на “Канадійський Ранок”. Та в тому самому ювілейному році “К. Ранку” сталася дуже сумна подія — 25 серпня 1940 року помер Д-р Олександер Дж. Гонтер, співредак­тор[13]) “К. Ранку” й суперінтендент шпиталю в Тюлон, Ман., що носив його ім’я. Побіч своєї професійної та релігійно-громадської діяльности покійний все цікавився українськими справами і був вір­ним приятелем українців. У “K.P.” з ЗО серпня 1940 р. поміщено на першій сторінці його некролог. А в черговому числі з 13 вересня 1940 p., стор. 3-4, 'поміщено широку статтю про діяльність і заслу­ги покійного Д-ра Гонтера. Невдовзі після того появилося в “K.P.” з 11 жовтня 1940 p., стор. З, повідомлення, що на місце померлого Д-ра А. Дж. Гонтера призначено на якийсь час співредактором Д-ра Дж. А. Кормі, суперінтендента Домашніх Місій Злученої Церкви в Манітобі. У тому самому повідомленні подано світлину нового співредактора “К. Ранку”. Головним редактором був паст. М. П. Березинський.

15 лютого 1942 р. Українська Пресвітерська Церква в Ошаві присвятила для євангельської праці свій новий церковний будинок. На вечірньому Богослуженні промовляв проп. Л. Стандрет з Нью­арку, який давніше працював довгі роки при Євангельській Грома­ді в Ошаві. Проп. І. Р.-Ковалевич, пастор Української Злученої Церкви в Торонті, і проп. М. Фесенко, пастор Української Пресві­терської Церкви в Торонті, привітали Громаду в Ошаві з нагоди згаданого свята від своїх Громад. Пастором Євангельської Грома­ди: в Ошаві був тоді проп. І. Яцентій, дуже віддана людина україн­ській євангельській і загально-національній справі (“K.P.”, 13 бе­резня 1942 p., стор. 1)**).

У “K.P.” з 5 червня 1942 р., стор. З, маємо також повідомлен­ня про посвячення нової української пресвітерської церкви в То­ронті. Тут подаю уривки з нього: :— “У неділю, 26 квітня, відбуло­ся посвячення укр. пресв. церкви в Торонті... На вечірнім Богослуженні промовляв проп. П. Крат, що в захоплюючій промові закли­кав братів до більшої праці, і вказав на потребу українських євангеликів узяти на себе всю відповідальність за працю серед нашого народу.

Проп. І. Р.-Ковалевич привітав Громаду від Укр. Злученої Церкви на Ройс Аве. і підкреслив, що УЄРух зможе піднести й ви­зволити наш нарід з його недолі.

Проп. І. Яцентій з Ошави вказав на досягнення УЄРуху за ми­нулий час. Завдання Євангельського Руху, сказав він, не збирати людей до Церкви всіма засобами, бо такі члени покинуть наші Гро­мади так скоро, як ви перестанете їх тішити і їм годити. Мета й завдання Руху проповідувати Христа Розп’ятого і таким чином нести народові визволення з неволі гріха й смерти”. Подані тут думки проп. Яцентія були й залишаться назавжди актуальними при кожній євангельській акції.

*

Тут було згадано про присвячення церковного будинку Укр. Прес. Церкви в Торонті, тому й буде доречно згадати тут і про пастора тієї Церкви — Михайла Фесенка.

Паст. М. Фесенко народився в Краснодарську в Туркестані 1-го грудня 1900 р. Учився в Кубанському Політехнічному Інсти­туті в Краснодарі, а пізніше в Укр. Господарській Академії в Подєбрадах у Чехії. Під час революції в Росії був при війську Ку­банських Козаків. Приїхавши до Америки в 1925 році, вчився в Блумфільдській Семінарії, а закінчив свою богословську науку в Богословській Семінарії при Принстонському Університеті. Руко­положений 1929 р. 1933 року одружився з Юлією Майстрович.

Працював пастором в Укр. Пресв. Церкві в Торонті, яка була зліквідована в кінці 1975 року. Допомагав в обороні прав українських скитальців і новоприбулим іміґрантам до Канади. До­помагав у виданні "Укр. Єв.-Реф. Требника”, “Збірки Пропо­відей” і співаника “Книга Хвали”. Він засновник і редактор жур­налу “Євангельська Правда”. Одну каденцію був модератором Пресвітерії Західнього Торонта. Бував головою, секретарем і кон­тролером УЄО. Останньо надає в Україну чвертьгодинну тижневу євангельську радіопередачу. Має дві дочки Елеонору і Роду. Дру­жина паст. М. Фесенка, дияконіса, завжди брала участь у церков­ній праці свого чоловіка. (І. Пасічник: “Укр. Відділ при Теоло­гічній Семінарії в Блумфільді”, Ремсей, Н.Дж., 1974 p., стор. 99- 101 і “Ukrainians in North America,” Champaign, III., 1975, стор. 77).

**

*

Року 1943 відізвалися різні голоси про потребу скликати всеєвангельський український Конгрес. У тій справі появилася, між іншим, в “K.P.” (12 березня 1943 p., стор. 1, 3 і 8) дуже змістовна стаття проп. М. Фесенка про потребу скликати “Конгрес україн­ських євангеликів усіх віровизнань”. Автор закінчує свою статтю словами: “Конгрес буде український, це значить, що на нього бу­дуть запрошені як повноправні делегати тільки українці, які без­умовно визнають суверенність українського народу на своїх зе­млях і його державні прагнення”.

На здійснення таких плянів не довелося довго чекати. 6-7 черв­ня 1943 року відбувся Собор УСЦерков Канади й США в україн­ській баптистській церкві в Торонті. В “K.P.” з 18 червня 1943 p., стор. 3,5, б і 8 надруковано протокол п.н. “Протокол Собору УСЦерков у Канаді й США”. Згідно з ним у тому Соборі взяли участь не тільки представники всіх українських віровизнань, але й усіх українських земель. Тому Собор був не тільки все-євангельським, але й усе-українським. На голову Собору обрано проп. Іва­на Шакотька, а на секретарів — проп. П. Кіндрата й проп. М. Фе­сенка. На тому Соборі порушено справу видання Св. Письма укра­їнською мовою та євангельського Співаника. Далі йшла справа місійної праці серед українських поселенців у Канаді й США, вихо­вання євангельської молоді в євангельсько-українському дусі, євангельської преси й співпраці між окремими українськими єван­гельськими віровизнаннями. Собор одноголосно вибрав до складу Виконавчого Комітету таких осіб: Проп. П. Кіндрат — голова (Баптистська Церква), проп. І. Р.-Ковалевич — заступник голови (Злучена Церкви), проп. JI. Стандрет — заступник голови (Пресвітерська Церква в США), проп. І. Шакотько — скарбник (“Бап­тистська Церква), проп. М. Фесенко — писар (Пресвітерська Церква Канади).

У резолюції Собору говориться, між іншим: “Український Все-Євангельський Собор цілком солідаризується із засадами Ко­мітету Українців Канади щодо виконання громадянських обов’яз­ків українців у Канаді в теперішній боротьбі Брітанської Імперії за свободу та демократію. Собор приєднується до голосу Конгре­су в його домаганнях, щоб по перемозі в цій війні Союзних Дер­жав Український Нарід в Европі здобув повну суверенність в його етнографічних межах згідно із засадами Атлантійського Чартеру”. Треба вважати, що те, про що говориться в цій резолюції, було головною причиною скликання повищого Собору.

Зразу по закінченні Другої Світової Війни постала справа дальшого майбутнього багатьох українців, які з політичних моти­вів не бажали вертатися з Німеччини під советську окупацію. їм загрожувала примусова репатріяція, а в слід за тим фізичне вини­щення червоною Москвою. В обороні загрожених на німецькому терені українців стала українська еміграція Канади й США, а в тому й члени та прихильники УЄРРуху на північно-американсько­му континенті. В “K.P.” із 7 вересня 1945 p., стор. 4, пишеться, що “Собор Українських Євангельських Церков подав прохання до Канадського й Американського Урядів у справі репатріяції полі­тичних емігрантів з українських земель. Собор обстоював їхнє пра­во на перебування в різних країнах Европи, та просив зупинити примусову депортацію втікачів”. УЄО докладало всіх можливих заходів, щоб допомогти загроженим примусовою репатріяцією но­вим українським емігрантам вирватися з таборів для переміщених осіб у Німеччині та переїхати здебільшого до Канади й США. У “K.P.” з 1 листопада 1946 p., стор. 1, надруковано багатомовну вістку: “Суперінтендент В. Кузів виїхав до Европи”. В ній пи­шеться: “Заходи УЄО дійшли того, що Світова Церковна Рада вислала до Европи своїм відпоручником на Німеччину Суперінтендента УЄРЦеркви на Україні — В. Кузіва. В Европі він має зав­дання організувати в Церкву розсіяних на скитальщині наших пас­тирів та вірних, а також взагалі допомагати українським скитальцям заступництвом, порадами, матеріяльно та висиланням їх до Америки”.

У даному випадку треба підкреслити, що паст. В. Кузів пома­гав усім українцям без різниці віровизнання. Він відвідував у Ні­меччині табори, де проживали українці, заступався за них го­ловно перед американськими чинниками та старався захищати їх перед маревом примусової депортації “на родіну”. Поруч із тим члени УЄРуху в Канаді й Америці збирали гроші, щоб допомагати нашим скитальцям та організувати акцію переселювання українців з Німеччини до Канади й CILIA. Діяльність УЄРРуху в Канаді і США в перших роках по закінченні Другої Світової Війни відбу­валася у великій мірі допомоговою акцією на користь нової укра­їнської еміграції, яка перебувала по переселенчих таборах у Ні­меччині та чекала на можливості переїхати за океан.

За кілька років назбиралося досить різних справ, які вимагали полагодження. Тут і там було чути голоси від активних членів і діячів Руху про потребу відбути Собор. У “K.P.” з 17 травня 1946 року, стор. 8, появився заклик “До УЄГромад Канади й США”: Його підписав Комітет Скликання Собору М. Козак, Л. Стандрет,

І. Яцентій. В цьому заклику повідомлялося євангельські Громади, що від 29 травня до 2 червня 1946 року відбудеться в Ошаві Со­бор Представників УЄЦерков Канади й США. У заклику пода­ється ось такі важливі справи програми Собору: 1. Допомога євангеликам скитальцям в Европі. 2. Пожвавлення євангельської місій­ної праці в Канаді й США. 3. Справа євангельської преси й літе­ратури. 4. Запрошення бездільних проповідників до місійної праці.

5.     Підготовування нових кандидатів на проповідників. 6. Справа влаштування власної євангельської друкарні. 7. Спровадження до Канади й США місіонерів-проповідників і студентів-богословів, що перебували на скитальщині. 8. Становище й ставлення Руху до інших українських організацій і установ у Канаді й США. Заклик стверджує, що найважливіше завдання Руху євангелізація україн­ського народу.

У “K.P.” (26 липня 1946 p., стор. 1) подано коротку вістку про відбуття Собору УЄО в Ошаві від 29-31 травня 1946 року, на якому вибрано Управу в складі: голова — проп. В. Кузів, заст. го­лови — проп. Л. Бучак, перший секретар — проп. П. Крат, дру­гий секретар — проп. І. Р.-Ковалевич. Радні брати: Й. Семенюк,

С. Салмерс, М. Козак і М. Савицький. Звіт із Собору надруковано в “K.P.” з 2 серпня 1946 року і дальших числах. Зі звіту довідує­мося, що до головних справ 'програми Собору належала справа перевидання Біблії П. Куліша, справоздання проп. Л. Бучака про становище УЄРуху в умовах підсовєтської дійсносте та справа допомоги нашим скитальцям, найперше евангеликам, а тоді по можливості всім українцям.

Характеристичною ціхою церковного й національного життя УЄРРуху в Канаді й США було, між іншим, те, що його Собори й З’їзди були тими головними духовними вогнищами, довкола яких скупчувалися важливіші задуми й головна акція діячів Руху. Після цього делегати роз’їжджалися і декотрі з них поринали зразу в життя й атмосферу своїх місцевих церковних Громад і їхніх по­треб, не маючи часу, або спромоги, доглядати як слід справу здій­снення ухвалених на Соборах і З’їздах постанов.

У “K.P.” з 29 листопада 1946 року, стор. 1-2, маємо заклик — “Слово до Українських Євангельських Християн Реформованого Віровизнання в Канаді та США від Головної Управи УЄО”. У тому заклику подається найголовніші етапи розвитку українського ре­формованого евангелизму в Північній Америці й у Західній Укра­їні. Далі стверджується, що окупація Західньої України больше­виками зупинила той Рух. Далі повідомляється, що “Український Євангельський Допомоговий Комітет" з осідком у Ньюарку, як скла­дова частина УЄО, вже зібрав більшу суму грошей та матеріялів на допомогу скитальцям, головно реформованого віровизнання. Тепер заходами УЄО до Европи виїхав паст. В. Кузів, щоб нести нашим скитальцям допомогу та відновити між ними нашу Рефор­мовану Церкву”.

Щодо діяльности УЄО за останні роки, у згаданому заклику пишеться: “У Канаді та США за останніх десять літ, а особливо за час Другої Світової Війни, УЄО не може похвалитися великими здобутками. Але тому застоєві прийшов кінець, коли на домагання наших чільніших братів, Об’єднання відбуло свій З’їзд в Ошаві від

29    травня до 2 червня 1946 року. Там ухвалено звернутися із за­кликом до всіх укр. пасторів та членів відновити свою приналеж­ність до УЄО. Крім того, взявши під увагу, що, як показує канад­ська державна статистика, у цій нашій Домінії 25 000 українців подали свою церковну приналежність, як протестанти. З’їзд ухва­лив звернутися до них із закликом, щоб і вони стали членами на­шого Об’єднання без різниці, чи вони належать до котрої-небудь церковної організації, чи ні... Отож, дорогі Брати та Сестри, Укра­їнські Євангелики в Канаді та США, до Вас звернене Слово: Обіз­віться! Відновіть своє членство, або прилучіться до -нас, як нові члени. Господь кличе нас на велике діло! На діло рятувати душі українського народу тут і в Европі! На діло просвіти наших лю­дей Словом Божим! На діло рятувати наших скитальців по чужинах! На діло визволити нашу Неньку-Україну! На діло рятувати наших людей, загнаних на каторгу в північні азійські пустелі! З нами Євангелія Христова, — нею переможемо! Слава Україні!”

Цей заклик підписали: Л. Бучак — голова, М. Козак -— скарб­ник, П. Крат та І. Р.-Ковалевич -— писарі. Підпису В. Кузіва не було, бо він виїхав був до Европи. У зв’язку з тим появилася у “K.P.” з 1 листопада 1946 року, стор. 1, підписана ним “Заява”: “Тому, що я виїжджаю при кінці жовтня до Европи на довший час у зв’язку з нашим Євангельським Рухом, я змушений цим самим зректися уряду Голови УЄО, а також в Укр. Єв. Допомоговому Комітеті”. Його заступив паст. Л. Бучак. Цей заклик — то доку­мент свого часу, тобто більш-менш границя між давнішими фаза­ми розвитку УЄРуху, що їх замикає остаточно Друга Світова Вій­на, та новітнім періодом, уже після цієї війни.

Під кінець сорокових років почали приїжджати з Европи до Північної Америки деякі українські євангелики, а в тому й ви­значніші євангельські діячі. Вернувся тоді із совєтської тюрми до Канади в 1946 року паст. Лев Бучак, який жив кільканадцять ро­ків у Західній Україні, головно у Львові, провадячи євангелізаційну акцію серед нашого народу. Приїхавши до Канади, паст. Бучак причинився в короткому часі до організації Укр. Пресв. Громади в Гамільтоні, Онт. (“K.P.”, 25 липня 1947 p., стор. 2).

*

Про особливо заслужену, цікаву й поважну особу паст. Лева Бучака можна більше довідатися з некрологу, поміщеного в “Єв. Ранку”, ч. 965 з 1963 р. Народився він 2 квітня 1890 р. в селі На­гарах Грицовецьких, Збаразького повіту, в Галичині. Прибув до Америки 1909 року. Спочатку працював на фабриці. Згодом всту­пив на богословській відділ до Блумфільдської Колегії, а закінчив свою науку в Західній Богословській Семінарії в Пітсбурґу 1921 р. Від 1926 року працював зі своєю дружиною в УЄРЦеркві в Захід­ній Україні. Вернувся до Америки 1946 року після 7-місячного ув’язнення в советах у Львові, з якого він, можна сказати, вряту­вався чудом. Того самого року він розпочав єв.-реф. працю в Гамільтоні, Онт., і навіть там побудував церковний будинок. Помер 27 липня 1963 р. На жаль, коли наступник покійного — паст. В. Кучер — був перенесений із Гамільтону до Ошави, Онт., провід Пресвітерської Церкви в Канаді припинив українську реформова­ну працю в Гамільтоні, а церковний будинок продав на нецерковні потреби.

Не менше заслужена й шанована була дружина паст. Л. Бучака — Марія, з дому Корецьких, яка була дияконісою. Народи­лася 9 серпня 1892 року в м. Миколаєві над Дністром. Вона по­мерла 18-го вересня 1970 р. в Гамільтоні. Вони обоє поховані на Вудланд цвинтарі в Гамільтоні біля своєї єдиної дочки Дарії, яка померла в молодих роках. Про покійну М. Бучакову докладніше пишеться в “Єв. Ранку”, ч. 1051-1053 з 1970 року, стор. 12. У своє­му посмертному заповіті дияконка М. Бучак записала 2 000 доля­рів на працю УЄО. Їхнє життя й праця були надзвичайні, сповнені героїчною посвятою і ревністю в службі Богові та своїм ближнім.

Про паст. Л. Бучака Президія Відділу Комітету Українців Ка­нади в Гамільтоні до його дружини написала: “Зо смертю Вашого мужа українське громадянство втратило одного з кращих синів свого народу”. (“Є.Р.”, ч. 969, стор. 16 із 1964 року).

**

*

У “K.P.” з 25 липня 1947 p., стор. 1, є повідомлення про при­їзд до США паст. Володимира Боровського з дружиною й трьома дітьми, який поселився в Детройті, Міш., де проживав його шваґер

В.  Бура, український баптистський проповідник.

22-                25 серпня 1947 р. відбувся в Торонті, Онт., Собор УЄО. Головою Собору був проп. І. Бодруґ, його заступником — проп. 1. Р.-Ковалевич, а секретарями — проповідники Л. Стандрет та П. Крат. Собор радив над змінами в статуті УЄО, над поширенням діяльности УЄО, над справою допомоги для скитальців і їхнього переселення. Обрано нову Управу в складі: голова — І. Яцентій, перший заступник — І. Р.-Ковалевич, він також організатор на Західню Канаду; другий заступник — С. Салмерс, третій заст. на США — Д. Галенда, головний писар — Л. Бучак, його зуступник

—     Д. Червінський, закордонний писар — В. Боровський, скарбник

—     М. Козак, його заступник — М. Савицький, головний організа­тор — П. Крат, організатор на С1ІІА — Л. Стандрет. Крім того вибрано радних з різних місцевостей.

З   вищеподаних членів Головної Управи УЄО Собор призначив 7 осіб до Виконавчого Відділу Головної Управи УЄО: І. Яцентія,

С. Салмерса, Л. Бучака, Д. Червінського, М. Козака, М. Савицького та П. Крата. Тим разом, як ніколи перед тим, Головна Управа складалася з багатьох членів. Можливо для того, щоб втягнути до активної праці, для оживлення Руху, більший гурт людей. Ухва­лено резолюції в справі приспішення допущення до Канади скитальців, охорони Канади перед п’яти-колонниками та закордон­ним шпигунством, щоб Об’єднанні Нації вглянули у війну між Українською Повстанчою Армією та СССР та своїм авторитетом припинили те кровопролиття. Зокрема ухвалено подати звернення до “Всесвітнього Християнства, щоб прокинулось та подало свій голос проти нелюдських вчинків радянського уряду та оголосило день молитви за мучеників в СРСР...”

До більш помітних подій за того часу належить зміна редак­тора “К. Ранку”. Новим редактором став паст. І. Р.-Ковалевич (“K.P.”, З і 17 жовтня 1947 p.). А 9-го листопада 1948 року по­вернув з Европи В. Кузів (“K.P.”, 26 листопада 1948 p., стор. 1), закінчивши свою місію, як представник Світової Ради Церков у Женеві. З приїздом В. Кузіва була пов’язана справа скликання чергового Собору УЄО, заплянованого на час 3-6 грудня 1948 p., в українській пресвітерській церкві в Ошаві. У зв’язку з тим по­явилася в “K.P.” з 12 листопада 1948 p., стор. З, “Відозва в справі Собору УЄО”. У ній, між іншим, говориться: —

“Цей Собор мав відбутися ще в червні, одначе з важливих причин його відрочено до грудня. Одна з причин та, що наприкінці листопада сподіваємося повороту паст. В. Кузіва з Европи, де він працював серед українських скитальців. Тим хотіли ми вможли­вити йому взяти участь у нарадах Собору та поділитися з учасни­ками Собору своїми враженнями й відомостями з праці. Також очікували приїзду декого із старокраєвих братів проповідників. Трьох із них — проп. Д-р Михайло Яремко, студент А. Заборовець і письменник М. Подворняк (баптист) — щойно приїхали й будуть на Соборі”.

У “K.P.” з 24 грудня 1948 року, стор. З, маємо доволі коротке звідомлення з відбутих нарад Собору. Подано тільки звіт В. Ку­зіва та звіти паст. М. Яремка й А. Заборовця, які пережили перед­воєнний і воєнний жах на Рідних Землях, а тоді й невеселий час на скитальщині. На Соборі вибрано нову Управу УЄО в такому складі: В. Кузів — почесний голова, Л. Стандрет -— голова, В. Боровський — заступник голови, 1. Яцентій — протокольний сек­ретар, Микола Николишин — фін. секретар, С. Салмерт — скарб­ник. Організатори: Л. Бучак — на Східню Канаду, Д-р Є. Юстас

—     на Західню Канаду, В. Боровський — на США. Контрольна Ко­місія: Д. Червінський, Павло Сич, сестра М. Котик. Редакційний Комітет: “Євангельської Правди” й “Віри й Науки” — А. Заборовець, Л. Стандрет, В. Боровський і І. Яцентій. Адміністратор видавництва М. Фесенко.

З багатьох постанов цитуємо тільки дванадцяту резолюцію: “Вітаємо вияв щирого простування майже всієї української полі­тичної еміграції в Европі до об’єднання, а конкретний вислід цьо­го — Українську Національну Раду з її Виконавчим Органом. Такий вислід уважаємо за реальний підхід у боротьбі за україн­ську державність, а з огляду на умови, в яких Українському Наро­дові на рідних землях доводиться тепер жити й боротися, УНРада становитиме політичний речник Українського Народу. Закликаємо українських євангеликів допомогти в творенні Національного Фонду, потрібного на працю вищезгаданого Виконавчого Органу”. Тією резолюцією українські євангелики з-під стягу УЄО виявили себе як національно свідомий і політично вироблений елемент (“К. Ранок”, 15 березня 1949 p., стор. 2).

Треба визнати, що із сторінок “К. Ранку” завжди віяло ду­хом патріотизму й національної свідомости, навіть ще з тих часів, коли вживано терміни — “русин” і “руський”! А після Першої, а вже тим більше після Другої Світової Війни скріпилося й політич­не вироблення в рядах членства Руху, а найперше в його провід­них діячів.

Свіжий приплив української крови з Европи — зі скитальчих таборів, — скріпив чисельно й духово нашу заокеанську емігра­цію, а в тому й наш УЄРух. Зразу з приїздом до Північної Америки проп. В. Боровського почали появлятися його статті в “К. Ранку”, а він сам зразу включився в передові ряди діячів Руху. Більш-менш те саме стосується й до інших наших євангельських діячів з Европи. Українська людина європейського формату доповнила церковно-громадський актив нашої еміграції взагалі, а в тому й УЄРуху. У зв’язку з тим не зайво буде подати до відома “Опо­вістку”, поміщену в “K.P.” з 8 серпня 1947 p., стор. 1: —“Щойно прибув з Европи до Америки В. Боровський. Він просить усіх тих братів та сестер у Північній Америці, що мають колишні, ще з України українські євангельські видання, як: “Віра і Наука”, “Українська Реформація”, “Сіяч”, “Стяг” і “Новий Світ” — пові­домити його та подати йому, які саме числа і з яких років маєте...” Отже, проп. В. Боровський зразу по своєму приїзді сюди почав ду­мати про створення архівного фонду УЄРРуху на нових місцях по­селення. Це мало б бути пам’ятником проробленої праці перших піонерів і дальших діячів УЄРРуху, як на Рідних Землях, так і на нових місцях поселення. Дослідник, який тепер пише історію того Руху, не може промовчати того факту. Очевидно, УЄРРух у Пів­нічній Америці видав із себе таких 'провідних своїх діячів, як: І. Бодруґ, В. Кузів, 3. Бичинський, В. Купчинський, А. Максимчук, П. Крат, І. Р.-Ковалевич, І. Яцентій, Л. Бучак та багато інших, які залишили незатерті сліди в історії того Руху. Новоприбулі ді­ячі з Рідних Земель після Другої Світової Війни прийшли на про­топтані вже стежки. Ті стежки покриті потом важких зусиль та осяяні ідеалізмом і жертвеністю духовних каменярів, які лупали українську скелю темноти й забобонів та промощували шлях май­бутнім поколінням українського євангельського християнства до релігійного поступу як на еміграції, так і на Рідних Землях.

Свіжий доплив реформаційних діячів доповнив і збагатив ря­ди того Руху та спричинився до його зміцнення. Це стало важ­ливою подією, бо в наслідок невблаганих біологічних законів піо­нери й старші діячі почали відходити у вічність. 10 липня 1947 р. помер проповідник Зенон О. Бичинський на 67-ому році життя. Того самого року відійшов також проп. Єфрем Періг (“K.P.”, 22 серпня 1947 p., стор. 2). 6 березня 1948 р. помер проп. Злученої Церкви Канади — М. П. Березинський (“K.P.”, 19 березня 1948 p., стор. 2). 22 жовтня 1949 р. помер проп. Гавриїл Тимчук (“K.P.”, 1 листопада 1949 p., стор. 5).

*

Тут буде добре згадати дещо про померлих пасторів 3. Бичинського і М. П. Березинського.

Паст. Зенон Бичинський народився в с. Урмані, пов. Бережани, в Галичині 8 грудня 1880 р. В Бережанах він скінчив гімназію і кілька років учився на філософічному факультеті Львівського Уні­верситету. До Америки приїхав 1904 р. Тут він якийсь час працю­вав у редакції часопису “Свобода”.

Згодом пішов на богословську науку. Учився в Пресвітерській Семінарії в Пітобурґу, а потім у Манітобській Колегії у Вінніпегу, де він і був рукоположений на пастора. Поза церковною працею він якийсь час був редактором українського євангельського часо­пису “Союз” у Пітсбурґу, а згодом “Канадійського Фармера” і “Канадійського Ранку”.

Він написав кілька книжок: “Іван Гус”, “Мартин Лютер”, ‘'Історія Пророків”, “Історія й суть протестантизму”, “Історія Ка­нади” з передмовою канадського міністра Ч. В. Ґордона та пере­клав з англійської на українську мову книжку “Бен Гур”. При його співпраці Українське Євангельське Видавниче Товариство в Кана­ді видало збірку брошурок на релігійно-освітні теми. їхніми авто­рами були П. Боднар, Йосиф Візнюк, І. Р.-Ковалевич, Терентій Ганночко (Україненко), Іван Кудринецький (Григораш) та М. П. Березинський (Ясенівський).

Він і його дружина багато помогли Д-рові А. Дж. Гонтерові при його перекладі поетичних творів Т. Шевченка на англійську мову.

Паст. 3. Бичинський залишив невидруковані свої оповідання з життя українських поселенців у Канаді “Ключ журавлів”. Перед смертю він працював над своїми споминами, але доля їхня неві­дома.

Він працював кілька років на церковному полі в Канорщині, Канада.

У роках 1928-1930 працював в УЄРЦеркві в Галичині з осід­ком у Львові, де видавав місячник “Українська Реформація”.

Писав популярні оповідання з життя українських емігрантів, їх можна б назбирати з один томик. Є також видана 1908 р. його п’єса “В Старім і Новім Краю”.

Він помістив низку оповідань з життя “штундистів” і духобо­рів у Канаді в роках 1904-1911 у “Літературно-Науковому Вістнику”, що виходив у Львові. Він їх підписував псевдонімом “Анин” або “Ганин” від імени своєї дружини Анни.

Потрапивши в конфлікт із проводом Пресвітерської Церкви в Америці, як треба припускати, щодо мети й методи церковної пра­ці в Західній Україні, він 'повернувся 1930 року, майже без засобів до життя, з Галичини до Америки. Він не був усунений цією Церк­вою з праці, але сам уступив і виступив із числа духовенства цієї Церкви. На цьому скінчилася його церковна праця.

В Америці він осівся в м. Анн Арбор, Мишиґан, і працював у бібліотеці тамошнього славного університету, де його два сини й три дочки закінчили свою науку з відзначеннями, і всі мають тепер докторати.

Його дружина малярка й авторка англомовних оповідань; вона походила з закарпатського роду Курилів, а родилася в Лейтсвил, Пенсильванія, 1883 р. Вона належала до піонерок організації укра­їнського жіноцтва в Америці.

Паст. 3. Бичинський помер 19-го червня 1947 р. і похований на цвинтарі Форест Гілс в Анн Арбор. (“К.Р.”, ч. 635 з 1947 року, стор. 2).

Інж. В. Яровенко, який мав нагоду ближче пізнати паст. 3. Би­чинського під час його перебування в роках 1928-1930 у Львові, так характеризує цього українського євангельського піонера й ді­яча, написавши про нього наступне:

“Як сьогодні, я бачу постать 3. Бичинського... Чую спокійні слова, що просякають до глибин душі й творять незрозумілі речі зрозумілими. Слова, що наповнюють серце й розум ясним, світлим змістом, падуть у тишу заслуханої залі, а мені здається, що це говориться тільки про мене. Слухаю, щоб нічого не пропустити, а на душі стає так радісно, що аж соромно сказати. Сльози самі на­пливають до очей. У цій хвилині мені дуже бажається щось до­брого комусь сказати і зробити. Думка про добрість Бога і любов до людей розбудилась і заворушилась. Прийшли питання й відпо­віді на них... Хто ж таки є добра людина? Це той, що все своє життя робить добро. А хто ж це може робити? Хіба тільки люди Божі й вибрані Божі післанці...

Проповідь, що її виголошував і практикував паст. Бичинський, була не про зло людей, яке ми кругом бачимо, але про милосердя й доброту великого Бога, Який любить людей, любить оцей, людь­ми забутий, обкрадений, поневолений, гноблений, український на­род, і вона була цілющим ліком на хворі і зранені серця. Вона підносила людей знесилених розпукою й ярмом невдач, і зроджу­вала в них думки й шляхи до волі, до світла, до успішного, твор­чого, переможного й вічного життя...

Автор цих рядків обмежується тільки до виразу признання, подиву й пошани для того, що про нього не тільки свої, а часто й чужинці й не протестанти говорили й писали, як про людину кришталевого характеру, невтомної енергії й золотого серця”. (“Є.Р.”, ч. 951 з 1962 p., стор. 5).

Згаданий передніше конфлікт, в який був потрапив паст. 3. Бичинський, постав через роздвоєння УЄРРуху в Західній Україні. Жертвою цієї ситуації впав паст. 3. Бичинський, подібно до того, як колись через нього самого також тяжко потерпів у Канаді і паст. І. Бодруґ. Про все це ще буде докладніше сказане в п’ятій частині цієї нашої праці.

Проп. Максим Попович Березинський народився 26 вересня 1878 р. в с. Ясенові, повіт Броди, в Галичині. У Бродах він закінчив гімназію, а у Львові університет. У 1906 р. він приїхав до Нью Йорку, а роком далі переїхав до Вінніпегу. Зустрівшись із церков­но-реформаційним рухом паст. І. Бодруґа, він вступив до бого­словського відділу Манітобської Колегії. Скінчивши в ній науку, він був рукоположений на проповідника. Працював 40 років на церковній ниві між своїм народом у Манітобі: в Ґімлі, Стюарт Бурн, Вайта, Фишинг Рівер, Валей Рівер, Давфин, Сифтон, Ленард, Інґліс, Росбурн, а також в Інсінгер, Саск., у Веґревил, Альберта, і Форт Віліям, Онт.

Його статті і розвідки часто друкувалися в “K.P.”, а останні 7 років свого життя він редагував “К. Ранок”. Його заходами засновано “Укр. Єв. Видавниче Т-во в Канаді”. Він також пере­кладав поважні твори англійських та інших учених на українську мову. Якихось 15 більших чи менших його брошур з’явилося дру­ком. Він опрацював “Українсько-Англійський Словар” на 16.000 слів. Цей Словар, як і деякі інші його праці, виходили під прибра­ним прізвищем “Ясенівський” — від назви місця його народження. Його Словар, як і його “Українсько-Англійський Листівник” видав Ф. Доячек, видавець “Канадійського Фармера” у Вінніпегу.

Помер паст. М. П. Березинський 6 березня 1948 р. Його похо­вано на Сейнт Джеймс цвинтарі у Вінніпегу. Його дружина Соло­мія походила з дому Лучковичів. її брат Михайло Лучкович був першим послом українського роду в Канадському Парляменті в Оттаві. Сини й дочки Березинських звалися Богдан, Дмитро, Яро­слав, Ярина і Галя. (“K.P.”, ч. 650 з 1948 p., стор. 2).

*

Ми маємо коротке повідомлення про Собор УЄО (“К.Р.”, 15 жовтня 1950 p., стор. 3) 30-го вересня й 1-го жовтня 1950 р. Від­бувся він у приміщенні Укр. Пресв. Церкви в Гамільтоні, Онт., в якому брали участь представники УЄГромад з майже всіх більших осередків у США і Східній Канаді, як: Гартфорд, Пітсбурґ, Клівлянд, Детройт, Монтреаль, Гамільтон, Торонто й Ошава. Не було представників із Ньюарку, Нью Йорку й Західньої Канади. З про­повідників були присутні: Т. Галенда, Д. Галенда, Й. Валентійчук, В. Боровський, В. Ломей, Л. Бучак, Т. Ферлей, Д-р С. Сас, Л. Стандрет, М. Фесенко й І. Яцентій. На Соборі були репрезентовані чотири віровизнання: Пресвітерська Церква, Злучена Церква, не­залежні евангелики й лютерани. Головою Собору був паст. М. Фе­сенко, а секретарем — паст. В. Боровський. У рамцях Собору від­булося Богослужения, проповіді, спільний обід і концерт. До Го­ловної Управи УЄО були вибрані: Л. Бучак — голова, В. Боров­ський — заступник, І. Яцентій — секретар, С. Салмерс — скарб­ник, М. Николишин — член. Контрольна Комісія — Д. Галенда, Й. Валентійчук і Л. Стандрет.

У порівнянні з попереднім Собором, про який ми щойно писа­ли, черговий Собор, що відбувся 29 серпня до 1 вересня 1952 р. в Торонті в українській пресвітерській церкві під проводом паст. М. Фесенка та при участі делегатів і гостей, пройшов у діловій атмосфері. На ньому вибрано нову Головну Управу УЄО в складі: проп. М. Фесенко — голова, проп. Л. Стандрет — секретар, С. Салмерс — скарбник, проп. І. Р.-Ковалевич — заступник голови на Зах. Канаду, проп. В. Боровський — заст. голови на США. Присутній на Єоборі проп. В. Кузів — голова Ревізійної Комісії для Перекладу Св. Письма, звітував про працю цієї Комісії. Проп. Л. Бучак реферував справу місійної й допомогової акції серед українських залишенців у Західній Европі. Проп. І. Р.-Ковалевич говорив про 50-літній ювілей УЄРРуху в Канаді й США та підда­вав думку, щоб з нагоди того ювілею УЄО видало укр. єванг. Юві­лейний Збірник.

Собор присвятив також увагу організаційним справам свого жіноцтва. Лідія Шульга виголосила доповідь на тему “Роля жі­ноцтва в місійній праці УЄЦеркви”. Після дискусії над доповіддю ухвалено створити Жіночий Ініціятивний Комітет при УЄО. До нього ввійшли такі пані: Л. Шульга, М. Бучак, Ю. Фесенко, М. Яцента, П. Котик, А. Стандрет і О. Боровська. Останнього дня Со­бору паст. В. Кузів порушив справу про потребу укр. єванг. архіву та відповідного для того приміщення. Присутній на Соборі проф. І. Флоринський піддав думку, щоб це був не тільки архів, а “Історич­на Секція УЄО”. Запляновано примістити загальну Історичну Сек­цію УЄО при Українській Пресвітерській Церкві в Ірвінґтоні,

Н.Дж., а паст. В. Кузів мав стати її директором. Паст. В. Боров­ський реферував справу укр. єванг. літератури. У звіті Собору пи­шеться, між іншим: — “Ухвалено, щоб УЄО подбало про те, щоб виготувати й видати історію УЄРуху в Канаді і США з тим, щоб окремі люди написали історії місцевих Громад і передали матеріял Головній Управі УЄО для остаточного опрацювання і видан­ня”. Так пляновано ще 1952 року! Та до здійснення тієї справи прийшло тільки по 13 роках. Звіт Собору надруковано в “K.P.” 1 і 15 листопада 1952 р.

Звіт наступного Собору УЄО, що відбувся 17-19 липня 1953 року в укр. пресвітерській церкві в Ошаві загально не дає нічого особливого. На увагу заслуговує тільки звіт паст. І. Р.-Ковалевича з діяльности на Заході Канади. Одним з його досягнень було те, що УЄО прийнято в члени КУК на четвертому його Конгресі, що відбувся 8-10 липня 1953 року у Вінніпегу. На Соборі ухвалено далі провадити заходи в справі приєднування до УЄО тих україн­ських євангельських віровизнань, які перебувають іще поза орга­нізаційними рамцями УЄО, і з якими можна співпрацювати. Через відсутність на Соборі голови Ревізійної Комісії в справах пере­кладу Св. Письма, паст. В. Кузіва, цю справу залишено до дальшо­го Собору. Паст. В. Боровський поінформував учасників Собору про допомогову акцію Методистської Церкви в США щодо переселювання наших людей до США та про матеріяльну допомогу но­воприбулим на місцях. Про це подбав український методистський пастор Богдан Тарнавський. Собор узяв це до уваги та ухвалив написати лист з подякою від УЄО проводові Методистської Церкви в США. Далі Собор ухвалив подати заклик в українській та англо­мовній пресі до євангеликів українського походження, які нале­жать до чужих Церков, щоб цим зацікавити їх організованим українським евангелизмом. Останньою ухвалою Собору було те, що черговий Собор УЄО має відбутися у червні 1954 року у Він­ніпегу. На пропозицію 'проп. І. Яцентія Головну Управу УЄО перевибрано в повному складі такою, як її було вибрано минулого року.

Подаємо тут деякі ухвалені на Соборі резолюції, які заслу­говують на особливу увагу:

1.        До Його Ексцеленції Пана Президента А. Лівицького. Со­бор УЄО, що саме тепер відбувається в українській пресвітерській церкві в Ошаві, Канада, щиро вітає Вас. Ми молимося, щоб Бог дав Вам і членам Виконавчого Органу сили й успіху у Вашій праці і боротьбі за Самостійну Соборну Українську Державу.

2.        До Високодостойного Пана І. П. Багряного, Голови Укра­їнської Національної Ради. Собор УЄО шле Вам і Національній Ра­ді сердечні побажання благословення Божого у Вашій праці на добро Рідного Краю. Ми молимося, щоб Сам Господь наблизив час визволення України з-під чужинецького ярма.

3.       Собор УЄО приєднується до всеукраїнського протесту про­ти свідомого вимордовання голодом мільйонів українців у 1932-33 роках московсько-комуністичним режимом в Україні та домага­ється від ОН та урядів демократичних держав, а в тому США та Канади, дослідити цей страшний злочин та приспішити ухвалу Об’єднаним Націям міжнароднього закону проти геноциду. Собор УЄО просить ОН та уряди демократичних держав посилити акцію в дослідженні поліційної системи в Совєтському Союзі, що зовсім обмежує релігійно-політичну свободу людини та народів, і пере­слідує їх жорстоко тюрмами, розстрілами та висилкою до концен­траційних таборів примусової праці. Це обов’язок культурного людства — рішуче засудити це варварське насилля над людиною

20-            го століття.

Остання, сьома резолюція така: Собор УЄО схвалює акцію де­легації УЄО на Четвертому Конгресі Українців Канади у Вінніпегу 8-10 липня 1953 року та доручає своїм членам брати активну участь у праці КУК. Делегатами від УЄО на цьому Конгресі були пастори І. Р.-Ковалевич, І. Яцентій і JI. Стандрет.

Згадані повище резолюції вказують, що УЄО на канадському ґрунті включилося в громадську працю та доручає своєму член­ству активізуватися на тому полі. (“K.P.”, 1 вересня 1953 p., стор.

4-5).

Не зайво буде згадати, що УЄГромада у Вінніпегу святкувала 1 листопада 1953 року 50-літній Ювілей свого існування. Це була перша організована Громада 1903 року в Канаді. У цій Громаді за 50 років її існування працювали такі проповідники: І. Бодруґ — ЇЇ основник, Михайло Бачинський, Д. Яремій, І. Зазуляк, Ю. Попіль, М. Ґлова, І. Коцан, Є. Періг, Ґ. В. Кацунов і І. Юстас. Під час святкування згаданого ювілею присутнім був також проп. І. Р.-Ко­валевич, як редактор “К. Ранку” та заступник голови УЄО. Він склав привіт від УЄО, редакції “К. Ранку” та від Світозара Драгоманова, сина М. Драгоманова. (“K.P.”, 1 грудня 1953 року).

*

Тут треба трохи докладніше написати про згаданого тількищо Дмитра Яремія, який був якийсь час священиком НПЦеркви в Канаді.

Дмитро Яремій народився 3 жовтня 1875 року в с. Горошова, повіт Борщів, у Галичині. До Канади приїхав зі своїми батьками 1899 року, і вони поселилися в околиці Росбурн, Ман. У 1903 році він одружився з Розалією Ґнойовою. Спочатку пережив дуже тяж­кі часи, ходив пішки по різних роботах, аж поки осівся на власно­му господарстві.

Брав жваву участь у громадському й культурному житті. Між іншим, він був організатаром Укр. Народного Дому в Росбурні. Передплачував майже всі укр. часописи, що виходили в Канаді, крім комуністичних. “К. Ранок” передплачував від першого числа. Був членом Бурси Петра Могили в Саскатуні. В його хаті знахо-

іире прийняття всі без різниці релігійних чи політичних ,_в. Особисто він належав до Української Євангельської Гро­мади, що останньо належала до Злученої Церкви Канади, та був членом УЄО. Свою освіту здобув самотужки через читання і прак­тичну участь у церковному і суспільному житті, чим здобув поша­ну серед своїх і чужих.

Д. Яремій помер 5 листопада 1965 року. Він мав 2 синів і 5 доньок. Його син Василь був лікарем у Торонті, а його внук Да­нило, син Д-ра Василя, викладає психологію в університеті. (“Є.Р.”, ч. 993 з 1966 p., стор. 19).

*

У 1952 році відійшли у вічність дві дуже активні й цікаві постаті. 2-го червня 1952 р. помер пастор І. Бодруґ — основник Незалежної Православної Церкви. А 25-го грудня того самого ро­ку не стало між живими заслуженого діяча УЄРуху — паст. П. Крата. Два піонери цього Руху, які вложили стільки праці в його розвиток.

*

Паст. Іван Бодруґ-Березовський народився 7 квітня 1874 р. в с. Березові Вижньому на Гуцульщині і помер 2 червня 1952 р. в Нью Йорку. Він належав до перших українських поселенців у Канаді, куди приїхав 1 травня 1897 р. Він також належав до пер­ших українських євангельських піонерів у Північній Америці, як і до перших тут визначних діячів на українській та народній ниві.

Учительську освіту здобув в учительській семінарії в Станиславові в Галичині, а в Канаді скінчив богословський відділ у Ма­нітобській Колеґії( куди він вступив 1898 року.

Він був першим українським учителем у Канаді та організу­вав спочатку школи для українських дітей в околицях Давфину й Етельберту в Манітобі, де був на початках учителем у роках 1901- 1903, а 1905 року організував 36 шкіл для українських поселенців у Саскачевані. Був перекладачем при Канадському Еміграційному Уряді, душпастирем, автором першого українсько-англійського підручника та словника, автором драми “Убійник” та оповідання з гуцульського життя з часів Довбуша — “Худан”. Переклав на українську мову книжку Івана Буньяна “Путь Паломника”, “Треб­ника Англіканської Церкви”, як також поважну частину пісень до співаника “Книга Хвали”. Був основником часопису “Канадійський Фармер” (1903 p.), основоположником і редактором “Ранку” (1905-8), учителем української мови та літератури в Манітобській Колегії (1904-5), організатором Української Незалежної Право­славної Церкви в Канаді, організатором Укр. Пресвітерської Церк­ви в Ньюарку, Н.Дж., членом Нью-Йоркської Пресвітерії в роках 1909-11 тощо.

Останніми роками в своєму житті належав до основників і членів Незалежної Української Євангельсько-Реформованої Церк­ви в Торонті. Похований у Торонті, де він прожив своїх останніх понад 20 років.

Покійний мав синів: Нестора, Ярослава і Едварда та дочки: Лідію, Марусю й Олесю. (“K.P.”, ч. 756 з 1952 p., стор. 1; “Є.Р.”, ч. 949 з 1962 p., стор. 8).

Паст. Павло Крат народився 23 жовтня 1882 р. в с. Красній Луці на Полтавщині в родині ветеринарного лікаря. 1893 р. його батько був покликаний на управителя сільсько-господарської шко­ли біля Лубнів. 1903 р. закінчив гімназію в Лубнях і того самого року вступив до Київського Університету на відділ Природничих Наук.

Він належав до Соціял-Демократичної Партії і об’їжджав се­ла, підготовляючи селян до революційного повстання проти помі­щиків. Це примусило його 'втікати до Галичини. 1906 р. вчився у Львівському Університеті. Там організував студентів-українців проти студентів-поляків шовіністів, які зневажали українців. Був арештований і 'переданий до Росії, де посадили його в тюрму в Лубнях. Його батько, Юрій Крат, врятував тоді сина.

Скориставшись із свободи, П. Крат виїхав до Москви до своєї тітки. Вона виробила йому закордонний пашпорт на прибране прі­звище Павла Терненка, і він із ним виїхав до Канади 1907 року, поселившись спочатку у Вінніпегу. Тут він відразу вступив до Соціял-Демократичної Партії Канади. Ця Партія видавала журнал “Червоний Прапор”, головним редактором якого став П. Крат.

1911 року П. Крат познайомився з молодою дівчиною — Со­фією Прокопець. По чотирьох місяцях узяв шлюб із нею в Пресві­терській Церкві, де пастором був Ілля Ґлова. По цьому перенісся до Ванкуверу і там видавав гумористичний журнал “Кадило” до 1914 року.

1914        року П. Крат був якийсь час в Едмонтоні. Визначний український підприємець Павло Рудик узяв тоді його із собою до Вегревилу, Альберта, на похорон підступно забитого одним греко-католицьким фанатиком паст. Й. Чернявського, якого тлінні останки саме тоді по двох роках перевезено в його родинні сто­рони. Там було запрошено П. Крата до слова. Його промова була надхненою проповіддю. Тоді присутні там проповідники пробува­ли його переконати, щоб він пішов на науку Богословія і став про­повідником. Пізніше, згадуючи ту подію, він казав: “Стоячи тоді над свіжою могилою мученика, я відчув у собі поклик заповнити його місце”.

1915       року він вертається з родиною до Вінніпегу. Там відкри­лася йому дорога до науки завдяки щедрості П. Рудика та по­служливосте проп. І. Ґлови, який подбав про прийняття його до Пресвітерської Колеґії Св. Андрея у Саскатуні, Саск. Також і бать­ки його дружини допомагали йому чим могли. Згодом він отримав стипендію. Скінчивши науку, він став до духовної праці в м. То­ронті.

Спочатку він заснував у Торонті Український Народний Уні­верситет ім. М. Павлика, в якому викладав українознавство. Там було понад 100 слухачів. Цей Університет існував у роках 1918- 1919. З 1919 до 1923 р. паст. П. Крат провадив працю в УЄЦеркві в Торонті.

На весні 1924 р. паст. П. Крат поїхав до Західньої України простудіювати там релігійні стосунки. Згодом він боровся за са­мостійність УЄЦеркви, яка постала там 1925 року з його чималою допомогою. Він частенько відвідував Західню Україну до 1938 ро­ку, поки йому на це дозволяло його здоров’я. Одночасно він ціка­вився господарськими й суспільно-народними оправами. Спрова­джував з Галичини до Канади деякі рослини та дерева. Зокрема його заслуга — спровадження до Північної Америки карпатських волоських оріхів. Він навіть мав у себе “оріхову шкілку”. Ці го­ріхи тепер загально відомі в Канаді й США як “Крат-Карпатські горіхи”.

Отримуючи з Галичини мистецькі українські вироби, він у співпраці з Укр. Народним Домом, зорганізував Український Від­діл на Світовій Виставці в Торонті, що там став був щорічною подією. Під час цих виставок виступали українські хори і танцю­вальні ансамблі.

Паст. П. Крат лишив кілька свого авторства книжок, але най­важливіша його праця — це своєрідна патріотична спроба пред­ставити праісторію українського народу п.з. “Українська Старо­давність”, яку вже по його смерті видала своїм коштом його дру­жина. Він багато допоміг при виданні євангельського співаника “Книга Хвали”. Був також одним із основників Самостійної УЄРЦеркви в Торонті.

Паст. П. Крат помер 25 грудня 1952 р. Він належить до ви­значніших діячів УЄРРуху в Північній Америці та Европі. Фактич­но він один із “трійки”, до якої можна зачислити І. Бодруґа і В. Кузіва. їх трьох ніяк не може поминути історик Історії Україн­ського Поселення в Північній Америці, і так уже сталося.

По революції в Росії 1918 р. паст. П. Крат став на виразні українські позиції, цілком зрозумівши облуду ленінських гасел, а також виразно й щиро осудив свій колишній атеїзм і став щиро релігійною людиною. (П. Крат: “Українська Стародавність”, То­ронто, 1958 p., стор. 9-29).

Визначний діяч новітнього українського націоналізму Д-р Д. Донцов так схарактеризував паст. П. Крата: “Його молодість зв’язана з провесною політичного руху на Україні 20-го століття з Революційною Українською Партією, що її заснував 1900 року М. Міхновський, М. Русов і Д. Антонович. До цієї партії пішов цвіт української молоді; вона постановила вивести національний рух на Україні з музеїв і кабінетів учених на ширший шлях політичної боротьби. Представниками цієї молоді заповнилися царські тюр­ми, і вони несли на своїх плечах революційний рух 1902-1906 pp. Багато з цієї молоді опинилося потім у рядах Укр. Соціял-Демократії (в яку пертворилася РУП). Одні в ній і залишилися, а ті, що твердо вбили собі в голови ідеї Міхновського, згодом вступили на шлях націоналізму. Крат пристав до партії, як сам писав, — “як народовець, не як соціяліст”.

Ближче запізнався я з Покійним, коли прибув до Канади. Ли­шиться він у моїй пам’яті, думаю, що і в пам’яті всіх, хто його знав, постаттю великого ідеаліста, людиною глибоко віруючою, активною до останнього віддиху, шляхетною, скромною. Нічого не було в ньому з того, що німці називають “маломіщанським”, нічо­го з пози, нічого з фрази, ні сліду погоні за грошем. Високий, щу­плий, запальний, що придбало йому досить ворогів; поважний, а іноді — повний якогось запорозького сарказму, був він ніби виходцем з давньої України, чужим у цьому віці забреханости, са­молюбства і всемогутньої мамони.

Яка чутлива, справді християнська душа горіла в його вже кволім тілі, мав я нагоду переконатися особисто в дві тяжкі го­дини мого життя. Раз — коли деякі мої “любезні земляки”, на спілку з комуністами, намагалися видалити мене з Канади, а вдру­ге — під час моєї недуги”. (“K.P.”, ч. 774 з 1953 p., стор. 2).

Паст. В. Боровський у своїй проповіді, виголошеній на Богослуженні в перші роковини смерти паст. П. Крата, сказав про ньо­го таке: “Про свої світоглядові переконання та зміни паст. П. Крат пише: “Та біда з нами усіма була та, що, виросши зі “шта­нят православ’я”, ми не мали в що вбратися й пішли в світ на довгі літа духовно голі.

Прийшла моя пора виступати по скінченні гімназії в 1903 році на кон життя. 1 пішов я на нього у повній духовній сліпоті. Там, у тій гімназії, згинула моя віра в Бога, як і моя дівчина, лишилася ще Україна, за неї пішов я життя віддавати.

Та аж тепер бачу, що це була воля Божа, щоб я став безбож­ником, щоб прийти до Бога через вище розуміння, а не став десь припнятим у сутичках догм та ритуалів поганствуючого православія. Нехай буде благословенне ім’я Його”.

Нам приємно тут ствердити, що паст. П. Кратові Бог допо­міг перемогти духовну сліпоту, наготу та безбожний большевизм, а знайти дорогу назад до Бога, а також належний підхід до розу­міння політично-соціяльних проблем людського життя. Він знайшов у Христі прощення своїх провин, примирення з Богом, а також свого особистого Спасителя.

У своєму свідоцтві: “Як я почав знову молитися?” •— він опо­відає про свою наречену, яку він колись з християнки зробив ате­їстку. Скоро після того вона померла. Він стояв тоді над її мерт­вим тілом і аж тоді він відчув, що перед ним було тільки тіло, але не її жива внутрішня істота-душа, яка залишила тіло. Він тоді від­чув, що тут тільки тіло вмерло, а душа живе і він ту душу затроїв безбожжям. Він уже тоді відчув, який великий злочин він попов­нив у духовному житті цієї істоти. Довгі роки цю свідомість він приглушував, але вона в ньому нарешті перемогла. Він почав ві­рити в існування Бога та в безсмертність душі.

Бувши коротко перед своєю смертю гостем УЄРЦеркви в Детройті, і проповідуючи там на Богослуженні, він висловився, що він не потребує нікого й нічого боятися, бо знає, що він спасен­ний. Для мене було це дуже важливо почути, що він від атеїзму прийшов до певности спасіння”. (“K.P.”, ч. 793 з 1953 p., стор. 7).

Тут треба також ще дещо згадати про дружину паст. П. Кра­та, Софію, яка народилася 26 вересня 1895 р. в м. Лешнів, повіт Броди. Вона людина особливої вдачі, характеру і працьовитости. Вона, можна сказати, більше, як певно, несла головний тягар утримання своєї родини, щоб дати своєму чоловікові можливість працювати на релігійній та народній ниві. Це можна сказати і про багатьох жінок інших українських євангельських проповідників і діячів. Докладніший життєпис Софії Крат поміщений в “Є.P.”, ч. 1078-1080 з 1973 p., стор. 7-9, а також в ч. 955 з 1962 p., стор. 7).

*

1954        р. УЄРРух відзначав свій 50-літній ювілей. З приводу того появилася в “К. Ранку” (15 червня 1954 p., стор. 3) ювілейна стаття відомого діяча — паст. І. Р.-Ковалевича п.н. “З приводу 50-ліття УЄРуху” та “Заклик” Головної Управи УЄО. У ньому го­вориться: “3 приводу 50-ліття започатковання УЄРРуху серед українського народу в Канаді й Америці оцим закликаємо УЄГромади та їхніх проповідників організувати в цьому 1954 році ювілей­ні свята та відбути Богослужения в своїх церквах”.

Майже в половині 1954 р. тогочасний голова УЄО — проп. М. Фесенко відмовився від головства, яке автоматично перейшло на його заступника — паст. І. Р.-Ковалевича (“K.P.”, 1 липня 1954 p., стор. 5). Український загально євангельський, а в тому й УЄРРух на північно-американському континенті переживав час перегру­повування сил у рядах діячів того Руху. Старше покоління відхо­дило у вічність, а середнє поступово перебирало відповідальність ва дальшу долю Руху. З Европи приїхали деякі наші евангелики, які включилися до праці як у місцевих євангельських Громадах, так і в самому Центрі Руху. При тому всьому, як це буває між людьми, не могло обійтися без різниці думок щодо справ прова­дження УЄО та особистих підходів до тієї чи іншої справи. Громозводом, який звичайно більше чи менше невтралізував різниці ду­мок та допроваджував до відносної єдности, був Собор. У “K.P.” з 1-15 вересня 1955 p., стор. 1, маємо повідомлення про відбуття Собору УЄО в днях 3, 4 і 5 вересня 1955 р. в Детройті, Міш., США. Тут було важливе те, що, як звітується в короткому повідомленні, новообрану на Соборі Головну Управу очолив паст. В. Кузів, проп. В. Боровський став екзекутивним секретарем УЄО. За кілька мі­сяців перед Собором зладжено вже головний зарис його програми (“K.P.”, 15 квітня 1955 p., стор. 2), в якій на першому місці по­ставлено доповідь паст. В. Кузіва п.н. “Теперішній стан УЄРуху та його завдання на майбутнє”. Проп. Л. Бучак мав доповідати на тему: “УЄО, його труднощі й вихід з них”. Це все стосувалося назагал до внутрішніх справ УЄО. У відміну до того була доповідь проп. В. Боровського на тему: “УЄО і 30-ліття започатковання ним УЄРРуху в Західній Україні та стан місійної праці в Европі тепер”, тобто між українськими скитальцями. На увагу заслуговує також доповідь дияконки Марії Бучак: “Роля жінки-матері в ря­дах УЄО”. Доповідь на дуже цікаву тему: “Чого сподівається українська євангельська молодь від УЄО?” — мав виголосити мо­лодий член Укр. Пресв. Церкви в Ірвінгтоні, Н.Дж. (не подано прізвища).

У справозданні екзекутивного секретаря УЄО — паст. В. Боровського п.н. “З діяльности Головної Управи УЄО” (“K.P.”, 1-го березня 1956 p., стор. 5) подається, між іншим, до відома: “Корот­ко перед Новим Роком Управа УЄО отримала запрошення від Українського Конгресового Комітету Америки делегувати від нас нашого представника до цієї Організації. Управа УЄО шукає те­пер кандидата. У Комітеті Українців Канади заступає УЄ0 паст. І. Р.-Ковалевич. Він же одночасно й член президії КУК”. А в чер­говому справозданні екзек. секретаря УЄО (“ 3 праці Головної Управи УЄО” — “K.P.”, 15 червня 1956 p., стор. 3-4) уже пода­ється: “Українські євангелики в США мають уже також свого ре­презентанта в УККАмерики, якого делеговано туди на прохання цього Комітету. Ним став член Укр. Пресв. Церкви в Ірвінгтоні — бр. Софрон Федів”. Вищеподаний нами погляд про різниці думок на різні питання внутрішнього порядку Руху потверджується сло­вами автора вищезгаданого звідомлення: “Сучасні труднощі УЄО не лежать у системі, а в людях”. Треба підкреслити, що подання того роду звідомлень із праці Головної Управи, як це, започатку­вав екзек. секретар УЄО на сторінках “К. Ранку”, було добрим зв’язковим засобом між Головною Управою УЄО й членством та цікавим матеріялом для майбутнього дослідника історії цього Ру­ху.

Добрим заходом для зміцнення єдности в рядах діячів УЄРРу­ху став Собор, що відбувся 31 серпня до 2-го вересня 1957 р. в Гамільтоні, Канада. Як сказано в звіті про Собор (“K.P.”, 1 жовт­ня 1957 p., стор. 1-2): “По довших дискусіях, в яких взяли участь майже всі присутні, Собор вирішив одноголосно забути минулі роз­ходження та одностайно й у цілковитій згоді будувати євангель­ське діло”. Номінаційна Комісія подала Соборові проект нового складу Головної Управи УЄО, і його прийнято: почесний голова — паст. В. Кузів, голова — бр. П. Ковальчук, заступник — бр. М. Козак (на Східню Канаду), заступник — паст. І. Р.-Ковалевич (на Західню Канаду), член — паст. М. Фесенко, екзек. секретар — паст. В. Боровський, протокольний секретар — паст. М. Боров­ський, скарбник — бр. Іван Петращук, Контрольна Комісія — бра­ти Теофан Каменецький, Михайло Савицький і В. Юркевич.

На Соборі порушувано справу євангельської літератури, треб­ника, архіву УЄО, праці серед молодого покоління та інших цер­ковно-організаційних справ. На іншому місці “K.P.” з 1 вересня 1957 p., стор. З, де подано короткий звіт з вищезгаданого Собору п.н. “Відбувся Собор УЄО”, говориться, між іншим: “На превели­кий жаль, всіма шанований та заслужений Суперінтендент УЄРЦеркви в екзилі і дотеперішній голова УЄО — В. Кузів, що саме видужує по операції, не міг бути присутнім, але прислав свій привіт та побажання Божих благословенств...”

З чергового звідомлення екзек. секретаря УЄО п.н. “Важливі звіти й заклик Головної Управи УЄО” (“K.P.”, 1-15 травня 1958 p., стор. 2) довідуємося про деякі розпорядження й потягнення Го­ловної Управи УЄО, диктовані потребами тодішнього часу. У пер­шій точці говориться: “Головна Управа, взявши під увагу, що УЄГромади в Ньюарку, Нью Йорку та Монтреалі під цю пору не мають проповідників, як також і інші поважні причини, постано­вила не відбувати цього року Собору УЄО, а порекомендувати своїм Філіям на Заході й Сході Канади відбути обласні духовно- збудовуючі З'їзди, з особливим натиском на зустрічі української євангельської молоді на них. Головна Управа готова тут допомог­ти як і чим може. На такому З’їзді на Сході Канади радиться та­кож узяти чисельну участь українським евангеликам із США”.

Четверта точка звідомлення каже нам уже про певні практичні заходи в справі організації й притягання української євангель­ської молоді до діяльности в УЄО: “В “К. Ранку” поміщено англій­ською мовою звернення голови Тимчасового Комітету створення при УЄО організації української євангельської молоді — Віктора Боровського. Просимо заохотити свою молодь висловлюватися в цій справі на сторінках української євангельської преси, а також писати до самого голови. Подайте йому з Вашої Громади адресу голови Вашого гуртка молоді, щоб він знав з ким контактуватися. Добре було б, коли б у цій справі забирали голос і самі батьки. Під цей час це найважливіша наша проблема”. Мабуть ніколи перед тим справа організації й притягання молоді до праці на євангель­ській ниві не була так рішуче взята до серця на сторінках єван­гельської преси, як тепер.

Пізніший адвокат Д-р Віктор Боровський залишився активним діячем УЄРРуху та на українській національній ниві. По скінченні науки права в 1969 р. він був вибраний у члени Головної Управи УЄО, а згодом став основником Палати Українських Американ­ських Адвокатів і її першим президентом. (“Є.Р.”, ч. 969 з 1963 p., стор. 17 та ч. 1040 ” 1969 p., стор. 13).

До замітніших подій у 1958 р. належить також зміна на ста­новищі редактора “К. Ранку”. Дотеперішній редактор — проп. 1. Р.-Ковалевич відмовився від того становища і в своїй статті в “K.P.” з 1-15 липня 1958 p., стор. З, п.н. “Слово вашого редактора” повідомив про це читачів цього часопису й ширший загал україн­ського євангельського світу. Свою статтю почав був він так: “Ми­нуло вже 10 років (1947-1958) від того часу, як я взявся до праці редактора “К. Ранку”, і це сьогоднішнє число вже останнє, яке я редагував”. У загальному треба признати, що статті І. Р.-Ковале­вича ще перед тим, ніж він став редактором і опісля вже, як ре­дактор, були писані грамотно та відрізнялися своїм змістом і сти­лем від багатьох інших статтей і дописів, поміщуваних на сторін­ках нашої євангельської преси. Паст. 1. Р.-Ковалевич ввійшов в історію УЄРРуху не тільки як взірцевий діяч цього Руху, тобто духово здорового поєднання національно-релігійних понять, не тільки як здібний проповідник-громадянин, який завжди вмів по­в’язати гармонійно свою душпастирську працю з діяльністю на на­ціонально-суспільному полі, але й як один із кращих публіцистів українського євангельського світу. Майже під кінець статті він представив читачам свого наступника. “По моєму відході на па­стирську працю до Монтреалю “К. Ранок” буде мати вже дев’ято­го з черги редактора в особі проп. Луки Стандерта, довголітнього пастора УЄГромад >в Америці й Канаді, що добре знає наші об­ставини й потреби”.

Треба також признати, що в часі, коли паст. І. Р.-Ковалевич був редактором “К. Ранку”, на його сторінках помішувано в за­гальному цікавий матеріял релігійно-літературного і суспільного характеру, подаваний популярно для читачів євангельського світу. З приїздом до Північної Америки паст. В. Боровського українська євангельська публіцистика збагатилася ще одною силою. Його статті почали появлятися на сторінках “К. Ранку”. Під час, коли публіцистичний рід писань 1. Р.-Ковалевича характеристичний сво­їм актуально-громадським підходом, то вдумливі статті В. Боров­ського, писані в спокійному тоні, помітні своїм апологетичним і су­спільно-психологічним підходом. Тут можна ще додати до двох згаданих євангельських публіцистів ще й третього — редактора пресвітерського журналу “Євангельська Правда” — пастора Ми­хайла Фесенка, який був основником цього часопису. Розуміється, майбутній автор розвідки про українську євангельську, а в тому й євангельсько-реформовану публіцистику матиме до діла з ба­гатьма її представниками, більш і менш здібними, які не цуралися публіцистичного пера. Ми в нашій праці згадуємо побіжно тільки кількох із більш визначних і оригінальних у тематично-видовому розумінні, які пережили різні етапи кристалізації розумових і світоглядових тенденцій у процесі народжування й росту УЄРРуху.

*

Тут треба трохи ближче обізнатися з особою нового редакто­ра “К. Ранку” — Паст- Луки Стандрета. Народився він 23 січня 1894 р. в с. Ценеві, Бережанського повіту, в Галичині. Там він і здобув початкову освіту. Він мав бажання вчитися на вчителя, але батько бєлів скорше бачити його столяром, або дяком. Нарешті він виїхав 20 лютого 1910 року до Америки й оселився в Ньюарку,

Н.Дж. Тут він довідався про Українську Незалежну Церкву, де був паст. І. Бодруґ. Цю Церкву він описує так:

“Насправді та Церковна Громада була пресвітерською щодо науки й церковного устрою, а формою Богослужень була трохи подібна до Греко-Католицької Церкви. На Богослуженні пастор був одягнений у реверенду, епітрахиль і фелон. Співали старо­слов’янською мовою скорочену грек.-католицьку літургію, а по-українському дві пісні. В тій церкві головну увагу звертали на проповідь Євангелії”.

Про своє вирішення стати евангеликом він пише так: “Я об­думав справу і вибрав шлях, який серед українців не був популяр­ний, але згідний з моїми переконаннями, шлях реформованого еван­гелизму. Для мене найважливішою справою була суть християн­ства, а не його стародавні чи новітні форми й обряди...

При різних нагодах я був свідком балачок, в яких чимало на­ших старокраєвих т.зв. інтелігентів кпили із Святого Письма, ви­словлюючи відверто своє недовірство, а навіть безбожжя, але якщо хтось зачепив церковний обряд, то вони були готові ставати до бою на кулаки в його обороні; так, неначе від “обряду” залежало їхнє та їхнього народу спасіння.

По кількакратному перечитанні Євангелії я прийшов до ви­сновку, що релігія, якої навчає Євангелія, і якої навчають неєвангельські Церкви, не те саме”.

Це привело до того, що він став членом Укр. Пресв. Церкви в Ньюарку. 15 вересня 1913 р. він вступив до Блумфільдської Ко­легії і Семінарії. Свою науку скінчив там 1923 року.

1927 р. він обняв працю в Укр. Пресв. Церкві в Ошаві, Онт. Згодом там було за нього побудовано гарний церковний будинок.

1928     року паст. Л. Стандрет одружився з Анною Голубовською, вихованкою Укр. Пресв. Церкви в Ньюарку. В Ошаві він організу­вав був при Церкві Просвітнє Т-во ім. Т. Шевченка, яке також видавало за його редакцією місячник “Наше Слово”. Він провадив для дітей Недільну Школу і школу українознавства. Допомагав у праці Філії Українського Національного Об’єднання. Свою працю в Ошаві скінчив 1939 р.

1939        р. перейшов до праці в Укр. Пресв. Церкві в Ньюарку. В 1947 р. перебрав працю в Укр. Єван. Громаді Злученої Церкви в Торонті, Онт. 1953 р. погодився працювати в Незалежній УЄРЦеркві в Торонті. 1955 р. був покликаний до праці в Укр. Громаді Злученої Церкви у Вінніпегу, де його було також покли­кано на редактора “К. Ранку”. У 1961 р. перейшов до праці в ан­гломовних Церквах, спершу в Тилстоні, а згодом у Кристал Ситі в Манітобі. По 8 роках праці в тих Церквах через стан здоров’я пішов на емеритуру.

Панство Стандрети мають дочку Дорцю і сина, лікаря Данила.

Упродовж років 1954-58 ряди піонерів і діячів УЄРРуху чима­ло порідшали. 5 листопада 1954 р. упокоївся один із перших піо­нерів УЄРуху в Канаді, проповідник Іван Григораш. 29 червня

1955    р. помер Ілля Юстас (Євстафієвич), довголітній пастор Укра­їнської Громади Злученої Церкви у Вінніпегу. 17 липня 1957 р. помер колишній Василіянин, а потім надзвичайно ідейний пастор

—    Ілля М. Ґлова, один із перших піонерів УЄРуху в Канаді і здіб­ний редактор “Ранку”. 7 січня 1958 р. помер загальновідомий гу­маніст, пастор УЄЦеркви в Нью Йорку — Д-р Володимир Купчинський. І нарешті важкий удар для Руху — смерть одного з ви­значних піонерів УЄРРуху, суперінтендента УЄРЦеркви, довголіт­нього голови УЄО та професора Блумфільдської Семінарії — па­стора Василя Кузіва, який відійшов від нас 24 липня 1958 р.

*

Тут треба згадати про пасторів І. Григораша, Іллю Юстаса і Іллю Ґлову.

Паст. Іван Григораш народився в с. Кудринці, Борщівського повіту, в Галичині. До Канади приїхав у 1905 році і зразу вступив до Манітобської Колегії на богословській відділ. 1911 року був рукоположений на пастора. Свою працю він виконував з повною посвятою в таких місцевостях: Сифтон, Ман.; Мус Джав, Саск.; Ту Гілс, Альберта; Вакав, Саек.; Калгари, Альберта, а останні 23 роки в м. Канора, Саск., і околиці. Був членом масонської орга­нізації і капеляном ветеранської організації.

Мав замилування плекати квіти, дерева і городину, і до цього заохочував і інших, даючи їм насіння, щоб засівали його біля своїх хат, церковних і шкільних площ і по парках. Цікавився суспіль­ними справами і нікому не відмовляв допомоги чи поради. Його статті були друковані під прибраним прізвищем “Іван Кудринецький”. Мав велику любов до свого народу в розсіянні і в Україні та до Канади.

Ім’я його дружини Бронислава, його дочка називається Оль­га, а сини Теодор, Ярослав, Володимир і Євген. Всі вони служили в Канадській Армії під час Другої Світової Війни.

Паст. І. Григораш помер 5 листопада 1954 року, проживши 69 років. Похований у Канорі, Саск. (“K.P.”, ч. 816 з 1954 p., стор. 2).

*

Пастор Ілля Юстас (Євстафієвич) народився в с. Барбівцях на Буковині, а свою освіту здобув у Чернівцях. До Канади прибув 1907 року і під час відвідин своєї сестри в Стони Мавнтен, Май., до його рук уперше попало Святе Письмо рідною мовою. Від того часу він став пильно читати його. Скоро після того він зустрівся з проп. І. Бодругом, що тоді очолював НПЦеркву в Канаді. Він за­охотив молодого емігранта до продовжування вищої науки на но­вій землі. Обізнавшись ближче з НПЦерквою та Пресвітерською Церквою, він вступив на богословський відділ Манітобської Коле­ґії. По 4 роках успішно склав кінцевий іспит і 1911 року був руко­положений на проповідника.

Пастор Д-р Юстас працював у таких церковних Громадах: від 1911 до 1913 р. в Канорі і Ґорліц, Саск.; в Андрю, Завалля та Краків в Альберті до 1926 року; в Росбурн і Пенард в Манітобі до 1929 року; а відтоді до своєї смерти — у Вінніпегу. Час до часу доїздив до таких громад у Манітобі: Етельберт, Ґарлянд, Пайн Рівер, Росбурн і Джіпсонвил. Працюючи у Вінніпегу, він виявив особливу діяльність у добродійних справах, допомагаючи як стар­шим, так і молодим людям розв’язувати їхні життєві проблеми. В його старших роках Манітобська Колегія наділила його почесним докторатом. Помер він на 72-му році життя 29 червня 1955 року і похований на Бруксайд цвинтарі у Вінніпегу. Його дружина на­зивалася Варвара. Мали бони дочку Олесю і синів Зенона, ІОліяна й Андрія. (“K.P.”, ч. 654 з 1948 p., стор. З, і ч. 832 з 1955 p., стор. 2).

*

Тут подаємо про паст. Іллю Ґлову скорочений спомин україн­ського національного діяча Михайла Шарика, який був надруко­ваний в газеті “Новий Шлях” п.з. “Це був патріот”, а потім пере­друкований в “К. Ранку”, ч. 884 з 1957 року на стор. 1 і 8. У ньому пишеться:

“Оце число “Нового Шляху”, з дня 12 серпня 1957 p., на сво­їй першій сторінці принесло вістку про смерть українця, якого ім’я сьогодні мало знає, або взагалі не знає наша громадськість у Кана­ді, про якого працю напевно не заговорить наша преса, ні світська, ні церковна, хоч відійшла від нас небуденна людина, яка ціле своє життя діяла на виховно-громадському і церковному полі та всіма фібрами своєї душі любила свій нарід і Україну, яку залишила в мо­лодому віці, півстоліття тому, в часі, коли національна свідомість наша ставила щойно свої перші кроки. Помер проповідник, колиш­ній пастор Української Пресвітерської Церкви в Канаді, україн­ський канадський громадський діяч з піонерських часів — Ілля М. Глова. На його могилу пишу цей скромний спогад.

15-го жовтня 1930 р. на засіданні Старшини Гуртка Україн­ської Стрілецької Громади в Едмонтоні, Альберта, хтось порадив звернутися до місцевого українського пресвітерського проповідни­ка п. Ґлови. Він, кажуть, був колись ректором Інституту Грушевського в Едмонтоні, вчив студентів співу. Це добрий диригент, він нам поможе. — А може й не поможе, — висловлює сумнів один із друзів. Г лова пресвітеріянин, він працює для чужої Церкви і плат­ний чужими грішми. Як він може помогти нам у праці для добра України, коли він цілком відданий релігійній секті, яка діє на полі асиміляції? Коли нас знехтували українські патріоти, то не може бути мови, щоб нам поміг українець пресвітеріянин.

Непевні у діяльності нашої місії ми проте пішли до п. Ґлови. І. Ґлова, отой, що за інформацією інших допомагав асимілювати українців, встав з крісла і, випроставшись на ввесь ріст, наче во­як, інеєм вкрите волося якби щіткою піднеслося на голові й з його лагідних приємних очей одна за одною покотилися сльози.

—       То ви, панове, колишні вояки українських армій! — врешті промовив він. — Ви боролися за Україну, за права і волю мого народу!.. Хіба я маю моральне право відмовити вам скромної до­помоги на таке велике свято, як 1-ший Листопад, та для таких взнеслих благородних завдань, які ви собі ставите, чи українцям Канади хочете поставити перед їхні очі. Панове, для народу, з якого я вийшов, для потреб України, я з вами. Я старий до Вашої розпорядимости, буду Вашим диригентом, буду разом з Вами спі­вати для наших інвалідів і для України. Приходіть завтра на про­бу сюди, до моєї церкви, тут Вам усе безплатно, світло і буди­нок — закінчив п. Ґлова, втираючи хустинкою очі.

Була перша неділя листопада. І як звичайно у нас, було на той день і час аж три Листопадові концерти. Був він оголошений у православних, був у католиків, був у німецькій “галі” концерт “стрільбунів”. Тільки у двох перших були свої залі, були свої хори, свої диригенти і своя певна публіка. У стрільців була чужа заля, був новий і ближче незнаний диригент, була непевність, чи прийде яка, хоч маленька горстка людей. А коли на 7-му годину вечора прийшли завчасу стрільці-співаки, щоб приготуватись до святоч­ного виступу, вони були здивовані й очам не вірили: Велика заля Німецького Клюбу була набита вщерть українською публікою, що завчасу прийшла, щоб разом зо стрільцями схилити свою голову перед великим чином 1-го Листопада.

У передніх кріслах оркестра Коса грала стрілецький марш, а за кулісами “стрілецький” диригент Ґлова лагодив свій стрілець­кий хор до святочного виступу. І ось різко заграла сурма, розсуну­лась малиново-оксамитна завіса і відкрила ясно освічене на естра­ді півколо 24-ох, з Пропам’ятним Відзначенням на грудях колишніх українських вояків. Ось маєстатично піднялася догори рука дири­гента і з грудей 24-ох тоді ще молодих хористів громом ударила й електричним серпанком накрила переповнену залю пісня “Далека Ти, а близька нам, кохана Вітчино!” Проп. Ґлова знаменито дири­гує і разом з нами співає. З його очей горохом котяться рясні сльози. Поставала з місць публіка. На струнко стояли диригент, хор і всі мужчини. На залі завмерла дітвора, і у великій повазі до НЕЇ, далекої, але такої близької нашим серцям і душі Україні, втирало очі жіноцтво. А тоді бальзамом солодким полилася одна по другій дібрані до хвилини пісні і грімкі оплески перетинали по­вітря.

Ось уже 27 років минає з того часу. Але здається мені, що й до­сі ніде не чув такого співу і не бачив в акції такого диригента, яким був тоді бл.п. І. Ґлова, що радше на святця, місіонера правди свого народу подобав. І ті сотні бідних еміґрантів-скитальців того часу під його впливом витрясли зі своїх тоді порожніх кишень 300 долярів на Українських Інвалідів і Бойовий Фонд УВО, що на той час були великими грішми і небуденним чином. Він був тихий, але правдивий і щирий український патріот”.

До поданого ще додаємо життєпис цього тихого, але правди­вого й щирого українського християнина й патріота:

Паст. І. М. Ґлова народився в с. Маківці біля Перемишля в Галичині. Вступив до Василіянської Духовної Семінарії в Крехові, щоб стати священиком, але по двох роках науки 1907 року виїхав до міста Філядельфії в Америці до Василіянського Чину. Через рік він переїхав до Канади, де короткий час перебував у французько­му манастирі в Ст. Боніфас біля Вінніпегу. Обізнавшись ближче з протестантизмом, він вирішив піти на науку Богословія до пресві­терської Манітобської Колегії у Вінніпегу. Скінчивши цю науку, став євангельським проповідником між першими українськими по­селенцями в провінції Альберта, у місцевостях Веґревил, Коломия, Роял, Парк та інших. По якомусь часі перебрав церковну працю у Вінніпегу і тут до того ж став редактором часопису “Ранок”. Він був добрим проповідником, промовцем, журналістом і вчителем музики, а також працював на українській релігійно-народній ниві.

Брав участь у першому Євангельському Соборі в Рочестері, США, в 1922 році, де було організовано УЄО. Зредагував скоро­чений “Євангельський Співаник”, що був виданий в 1929 році в

Едмонтоні. 1917 року появилася друком його книжка “Папа чи Христос?”, що мала 224 сторінки. Якийсь час був ректором Укра­їнського Інституту ім. М. Грушевського в Едмонтоні, що був бур­сою для української студентської молоді. Покійний мав двох синів Євгена і Павла і дочку Олесю. Помер 17 липня 1957 року на 74 році життя. (“K.P.”, ч. 884 з 1957 p., стор. 1).

Черговий Собор УЄО відбувся 26-28 червня 1959 р. в Ірвінґтоні, Н.Дж., на запрошення тамошньої Укр. Пресв. Церкви, яка саме того року святкувала 50-літній ювілей свого існування. На голову Собору вибрано паст. J1. Бучака, заступником — паст. І. Р.-Ковалевича, а секретарем — паст. М. Боровського з Нью-Йор­ку. Там вибрано нову Головну Управу УЄО: голова — Петро Ко­вальчук, заступник голови й голова на Канаду — паст. Л. Бучак, екзек. секретар — паст. В. Боровський, канадський секретар — паст. І. Яцентій, скарбник — І. Петращук, заступник скарбника на Канаду — паст. В. Вінявський, протокольний секретар — паст. Й. Корсаков. Члени — паст. І. Р.-Ковалевич, бр. М. Козак та паст. М. Боровський. Ревізійна Комісія: паст. М. Фесенко, бр. М. Савицький і Петро Гончар.

На особливу увагу заслуговує 15 точка Собору: “Паст. В. Бо­ровський, реферуючи потребу створити Історичну Комісію, за­значає, що історія нашого Руху цілком занедбана й потребує лю­дей, які перебрали б на себе обов’язок її дослідити й опрацьовати. Сюди належить опрацьовання історії УЄРуху в Північній Америці, історії УЄРЦеркви в Західній Україні, історії переслідувань УЄРу­ху, опрацьовання українського євангельського історичного, хроно­логічного календаря, українського євангельського патерика, цебто життєписів визначних покійних УЄРуху, історії УЄРуху в 16-17 столітті тощо. Добр. В. Багрій рекомендує, щоб найперше на під­ставі писаних матеріялів, що є при церковних Громадах, та опові­дань живих свідків, кожна Громада подбала про те, щоб написати історію своєї Громади. Це дасть підставу до опрацьовання загаль­ної історії Руху. До Історичної Комісії при Головній Управі УЄО вибрано такі особи: паст. І. Р.-Ковалевич, паст. М. Боровський — секретар, члени: пастори Л. Стандрет і Й. Корсаков”.

З важливіших точок Собору ще на більшу увагу заслуговує справа організації українського євагельського жіноцтва та молоді при УЄО. Прийнято також внесок паст. В. Боровського, підтри­маний паст. М. Фесенком, щоб рекомендувати українським єван­гельським батькам вписувати своїх дітей до українського Пласту, як молодечої організації загально-національного характеру, а де є можливість, організувати українські пластові гуртки при наших церковних Громадах. (“K.P.”, липень, жовтень і листопад 1959 p.).

21-              го липня 1959 р. помер несподівано паст. Михайло Боров­ський, який тільки кілька місяців тому був покликаний до церков­ної праці в Нью-Йорку на місце покійного паст. В. Купчинського. Покійний був рідний брат паст. В. Боровського. Його життєпис поміщений в “К. Ранку”, ч. 917 і 920 з 1959 р.

Не зайво буде подати до відома, що під час Собору 1959 р. на окремих зборах колишніх членів УЄРЦеркви в Західній Украї­ні обрано екзильну Консисторію тієї Церкви. Головою Консисторії обрано паст. Л. Бучака, секретарем — паст. В. Боровського, скарб­ником — І. Петращука, протокольним секретарем — паст. М. Бо­ровського і членами — інж. Вадима Яровенка та Софрона Федева. (“K.P.”, грудень 1959 p., стор. 2).

Немає сумніву, що втрата заслужених і досвідчених діячів Руху за останнє десятиліття відбилася на діяльності УЄО. Від середини шістдесятих років ситуацію починає рятувати екзек. сек­ретар УЄО, паст. В. Боровський, який відвідує час до часу пооди­нокі Громади та підтримує контакт між центром і клітинами УЄО. Він також репрезентує УЄО на різних загально-українських З’їз­дах і Конгресах разом із президентом УЄО та іншими членами Головної Управи.

*

Перед цим було згадано, що на Саборі УЄО в Ірвінгтоні ви­брано було на канадського скарбника УЄО паст. В. Вінявського. Тут треба дещо подати з його життєпису:

Паст. Василь Вінявський народився 17 лютого 1907 р. в м. Ми­колаєві над Дністром, Жидачівського повіту, в Галичині. Там він прожив своє дитинство й молодість, там таки ходив до школи й вивчився столярства. Ще в молодих роках став він на дорогу єван­гельського християнства. У 1928 р. зовсім несподівано відчинилися для нього двері Богословської Семінарії у Варшаві. Закінчивши там науку, він працював в УЄРЦеркві, що мала свою централю в місті Коломиї. Восени 1933 р. Місійний Заряд призначив його на працю в с. Заріччя біля м. Делятина. Це було поле, ще ніколи не оране, і праця там була пов’язана з великими небезпеками. Згодом він розпочав також духовну працю в самому Делятині у підніжжі Карпат і перейшов туди мешкати.

Улітку 1935 р. паст. В. Вінявський був призначений на працю в м. Степані на Волині. Польська поліція там заарештувала проп. Івана Гуцуляка і запроторила його в тюрму. Великдень 1936 р. паст. В. Вінявський вже святкував у містечку Олександрії, пов. Рівне. Улітку того самого року він був перенесений до містечка Тучина, повіт Рівне. Там був добрий хор із Старого Тучина з ди­ригентом Петром Дем’янкжом. Праця чудово розвивалася і до ро­ку часу зорганізовано було другу громаду в с. Шубкові.

Восени 1937 р. він був змушений знову вернутися на працю до м. Степаня, бо паст. Микола Жураківський був змушений владою залишити те містечко і вернутися до Коломиї. У Степані його за­хопила німецько-польська війна. Першого таки дня ввечері його інтернувала польська поліція й перевезла до концентраційного та­бору в Березі Картузькій. Після окупації Західньої України Сове­тами він мусів був податися на Захід. Усі страхіття Другої Світо­вої Війни він пережив у Нюрнбергу, Німеччина.

По війні в Західній Німеччині відкрилось було широке поле праці серед українців по таборах для скитальців. Він довший час неділями доїздив до міста Регенсбургу, мав там для скитальців Богослужения, а також відвідував і інші табори. 1950 р. одру­жився, а наступного року переїхав до Канади. По п’ятьох роках спровадив туди й свою дружину з сином. Спершу перебував у Га­мільтоні, Онт., а потім у Медицин Гед у Пресвітерській “Трейнінґ Скул”. По цьому був на церковній праці у Вінніпегу та Портедж ля Прсрі, Ман., від Пресвітерської Церкви. Від 1957 р. працював у Злученій Церкві в Ендрю й Увин, Альберта. По переході цієї Церкви на англомовні Богослужения, залишився без праці й засо­бів до життя. Тоді перебрався до Едмонтону і там став працювати, як столяр. У міру можливостей він допомагає в українській євангельсько-реформованій праці, допомагає в праці УЄО та “Єв. Ран­ку” чим може, а особливо молитвами і щедрими хожертвами.

П-во Вінявські мають двох синів — Тараса і Тому. (“Є.Р.”, ч. 1118 з 1976 p., стор. 10).

**

*

Дальший Собор УЄО відбувся 7-10 липня 1961 року у Вінні­пегу, Ман., під час урочистостей канадських українців, пов’язаних з відкриттям пам’ятника Т. Шевченкові на площі манітобського парляменту, в якому учасники Собору брали участь. Собор відбув­ся в приміщенні Української Євангельської Злученої Церкви, пасто­ром якої був проп. JI. Стандрет. Головою Собору був паст. В. Ві­нявський, а секретарем — бр. Є. Матвієцький з Торонта. За важ­ливіші полагоджені справи на Соборі треба вважати постанову про перебрання на власність УЄО місячного журналу “Канадій­ський Ранок”, що його до того часу видавала Злучена Церква Ка­нади. Останнє число “К. Ранку” було за липень-серпень 1961 р. В тому самому числі на стор. З надруковано комунікат про Собор УЄО 1961 року. Наступне число за вересень-жовтень 1961 р. УЄ0 видало вже під зміненою назвою — “Євангельський Ранок”, бо ча­сопис обслуговував українських євангеликів Канади й США. До Редакційної Колегії ввійшли: паст. В. Боровський — редактор, члени — паст. JI. Бучак, паст. І. Р.-Ковалевич і добродії М. Козак і В. Багрій. Члени Адміністрації: М. Савицький — голова й скарб­ник, Петро Смит — справи оголошень, Василь Грисюк — справи адрес. “Є. Ранок” почав виходити, як орган УЄО, в Торонті, Онт.

Далі говориться в комунікаті Собору, що “Ухвалено доручити Головній Управі створити комісію для якнайкращого опрацьовання та видання Історії Українського Євангельського Руху”. До нової Головної Управи УЄО ввійшли: І. Р.-Ковалевич — голова, В. Баг­рій — заступник, В. Боровський — екзек. секретар, І. Яцентій — секретар на Канаду й протокольний секретар, І. Петращук — скар­бник, В. Вінявський — скарбник на Канаду, М. Козак і Л. Станд­рет — члени Управи. П. Ковальчук і Л. Бучак — почесні члени Управи. До Контрольної Комісії ввійшли — П. Гончар, М. Фос та М. Савицький.

Дальше число за вересень-жовтень 1961 р. вийшло вже як “Є. Ранок” з віршем В. Кучера — “Привіт “Є. Ранку” на першій сторінці та статтею І. Р.-Ковалевича “До історії часопису “Є. Ран­ку”, де автор згадав редакторів і постійних співробітників і допи­сувачів того часопису, який почав виходити, як “Ранок”, згодом змінив назву , на “Канадійський Ранок”, а далі на “Євангельський Ранок”. З признанням належить відзначити, що новий редактор докладає багато зусиль, щоб затримати “Є. Ранок” на належному рівні. Крім актуальної тематики в тому часописі друкуються час від часу матеріяли про минувшину УЄРРуху як на північно-аме­риканському континенті, так і на Рідних Землях. Є також споми­ни про культурно-освітню діяльність Руху та кращі зразки літе­ратурних спроб наших євангельських робітників пера. Для при­кладу в “Є. Ранку” (листопад-грудень 1962 р.) маємо вірш Т. Довгалюка, — євангельського поета і пастора УЄРЦеркви, який загинув у совєтському концентраційному таборі біля Архангель­ська в 1943 році:

ЛИСТОПАДОВІ ДНІ

Я знаю край, де над гробами не ридають;

Герої там живуть, хоч смерть пройшли,

Крицеву пісню слави їм співають —

Листопадові Дні...

Я знаю край непереможний духом;

Мов молодість горять там пориву вогні,

Бо вічний міт свободи кров’ю ткали Листопадові Дні...

Я знаю край залізної надії...

Сіяють зорями у чорно-тужній тьмі

І    ллють проміння в очі молодії —•

Листопадові Дні...

У тому самому часописі за травень-червень 1962 р. надруко­вано дві поезії Т. Довгалюка — “Моїй Матері” та “Поляглим Ге­роям” (поклін стрілецьким могилам з нагоди Зелених Свят), а також і в інших числах. Згадуємо про це тому, що Т. Довгалюк, здібний поет-лірик, не був досить відомий ширшим кругам західньоукраїнської спільноти, ні тим більше на еміграції, а він своїм талантом заслуговує на те. Він друкував свої вірші не тільки в українських євангельських журналах в Україні, але також у по­важному журналі “Вісник” у Львові. Це вклад українського євангельсько-реформованого світу в нашу загальну національну куль­турну скарбницю.

10       січня 1963 р. відійшов у вічність скарбник Головної Управи УЄО — Іван Петращук, а 27 липня 1963 р. нестало між нами за­служеного діяча УЄРРуху — пастора Укр. Пресв. Церкви в Гамільтоні — Лева Вучака.

З важливіших подій 1964 р. треба згадати головно те, що історичне відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у Вашінґтоні 27 червня 1964 р. було попереджене спеціяльною Сесією Собору УЄО. Згадана Сесія відбулася в Нью Йорк Евеню Пресвітерській Церкві, в каплиці президента А. Лінколна, на якій були присутні українські євангелики, симпатики й чужі гості.

Ділова Сесія Собору УЄО відбулася 5-6 вересня 1964 р. в То­ронті на запрошення УЄРЦеркви в тому місті, пастором якої був В. Боровський. Головою Собору був пастор Церкви Всіх Націй у Монтреалі — І. Р.-Ковалевич, а секретарював молодий пастор В. Кустодович, який недавно приїхав із Польщі. З важливіших поста­нов того Собору треба вважати полагодження справи з підшу­канням історика для написання Історії УЄРРуху. Якраз автор цієї праці був присутній на тому Соборі й прийняв запрошення напи­сати цю Історію. До нової Головної Управи УЄО ввійшли: І. Яцен­тій — президент, М. Козак і В. Багрій — заступники президента на Канаду й США, М. Фесенко, І. Р.-Ковалевич, Володимир Кучер

—      радні, П. Гончар — скарбник і В. Вінявський -— канадський скарбник, В. Боровський — екзек. секретар. П. Смит і М. Савицький — Контрольна Комісія. До Редакції “Є. Ранку” увійшли: В. Боровський — редактор, В. Багрій — редактор англомовного до­датку, члени: І. Р.-Ковалевпч, В. Кучер, В. Кустодович і М. Козак. До Адміністрації вибрано: М. Козак — голова, П. Смит — скарб­ник, О. Вівчар — член. Контрольна Комісія “Є. Ранку” — В. Грисюк і М. Савицький.

На Соборі обговорювано також справу збирання грошей на видання книжки інж. Л. Биковського про життя й діяльність бл.п. В. Кузіва та на те, щоб надрукувати Український Євангель­ський Требник. Позатим присвячено увагу справі відкриття па­м’ятника Шевченкові у Вашінґтоні. (“Є.Р.”, липень-серпень і вересень-жовтень 1964 p.).

При згадці про інж. Л. Биковського не зайво буде сказати, що він один із групи українських євангеликів і симпатиків українсько­го евангелизму в Подєбрадах, Чехо-Словаччина, у другій половині двадцятих років нашого століття. До тієї самої групи належав та­кож паст. М. Фесенко, колишній пастор тепер уже зліквідованої Укр. Пресв. Церкви в Торонті. У своїй статті “Інж. Лев Биковський” в “Є. Ранку” за листопад-грудень 1966 р. паст. В. Боров­ський подає життєписні дані про того діяча й науковця в одній особі та з’ясовує, як це інж. Л. Биковський опинився в рядах УЄРРуху. Л. Биковський член-кореспондент Української Вільної Академії Наук у США, автор споминів і публікацій з ділянки кни­гознавства, організації науки тощо, а в останній декаді активний член Українського Історичного Товариства.

УЄГромада в Подєбрадах постала в роках 1923-25. Поштов­хом до цього були відвідини Подєбрад пасторами П. Кратом, а пізніше В. Кузівом. Вона мала щось із 50 членів і прихильників і вважала себе приналежною до УЄО в ПА. В її праці допомагав духовно пастор Чесько-Братської Церкви Ф. Шустер. Більше ін­формація про неї можна знайти в “Є.Р.”, ч. 1007-1008 з 1967 p., стор. 7 та в ч. 1003-1004 з 1966 p., стор. 5, як і у “Вірі і Науці”, ч. 2, 1925 р, стор. 15-16.

Згідно з інформацією інж. Л. Биковського до паст. В. Боровського з дня 18.VII.1975 p., до цієї групи належав також Леонід Мосендз, про якого він пише: “Л. Мосендз належав до нашої єван­гельської групи в Подєбрадах... Він був більше науковцем і пись­менником... Згодом помер у Швайцарії”. Л. Мосендз проявив гли­боке зацікавлення Біблією, навіть студіював гебрейську мову, щоб краще розуміти Св. Письмо, і написав глибокого духовного забар­влення поему “Волинський Рік” і повість “Останній Пророк”, в якій порівнює долю жидівського народу часів Івана Христителя із сучасною долею українського народу. З цих його писань відчу­вається, як глибоко він цінив і розумів дух і суть Христової науки.

Більш-менш в останньому десятиріччю виступає на сторінках “Є. Ранку” зі своїми популярними статтями проповідничого роду, або з історії головно раннього християнства представник проповід­ників молодшої генерації — Володимир Кучер. Його статті також друкувала “Є. Правда”. На жаль, паст. В. Кучер загинув в не­щасному випадку, осиротивши свою молоду дружину і трьох синів.

При цьому згадаємо, що навіть у рядах членства УЄРРуху в Північній Америці в деяких випадках бракує єдности, бо трапля­ються особи, що хочуть іти своїми власними дорогами. У цьому випадку традиційний український індивідуалізм попадає на ґрунт протестантського індивідуалізму. У таких умовах кожний пастор своєї церковної Громади може чутися, як це йому вигідно, від ні­кого незалежний, і дехто з таких осіб може вважати, що він може не визнавати ніякого об’єднувального українського євангельського центру, але рівночасно така особа може вірно й надміру покірно вислуговуватися своїм неукраїнським наставникам, але, на щастя, це могли бути тільки рідкі випадки. В українських євангеликів усе основане на добрій волі та духовному авторитеті. В таких умовах людський індивідуалізм із своїми негативами може мати пригоже поле до самовияву. Звичайно провід УЄО старається з болем то­лерувати такі прояви, хоч і не бракувало членів, які були за тим, щоб такі анархістичні прояви рішуче демаскувати, бо вони зви­чайно пробували себе демагогічно маскувати якимось світоглядовими розходженнями, що не завжди могло бути правдою, і це можна було дуже легко пізнати. Це звичайно не стосується тих справді ідейних осіб, яким добро справи певно лежало на серці. Такі особи знають, що навіть коли їхній погляд не був принятий більшістю, то, не відрікаючись своїх переконань, вони мають це респектувати, але бути самокарними й пожиточними членами, які належно виконують свої обов’язки супроти своєї організації. Інак­ше вони тільки виявили б, що вони ще не доросли до того, щоб уміти жити демократичним способом життя. На щастя, переважна більшість українських євангельсько-реформованих проповідників і членства Церков були прикладними людьми у плеканні самокарности, що дуже важливе в житті 'вільного суспільства. У цьому випадку свавільні амбітники тут не користуються повагою. Це вони можуть робити тільки до якогось часу, бо нема нічого тай­ного, щоб не виявилося. Ідейних і відданих справі людей легко пізнається і віддається їм належну оцінку, признання, пошану і по­дяку. Вертаючись ще до такого незгідливого типу людей, то тут треба ще додати, що таким одиницям можна тільки співчувати. Вони траплялися і в оточенні Христа та Його апостолів, але не один з них дійшов до покаяння і духовного переродження і тим став пізніше корисним і навіть визначним діячем. Чого не може доконати людина, це може зробити Бог у Своїй ласці силою Свого Слова і Святого Духа. Такі одиниці були й будуть, але з ними треба мати багато терпцю й молитися за них, хоч це не виключає потреби рішучих заходів, коли вони стають небезпечними шкідни­ками для спільної справи.

Черговий Собор УЄО відбувся 12-15 листопада 1967 р. (в тому році УЄО відзначало 45-ліття свого існування) в Церкві Всіх Націй у Нью-Йорку. Як відомо, у тому самому році відбувся Перший Сві­товий Конгрес Вільних Українців. Собор розпочався Богослужен­иям за український народ, Світовий Конгрес Вільних Українців і за самий Собор. На тому Богослуженні проповідували пастори: Д-р В. Лобай, 1. Яцентій, Д-р Л. Жабко-Потапович, П. Кіндрат, І. Р.-Ко­валевич та інші. Це Богослужения мало євангельський міжвіровизнаневий характер. Головою Собору був пастор Укр. Пресв. Церкви в Ошаві — І. Яцентій, а секретарем — пастор Церкви Всіх Націй в

Нью-Йорку — В. Кустодович, який репрезентував Укр. Єванг. Церкву в Нью-Йорку, яку він також обслуговував. Вислухавши звіти з діяльности Головної Управи УЄО та висловивши їй довір’я, Собор вибрав нову Управу, до якої ввійшли: І. Яцентій — прези­дент, М. Козак і В. Багрій — заступники. І. Владика з Ошави, І. Р.Ковалевич і В. Кучер — радні; П. Гончар — скрабник і В. Віняв­ський — канадський скарбник, а В. Боровський — екзек. секретар. До Контрольної Комісії ввійшли: В. Грисюк, Петро Черняк і М. Савицький. У складі Редакції й Адміністрації “Є. Ранку” не зайшло ніяких змін. На нарадах Собору був присутній голова Укр. Єв,Баптистського Об’єднання Канади — паст. Петро Кіндрат. Були й інші гості, а між ними укр. православний священик, протоєрей — М. Коржан з Мюнхену, Німеччина, та укр. католицький священик

—     Д-р П. Блажеєвський. Собор закінчився подячним обідом в Укр. Пресв. Церкві в Ірвінгтоні 18 листопада, на якому місцевий Відділ УЄО відзначив церковну та громадську діяльність екзек. секретаря УЄО та в одній особі секретаря Консисторії УЄРЦеркви в екзилі, довголітнього діяча Руху — паст. В. Боровського. Він це робить і досі, коли пишуться ці рядки.

У соборових резолюціях говориться про Світовий Конгрес Вільних Українців, про переслідування людей, що вірять у Бога, а в тому й євангеликів, у Совєтському Союзі, про совєтську полі­тику московщення в Україні. Багатомовна 12 точка резолюцій: “З огляду на те, що ліквідація УЄГромад, яку перепровадила Злу­чена Церква Канади, зменшила число наших Громад, УЄО змушене тепер більше опирати свою працю на індивідуальних членах. По­становлено, щоб оформити в цьому дусі вже наявне членство та приєднувати нових членів...” Вважаємо, що пояснення до цього зайві. Це доводить іще раз, що краще УЄГромадам бути самостій­ними, як бути фінансово залежними від чужих чинників і жити в непевності з дня на день і очікувати ліквідації чи прилучення до англомовних Церков. У 14 точці резолюцій ухвалено “Поробити заходи, щоб відновити при УЄО Відділ Молоді, в якому сама мо­лодь відповідала б за працю та її провадила б”. (Є.Р.”, листопад- грудень 1967 p.).

У тому самому числі “Є.Р.” подано, що 6 жовтня 1967 р. помер один із визначних піонерів УЄРРуху в США — паст. Дмитро Галенда. А 19 березня 1969 р. помер Михайло Савицький у То­ронті, активний член УЄО. До цього треба додати, що 11 липня

1969      р. помер другий брат із Галендів, також піонер Руху — паст. Теодор Галенда, а 28 листопада 1969 р. відійшов від нас один із видатніших українських євангельських піонерів-мирян з Ошави

—     Степан Салмерс, автор євангельсько-мемуарних нарисів “3 моїх піонерських споминів”, друкованих незадовго до його смерти в “Єв. Ранку”. Що далі останніми часами посувається вперед УЄО на історичному шляху свого буття й діяльности, то тим більше починає відчувати на чужині діяння фактору часу й законів емі­граційної дійсности.

Дальший Собор УЄО відбувся 25-27 вересня 1970 р. в Укр. Пресв. Церкві в Ошаві. На його голову вибрано паст. І. Р.-Ковалевича, а секретарем П. Черняка з Торонта. На ньому вибрано нову Управу в такому складі: І. Яцентій — президент, М. Козак і В. Баг­рій — заступники президента, В. Боровський — екзек. секретар, П. Гончар — скарбник, В. Вінявський — канадський скарбник, рад­ні — В. Кучер, Степан Дудар з Ошави, Іван Яцентій молодший, адвокати Андрій Козак із Торонта і Віктор Боровський із Детрой­ту. В цьому випадку нову Управу поповнено представниками мо­лодшої генерації. До Контрольної Комісії обрано: В. Грисюка, Т. Бурка й П. Черняка. У складі Редакції й Адміністрації “Є. Ранку” не зайшло змін.

До важливіших справ, що їх обговорено й вирішено, належить справа підготови УЄОб’єднанням до видання сучасною мовою тво­рів Г. С. Сковороди та святкування в 1972 році 250-літнього юві­лею його народження. Підкреслено потребу існування спільного репрезентаційного та координаційного Центру українських про­тестантів різних віровизнань у Північній Америці. Постановлено боротися активніше з русофільськими впливами серед кіл світово­го протестантизму, щоб вони не ототожнювали українців та інші народи Совєтського Союзу з “росіянами”. Кінцева частина Собору була пов’язана з культурно-мистецькими виступами.

Згідно зі звітом “У неділю, 27 вересня, відбулося врочисте Соборове Богослужения, яким проводив президент УЄО, що він та­кож член Постійного Секретаріяту СКВУ, — паст. І. Яцентій. Аси­стував йому паст. І. Р.-Ковалевич, а зворушливу проповідь на тему “Чи потрібна нам нова мораль?” виголосив паст. В. Боровський. Це Богослужения своїми сольоспівами прикрасили: добродійки О. Бовкун і А. Сокілка та оперові співаки Іраїда та Петро Черняки.

По Богослуженні, від години 1:30 по полудні, відбувся обід-бенкет, на якому промовляла радна X. Томас, що заступала мейора (голову) міста Ошави. Головним промовцем був один із визначних українських діячів та генеральний секретар СКВУ — Микола Плав’юк, якого промова справила глибоке враження на присутніх. Між іншими, було відчитано привіти від Об’єднання Українських Євангельсько-Баптистських Церков у США, Українського Народ­ного Союзу, від Відділу Ліги Визволення України в Ошаві, Онт., проф. Василя Галича — перекладача на англійську мову Історії України проф. М. Грушевського, укр. єванг. письменника •— М. Подворняка та інших. На бенкеті відіграв на піяно з великим хис­том кілька композицій світової слави композиторів — Святослав Домбровський з Джамайки, Н.Й., а також цей бенкет своїм співом збагатили Доґлас Рос і Ігор Салмерс з Ошави зі своєю дружиною та 4 донечками, вбраними в пишні українські строї. Вони відспівали 23-тю Псалму. Промовляв також Д-р О. Домбровський, який під­креслював важливість тіснішої співпраці між українцями різних євангельських віровизнань”.

Як присутні на тому Соборі, а також і на бенкеті, ми завва­жили одно дуже відрадне явище, а саме, що крім наших євангеликів було досить багато українців православних і католиків з Ошави, які під час бенкету змішалися при столах разом із україн­ськими євангелаками й почувалися як у себе вдома. Коли автор цієї праці звернув увагу паст. Яцентія на те дуже відрадне явище, він відповів: “Так, ми, українські евангелики, ходимо на імпрези наших братів по-національности — православних і католиків, а вони відвідують наші євангельські імпрези. Так у нас во­диться тут в Ошаві”. Якби то було добре, коли б такий звичай був поширений на цілу еміграцію. Це національна єдність і толеранція при одночасному затриманні своїх релігійних переконань.

9 грудня 1970 р. помер на 75-му році свого трудолюбного життя на удар серця президент УЄО — паст. Іван Яцентій, один

із  найбільш покликаних і ідейних діячів-душпастирів Руху, жертвенний діяч УЄО, зразковий евангелик і щирий український пат­ріот. Такі постаті, на жаль, не часто трапляються навіть на єван­гельському грунті. Автор цієї праці бачився востаннє з Покійним на згаданому Соборі у вересні 1970 року, а вже в грудні був при­голомшений вісткою про його смерть. Покійний дуже хотів поба­чити ще опубліковану Історію Руху, і просив автора поспішати з писанням її, щоб ще живі піонери Руху могли її прочитати бо­дай на короткий час перед своїм відходом у далекий вирій вічности. На жаль, не довелося йому побачити цієї Історії. Нехай принаймні тепла згадка про нього на її сторінках залишиться для сучасних і майбутніх поколінь євангельського українства.

*

Пастор Іван Яцентій народився 7-го березня 1896 р. в с. Чернів, Рогатинського повіту, в Галичині. Загальну освіту здобув в Україні, а доповнив її вже в США, де він закінчив Богословську Семінарію в Блумфільді, Н.Дж. На релігійній ниві між українцями він працював в м. Пассаїк, Н.Дж., а в 1939 р. обняв працю в Укра­їнській Пресвітерській Церкві в Ошаві, Онт.

Поза чисто духовною працею він цікавився також суспільним канадським життям і брав жваву участь в українському організо­ваному житті. Він був діяльним у Відділі Комітету Українців Ка­нади в Ошаві, багато допомагав у всіляких життєвих проблемах, особливо новоприбулим до Канади українським скитальцям з Евро­пи, був членом Укр. Робітничого Союзу тощо.

Його дружина Марія походила з дому Константиновичів. Він мав 4 дочки: Одарку, Орисю, Даєн і Юлію і 2 синів: Івана і Ар­нольда.

Паст. І. Яцентій помер 9 грудня 1970 р. в місті Ошаві, де він був пастором 31 рік. Поховано його на Маунт цвинтарі в Ошаві.

Присутній на поминальному обіді визначний український пись­менник Улас Самчук у своїй згадці про покійного сказав: “У тих вартісних свідченнях, що тут були сказані про Покійного, не було ніякого перебільшення, та й я сам багато завдячую увазі Покійного, особливо в початковій стадії свого життя в Канаді”. (“Є.Р.”, ч. 1051 з 1970 p., стор. 2, 13 і 14).

Президія Секретаріяту Світового Конгресу Вільних Українців у своєму пресовому комунікаті так схарактеризувала Покійного: “Зі смертю бл.п. паст. І. Яцентія українське суспільство втратило видатного церковного і громадського діяча, проповідника та пал­кого патріота, який все своє життя присвятив справам Церкви та свого народу”. (Є.Р.”, ч. 1054 з 1971 p., стор. 2).

**

Не

Президентом УЄО на місце померлого паст. 1. Яцентія став відомий діяч — мирянин УЄРРуху і Укр. Пресв. Церкви в Ірвінґтоні — Володимир Багрій.

*

Майже за того самого часу, тобто 17 грудня 1970 p., помер паст. Д-р Теодор Бай з Едмонтону. Народився він 25-го квітня 1888 р. в с. Подільцях над Дністром, у Дрогобиччині, в Галичині. Ходив до гімназії в Перемишлі іі перебував два роки на новіціяті (час проби і науки в манастирі) в о.о. Василіян у Крехові. До США прибув 1907 р. і майже три роки був учителем в українській школі в Монессан, а потім у Форд Ситі, Пенсильванія. 1910 року приїхав до Вінніпегу, Ман., де за порадою провідних діячів Церкви запи­сався до Манітобської Колегії на науку Богословія. Провчився він там тільки один рік і був рукоположений на проповідника 1911 р.

Першим полем його місійної праці було Завалля в Альберті. По 6 місяцях він вернувся до Манітобської Колегії, щоб далі вчи­тися. По 4 тижнях його перенесено до Торонта, Онт., де він у Джан Нокс Колегії закінчив свою науку Богословія.

Працюючи проповідником між українцями в Торонті, він та­кож вступив до Торонтонського Університету, а закінчив свою науку в Квінс Університеті у Кінгстоні, Онт., здобувши ступінь Б.А. 1952 року Колегія Св. Стефана пошанувала його працю й да­ла йому почесний докторат Богословія.

Паст. Т. Бай 45 років ревно проповідував Христову Єванге­лію своїм людям у таких місцевостях: Торонто — 5 років, Росбурн, Ман. — 10 років, Форт Віліям, Онт. — 2 роки, Лондон, Онт. —5 років, Етельберт, Ман. — 5 років, Калдер, Саск. — 7 років і Андрю-Увин, Альберта — 11 років. В особі паст. Бая всі знаходили, без різниці, християнське ставлення, братню пораду та душевне підкріплення.

Великою помічницею була його дружина Лілія з дому Кравтер, яка вчила дітей музики та управляла церковним хором.

Паст. Бай помер 17-го грудня 1970 р. Він похований в Ед­монтоні, Альберта. Він мав дочку Єлисавету й синів Теодора і Едварда. (“Є.Р.”, ч. 1057 з 1971 р. стор. 13).

**

*

У 14-ій точці резолюцій Ошавського Собору 1970 р. гово­риться: “Собор УЄО уважає, що існує потреба створити Раду Українських Євангельських Церков у П.А., яка була б репрезен­тативним центром українських протестантів перед своїми та чу­жими, а одночасно узгіднювала б різні спільні акції українських євангельських віровизнань, а передусім справу видання Біблії та іншої християнської літератури (Біблійного конкорданцу[14], Біблій­ної Енциклопедії, співаника тощо), спільної для всіх українських протестантів, і навіть для всіх українських Церков. До часу ство­рення такої Ради існує потреба в кожному окремому випадку до­мовлятися наявним українським євангельським віровизнанням про різні спільні виступи чи заходи. Теперішній стан речей становить причину до різних ускладнень, обурень, непотрібних повторень у праці і плянуванні, і навіть нездорових змагань та проявів отаманії”. Отже, Собор висунув таку щасливу думку-ідею до тіснішої співпраці поодиноких Церков-віровизнань і їхніх організацій у за­гально релігійному та національному розумінні при одночасному затриманні своїх віровизнаневих властивостей. Коли тепер гово­риться про можливість провадити церковні діялоги у вселенсько­му мірилі, то тим більше можна висувати ідею порозуміватися та­ким способом окремим українським євангельським Церквам та співпрацювати в тих ділянках, де це можливо. Починати це не легко, але конче треба. Цього вимагає становище наше на емігра­ції в умовах діяння факторів асиміляційного процесу, та на Рідних Землях, де відбувається безбожницький та русифікаційний похід червоної Москви проти духовних надбань української людини. Спільна боротьба і праця — це, без сумнівів, основне завдання на­шого часу.

Не зайво буде відзначити ще деякі події останнього часу, що заслуговують на згадку. 1971 року визначний український єван­гельський і громадський діяч — паст. 1. Р.-Ковалевич відзначив 75-річчя свого трудолюбного й жертвенного життя. З цього при­воду появилася в “Є. Ранку” (жовтень-грудень 1971 р.) ювілейна стаття п.н. “Плідне 75-річчя” М. Подворняка про Ювілята.

*

Паст. Іван Роберт-Ковалевич народився 4-го березня 1896 р. в с. Верхньому Струмині, Івано-Франківської области, в Галичині. Там він закінчив народну школу. Мавши 15 років, він залишив рід­не село і виїхав до Південної Америки, де працював в Аргентині, Урагваю й Бразилії.

1914       року він надумався вернутися до Галичини, але, прибув­ши до Европи, він довідався про початок Першої Світової Війни. Тоді він вирішив добратися до Канади. Там він поселився в То­ронті. Тут він уперше обізнався з УЄРухом. Він почав відвідувати Богослужения реформованих євангеликів, де пастором був тоді Т. Бай. Зерно Божої правди глибоко запало в серце юнака. Тут він познайомився з піонерами УЄРуху — пасторами І. Бодруґом, М. Щербиніном, О. Максимчуком, В. Купчинським і П. Кратом. Він зауважив, що країни, які прийняли реформацію, стоять у всьому вище від країн Південної Америки та його рідної Галичини. Він обізнався з творами Т. Шевченка, І. Франка та з іншими письмен­никами свого народу, як також з працею Укр. Соціял-Демократичної Партії в Канаді.

Року 1922-то він став делегатом від УЄГромади в Торонті на Перший Собор Українських Протестантів Північної Америки, який відбувся в Рочестері, США. Там було організовано УЄО. Лишивши добре оплачувану зарібкову працю, він записався на богослов­ській відділ Блумфільдської Колегії в США. 1924 року вернувся до Канади, тепер до міста Вінніпегу, і тут записався на філософ­ський факультет у Манітобському Університеті й на дальшу бо­гословську науку в Манітобській Колегії. Тут він належав до Укр. Студентського Т-ва, бувши два роки його головою. 1929 року він закінчив Богословіє і був рукоположений на пастора. Він працю­вав в Укр. Єв. Громадах у Канаді: 2 роки в Канора, Ґорліц, Райн, Сван Плейн, Ґлен Елдер у Саскачевані; 17 років у Торонті, Онт.;

11    років у Росбурн, Етельберт, Ґарлянд, Пайн Рівер у Манітобі, а 7 років у Монтреалі, Квебек.

Починаючи від 1947 р. аж до 1958 р. був редактором журналу “К. Ранок”, обслуговуючи тоді доїздом 4 укр. єв. Громади в Мані­тобі. 1955 року видав кишенькового співаника “Книга Хвали”, який вийшов із присвятою для УЄРРуху в його 50-ліття. Він також дописував до місячника “Віра і Наука”, що виходив до 1939 року в Галичині, та до тижневика “Канадійський Фармер”.

1934 року відбув тримісячну подорож по країнах Европи, від­відав одночасно СССР і Велику Україну. Повернувшись до Кана­ди, поінформував тут наших людей про тяжкий стан нашого народу на Батьківщині, зокрема про страшний голод в Україні. Писав про це і в українській пресі. Другу подорож в Україну відбув 1969 року, коли він відвідав своє рідне село й родину.

Бувши пастором у Торонті, він організував при своїй Церков­ній Громаді Культурно-Освітнє Т-во ім. 1. Франка, яке існувало і працювало 17 років. Упродовж 23 років він був постійним членом Президії Комітету Українців Канади у Вінніпегу, як представник УЄО в ПА. Брав участь у 10-ох Конгресах Комітету Українців Ка­нади, а також у двох Світових Конгресах Вільних Українців 1967 року в Нью Йорку і 1973 року в Торонті. 5-го грудня 1971 року, як представник УЄ0, брав участь у відкритті пам’ятника Т. Шевчен­кові в Буенос-Айресі в Аргентині.

Канадський Уряд відзначив паст. І. Р.-Ковалевича медалею з нагоди 100-ліття Канади. Паст. Р.-Ковалевич багато жертвував на видання укр. літератури, на Фундацію ім. Т. Шевченка в Канаді, на Енциклопедію Українознавства, на УНРаду, на Історію УЄРРу­ху тощо.

Його бібліотека начисляла понад 500 книг. Свій особистий архів: листи, журнали, 55 календарів, альманахів, річники “Канад. і Єв. Ранку”, “Віри і Науки” з Коломиї, деякі книжки, мапи Украї­ни та інше він передав до Державного Архіву Канади в Оттаві.

Він був жонатий з Наталією з дому Будник і мав одного сина Івана.

Паст. І. Р.-Ковалевич помер 8-го січня 1978 року у Вінніпегу.

В одній своїй статті він висловився: “В моїх духово-мораль­них питаннях домінує Христос, а в українсько-політичних і соціяльно-громадських — Шевченко і Франко”. (“K.P.”, ч. 638 з 1947 року, стор. 2; “Є.Р.”, ч. 1063 з 1971 року, стор. 7 і “Енциклопедія Українознавства”, том 7, стор. 2532).

**

*

1972 року УЄО в ПА відзначило своє 50-річчя. З приводу того паст. І. Р.-Ковалевич помістив на сторінках “Є. Ранку” (січень- березень 1972 р.) ювілейну статтю “50-річчя УЄО в ПА”. У ній він згадав головних організаторів і делегатів Собору, а зокрема важливіші точки його програми.

Того самого року УЄРЦерква в Торонті відсвяткувала ювілей свого 25-ліття. До її засновників належали сл.п. пастори І. Бодруґ і П. Крат зі своєю дружиною Софією та брати й сестри М. Козак і М. Савицький зі своїми дружинами Ольгою та Марією, Онуфрій Вівчар та інші. За останніх 10 років обслуговував її паст. В. Бо­ровський, а заступав його рукоположений евангелист — М. Козак.

23-           го квітня 1972 року згадана Церква відзначала свій ювілей, про що пишеться в “Є. Ранку” за квітень-червень 1972 р. Під час юві­лейного Богослужения проповідував паст. В. Боровський на те­му “В якому товаристві перебувають члени Церкви Христової?” (Лист до Жидів 12:22-24). На цьому Богослуженні співали чотири донечки, мати й батько родини Степана (Ігоря) Салмерса молод­шого з Ошави, а також сестра О. Бовкун, бр. М. Тимців і співак П. Черняк. Акомпаньювала при співі в церкві сестра Іраїда Черняк. Після Богослужения відбулася ювілейна програма, під час якої паст. В. Боровський виголосив доповідь про початки й розвиток тієї Громади, а брати М. Козак, Онофрій Вівчар, Василь Грисюк та сестри С. Крат і М. Савицька поділилися з присутніми в’язан­кою споминів та своїми враженнями з минувшини. Виголошено та відчитано привіти, а між ними від Відділу КУК в Торонті, від президента УЄО — добр. В. Багрія, Українського Народнього До­му в Торонті й від Укр. Єв.-Баптистського Об’єднання в Східній Канаді. При тій нагоді зроблено пропам’ятну світлину учасників свята, а бр. П. Черняк зробив на “тейпрекордері” запис Богослу­жения й ювілейної програми. У зв’язку з тим ювілеєм на особливу згадку заслуговує бр. М. Козак і вже покійний бр. Андрій Сівак, які своїми поважними пожертвами уможливили набути згаданій Церкві свій власний будинок.

*

Тут потрібно згадати, що українська євангельсько-реформована праця в Торонті почалася ще в 1910 році. Тоді Богослужения відбувалися в “Окцидент Гол” на вулицях Квін і Батгорст. У цьому місті працювали й українські пресвітеріяни і баптисти. Від пер­ших тут працювали паст. В. Купчинський, проф. Михайло Щербінін, пастори Т. Бай, О. Максимчук, П. Крат, Йосип Корсаков за різних часів, а в початках 30-тих років до кінця 1975 року працював від Пресвітерської Церкви паст. М. Фесенко. Також у пізнішому часі тут працювали пастори Злученої Церкви — І. Р.-Ковалевич, а по ньому Лука Стандрет, і навіть мали свій церковний будинок на те­перішніх вулицях Дюпонт і Едвін, на місці якого згодом побудува­ли свою церкву православні українці. Про працю паст. І. Р.-Кова­левича від 1930 року в Торонті ми в одному дописі читаємо:

“В 1930 році в Торонтонській Громаді зайшли були великі зміни з приїздом паст. Ковалевича. її було реорганізовано. Член­ство її складалося майже виключно з людей, які прибули з Гали­чини по Першій Світовій Війні, і вже багато з них були обізнані з УЄРРухом у Галичині.

Члени Церкви були організовані в Культурно-Освітнє Т-во ім.

І. Франка, яке цікавилося громадськими справами Канади та ви­звольною справою українського народу, а також дбало про куль­турно-освітній рівень своїх членів. При Товаристві була гарна бі­бліотека, з якої користалися члени, прихильники та хворі по шпи­талях. Громада зі своїм пастором брала активну участь в різних спільних виступах усіх українських установ, дбала про поширення доброго українського імени серед англомовних канадців через владжування мистецьких вистав, концертів і доповідей в англій­ських публічних та церковних залях. Хором при Церкві диригував Павло Сич. Дуже часто як пастор, так і члени, працювали в різних спільних громадських комітетах. Багатьох провідних людей зі ста­рими розуміннями саме життя переконало, що кожна здорова й поступова думка як у релігійному, так і в суспільному житті на­роду, нікому не шкідлива”. Праця цієї церковної Громади скінчи­лася десь у 1960 році. (“K.P.”, ч. 444 з 1940 p., стор. 5).

Про причини потреби постання Незалежної УЄРЦеркви в То­ронті свого часу паст. П. Крат висловив таку думку: “Все те, що поневолює людський дух і тіло — це неволя, цебто залежність. Пізнання Христа робить людину вільною. Христос — воля! Здава­лося б, що християнські віровизнання мали б робити людей віль­ними, могутніми і славетними. Та в дійсності це не так. Та сама Церква може робити свій власний нарід 'Вільним, могутнім, сла­ветним, а інші народи поневолювати духовно і тілесно. Первісне християнство робило людей вільними, підносило їх до гідности ді­тей Божих, давало їм розум Христів. Це діялось за апостольських часів, у першому віці християнської доби. А діялося це так тому, що апостоли, а особливо апостол Павло, не робили собі з апостоль­ської діяльности засобу існування, збагачення та панування”. (П. Крат у своїй недрукованій праці: “Чому самостійність Церкви?” З архіву УЄО).

Тут бралося також під увагу і міркування митр. В. Липківського, який дня 7 березня 1936 року писав до свящ. П. Маєвського: “Особливо бажано, щоб Церковний Собор обирав із себе Церковну Раду і Церковний Суд у складі священослужителів і ми­рян, щоб єпископ діяв тільки як почесний член і перший порадник..., щоб... Церква справді керувалася сама собою, щоб службовці її від вищих до нижчих — не панували в ній, не були “начальством”, а тільки виконавцями покладених на них Церквою обов’язків”.

Ці міркування й деякий гіркий досвід довели до постання зга­даної самостійної церковної громади. Перше Богослужения цієї Церкви відбулося 16-го березня 1947 року в каплиці на Симко ву­лиці ч. 170. Спочатку там проповідував паст. І. Бодруґ, а потім за чергою проповідували пастори П. Крат і брати М. Козак і М. Савицький.

*

Тут буде до речі подати дещо про життя добр. М. Козака і М. Савицького.

Михайло Козак, нащадок запорізьких козаків, народився 24-го листопада 1892 року в с. Козаках, пов. Броди, в Галичині. 1911 ро­ку приїхав до Канади. Спочатку затримався у Форт Віліямі, Онт., а 1917 року переїхав до Торонта, де розпочав своє життя зви­чайним робітником, пізніше фармером, а згодом вибився на ви­значного українського підприємця. На початку він був попав під впливи соціялістів, але в ньому перемогла Євангелія. Тут багато йому духовно помогли 'проповідники В. Пиндиковський, 1. Бодруґ і П. Крат.

Він став відомий зі своєї діяльности на релігійно-народній ни­ві, а особливо він проявив себе в жертвенності на релігійні та на­ціональні потреби. Він багато допомагав новоприбулим українцям до Канади, а також фінансував перевидання книжки проф. М. Грушевського: “3 історії релігійної думки на Україні” і проф. С. Ки­лимника першого тому книжки: “Український рік у народніх зви­чаях в історичному освітленні”. Він заступник голови УЄО в ПА, адміністратор “Є. Ранку” тощо.

Його дружина називається Ольга, дочка Рут і син адвокат Андрій. (“Є.Р.”, ч. 1019 з 1968 p., стор. 13).

Михайло Савицький народився 29-го січня 1897 року в місті Стрию в Галичині. Скінчивши народну школу, він пішов на науку столярства, а 15 лютого 1921 року одружився з Марією Гарун. 1926 року він зо своїм братом Юліяном приїхав до Торонта в Ка­наді. Його дружина приїхала з дітьми до нього в 1929 році.

Тут добр. М. Савицький працював, як столяр, а в старших роках мав торговельне підприємство. Від самого початку він вклю­чився був в українську громадську працю. Він був одним з осново­положників Стрілецької Громади в Торонті і був членом Україн­ського Робітничого Союзу.

Тут він захопився УЄРухом. Спочатку належав до дуже ак­тивних членів Укр. Пресв. Церкви, а від 1946 р. став членом-основником Незалежної УЄРЦеркви в Торонті. Був якийсь час адміні­стратором журналу “Слово”, а пізніше “Є. Ранку”. Бував також членом Контрольної Комісії УЄО, або членом Головної Управи УЄО. Мав сина Володимира і дві дочки Дарію і Зеню.

М. Савицький помер 19-го березня 1969 р. (“Є.Р.”, ч. 1034 з

1969    p., стор. 13).

*

Десь незабаром після 1950 р. частина членів Укр. Пресв. Церк­ви в Ошаві під проводом свого диригента Степана Салмерса та­кож були організували Самостійну УЄРЦеркву, але після почат­кових змагань ця Церква десь у половині шістдесятих років заникла. Причиною було те, що обмежене число членства не змогло створити для такої праці потрібної матеріяльної бази, а без цього постала проблема із забезпеченням належної духовної обслуги Громади, переважне число її членів пішло в члени англомовної Злуче­ної Церкви Канади, а не вернулося до Укр. Пресв. Церкви в Ошаві, уважаючи, що провід Пресвітерської Церкви Канади свого часу несправедливо обійшовся з ними. Це було можливе, бо чужинці дуже мало розуміються на проблемах наших людей, а це також багато залежить і від того, хто їхні дорадники.

Тут треба конечно дещо згадати і про С. Салмерса.

*

Степан Салмерс народився 8 серпня 1891 року в с. Угринь,

Чортківського повіту, в Галичині. До Канади приїхав 1911 року і спочатку затримався в Монтреалю. 1912 року короткий час пра­цював у Торонті, де познайомився з паст. Т. Баєм, і того самого року поселився на постійно в Ошаві. 1913 року познайомився з паст. В. Купчинським і перейшов на сторону УЄРРуху, де став активним діячем, а з часом і церковним диригентом і органістом.

1916 року одружився з Катериною Панчишин, яка походила зі Львова. Працював, заробляючи на утримання своєї родини до 1954 p., коли то залишив працю в фабриці виправи шкір через кепський стан здоров’я. Однак до кінця свого життя цікавився українським організованим життям, читав укр. пресу, підтриму­вав морально і матеріяльно УЄО та “Є. Ранок”. Був якийсь час скарбником УЄО, дописував до “Є. Ранку”. Лишив дочку Володи­миру, синів Ярослава (торговельного управителя), Зеновія (ад­воката), Ігоря (стрижія) і Ореста (фармацевта). Син Євген, вій­ськовий летун-навігатор у Канадській Армії, згинув у повітряній катастрофі над Англією під час Другої Світової Війни. С. Салмерс помер 28 листопада 1969 року.

У своїй посмертній згадці, присвяченій С. Салмерсові, паст. Л. Стандрет отак характеризує покійного: “Десь близько 1926 року постав довший конфлікт між УЄГромадою в Ошаві та округовим церковним англомовним Зарядом Злученої Церкви Канади. То­дішні члени цього Заряду не могли чи не хотіли зрозуміти потреб УЄРРуху і непотрібно втручалися у внутрішні справи УЄГромади. (Хотіли її зовсім занглійщити — прим, редактора). Це нашій Гро­маді шкодило і тому в дальшому висліді тертя Громада перейшла під зверхність Пресвітерської Церкви Канади. Зате вона втратила церковний будинок і все, що було в будинку, разом із співаниками. Отже, тепер була переорганізована церковна Громада, але вона не мала місця на Богослужения, на збори тощо, не мала органів, ні органіста, ні співаників. Та співаники можна було купити, можна було купити піяно, але хто буде грати? Відповіді на це питання не було. Дехто з братів навіть сумнівався в тому, чи з цього ста­новища буде якийсь вихід. Та брат С. Салмерс мав відповідь. Він заявив, що Громада може відбувати Богослужения в його хаті, а щодо музики, то він негайно почне вчитися гри на піяно і споді­вається, що за кілька місяців зможе принаймні грати легші цер­ковні пісні. Так І сталося. Хоч тоді йому вже було щось із 35 ро­ків, він почав учитися, сам платив за лекції (його платня в фаб­риці була мала) і згодом він міг грати майже всі пісні, що були в українському євангельському співанику, а також диригувати не­великим хором. Цю працю він виконував упродовж багатьох років без найменшого винагородження. Він завжди жертвував, що міг, на українську євангельську справу, і не раз жалував, що для неї не міг зробити більше.

Його переконання було, що без українських шкіл, без молоді, яка вміла б по-українському говорити, читати і писати, всі укра­їнські Церкви і світські організації не мають ніякої майбутности. Тож не диво, що всі його діти пильно вчилися української мови, граматики, географії та історії в школі при Укр. Пресв. Церкві. Сьогодні його діти, роджені й виховані в Канаді, активні члени українських організацій в Ошаві, УНО, МУН тощо. Наприклад, минулої осени ошавська філія УНО святкувала свій 35-літній юві­лей. Один наш ошавський громадянин, що належить до Православ­ної Церкви, оповідаючи мені дещо про ювілейну концертову про­граму, зауважив, що “велику більшість точок програми виконали Салмерсові діти і внуки”. Без жодного перебільшення можна сказати, що це наслідки С. Салмерса і його доброї дружини, яка завжди з ним щиро кооперувала, виконуючи свої материнські обо­в’язки супроти своїх дітей”. (“Є.Р.”, ч. 1045 з 1970 p., стор. 7-8).

*

Свого часу була зроблена спроба усамостійнити УЄЦеркву в Ґорліць, Саск., але це з часом там так само скінчилося, як і в Оша­ві, і з тих самих причин. Про ту церковну Громаду один з її ко­лишніх членів, сам народний учитель в Канаді — бр. Онофрій Вівчар, написав таке:

“Перші українські іміґранти прибули в околиці Канори й Ґорліц 1896 року. Друга група прибула 1898 року. Вони жили на по­чатках у матеріяльних недостатках. Найближче місто до них зва­лося Йорктон. Одні осілися за 25, а інші за ЗО миль на північ від цього міста. Перші хати будували того вигляду й тим способом, як їх будувалося в себе в Галичині. Щодо харчів, то піонери жили дуже й дуже пісно, цебто їм бракувало добрих харчів, а особливо товщів.

Щодо християнського життя, то вони святкували Різдво, Ве­ликдень та інші свята так само, як це робили в Галичині. Батьки вчили своїх дітей молитися рано й увечері. З часом вони усвідоми­ли собі, що їм треба кудись ходити до церкви. Проживши в Кана­ді якийсь час, певна частина їх змінила свій погляд і на релігійні справи та віроісповідну приналежність. Перша УЄГромада в Саскачевані, організована в околиці Ґорліц 1906-го року, а може й передніше, під назвою Руська Грецька Незалежна Церква. Перші члени церковної управи були Прокоп Ананійчук, Олекса Вівчар і Олекса Хабун.

Церкву збудували з дерева. Члени возили дерево волами. Бу­динок покрили дошками і помалювали. Довший час Богослужения було подібне до Богослужения у Греко-Католицькій Церкві. Пово­лі його спосіб змінявся в бік першоапостольської чистоти. Пропо­відниками були: Заяць, Чернявський, Вільчинський, Купчинський, Євстафієвич, Попіль і Плав’юк.

1916        року хтось підпалив церковний будинок в Ґорліц. 1917 року Громада побудувала нову церкву. Проповідниками були після того пастори 3. Бичинський, Г. Тимчук, І. Р.-Ковалевич, 1. Григораш і Й. Корсаков.

За часу проп. Г. Тимчука Громада в 1925 році прилучилася до Злученої Церкви Канади. За часів обслуги проп. Корсакова Громада ухвалила стати самостійною п.н. Українська Євангель­ська Самостійна Церква, але ця самостійність там довго не втри­малася.

1939       року, коли в Европі вибухла війна,багато молодих людей виїхало з тієї околиці до інших частин Канади і Громада дуже зменшилася”.

*

При згадці про паст. Йосипа Корсакова, який приїхав до Ка­нади десь 1907 року, треба відзначити, що він не дуже рахувався зі своїми церковними проводами. Робив собі, що йому подобалося, і тому був усунений із проповідництва в Злученій Церкві Канади. Короткий час він допомагав у праці УЄРЦеркви в Торонті, а піз­ніше в Ошаві, Онт., але його спосіб поступовання і там не змінився. Взагалі, він був досить нерозгаданою постаттю, яка й по смерті лишилася нерозв’язаною загадкою. Ми не маємо ніяких життє­писних даних про нього. Він приїхав до Канади з царської Росії. Помер трагічно 18 лютого 1973 року на 90-му році життя у Він­ніпегу, ставши жертвою пожежі. Він не лишив по собі ніякого тестаменту. Його поважний маєток і гроші перейшли на власність держави, мимо того, що за життя він жив дуже вбого, майже на ніщо не жертвував і був самотній. ("Є.Р.”, ч. 1081 з 1973 p., стор. 2).

**

Не

Згадаємо тут про смерть сестри Ольги Яровенко 10-го травня

1972     p., матері відомого євангельсько-реформованого й громад­ського діяча — інж. Вадима Яровенка, дружини полковника Ар­мії Української Народньої Республіки — Юрія Яровенка, який слу­жив при залізничному корпусі. Другий син покійної — Євген, зять митрополита УПЦеркви в США -— Мстислава.

На увагу заслуговує святкування 50-літнього ювілею існуван­ня й діяльности УЄО та одночасно ювілею 250-ліття з дня наро­дження Г. Сковороди, що відбулося 21-22 жовтня 1972 року в То­ронті. Пов’язання тих двох ювілеїв немов символізує пов’язання духовности того нашого визначного християнина й філософа із світоглядом сучасного УЄРРуху. З цього приводу появилося в “Є. Ранку” (жовтень-грудень 1972 p., стор. 12) стаття-звідомлення: “У Торонті відзначено золотий ювілей УЄО та 250-літній юві­лей Г. Сковороди” із загальним описом ювілейних святкувань. Ювілейну Академію попередило засідання Головної Управи УЄО 21 жовтня 1972 року, на якому ухвалено резолюції проти намагань совєтських чинників представляти Сковороду в совєтському на­світленні, тобто проти приписування йому матеріялістичного сві­тогляду, а навіть атеїзму. Крім того, резолюції звертаються проти переслідування совєтською владою людей віри, зокрема євангель­ських християн-баптистів, та українських культурних діячів.

Ювілейні святкування розпочато врочистим Богослужениям, що ним проводив паст. В. Боровський при співучасті паст. І. Р.Ковалевича з Вінніпегу, який виголосив проповідь. Під час Бого­служения співав квінтет під проводом бр. Михайла Тимціва, а крім того родинний ансамбль бр. С. Салмерса молодшого з Ошави. Сест­ра Іраїда Черняк акомпаньювала на піяно церковному співові.

Ювілейною Академією керував заступаючи президента УЄО

—     В. Багрія, екзек. секретар В. Боровський. Після вступної мо­литви паст. Г. Адамса, член Головної Управи УЄО — інж. В. Яровенко з Плейнфільд, Н.Дж., виголосив доповідь про УЄО. Після відчитання цілої низки привітів, паст. В. Боровський мав допо­відь на тему: “Г. Сковорода — великий духовний розум України”. Під час цієї Академії співав хор Української Баптистської Церкви в Торонті під проводом бр. Андрія Теслюка.

Пишучи історію УЄРРуху в Канаді та оцінюючи загально- протестантські впливи, що діяли на наших людей, як на самих початках поселення на канадському ґрунті, так і згодом, не зайво буде згадати бодай коротко про методистів. їхня діяльність між нашими людьми в Канаді заслуговує тим більше на вдячну увагу, бо місійна праця методистів між канадськими українцями мала у великій мірі суспільно-добродійне й виховне підложжя, а щойно опісля релігійне в дусі методизму, що найперше звертає увагу на євангелізаційну діяльність, на методи плекання духовного життя та практику добродійної діяльности. Методисти закладали в осе­редках українських поселень лікарні, школи, різні курси та творили перші основи суспільної опіки, організували житлові приміщення для дівчат і хлопців, які приїхали з фарм до міста й були наражені на визискування та заставлюванні на них сіті неморального жит­тя. Методистські лікарі, вчителі, що були одночасно проповідни­ками, та представниці Жіночого Місійного Товариства осідали се­ред наших поселенців і допомагали їм лікуванням, навчанням, різ­ними практичними порадами, включно не раз до хатніх завдань і праці в полі. При тому вони давали їм Біблії та, читаючи з ними біблійні тексти, пояснювали їх та вели з ними біблійні лекції.

Між ними траплялися й українці, які проповідували й служили перекладачами. З таких треба відзначити пасторів Дмитра Понича і Терентія Ганочку. Методистські діячі працювали з посвятою. Успіх методистів полягав головно, що вони вивчали життя і психі­ку етнічних груп, серед яких мали працювати, і щойно тоді по­чинали діяти з допомогою представників тих самих етнічних груп. Методисти видавали для українців часопис “Канадієць”, редакто­ром якого був Михайло Белегай. У половині двадцятих років на­шого століття — конгрегаціоналісти, преовітеріяни й методисти злучилися разом, створили таким чином Злучену Церкву Канади, в рядах якої знайшлося багато українців, але ще перед тим у 1921 році часопис “Канадієць” був злучений із “Ранком” і так постав “Канадійський Ранок”.

*

Тут конче треба подати деякі особливо цікаві й важливі мо­менти з життя українського методистського паст. Д. Понича і паст. Т. Ганочки.

Паст. Дмитро Понич народився 7 жовтня 1887 року в с. Топорівцях поблизу Чернівець на Буковині. 1899 року він із батьками приїхав до Канади. Ще на рідних землях він закінчив 4 кляси народньої школи. Про своє життя він пише: “Вже перед 1899-тим роком із нашого села виїхало до Канади три родині. А того року, коли ми їхали, то з нашого села вибралося аж 20 родин. Годі опи­сати ту незабутню розлуку з рідним селом. Одного весняного дня рано-вранці, ще вдосвіта, у селі зчинився плач і голосіння. Це бать­ки й матері зі своїми дітьми, як також і самітні люди прощалися з буковинською землею, прощалися зо своїм рідним селом, де вони й увесь їхній рід віками жили і нікуди не мандрували... Із свічками в руках цих 20 родин виходили з хат на вулицю, бо ще було тем­но, ставали всі в ряди і так вільною ходою прямували до Чернівець, щоб звідтам вже поїздом дістатися до портового міста Гамбурґу в Німеччині. Сусіди, почувши плач і голосіння, і собі повиходили до воріт, цілувалися й назавжди прощалися зі своїми односельча­нами. І собаки жалісно скавуліли й гавкали, бо їхні господарі зби­ралися в далеку заморську країну, а хати лишалися порожніми.

Коли валка мандрівників опинилася за селом на шляху, то по­чало сходити сонечко. Дехто з нас їхав на возі, а частина йшла пішки. Ще раз востаннє ми озирнулися й подивилися на рідні Топорівці. І так із слізьми на очах прибули до Чернівець. Приїхавши до Канади, наша родина поїхала до Едмонтону в Альберті. Нас забрав В. Фрунчак на свою фарму до Андрю. їхали ми тоді ще не впорядкованими дорогами. Скрізь болото, вода й баюри. Комарі хмарами нас обсідали. їхали ми аж три дні, бо то було близько 70 миль, і за той час нам усім попухли обличчя, бо комарі не мали до нас співчуття.

Це було навесні 1899 р. Три родині, включаючи і нас, посели­лися на фармі Николайчука і там жили в бідненькій хатині, що скорше собою 'нагадувала хлів з маленькими вікнами. Комарів і тут було повно. Тато купив трохи муки та корову з телятком. Таким чином ми були хоч забезпечені молоком.

1901 року я знайшов собі роботу в Едмонтоні в одного фармера, а 1904 р. я почав працювати на Канадській Державній За­лізниці. Коли я приїхав якось додому, то мати дала мені україн­ський Новий Заповіт. Вона сказала, що цю книжку залишив один лікар-місіонер Методистської Церкви. Це був Д-р Ловфорд. Опісля він попросив мене жити в нього і вчити його української мови. Я це зробив, а він учив мене англійської мови”.

Якийсь час молодий Понич був 'перекладачем Д-ра Ловфорда, особливо під час його Богослужень для українців. Згодом він вступив у члени Методистської Церкви, а в 1910 році пішов на науку Богословія до Албертської Колеґії в Едмонтоні. 16 червня

1915    р. був рукоположений на проповідника, і в тому самому році одружився з Магдалиною Фищуковою.

Паст. Д. Понич працював проповідником в Андрю, Пакан, Радвей, Белліс, Вільна, Едмонтон і Ґлендон. Останніх 7 років пра­цював в англомовних Громадах у Колд Лейку і Сейнт Пауль. Все це в провінції Альберта. 1944 року пішов через стан здоров’я на емеритуру, але, де міг, там допомагав проповіддю Слова Божого. (“Є.Р.”, ч. 989 з 1965 p., стор. 7, а також ч. 991, стор. 17-20).

Проп. Терентій Ганочка народився 1881 року в с. Сидорівцях, Канівського ттовіту, в Україні. Приїхав до Канади 1907 року, бо царська влада й Православна Церква в Росії переслідували тоді євангельських християн і баптистів. Осівся він на гомстеті біля Беліс в Альберті.

Ще бувши молодим, він в Україні перейнявся євангельським рухом і пристав до баптистів. 1911 року вступив до Методистської Церкви, а 1916 року був рукоположений на проповідника і працю­вав між українцями. Помер 6-го вересня 1946 р. (“Є.Р.”, ч. 1051 з

1970    p., стор. 13).

*

У доповнення до щойно сказаного додамо ще те, що про пра­цю методистів писав редактор "Канадійия” Михайло Белегай:

“Англійська Методистська Церква в Канаді вела свою місійну працю між українцями головно в Альберті. Душею її був Д-р Ловфорд. Восени 1910 р. я приїхав до Едмонтону просто з України. Я запізнався з Д-ром Ловфордом через проповідника В. Г. Пайка, який проповідував між українцями в Едмонтоні. Проп. Пайк з ча­сом так навчився української мови, що міг розмовляти без пере­кладача. Інші англійські проповідники, що допомагали українським поселенцям і досить добре говорили українською мовою, були: проповідники Семет і Росс, як також і інші, імена яких я вже по­забував.

Методистська Церква мала не тільки шість місіонерів для українських поселенців, а також і два шпиталі, один в Пакані, а другий в Ламонті. Крім цього були ще й місінні доми та школи, як от у Смоки Лейк, Вастейо і в Едмонтоні “Рутеніян Гом” для дівчат, що приїздили до міста на роботу. Ці інституції були під проводом місіонерок. Там вчили українок англійської мови і всього того, що треба було знати, щоб стати доброю господинею та чесною громадянкою.

Спочатку місійна праця йшла мляво, але із заснуванням мето­дистського часопису “Канадієць” в Едмонтоні праця пішла скор­шим темпом. “Канадієць” почав виходити 1912 року, спершу як двотижневик. Редактором за ввесь час його існування, тобто 8 ро­ків, був я. Коли Методистська Церква злучилася з Преовітерською, тоді й “Канадієць” був злучений з “Ранком”, що виходив у Вінні­пегу. Злученому часописові дали назву “Канадійський Ранок”.

“Канадієць” крім легких релігійно-моральних статтей, пода­вав науко'во-фармерські розвідки, як треба працювати біля ріллі, худоби, курей тощо. Він мав близько 2 000 передплатників, і то головно в Альберті, хоч розходився по цілій Канаді, і навіть у США та в Европі.

“Канадієць” об’єднував розкидані групи українських єванге­ликів і прихильників в Альберті і ставав щораз популярнішим ча­сописом навіть між противниками Євангельського Руху. Коли Пресвітерська Церква під проводом Бодруґа почала організувати чи відживляти приспані пресвітерські громади 'в Альберті, відомі, як Українська Реформована Церква в Канаді, “Канадієць” чимало до­помагав цьому рухові. В організації Укр. Пресв. Церкви в Едмон­тоні “Канадієць” брав чинну участь. Він багато спричинився до того, що добр. Павло Рудик з допомогою Григорія Крайківського та інших, подарували гарну церкву на Кіністіно вулиці, тепер 96 вулиця, а відтак при тій церкві й простору українську бурсу. У ній фермерські сини могли жити за малу оплату й ходити до ви­соких шкіл. Нагляд над бурсою мали українські пресвітерські про­повідники. Ця бурса дала початок теперішньому Українському Ін­ститутові ім. М. Грушевського в Едмонтоні, який заснував проп. І.

Ґлова, колишній редактор “Ранку”, і який був проповідником у тій церкві, та став першим ректором цього Інституту.

По злученні “Ка'надійця” з “Ранком” 1921 року я виїхав з ро­диною до Шікаґо на відвідини родини моєї дружини, і звідтіля я вже не повернувся”. (“K.P.”, ч. 444 з 1940 p., стор. 2).

*

Перед тим було сказано, що в 1925 р. постала Злучена Церк­ва Канади з об’єднання трьох віроісповідних груп, в яких не бра­кувало й українців. Цей факт причинився без сумніву до послаблен­ня позиції УЄО, яке стояло в духовно-моральному й національному проводі всього УЄРРуху, бо українські протестанти й проповід­ники в церковно-організаційних межах Злученої Церкви були на практиці поза юрисдикцією УЄО. Звичайно, ту юрисдикцію треба розуміти скорше, як ми вже сказали, в моральному, аніж в ієрархічно-правному й екзекутивному аспекті, бо в протестантському світі назагал немає твердих канонічних прав у тому розумінні, як це буває в католицизмі. Все ж таки вже самий факт, що деякі українські протестанти, з проповідниками включно, пов’язані в ор­ганізаційному розумінні з неукраїнськими церковними колами, по­слаблював позицію УЄРРуху з його провідним організаційним авангардом УЄО як між українськими протестантами, так вза­галі в протестантському світі. В таких умовах легко могло вири­нати питання, чи УЄО репрезентує всіх українських реформова­них євангеликів і тим самим має право говорити в йхньому імені? Вищі чинники Злученої Церкви, та не тільки вони, не завжди трак­тували українських протестантів у себе нарівні з англосакським елементом. У кожному разі тенденції у тій Церкві були спрямовані на те, щоб скорше, чи пізніше прийшло до асиміляції різних етніч­них груп тієї Церкви, тоді як українці не квапилися піддаватися асиміляційному процесові в ділянці, між іншим, і церковного жит­тя.

Дехто з українських проповідників Злученої Церкви, а так са­мо і Пресвітерської, вважав себе найперше за платного місійного працівника тієї церковної організації, і тягнувся радше до неї, як до УЄО. У зв’язку з такою церковною політикою Злученої Церкви паст. П. Крат, один із чільних діячів УЄО, виступив активно проти такого легковажного трактування українського членства в Злу­ченій Церкві. Бож це підривало престиж протестантської місії се­ред українців, а в дальшому шкодило і УЄО. Аргументи паст. П. Крата були виложені в окремому викладі і, правдоподібно, були розповсюджувані серед українських євангеликів. У наших руках найшовся один такий обіжного характеру лист (без дати й під­пису власноручного). Це зладжена пізніше копія для поширення і архіву, на підставі чого ми реферуємо цю справу. Заголовок того листа в англійській мові такий: “Заява в справі Української Місійної Праці Злученої Церкви Канади паст. П. Ч. Крата, Б.М.” У зв’язку '3 цією заявою пастора Крата два українські проповід­ники цієї Церкви написали відповідний лист до компетентних осіб Злученої Церкви з повідомленням про “пропагандивну акцію” П. Крата проти тієї Церкви. У їхньому листі є нарікання на різні доноси-обвинувачення проти П. Крата, І. Бодруґа, В. Кузіва та вза­галі цілого УЄО. При самому кінці листа його автори називають УЄО “самозванчою камарильєю”, цебто “придворною клікою”.

Згадуємо тут про цю акцію двох українських протестантських духовників, які не завагалися правдоподібно з браку глибшої на­ціональної свідомости, а може навіть і з особистих мотивів, робити донос на своїх таки братів-євангеликів і на свою УЄРУстанову — УЄО до не своїх чинників. Це, звісно, подано тільки один приклад нельояльности до власної установи. На жаль, у нашій українській історії не бракує подібних учинків наших людей.

При цій нагоді не зайво буде ще раз ствердити, що в історії УЄРуху зустрічаємо два протилежні напрями: деякі наші чільніші євангельські діячі оминали й дотепер обминають той шлях місій­ної діяльности, на якому немає фінансової підтримки від чужинець­ких місійних середовищ. Це зовсім не значить, що треба від­кидати обов’язково чужу допомогу, тим більше, коли вона потріб­на. Справа тільки в тому, щоб не приймати її за всяку ціну, тобто коштом життєвих інтересів УЄРуху, як у релігійному, так і на­ціональному розумінні. Подруге, щоб не призвичаюватися до чу­жої допомоги, бо вона скорше чи пізніше перерветься, а тоді треба розраховувати тільки на власні сили.

Нам здається, що УЄО дотепер на тому полі провадило доволі розумну церковну політику щодо неукраїнських віровизнань, тобто з однієї сторони УЄО затримало своє національне обличчя, свої моральні впливи на чималу частину УЄРЗагалу, а з другої воно перебувало назагал у пристойних стосунках і зв’язках з чужо-на­ціональними віровизнаннями, репрезентуючи гідно УЄРРух на фо­румі світового протестантизму та використовуючи ті зв’язки не раз на добро УЄРРуху, а також і нашої загально-національної справи через зв’язки зі світовими протестантами. Так було в Пів­нічній Америці й на європейському терені, коли між двома війнами постав у Західній Україні УЄРРух.

Немає сумнівів, що діячі Самостійної УЄРЦеркви в Канаді, які видавали якийсь час свій часопис “Слово”, не були зовсім безпід­ставні, коли пропагували самостійність українського евангелизму, виявляючи в тому напрямі багато ідеалізму релігійного і національ­ного характеру. Вони не визнавали тих реалітетів, до яких були прив’язані деякі наші евангелики. Але з другої сторони вони вві­йшли в історію Руху як євангельсько й національно здоровий еле­мент, що мав почуття євангельсько-національної гідности й чести.

Тут варто на підставі державного перепису людности Канади з 1971 року подати релігійну приналежність українців у цій кра­їні. Кінцеві цифри подаємо заокруглено:

Г реко-католики                                   186.500

Православні                                         116.700

Римо-католики                                       88.800

Злучена Церква Канади (протестантська)  80.800

Англіканська Церква                              26.900

Лютерани                                              10.200

Баптисти                                                 8.200

Пресвітеріяни (реформовані) 7.700 Інші віровизнання (п’ятидесятники,

адвентисти, свідки Єгови й інші)                         19.500

Атеїсти                                                  29.800

Тут разом подано, що тоді в Канаді українцями подало себе 580.700 осіб. З того можна робити висновок, що якихось 160.000 українців подали себе протестантами. Узято ці дані зі статті Івана Теслі: “Українці Канади 1971 року”, поміщеній у журналі “Укр. Самостійник”, листопад 1974 р.

Щоб краще зрозуміти цю предивну статистику, подаємо тут деякі важливі міркування, що їх висловив на тему 'перепису люд­ности Канади 1961 року редактор “Є. Ранку” — паст. В. Боров­ський у своїй статті “Про релігійну приналежність українців у Канаді”, ч. 975-976 з 1964 р. на стор. 16. Він пише:

“Останні проголошення наслідків перепису людности Канади, в якому виявилося, що якихось 24.7% українців подали свою при­належність до протестантських Церков, викликало між україн­ськими католиками та православними певне збентеження... Та не тільки католики і православні, але й українські протестанти, які здавалося б мали тут найбільше чим тішитися, мають поважні при­чини дуже серйозно перестудіювати ці дані...

Нас надзвичайно вражає те, що ті євангельські віровизнання, які справді провадять місійну працю між українцями в Канаді, ма­ють найменше число українського членства. Сюди належать бап­тисти, пресвітеріяни, п’ятидесятники та інші. Найбільше членів-українців мають Злучена Церква Канади та Англікани. Це Церкви, які тепер не зацікавлені місією між українцями. Злучена Церква зліквідувала свою мі'сійіну працю між українцями, уважаючи, що українці вже вміють говорити англійською мовою і тому можуть належати до їхніх англомовних Церков.

Нам відомо, що журнал “Юнайтед Чорч Обсервер”, орган Злу­ченої Церкви Канади, скаржився, що державна статистика подає більше число членів цієї Церкви, як ця Церква справді їх має у

своїх церковних книгах. З цього ясно виходить, що є люди, які подали себе членами цієї Церкви, хоч насправді вони в ній члена­ми ніколи не були і не є. Чому вони це зробили, це вже інша спра­ва... Це могло статися в цьому випадку між українцями тому, що близько не було ніякої своєї української церкви, або з чисто опор­туністичних мотивів. Багато в цьому можуть заважити мішані по­дружжя”.

Той самий автор у своїй статті “Про релігійну приналежність людности Канади в світлі державної статистики” в “Є. Ранку”,

ч. 983-984, 1965 р. на стор. 18 далі пише:

“Орган Злученої Церкви Канади “Юнайтед Чорч Обсервер”, ще 1-го вересня 1962 р. помістив на своїх сторінках коротку ре­дакційну статтю п.з.: “Два мільйони різних прихильників”. У цій передовиці пишеться:

“...Інші напевно будуть більше турбуватися про два мільйони прихильників, яких ми не маємо між членами Англіканської та Злученої Церкви Канади.

Церковні записи Злученої Церкви показують, що 2.606.415 душ перебувають під душпастирською опікою в 5.900 наших “проповідничих осередках”. Державна статистика твердить, що 3.664.008 осіб у Канаді подали, що вони приналежні до Злученої Церкви Канади.

Статистичні записи Англіканської Церкви показують, що вона має 1.358.459 членів у своїх парафіях. Останній державний пере­пис людности показує, що в цій Церкві має бути 2.409.068 членів у Канаді.

...Ми також мусимо собі відверто сказати, що в Канаді Англі­канська й Злучена Церкви великі числом членів Церкви, і люди, не приналежні до ніякої Церкви, радо прикриваються своєю вдаваною приналежністю до цих Церков. Понад 99% канадців кажуть тим особам, що провадять державну статистику, до якого віровизнан­ня вони належать. Статистично канадці дуже релігійний народ. У Скандинавії ті люди, що не належать до жодної релігії, подають себе за лютеран, бо там це панівна Церква, а в Англії вони пода­ють себе англіканцями, в Шкоції — пресвітеріянами, а в Канаді вони прикриваються Злученою або Англіканською Церквами. Останніми роками вони більше почали ховатися із своєю релігій­ною байдужістю, прикриваючись приналежністю до Злученої Церк­ви”. — Тут ми кінчаємо цитувати “Ю. Ч. Обсервера”.

З повищого можна тільки зробити виразний висновок, що дер­жавних даних про релігійну статистику людности в Канаді не мож­на брати поважно, як щось докладне й певне. І тих 160.000 україн­ців, що подали себе 1971 року протестантами, як і тих 88.800, що подали себе римо-католиками, мусять мати між собою велике чис­ло цих “окозамилювачів”.

Поза тим усім ті наші українські люди не можуть бути для нас байдужі. Це все тільки доводить, що в цих людей щось непевне з їхнім релігійним життям, а в декого й з українською національ­ною свідомістю не в порядку. І українські Церкви і національно сві­дома частина нашого громадянства має тут перед собою велике завдання. Це велике статистичне число українців, які подали себе за протестантів, каже 'про те, що майже кожний четвертий украї­нець у Канаді, як не протестант, то дає в своїх релігійних переко­наннях першенство євангельському християнству. Це для кожного свідомого українського протестанта дуже важливе місійне та євангелізаційне завдання: відшукати й включити цих наших людей в ряди організованого й діючого УЄРРуху”.

*

Не можна обминути тут УЄГромади при Церкві всіх Націй у Монтреалі та її пастора Д-ра Радослава Ґ. Кацунова. У своєму некролозі паст. І. Р.-Ковалевич про нього пише:

“27 лютого 1963 р. помер Д-р Р. Кацунов, пастор Церкви Всіх Націй у місті Монтреалі. Народився він 23 листопада 1887 року в болгарській євангельській родині в столиці Болгарії -— Софії. Учився в Роберт Колегії в Константинополі, яку там заснували американські протестанти. До Канади приїхав 1913 року й тут за­писався на богословську науку в Пресвітерській Колегії Івана Нок­са в Торонті. По закінченні її був рукоположений на проповідни­ка Пресвітерської Церкви.

Від 1923 до 1929 року був пастором Укр. Пресв. Церкви у Вінніпегу. 1929 року Злучена Церква Канади розпочала в м. Мон­треалі місійну працю між емігрантами і покликала паст. Р. Кацу­нова на проповідника в цій місії. Сам він був недавнім емігрантом, а тому добре розумів і відчував душевні і фізичні потреби цих людей.

Він організував Слов’янську Євангельську Громаду, для яких Церква Всіх Націй стала другим домом християнської родини. Він добре оволодів українську мову, якою і проповідував своїм вірним. Він учив співати, а також і сам гарно співав. Його дружина допо­магала йому в праці. Він полюбив українську пісню, організував хор, з яким виступав в англомовних 'церквах, одночасно інформу­ючи чужинців про красу української пісні, український народ і по­треби нових емігрантів”.

У 1940 році число членів його Церкви виносило 419 осіб, а симпатиків було майже в два рази більше. 7596 цих членів і при­хильників були українці, а решта — були чехи, словаки й поляки. При Церкві була Недільна Школа, клюби для хлопців і дівчат, Жі­ноче Товариство, школа для дітей і хор. Наприклад, від 1930 до

1940     року було охрищено в цій Церкві 309 дітей, дано шлюб 176 парам і поховано 63 особи.

Паст. Р. Кацунов у десятиліття існування цієї церковної Гро­мади написав оцю пісню й уложив сам на неї мелодію:

Ходімо, брати, до Христа, до Голготи,

До чистих джерел християнства!

Відкиньте від себе богів самолюбства І марну науку поганства!

Ходімо, — пора! Ходім до Христа!

Відкиньте від себе усі забобони,

До Божого Слова зверніться,

В зовнішніх обрядах спасіння немає,

Хто вірить в Христа, той спасеться!

Ходімо, — пора! Ходім до Христа!

Ходімо, ходімо до духа у Слові,

Бо буква без діла вбиває.

Серця відчинімо для Духа Святого,

Бо Він їх від скверни вмиває.

Ходімо, — пора! Ходім до Христа!

Відкиньте від себе геть гордощі ваші,

Гріховні кайдани зламайте!

Плекайте смиренність, братерство та щирість, Завершення в Бозі шукайте.

Ходімо, — пора! Ходім до Христа!

Ходімо, брати, до Христа, до Голготи,

До чистих джерел християнства!

Відкиньте від себе богів самолюбства Та марні учинки поганства!

Ходімо, •— пора! Ходім до Христа! Амінь.

(“Книга Хвали”, ч. 153)

По смерті паст. Кацунова його працю далі провадив у цій Церкві паст. І. Р.-Ковалевич, а по ньому вона перейшла під англо­мовну обслугу. (“K.P.”, ч. 444 з 1940 p., стор. 5; ч. 829 з 1955 p., стор. 5 і “Є.Р.”, ч. 961 з 1963 p., стор. 18).

*

Тут ми доходимо до кінця нашого нарису про УЄРРух у Ка­наді. Тому буде доречно згадати ще про деяких осіб, які своєю релігійною і народньою діяльністю та відданістю справі себе чи­мось особливо проявили. Ми певні, що було й є багато більше та­ких діячів у цьому Русі, і хоч як вони нам дуже дорогі, ми не про всіх їх маємо потрібні для цього дані, або взагалі не знаємо про них, це часто “невідомі герої”, але Господь їх знає і має у Своїх небесних книгах усе записане про них. У цьому випадку ми ще маємо тут у Канаді на думці проповідників А. Баб’юка, Йосипа Чернявського, добродіїв В. Овчаря, Д-ра Пінюту і Д-ра М. Яремка. їхні життєписи, або короткі витяги з їхніх писань, чи опінії їхніх сучасників про них самі говорять про них.

Проп. Антін Баб’юк народився 11 січня 1896 р. в м. Кутах на Гуцульщині. Народню б-клясову школу закінчив там таки, а до гімназії ходив у м. Вижниці. 1915 р. був забраний до австрійського війська, а 1 листопада 1918 р. вступив до Укр. Галицької Армії. ЗО жовтня 1920 р. вернувся з України в рідні сторони, що опини­лися під Польщею. 1921 р. виїхав на науку медицини до Чехо- Словаччини. По двох в половиною роках вернувся додому і до 1926 р. допомагав батькові. 1926 р. одружився з лікаркою Стефанією з дому Дутковських і того самого року виїхав до Канади. Його дружина приїхала до нього через рік. Напочатку заробляв миттям посуди в ресторані в Торонті.

1929         року зацікавився релігійною працею Злученої Церкви Канади. Спочатку допомагав у праці цієї Церкви в м. Порт Віліям, у Брендоні, а від 1931 р. в Порт Колбурні. Тут він працював 35 років, а приватно доповнював свої богословські знання. По скін­ченні трирічної богословської науки він був рукоположений на про­повідника. Він також ще працював у провінції Онтаріо у Вел­ланд, Кровлянд, Ст. Кетеринс і Торолд Саут.

Про свою працю він розповідав паст. В. Боровському, що спочатку в своїй церковній діяльності він уживав чисто проте­стантський спосіб Богослужень. Однак він скоро зауважив, що люди, які відвідували ці Богослужения, були прив’язані до греко- католицьких і православних Богослужень. Він прийшов до виснов­ку, що, відправляючи свої Богослужения в православному ритуалі, він зміцнить свою церковну працю. Тоді він перейшов на обрядові Богослужения. Знайшов дяка, це був добр. Кусий, який багато йому допоміг, щоб опанувати спосіб провадження цих Богослу­жень.

Про себе він казав: “Сам я в своїй внутрішній вірі і переко­наннях був і є чистий протестант, тобто євангельський христия­нин. На мене мав поважний вплив греко-кат. священик у Кутах, який був у своїх поглядах напівпротестант, людина ширших по­глядів”.

Злучена Церква Канади вважала проп. А. Баб’юка православ­ним священиком, який погодився в ім’я екуменізму із своїми вір­ними перебувати в лоні їхньої Церкви.

Проп. А. Баб’юк був активним і жертвенним членом україн­ської громади, а також підтримував матеріяльно УЄО та був по­стійним передплатником “Є. Ранку”. Він жив переважно в То­ронті, а до своїх громад доїздив неділями. П-во Баб’юки мали сина Юліяна і дочку Любу.

Проп. А. Баб’юк помер 11 квітня 1969 року і був похований укр. православним священиком на Проспект Цвинтарі в Торонті. Те саме було з похороном його дружини й сина. (“Є.Р.”, ч. 1042 з

1970    p., стор. 11).

Паст. А. Баб’юк належить, чи не до найбільш оспорюваних по­статей в УЄРРусі. Не бракує євангеликів, які готові взагалі ста­вити під знак питання щирість його євангельства. Тут особливо дивно виглядає його похорон, який зробив його особу ще більше контроверсійною, однак не випадає не згадати в нашій історії і цю дивну постать з його дивним розумінням євангельського християн­ства. Робимо це з огляду на його підхід до способу провадження Богослужения.

Тут задля справедливости треба сказати, що він у цьому не був єдиний. Перший між українцями евангеликами, з тактичних міркувань, так робив паст. І. Бодруґ у своїй НПЦеркві в Канаді, а згодом напочатку в Укр. Пресв. Церкві в Ньюарку в США. Власне він уживав скорочену літургію Івана Золотоустого. У Галичині десь від 1927 року почали те саме робити українські лютерани. Тоді навіть в УЄРЦеркві в селі Перемилові на Поділлі спочатку запровадив цю літургію паст. Петро Яремко. І під цю пору в УЄРТребнику надруковано це Богослужения, але у ньому вже вилучено всі єктенії, а зібрано їх в одну головну молитву, тим то вже нема безконечного співу “Господи, помилуй”, а пастор текст не співає, а виразно читає. Це скорочення в головному зробив був паст. В. Боровський, який був останнім пастором у с. Перемилові перед приходом туди совєтів у 1939 р. Цікаво було й те, що на­початку було помітно, що цей спосіб Богослужень притягав біль­ше людей і менше відстрашував їх від евангелизму. А коли ті лю­ди більше освідомлювалися в євангельському християнстві, вони з часом самі просили, щоб Богослужения скорочувати й перехо­дити на звичайний реформований спосіб. Цей підхід у часах ре­формації вживав сам Д-р Мартин Лютер, а також у своїх різних парафіях ще й досі вживає Англіканська Церква, яка в своїй віроісповідній науці чисто протестантська Церква.

*

Ми тут радо хотіли б щось більше подати про мученика паст. Йосипа Чернявського, але нам бракує про нього життєписних відомостей. Знаємо, що він був замордований 17-го березня 1912 року, а 1914 року його тлінні останки були перевезені до місцевости Коломия-Січ біля Веґревил в Альберті і там він похований. В описі його похорону, поміщеному в “Ранку” з 20 березня 1912 року ми знаходимо такі інформації про нього: “Покійний Й. Чернявський належав до одиниць, яких не легко зустріти на чужині. Людина характерна, розсудлива, а понад усе лагідна. Дався полю­бити кожному, з ким тільки познайомився. Працюючи ревно для поширення Царства Божого на землі, як також для забезпечення своєї родини, не занедбував праці над економічним розвитком ру­синів у Канаді; брав живу участь у закладанні кооперативних скле­пів, у просвітньому русі і його думкою було об’єднати колись наші кооперативні склепи в Канаді в “Союз Руських Спілок”.

Цікавлячись дуже щиро поступом і працею галицьких братів, просив постійно Бога, щоб дозволив йому колись вернутися до рідного краю. Він залишив по собі дружину з 4 маленькими діточ­ками. Бог дивно заопікувався ними. “Ранок” згадує про двох жи­дівських купців-братів, які, почувши про те, що сталося, склали свою допомогу без жадного прохання і сказали, що “вони шану­ють і поважають кожну релігію, але їм дивно, що християнство доведене до того, що береться вбивати тих, які стають їм на пе­решкоді. Сама вдова згадує з великою пошаною одного купця- француза, до того й католика, якому вона була винна поважну суму грошей. Коли він довідався про те, що сталося, він не тільки подарував їй борг, але й ще зібрав їй таку саму суму на допомогу. Усе це робилося тоді, коли з української католицької сторони, і то в пресі, були закиди, що вбивство сталося на тлі певних порахун­ків та легкої поведінки покійного, та висловлювалося невдоволен­ня зі збірок на допомогу вдові”. (“Є.Р.”, ч. 953 з 1962 p., стор.

5-8).

Паст. В. Боровський улітку I960 року відвідав удову по паст. Й. Чернявському. Про це він написав таке: “На тижні ми ще від­відали в м. Кемсак паню Чернявську. Це старенька, але повна життя і здорового гумору жінка, прийняла нас надзвичайно при­вітно. Вона вкоротці розказала нам ту трагічну подію; про те, як Господь не залишив її та її дітей та дивно їм допомагав. Усі її діти здобули добру освіту та добре влаштовані в житті. Вони на­лежно пам’ятають про матір, допомагають їй, відвідують її, а вона відвідує їх. Це все діється тоді, як убивця її чоловіка по­хвалявся, що він не спочне доти, доки не знищить цілого кодла покійного паст. Й. Чернявського. Сталося навпаки, бо по вбивці загинув будьякий слід. Божі млини мелють повільно, але певно”. (“Є.Р.”, ч. 930 з I960 p., стор. 9).

*

Добр. Василь Овчар жив у Канаді близько м. Канори в Саскачевані. Він народився 6 травня 1873 року в с. Іванівці, Теребовельського повіту, в Галичині. Одружився 1896 р. з Меланією Трач. 1899 року вони прибули до Канади. Початково В. Овчар обробляв свою фарму биками, а в жнива ходив на роботу до Манітоби. Він належав до працьовитих, ощадних і поступових фармерів. У різ­них організаціях займав передові місця. Передплачував майже всі українські часописи. Мав власну бібліотеку. Приєднався до УЄРу­ху. Був сильним у живім і писанім слові. Мав широке знання євангелизму й ніколи не захитався у своїх євангельських переконаннях. Часто дивувався, чому то багато освічених українців ігнорували евангелизмом. Прозою і поезією від самого початку багато писав на євангельські теми, поміщуючи це на сторінках “Ранку”, а зго­дом “К. Ранку”. УЄРух підтримував, чим міг, а особливо матеріяльно. По трирічній недузі помер 19 грудня 1947 року. Його по­ховано в Канорі. Подружжя Овчарі мали 4 синів: Андрія, Степана, Михайла і Івана, а також дочку, що пишеться тепер по чоловікові Вінтоняк. (“K.P.”, ч. 646 з 1948 p., стор. 6).

1940        року В. Овчар подав деякі важливі відомості зо свого життя й УЄРуху в своїй околиці. Оце вони: “Десь 1903 року про­ведено Канадську Державну Залізницю з Вінніпегу до Едмонтону і тоді заложено містечко Канору, а 1910 року “Ґренд Тронк” про­вів залізницю з Реджайни через Канору, однак містечко зростало поволі.

Школу відкрито 1906 року. Округа була дуже велика. Відкрив школу І. Бодруг. Школу названо “Скалат”. На початку вчили в нас студенти з Манітобської Колегії, а згодом “нормалісти” з Реджай­ни. Перші з них були П. Божик, Г. Махній, Г. Шевчишин, Петро Мельничук, Сікора та інші. Вчили на переміну й англійці, а навіть одна жидівочка. Тепер уже довший час учителюють українці.

1907 року ми організували були читальню імени Івана Сандуляка й примістили в домі П. Кудиби. По дворічній роботі читальня перестала існувати через брак часу на сходини.

Духовні справи майже від самого початку полагоджував у нас римо-кат. кнсьондз Кулявий з Йорктону, а пізніше його заступив француз Дулярий, який відправляв Богослужения ламаною укра­їнською мовою, називаючи себе “ руська піпа”. Коли почалася ор­ганізація НПЦеркви, тоді ми зовсім зірвали з різними “піпами” чи то греко- чи римо-католицького покрою.

Перший раз відправляв у нас незалежний свящ. Ю. Богонько, а опісля працював покійний свящ. Й. Чернявський, якого замордо­вано в Ґудів, Саск., в 1912 році. Богослужения на початку від­бувалися по хатах, а 1906 р. ми почали самі будувати церкву, яку закінчили наступного року. Площу під церкву подарував Іван Ткач, і та церква служить нам ще й досі.

Біблія лежала в нас на скрині, яку привезли з України й яку вживали замість стола, і ця Біблія була нашою духовною пожи­вою. Читання її дало мені початок до ширшого думання в релігій­ній ділянці.

“Ранок” я почав читати від його першого числа. Я зберігав кожне його число, бо цінив його науку.Опісля я оправив “Ранок” у річники, щоб він не нищився. Я позичав ті річники на бажання будькому, і що думаєте сталося? З перших кількох років заледве осталися річники з 1907-8 років, а решта знищили добрі люди. Та­кий дорогий матеріял пропав.

Проп. Й. Чернявський перший у нас започаткував загальну сповідь і Господню Вечерю. Правдоподібно це була перша подія в Канаді. Перший раз тільки чоловіки брали участь у цій сповіді, а жінки таки бажали сповіді на вухо, а що проп. Чернявський вже не бажав нікого сповідати, то запросив іншого проповідника, щоб йому послужив. Опісля прийшли інші проповідники, які також переводили часткові реформи. Це були А. Вільчинський, В. Купчинський, В. Плав’юк, Ю. Попель, 3. Бичинський, Г. Тимчук, І. Ковалевич, а тепер І. Григораш. У реформі обрядів і Богослужения найбільше потрудився в нас проп. В. Плав’юк.

Читавши Св. Письмо, я не раз застановлявся над тим, чого властиво я ходив до церкви в Україні цілий свій молодий вік? Чейже я там нічого не навчився. Кожної неділі там було те саме. Люди там не ставали мудрішими, бо там усе відбувалося тільки для звичаю. Люди, якими йшли до церкви, такими й верталися.

Я зацікавився був УЄЦерквою не тільки, щоб побільшити своє знання, але я також їздив з проповідниками в різні місця і допома­гав, чим тільки було можливо і в моїй силі, беручи жваву участь у місійній праці, в Богослужениях, як також і в з’їздах УЄЦеркви.

Я дякую Богові, що допоміг нам вийти з духовної неволі та отрястися з тих духовних кайданів, в яких ми стогнали віками. “Твоє слово — то правда!” (Івана 17:17) (“K.P.”, ч. 646 з 1948 року, стор. 6).

*

Д-р Григорій Пінюта народився в Елфінстоні, Ман., 1910 р. і там він здобув свою початкову і середню освіту. 1934 р. він скінчив “Нормальну Школу” і 'почав учителювати в Росбурні, Ман.

14    років він учителював у Сенди Лейку, з того б років був дирек­тором вищої школи. 1952 р. здобув науковий ступінь М.А. Учите­лював також у Минедосі і Мекрірі, Ман., а по цьому дістав ро­боту у Форт Франціє, Онт., де він викладав історію у вищій школі. Також вчився в Оттавському Університеті, а 1971 року здобув докторат в Укр. Вільному Університеті в Мюнхені. Він твердить, що свої успіхи в науці у значній мірі завдячує своїй дружині, яка перебрала «а себе багато хатніх .і родинних обов’язків. Він вірить, що визволення українського народу прийде тоді, коли він піде за вказівкою Ісуса Христа: “Пізнайте правду, а правда визволить вас” (Івана 8:32). П-'во Пінюти мають двох синів. Старший учите­лює, а молодший географ. Д-р Г. Пінюта член КУК-у, Осередку Української Культури, Канадської Асоціації Славістів, Канадської Асоціяції Етнічних Студій, підтримує матеріяльно СКВУ, член УЄО та передплатник і добродій “Є. Ранку” та кільканадцяти україн­ських газет”. (“Є.Р.”, ч. 1069 з 1972 p., стор. 13).

*

Д-р Михайло Яремно народився 1914 року в с. Викотах, по­віт Самбір, у Галичині. Скінчивши гімназію, виїхав до Швейцарії і в Цюріху закінчив у 1933 році богословську науку ЄРЦеркви. 1944 року у Віденському Університеті здобув докторат філософії зо східньо-европейської історії, студіював також славістику і гер­маністику. По закінченні війни викладав в Укр. Вільному Універ­ситеті в Мюнхені, Німеччина. Був перекладачем при Канадській Еміграційній Місії в Західній Німеччині і там таки допомагав паст. В. Кузіву в урядових справах та у відвідуванні українських утіка­чів у таборах переміщених осіб.

1948 року Д-р М. Яремко прибув до Канади. Тут він 7 років був пастором УЄГромад в Калдер, Саск.; Етельберт, Ґарлянд і Пайн Рівер у Манітобі. По цьому Колегія Злученої Церкви Канади у Вінніпегу покликала його викладати на богословському відділі грецьку й гебрей'Ську мови. По трьох роках перейшов до Манітобського Університету, де викладав східньо-европейську і російську історію. I960 року працює в Південно-Дакотському Університеті, а від 1965 року на Західньо-Іллінойському.

З наукових праць мала залишитись його праця про Г. Сково­роду. За його життя вийшла друком українською мовою його книж­ка “Відношення Російської Православної Церкви до Світової Ради Церков”, де є мова також і про УЄРух і англійською мовою “Galicia-Halychyna — from Separation to Unity”, або “Галичина,

—      від розлуки до об’єднання”. Книжка має 300 сторінок. Бувши переконаним протестантом, він завжди цікавився релігійно-цер­ковними питаннями взагалі, а УЄРухом зокрема. Його брат Пет­ро Яремко був пастором УЄРЦеркви в Західній Україні.

Д-р М. Яремко помер ЗО грудня 1970 року. Поховано його в Ґалесбург, Ілл. Він залишив по собі дружину-лікарку шведського походження і троє дітей: Івана, Лізу й Сузану. (“Є.Р.”, ч. 1060- 1062 з 1971 p., стор. 14).

**

*

Писання історії при узагальненні якнайбільше принципів прагматизму (узгляднення причин і наслідків) — це далеко не значить записувати тільки всі дрібніші події й факти, імена, ге­ографічні назви й дати. Це значить представити можливо з фо­тографічною докладністю хід історичного процесу з погляду похо­дження й розвитку народу, держави, церкви, чи якогось руху. Насвітлені причинові умови того процесу мають промовляти до сві­домосте пересічного читача яскраво, змальовуючи йому шляхом сумлінного досліду, тверезого розумовання та нарешті можливо якнайбільш безсторонньої оцінки фактичного матеріялу та дати правдиву картину історичної дійсности. З такого погляду ми й старалися розглянути минувшину й сучасність УЄРРуху в Канаді згідно з переконанням, що в загальному не провінція, а релігійно- церковний центр, а в даному випадку віроісповідний центр-ядро становить основний хребет у процесі народження й розвитку за­гального Руху. Провінція — це запілля, яке своєю активністю, чи пасивністю скріпляє, або послаблює центр того чи іншого Руху. Проте ми намагалися узгляднити тут і там деякі важливіші події й факти на провінції згаданого Руху так, як вони виринали на обрії історії, як більш важливі й гідні уваги незвичайні явища, по­в’язані життєво з процесом його розвитку чи занепаду. Все це ста­вить перед дослідником особливі вимоги не тільки щодо дослі­дження загально-церковної політики й тактики дій керівних чин­ників, а також і допомогової діяльности. Не менше важать тут догматичні проблеми в умовах міжвіровизнаневих зносин, кристалізування власного культурного обличчя і, нарешті, самої психоло­гії релігії, чи віровизнання. Відомо, що не тільки кожна релігія, але й навіть християнські віровизнання відзначаються власною питоменністю — відтінками віровизнаневого способу думання, по­в’язаного з відчуттям свого післанництва. Це все проблеми, що їх не сміє обминати дослідник, пишучи історію того, чи іншого релі­гійного, або віровизнаневого Руху, зокрема протестантського, при наочних даних іноді невеликих догматичних різниць між поодино­кими віровизнаннями, або їхніми відгалуженнями й Рухами.

Яка ж загальна характеристика пройденого шляху згаданим Рухом у Північній Америці, а зокрема в Канаді, і яка його позиція в історії загально українського протестантизму?

УЄРРух на американсько-канадському просторі назагал ніко­ли не був монолітним Рухом у церковно-координаційному розумін­ні. Перші етапи його існування й діяльности характеристичні осо­бливою ідейністю й активністю його основного ядра діячів. Це ядро скристалізувалося в організаційних рамцях УЄО й перепро­вадило в життя ідейний задум перещіплення Руху з Північної Аме­рики на грунт Рідних Земель — Україну. Це можна вважати за головну точку діяльности УЄРРуху за час між Першою й Другою Світовими Війнами, а зокрема його світоглядово організаційного авангарду — УЄО. Етап життя й діяльности Руху більш-менш від початків Другої Світової Війни — це послаблення діяльности. Які ж причини такого ходу справи?

Причини подвійного характеру: залежні й незалежні від про­воду й членства Руху. Частина українських реформованих єванге­ликів пішла під чужонаціональну, тобто англосаксонську церковну юрисдикцію, змушена до цього фінансовими обставинами. У тако­му випадку провід такої Церкви оплачував їм проповідника-українця. З часом ті українські церковні Громади поступово ліквідо­вано й злучувано їх з англомовними Громадами, де процес асимі­ляції, зокрема щодо української молоді, відбувався далеко скорше. Ті, що залишилися в організаційних рамцях УЄО, мали можливість краще зберігати свою національну самобутність. Але і між ними деякі одиниці виявляли не раз відсередні тенденції і не один про­повідник уважав себе на терені своєї Громади незалежним ні від кого з українських чинників — власником свого духовного стада. Правда також, що очолюваний УЄО наш УЄРРух у Північній Аме­риці зужив відносно багато енергії на защіплення УЄРРуху на грунті Західньої України, що, на жаль, перервалося в умовах совєтської окупації західньо-української території.

Незалежні причини занепаду Руху — це відхід діячів старшо­го покоління без припливу молодого елементу; це спричинялося особливими питоменностями американського життя, де особливо друге покоління нових поселенців переходить надзвичайну світоглядову трансформацію в зовсім іншому і новому життєвому ото­ченні, і цього дотепер не могли перемогти і сильніші від нас укра­їнців народи, як також ця небезпека загрожує і українським като­ликам і православним. Правда, в останніх часах цей процес у Північній Америці починає замінюватися новим духовим кліматом

—     пошанування культурних спадщин етнічних груп.

При тому не можна не згадати про одне явище, яке в певній мірі шкодить українським протестантам різних віровизнань, а тим самим і реформованим евангеликам. У Північній Америці діють уже від довшого часу різні так звані “місіонери” чи “євангелисти”, які, афішуючи себе представниками “місій для східньоевропейських народів” або “слов’янських народів”, впихаються між деякі наші менш національно свідомі й політично вироблені євангельські і неєвангельські середовища й групи, відвідують поодиноких осіб і під покривкою іноді нібито релігійних гасел виконують підступну роботу в користь ідеї “общого котьолка”. Вони часто ганьблять усіх тих українських протестантів, яким дорогий рідний нарід, українська мова, культура й історичні традиції, і які мріють про те, щоб славити Господа на своїй вільній Землі, називаючи їх “по­літиками”, “націоналістами” тощо. Ті “євангелісти” провадять та­ку віровизнаневу політику, що де є один-два москалі й кількадесять менше національно свідомих українців, там вони організують “русско”-українську євангельську Громаду, навіть не українсько- “русску”, та впроваджують обов’язково московську мову, бо кількадесять українців повинні обов’язково розуміти по-московському, а один-два москалі не можуть аж ніяк наломитися до української мови. Однак у цьому випадку вони ніяк не можуть зрозуміти того, що не українці, а власне вони є чистісінькі шовіністи.

У рядах світового протестантизму є ще багато прихильників москвофільських тенденцій, які захоплюються туманною містикою “святої Росії” передреволюційного видання і мріють про її пово­рот на історичну арену, не знаючи правдивого обличчя як білої, так і тепер червоної тюрми народів. І хоч український протестант­ський світ назагал визволився з-під тих впливів московської ре­дакції, що пропагує на ділі вищість і першенство “старшого бра­та”, навіть і в релігійно-церковному житті, то все ж таки трапля­ються ще й дотепер наївняки з українського роду, які, вважаючи за гріх займатися “політикою”, попадають у “спільний слов’ян­ський казан” під впливом цього роду москалів, а не раз і мало­росів, гірших за цього типу москалів.

І нарешті ще одна проблема, яка становить “камінь споти­кання” на шляху євангелізаційної діяльности серед нашої спільно­ти. Це те, що УЄРРух, як загально твердиться, “імпортований із Заходу”, не мав ще досить часу, щоб здобути собі на українському грунті права громадянства з погляду історичної традиції. На те треба -довшого часу — не десятиліть, а століть, щоб не одиниці, а суспільство масово перейнялося згаданим Рухом. Для УЄРРуху треба, щоб він діяв активно серед нашого народу щонайменше впродовж часу кількох поколінь. Дотепер таких можливостей він не мав і тому не пощастило йому запустити глибше коріння в ши­рокі маси свого народу. Але спроба на Рідних Землях за часів між Першою й Другою Світовими Війнами виявила, що такі можливо­сті там існують.

Яка має бути позиція УЄРРуху в історії загального україн­ського 'протестантизму? УЄРРух при всій своїй вірності своїм ре­лігійним завданням і обов’язкам виявив дотепер загально найбільш скристалізоване своє національно-культурне й суспільне обличчя. Таким він показався на західньо-українському грунті між двома світовими війнами, а на еміграції він також дотепер вів перед з-посеред усіх інших євангельських Церков і Рухів на відтинку національно-культурного життя. Останніми часами українські баптисти дещо зактивізувалися в національному житті. Те саме починає діятися й в інших українських євангельських Рухах, але там той національний активізм пробуджується не так організо­вано, як радше між поодинокими членами. На ґрунті УЄРРуху та діяльність мала організований характер — від проводу до член­ства. Немає сумніву, що саме УЄО стало тим головним фактором зактивізування УЄРРуху. Навіть і тепер, після втрати діячів стар­шого покоління, УЄО робить усе, що тільки можливо, щоб втри­матися на поверхні національного життя та в міру своїх можли­востей бере участь у ньому. Такі діячі Руху, як пастори І. Р.-Кова­левич, В. Боровський, В. Вінявський, добродії М. Козак, В. Багрій та інші становлять тепер головну пружину діючого УЄО. Якщо взагалі можна говорити про патос історичного процесу розвитку Руху, то його сліди подибуємо також і на скрижалях історії УЄРРуху, записаного не раз потом і кров’ю його піонерів серед 'надхненно-творчих, чи іноді трагічних моментів їхньої діяльно­сте — серед успіхів, ідейних поривів, а також і переслідувань як від своїх, так і від чужих.

*

Ми тут хочемо дещо докладніше згадати про участь україн­ських реформованих євангеликів у праці загально-українських організацій, як Світовий Конгрес Вільних Українців, Комітет Укра­їнців Канади та Український Конгресовий Комітет Америки.

Під час Першого Світового Конгресу Вільних Українців 16-19 листопада 1967 року в Нью Йорку Головна Управа УЄО через сво­го екзекутивного секретаря провадила підготовчу акцію в справі участи українських протестантів у праці цього Конгресу. Поза УЄО до цього ще приєдналися тільки українські баптисти в США та в Канаді. Провідні представники з обох цих Об’єднань були в почесній президії Першого і Другого Світового Конгресу. Екзек. секретар УЄО — паст. В. Боровський, як представник УЄО, був запрошений взяти участь у неділю, 12-го листопада 1967 p., в Богослуженні в наміренні цього Конгресу в Укр. Православній Катедрі в Нью Йорку, Н.Й. Він був там потрактований як почесний гість і в пасторській тозі сидів з президентом Ініціятивного Комі­тету організації цього Конгресу — о. Д-ром В. Кушніром у вівта­рі під час цього Богослужения. По цьому він був запрошений на спільний обід, влаштований у будинку цієї катедри, на якому бу­ли присутні визначні діячі українського організованого життя у вільному світі. Там таки він був покликаний до промови, яка була кількакратно переривана рясними оплесками присутніх.

Ініціятиву такого зближення між українськими Церквами ви­явив тоді православний архиепископ (пізніший митрополит) Мсти­слав, але тоді вона ще була ігнорована проводоми УКЦеркви в США та в Канаді. О. Д-р В. Кушнір тоді не репрезентував цих Цер­ков на згаданому православному Богослуженні та спільному обіді.

Тоді на спільному Богослуженні українських євангеликів у Нью Йорку були представники Ініціятивного Комітету по органі­зації СКВУ і кореспондент щоденника “Свобода”.

Зовсім інакше все пішло шість років пізніше, коли вже відбу­вався Другий Світовий Конгрес Вільних Українців 1-4 листопада

1973    р. в Торонті. Під кінець цього Конгресу на Всенародній Ака­демії в Мейпл Лиф Гард єн на початку відбувся спільний Моле­бень, в якому вже взяли участь найвищі церковні достойники Православної Церкви в США і УКЦеркви в Канаді, там були та­кож присутні й пастори УЄО та українських баптистів. Тоді на цьому Соборному Молебені паст. В. Боровський, представник УЄО, убраний у тогу, читав перше читання Св. Письма, цебто “Апосто­ла”. Від УЄО тоді ще взяв участь у Молебені пастор І. Р. Ковалевич.

Згадане попередньо Богослужения в Нью Йорку і цей Моле­бень мають своє велике і глибоке історичне значення в релігійно­му житті українського народу у вільному світі. Тут зламано певні канонічні перепони, які дотепер стояли на перешкоді спільно мо­литися католикам із православними, а цим обом із протестантами.

Цю подію на Всенародній Маніфестації в Торонті приняли всі при­сутні, якихось 14.000 учасників, з великим захопленням і схва­ленням.

У першому Постійному Секретаріяті СКВУ був членом від УЄО — паст. І. Яцентій, який там репрезентував українських про­тестантів, каденцію якого після його смерти докінчив паст. В. Бо­ровський, а до другого Постійного Секретаріяту увійшов заслу­жений укр. баптистський пастор Д-р Лев Жабко-Потапович. Усе це сталося в наслідок домовлення між українськими реформовани­ми евангеликами й баптистами. Тут було усталено, що представ­ники цих Об’єднань будуть змінятися кожної каденції, але репре­зентуватимуть обидва Об’єднання.

Головна Управа УЄО від довшого часу має свого представ­ника в Президії Комітету Українців Канади. Спочатку ним був паст. І. Яцентій, а по ньому цей обов’язок прикладно виконував аж до своєї смерти паст. І. Р.-Ковалевич.

Делегатами на Перший Світовий Конгрес Вільних Українців в Нью Йорку від УЄО були пастори: І. Яцентій, І. Р.-Ковалевич, Василь Кустодович, В. Боровський і брати: В. Багрій, М. Козак, Вадим Яровенко і Лев Герман.

Делегатами на Другий Світовий Конгрес Вільних Українців у Торонті від УЄО були брати: В. Багрій, М. Козак і сестра Олек­сандра Боровська, а з пасторів: І. Р.-Ковалевич, В. Боровський і В. Кучер. Гістьми від УЄО на Конгресі були бр. Іван Драган та інші. Більше про повище говориться в статтях паст. В. Боровського: “По Світовому Конгресі Вільних Українців” в “Є.Р.”, ч. 1015 з 1967 p., стор. 4-5 і в “Дещо про участь укр. протестантів у Дру­гому СКВУ” в “Є.Р.”, ч. 1090 з 1974 p., стор. 13.

Головна Управа УЄО завжди цікавилася і цікавиться долею переслідуваних за релігійні і національні переконання в Україні та взагалі в Совєтському Союзі. Вона часто виступає зі всілякими ви­ясненнями, протестами та домаганнями в обороні їх перед уряда­ми Канади, США, перед Об’єднаними Націями, Світовою Радою Церков, перед членами Американського Конгресу тощо.

*

На самому кінці нарису про УЄРРух у Канаді ніяк не можна обминути добр. Василя Федуна. Для цього ми містимо його статтю: “Дещо до Історії УЄЦеркви в Альберті”. Вона наче підсумовує ці­лу цю частину, а також дає короткий нарис життя й діяльности самого автора.

В.   Федун народився 1879 року в селі Завидче, пов. Броди, в Галичині. До Канади з батьками приїхав 1898 року. Помер він 14 листопада 1949 р. У цій статті він цікаво й талановито предста­вляє, як заважив у його житті і в житті перших українських піо­нерів УЄРРух у Канаді, що Бог зробив в його серці й життю че­рез Євангелію Христову та Свого Святого Духа. Оце його сві­доцтво:

“Перша Євангельська Місія між українцями в Альберті від­булася у місцевості Завалля в 1903 р. Першими місіонерами того Руху були духівники Української Незалежної Церкви грецького об­ряду І. Бодруг і Олекса Бачинський з Вінніпегу. На перше Єван­гельське Богослужения приїхало багато наших поселенців із близь­ких і дальших околиць. Вони приїхали на фармерських великих і високих возах волами і кіньми, а більшість пішки з місцевостей віддалених понад 10 англійських миль. На місці першого Бого­служения було поставлено високий хрест, як пам’ятку започаткування євангельської місійної праці в Заваллю, Альберта.

Старенький духовний О. Бачинський урочисто відправляв Службу Божу під відкритим небом. Осіннє сонце ясно освічувало та огрівало своїм промінням кожну душу. Ввесь нарід із щирого серця молився до Господа і співав радісно під час Богослужения- Молодий тоді ще І. Бодруґ, повний ідеї визволення свого народу з духовної темряви, охочий і бадьорий, проповідував науку Слова Божого. Пам’ятаю, як сьогодні, коли він піднесеним голосом при­вітав більше згромаджених людей у цій колонії і прочитав уступ із Св. Письма, з Першої Книги Царів 17:17-24, про чудо, що його довершив пророк Ілля в домі вдови, привернувши ревними молит­вами до Бога її померлого сина назад до життя. Він почав у своїй проповіді порівнювати духовний стан українського народу до смертного стану та представив нагоду й можливість користати тут у Канаді свободою совісти, серед якої кожна українська душа щирими молитвами і пізнанням Слова Божого може перейти від смерти духовної до нового життя. Вона може народитись звиш і через правдиве покаяння прийняти повноту спасіння з ласки Бо­жої для своєї душі — через заслуги жертви Христової, якою Він засвідчив Божу безмежну любов до всіх людей. Ввесь приявний люд під впливом Слова Божого й внутрішнього розкаяння зали­вався сльозами, пригадуючи собі старокраєві злидні, пересліду­вання та забобонну релігійність, яка не давала їм повноти душев­ного задоволення. Хвилинами здавалось, що це новий Ізраїльський Нарід опинився над ріками вільної країни, вийшовши з Вавилону. Такого піднесеного духовного настрою я доти ще не бачив.

По недовгому часі, уже в листопаді, приїхав у Завалля єпис­коп Серафим. Він відправляв Богослужения й висвятив у священичий стан двох передових громадян з нашої місцевосте, а саме: Д. Вітюка та І. Войценка.

І.  Бодруґ тоді в моїх очах був наче пророк, що зайшов на пустелю. Він перший прочищав стежки для Слова Божого. Він був першим сіячем Слова Божого, чистої Євангельської Вістки Хри­стової в Альберті. Зерно, яке він тоді посіяв, прийнялось, росте і приносить овочі доброти. Для мене він дорога людина, бо він для мене і для багатьох інших моїх краян зробив своїм навчанням багато добра. Я відчув поклик Слова Божого і пішов дорогою, яку він протяв. Я пізнав правдивого Бога через читання Біблії та за­стосування засад правди й любови Божої. Я зробив гостинне місце для євангельських проповідників у своїй хаті, а це дало мені на­году мати контакт із свідомими людьми. Я мав і маю велике зами­лування до читання Св. Письма, історії свого народу і країни Ка­нади, що стала моєю прибраною батьківщиною. Я спроваджував також польські та румунські Біблії і поширював їх між тими на­родностями.

По від’їзді Бодруга і Серафима почалось на нашій колонії нове життя, зацікавлення Євангельською Правдою, а одночасно й релігійна боротьба, що її викликали провідники Греко- і Римо-Католицької Церков. Духовні тих Церков розділили брата від бра­та, сестру від сестри, сина від батька, жінку від чоловіка. Вони “сипали громами” з проповідальниць і при сповіданні своїх вірних, і забороняли їм сходитись із “Серафимцями” та “БодруГівцями”.

Загорілась на кільканадцять років релігійна ворожнеча. Кож­ний член з євангельських громад ніс терпеливо свій хрест, ідучи слідами Спасителя. Римська Церква старалася за всяку ціну зни­щити той Євангельський Рух у самому його початку. Та ненависть дійшла була в деяких місцевостях до краю. Вона почала давати ганебні наслідки. Один із крайніх фанатиків — Орищак — замор­дував у Саскачевані євангельського духовного Й. Чернявського. Прийшли судові розправи, тяганина, свідчення, а щоб не виявили­ся чорні махінації надхненників цього вчинку, Орищак зник неві­домо куди й як. Ніхто про це не довідався до сьогодні. Це, як вид­но, був вершок фанатичної дурійки, бо відтоді злоба противників УЄРуху почала маліти, вигасати й зникати.

Це були перші випробовування нашої вірности Євангелії Хри­стовій. За Божою допомогою ми їх мужньо витримали і з відно­вленими духовними силами взялися до будови церков, господар­ського життя і навіть різних підприємств.

Перші Богослужения в Заваллю відбувалися в домі Т. Королюка щонеділі. Цю Громаду створено з 26 родин. її вірно обслуго­вував духівник Д. Вітюк. За короткий час ці родини збудували гарну церкву. Пізніше побудовано церкву також на колонії Краків (тепер та колонія називається Увин) у 1917 р. Від того року Д. Вітюк виконував свої обов’язки пастора тільки в увинській Громаді, а в Заваллю були по черзі пасторами Березинський, Гутний, Залізняк, Ґлова і Євстафієвич. Коли ж Д. Вітюк з причин старости вже не міг доглядати цієї Громади, тоді її обслугу перебрав паст. Євстафієвич, а пізніше І. Ґлова до 1928 року. Від серпня того року перебрав працю в Андрю й Увин проп. Єфрем Періг і далі прова­див її до липня 1945 р. По ньому прийшов проп. Т. Бай, якого місцем осідку стало містечко Андрю. Звідтіля він доїздив на ко­лонію Увин.

Реформа в нас поступала поволі. В 1915 році запроваджено в нас загальну оповідь, а 1925 р. впроваджено євангельський по­рядок Богослужения. Новий календар прийнято 1942 р.

Першими організаторами Громади в Заваллю й Кракові були: П. Федун, Т. Королкж, Т. Федун, Н. Королюк і В. П. Федун, а сим­патинів, які допомагали, було більше число. Старі організатори вже переважно відійшли на вічний спочинок, а молоді сини заняли їхні місця і далі провадять євангельську роботу на Христовій ниві.

Тут згадаю дещо й про своє особисте й родинне життя. 1906 року, коли Канадська Державна Залізниця була продовжена із Саскатуну до Едмонтону, якимсь чином я вирішив відкрити неве­личку крамницю в Мондєрі, який був і є центром Греко- і РимоКатолицизму. Мені здавалося, що там не буде найменшого вигля­ду на успіх для мене з торгівлею, а воно сталося навпаки. Загал українців Мондеру та околиці зрозумів канадську свободу слова й сумління і багато з них приходили до нашої крамниці й купували різний крам у молодих “серафимців”. Ми здобули щонайкращих людей за наших покупців і наша торгівля щораз збільшувалася. Таким чином я мав нагоду зустрічатися з багатьома людьми. У тих роках я спроваджував багато книжок із Вінніпегу і давав їх читати своїм знайомим. Я мав книжки: “Путь паломника”, “Іван Гус”, “Історія і суть протестантизму”, часописи: “Ранок”, “Со­юз”, “Свідок Правди” — і роздавав їх читати людям. При бага­тьох нагодах я пояснював зацікавленим релігійні питання.

Моя праця в торгівлі, зустріч із багатьома людьми, обмін дум­ками, обслуговування їх були для мене школою життя, в якій я навчився багато доброго. Я старався чесно обслуговувати своїх покупців, провадив своє життя й моєї родини взірцево, гідно і при­йшов час, коли ті, що якийсь час ворогували проти мене, прилу­чились до моїх прихильників і вибрали мене членом заряду місце­вої школи, а пізніше також міським урядником. Вони попросили мене допомогти їм заснувати читальню та підібрати для неї відпо­відні наукові книжки. Якийсь час я був скарбником тієї читальні. За час перебування в Мондєрі я здобув сотки симпатинів для УЄРуху. Моїми покупцями були духівники, як священик А. Крижанівський і П. Божик.

1915 р. я повернувся на фарму. Там вибрали мене урядником “Муніципалу” (міської управи) і директором політичної Партії Фармерської Єдности, а скоро після того фармерські організації 1921 р. без мого відома поставили мою кандидатуру на посла до Провінційного Парляменту. І хоч у моїй окрузі творили чисельну половину німці та англійці, проте великою більшістю голосів мої прихильники вибрали мене своїм послом.

1927 р. я зо своєю дружиною відвідали рідний край, а 1940 р. ми перезимували в Каліфорнії.

От так мене водив Господь Своїми дорогами. Я дякую Йому, що вивів мене з неволі темноти, бо показав мені Світло Євангелії Христової, Його правди і любови, що піднесло мене на вищий рі­вень життя. Господь підніс мене високо духовно, морально і матеріяльно. Я дякую Йому й за те, що дав мені добрих дітей, які під опікою доброї віруючої мами, виросли на віруючих і розумних лю­дей. Але мимо всього я пам’ятаю своє горе, гоніння за віру єван­гельську і я переконаний, що моя вірність Христові була виклика­на й укріплена в моїй душі силою Божого Слова, а любов Божа провадила мене в моєму житті особистому, родинному й суспіль­ному. Початком мого росту духовного були зерна правди Слова Божого, що їх посіяв у моєму серці І. Бодруг, той вельми заслу­жений борець за Євангелію правди й любови Божої, у 1903-му ро­ці”. (“K.P.”, ч. 617 з 1946 p., стор. 6).

*

Історія Руху — це перш за все учителька життя для майбут­ніх діячів того Руху. Вони користатимуть із скарбниці досвіду по­передніх діячів. А початковий досвід з історії УЄРРуху навчає, що євангельське християнство має свою майбутність саме на Рід­них Землях — серед суцільної маси українського народу, але воно потрібне не менше і для українців в розсіянні.

 

[9] Демографія — наука, що вивчає склад і рух населення та закономір­носте його розвитку.

[10] Реабілітація — визнання особи невинною повністю або у певній частині обвинувачення.

[11] У 1925 році об’єдналися в Канаді три англійські протестантські Церк­ви — Пресвітерська, Методистська і Конґреґаціональна і так постала Об’єдна­на Церква Канади (The United Church of Canada).

[12] Д-р Т. Цеклер був суперінтендентом німецької Євангельської Церкви Авґсбурґського і Гельвецького Віровизнання в Галичині, яка давала правний захист УЄРРухові в Західній Україні.

[13] Головним редактором був українець — М. Карабут, який народився 1899 р. в Харкові. Середню освіту здобув там же, а вищу в Українській Госпо­дарській Академії в Подєбрадах 1927 р. Був інженером-аґрономом. До Канади приїхав 1927 р. і першого літа працював на фармах у Саскачевані, а від 1928 р. працював в К. Ранку”. (“K.P.”, ч. 444 з 1940 p., стор. 12).

[14] Конкорданц — поазбучний показник біблійних слів.

Олександер Домбровський

Евангельская Реформатская Семинария Украины

  • Лекции квалифицированных зарубежных преподавателей;
  • Требования, которые соответствуют западным семинарским стандартам;
  • Адаптированность лекционных и печатных материалов к нашей культуре;
  • Реалистичный учебный график;
  • Тесное сотрудничество между студентами и местными преподавателями.
  1. Історія
  2. Східна Європа
  3. Сучасна церква

Цей матеріал ще не обговорювався.