самі наші католики починали здавати собі справу з того, що їхні пляни про наладнання релігійного життя з українським обрядом і власним духовенством щонайменше на найближчі роки безнадійні, бож не було ні своїх священиків, ні тим більше зорганізованих па­рафій і церковних будинків. Тільки зрідка дехто з не дуже то чис­ленних греко-католицьких священиків, як священик Нестор Дмит­рів із CLLIA, приїздив до Канади на короткий час, щоб відбути найконечніші духовні функції (хрищення, вінчання тощо), і зразу таки вертався на свою парафію.

У Вінніпегу були два польські священики-місіонери, о.о. Куляві (брати), які старалися обслуговувати й наших поселенців, які не­радо їх приймали, і користали з їхніх духовних послуг тільки в крайніх випадках. Тут треба ще згадати бельгійця, о. Делярія (на­ші люди звали його — ксьондз Долярів), який навчився читати по- церковно-слов’янському і, вбираючи на себе церковні ризи східнього обряду, відправляв у церкві для наших людей, але проповіді виголошував польською мовою.

Між українськими поселенцями були й наші люди з Букови­ни — православні, які також хотіли якось наладнати своє релігійне життя. Як католики, так і православні писали листи до своїх вищих церковних проводів у Львові й у Чернівцях з проханням прислати їм душпастирів до Канади. Звідтам надходили невиразні відповіді, що вони старатимуться вислати когось зі священиків до Канади, а покищо нехай користають з духовних послуг чи то римо-католицького духовенства, бо то, мовляв, одна віра, тільки інший обряд, чи то православні українці нехай користають із послуг московських місіонерів на американсько-канадійській землі. Московські батюш­ки загніздилися в Альберті й вели там свою роботу серед наших людей. Вони доїздили не раз і до Манітоби обслуговувати наших буковинців. Тим часом до Канади почали приїздити щораз то час­тіші й більші групи наших людей і справа духовної обслуги наших людей, як католиків, так і православних, а іноді й з-під російсько- царської займанщини, набирала щораз то більшої актуальности й гостроти.

Намагання відповідних чинників римо-католицького світу в Канаді включити в свої церковні рамці наших католиків із дальшою метою можливого златинщення їх та брак зрозуміння римо-католицьких єпископів для бажання українських поселенців організу­вати власну Церкву зі східнім обрядом викликували обурення се­ред наших людей. Це тим більше відштовхувало їх від канадських римокатоликів, а в дальшій послідовності насторожувало більше чи менше й проти католицизму, як такого. Протилежно до римо-католицизму в Канаді, його світоглядово агресивного духовенства, і не раз “більше католицьких, як сам папа” ірляндських єпископів, сто­яло в очах наших людей православіє, яке приваблювало в таких об­ставинах українських емігрантів східнім обрядом, і самою вже сві­домістю, що у великій мірі частина нашого народу належить до Східньої Церкви. У таких обставинах римокатолицизм з чужим об­рядом ставав нашим поселенцям на практиці щоденного життя дальшим духово від православія, обрядовість якого була дуже близька до греко-католицького обряду. Тому відносно багато на­ших католиків із Галичини почало симпатизувати з православієм. Латинщитися було однозначним не тільки покидати “свою віру й обряд”, але й зраджувати національні інтереси свого народу та зривати приналежність до української спільноти, тоді як перехід на православіє не означав ні зміни “своєї віри й обряду”, ні винародовлення.

Динамічним фактором, що без сумніву заважив у дальшому формуванні релігійного світогляду й життя багатьох наших посе­ленців у Канаді й Америці, була їхня зустріч із світом релігійної свободи й терпимости та християнством євангельського стилю. Зіставляючи своє старе релігійне життя з життям християн-протестантів, багато наших людей почали поступово позбуватися своїх колишніх упереджень до євангельських течій і Рухів, а також по­збуватися духа віроісповідної нетерпимости та фанатизму — при­таманних традиційним Церквам в Україні. Наші люди почали також ставитися з неохотою до виявів ієрархічного централізму й у деякій мірі залежносте від чужих єпископів та взагалі вищої церковної влади. Це диктували національні інтереси та, нарешті, під впливом євангельських течій, бажання наблизитися до засад біблійного хри­стиянства, вільного від надмірної обрядовости та пізніших додат­ків до християнства апостольської доби, вирішали остаточно цю справу. Коли до того додати ще й те, що провідні піонери руху УНПЦеркви в Канаді — найперше Іван Бодруґ, а також і Іван Неґрич, обидва приїхали до Канади 1 травня 1897 p., були майже від початків свого перебування в Канаді духово пов’язані з колами Пресвітерської Церкви, то в світлі вищесказаного можна ліпше зро­зуміти виразний світоглядовий нахил того Руху до евангелизму.

У своїх споминах Бодуг оповідає, що він і Неґрич, приїхавши до Канади, оба півтора року працювали фізично на сінокосах і на жнивах у фармерів, а опісля в лісах та при будові залізниці. Року 1898 наступила досить рано зима, і вони обидва покинули в місяці жовтні працю на залізниці між Ст. Боніфес і Фортом Френсіс у Манітобі. Поїхали вони до Етельберту, де вибрали були собі “гоместеди”, тобто даровані землі, що їх канадська влада роздавала іміґрантам, а по трьох роках перебування на тих землях та госпо­дарювання, ті землі за декретом переходили їм у власність, і вони здобували громадянство. Однак передніше Бодруґ і Неґрич вирі­шили заїхати до Вінніпегу відвідати свого земляка Кирила ҐеникаБерезовського, який приїхав до Канади 1896 р. та б^в переклада­чем при Іміграційному Уряді у Вінніпегу. Згідно з даними в споми­нах Бодруґа Ґеник мав мати закінчену середньошкільну освіту. До Ґеника тим часом звернулися провідні церковні діячі деяких віро­визнань із пропозицією знайти молодих українців із середньою освітою, щоб можна було прийняти їх до високих шкіл на науку. Розуміється, згадані кола плянували виховати в своєму релігійному дусі майбутніх проповідників для українських поселенців у Канаді в надії мати тим самим через них певний вплив на канадських укра­їнців, які почали масово колонізувати Канаду. В часі відвідин Бод­руґа й Неґрича в Ґеника той оповів їм про заходи тих провідних церковних кіл. До вибору були чотири колегії — римо-католицька, англіканська, методистська та пресвітерська. Бодруґ і Неґрич по­годилися на таку пропозицію.

Не бажаючи пов’язуватися з римо-католицькими колами, вони зразу пішли до англіканської церкви, але там їм не сподобалося, бо в англіканізмі зразу побачили римо-католицький обряд. На другу неділю пішли до методистської церкви, але й там не сподобалося їм, бо люди під час молитви тяжко зідхали та реагували голосними викликами на важливіші слова проповіді, чи молитви проповідника. Це видалося їм некультурним та фанатичним. Зате сподобалося їм у пресвітерській церкві, де був взірцевий порядок, скромність і ти­ша, а головно була добра проповідь і співав знаменитий церковний хор.

По іспитах Бодруґа й Неґрича прийнято на богословську на­уку в Манітобську Колегію, яка належала до Манітобського Уні­верситету у Вінніпегу. Так то Бодруґ і Неґрич стали найправдоподібніше першими студентами-українцями в Канаді. Згодом насту­пила перерва в їхній науці, бо Іміграційний Уряд запросив Бодруґа й Неґрича на перекладачів при розміщенні й колонізуванні щораз то нових іміґрантів, а в даному випадку в зв’язку з приїздом 10 000 духоборів із Кавказу, і крім того при творенні нової української колонії на північ від Пол Лейк у Манітобі. Після того Бодруґ і Неґ­рич почали організувати українське шкільництво з допомогою Пресвітерської Церкви в Канаді та стали на деякий час учителями. Крім учителювання Бодруґ узявся ще й до іншої праці, а саме, кольпортувати Святе Письмо від Брітанського й Закордонного Біблійного Товариства в Лондоні. Ці видання викликали реакцію римо-католицького кліру, представники якого (згадані вище

0.         0. Куляві й о. Делярій) ходили по хатах українських поселенців

1,  найшовши Новий Заповіт, відбирали його й палили. Вони оправ­дували це тим, що, мовляв, ці Біблії не мають католицької апробати (схвалення) і тим самим неправдиві, тобто або неповні, або не­правильного тексту. Бодруґа названо єретиком, який, мовляв, не вірить у “Матір Божу”, ні в святих, не визнає римського папи, не сповідається, і взагалі не ходить до церкви.

1902 року римо-католицькі церковні чинники внесли через своїх послів проект до парляменту, щоб школи по колоніях україн­ських поселенців віддати під заряд Римо-Католицької Церкви, мо­тивуючи це тим, що, мовляв, Греко-Католицька Церква на україн­ських землях визнає римського папу, як голову Церкви. Тому, мов­ляв, канадські русини-українці повинні виховувати своїх дітей у католицьких школах. У наслідок висланого протесту з численними проханнями та підписами наших поселенців (а цього доглянули Бодруг і Кирило Ґеник) до парляменту в Оттаві католицький про­ект перепав. Митрополит Шептицький згодом вислав до Канади о. Василя Жолдака перевірити релігійні умовини життя наших поселенців-католиків. Той, зорієнтувавшись на місці в ситуації, по­бачив неохоту наших людей пов’язуватися з римо-католицизмом, і сам дораджував їм триматися своєї віри й обряду”.

З вищеподаного бачимо, що в процесі формування релігійного життя наших поселенців у Канаді католицизм у його латинській формі не мав популярности. У таких обставинах зростало значення Східньої Церкви. Але ж при тому всьому діяли також на наших лю­дей чинники протестантського світу: читання Біблії, контакти з ка­надськими протестантами та нарешті місійні акції поодиноких Цер­ков. Усе те не залишилося без сліду для переформовування релі­гійного світогляду чималої частини канадських українців. Проте за такий короткий час початкових етапів еміграційного життя на­ших поселенців світ євангельських ідей не мав ще достатнього часу й можливостей запустити глибше коріння у їхній світогляд. Тобто не було ще дозрілої світоглядової і організаційної бази для фор­мування виразного Євангельського Руху серед українських посе­ленців у Канаді під самий кінець 19-го і на початку 20-го століття. То був час шукань змісту й форми релігійного життя на новому ґрунті, і нових можливостей при відсутності греко-католицького ^КЛФУ> Д° якого наші люди були призвичаєні, і з яким були по­в’язані духовно. То були шукання у замкненому трикутнику като­лицизму, православія й протестантизму. Залишалося їм фактично православіє й протестантизм, або... створити щось посереднє між одним і другим, що, як знаємо, і сталося.

Вирвані з рідного ґрунту, на чужій землі та серед чужих лю­дей наші емігранти стали на якийсь час духовно розгублені, немов вівці без пастирів, і здані на власні духовні сили. Тут вони почали думати над можливостями організації свого релігійного життя з рідним обрядом і одночасно при бажанні якщо вже не злуки, то принайменше тісної співпраці релігійного чинника з національним. У процесі витворювання й формування таких світоглядово різних задумів міг легко постати духовно-світоглядовий хаос, або в наслі­док компромісовости якесь особливе явище — поєднання в одне ціле різних віровизнаневих і національних первнів. В історії релі­гійної думки й культури ми маємо подібні моменти поєднання кількох видів у релігійному чи культурному житті. Як наслідок такої компромісової злуки постала Українська Незалежна Право­славна Церква в Канаді, як перший етап Євангельського Руху се­ред канадських українців.

То були глибші причини появи згаданої Церкви на канадському ґрунті. Безпосередньою причиною став факт непідвладности й непідпорядкованости кількох греко-католицьких священиків вищій церковній владі, як реакція проти того, що та влада не розуміла духовних потреб українських католиків. Розуміється, самі кілька священиків ніколи не зважилися б на відкритий спротив, і в даль­шій послідовності на зірвання з католицизмом, коли б за ними не стали солідарно члени парафій.

Наприкінці минулого й на початку нашого століття нашим поселенцям-католикам у США набридла опіка римо-католицьких єпископів з їхньою політикою латинщення наших людей. Між греко- католицькими священиками в США знайшлося кілька молодших, які в порозумінні зі своїми парафіянами вирішили остаточно вийти з-під опіки вищої римо-католицької влади. Вони вирішили пов’яза­тися з Православною Церквою під зверхністю вселенського патріярха. Вони звернулися до патріярха в Царгороді з проханням прислати їм єпископа, або рукоположите одного з-поміж них самих на єпископа для американських українців. Цей патріярх не міг піти назустріч їхнім бажанням, бо це суперечило б умові, складеній між вселенським патріярхом та Російським Святішим Синодом, а саме, що згадані патріярхи не будуть провадити своєї місійної роботи на тих теренах, де Російський Святіший Синод має свого єписко­па і провадить свою місійну діяльність. Не діставши потрібної до­помоги з Царгороду, згадані священики, що відступили від като­лицизму й у наслідок того їх викляла католицька ієрархія, зверну­лися з проханням про допомогу до автономної монашої влади на Афоні, а саме, прислати їм єпископа. Залежне від державної влади російське православіє з царями на чолі не ставилося із симпатією до свободолюбного й призвичаєного до самоуправи афонського мо­нашества, тим більше афонські чинники вирішили допомогти від­палим від католицизму священикам і їхнім парафіям. На Афоні ви­свячено на єпископа з ім’ям Серафима о. Стефана Уствольського, який колись мав бути придворним душпастирем у Петербурзі, але згодом у наслідок родинної трагедії пішов на Афон і постригся там у ченці. Його й вислано до Америки для тих українських пара­фій, які відступили від католицизму. Нововисвячений єпископ Се­рафим приїхав до Америки 1902 року. У Нью Йорку відбулася пер­ша зустріч українських представників, які репрезентували парафії, що відкололися від католицизму, з єпископом Серафимом та зара­зом і сталося перше розчаровання. Переконавшись, що Серафим, як прибічник російського імперіялізму, не визнає українців і їхніх націоналістичних прагнень, згадані українські представники не ви­знали його за свого єпископа. У наслідок тих розчарувань і браку допомоги від православного світу, згадані відступники повернули­ся до католицизму та “покаялися” за своє відступство.

Неприйнятий американськими українцями та зігнорований мо­сковськими колами й москофільською пресою, яка назвала його самозванцем, Серафим залишив Америку та поїхав шукати щастя до Канади. Приїхавши до Вінніпегу, Серафим найшов приміщення в Іміґраційному Уряді, де зустрівся з К. Ґеником. Тут в одній кімнаті Серафим збудував собі каплицю, а наші поселенці постави­ли йому під стіною престіл. Каплиця була прибрана іконами, хо­ругвами та іншими церковними прикрасами, що їх привіз із собою Серафим. Тут він служив церковні Відправи в сослуженні ієромо­наха Макарія Мончаленка, який давніше залишив Афон та після перебування в різних місцях Малої Азії, південної Европи й пів­денної Америки приїхав до Канади. Зустрівшись із Серафимом у Йонкерсі біля Нью Йорку ієромонах Макарій Мончаленко став від­тоді його помічником. Сам ієромонах Макарій був за свідоцтвом Бодруґа простенький, недбалий за свій зовнішній вигляд та не мав великих здібностей і бистрого розуму. Серафим відправляв Служби й по приватних хатах у Вінніпегу. Плянуючи поширити свою місійну діяльність, Серафим висвятив перших двох свяще­ників: Николая Зайцева (москаля) та Теодора Стефаника. З Він­ніпегу виїздив Серафим на близькі колонії українських поселенців

і  там висвячував на священиків дяків та настановляв їх душпастирями на місцях поселень.

Побачивши, що Серафим висвячує у священики кого попало, отже, часто людей без належної освіти, а вже тим більше бого­словської, та без належного покликання, що може спричинити катастрофальні наслідки для його місійного діла та компромітувати Церкву, К. Ґеник повідомив про це Бодруґа й Неґрича та запросив їх приїхати до нього, щоб порадитися, як протидіяти немудрій по­літиці Серафима. Коли ж виявилося, що Бодруґ зайнятий навчан­ням у школі та своїми особистими життєвими справами і не може приїхати, тоді Ґеник відвідав зразу ж таки Бодруґа, і разом із Неґричем застановлялися над тим, як поставитися до акції Серафима. То було в квітні 1903 року. Усі три члени наради, отже, Ґеник, Бод­руґ і Неґрич ухвалили не входити в явний конфлікт із Серафимом,

а, навпаки, старатися формально підтримувати з ним зв’язки, і на­віть можливу співпрацю, але одночасно взяти провід над підлег­лими Серафимові нововисвяченими на скору руку священиками та повести ціле діло в напрямі євангельського християнства. Виріше­но затримати тільки ті “форми й перекази” (цитуємо дослівно міс­це зі споминів Бодруґа), які не перечать духові Христової та апо­стольської науки.

Через тиждень після загальної наради Бодруґ і Неґрич поїхали до Вінніпегу, щоб зустрітися із Серафимом. Прийшовши до нього, вони застали його на молитві в його кімнаті. К. Ґеник представив їх Серафимові, який прийняв їх гостинно та почав розпитувати до­кладно, хто вони й яка в них освіта. Довідавшись докладно про своїх гостей, він запитав обох, чи вони бажають і мають покликан­ня стати православними духовними. Коли Бодруґ і Неґрич відпо­віли йому, що вони з переконання протестанти, Серафим усміх­нувся і сказав: “Ми сделаем вас харошими православними. Про­тестантская Англіканская Церковь ето дочь Православной Церк­ви”. По цьому він перепровадив із ними обома загальний іспит про головні основи Віри, про Закон Старого Заповіту та про те, у чому полягає різниця між Старим і Новим Заповітами. Видно, що іспит мусів пройти задовільно, бо Серафим запросив їх прийти на цер­ковну Відправу в Іміграційній Залі на другий день рано, тобто в неділю, під час якої він мав рукоположите їх у диякони. Церковна Відправа мала мати згідно з оповіданням Бодруґа врочистий ха­рактер. Серафим відправляв перед престолом при сослуженні двох рукоположених ним священиків — Стефаника й Яцури. Відтак він виголосив гарну проповідь на тему: “Візьміть ярмо Моє на себе й навчіться від Мене...” Згідно зі словами Бодруґа Серафим мав бу­ти глибоко релігійною людиною та непоганим проповідником. Мав милий голос та знав ціле Євангеліє напам’ять. Під час тієї Відправи Серафим рукоположив у диякони Бодруґа й Негрича, а через тиж­день мав рукоположите їх у ієреї.

Та Бодруг і Неґрич не задоволилися самими тільки ласкавими словами й висвяченням, що піддавало їх під залежність Серафима, як єпископа. Вони плянували створити більш визначену правну, догматичну й організаційну базу під нову УНПЦеркву в Канаді. Особливість того пляну полягала головно в тому, що така церковна організація мала б бути вперше створена не тільки на українсько­му канадському ґрунті, а взагалі. Бож це мала бути Церква, неза­лежна від ієрархії православного світу, формою православна, а в суті наближена до протестантизму з нахилом до дальшого рефор­мування її в дусі Євангелії. Так щонайменше плянували її основники — Бодруґ, Негрич і деякі їхні співробітники. Головні автори то­го пляну здавали собі справу з того, що в тих їхніх намаганнях до реформізму вони не матимуть схвалення ні Серафима, ні навіть більшосте своїх земляків, які були прив’язані до своїх традиційних Церков. А подруге, такі пляни потребували фінансових засобів, чо­го Бодруґ і Неґрич не могли отримати від незаможних, недавно прибулих до Канади українських поселенців. Вони могли надіятися на моральну й матеріяльну підтримку тільки від Пресвітерської Церкви в Канаді, яка часто йшла на зустріч із допомогою різним релігійно-церковним Групам у їхньому ставленні перших кроків у їхньому релігійному житті в Канаді.

Опрацювавши статут заплянованої Церкви, Бодруґ і Неґрич відвідали ректора Манітобської Колегії — Віліяма Патрика, щоб порадитися з ним щодо пляну організації нової Церкви й статуту для неї та розвідати про можливості моральної й матеріяльної до­помоги від Пресвітерської Церкви. Прочитавши статут, уважно пе­реглядаючи кожну його точку, ректор Манітобської Колегії звер­нувся до Бодруга й Негрича такими словами: “Добре, дуже добре! Ви, молоді люди, розумієте свій нарід і задумуєте творити нову сторінку в церковній історії нашої молодої Домінії (самоуправної частини держави). Запевняю вас, що я всіма силами підтримаю Ваші чесні наміри в цьому ділі перед проводом Пресвітерської Церкви в Канаді. Через тиждень я скличу спеціяльні Збори наших професорів та богословів, а також пресвітерів наших Церков у Вінніпегу, а ви будьте готові на тих Зборах дати нам відповідь на численні запити щодо вашої майбутньої Незалежної Реформованої Грецької Церкви в Канаді”.

То було в п’ятницю по полудні. А на другий день, тобто в су­боту вранці, Бодруґ і Неґрич поїхали з Серафимом на місійну працю до Брокен Гед, близько 50 миль на схід від Вінніпегу, де була маленька церковця. Зійшлося дуже багато людей. Під час церковної Відправи Серафим рукоположив обох їх у священики. В Брокен Гед вони залишилися ще на два дні, відбуваючи церковні Відправи, хрищення дітей, сповідь із причащанням людей. То було 1 травня 1903 року. Повернувшись до Вінніпегу, Серафим поїхав із своїм помічником Макарієм кудись дальше на місійну працю, а Бодруґ і Неґрич пішли в середу ввечері на засідання професорів і богословів Манітобської Колегії.

Там зійшлися професори й богослови, а також пресвітери (старші брати) від поодиноких Пресвітерських Церков у Вінніпе­гу, і два юристи. Після відкриття засідання молитвою принципал (ректор) з’ясував справу й попросив Бодруга відчитати проект статуту, точка за точкою. Подаємо майже дослівно згаданий про­ект статуту так, як подає його в своїх споминах Бодруг: —

НАЗВА: Рутініян Індепендент Ґрік-Ортодокс Чорч оф Кенада (Руська Незалежна Греко-Православна Церква Канади). (Пора­дили не давати новій Церкві національної назви, бо в Канаді ніодне віровизнання не має назви свого народу, окрім Англіканської (Єпископальної Церкви). Прийнято назву: “Індепендент Ґрік-Чорч оф Кенеда (Незалежна Грецька Церква Канади).

ГОЛОВА ЦЕРКВИ: Головою Церкви — Ісус Христос, її Основ­ний

ПРАВИЛО ВІРИ: Слово Боже Старого й Нового Заповіту.

КАТЕХИЗМ: Відомий “Християнський Катехизм”.

ТАЙНИ: Дві головні Св. Тайни, що їх установив Ісус Христос, та інших п’ять Тайн, що їх передали св. Апостоли.

СПОВІДЬ: Наушну сповідь не вважати конче потрібного, хіба що на бажання окремих людей із поміж вірних. Запровадити в Церкві звичай Загальної сповіді в молитвах перед Богом.

СЛУЖБА БОЖА: Службу Божу св. Івана Золотоустого та ін­ші відправи скоротити так, щоб не тривали довше, як півтори го­дини.

(Був внесок, щоб запровадити звичай відправляти Богослу­жения формою та звичаєм реформованих християнських Церков, та я (цебто І. Бодруґ — О. Д.) відкинув цей внесок, доводячи, що українці не мають своєю мовою ні псальмів, ні гимнів, уложених під ноти для популярного вжитку так, як це мають усі протестант­ські Церкви своїми мовами. Це між українцями може прийти з розвитком нашої Церкви. Тим часом ми мусимо мати в себе лі­тургійні Відправи з молитвами та проповідями).

ЦЕРКОВНІ РИТУАЛИ: Прийнято затримати в нашій Церкві всі такі ритуали, які не противні духові Нового Заповіту. Поган­ські звичаї та вірування, що просякають у Православну Церкву, поступово відкидати, пояснюючи їх незгідність із Словом Божим Нового Заповіту та з книгами Старого Заповіту.

ЧЛЕНСТВО ЦЕРКВИ: В члени Незалежної Церкви в Канаді може вступити й бути прийнята кожна людина, що вірує в Бога, а Господа Ісуса Христа приймає за свого Спасителя й старається жити за Його заповідями, і в Духа Святого, Утішителя, Господа животворящого — у Святу Трійцю.

ОДНО ХРИЩЕННЯ — на відпущення гріхів.

СИМВОЛ ВІРИ — Апостольський та Нікейський приймається за вислів християнської віри, спільної всім християнам.

ЦЕРКОВНА ВЛАДА

Верховним правлячим тілом над цілою Незалежною Грецькою Церквою в Канаді має стати КОНСИСТОРІЯ, яку вибирають душпастирі і по одному делегатові від кожної церковної Громади на Церковному Соборі, який мав відбуватися щороку, або три роки.

Кожною церковною Громадою має керувати душпастир за згодою щонайменше трьох Громадою вибраних Старших Братів, рукоположених пресвітерів Церкви. Більшість голосів тієї Управи вирішує всі справи. Відклики та скарги вирішує Консисторія.

Церковними маєтками орудує виконавча влада, що склада­ється з членів церковної Громади (тростисти-опікуни), яких виби­рає Громада ротативно:[6]) на рік, на два, на три роки.

Душпастирів рукополагає або приймає вже рукоположених з інших Церков Консисторія. Рукоположения душпастирів відбу­вається звичаєм і формою первісної Християнської Церкви в Анті­охії (Дивись Дії Апостолів).

Виконавча влада Консисторії складається з вибраного голови, писаря, скарбника й організатора та суперінтендента (єпископа), що має відвідати всі Церкви бодай раз у рік. Перед законами Церк­ви всі проповідники рівні духовною владою. Нема ні “владик”, ні всіляких титулованих “преосвященних”. Церква наскрізь демокра­тична, як у пресвітеріян та в інших реформованих Церквах.

Усі церковні Громади мають якнайшвидше подбати про школи в своїх околицях, щоб якнайскорше позбутися неграмотности між українською спільнотою в Канаді.

**

*

Такий проект схвалили пресвітерські богослови на Зборах у Манітобській Колегії та доручили своїм правникам виготовити КОНСТИТУЦІЮ НЕЗАЛЕЖНОЇ ГРЕЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В КАНАДІ.

Навіть поверховий розгляд тексту вищеподаного начерку ста­туту НПЦеркви в Канаді найвиразніше виявляє його протестант­ський характер. Уже саме зформульовання ієрархічного принципу (Голова Церкви Ісус Христос, її Основник) з цілковитим відки­данням людського авторитету, що його бачимо в традиційних Церквах, а головно в католицизмі, показує євангельський характер Церкви. Поняття папізму чи патріярхату заступає тут колективна влада, Консисторія, як верховне правляче тіло над цілою Церквою. Вирішує справи більшість голосів, а не одиниця з якимись особли­вими виключними правами. Коли до того додамо ще принцип рівности всіх проповідників перед законами Церкви, то в такому вигляді пригадується нам порядок Церкви апостольської доби. Пра­вилом віри служить тут Слово Боже Старого й Нового Заповіту, а не церковна традиція, виголошувані “екс катедра” (’’авторитет­но”, “непомильно”) догми й інші людські додатки. Надзвичайно характеристичний момент для світогляду головних піонерів того Руху те місце проектованого статуту, де говориться про сповідь. Там сказано: “Наушну сповідь не вважати конечною, хіба на ба­жання окремих людей із поміж вірних”. А наушній сповіді проти­ставляється загальну сповідь. Запровадження звичаю загальної сповіді в Церкві має тут характер вимоги. Важливе також місце щодо церковних ритуалів, тобто обрядовости. Приймається тільки ті частини обрядовости, які не розходяться з духом Писання Ново­го Заповіту. Явно признається, що поганські звичаї та вірування “просякають Православну Церкву”, та висловлюється вимогу, щоб ті поганські звичаї та вірування в Православній Церкві “поступово відкидати”. Отже, ми тут бачимо заповідження еволюції в світоглядово-догматичній частині НГЦеркви українських поселенців у Канаді в напрямі евангелизму. Щодо членства Церкви говориться, що членом може бути кожний, хто вірить у Бога, приймає Господа Ісуса Христа за свого Спасителя (підкреслення релігійної науки про Христа, як Спасителя людства) та вірить у Святого Духа, тоб­то приймає правду про троїчність Бога. Справу культу Марії і свя­тих тут зовсім промовчано, отже, це неважливе в розумінні “Ві­рую” нової Церкви, ідо також має свій вислів на користь еванге­лизму. Замість догматики висувається на головне місце “символи віри Апостольський та Нікейський”, що їх “приймається за вислів християнської віри, спільної всім християнам”. Це мав би бути ви­слів щодо догматики й церковної науки згаданої Церкви, про­тестантський характер якої був очевидний, Церква, як розумів Бодруґ, була б, правдоподібно, еволюціонувала в напрямі рефор­мованого євангелизму-кальвінізму.

Ще кілька слів про зовнішню сторону проектованого статуту. То був тільки проект у дуже загальному вигляді, на основі якого правники Пресвітерської Церкви мали “виготовити конституцію НГЦеркви в Канаді”. Звертаємо увагу, що вислів Грецької — озна­чає тут не грецьку в національному розумінні, тільки як переклад з англійського — “Ґрік-Ортодокс”, тобто православної, як про це пишеться у споминах Бодруґа.

Після засідання в Манітобській Колегії Бодруґ із Неґричем поїхали додому із тим, щоб продати своє майно, а згодом узятися всеціло за релігійно-освітню діяльність між нашими поселенцями в Канаді. Ухвалено, що осідком їхньої діяльносте має бути Вінні­пег, куди треба було їм переїхати зі своїми родинами.

Доки Бодруґ продавав свою крамницю й млин, Серафим із Макарієм приїхали туди, тобто до місцевосте Сифтон, але там не було Православної церкви. Була тільки невеличка Греко-Католицька церковця, до якої доїздив коли-неколи о. І. Заклинський з Америки та згадуваний уже бельгієць о. Делярій. Отців Кулявих наші поселенці не пускали до тієї церковці, бо вони не прийняли греко-католицького обряду й відправляли латинською мовою. Єди­не приміщення в Сифтоні, де Серафим міг відбути свою місію, був новий млин Бодруґа. Вістка про приїзд православного єпископа та про те, що в неділю відбудеться там церковна відправа, розійшла­ся по всіх усюдах Сифтонської колонії. У неділю рано сотні наших поселенців зійшлися до Сифтону. Серафим і Макарій вже від досві­та сповідали в млині людей. Бодруґ підкреслює у своїх споминах, що він з Неґричем “не пробували нікого сповідати”. Це треба ро­зуміти, як натяк на їхні євангельські переконання, згідно з якими ушна сповідь, як це має місце в Католицькій і Православній Церк­вах, не має біблійних підстав. Як бачимо з того, Бодруґ і Неґрич притримувалися послідовно своїх євангельських принципів. Архиєрейська Відправа тривала довго, понад три години. Після читання Євангелії Бодруг виголосив проповідь, яка зворушила всіх присут­ніх, і навіть Серафима, який по проповіді обцілував Бодруґа та нагородив його своїм власним золотим хрестом, якого отримав від єрусалимського патріярха на дорогу до Канади. Серафим рукоположив ще декілька осіб у диякони, а відтак після кількох днів у ієреї, та виїхав із Сифтону. Бодруґ із Неґричем попродали все, що мали, та виїхали зі своїми родинами до Вінніпегу, плянуючи орга­нізувати членство та почати місійну діяльність від нової НГЦеркви в Канаді. Примістившись у Вінніпегу тимчасово в знайомих, вони зразу через кілька днів придбали собі відповідні дільниці землі, на­купили будівельного матеріялу та збудували на скоро хати з до­щок.

*

Коли говориться про Бодруґа, Негрича і Ґеника, то тут варто подати нотатку паст. В. Боровського п. з. “Про дійсні мотиви по­кликання до життя Руської Незалежної Грецької Церкви в Канаді”, яку він помістив в “Єв. Ранку” за квітень-червень 1971 р. У ній пи­шеться:

“У своїй праці “Канадський друг Івана Франка”, яку написав Петро Кравчук, і яка друкувалася на сторінках совєтофільської торонтонської газети “Життя і Слово”, ми знаходимо деякі важ­ливі інформації про те, якими мотивами керувалися І. Бодруґ, К. Ґеник та І. Неґрич, коли вони взялися були організувати між укра­їнськими поселенцями в Канаді Руську Незалежну Грецьку Церк­ву. З понижчого виходить, що вони керувались тим, щоб та Церква була чисто українська, християнська Церква, незалежна від яких- будь чужинецьких центрів і впливів, щоб вона могла бути ґрунтов­но зреформована в дусі Євангелії Христової. Безперечно реформи мали бути повільні і непомітні. З праці П. Кравчука можна роби­ти висновок, що І. Франко поділяв ці погляди та наміри.

Про це П. Кравчук у згаданій газеті з дня 8 березня 1971 р. на сторінці 21-шій пише: “Михайло Марунчак у книжці “Зустрічі з українськими піонерами Альберти” (Вінніпег — 1964) подає за розповіддю Томи Томашевського, що Серафима спровадив з США К. Ґеник. Зробив він це за порадою редактора “Свободи” в США Івана Ардана. Коли виявилось, що Серафим “провадив русифіка­ційну політику”, то К. Ґеник і І. Бодруґ, які “були наскрізь націо­нальних переконань”, скоро від нього “відмовились” і “серафимство” лишилось кошмарним спомином на довгі роки в історії укра­їнців Канади”.

У листі до І. Франка (18 вересня 1903 p.) К. Ґеник писав: “Справа церковна у нас іде дуже добре, думаю, що Рим та батюш­ки з Синодом підуть у кут, а стане Церква незалежна, з консисто­рією на чолі, як усі протестантські. Попів є уже поверх 20, а треба нам іще 30 мати, і буде гаразд”.

З цього листа бачимо, що К. Ґеник був рішуче проти като­лицького Риму і московського Синоду. Інакше кажучи — К. Ґеник з І. Бодруґом і І. Неґричем намагалися протиставитись і Като­лицькій і тодішній Православній Церквам, які тоді верховодили над українськими поселенцями...

На цій же стороні П. Кравчук подає таку думку католицького священика Р. Хом’яка: “3 початком 1903 р. Серафим примандру­вав із США до Канади на просьбу І. Негрича, тодішнього редакто­ра “Канад. Фармера”, й К. Ґеника, еміграційного агента у Вінні­пегу, що були оба відданими протестантами”.

У числі з 15 березня 1971 p., в цій самій газеті про К. Ґеника на 21 стор. читаємо: “Помер К. Ґеник 12 лютого 1925 р. у Вінні­пегу на 67 р. життя. Дуже цікаву характеристику К. Ґеника пода­ла газета “Діло” від 14 серпня 1926 р. Особливо цікаві рядки про дружбу К. Ґеника з І. Франком. Там читаємо:

“К. Ґеник одідичив по смерті батька дуже гарний маєток і на нім господарював. Березів Нижній має прегарне положення. Кири­ло був знайомий з І. Франком, та коли в’язнений Австрією Франко опустив тюремні мури, то зараз Кирило запрошував його до себе в гості на відпочинок. Ще тоді належав Березів до Коломийського староства. Але староста з Коломиї не давав Франкові спокою і він не міг посидіти на селі та насолоджуватися ловлею пстругів у Ґениковій млинівці. Коли тільки Франко появлявся в Березові Ниж­нім, зараз “шандар” провадив його до Коломиї”.

Підкреслення наше, як і зроблено деякі зміни граматичні, бо автор П. Кравчук тримається совєтського правопису.

Це важні інформації для історика Українського Євангельсько- Реформованого Руху і треба сподіватися, що коли б була можли­вість перестудіювати докладно архів І. Франка, або коли б зна­йшовся архів К. Ґеника, то ми про порушені справи напевно бага­то більше дечого цікавого довідалися б”.

У 1903 році тисячі наших людей приїхали до Канади. Майже всі вони затримувалися в Іміграційному Домі у Вінніпегу, де дово­дилося їм зустрічатися з піонерами нової Церкви. Один із приятелів Бодруґа, Олекса Бачинський, рукоположений Серафимом у свяще­ники, служив церковну Відправу, а Бодруґ проповідував їм Слово Боже, потішаючи їх надією на допомогу Божу при їхньому влашто­вуванні на нових місцях поселеннях серед канадських прерій (роз­логих степах). Новоприбулі роз’їжджалися скоро по колоніях Західньої Канади з новими надіями. В неділі та свята І. Неґрич і Тео­дор Стефаник проповідували Боже Слово у великому шатрі на площі перед Бодруґовою хатою (479 Стелля Авеню), а наші соціялісти та католики перешкоджали їм у їхній місійній діяльності криками та киданням каміння в шатро.

Як бачимо початок постання НГЦеркви в Канаді особливо ха­рактерний тим, що перші піонери того Руху покористувалися єпис­копом Серафимом, який рукоположив перших кандидатів у свяще­ники, і тим самим забезпечив нову Церкву перед можливістю роз­ходження з канонічним правом у випадках самосвятства. Але даль­шу місійну діяльність у дусі евангелизму провадили згадані піонери вже без Серафима, що нарешті довело до цілковитого розколу між піонерами й кращими представниками того Руху з одної сторони, а з другої сторони — Серафимом, який кинув “анатему” на непослушних йому діячів того Руху. Можна сказати без перебільшення, що головні причини того конфлікту були світоглядового характе­ру. Національний чинник знеохочував тих піонерів і діячів до мо­скаля Серафима, який ставився неприязно до українства та його національних змагань. А організувати нову Церкву в євангель­ському дусі без відома Серафима та проти його віровизнаневих пе­реконань і плянів затвердити православіє в Канаді годі було, і це остаточно припечатало той з початку тихий конфлікт на націо­нальному тлі. Коли американські українці-католики, що мали в пляні покинути католицизм та перейти на православіє, зразу таки не признали Серафима за свого єпископа за його неприязне ставлення до українців, то Бодруґ і його однодумці повели справу більш по­літично. Вони використали Серафима тим, що він висвятив свяще­ників, а тоді пішли своїм власним шляхом у напрямі евангелизму. Тим то це й викликало таку гостру реакцію Серафима, що він ки­нув викляття на відступників від правдивого православія.

ПЕРШІ ЦЕРКОВНІ ЗБОРИ ПРИХИЛЬНИКІВ

УКРАЇНСЬКОГО НЕЗАЛЕЖНОГО ЦЕРКОВНОГО РУХУ У ВІННІПЕГУ

Приблизно в половині липня 1903 року Бодруґ найняв залю в будинку на розі вулиць Мейн і Селькірк та оголошенням запросив наших людей на нараду та вибори першого Організаційного Комі­тету, який з уповноваження Громади мав би купити дільницю землі під церковний будинок, і згодом побудувати там таки тимчасовий будинок для Богослужень Громади Незалежної Церкви. То була неділя. На Збори прийшло щось із 200 людей, як чоловіків, так і жінок. Бодруґ, як ініціятор, відкрив Збори, прочитавши уступ із Божого Слова та короткою молитвою. Покликавши на секретаря Зборів молодого Серафимового священика — Івана Данильчука, Бодруґ виголосив півторагодинну доповідь, в якій з’ясував потре­би заснування в Канаді “Руської Незалежної Православної Церк­ви”. За словами Бодруґа згадана Церква не ходила б “позичати ро­зуму ні до Риму, ні до москалів, ні до патріярхів”. Промовець ви­словив надію, що “Господь покличе з-поміж українського народу провідників такої Церкви, а Головою її буде Сам Христос, що ЇЇ заклав по всьому світі та перебуває з нею вічно”. Далі говорив він, що “Бог намісників ані заступників Собі не потребує на землі, бо

Він всюдисущий і всемогутній”, а далі, що “апостоли Христові не були безженними, ані не вбиралися у золочені шати та в княжі ко­рони”. З головних думок Бодруґа, висловлених у його доповіді та поданих у його споминах, заслуговує на увагу ще й таке речення: “Наша Незалежна Церква має бути Церквою Слова Божого, єван­гельською та народньою (наше підкреслення — О. Д.), в якій тіль­ки самі вірні матимуть право орудувати своїми церковними ділами так, як це буває в реформованих Церквах, де ніхто з вірних не ли­же рук своїм душпастирям і не купує собі відпущення гріхів за гроші”.

Аналіза тексту доповіді Бодруґа не залишає жадних сумнівів щодо ясних євангельських намірів піонерів та головних діячів того Руху.

Коли ж між зібраними в залі найшовся один польський іміґрант, адвокат з Галичини, який пробував опонувати Бодруґові, обороняючи католицизм із папою у проводі, Бодруґ пригадав йому смерть Івана Гуса та сотень тисяч невинних християн-“єретиків”, яких замучила інквізиція з наказу папів. Не мавши досить сильних аргументів проти закидів католицизмові, згаданий адвокат встав із крісла та, похнюпивши голову, вийшов із залі, а за ним ще кілька поляків зробили те саме.

Після доповіді Бодруґа взялися творити Церковний Комітет. Найперше І. Неґрич відчитав короткий, наперед приготований, ста­тут Незалежної Церкви, а після відчитання дано його під голосу­вання Зборів. Статут прийнято одноголосно. По цьому І. Данильчук перепровадив вибори Церковного Комітету та тростистів. До цер­ковної Громади вписалося під час тих Зборів 27 членів, голов ро­дин. Інші не хотіли вписуватися, поки не спроможуться зложити грошей — дар на закуп місця під будову церкви. Під час тих Збо­рів зібрано щось із 300 долярів готівкою. Вибраний Комітет узявся щиро до праці, закупив відповідну площу на розі Причард і МекҐреґор та поставив там до осени того самого року великий будинок-залю. У тій залі Громада Незалежної Церкви відбувала впро­довж двох років Богослужения, аж поки не збудувала біля тієї са­мої залі більшу церкву. У ній служили церковні Відправи та пропо­відували напереміну різні священики, що їх рукоположив Серафим. А Бодруґ виїхав з О. Бачинським на місійну діяльність по колоніях наших поселенців.

Як бачимо із звідомлень Бодруґа в його споминах, уся та піо­нерська праця відбувалася без участи Серафима. Головну ролю тут відігравав Бодруґ, потім Неґрич, а відтак найближчі їхні друзі й однодумці, які пройнялися евангелизмом. На особливу увагу за­слуговує тут незвичайна ідейність цих піонерів, а найперше самого Бодруґа, який, приїхавши недавно до Канади та мавши різні мож­ливості організувати собі відносно краще від інших поселенців життя (міг учителювати, бути священиком на парафії від Серафи­ма, або провадити своє власне якесь підприємство), покинув усе та взявся організувати Незалежну Церкву. Така піонерська праця на релігійному полі серед труднощів і невигод, іноді серед небезпек від розфанатизованих противників інших віровизнань, вимагала ідеалізму й самопосвяти. До того ж Бодруґ мусів здавати собі справу з того, що скорше, чи пізніше прийде до явного конфлікту з Серафимом, який, як православний єпископ, ніколи не погодиться на впроваджування до нехай і номінальної Православної Церкви євангельських принципів і порядків.

ПЕРША МІСІЙНА ПОДОРОЖ ГОЛОВНИХ ОРГАНІЗАТОРІВ НЕЗАЛЕЖНОЇ ЦЕРКВИ

Як уже було згадано, Бодруґ разом із Бачинським виїхали в місійну подорож по колоніях українських поселенців Західньої Ка­нади. У своїх споминах Бодруґ пише, що він ніколи не вибирався сам у місійну подорож, а завжди брав із собою Олексія Бачинського, людину у.віці близько 60 років; він був добрий співак та добре знав обряди Православної Церкви. Таке місійне подорожування у товаристві другої особи мало, на думку Бодруґа, охоронити його від можливих неприємностей, коли взяти під увагу, що він був то­ді ще молодою людиною. Така подорож була звичайно важка, бо колонії були віддалені на десятки миль від залізничного шляху, а дороги між фармами були примітивні. До того ж наші люди жили здебільшого в землянках та убогих, тісних хатинах так, що рідко коли траплялося тим місійним робітникам переночувати в чистій і вигідній хаті.

Вони відвідали спершу близьку колонію в Стюартбурні, де були два Серафимові священики — молоді люди. Перший із них Гавриїл Тимчук, кваліфікований дяк, глибоко віруючий, спокійний та чес­ний. Він бажав набути богословську освіту. Тимчук був душпастирем серед наших людей із Галичини. Другий із них — Андрій Вільчинський, кваліфікований дяк із Чернівець, знав добре церковний устав та обслуговував буковинську Громаду. Із Стюартбурну поїхав Бодруґ із Бачинським на колонію Ростерн, Саск., де затримався в кількох місцях, відбуваючи церковні Відправи та душпастирські обов’язки, як хрищення, вінчання тощо. На запрошення Серафимового священика, Иосифа Сікорського, вони поїхали до нової цер­ковці на Фиш Крік, де мали в неділю служити церковну Відправу. З огляду на цікаве місце в споминах Бодруґа ми переловімо це майже дослівно.

У неділю близько дев’ятої години вранці ми (тобто Бодруґ і Бачинський — О. Д.) з д. Сікорським поїхали до церкви за кілька миль. На половині дороги над’їхав напроти нас чоловік верхи та поінформував нас, що французькі попи з індіянської резерви намо­вили наших католиків, щоб не пустили нас до церкви. А якщо бу­демо напиратися, щоб нас силою прогнали. Там тепер, мовляв, ду­же багато народу зійшлося.

“Що робитимемо?” питає Сікорський — “...буде біда. Я знаю тих людців”.

“їдьте — кажу — шпарко просто між народ, а там Святий Дух подиктує мені, що маю говорити та що робити”.

Церковця стояла на чистім горбку, оточена вінком молодого зеленого лісу. Доріжка вела крізь лісок до церковці. Добр. Сікор­ський угнався возом просто між народ, що скупчився біля цер­ковці. Біля неї лежала велика купа каміння на підмурок під цер­ковну забудову. Під самими дверима церкви на помості та під стіною стояло мовчки церковне “братство” з рушницями, із звер­неними цівками в сторону нашого воза, три із сокирами, що до сон­ця вилискували вістрям, а по боках, трохи спереду, по одному зі залізними вилами.

Не промовивши ні слова, ми з Бачинським позлазили з воза. В одній руці в мене духовний меч, книга Божого Слова, а в другій великий золотий хрест.

“Цим переможеш!” — подумав я собі.

Замість іти до дверей церкви, ми попростували поміж народ до великої купи каміння. Легким кроком я виліз на купу каміння та, обернувшись обличчям до народу, підніс угору блискучий хрест та промовив: —

“Уважаймо! Мир усім! Премудрість! Уважаймо!”

Чоловіки зразу познімали капелюхи, а жінки схилили голови.

“Послухаймо Боже Слово, написане рукою великомученика, святого Апостола Павла. Друге Послання до Коринтян, глава 11, починаючи від вірша 24 до кінця. Уважаймо! “Браття, від жидів п’ять разів по сорок без одного прийняв я. Тричі киями бито мене, а один раз каменовано, і т. д.”

Закінчивши читати Апостола, я промовив до народу більш- менш такими словами — “Господь у давнину перевів свій нарід з Єгипту до Арабії через вузький просмик Червоного моря. А нас, брати й сестри, Господь перевіз з рідного нашого Краю через ши­рокий океан, і далі переводить нас тисячами. Переводить нас з по­неволення Польщі та Австрії у цей широкий, вільний край — Кана­ду. Оцей старенький священик Бачинський та я приїхали до вас у гості, благовістити вам Слово Боже. Ви стрінули нас з таким привітом, як колись погани стрічали Божого слугу, Апостола Пав­ла: з рушницями, сокирами та вилами. Святого апостола Павла по­гани не зустрічали з рушницями, бо тоді люди ще не придумали бу­ли тієї смертоносної зброї. А ви з тією зброєю стали під дверима своєї церковці, готові вбити нас, коли б ми силою хотіли ввійти до неї. Та ми, дорогі брати й сестри, не прийшли до вас узяти вашу церковцю під свою владу. Хай це роблять ті, що панували над вами в старім краю, та мали вас за своїх сліпих рабів — послушників.

Нам вашої церковці не треба, бо Господь перебуває не в рукотворених будинках, а в серцях віруючих у Нього людей. Христова Церква — це віруючі в Ісуса Христа люди.

Оцей будиночок, що ви його збудували з осик, не може вмісти­ти в собі Божої величі. Погляньте вгору та кругом себе, і побачите, яку величаву святиню поставив Собі Господь. Помости її устелив буйними травами, а поміж травами понасаджував міріяди пречу­дових квіток. Умережав Господь свою хату ріками та озерами, замаїв зеленими лісами. А в лісах намножив тисячі-мільйони все кращих та кращих пташенят. Чи чуєте, як вони щебечуть радісно на хвалу Йому? Чи людська рука здібна збудувати такий величний храм, що його Господь Сам збудував? Погляньте на небесну сте­лю. Погляньте на вічно палахливу Божу свічку, що світить вам, огріває вас і своєю теплотою вигріває вам поживу на землі. А коли сонечко зайде, ви погляньте в небесні безкраї простори. Пробуйте почислити плянети та небесні зорі, а тоді зрозумієте, який велич­ний Бог та яку Він поставив Собі хату. Не таку, як отут ви з осик собі поставили, та й думаєте, що то Божий храм. А ви будете в тому храмі хулити Бога, коли будете шептати “Вірую в Єдиного Бога...”, а одночасно крім Нього поклонятиметесь з вірою ще й Римському Ваалові, який завів право, щоб усі церковні будинки належали йому, як власність, а не народові, що ставить ті будинки своїм коштом і своїм потом.

Ні! Ми не прийшли відбирати від вас церковцю. Ми принесли вам Христове Благовістя. Ми приносимо вам мир -— спокій від Господа. Хто з вас вірить в Одного Бога, нехай припаде на коліна та єдиним серцем і єдиними устами разом зо мною прославить Не­бесного Царя! Нехай подякує Небесному Отцеві за Його доброту й опіку над нами, нехай молить Господа й Спаса нашого, Ісуса Хри­ста, щоб Він простив нам наші гріхи вільні й невільні, та нехай молиться за дари Святого Духа, щоб Він очистив нас від усякої скверни та сподобив нас вічного життя”.

Уся Громада припала на коліна, і я провів молитву, не з книж­ки, а від серця. Люди молилися й ревно плакали. Після молитви я підняв хрест угору та проголосив апостольське благословення над усіма похиленими головами. Люди підняли голови із заплаканими лицями. Пропали кудись з-під дверей сокири, вила й рушниці. Ста­ло тихо, хоч маком сій. А я відізвався: — “Бувайте здорові, добрі люди, та не згадуйте лихим словом!” — і пустився сходити з купи каміння в напрямі воза.

Хтось з гурту крикнув: — “Ви люди Божі..! До церкви про­симо!”

“До церкви... до церкви..!” — загула вся громада.

Того ранку ми відправили Молебень перед церквою. Всі люди співали старе наше “Господи помилуй!” Сивоволосий Олексій (тоб­то Бачинський — О. Д.) посвятив церковцю за православним обря­дом. Опісля з хоругвами та співом “Святий Боже...” ми ввійшли до церковці, де Бачинський посвятив престіл та стіни, а відтак ми почали служити Утреню та Літургію.

Відправа тривала щось із три годині, а я проповідував Слово Боже. До причастя приступили майже всі люди. Ми охристили кількоро діточок. Громада впросила нас побути в них три дні та проповідувати їм у церковці. Боже благословення було видно на лицях усіх людей. Духовний пир оживив усіх. Ті, що грозили нам убивством, перепросили нас прилюдно. Дальшого понеділка і у вів­торок церковця була переповнена людьми, голодними на Боже Сло­во. Христини та вінчання відбувалися кожного дня. На ті три цер­ковні Громади треба було призначити хоч одного дбайливого, ві­руючого та інтелігентного проповідника. Та таких Серафим не міг нам дати, бо їх у Канаді не було.

З Фиш Крік ми подалися далі на північний схід в околиці Дана, де наші люди почали щойно заселювати лісисті околиці. І там ми знайшли багато труду та духовної праці між свіжо прибулими по­селенцями.

Вертаючись до Ростерну, біля порону на річці Саскачеван, ми зустріли московського філолога, Михайла Щербініна, що його під царатом переслідували за євангельську віру. Щербінін поселився з великою родиною на гомстеді недалеко від Ростерну. Давніше там поселилися німці меноніти та декілька українських євангелистів із Великої України. Щербінін говорив прекрасною українською мовою крім інших 12 європейських мов, що ними послуговувався легко й свобідно. Ніякої політики не провадив, а Біблію та Богословіє знав докладно. Через моє (тобто Бодруґа — 0. Д.) знайомство він по­розумівся згодом із представниками місій Пресвітерської Церкви в Канаді та співпрацював з ними”.

Так оповідає у своїх споминах Бодруґ про їхню місійну подо­рож до Фиш Крік та про їхні переживання у тій місцевості.

**

*

Окремий розділ у споминах Бодруґа присвячено місії в Альбер­ті. За тих часів, пише Бодруґ, була тільки одна трансконтиненталь­на (від океану до океану) залізнична дорога в Канаді. З Ростерну треба було їхати до Реджайни, і там пересідати на головну лінію до Кальґарі, а з Кальгарі люди пересідали на лінію, що йшла до Страткони під Едмонтоном і там кінчалася. Стрінувшися у Стратконі з гімназійним товаришем — Петром Зваричем, Бодруґ і Ба­чинський поїхали з ним до Ермонтону. В той час, коли Зварич полагоджував в Едмонтоні свої особисті справи, Бодруґ з Бачин­ським за той час провадили місійну роботу між нашими людьми в тому самому місті. В Едмонтоні було небагато наших поселенців “по-московськи думаючих” (згідно з висловом Бодруґа), але між ними було й кілька заможніших і впливових людей, які розуміли потребу Незалежної Церкви в Канаді. До них належав Павло Рудик, проворний та заможний торговець ґрунтами, тобто земельни­ми посілостями, та заможний власник готелю Фуярчук, а крім них ще кілька галицьких радикалів. Згадані люди організували неза­лежну церковну Громаду в Едмонтоні, хоч оо. Василіяни разом зі своїм зверхником о. Філясом дуже агітували проти того Руху.

Залишивши Едмонтон, Бодруґ і Бачинський вступали по до­розі до наших поселенців, і аж заїхали на колонію Завалля. Тут ще не було ніякої церкви. Швидко рознеслася чутка, що на Заваллю місіонери матимуть церковну Відправу, і найближчої неділі з’їхалося з околиці багато людей. Не мавши ще своєї церковці, коло­ністи на Заваллю вибрали собі місце під будову церкви, закопали там високий березовий хрест та поставили під ним зроблений на скору руку престіл. Бачинський служив церковну Відправу, а Бод­руґ виголосив проповідь на тему воскресіння вдовиного сина. З Завалля Бодруґ з Бачинським поїхали до Коломиї та до її околиці. Там служили Відправу й проповідували в домі Чернявських та Винничуків недалеко від Веґревілю (тоді ще не було самого Веґревілю).

Відвідуючи наших поселенців у Канаді, Бодруґ щораз то біль­ше здавав собі справу з того, що без власної інтелігенції далеко не зайдемо. Скрізь по колоніях він завважував ті самі дошкульні потреби — брак шкіл, велику недостачу фахівців у різних ділянках, потребу виховувати своїх душпастирів та брак друкованого рідно­го слова, тобто преси, яка виховує суспільство.

Повернувшись до Вінніпегу, Бодруґ скликав на нараду більш надійних Серафимових священиків та запропонував їм почати ви­давати хоч би й невеликий наш часопис у Вінніпегу. Це дійшло до відома К. Ґеника, який відвідав у тій самій справі Бодруґа та, за­просивши ще й Неґрича, відбув із ними нараду. Найперше Ґеник вияснив їм обом, що вони не зможуть самі втримати часопису, бо це вимагає багато грошей. Він обіцяв поговорити з лібералами та намовити їх фінансувати такий часопис. Запляновано зробити Неґ­рича відповідальним редактором, відпустити одну сторінку часо­пису на церковні справи, а решту сторінок присвятити господар­ським і політичним справам. Бодруґ та Неґрич погодилися на такі умови й пообіцяли повідомити про це своїх однодумців і заразом спільників щодо часопису. Часопис ухвалено назвати “Канадійський Фармер”. До першого листопада 1903 року закуплено в НьюЙорку черенки, редактором став Неґрич, а на складача взяли мо­сковського жида Вольфа. За кілька днів вийшло перше число на вісім сторінок друку великого формату. Передплата була один доляр на рік, але перше число роздано нашим людям здебільшого да­ремно, щоб заохотити їх до передплати. Часопис приміщено при німецькому видавництві “Дер Нордвестерн”. “К. Фармер” послу­жив місії Незалежної Церкви впродовж двох років.

Зимою 1903-4 року Бодруґ pa3qM із Бачинським відвідали близькі колонії в Манітобі — Стюартбурн, Плезент Гом, Ґімлі, Брокенгед, Портедж Ля Прері та інші. Вони допомагали здебіль­шого Серафимовим священикам організовувати церковні Громади. Як ми вже вище згадували, Серафим часто висвячував у священи­ки кого попало. Між ними було досить багато колишніх дяків, які знали церковні Відправи, але їхні проповіді зраджували низький рівень їхньої освіти. Тому члени церковних Громад скаржилися Бодруґові під час його відвідин на той незадовільний стан освіти їхніх душпастирів та просили давати їм “більше учених” священи­ків, бо ті їхні, мовляв, “уміють кадити й файно служать, але казан­ня такі кажуть, що ми їх уже забули зі старого Краю”. Проте звід­ки було взяти тих “учених” душпастирів?

У тому часі приїхав із США до Канади товариш із гімназії й шваґер Бодруґа — Михайло Бачинський, який після нижчої гім­назії (Бодруґ вживає часто той термін “нижча гімназія”, що треба найправдоподібніше розуміти закінчення чотирьох нижчих кляс гімназії), з Коломиї виїхав до США ще 1894 року. Його спрова­дили до Америки греко-католицькі священики на становище дири­гента хору та вчителя парафіяльної школи в Скрентоні та Мт. Кармель у Пенсильванії. Там Серафим рукоположив М. Бачинського в священики. До речі, не треба мішати Олексія Бачинського, з яким Бодруґ виїздив на місійну працю, з М. Бачинським, що та­кож після свого приїзду до Канади допомагав Бодругові при цер­ковній праці. Згідно з опінією Бодруґа це мав бути добрий пропо­відник та взагалі освічена й практична людина. На жаль, нещасли­ве подружжя знищило його в молодому віці, і він помер у 1913 році.

Зараз після М. Бачинського приїхав з родиною Єфрем Періг, розумна, хоч менше освічена людина, якого висвятив Серафим правдоподібно в Йонкерсі, Н.Й. Оба ті душпастирі служили напе­реміну в церковній Громаді у Вінніпегу та обслуговували частково близькі колонії в Манітобі. Згаданий уже вище І. Данильчук об­слуговував колонію Росбурн, Ман., та організував там з допомогою наших поступових поселенців сильну Громаду Незалежної Церкви. Данильчук був освіченою людиною, розумним і тактовним органі­затором.

Дмитро Ярема із Сифтону був добрий проповідник та людина, що постійно працювала над підвищенням свого освітнього рівня. Бодруґ післав його на місійну працю в Ґімлі, Ман. Тим часом у тій місцевості Громада розкололася на дві частини, що воювали між собою. Більшість наших людей там була по стороні Незалежної Церкви, а меншість тяжіла до католицизму під впливом польських ксьондзів, які туди доїздили. Однієї неділі рано, а було це зимовою порою, під час Утрені ,що її служив Ярема, поки ще люди зійшлися до церкви, увійшли до неї кілька католиків, взяли силою священика Ярему від престола й викинули його з церковного будинку. Ярема зразу подав скаргу до поліції у Вест Селькірк, яка арештувала на­пасників. Справа опинилася в суді й католицька сторона програла, а два напасники потратили свої фарми та господарства на покрит­тя судових коштів. Опісля вища судова інстанція змінила присуд та признала рацію католикам, кермуючись мотивами, що Руху Не­залежної Церкви ще тоді не було, коли наші поселенці — католики в Гімлі побудували собі церковцю. Історія церковної суперечки в Гімлі — це тільки один випадок непорозумінь, змагань, а іноді й за­взятої боротьби на віровизнаневому тлі, що ЇЇ доводилося пережи­вати піонерам Незалежної Церкви в Канаді.

Труднощі цієї Церкви були в тому, що бракувало грошей. Фі­нансову скруту відчували як піонери Руху, так і сам Серафим, який жив із складаних назагал незаможними нашими поселенцями дат­ків та з того; що висвячував душпастирів. Знавши про те, що ро­сійська місія в Америці й Канаді отримувала по сто тисяч долярів річно допомоги, Серафим наважився врешті поїхати до Росії, щоб отримати грошеву допомогу на провадження місії в Канаді. Ран­ньою весною 1904 року Серафим виїхав до Росії, мотивуючи свій виїзд тим, що, мовляв, “Святійший Синод не признає мене за єпис­копа, а в Росії є багато духовенства, яке бажає привернення патріярхату в Москві. Поїду до них та отримаю поміч на мою місію у Канаді”. Його подорож не дала бажаних наслідків, як це побачимо згодом, а явний конфлікт по його поверненні з Росії з кращими й активнішими піонерами Руху, в наслідок їхніх симпатій до еванге­лизму, став його другою особистою невдачею.

СОБОР НЕЗАЛЕЖНОЇ ЦЕРКВИ

Окремий розділ у споминах Бодруґа займає справа скликання Собору Незалежної Церкви. З огляду на важливість тієї події по­даємо те місце майже без змін.

Тим часом кращі Серафимові священики порозумілися листов­но та з допомогою “К. Фармера” зааґітували незалежні Громади вибрати делегатів із кожної місцевої Церкви та разом із місцеви­ми душпастирями вислати їх на Церковний Собор до Вінніпегу, щоб вибрати Консисторію, яка стала б у проводі Незалежної Церкви.

В означений день приїхали до Вінніпегу наші проповідники та по одному делегатові з кожної Громади. На Соборі було близько 60 осіб управнених до голосування, а крім того стільки гостей приїха­ло з близьких і далеких колоній. Захоплення було таке велике, що люди не шкодували витратити на подорож останні центи. Собор відбувся у церковному будинку у Вінніпегу. Почався врочисто цер­ковною Відправою. На голову Собору вибрано найстаршого віком душпастиря — О. Бачинського, а на секретаря — І. Данильчука та їхніх заступників із світських людей, далеґатів. Головну доповідь про мету та завдання того Собору та про діяльність майбутньої Незалежної Церкви виголосив Бодруґ. Опісля промовляли такі сві­домі делегати, як: Д. Яремій із Росбурн, Микола Ґеник із Стюартбурн, Роман Колцун з Брокенгед, Петро Дзяман з Портедж Ля Прері, Петро Дрогомирецький з Плезант Гом, Іван Кубей з Гонору, Микола Джус з Гімлі, Петро Григорчук із Сифтону. Із Саскачевану: Василь Вівчар з Канори, Т. Бойкович з Йорктону (Гудів). З Аль­берти: Павло Рудик і Василь Чернявський. Крім того збагатили Со­бор своїми промовами Михайло Бачинський, Василь Новак, Теодор Козаченко та інші душпастирі й делегати.

Статут Незалежної Церкви був готовий, уложений юристами та дбайливо перекладений на українську мову. І. Данильчук відчи­тував його точка за точкою. Члени Собору застановлялися над кожною точкою, та закинути нічого не могли, бо він був словом чистої християнської, Євангельської Віри, як це виложено було в перекладеному на українську мову Християнському Катехізмі.*) А церковним маєтком мав управляти сам нарід через вибраних до того тростистів згідно з такими самими законами, як управляли народними школами в провінції Манітоби.

Другого дня відкриті молитвою наради взялися до справи, на­скільки і як скоро можна реформувати догми православної віри в Незалежній Церкві?

Найважливіші точки ухвал з того дня були:

а.  Нікого не примушувати до наушної сповіді.

б.  Сповідь відбувати в молитвах покаяння.

в.  Святе Причастя провадити апостольським звичаєм. Ломан­ия Хліба й пиття Чаші при столі в церкві відбувати так, як це по-     *

*) Коли говорити про цей “Катехізм”, то варто тут подати замітку, яку ми знаходимо в “Єв. Ранку”, ч. 1011 з 1967 p., на стор. 14. У ній пишеться: “У газеті “Новий Шлях” Д-р М. Марунчак у статті “Початки україн­ського друкованого слова в Канаді” про це пише так: “Першою українською книжкою, що появилася в 1904 році, був “Християнський Катехізм”, що мав 40 сторінок. Видала його Незалежна Грецька Церква. На Катехізмі так і на­писано: “Виданий властию Самостійної Грецької Церкви в Канаді 1904”. Біль­шим виданням, що друкувалося в 1904 році і появилося при кінці того самого року з датою 1905 p., був “Учебник англійської мови для руского народу”, що мав 300 сторінок. Написав його “Іван Бодруґ, священик незалежної пра­вославної Церкви і М. А. Щербінін, професор Манітобської Колегії”. До цього мажна ще додати, що цей Катехізм бу.в більше євангельський, як офіційно православного характеру, а в третій частині його знаходимо переклад 12-ти релігійних пісень з євангельських англійських співаників, як: “Воїнство Хри­стове! жваво в бій рушай!”, “Коли я на той хрест дивлюсь”, “Кріпко я вірю, що Ісус мій Спас” та інші. Цей збірничок християнських пісень, що появився в 1904 p., можна вважати предтечею українських євангельських співаників і треба думати, що це також була праця вже тут повище згаданих авторів”.

казав нам Господь при Останній Вечері, та як відбували Причастя перші християни в Антіохії, Єрусалимі та по всій південній Европі впродовж перших 300 років християнства.

г.  По церквах і при кожній нагоді навчати людей Святого Письма, а не канонів та забобонів Православної та Католицької Церков, що в темноті тримали наш нарід 900 років. Навчати лю­дей, щоб вони виробляли в собі думку про Бога й Його волю, чи­таючи Новий Заповіт, а не байки, що їм посилають Василіяни з Жовкви, друковані в брошурках.

д.   Вибрати Консисторію й уповноважити її рукоположити душпастирів, як це було в первісній Християнській Церкві (Дії Св. Апостолів, розділ 13). (Апостола Павла з Тарсу Христові апосто­ли не назначали рукоположениям на службу Богові, а рукоположи­ла його Громада віруючих християн в Антіохії. Отож ніякого ін­шого апостольського спадкоємства (сукцесії) нема. Це видумали собі попи на Вселенських Соборах, щоб стати упривілейованою кастою над неграмотними масами, почавши з четвертого віку хри­стиянства).

е.  Ухвалено постаратися, щоб молоді Серафимові священики мали нагоду щороку набувати богословське знання в Манітобській Колегії.

ж.   Закласти бурсу у Вінніпегу, до якої наші фармери могли б посилати своїх синів та підготовляти їх у школах на вчителів та проповідників між нашим народом. Бодруґа уповноважено розвіда­ти про цю справу в Манітобській Колегії.

з.  Зробити заклик між нашим народом у справі збірки грошей на своє власне видавництво, бо “К. Фармер” не довго буде містити статті про наші церковні справи, бо він політичний часопис.

и.  З реформою церковних догм та звичаїв-форм бути обереж­ними та “Не валити старої хати, поки нової не поставимо”.

і. Старатися навчати дітей та молодь чистої євангельської ві­ри, бо для старого покоління важливіша буква (форма) в Богослуженні від найчистішої науки Господа Ісуса Христа та Його пер­вісної Церкви. Нікого не силувати до реформи, а навчати змісту Нового Заповіту.

Вибрано Консисторію з духовних і світських людей. Головою її вибрано О. Бачинського, секретарем — І. Данильчука, скарбни­ком — В. Новака та їх заступників. І. Бодруґа вибрано суперінтендентом (єпископом) за змістом Нового Заповіту та місіонером, організатором і редактором майбутнього часопису “Ранок”.

Четвертого дня закінчено Собор Соборною Відправою та за­гальною сповіддю з Причастям згідно з апостольським звичаєм при великому здвизі народу в місцевій церкві. Незалежна Церква опісля ніразу не мала труднощів від народу за запровадження цієї реформи по своїх Громадах.

Таке звідомленНя Бодруґа про перебіг Собору Незалежної Церкви. Тут ми затримали деякі тодішні початкові вислови на ад­ресу традиційних Церков, що згадуються в цьому звідомленні.

Розгляд поодиноких точок ухвал Собору виказує виразні єван­гельські тенденції. Прарда, тут не зазначено, яке розуміння Господ­ньої Вечері приймає Незалежна Церква — вияснення традиційних Церков, лютеранства чи кальвінізму. Тобто офіційно ніхто не брався вирішувати, чи розбирати вияснення традиційних Цер­ков, а в тому й православія, щоб не зраджувати собі людей, які звикли до вияснення офіційних Церков. Але можна більше, аніж припускати, що деякі піонери, радикальніші прибічники наближен­ня Незалежної Церкви до правдивого евангелизму, схилялися до кальвінського вияснення Господньої Вечері. До таких мусів на­лежати найперше сам Бодруґ. В останній точці “і” бачимо заповідження провадити компромісову церковну політику щодо членів Церкви та її прихильників. “Нікого не силувати до реформи, а навчати змісту Нового Заповіту”. Одним словом — найперше звер­тати головну увагу на євангельське виховання дітей та молоді, а “старе покоління”, просякле наукою традиційних Церков, привчати до євангельських правд, щоб воно само доходило поступово до пі­знання істини на основі науки Святого Письма. Зрештою самі умовини розвитку й перших кроків Незалежної Церкви диктували, як треба обережно провадити політику з її вірними та приятелями Руху.

ПОВОРОТ СЕРАФИМА З РОСІЇ

Наприкінці 1904 року Серафим приїхав з Росії, не отримавши допомоги на свою місію в Канаді. Противники Святійшого Синоду не посміли підтримати Серафимову місійну роботу. Серафим при­віз із собою фотографії, як він служив архиєрейську Відправу. Бі­ля престола було багато священиків, а він був посередині між ними в мітрі на голові та з посохом у руці. Почувши про організацію не­залежної від нього Церкви в Канаді, Серафим постановив завдати нищівного удару усій проробленій роботі піонерів Руху. У даному випадку приголомшливе здивування получилося з гнівом. Він ма­буть не сподівався, що між душпастирями, яких він висвятив, знайдуться такі, що насміляться організувати такий Рух. Дістав­ши від когось фотографію всіх душпастирів, які були членами Кон­систорії, він наліпив написи з прізвищем кожному з них на груди та подав до місцевої англійської преси з дописом, що він кидає анатему на кожного з них. Та ніхто із добре вдумливих людей не трак­тував поважно Серафимової анатеми. Незалежна Церква зростала, роблячи поступ не тільки на релігійному полі, але й на культурному та загально національному.

Згідно із закликом Консисторії душпастирі Незалежної Церкви підшукували по колоніях таких українських хлопців, які ще в ста­рому краю отримали шкільні свідоцтва з добрим поступом у науці та мали б охоту далі вчитися в англійських школах. Не знайшлося ніякого нашого поселенця, який був би спроможний утримувати власним коштом свого сина в бурсі у Вінніпегу. На Бодруґа спав обов’язок роздобути гроші на таке діло.

Як звичайно бувало перед тим, так і тепер Бодруґ звернувся у цій справі до пресвітеріян. Пресвітерський суперінтендент — Д-р І. Кармайкел порадив йому поїхати на Генеральний Собор, що тієї весни мав відбутися в Торонті, і на тому Соборі довести, що така бурса конче потрібна, і що її треба комусь фінансово підтри­мувати, бо українські поселенці ще матеріяльно неспроможні по­силати своїх синів до школи у Вінніпегу. А тим часом українським поселенцям треба можливо якнайшвидше підшукати у своїх рядах молодих кандидатів на майбутніх учителів для народних шкіл у Ма­нітобі та на західніх теренах Канади. Провінції Саскачеван та Аль­берта тоді ще не мали самоурядування. Тими територіями упра­вляв королівський намісник з Оттави.

Бодруґ поїхав на Пресвітерський Собор у червні того року (тобто, як виходить з контексту Бодруґових споминів, 1905 ро­ку — О. Д.). У програмі Собору був визначений один вечір, коли справу Домашніх Місій мали представляти Д-р Гонтер з Тюлон, Ман., Бодруґ і Д-р Кармайкел.

Д-р Гонтер розповів коротко про іміґрантські злидні наших поселенців. Він згадав і про те, як йому самому довелося приїхати серед лютої зими до дуже хворої жінки, що лежала в постелі, а кількоро дітей застав на печі за комином, а корову з телятком, при­в’язану до стола серед хати. Ця згадка Д-ра Гонтера про корову викликала легкий сміх серед присутніх у залі.

Після Д-ра Гонтера голова Собору попросив Бодруґа до слова на 10 хвилин; згідно з програмою Д-р Гонтер також говорив 10 хвилин. У великій залі, переповненій людьми, стало тихо, хоч ма­ком сій, бо то мав говорити “ґалішен мішінері”, а вони не всі ще бачили “ґаліціянів” в овечих кожухах та в доморобних клепанях.

Подаємо промову Бодруга, яка була виголошена англійською мовою, майже без змін:

“Брати й Сестри! Ви легко засміялися з поданого факту, коли Д-р Гонтер розповів вам про дуже хвору матір п’ятьох маленьких дітей на печі та про корову з телятком серед тісної, брудної хатини серед Тюлонських лісів та пустирів Манітоби. Але ви не подумали, що для тих діточок і для того вбогого іміґранта жінка й корова мали майже однакову вартість. Бо іміґрант, вертаючи з заробіт­ків, купив по дорозі корову на молоко для тих зголоджених дітей і жінки, а хліва не мав часу збудувати, бо люті морози на 40 ступ­нів не дали йому змоги це зробити.

Умре йому жінка, пропадуть діти без мами. Замерзне корова з телятком у лісі, ціла родина пропаде без молока. Йому треба бу­ло рятувати і корову й жінку. Спасибі Д-рові Гонтерові, що тієї страшної ночі навідався до хворої та не дав їй померти.

Ви смієтеся, бо ви піонерського життя не знаєте, а я сміятися не можу. Мені болить серце за моїм народом і за кожною люди­ною, коли знаю, що вона страждає. (На залі зашуміло жіноче хли­пання, замерехтіли білі хусточки). Ви не знаєте нашого народу, не знаєте його історії й не цікавитеся нею. Ви судите так, як його бачите: в подертій одежі з доморобного прядива та в кожухах хатньої виправи овечих шкір. Ви не знаєте, не розумієте причин, чому мій нарід на прохання вашого уряду приїздить тисячами до Західньої Канади та забирає в посідання такі землі, з яких ваші іміґранти давно повтікали. А мій нарід — це ваші сусіди й у будучині разом з вами створять нову державу. Чи ж не треба подати помічну руку тим нуждарам і показати їм, що ви правдиві христия­ни, не тільки з назви, а й на ділі. їхня рідна Церква в старому краю відреклася від них. їхня інтелігенція вважає їх за пропащих, бо вони в Канаді швидко винародовляться”. —

Час промови незабаром минув. Дзеленькнув дзвінок і Бодруґ обернувся та сів, але авдиторія загула оплесками та викликами: “Хай говорить далі!” Голова мусів покликати Бодруґа далі про­мовляти.

Бодруґ говорив 45 хвилин, оповідаючи коротко історію Укра­їни від князя Володимира до австрійського цісаря Франца Йосифа та царя Миколи II. Говорив про азійські орди, про татар, про мо­сковське кріпацтво, про ляцьку панщину, про заборону українсько­го друкованого слова в Росії, про козацтво та про війни з бусур­менами. А також і про те, що саме виганяє наш нарід з дому на еміграцію до Північної та Південної Америки. (До цього місця ми цитували слова Бодруґа з його споминів майже без змін).

Після Бодруґа говорив Д-р Кармайкел, закликаючи учасників Собору зложити добровільні пожертви на покриття коштів навчан­ня українських хлопців, які мають незабаром приїхати до Вінніпе­гу та вчитися в Манітобській Колегії, щоб згодом стати вчителями й душпастирями. Інших бесідників перенесено на другий день, а тим часом перепроваджено в залі збірку добровільних пожертв на українську бурсу у Вінніпегу. Тоді зібрано понад 50 000 долярів. По цьому Бодруґ поїхав з Д-ром Гонтером по церквах інших міст Онтаріо та зібрали ще біля 25 000 долярів на навчання українських хлопців.

Тієї осени оголошено курси в Манітобській Колегії, на які впи­салося щось із 30 наших хлопців. Михайла Щербініна покликано на сталого вчителя української мови, а крім того навчали їх також професори Колегії. Кожному студентові “пожичали” по 14 долярів місячно на утримання. Чеки йшли через руки Бодруґа, і він відби­рав від студентів за них “боргове зобов’язання”, тобто студенти мали колись віддати ті гроші Церкві.

Бодруґ примістив студентів при кращих родинах — членів Не­залежної Церкви у Вінніпегу. Так творилися кадри української ін­телігенції та виховувалися перші наші вчителі на канадському ґрун­ті. Згадані курси тривали аж до 1911 року в Манітобській Колегії.

Провінція Манітоба була вже давно організована в державно- адміністраційному розумінні та мала в себе систему народних шкіл, а також і приватних, католицьких для французів і інших католиків. Згідно із словами Бодруга Пресвітерська Церква не хотіла вихову­вати своїм коштом учителів для Манітоби, тільки для західніх те­ренів Канади. Англійські вчителі не спішилися працювати в школі між нашими поселенцями, бо це означало для них бідувати разом з нашими людьми. У таких обставинах прем’єр Манітоби, Раджерс, запросив до своєї канцелярії Д-ра Кармайкела й Бодруґа, щоб по­радитися, як би то організувати подібний “трейнінґ скул” (вишкільну школу) для українських хлопців та дістати вчителя для такої школи. Така школа мала б бути організована коштом Манітобсьокої провінції. Д-р Кармайкел і Бодруґ порадили йому органі­зувати таку школу, а Бодруґ зобов’язався найти вчителя.

1905 року (?) організовано такі курси на краю міста Вінніпе­гу. Першим учителем був коротко якийсь іміґрант на прізвище Ма­когон, який вчителював ще в старому краю. Йому було мало платні від провінційного уряду, і він кинувся до ошуканства, а саме, почав продавати поселенцям такі дільниці землі, яких не було ніде на мапі. Коли йому почала загрожувати тюрма, він утік з Канади до США. Пізніше вчив у тій школі кваліфікований вчитель зі стейту Пенсильванія — Діонісій Пирч, що його порекомендував М. Ба­чинський. Та Пирч також не був довго на цьому місці, учителював рік або два. Згодом перенесено ту “вишкільну школу” до Брендону, і там учителював Тарас Ферлей, Микита Романюк та інші. Павло Ґіґейчук та Теодор Стефаник займали становище офіційних орга­нізаторів шкільних районів між нашими поселенцями в Манітобі.

Саскачеван організовано в Провінцію 1905 року, а на другий рік Бодруґ від Департаменту Освіти в Саскачевані організував 36 шкільних районів у тій самій Провінції. Він їздив конем поміж Гро­мадами наших поселенців упродовж 6 місяців, скликав збори, ви­шукував відповідні місця під будову шкіл та заприсягав шкільних тростистів керувати школами. Це була піонерська праця серед наших поселенців не тільки на релігійному полі, але у великій мірі й культурному. Важливе для історії нашого поселення в Канаді, між іншим, і те, що ту піонерську громадсько-культурну роботу виконали українські евангелики. Таким чином виростали на канад­ському ґрунті перші ряди української іміґраційної інтелігенції. Про це треба буде пам’ятати тим, які писатимуть у майбутньому істо­рію нашого поселення в Канаді.

Першим студентом з Манітобської Колегії, який закінчив філо­софський факультет і здобув ступінь Б.А., був Орест Жеребко.

О. Бачинський привіз його з вулиці Вінніпегу до Бодруґа та сказав: “Дай цьому хлопцеві нагоду ходити на курси Щербініна. Він си­рота. Я знав його батьків і його самого ще як дитину в Городенці”.

З Манітобської Колегії вийшло досить багато наших учителів, кілька проповідників та бизнесменів. Між ними були : Г. Новак — лікар у Вінніпегу, П. Войценко — довголітній управитель видав­ництва часопису “Український Голос”, що виходить у Вінніпегу від 1910 p., і П. Мельничук, пізніше душпастир Української Автоке­фальної Православної Церкви в Канаді.

Після Бодругової промови під час Собору Пресвітерської Цер­кви в Торонті пресвітерське жіноцтво оживило місійну діяльність між нашими поселенцями на східніх теренах Канади і започатку­вало на більшу скалю добродійну діяльність. Делегатки Жіночого Товариства з Торонта відвідали Бодруга у Вінніпегу, щоб обізнатися з потребами, головно в одежі, наших поселенців. Незабаром почали надходити великі пакунки проношеної одежі та взуття на адресу Бодруґа та душпастирів по колоніях. Діти наших поселен­ців, які на фармах майже не виходили на двір зимовою порою, ста­ли одягнені. Так само скористали з тієї добродійної акції й жінки наших поселенців.

За два роки існування Незалежної Церкви її діяльність на ре­лігійному та культурному полі так захопила наших людей у Кана­ді, що вони з колоній почали домагатися, щоб Консисторія посилала їм більш освічених душпастирів.

*

Про цей новий релігійний рух у Канаді визначний український православний діяч у Канаді, адвокат Юліян Стечишин, у своїй пра­ці “Історія поселення українців у Канаді”, між іншим, пише: “То­дішні провідники — як Ґеник, Бодруґ, Неґрич і інші цілком пра­вильно розуміли, що народ від самих початків поділений і підпо­рядкований чужим владам, скоро затратить свою ідентичність. Во­ни шукали рятунку і робили те, що тоді являлося логічним кроком. Вони заснували 1903 р. Руську Незалежну Православну Церкву з осідком у Вінніпегу... Що заснування нової Церкви не було твором кількох невдоволених одиниць, і що воно не було якимось небажа­ним рухом, але було бажанням загалу, свідчить той факт, що ця Церква в феноменально короткому часі, фактично за кілька міся­ців захопила майже кожну українську околицю в Канаді і притяг­нула в ряди своїх священиків майже всіх тодішніх провідних лю­дей. Народ тішився постанням тієї Церкви і масово приставав до неї. Він горнувся до неї, бо уважав заснування тієї Церкви за свою першу перемогу у вільному краю над своїми противниками, непрошеними опікунами. Навіть найбільший противник цієї Неза­лежної Церкви о. А. Деляре, бельгійський редемпторист, що при­їхав до Канади 1899 р. і йому було дане право обслуговувати вели­ку частину українців греко-католиків, признає у своїй книжці[7]), що український народ дав сильну підтримку тій Незалежній Церк­ві і що та Церква скоро поширила свої впливи.

Цього Руху не можна пояснити тим, як це дехто старається робити, що його викликали якісь киринники, зрадники, відступники чи запроданці. Коли всі провідники і народ взяли в ньому масову участь, то на це мусіли бути тільки оправдані причини”.

Далі Ю. Стечишин робить свої висновки: “Так скоро, як тіль­ки та Церква ослабла через непорозуміння з єпископом, вона під­далася під опіку презбітеріян, а тим самим уступила зі свого неза­лежного становища. Цього кроку українські поселенці, зовсім по­слідовно, не піддержали, і в кількох роках з тієї Церкви майже сліду не стало.

Та хоч та Церква упала..., то не можна правди закрити, що дух незалежносте, дух опозиції до чужих опікунів вкорінився гли­боко в душі наших поселенців і багато причинився до того, щоб збудити національну свідомість тодішніх українців у Канаді і збе­регти ідентичність української маси та втримати її при україн­ських організаціях. Значить, що хоч цей рух був на церковнім полі, то в дійсності він був народницький, національний”.[8])

З цих висновків православного Ю. Стечишина можна зрозу­міти, що одною з головних причин упадку РНПЦеркви в Канаді було те, що вона втратила свою незалежність, піддаючись під зверхність пресвітеріян. У цьому випадку це сильний і багатомов­ний аргумент, бо без якої то не було б незалежности нарід калічіє. З одної сторони тут можна тільки жаліти, що цей церковний рух був в очах нашого народу в першу чергу народницьким, як це твердить автор, чого ніяк не треба осуджувати, а тільки вітати, але з другої сторони йому таки бракувало глибокого розуміння належ­ного розв’язання релігійно-духовних проблем і їхнього значення для життя кожної людини й народу. Наслідки життя в довговіковій духовній неволі все ще висять дамоклевим мечем над спробами упорядкувати належно українське релігійне життя в дусі чистої Христової Євангелії, що єдино може стати надійною і певною осно­вою духовного відродження української людини й народу. Нам відомо, що паст. І Бодруґ стояв послідовно на позиціях самостійности й розуміння наших національних потреб, але він також гли­боко розумів і відчував духовно-релігійні потреби свого народу. І він з цих позицій ніколи не уступив.

*

**

Таке зростання Незалежної Церкви та активна допомога Єван­гельському Рухові від Пресвітерської Церкви, а в тому й пресвітерського жіноцтва не подобалися католикам і соціялістам. Вони повели пропаганду, що, мовляв, пресвітеріяни купують-міняють українські душі за старі лахи. Характеристично, що оба тодішні противники, католики й соціялісти, які самі воювали між собою, головно соціялісти атакували католицизм, виступали в даному ви­падку спільно проти скерованої до евангелизму Незалежної Церк­ви. Тепер з певної історичної перспективи можна сказати без будь- якої іронії й перебільшення, що виступи тодішніх атеїстичних соціялістів, а подекуди й реакційніших елементів католицького світу, стали за добру репутацію для того самого Руху.

Не зайво буде подати тут короткий витяг із споминів Бодруґа п. н. “Наші «вчені» іміґранти” майже без змін, крім найпотрібніших. Взагалі ми змушені передати останні розділи Бодруґових спо­минів про Незалежну Церкву, тримаючись вірніше його звідомлень, щоб не мати моральної відповідальности за можливе довільне, чи може навіть і неправдиве пояснення його слів та поглядів. Справа в тому, що Бодруґ оповідає під кінець своїх споминів про інтриґи проти його особи та в наслідок того про його відхід від активної праці на полі Руху, що під кінець закінчилося упадком того самого Руху. Тим то, дотримуючись докладно Бодругового звідомлення, за­лишаємо осуд самому читачеві, чи майбутньому дослідникові, який писатиме зведення історії УЄРуху в Україні й на чужині, маючи до розпорядження більше джерел.

Щоб замінити Серафимових священиків — колишніх дяків більш освіченими душпастирями Бодруґ поїхав до Нью-Йорку по­знайомитися з о. Іваном Арданом, редактором “Свободи”. Редакція “Свободи” містилася тоді на Нассау вулиці в Нью-Йорку. Редактор Ардан, як “виклятий” греко-католицький священик, ставився так­товно до Незалежної Церкви в Канаді. Бодруґ просив його скеро­вувати новоприбулих із Галичини студентів і учителів до Канади, бо, мовляв, нам треба освічених кандидатів на душпастирів. Ардан радо погодився допомогти Рухові Незалежної Церкви в справі по­повнення рядів духовенства освіченими людьми. Це було 1905 року.

На другий рік добр. Ардан написав Бодруґові такого листа: “Я радий, що можу допомогти Вам у Ваших змаганнях у Канаді. До мене приїхало кількох наших академіків (в Галичині студентів на­зивали також “академіками” — О. Д.) з Галичини. Вони тут без праці й докучають мені щодня: “давайте нам яку легку роботу”. Беріть собі їх до Канади, але пришліть їм гроші на дорогу, бо вони голодні, як церковні миші”.

Тим незнайомим студентам Бодруґ завагався післати багато грошей, тільки післав залїзничі квитки та по 10 долярів на руки редактора Ардена, який повідомив Бодруґа телеграмою, ідо ті інтелігенти приїдуть на станцію у Вінніпегу в такій то годині в п’ятницю вранці.

Надворі було понад 40 ступнів морозу. Згадані “кандидати” приїхали до Вінніпегу по-літньому вбрані, в капелюшках та в юхто­вих черевичках. Заки Бодруґ привіз їх трамваєм зі станції до себе додому, один з них відморозив собі вуха, другому закостеніли ру­ки, а третьому задубіли ноги. Одному побілів ніс, як у мерця. Бод­руґ завів їх бігцем від трамвая до своєї хати. На щастя, у нього в коморі була купа дарованої одежі. Коли ж вони розморозилися, він переодягнув їх усіх від ніг до голови. Після кількох днів відпо­чинку новоприбулі інтелігенти записалися на богословські курси в Манітобській Колегії.

Пізніше виявилося, що тільки один з них, Максим П. Березинський, мав віру в Бога та старався стати проповідником. Інші: Ва­силь Пинявський (філософ), Симон Семотюк (інженер) та Онуф­рій Харамбура не мали покликання до служби Богові. Пізніше при­їхали до Канади ще й інші інтелігенти: Володимир Пиндиковський (учитель), Юліян Ситник (філософ) та Яким Крет (василіянин, диякон). Усі ці люди трималися Незалежної Церкви так довго, аж поки не минули їхні важкі іміґрантські роки, а тоді покинули мі­сію та кожний з них подався до свого приватного життя. Рукоположені від Консисторії та вислані на колонії, як душпастирі, вони нічого не робили.

Добр. Ардан порадив Бодруґові взяти собі в допомогу в місійно-душпастирській праці Зенона Бичинського з духовної семінарії в Пітсбурґу, Па. Бичинський був студент другого року Богословія. Після пророблення відповідних старань Бичинський приїхав, оселився в хаті Бодруґа та пішов продовжувати науку в Манітоб­ській Колегії. Це була молода людина, яка кохалася в книжках (мав свою добірну бібліотеку) і в науці. Бодруґ радів, що матиме до­брого помічника в церковній праці. Бичинський був релігійною, освіченою та роботящою людиною. Він працював колись при “Сво­боді” в Джерзі Ситі, а позатим мав добрі свідоцтва та рекомен­дацію від Пресвітерії в Пітсбурґу. Усе заповідалося якнайкраще.

ЧАСОПИС “РАНОК” ТА ІНТРИГИ

Під таким заголовком маємо окремий розділ у споминах Бод­руґа, де говориться про інтриґи проти нього та про початок кінця Незалежної Церкви.

“Канадійський Фармер” не був довго на послугах Незалежної Церкви. Католики ліберали почали скаржитися, що “К. Фармер” присвячує забагато місця справам Незалежної Церкви, а тим часом він повинен бути на послугах усім українським поселенцям у Ка­наді й подавати новини з господарського й політичного життя. Ро­ку 1905 власники “К. Фармера” відмовилися давати місце на сто­рінках часопису для церковних справ Незалежної Церкви, а тільки містили дрібні церковні новини.

Назріла пекуча потреба мати свій власний часопис, хоч би й невеликого розміру. Згідно з ухвалою Консисторії засновано видав­ництво й часопис “Ранок” (опісля “Канадійський Ранок”). І. Неґ­рич покинув становище редактора “К. Фармера” та відмовився від будьякої громадської діяльности. Бодруґ узяв на себе обов’язок видавати “Ранок”, зразу раз на місяць, а згодом що два тижні, у початках на чотири сторінки друку, а згодом на 16 сторінок. Він купив за свої гроші черенки та малу друкарську машину, поставив малий будиночок для приміщення друкарні біля свого дому при Стелла Евеню та найняв друкаря — Амвросія Кархута. “Ранок” видавано на тому місці аж до 1908 року. Згідно з цими споминами Бодруґа можна зробити висновок, що він був справді високо­ідейною і діяльною людиною в справі організації Незалежної Церк­ви.

У наслідок обтяження церковною працею та відвідуванням Си­нодів і Соборів Пресвітерської Церкви, щоб здобувати гроші для провадження курсів у Манітобській Колеґії та на поміч проповід­никам Незалежної Церкви, Бодруґ доручив одного разу М. Березинському заступити його в редакційній роботі “Ранку”.

Як пише далі Бодруґ у своїх споминах: “Наша інтелігенція тим часом змовилася усунути мене з проводу Незалежної Церкви та хо­тіла сама керувати Церквою, мовляв, “що, ми академіки маємо да­ти себе вести якомусь гуцулові, що не кінчив ні філософії, ні Богословія в Европі. Ми мусимо домагатися від пресвітеріян, щоб вони давали нам таку платню, як дають своїм місіонерам”.

Далі Бодруґ скаржиться у своїх споминах: “Березинський на­писав статтю в “Ранку” (“моїм власнім часописі”), що Бодруґ не гідний бути провідником у місії Незалежної Церкви, коли в Церкві є такі люди, що мають повну високу освіту”. Так само й Бичин­ський виступив проти Бодруґа.

Цитуємо далі слова Бодруґа, бо вони кидають трохи світла на згаданий конфлікт: —

“І тут у Канаді наші інтелігенти захотіли зреформувати Неза­лежну Церкву не згідно з психікою й звичаями українського народу, а за пляном реформаторів Західньої Европи. Бичинський переконав суперінтендента Д-ра Кармайкела, що пресвітеріяни не зовсім пра­вильно видають гроші на допомогу Незалежній Церкві під прово­дом Бодруґа, що Бодруґ не щирий їм, ані Канаді, бо він україн­ський націоналіст... Церкву треба відразу цілком реформувати так, як робили в Америці баптисти, перехрищуючи наших людей одини­цями. Значить вбирати українців у шкотські та англійські кожухи, не на українців шиті”.

З цілого змісту виходить, що конфлікт повищий виріс на світоглядовому тлі. Бодруґ стояв на становищі тимчасового компро­місу між евангелизмом і українським церковним традиціоналізмом, тобто, як він пише, щоб українці не вбирали на себе “шкотських та англійських кожухів, не на українців шитих”, а новоприбула група інтелігентів, яка пристала до Незалежної Церкви, а між нею зга­даний на першому місці Бичинський, хотіли “відразу цілком ре­формувати “Незалежну Церкву”. Крім світоглядового чинника чи­мало важили тоді й справи соціяльно-освітніх різниць, і це сам Бодруґ виразно підкреслює. Виходить, що дехто із згаданої групи таки поважно думав про плян “відразу цілком реформувати” Не­залежну Церкву, а не поступово, як вважав Бодруґ.

Д-р Кармайкел у своїй телефонічній розмові з Бодруґом пере­казав йому погляд Бичинського та просив його зустрітися з ними обома й передискутувати цю справу з Бичинським. Бодруґ відмо­вився від дискусії з Бичинським, мотивуючи свою відмову тим, що, мовляв, Бичинський вихованець поляків і не розуміє душі україн­ського народу. А позатим сказав він, коли Д-рові Кармайкелові й іншим пресвітеріянам подобається плян Бичинського, хай вони його підтримують, а він, тобто Бодруґ, готовий залишити своє становище.

Якраз після розмови з Д-ром Кармайкелом Бодруґ отримав те­леграму з Ньюарку, Н. Дж., від греко-католицької Громади, яка запрошувала його приїхати та організувати там Незалежну Церк­ву, бо вони там “не можуть довше терпіти ганьби та здирства греко-католицьких попів”. Не зважаючи на прохання Д-ра Кармайкела, щоб Бодруґ не їхав до Америки, він таки покинув Канаду через інтриґу проти нього, як він пише, від “наших інтелігентів”. Неза­лежна Церква в Ньюарку та в Нью-Йорку — пише Бодруґ — має свою історію, про що тут не беруся писати”.

Приїхавши до Ньюарку, Бодруґ написав пресвітеріянам, що він згоджується редагувати далі “Ранок”, якщо вони відкуплять від нього друкарню й оплатять кошти видавництва. Д-р Кармайкел приїхав до Бодруґа і там у Ньюарку дійшло до порозуміння у тому розумінні, що пресвітеріяни мали відкупити друкарню Бодруґа, а він зобов’язався видавати “Ранок” у Нью-Йорку та висилати його паками до Консисторії у Вінніпегу, а звідтіля мали його розсилати читачам на їхні адреси. “Ранок” побільшено, а Бодруґ роздобув гроші від пресвітеріян на видавництво під назвою “Союз”. Друка­рем “Ранку” та “Союзу” був Осип Косовий, інтелігентна людина, що започаткувала богословські курси в пресвітерській семінарії для українців, які бажали вчитися на протестантських проповідників. Його брат був не кепським малярем, який ілюстрував “Ранок” та “Союз”.

З видавничих справ Бодруґ у своїх споминах відразу перехо­дить до справи Бичинського, пишучи, що Бичинського вінніпеґська

Пресвітерія не хотіла рукоположитн в проповідники, хоч він по­хвально закінчив богословський факультет. Бичинський зразу вчи­телював в Альберті, а згодом виїхав до США, бо він був амери­канський громадянин. За якийсь рік він відвідав Бодруґа в Нью- Йорку та перепрошував його за ту кривду, вчинену йому та Неза­лежній Церкві. Бодруґ пише, що Бичинський своїм каяттям не привернув довір’я українських поселенців до себе. Усе це мало діятися в роках 1907-1910, як подає загально Бодруґ.

ПОВЕРНЕННЯ БОДРУГА ДО КАНАДИ

Бодругова мати-вдова, молодший брат Василь та одружена сестра Розалія Негрич приїхали до Канади в 1904 році й купили собі фарми в Гонорі близько Вінніпегу. В наслідок того, що його брат занедужав на туберкульозу костей, мати просила в листах Бодруґа, щоб він приїхав до Вінніпегу й допомагав обходити хво­рого. Позатим були ще й інші лиха в родині. У травні 1910 року Бодруґ повернувся до своєї хати у Вінніпегу. Тоді головою Кон­систорії був Юліян Ситник, згідно з опінією Бодруґа, тиха й інте­лігентна людина, але щодо релігії був байдужий. А біля нього інші такі “академіки” (іронічний вислів Бодруґа — О. Д.) соціялістичної думки. Єдиний між ними М. Березинський, що вірив у Бога, не міг витримати в такій атмосфері та пішов до баптистів і дався пе­рехрестити в Червоній Річці у Вінніпегу. “І. Данильчук, мій добрий приятель, — пише Бодруґ — попав під впливи дуже хитрого серба, архимандрита Сергія, що служив у російській церкві у Вінніпегу та був завзятим москвофілом”.

Інші душпастирі Незалежної Церкви по Громадах наших посе­ленців виконували свої обов’язки бездоганно та щиро, але згідно із словами автора споминів нарід зневірився в майбутність Неза­лежної Церкви; мовляв, не стало проводу, не стане й Незалежної Церкви. Приїхавши до Канади, Бодруґ почав відвідувати поодино­кі колонії й Громади Руху, щоб зактивізувати церковне життя. Та­ким чином йому вдалося знову пожвавити до певної міри Церкву. Він покликав до проводу Церкви кількох освічених людей. Воло­димира Плав’юка, Максима Залізняка та Теодора Бая. Це були згід­но з опінією Бодруґа щирі та чесні люди. До Консисторії вступив із закінченою богословською освітою у василіян Ілля Ґлова. Кон­систорія рукоположила його. Він перейняв обов’язки редактора “Ранку” та написав декілька брошур і перекладів протестантського змісту. Інші “академіки” відпали від Церкви та пірнули в світське життя.

Деякі, що 'віддалися були, чи відійшли від Руху, знову повер­нулися. І. Данильчук знову став активним у Русі та працював щи­ро, як секретар Консисторії. М. Березинський вніс прохання при­йняти його знову в ряди Незалежної Церкви, бо, мовляв, у бап­тистів самі неуки та багато москофілів. Рух знову пожвавився. Скликано Собор (восьмий, бо Собор скликали щороку). До прово­ду в Консисторії вибрано віруючих людей та рукоположено кілька нових проповідників, бо Громади домагалися від Консисторії нових проповідників на місце тих Серафимових священиків, що не нале­жали до Консисторії.

Не зайво буде згадати й про те, що, почавши від 1904 року, всі душпастирі Незалежної Церкви приїздили літньою порою до Вінніпегу та щороку протягом двох місяців слухали богословські виклади в Манітобській Колегії. З ними було щораз тяжче диску­тувати чи полемізувати Василіянам та польським, бельгійським і французьким духовникам. Зокрема “Ранок” проробив велику ро­боту, відкривши незрячим і невдумливим людям очі й розум та скерувавши їх читати Боже Слово й дошукуватися різниць між навчанням традиційних Церков та євангельським навчанням. Го­ловною спонукою до того стало євангельське гасло, висказане Са­мим Спасителем: “І зрозумієте правду, і правда визволить вас” (Івана 8:32).

“КАНАДІЙСЬКИЙ РУСИН”

Щоб поборювати “Бодруґівську єресь” католицькі кола по­кликали до життя у Вінніпегу часопис “Канадійський Русин”. Основано його 1911 року. Редактори його були, між іншим, Д-р О. Сушко та проф. П. Карманський. Замість чесної боротьби з про­тивником, редактори цього часопису почали лаяти Незалежну Церк­ву, її проповідників та тих, що горнулися до неї. Особливо Кар­манський вславився таким талантом лаяння, так що з його висло­вів можна було створити цілий словарець.

Провід УКЦеркви в Галичині нарешті вирішив вислати до Ка­нади на стало греко-католицького єпископа, найправдоподібніше для того, щоб організувати дії проти антикатолицьких Рухів, а в тому й Незалежної Церкви, які діяли серед українських поселенців

—      греко-католиків.

Передніше відвідав Канаду 1910 року митрополит А. Шептицький. Він їздив по колоніях та приглядався до життя наших поселенців. Митрополит А. Шептицький обіцяв їм вислати єпис­копа. Незадовго після його повернення з Канади висвячено у Льво­ві єпископом Никиту Будку та післано його до Канади.

Більш-менш у тому часі хтось убив уночі на дорозі проповід­ника Незалежної Церкви — Йосипа Чернявського, який мав свою фарму та служив у Незалежній Церкві недалеко від станції Гудів у Саскачевані. Вбивником був “один із греко-католицьких фанати­ків”. Бодруґ оповідає у своїх споминах таке: “Кілька місяців перед тим душегубством проповідник Чернявський скаржився мені, що той душегуб грозив убити його за те, що його дружина та й її ціла родина й кревні належали до Незалежної Церкви. Знайдено на до­розі в снігу місце, де поповнено вбивство, а тіло вбитого убивник повіз санками та поклав на залізничу колію, де поїзди пошматували та змололи його тіло та розкинули здовж на півмилі дороги. Я й проповідник Ґлова поїхали до Ґудів поховати повну труну кусників із тіла покійного мученика. Убивник перед тим постійно ходив до католицького костела до Ґудів і часто сповідався в бельгійських ксьондзів. Його судили в Йорктоні та суд не 'найшов певних дока­зів його вини і суддя випустив його на волю, зазначивши, що хоч доказів його вини не знайдено, то ніхто інший, тільки він мав бути убивником Чернявського. Зразу після тієї судової розправи вбивник пропав із колонії Ґудів кудись безслідно. Тіло покійного Черняв­ського пізніше перевезено та поховано на фармі його батьків при шляху в Коломиї, біля Веґревіль в Альберті й там поставлено па­м’ятник на його могилі.

Майже під самий кінець своїх споминів Бодруґ присвячує тро­хи уваги нагінці проти Незалежної Церкви від прихильників часо­пису “Український Голос”. Під час відкриття курсів у Манітобській Колеґії вони підпоїли та післали до Колегії якогось п’яницю, який мав поводитися по-хуліганському. Позатим дехто з тих кіл намо­вляв студентів, щоб вони покинули Манітобську Колегію та Неза­лежну Церкву. Почалася сильна аґітація проти Незалежної Церкви, її проводу та діяльних членів. Мовляв, вони запроданці та прагнуть до асиміляції з рештою людности Канади. Тим часом виявилося, що діти деяких діячів із кіл “Українського Голосу” засимілювалися швидше від родин багатьох душпастирів та членів Незалежної Цер­кви. Небажання обхляпування стелі кутею й вносити до хати сіна та околотів на Різдво не означало ще денаціоналізації.

Після тих неприємностей у Манітобській Колеґії від деяких наших представників традиційної Церкви Бодруґ порадив пресві­теріянам закрити курси, а на місце їх запровадити бурси в малих містечках по колоніях. Там ходили хлопці з рядів членства Неза­лежної Церкви до місцевих “Гай Скул” (середніх шкіл), а утри­мання в бурсі вони мали з місійних фондів, як це було і в Манітоб­ській Колеґії. Ця Колегія і ті бурси дали зав’язок нашої інтелігенції в Канаді.

СОБОР ПРЕСВІТЕРСЬКОЇ ЦЕРКВИ 1912 РОКУ

Того року зайшли деякі зміни в Пресвітерській Церкві, яка ма­ла недобору близько пів мільйона долярів. Було ясно, що церковні та місійні видатки треба скоротити. Отже, Незалежна Церква вже не могла розраховувати більше на допомогу від пресвітеріян. Ста­рий та хворий Д-р Кармайкел зрезиґнував ще давніше зі станови­ща суперінтендента Місій. Він помер наприкінці 1911 р. На його місце Собор вибрав Д-ра Ендрю Ґрента. Він подав до відома про­повідникам Незалежної Церкви, що нехай не сподіваються якоїне- будь грошевої допомоги від Пресвітерської Церкви, бо вона має забагато видатків на місійну працю у своїй власній Церкві. Бурси також мали бути закриті через брак грошей, а українські поселенці мали самі старатися оплачувати проповідників у своїх Громадах. Провід Пресвітерської Церкви приставав тільки на те, щоб пропо­відники Незалежної Церкви, якщо бажають, далі слухали безплатно богословські виклади в Манітобській Колегії.

КІНЕЦЬ ДІЯЛЬНОСТИ НЕЗАЛЕЖНОЇ ЦЕРКВИ

Відмова фінансової допомоги Незалежній Церкві від пресвітеріян, як виявилося у дуже короткому часі, стала остаточним уда­ром для згаданого Руху. Самі наші поселенці на початку свого еко­номічного розвитку не були в силі втримати свою Незалежну Церк­ву без чужої допомоги. Кожний наш фармер був у боргах за фармерську машинерію. Заробітки були тоді назагал мізерні, а криза незадовго перед Першою Світовою Війною огортала цілий світ, а в тому й Канаду.

Того самого року (1912) скликано останній Собор Незалежної Церкви у Вінніпегу, і Бодруґ запропонував на тому Соборі, як він пише в своїх споминах, “звинути діяльність Незалежної Церкви че­рез брак фондів”. Православну місію фінансував російський Синод, а наші греко-католицькі парафії пидтримувала Римо-Католицька Церква в Канаді. Зовсім інакше було з Незалежною Церквою, яка після відмови їй допомоги від пресвітеріян не мала на кого поклас­тися. Не можна було проповідникам стати фармерами або робіт­никами й провадити місію будьяк.

На Соборі поставлено під голосування, чи душпастирям Неза­лежної Церкви, яких тоді вже було 24, прилучитися до Російської Православної Церкви в Америці, чи старатися скласти богослов­ські іспити в Манітобській Колегії та стати місіонерами Пресвітер­ської Церкви в Канаді. Наслідки голосування були такі, що декілька проповідників, колишніх дяків, голосували за злуку з Російською Церквою, а велика більшість голосувала за перехід до пресвіте­ріян. Ухвалено скласти іспити в Манітобській Колегії, зреформува­ти Незалежну Церкву на англійський реформований лад і стати пресвітерськими проповідниками. Молодші проповідники були за цілковиту реформу відразу. Молодий богослов та душпастир, що його рукоположила Консисторія — Юрко Попель, перший заявив, що він готовий позбутися з церкви обрядів, що їх понавішували наші поселенці “на хвалу Божу” по стінах у церкві. Престола та хреста в церкві вирішено не усувати, бо то символ християнської релігії. За Ю. Попелем потакнув проповідник і редактор “Ранку”

—     Ілля Ґлова, колишній Василіянин. За ними пішла більшість про­повідників.

Іспити відбулися взимі 1912 на 1913 рік. Після іспитів зібралося кілька проповідників та кількох членів Незалежної Церкви у Вінніпеґу, пішли до церкви, познімали зі стін образи та поскладали їх у кут під хори, а інші парафіяни, довідавшись про те, нагнівалися та замкнули церкву на замок. Та церква була у великих боргах і не могла стояти зачинена. Рада в раду, відкрили церкву, в якій поча­лися Відправи: скорочена Відправа Івана Золотоустого та клясичні протестантські пісні перекладу Бодруґа. З часом усе те якось вти­хомирилося і люди, хоч і не багато їх, ходили далі до церкви. По колоніях не роблено такої реформи відразу.

ПЕРЕХІД НА ПРЕСВІТЕРІЯНСТВО

Колишні проповідники Незалежної Церкви в числі 21 чоловіка подали прохання до Проводу Домашніх Місій Пресвітерської Церк­ви, щоб їх прийнято як проповідників тієї Церкви. Прохання при­йнято і на Загальному Соборі цієї Церкви, що відбувався в Месей Гол у Торонті в червні 1913 p., зголосилися всі іспитовані пропо­відники до переходу на пресвітеріянство. Бодруґ, огірчений усією тією подією, не явився до того переходу. Проповідник Ілля Ґлова реферував дану справу перед Собором, де їх прийнято в ряди пресвітеріянських проповідників грімкими оплесками.

Так закінчилася діяльність УНПЦеркви в Канаді.

Тут подаємо висновки Бодруґа майже дослівно: —

Наслідки

“Наслідки були сподівані. Наш нарід перший раз в історії до­чекався був своєї власної Церкви згідно з наукою, опертою на Бо­жому Слові, якою сам міг орудувати за своєю волею, і не чув над собою опіки ні Риму, ні патріярхів. Тепер ця Церква в наслідок бідности не змогла втриматися без чужої допомоги. Пресвітерська Церква — це витвір духа й культури шкотського народу, і хоч во­на правдива — християнська та високо культурна, але вона НЕ УКРАЇНСЬКА. Кожний нарід має свою питоменну психіку й куль­туру, і кожна народна Церква мусить відповідати психіці й куль­турі даного народу. І коли приходить реформація в даній Церкві, то така реформація має відбуватися поступово, згідно з духовним ростом та традиціями того народу. Накидання народові чужої дум­ки й силуване навертання до чужої Церкви ніколи не вдається. Трапляються одиниці, що даються сяк-так переконати чужим віро­визнанням і нібито приймають те чуже віровизнання, але ті одиниці звичайно бувають “тростинами, що ними вітер гойдає, куди хоче”. Вони не вживають свого власного розуму і не мають своєрідного характеру. Це сектанти в усіх народів.

Наші люди не прийняли ідеологій чужих Церков ні в Канаді, ні в Европі. Пресвітерська, баптистська та методистська місія між українцями в Канаді дорівнює майже нулеві. Українці доросли вже культурно мати свою рідну реформовану по-своєму Церкву та не оглядатися за церковним проводом ні до Риму, ні до Царгороду, ні до Москви. Приходить час, коли українці, як культурний нарід, пе­рестануть толерувати в своїй Церкві поганські звичаї, повірки та традиції, суперечні науці Ісуса Христа. А позатим матимуть у своїй Церкві і обряди, і співи та звичаї, які не шкодять вірі в Одно­го Бога, проявленого в Трійці, і перестануть віддавати Божу честь рукотворним речам, покійникам, мощам та всіляким “чудо­творним місцям”, що їх осудили найкращі світочі українського на­роду.

Коли це станеться?.. Тоді, коли Господь пошле українцям “Апо­стола Правди й Науки”. Завмерла Українська Незалежна Церква в Канаді, що мала в пляні зробити поступ у правдивій вірі в Одного Бога та повести вперед наш нарід до світла Христової Правди, та не вмер дух Незалежности.

Він, той дух, такий самий виявився в Церкві під проводом мит­рополита В. Липківського в Україні, і тут у Канаді та в Америці він прагне до волі, хоч провідники тієї Церкви, орючи українську духовну ниву з недовір’ям до себе самих, оглядаються то до Царгороду, то до Москви. Вони не хочуть вірити, що вони такі самі лю­ди перед Богом, як і ті, що сидять у тих столицях, та мають тради­ції дурити людей на протязі півтори тисячі років, а своїм вірним ніякого просвітку не дали, а панують над ними. Надходить час, коли грядучі покоління ясно побачать, куди дорога до Божого Цар­ства, бо й так уже оті старі “непомильні” Церкви тріщать під обу­хом такого самого тирана, якому вони корилися на протязі соток років в історії людства. І одні, і другі пропадуть, бо Христос — віч­ний переможець. Царство Боже — близько!”

Торонто, Канада. Місяця серпня, Року Божого 1949. Іван Бодруґ”.

Ми навмисне подали Закінчення (Бодруґ це називає — На­слідки” — О. Д.) Бодруґових споминів майже без змін, бо в ньому він висвітлює своє світоглядово-віровизнаневе “вірую”, на тлі якого можна краще зрозуміти його діяльність, як головного піо­нера Незалежної Церкви. У кожному разі основна ідея того Закін­чення така, що духовна реформація даного народу повинна від­буватися щонайменше до певної міри в гармонії з основами його психологічно-культурних властивостей і духовних надбань та істо­ричної традиції. І це має свій глузд.

Спомини Бодруґа чи не головне, безпосереднє, якщо не єдине, джерело до короткої історії Незалежної Церкви, тим то не зайво буде сказати бодай кілька слів про вартість цього джерела. Ми не сумніваємося, що Бодруґ міг і хотів сказати правду про ді­яльність Незалежної Церкви. Автор споминів — чесна людина, іде­аліст і, як на той час, національно свідомий українець, який ста­рався знайти компроміс між християнством з одної сторони, і на­ціонально-політичними прагненнями й змаганнями тодішнього українства — з другої. То була здібна людина, добрий організатор, непоганий психолог, який умів встановити з поодинокими людьми умови для мирних взаємин, та здібний промовець. Його промова до озброєних людей, що не допускали його до церкви, та під час Пресвітерського Собору виявили здібність неабиякого промовця.

Як виходить із його споминів, Бодруґ не знав помсти. Він ви­словлюється про М. Березинського навіть досить тепло, і вирізняє його з групи інших інтелігентів, які наблизилися до Незалежної Церкви, як віруючу людину, дарма, що Березинський повів кам­панію проти нього, тобто написав статтю в “Ранку”, що, мовляв, Бодруґ негідний бути проповідником місії Незалежної Церкви, коли в Церкві найшлися такі люди, що мають високу освіту. Це добре промовляє та підносить вартість його споминів. Бодруґові споми­ни — це головне джерело з першої руки до історії даного Руху, оперте на власних спостереженнях. Воно починає від зародження Руху, подає його розвиток і кінець.

Кінцева історія Незалежної Церкви була б на багато достой­нішою, коли б її піонери, духовенство й члени втримали ще принайменше якийсь час той Рух, змагаючися мужньо з труднощами та вказуючи більше самопосвяти для добра й поширення його ідей. Розуміється, безпосередньою причиною упадку Руху стали матеріяльні труднощі. Виглядає, що ці труднощі не були такі звичайні, як це хтось із нас міг би собі уявити. Проповідники мали свої ро­дини і їх треба було утримати. Отже, цю проблему в церковно- організаційному житті не можна легковажити, або проповідники мусять бути матеріяльно забезпечені церковними громадами, або коли вони не можуть цього отримати від громад з якихбудь особли­вих і оправданих причин, вони мусять бути так вишколювані, щоб, знаючи якийсь фах, могли побічною працею заробляти на своє утримання.

*

Не можна брати серйозно аргумент, що Пресвітерська Церква Канади не була в спромозі далі утримувати духовників Незалежної Церкви, бо була в боргах. Скорше треба вважати, що суперінтендент тієї Церкви — Д-р Кармайкел мав зрозуміння для духовних потреб українських поселенців у Канаді і розумів підхід Бодруга до розв’язки цієї справи, але його наступники на цю справу диви­лися зовсім інакше. їм тільки розходилося про потребу побільшен­ня членства в своїй Церкві. Бо як це можна інакше пояснити, що вони не мали грошей для підтримки праці Незалежної Церкви, але в них знайшлися гроші на оплачування 21 українського проповід­ника, коли ці офіційно вступили в число церковних робітників цієї Церкви. Нормально треба покладатися тільки на самих себе й Бо­жу допомогу. З чужою допомогою треба бути дуже обережними, і то тільки брати її в крайньому випадку й до якогось часу. Самоутримання — це основа незалежности, але мимо цього треба бути дуже вдячним канадським пресвітеріянам за все те добре, що вони зробили на початках для українських поселенців у Канаді, а вони зробили для них багато. Там було багато правдивих приятелів на­ших людей.

Незалежна Церква в Канаді була предтечею Українського Євангельського Руху серед нашої іміграції на північно-американ­ському грунті. її нахил до протестантизму був очевидний. Коли ж прийшло до самоліквідації, то переважна більшість душпастирів Незалежної Церкви перейшли на пресвітеріянство, і це має свою глибоку вимову. Зрештою згідно із звідомленням Бодруга в його споминах Рух Незалежної Церкви був задуманий як перехідна ста­дія від традиційної Церкви до виразно євангельського християн­ства.

Також не зайво буде сказати бодай кілька слів про те, яка була реакція громадської думки на виступи Серафима та перші організаційні кроки головних піонерів Незалежної Церкви. А за речника тієї, виробленої на той час громадської думки можна вва­жати часопис “Свободу”. Перші відгуки на сторінках “Свободи” були радше прихильні. Ось у “Свободі” з 7 травня 1903 p., ч. 19 під рубрикою “Уваги” є прихильна згадка про Серафима, і го­вориться, що згадана акція відведе українських поселенців Канади від опіки французьких католиків. Згадки в “Свободі” з 14 травня, ч. 20 і з 2 липня, ч. 27, 1903 року, невтрально-прихильні. На сто­рінках “Свободи” з 23 липня, ч. 30, з 1903 р. у статті п. н. “Чи Се­рафим має владу святити?” — подається копію єпископської гра­моти Серафима. Копію завірив нотар в Одесі (Симеон Яковлевич Гольденвейзер). Це мало стверджувати, що “Серафим таки справ­ді єпископ, а не ошуканець, (як писали деякі газети) і що справді має право рукополагати священиків” (подаємо сучнасним право­писом). Але в дальших числах “Свободи той відгук стає вже не­прихильний. Ось на сторінках “Свободи” (25 вересня, ч. 39, 1 жовт­ня, ч. 40, 8 жовтня, ч. 41 і з 15 жовтня, ч. 42, з 1903 року) появи­лася довга на кілька чисел стаття п. н. “В справі Серафима”, де підкреслюється той факт, що Серафим виказується не самою гра­мотою, а відписом, легалізованим “нотарем” з Одеси. Це, мовляв, пахне шахрайством, бо Серафим міг це сам підробити, щоб дурити людей. Висновок “Свободи” такий: хоча б навіть відкинути всілякі сумніви щодо Серафимового єпископства і хоча б було доведено, що він єпископ, то таки “він, Серафим, не відповідний чоловік на руського єпископа в Америці”, бо русини хочуть мати єпископа русина-патріота”. У “Свободі” з 11 жовтня, ч. б, 1904 p., була стаття п. н. “Перше всенародне віче в Канаді”, де говориться про перше русько-українське віче самостійної греко-руської Церкви в Канаді, яке відбулося в днях 26-27 січня 1904 р. у Вінніпегу під проводом членів і симпатиків УЄРуху, головно Незалежної Церкви (Бодруґ), на якому обрано церковну Управу. Про Серафима немає тут ніякої згадки. І в кінці на сторінці “Свободи” з 29 вересня, ч. 39, 1904 p., у статті “3 Канадійської Руси” пишеться про те, що Серафим відлучив від Церкви чотирьох священиків Незалежної Церкви, яких сам висвятив передніше: Мих. Бачинського, І. Бодру­ґа, О. Бачинського й І. Неґрича та подається їхню відповідь Се­рафимові. Показавши себе явним російським єдинонеділимцем, Се­рафим не міг розраховувати на прихильність від симпатиків еван­гелизму й української віровизнаневої та церковної незалежносте, так і нашої загально громадської думки. Зовсім інша справа з піо­нерами Руху Незалежної Церкви, які працювали не тільки на релі­гійному полі, але й на національному, і організували українське шкільництво, культурно-просвітні установи та пресу. Справді кле­рикальні кола підносили голос проти Бодруга й його співробітни­ків, але загально громадська думка бачила в них не тільки “схиз­матиків” і “штундистів”, але й активних народних діячів заокеан­ських українців. Тому в історії українського поселення Канади й США піонери Незалежної Церкви і згодом УСРуху фігурують одно­часно як піонери українського національно-культурного й навіть громадського життя в згаданих країнах. Якраз тепер вільна укра­їнська наука на еміґрації звернула увагу на ту занедбану ділянку — студії над нашими поселенцями на північно-американському конти­ненті, які включають також і досліди над нашими релігійними ру­хами за океаном, отже, й над історією Незалежної Церкви й УЄРуху. Поважний успіх на полі студій над історією українських посе­ленців у Канаді має праця М. Марунчака.

У своїй праці “Студії до історії українців Канади”, том II, Він­ніпег, 1966-1967, Михайло Г. Марунчак присвятив окремий розділ історії Незалежної Церкви (“Єпископ Серафим та Незалежна Грецька Церква”, стор. 485-520). Не зайво буде висловити своє становище до згаданого розділу не тільки порядком бібліографіч­ної згадки, а й щодо його змісту.

Найперше з приємністю належить відзначити, що автор відки­нув безславну традицію паплюження Євангельського Руху між українцями та того роду полемічну аргументацію, як “долярова віра”, “зрада народу” тощо. Тільки де-не-де зрідка можна знайти в нього ошліфовані місця віровизнаневої тенденційносте чи суб’єкти­візму, але це таке назначне й притаманне людині в порівнянні з тим, що було перед тим за доби “віроісповідних пристрастей”, які, на думку автора, “обнизилися до зера” (стор. 519). У цьому ви­падку боїмося, що автор занадто великий оптиміст. Ті пристрасті справді обнизилися, але чи до зера, то це ще може бути дискусій­на справа. На стор. 507 автор пише: “3 поняттям “Незалежної Церкви” маси ототожнювали до певного ступня національний і ре­лігійний рух. Розуміється, що при тому приховувалося перед чле­нами Церкви політичні та фінансові зв’язки з пресвітеріянами, які цілковито заперечували незалежність і національний характер ру­ху”. У чому зв’язки проводу Незалежної Церкви з пресвітеріянами “заперечували незалежність”, і навіть “національний характер ру­ху” (?!)> автор так і не вияснив. Чи того роду розумування автора не може бути бумеранговим щодо Української Католицької Церк­ви на чужині, головно в світлі церковної політики й останніх потягнень Ватикану? А як виглядало, коли українські поселенці в початках були під юрисдикцією чужонаціональних католицьких єпископів і отримували, і часто й тепер отримують фінансову до­помогу від Ватикану чи римо-католиків?

Далі автор підносить справу неоднозвучности звідомлень у Спо­минах Бодуга з деякими місцями публікованих матеріялів на сто­рінках “Свободи” (стор. 499-502 і 513-514). Та неоднозвучність радше в менше суттєвих справах і тому для історика це не ство­рює особливо поважної проблеми. Зрештою дещо з того, на що звернув увагу Бодруг у своїх Споминах, могло не дійти до уваги іншого звітодавця, і навпаки. Автор бажав у своїй праці “схопити передусім історичний хід подій в цьому русі” (стор. 519), але зате не звернув більшої уваги на саму надзвичайно складну виняткову річ національно-церковного характеру з особливим психологічним тлом, яка творить гнучкий поміст між українською традиційною церковністю з одної сторони та протестантизмом з другої на ґрунті заокеанської України. Самий фактичний матеріял без глибшого до­слідження історіографічного прагматизму (без подання причин) та безстороннього насвітлення далеко не вичерпує програми науково­го дослідження. Зате автор забагато місця присвятив Серафимові, якого постать була справді пов’язана з початком Незалежної Церк­ви, але на дальший її розвиток не мала впливу.

І ще одне: на підставі деяких місць розділу праці Марунчака, що його обговорюємо, могло б здаватися, що І. Бодруг був скорше збунтованим католиком, який з тих чи інших мотивів пірвав фор­мально з католицтвом та пішов на того роду “авантюру”. Такий погляд був би зовсім невірний. І. Бодруг був переконаний про­тестант; це рішуче виходить з його Споминів і з його писань на сторінках євангельської преси, а його компромісове наставления до церковної обрядовости було тактичним потягненням до якогось ча­су, але ніколи принциповою справою. Ми не маємо причин не віри­ти, що Бодруг старався писати правду в своїх Споминах. Деякі дрібніші неоднозвучності з іншими звідомленнями могли наступити також у наслідок призабутого в пам’яті. 1 Бодруг подає наприкінці своїх Споминів місце, дату й свій підпис (Торонто, Канада, місяця серпня, Божого Року 1949. — Іван Бодруг — все машинописом, без власноручного підпису — О. Д.), отже, він писав Спомини біля сорок років після занепаду Незалежної Церкви. Тому міг дещо й призабути. Тут таки, при згадці про працю Марунчака, ще одна заввага: подані бібліографічні нотатки із “Свободи” не всі вірні.

Не зважаючи на подані тут незначні завваги, розділ праці М. Марунчака про Незалежну Церкву в загальному становить картину доброї волі й змагань до наукового об’єктивізму автора, який узгляднив також культурно-громадську діяльність піонерів так зва­ного Бодругівського Руху, як його популярно називають.

*

Тут подаємо характеристику, яку в 1952 році в “К. Ранку”, ч. 765, стор. 7, висловив у своєму спомині про І. Бодруга робітник Филимон Леськів із Саскатуну. Він у ній, між іншим, написав:

“Я особисто не мав нагоди часто зустрічатися з пок. І. Бодруґом. Перший раз я бачив його, коли він був учителем у Сифтоні, Ман., але познайомитись із ним я не мав нагоди. Коли постав Рух УНЦеркви, то я з часом зацікавився ним, наблизився до нього та слідкував за його розвитком. Покійний не був довго в Сифтоні, а по інших місцях, але в Сифтоні були його однодумці-священики. Вслу­ховуючись в їхні проповіді та з особистих розмов з людьми, я по­любив собі той напрямок, бо в ньому я не відчував нічого рабсько­го, або якогось застрашування. Заклик у тому Русі був, щоб свобідно вчитись та освідомлятись, щоб таким чином зростати у муд­рості та уникати будьякого рабства.

І. Бодруґ узяв на себе важливий, і до того тяжкий обов’язок, як закласти основи під таку Свобідну Церкву та як охоронити її в самих початках від ворожих закусів. Кажу, що його праця була тяжка, бо Бодруґ не мав відповідно освідомлених сил, щоб могли стати плече в плече з ним та підтримувати його. Зате не забракло ворожої навали, тих римських та московських вихованців, що мали собі до помочі силу неосвічених людей, які насліпо йшли за їхніми приказами на всілякі ворожі напади. Не забракло в тих ворожих рядах і короткозорих інтелігентів, що із заздрости чи лукавства стали по стороні чужих обманців, щоб не допустити до розбудови Свобідної Церкви між українцями. Тяжко було в цій боротьбі всто­яти.

І. Бодруґ оглянувся в іншу сторону за допомогою і знайшов її в Пресвітерській Церкві. Бодруг далі проповідував науку із Святої Євангелії та старався разом з усіма своїми проповідниками усвідо­мити українських поселенців у Канаді, щоб вони зовсім прийшли до пізнання правди Божої та відкинули все те, що не гідне зі Сло­вом Божим, та щоб поклонялися Богові Духом і Правдою.

Наші старші люди говорили між собою від часу постання Не­залежної Церкви, що та Церква має бути такою, про яку говорив Шевченко. А Шевченко хотів бачити таку Церкву, щоб вона пра­цювала на добро свого рідного народу та на славу Божу, а не на добро чужим, що гнобили український народ релігійно і національ­но.

Тепер часом можна чути вислови наших православних україн­ців, що немов теперішня УАПЦерква в Канаді, це Церква послідов­ниця тієї Церкви, що І. Бодруг у минувшині організував. Та це го­ворения мильне і недоцільне, бо вона не реформується, не очищу­ється.

Православні хваляться, що ап. Андрій встановив хрест на ки­ївських горах. Коли так, то чому ж українцям не прийняти і пер­вісного євангельсько-апостольського християнства? А тоді будемо правдиво вірити і право славити нашого Господа.

Любив я проповіді та доповіді І. Бодруга, які часто друкува­лися на сторінках нашої української преси, бо Бодруг усе говорив, як справді свобідна людина в свобідній країні, а не як раб. Коли б наш первісний український поселенець не був боягузом і на почат­ках те діло Боже, Бодругом зачате, був одностайно підтримав, то був би доказав чуда. Але правда і любов Божа вічна і рано чи пізно таки полонить і серця нашого народу”.

*

А на саме закінчення подаємо витяг із листа паст. І. Бодруга, якого він у 1932 році написав до молодшого покоління українських євангельсько-реформованих проповідників у Західній Україні, як своє духовне наставления для них (“Сіяч”, ч. 1, 1932 p., стор. 4). З цього листа ми найкраще довідуємося, ким і чим був у духов­ному розумінні цей піонер і сеньйор новітнього Українського Ре­формованого Євангелизму та чого він очікує від сучасного і май­бутніх українських поколінь, які шукають чи шукатимуть для себе оновленого в дусі чистої Євангелії християнства. Оце його запо­вітні слова:

“Волелюбні Друзі і діти мої! Благодать Вам і мир від Бога Отця нашого Господа Ісуса Христа!

На склоні днів убілену сивиною головою мою схиляю перед Спасом моїм і дякую Йому, що сподобив мене побачити зорю ду­ховного воскресіння народу мого в моїй улюбленій, родинній Га­личині. Дякую, що зерно Царства Божого, сіяне нами по просторих степах Канади, Дух Святий переніс і на українські лани і що там воно знайшло добрий грунт і приносить врожай в сотеро. Дякую Всемогучому Господеві за вислухання молитов Батьків наших, що вже упокоїлися: Скорини, Острожського, Сковороди, Шевченка, Куліша, Костомарова, Драгоманова, Ратушного, Рябошапки та Іва­на Франка.

У свідомості їхній і у несвідомості сердець їхніх линули молитви до престолу ласки Божої про духовне визволення нашої Неньки України. Це й наша молитва, повсякчасна молитва на нашім серці. Дякую Господеві і за Вас, молодше покоління євангельських борців і робітників і вождів народу, що є кому передати “гуню Іліїну”.

Правда поки зростає, витворюється сила з безсилля. Треба терпіти, треба переносити матеріяльні недостатки, голод, поневірання, переслідування, погорду і підшепти спокусника. Такі тер­піння пережили Господь і апостоли, а також перетерпіли і вожді Реформації. Це створило Христову Церкву. І Українська Самостій­на Об’єднана Євангельська Церква може постати тільки дорогою самопосвяти, витривалости і духовної незалежносте.

Знайдіть силу у Вашім власнім безсиллю! На Вас дивиться Господь з неба, на Вас дивиться український нарід. Від Вас, як мо­лодших, сподіваємося діл відваги, християнського геройства.

Пишу це слово до Вас, бо відчуваю в собі право так писати. Я з волі Божої розпочав новітній Євангельський Рух між нашим народом, а на Вас спадає обов’язок його далі провадити... Ми рідні і по крові і в Господі за покликанням.

Благословляю Вас своїми руками на все добре. Благодать Го­спода нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з Вами!

Ваш у молитвах перед Господом — Іван Бодруґ”.