22.01.2017
Скачати в інших форматах:

Олександер Домбровський

Нарис історії українського євангельсько-реформованого руху

УКРАЇНСЬКИЙ ЄВАНГЕЛЬСЬКО-РЕФОРМОВАНИЙ РУХ У США

Історія Українського Євангельсько-Реформованого Руху в Північній Америці має два головні розділи: канадський і амери­канський. Поодинокі фази розвитку того Руху, пов’язаного з УЄОб’єднанням, як на канадському, так і американському терені, так органічно пов’язані між собою, що іноді майже неможливо розмежувати історію цього Руху в Канаді від його історії в США. У попередньому розділі, що його ми присвятили історії УЄРРуху в Канаді, представлено цей Рух у всіх його важливіших проявах як на віровизнанево-церковному, так і культурному, і нарешті громадському відтинку. До того ж це подано в мірилі назагал ці­лого північно-американського континенту, крім льокальних цер­ковних Громад на терені США, про які буде мова в цьому роз­ділі. Історію Руху ми почали від Канади тому, що тут головно зродився так званий популярно Бодругівський Рух — предтеча УЄРРуху, який почав ставити свої перші кроки організованим по­рядком на канадському грунті. Щоб обминути повторювань, нам залишається властиво в цьому розділі обговорити окремі льокальні церковні Громади та їхній релігійно-культурний і громадський вклад у цілість Руху.

Коли УЄРРух та дрібніші осередки на канадському терені бу­ли досить широко розгалужені в Альберті, Саскачевані, Манітобі й Онтаріо (в провінції Квебек була Громада тільки в Монтреалі), то на терені США було тих церковних Громад менше, але це були назагал більші середовища, де зосереджувалося членство Руху. Це були, як на той час, добре зорганізовані Громади, а деякі з них особливо діяльні. У загальному УЄРРух на американському терені не був такий роздріблений на іноді невеличкі осередки, як в Кана­ді, тільки розвивався у кількох більших есередках, найбільш в Східніх Штатах.

Такий стан географічного розміщення Руху на північно-американському континенті відповідав умовам поступового емігра­ційного процесу українських поселенців. Прибуваючи до Канади, вони осідали здебільшого на віддалених від більших осель фармах (“гомстедах”), де й творилися українські євангельсько-реформовані провінційні осередки, а разом із ними й церковні Громади по більших містах (Вінніпег, Торонто, Монтреаль) у наслідок на­пливу українського елементу до міст. Трохи інакше було на аме­риканському терені. Виходячи з кораблів у Нью-Йорку, наші посе­ленці здебільшого так і залишалися на східньому побережжі

США, бо тут зосереджувалося життя американської України і пра­цю знайти було легше. Тому й тут серед більш зосередженого українського елементу почав зроджуватися й діяти УЄРРух серед трохи інших умов, як у Канаді.

Євангелізаційну акцію серед слов’янських поселенців у США, а в тому й серед українців, започатковано в околицях Пітсбургу, Па., за почином і підтримкою Пресвітерської Церкви. Уже 1900 ро­ку на весняному засіданні Пітсбургської Пресвітерії порушено справу місійної діяльности серед слов’янських поселенців та ви­рішено запросити проповідника, який міг би почати таку працю серед слов’ян. Для того покликано до життя місійний комітет, що його очолив пастор МкЮвен, який мав узятися до цього діла. На місіонера, який мав працювати серед слов’ян, а в тому й серед українців, покликано чеського пастора Д-ра Лосу. На самих по­чатках Д-р Лоса мав поважні труднощі, бо прив’язані до тради­ційної Церкви й обряду люди не виявляли зацікавлення у напрямі євангельської науки, але згодом почали виявлятися перші успіхи тієї діяльности. До перших наших поселенців у США, які заціка­вилися евангелизмом, належали три брати Галенди — Петро, Дмитро й наймолодший Теодор та Василь Рьопка, в якого мешка­ли тоді всі три брати Галенди. Звісно, то були поки нечисленні одиниці, які зацікавилися євангельським християнством, а до початків організованого Українського Пресвітерського Руху при­йшло трохи згодом. Якраз історії початків Руху між слов’янськими поселенцями, а в тому й українцями, 'присвячують трохи уваги ко­роткі спомини — “Перші Початки Євангельського Руху між укра­їнцями в США”, що їх написав паст. Теодор Галенда, і перебува­ють вони в машинописі.

На американському терені місійна і культурно-громадська діяльність Руху проходила загально в кращих економічних мож­ливостях, ніж на далеких і широких канадських просторах в умо­вах фармерського життя. Бо наш емігрант, міський робітник у Нью-Йорку, чи в його околиці, стояв фінансово краще від пересіч­ного нашого поселенця на канадській фармі, яка потребувала ве­ликого вкладу не тільки праці, але й грошей, щоб купити рільничі машини й господарське знаряддя, та яка не раз ледве себе оплачу­вала. А наш робітник у Нью-Йорку, чи якомусь іншому американ­ському місті мав завжди свіжий гріш, якщо була постійна праця. За кращих економічних умов можна було легше утримати постій­ного проповідника, який старався про свою церковну Громаду та дбав про її духовний і чисельний зріст, хоч і тут треба було пере­важно числити на допомогу Пресвітерської Церкви. Крім того тут можна було легше набути кращий церковний будинок із церков­ним устаткуванням, та крім релігійної праці взятися до культур­ної та громадської діяльности, а це було важче робити канадсько­му фармерові на віддалених десятками, а то й більше милями від головніших центрів фармах. В умовах більш зосередженого на відносно не дуже великому просторі українського євангельсько- реформованого життя по не дуже далеко віддалених один від од­ного осередках в Америці, була краща можливість організуватися й успішніше діяти. Коли говоримо про умови народжування й роз­витку УЄРРуху в Канаді й США, то не можна поминути мовчан­кою культурного й національно-громадського чинника. Українські евангелики взагалі, а в тому УЄРРух у Канаді зроджувався на перших початках свого існування в умовах піонерського життя наших поселенців, — серед пустирів степової рівнини, у примітив­них умовах побуту, комунікації та громадських взаємин. На терені Східнього Побережжя США той самий Рух творився в умовах зов­сім іншої цивілізації, і поселенці не мали до переборення стільки негативно діючих чинників.

Загально національно-громадські умови, серед яких постав і зростав Рух у США, також були пригожі. Під самий кінець 19-го і на початку 20-го століття на терені штатів: Нью-Йорк і Нью Джерзі почало поступово організуватися українське національно- культурне, а згодом і громадсько-політичне життя. Постав Україн­ський Народний Союз та почав виходити часопис “Свобода”, дов­кола яких гуртувався національно свідомий елемент тодішньої на­шої еміграції в США. Діячі УЄРРуху не обмежувалися тільки па­сивним сприйманням початкових досягнень американської України на перших кроках її розвитку. Вони включалися в те життя та в міру своїх спроможностей старалися співпрацювати в ньому.

Не зайво буде подати кілька прикладів такої співпраці поселенців-євангеликів саме того часу — початків організованого Руху. У дописі п. з. “Звіт з Нью-Йоркського Віча” (“Союз”, 23 листопада 1911 p., стор. 6), де говориться про велике народне віче в Нью- Йорку, що відбулося 12 листопада 1911 р. при здвизі понад однієї тисячі учасників, згадано двох діячів УЄРРуху, як активних учас­ників віча — д. JI. Бучака, заступника голови віча та д. В. Кузіва, як одного з головних промовців. Подаємо короткий уступ зі “Зві­ту” про виступ д. В. Кузіва: “Дальшим промовцем у просвітньо- народній справі був д. В. Кузів, який в довшій знаменній промові вияснив занепад національного самопізнання між українською діт­ворою та молоддю в Америці, і вказав на потребу просвітніх чита­лень та незалежних шкіл для дітей і молоді в Америці. По його промові ухвалено таку резолюцію: “Українське Народне Віче в Нью-Йорку, знаючи вагу просвіти, закликає українців, що посе­лилися в Америці, закладати просвітні читальні для народу й на­родні незалежні школи із кваліфікованими учителями для молоді й дітей”.

29 вересня 1912 р. відбулося в Мекіспорті, Па., віче в честь сороклітньої діяльности Івана Франка. Віче відкрив Іван Славута, і на його пропозицію вибрано на голову віча д. 3. Бичинського — відповідального редактора євангельсько-пресвітерського тижневи­ка — “Союз”. 3. Бичинський змалював у своїй доповіді картину життя І. Франка та його провідні ідеї (“Союз”, 3 жовтня 1912 p., стор. 1). Той самий 3. Бичинський виголосив доповідь про життя й діяльність І. Франка на концерті з нагоди сороклітнього ювілею великого поета, сполученим із вічем, що відбулося 29 грудня 1912 р. заходами читальні “Просвіта” ім. М. Шашкевича в Пітсбурґу. Не зайво буде подати, що крім чоловічого квартету, який відспівав Лисенка “Ой у полі жито”, та деяких деклямацій, виступав на зга­даному концерті чоловічий хор під управою Р. Качмарського з такими нелегкими композиціями, як “Зазвенімо” — Воробкевича, “Закувала та сива зазуля” — Ніщинського та “Гуляли” — Нижаківського. З повищого бачимо, що культурне життя американської України за тих часів плило вже ширшим руслом (“Союз”, 19 груд­ня 1912 р., стор. 1, де є й програма цього концерту-віча). Під час цієї імпрези збирано пожертви на ювілейний фонд І. Франка.

В ім’я історичної правди нам доводиться ще раз підкреслити унікальність УЄРРуху на тлі історії загального Євангельського Ру­ху в Україні в тому саме розумінні, що його провідні діячі й актив­ніші члени включилися у національно-культурне життя ще перед Першою Світовою Війною — в початкових стадіях розвитку життя американсько-канадської України, коли іншим євангельсько-віровизнаневим рухам між українцями ще навіть на гадку не спадало виразно вступати на свій власний національний шлях, а всяка ак­тивніша участь в українській громадсько-культурній праці вважа­лася в них за “політику” і в дальшій послідовності — гріхом.

Участь діячів УЄРРуху в згаданій ділянці тим більше за­слуговує на увагу, що за тих часів часто провадилася неперебір­лива кампанія наших греко-католицьких кіл проти цього Руху та його діячів. Чимала частина нашого національно-культурного жит­тя перебувала тоді під контролен) цих клерикальних кіл. На пер­ший погляд могло б видаватися, що не було можливостей у таких обставинах для українських протестантів співпрацювати в опано­ваному клерикалами громадсько-культурному житті, але вони все ж таки в міру тодішніх обставин і своїх спроможностей вклю­чалися в ту діяльність і залишали свої помітні сліди на сторінках історії життя американсько-канадської України.

Правда, тодішні українські протестанти також часто відгри­залися з’їдливо на провокаційні напади наших клерикальних кіл чи то в пресі, чи на громадських зборах. Вони громили надужиття греко-католицького кліру та його церковну політику, але при тому всьому не відсувалися від народньої праці. Зрештою деякі виступи і неправдиві очорнювання з католицької сторони були такі безвід­повідальні, що іноді не легко було не дати себе спровокувати.

Ми порушили тільки малий рубець недружніх стосунків у віроісповідній ділянці між нашими поселенцями в США — членами традиційної Церкви, і з другої сторони УЄРРуху, щоб показати щонайменше мініятурну картину тих нездорових стосунків серед нашої інтелігенції на американському грунті. Згодом ті взаємини трохи відшліфувалися й позбулися первісної гостроти, а головно в ім’я національної єдности під тиском важких історичних ударів, які падали на українство в кількох останніх десятиліттях нашого століття. Отже, в таких умовах національно-віровизнаневого жит­тя заокеанської України доводилося співпрацювати на народній ниві українським реформованим евангеликам.

Початки УЄРРуху в США органічно пов’язані з тодішніми церковно-соціяльними обставинами та моральною атмосферою серед цієї еміграції, які панували на загальному терені під кінець 19-го і на самому початку 20-го століття. То був час неунормованих, як слід, ні світськими, ні церковними чинниками взаємин у житті затурканих і запрацьованих на різних варстатах важкої праці, чи на фармах, без знання мови й порядків у тій країні — на­ших поселенців. У таких обставинах, головно на перших кроках їхнього поселенчого життя досить часто появлялися різні шарла­тани й ошуканці, чужі, але траплялися між ними й “свої”, які ошу­кували наших людей, вициганювали останній, тяжко запрацьова­ний гріш, виманивши підпис на якомусь документі, позбавляли не одного з наших добродушних, а при тому й наївних людей власної фарми, чи хати. Такі самі неунормовані взаємини панували до певної міри й на церковному відтинку при відсутності не тільки власного, самостійного греко-католицького єпископа, але й при дошкульній недостачі священиків. Українські поселенці-католики були на початках під зверхністю американського римо^католицького єпископату. А коли нарешті з дозволу Риму, приїхав до США гр.-кат. єпископ, то він виконував на самому початку обо­в’язки заступника єпископа, і був залежний від американського єпископату разом з гр.-кат. кліром та вірними. Щойно з часом УКЦерква на терені США вирвалася з-під влади американського єпископату, де засідали різні айриші, італійці і представники ін­ших національностей.

То був час, коли католицький клір мав необмежений автори­тет серед своїх вірних, найперше серед малоосвічених, нижчих верств суспільства, використовуючи іноді той авторитет і стано­вище не тільки в церковній політиці, щоб зміцнити свою владу, але й для особистої вигоди. У таких обставинах священик у своїй па­рафії був не тільки необмеженим авторитетом у справах Церкви, віри й моралі, але й провідником (а іноді й необмеженим волода­рем!) у громадському житті, важливим, чи навіть вирішальним чинником в економічних оправах і в ділянці приватного життя своїх парафіян — словом був “мозок” цілої парафії. Таке самодер­жавство виразного стилю було досить часто реальною дійсністю на тлі тодішнього життя католицьких суспільств, головно роман­ських і деяких слов’янських, а також між ірляндцями.

Туди належали наші гр.-католики, які шукали за океаном кращої долі. Під час перших років розвитку тодішнього емігра­ційного процесу зарібкових поселенців, відмінно від пізнішої по­літичної еміграції, виїздили з Рідних Земель за океан і деякі духов­ні одиниці, наші гр.-кат. священики — одні скорше з ідейних моти­вів, а інші зваживши власну користь у заокеанській країні від все­владного доляра, і майже необмежених можливостей. Приїхавши до США, деякі з них старалися використовувати брак священиків, , вишукували собі кращі парафії, поводилися там всевладно, вима­гаючи великої платні, а коли виникав конфлікт між парафіянами й священиком, покидали одні парафії та йшли на інші, кращі, де поводилися так само, як і перед тим. Це доводило не раз до кон­фліктів між парафіянами й деякими безсумлінними священиками, що бувало кінчалося скаргами до вищої церковної влади, а то й судовими процесами. Несумлінні священики часто вигравали спра­ву, бо вміли її відповідно представити на суді, де позували, як церковні речники справедливости, а позатим вміли підшукати собі доброго адвоката та мали звичайно по своїй стороні вищу церков­ну владу, яка впливала на вислід судових процесів. До таких кон­фліктів долучувалася також справа правного посідання всіх цер­ковних будинків, до яких висувала свої претенсії Католицька Церк­ва через своїх речників — вищу церковну ієрархію. Коли ж якась новозорганізована Громада наших поселенців-католиків бувало придбає собі власний церковний будинок за зібраний, важко за­працьований гріш своїх парафіян, то єпископ ставив вимогу, щоб Громада записала ту будівлю на його ім’я. Він вживав для того різних виявів натиску на парафіян від єпископату, а також місце­вого священства. Це, розуміється, поглиблювало конфлікт і дово­дило іноді до повного розриву між даною Громадою і католицькою ієрархією, а далі, коли конфлікт погіршувався, і Церквою. У та­ких випадках члени не одної Громади наших поселенців-католи­ків переходили до православія, а іноді до евангелизму — поодино­ко, масово, або таки цілою парафією.

За клясичний приклад такого явища може бути історія Пер­шої Української Пресвітерської Церкви в Ньюарку, Н. Дж. То бу­ла спочатку іновоорганізована гр.-кат. парафія. Історію причин пе­реходу членів цієї парафії на протестантизм подано в короткому нарисі під заголовком: “Історія одної руської протестантської Церкви” в українському пресвітерському часописі “Союз” (31 лип­ня 1913 p., стор. 2-3; 7 серпня 1913 p., стор. 2-3; 14 серпня 1913 p., стор. 2-3; 21 серпня 1913 p., стор. 2-3; 28 серпня 1913 p., стор.

3). Користуючись тим джерелом, про достовірність якого прав­доподібно немає ніяких причин сумніватися, ми постараємось по­дати тільки найважливіші факти. Для порядку викладу належить відзначити, що та стаття не має авторського підпису, а вступ до неї написала редакція “Союзу”.

Року 1905 організовано в Ньюарку, Н. Дж., Українську Като­лицьку Церкву під проводом свящ. Н. Струтинського. її заінкорпоровано щойно 1906 року згідно з правом церковних організа­цій неприбуткового характеру під назвою “Греко-Католицька Цер­ква св. Івана Христителя в Ньюарку, Н. Дж.” Не маючи власної церкви, Громада винаймала спершу приміщення для церковних від­прав, а замість постійного священика доїздив до неї два рази на місяць свящ. Н. Струтинський, який отримував від Громади 30 до­лярів за неділю та брав прибутки за треби. Плянуючи побудувати власну церкву, парафіяни почали складати щедро окремі пожерт­ви на це на руки свящ. Струтинського, який збирав гроші, але не провадив ніяких рахунків. Коли після року люди почали питати свящ. Струтинського, скільки вже зібрано, він на велике здивуван­ня заявив їм, що з тих назбираних грошей не залишилося нічого, бо все розійшлося на парафіяльні видатки. Звісно, це був викрут, бо парафіяльні витрати були відносно невеликі, а зібрано грошей на будову церкви багато більше. Крутійство й факт нечесного присвоєнння громадських грошей були очевидні. Коли парафіяни почали відверто обурюватися та закидати свящ. Струтинському нечесне присвоєння громадських грошей, він “образився” і поки­нув Ньюаркську Громаду. На його місце прийшов згодом правдо­подібно насланий ним самим свящ. Стахів, але й він не загрів довго місця в тій Громаді. Його пояснення одного тільки “Отченашу” під час проповідей довгими місяцями так надокучили парафіянам, що вони почали нарікати на нього, і йому не залишилося нічого ін­шого, як тільки покинути Громаду. Йому на зміну прийшов свящ. Н. Улицький, але й він порізнився з Громадою, бо вимагав за свої священичі функції винагороду наперед, а на це Громада не пого­дилася. Парафіяни Ньюарку не могли також погодитися з свящ. А. Камінським, який заявив, що він належить до якоїсь там священичої унії (чи така колинебудь існувала?!), а згідно з її приписами священик не сміє брати менше платні, як 110 долярів місячно.

І знову Громада залишилася на якийсь час без священика.

Люди сходилися на зібрання й думали над тим, що їм робити, бо прикрі досвіди з попередніми священиками та в наслідок того спричинений жалюгідний стан Ньюаркської Парафії впливав деморалізаційно на багатьох парафіян, з яких деякі перестали ходити до церкви, і взагалі цікавитися церковними справами. Треба було якось зарадити лихові. Для провідних членів Громади було ясно, що їхня Парафія зможе піднестися тільки тоді, коли буде своя власна церква й постійний священик, бо люди матимуть де зійтися на Богослужения й різні церковно-громадські зібрання, а далі побільшити число активних парафіян, і тоді збільшиться цер­ковна каса.

Якраз того часу (1906 р.) траплялася нагода відкупити від німецької Євангельської Громади церковний будинок за 17.500 долярів. Наші люди зложили між собою 4.000 долярів, позичили в окремих осіб 3.500 долярів та вплатили першу рату за церкву, а решту мали зложити наприкінці року. Ніхто тоді з них не споді­вався, що до купленої за їхні гроші церкви матиме претенсії ка­толицький єпископат, згідно з римо-католицьким правом, на під­ставі якого церковні будинки становлять власність єпископату, як речника Ватикану. Купивши церкву, Громада домовилася з свящ. І. Дорожинським, що буде йому платити місячно 110 доля­рів і прибутки з треб. Свящ. Дорожинський був більше людяний та дбав за свою Парафію. Усе заповідалося якнайкраще, якби не приватне життя свящ. Дорожинського. Він залишив дружину в Краю, а тут, в Америці, тримав куховарку. Такі справи викликали згіршення і шемрання людей, що й примусило його не тільки за­братися з Ньюаркської парафії, а взагалі виїхати до Галичини.

Того часу приїхав до США єпископ Ортинський, який почав заводити свої порядки. Ньюаркську парафію перебрав свящ. А. Пеленський. Він почав діяти не тільки в дусі нових єпископських роз­поряджень, а також деспотизму, сріблолюбства й лукавства. То було десь 1907 року, коли свящ. Пеленський почав допускатися щораз то більше здирства, дійшло до відвертого конфлікту між ним і Громадою. До того всього долучилася ще й інша справа. Єп. Ортинський наказав своїм священикам агітувати по церквах, щоб окремі церковні Громади записували свої церкви на єписко­пат, бо, мовляв, всі церковні будинки й майно то власність Като­лицької Церкви та її представників — єпископів. У такому дусі почав агітувати й свящ. Пеленський. Тоді Ньюаркська Громада вислала делегацію до еп. Сртинського зі скаргою проти священи­ка Пеленського та зі запитом, як належить розуміти єпископські розпорядження щодо записування церков на єпископа. Побачив­ши, що єп. Ортинський вживає різних манерів, щоб намовляти їх на 'запис церкви, вони зрозуміли його політику, і тоді стали більше обережними. Почувши, що Ньюаркська Громада вислала була де­легацію до єп. Ортинського, свящ. Пеленський і собі поїхав до нього, а вернувшись, заявив, що відтепер тільки він господар цер­ковних справ Парафії, а єп. Ортинський — начальник та що церква мусить бути записана на єпископа, який має бути власником усіх гр.-кат. церковних будинків і майна. Церковний заряд Ньюарк­ської Громади ще раз попробував порозумітися з єп. Ортинським та опрацював пункти умови, де признавав єп. Ортинському й його заступникам повну духовну владу в справах Гр.-Кат. Церкви св. Івана Хр. в Ньюарку з усіма дальшими логічними наслідками, але без права власносте на церкву та застережено, що папа не може змінити обряду без згоди парафіян. Єп. Ортинський не погодився на ту умову, і не підписав її. Тим часом між Громадою і свящ. Пеленським вибухнув новий конфлікт за оплату великодньої сповіді. Нарешті після різних перипетій вдалося Громаді усунути з парохії свящ. Пеленського з допомогою судової влади.

Тим часом церковний заряд нав’язав контакт з Незалежною Православною Церквою в Канаді й запросив до себе основополож­ника й провідного діяча її — І. Бодруґа, який приїхав, щоб обняти Ньюаркську Парафію. Однак свящ. Пеленський подбав інакше, і до Ньюарку приїхав свящ. А. Камінський, який з допомогою поліції порозбивав церковні двері й силою вдерся до церкви. Він служив у церкві під охороною дедективів, щоб показати Громаді, що він не боїться нікого, маючи за собою єпископа, адвокатів і поліцію. Така поведінка викликала ще більше огірчення між людьми до то­го, що жінки плювали в обличчя свящ. Камінському при дедективах.

Як уже було сказано, Громада запросила 1. Бодруґа на свого священика, а німецька Пресвітерська Церква на прохання громад­ського комітету відступила нашим людям залю недільної школи на Богослужения. Таким чином постала на терені Ньюарку Грома­да Незалежної Церкви. По довгих -судових розправах виявилося, що Ньюаркська Громада не може виграти того процесу з тої простої причини, що всі католицькі церковні будинки й маєтки, як римо-католицькі, так і гр.-католицькі — вважалися за власність католицьких єпископатів і їх єпископів. Церковна Громада не мала в тій справі вирішального голосу. Так ця Парафія втратила свою церкву, а католицька сторона втратила з того приводу понад 200 українських родин у Ньюарку, бо вони остаточно пірвали з като­лицизмом після таких болючих подій з представниками гр.-кат. кліру.

Відповідаючи на католицький закид, що, мовляв, церковно- реформаційний Рух серед нашого народу штучний, автор зрефе­рованої довшої статті про причину відходу Ньюаркської Парафії від католицизму ставить запитання: “Нарешті, маючи перед очи­ма історію ньюаркської Євангельської Церкви, чи може хто на­звати її постання штучним?” (“Союз”, 28 серпня 1913 p., стор. 2).

Згадуючи про вищеподаний дуже болючий досвід, не зайво буде сказати, що Ньюаркська Громада не була одна у тих своїх труднощах та конфлікті з представниками гр.-кат. кліру й вза­галі з католицькими порядками на цілому північно-американському континенті.

Такі й подібні труднощі та конфлікти були й по інших пара­фіях, і вони породжували загальне огірчення, згіршення й навіть пасивну опозицію, але іноді й активну боротьбу. У наслідок цього деякі наші люди, стаючи антицерковниками, релігійно байдужими, а то й зовсім відвертими атеїстами, приставали до модного тоді, як в Україні, так і на еміграції, соціялістично-радикального Руху. Люди, більш прив’язані до східнього обряду, переходили до православія. Іще інші, здатні більш критично ставитися до теорії й практики традиційної Церкви, як східньої, так і західньої, та по­слідовні в своїй боротьбі проти їх догматично-церковного наду­життя, вступали на шлях протестантизму під впливом євангель­ських течій.

У світлі вищесказаного автор зреферованої статті доходить не без причин до переконання, що ніхто інший, як тільки като­лицькі впливові чинники, а найперше гр.-кат. священики типу Пеленського, Камінського й їм подібних, викликали своєю поведін­кою й нерозумними потягненнями далекойдучу в своїх наслідках реакцію, яка остаточно завершилася крайнім гаслом: — Геть із Римом! При цьому всьому не можна поминути мовчанкою особи еп. Ортинського, який, замість наладнати порядок і втихомирити несумлінних священиків та зрозуміти тих своїх людей — україн­ських поселенців, толерував надужиття та йшов на руку чужій українству римо-кат. ієрархії в США.

Не відразу Ньюаркська Громада стала виразно на шлях про­тестантизму. Це ставалося поступово. На перших кроках, зірвавши єднання з католицизмом, вона опинилася під впливом Незалежної Православної Церкви, і запросила до себе священика І. Бодруґа. То був час, коли в середині самої Незалежної Церкви в Канаді по­чалися непорозуміння. З’явилися деякі півінтеліґенти, чи навіть ін­телігенти, які своїм наставлениям до І. Бодруґа та тих, що спряг­лися з чужонаціональними пресвітерськими колами проти своїх, тобто І. Бодруґа та його однодумців, довели остаточно до внут­рішньої церковної кризи. Коли б навіть противники І. Бодруґа за своїм розумінням і могли мати якусь рацію, виступаючи проти Бодруґової настанови тимчасового компромісу між обрядовщиною традиційної Церкви та протестантизмом, то й тоді вони не бу­ли б праві щодо стосованої ними тактики. Як знаємо з мемуарних записок 1. Бодруґа, після згаданої церковної кризи наступив оста­точний занепад Незалежної Православної Церкви в наслідок при­пинення фінансової допомоги від Пресвітерської Церкви в Канаді. Отже, як бачимо з вищесказаного, Ньюаркська Громада не могла залишитися довго під впливами НПЦеркви, яка після внутрішньої кризи самоліквідувалася, особливо в наслідок браку матеріяльних засобів, а тоді частина її діячів та членів перейшли офіційно до пресвітеріянства.

Зробивши перший рішучий крок у своєму відступі від като­лицизму, Ньюаркська Громада не могла залишитися на півдорозі, тим більше, що й сама НПЦерква в Канаді була в історії УЄРРуху на північно-американському континенті перехідною стадією від традиційної церковщини до реформованого евангелизму. Немає сумніву, що всі ті справи й фактори віроісповідного і психологіч­ного характеру не залишилися без впливів на вирішення Ньюаркської Громади — зважитися остаточно прийняти офіційну назву тієї, чи іншої протестантської течії. Та зрештою й те прийняття назви пресвітеріянства мало на самому початку більше номіналь­ний характер, бо навіть зірвавши з минувшиною, вона ще якийсь час залишилася все ще при деяких зовнішніх виявах традиційної церковщини. У часописі “Союз” (21 березня 1912 p., стор. 4), де є згадки про початки Пресвітерської Церкви в Ньюарку, гово­риться між іншим: “Наколи дитина плаче за забавкою, то добрий батько не б’є її задля марної забавки, але як дитина виросте, то сама пізнає, що без забавки обійтися може... Церемонії церковні й обряди, то не релігія, а тільки забавки: фелони, кадила, свічки, аналой, вівтар, хоругви й багато інших речей, то забавки. І коли русини в Ньюарку були дітьми, плакали за забавками, для того доти тримали всі обряди й церемонії, доки не прийшли до зро­зуміння, що то все не те, що спасає, а якраз навпаки... Громадяни самі згодилися викинути аналой, свічки, ризи, вівтар і одноголосно вирішили триматися реформованого служебника й піснеслова, зна­чить ухвалено на парафіяльних зборах, що все, що католицьке було до цього часу, більше в нас місця не має”.

На іншому місці в дописі п. з. “Дещо про Ньюарк, Н. Дж.” (“Союз”, 13 лютого 1913 p., стор. 7) говориться ще виразніше про остаточне зірвання усіх мостів, які ще лучили Українську Пресвітерську Церкву в Ньюарку із залишками церемоніялу традиційної церковщини: — “Вже рік доходить, як я прибув до Ньюарку й застав таке, що й годі про це говорити. Але при Божій помочі ми вже перейшли найстрашніше. Що то було те найстрашніше? Ось я вам оповім, поважні читачі. Перше в нас було так: папи не лю­били й не визнавали, але всі шопки, всілякі “клейноди”, “ґодносці”, то ані руш було полишити. Тому то католицькі генерали й менша бранжа почали описувати в Ньюаркських часописах, що правиться і як співається, і як одягається пастор і так далі. Тоді Д-р Лоск, суперінтендент нашої Церкви, прийшов одного дня, зняв з престола скриньку, де подібно, як у католиків, наші хотіли Бога замикати, й наказав, щоб пастор не вживав жадного като­лицького вбрання. З тою хвилею почалася у нас справжня рефор­мація. Тоді в нас розлучилися вівці від козлів. Ті, що розуміють і покладають більшу вагу на Святе Письмо, лишилися, а ті, які про Святе Письмо не конче дбають, відійшли. Чому відійшли? То­му, що їм не розходиться про душу, про правду, а про людське око”.

Отже, Укр. Пресв. Церква в Ньюарку не відразу зірвала з усім церемоніялом традиційних Церков. Дуже можливо, що ця Церква була якийсь час під впливом компромісової думки І. Бодруґа, ще навіть на перших кроках, коли вона перейшла до пресвітеріянства. У дописі п. н. “Справоздання з Конфереції в Ньюарку 12 і 13 лип­ня” (“Союз” 18 липня 1912 p., стор. 6-7) пишеться ось що: “До­бродій В. Кузів представив місійну роботу в Нью-Йорку й Нью- арку. В обох тих місцях уживано літургії й церемонії за канад­ською системою”. Якщо ту “канадську систему” вважати за компромісову політику НПЦеркви в Канаді, то наш здогад про вплив І. Бодруґа в тому виді на Укр. Пресв. Церкву в Ньюарку тим біль­ше заслуговує на увагу. Далі пишеться, що В. Кузів оправдував уживання літургії й церемоніялу тим, “що нарід тоді не мав ясно­го знання, що то за пресвітерська наука й система”.

З повищого довідуємося також про поділ у Громаді на при­хильників такого церемоніяльного компромісу й тих, які вияви­лися послідовниками в своєму переході на виразний протестан­тизм, що в дальшій послідовності мусіло обов’язково закінчитися відходом перших. Ось така праісторія “Першої Руської Пресвітер­ської Церкви в Ньюарку, Н. Дж.”, яка перебула цілу духовну “по­дорож із пригодами” на етапах свого еволюційного процесу пере­творення з Гр.-Кат. Церкви св. Івана Хр. на Пресвітерську Церкву.

При тому всьому належить пам’ятати, що ця Українська Пре­світерська Церква в Ньюарку взагалі 'багато заважила в історії розвитку УЄРРуху в Північній Америці, а зокрема на терені США. Той процес перетворення з погляду догматичного такий багато­мовний і типовий, що промовчати це була б неоправдана прога­лина в історії УЄРРуху.

У процесі тієї духовної і світоглядової зміни деяких наших поселенців поважно заважила євангельська преса, включно з тиж­невиком “Союз”, що був заснований 1908 року й видавався спо­чатку в Нью-Йорку, Н. Й., а згодом у Пітсбурґу, Па. Його редагу­вав добр. Косовий, опісля паст. В. Кузів, а відтак паст. 3. Бичин­ський (“Союз”, 18 липня 1912 p., стор. б). Ті світоглядові зміни відбувалися й кристалізувалися серед деяких наших поселенців в умовах віроісповідно-громадського напруження, коли дух нетолеранції, взаємного обвинувачення й відходу від загально людської та національно-громадської чести, панував тоді всевладно серед наших людей на еміграції за океаном, а головно на тлі релігійного життя та народжування УЄРРуху в Канаді та в США. Подібно до канадських відносин таке робилося й на терені США. Як “Ранок”, так і американський “Союз” були переповнені примітивно редаго­ваними протикатолицькими статтями й дописами, як відповідь на гр.-кат. пасквілі, писані на адресу УЄРуху взагалі, а зокрема на Пресвітерський Рух і його діячів. Щойно перед самою Першою Світовою Війною й уже в часі її розгару тематика наших емігра­ційних часописів, а в тому й євангельських, змінилася. До того ж наші провідні політичні чинники почали закликати, щоб припинити віровизнаневу та політично-партійну ворожнечу між українцями та йти до загально-національної єдности, поглядаючи на можливі сприятливі події в наслідку Першої Світової Війни.

Характеристичне явище для Ньюаркської Громади те, що во­на стала твердою стопою на новий шлях, маючи ясну мету й діло­вий провід. Щодо досить багатьох інших наших поселенчих Гро­мад, що мали такі самі сумні переживання з католицизмом, як і українці в Ньюарку, то вони, не мавши належного проводу, зроби­ли тільки початкові кроки, а далі в них не стало відваги й снаги в послідовності зробити остаточне вирішення. Такі люди верталися згодом до того самого католицизму, з якого були невдоволені, а інші блукали, не знаходячи ніде духовного пристановища. А були й такі, що стали такими ж заїлими комуністами, як перед тим були католиками. Злука Ньюаркської Незалежної Громади з пресвітеріянством ослабила її в самих початках чисельно, бо прив’яза­ні до традиційної церковщини, деякі її члени та більш хиткий еле­мент повідпадали, але зате в громаді залишилися поступовіші у віроісповідному розумінні люди, здоровіше зерно числом щось із 88 членів, які стали основним ядром нової Громади.

Два головні чинники стали основою релігійної й громадської сили та росту Ньюаркської Громади: пов’язання її з Пресвітерським Рухом, що надало їй більш євангельський спосіб життя та більш демократичні основи церковно-громадської діяльности, а, подруге, створилася правдиво українська національно-громадська база, яка в тому часі була заборолом проти чужих впливів. Тому Укр. Пресв. Церква в Ньюарку стала на той час за взірець своє­рідного поєднання протестантських і заразом національно-гро­мадських понять та згодом центром Проводу УЄО в ПА, як орга­нізаційно-координаційного авангарду всього УЄРРуху в Північній Америці. Події з Першої Світової Війни — плянова акція допомоги Україні в її визвольній боротьбі, короткий, але незабутній час Дер­жавносте України, а після програної визвольної боротьби дипло­матичні акції американсько-канадійської України, щоб послабити окупаційні наслідки та намагання організувати економічну допомо­гу нашому народові на Рідних Землях через повоєнну матеріяльну кризу — все те активізував УЄРРух заокеанської України. Найперш це робилося на терені Ньюаркської Громади, де зосереджу­валося у великій мірі церковно-організаційне життя Руху. І на­решті ще один чинник, який став без сумніву важливим фактором активізації українського євангельсько-реформованого життя й ді­яльности на терені Укр. Пресв. Церкви в Ньюарку — це акція євангелізації Західньої України. Туди вислано деяких наших за­океанських євангельських діячів і популярного в рядах Руху — паст. В. Кузіва, який очолював довший час УЄО і був кілька разів пастором Укр. Пресв. Церкви в Ньюарку. Усі вищезгадані чинники мали великий вплив на оживлення діяльности Руху взагалі, а зокрема й самої Ньюаркської Громади. Тут ще подаємо найваж­ливіші інформації з історії Першої Української Пресвітерської Цер­кви в Ньюарку. Цю Церкву організовано 20 червня 1909 року. Від того часу вона почала йти своїм незалежним від традиційної церковщини шляхом. У коротких нарисах історії тієї церковної

Громади (Golden Jubilee of the First Ukrainian Presbyterian Church in Irvington, N.J., 1959), а також — “Перша Українська Пресвітерська Церква, Нюарк-Ірвінгтон, Н. Дж.” і “К. Ранок” за травень-липень I960 р. (пишеться, що “ця пам’ятна подія початку цієї Церкви сталася наслідком праці пасторів І. Бодруга, Володимира Пиндиковського, Михайла Бачинського й світських осіб Михайла Барона та тих, що дбали за те, щоб нашу Церкву було прийнято до Нью- аркської Пресвітерії”. Немає сумніву, що найбільший вплив мав І. Бодруг, який обслуговував згадану Громаду короткий час, і він причинився до її звороту в напрямі протестантизму. То був час, коли І. Бодруг був особливо популярний серед наших, наближених до протестантизму, поселенців. На початку церковна Громада ма­ла 88 членів, які вибрали з-поміж себе церковну старшину в та­кому складі: Дмитро Гриців, Степан Семенюк, Григорій Романків, Володимир Варницький, Данило Сас і Андрій Іванишин. Пастор В. Пиндиковський крім своїх душпастирських обов’язків був вибра­ний першим секретарем Сесії. До першої Церковної Ради, офор­мленої 24 липня того таки 1909 року, були вибрані: М. Барон, Ми­хайло Мельник, Дмитро Попіль, Кость Яцентій, Д. Гриців, Михай­ло Співак, Гнат Слободяник, Дмитро Хом’як, Гнат Новак і Іван Гарцула. Незабаром виявилося, що їхнє тимчасове приміщення у недільношкільному будинку німецької Пресвітерської Церкви було замале. Тому із співучастю Ньюаркської Пресвітерії побудовано церкву при Бікон вулиці в Ньюарку, і яку посвячено 9 квітня 1911 року. 1912 року організовано при Церкві Недільну Школу, а 1917 року вона мала вже близько 100 дітей. Також організовано моли­товні зібрання та лекції на релігійно-освітні теми. Року 1911-го організовано церковний хор, першим диригентом якого став Г. Ро­манків. Коли 1912 року відійшов проп. В. Пиндиковський, на його місце прийшов проп. В. Кузів. Він обслуговував церковну Громаду в pp. 1912-1918. По цьому В. Кузів перейшов на місійну працю до Канади, а на його місце покликано проп. Івана Коцана з Канади, який старався впроваджувати в життя пляни дальшої розбудови церковного життя при Ньюаркській Церкві.

У другій половині 1925 року І. Коцан відмовився бути пропо­відником і В. Кузів повернувся на своє давнє місце в Ньюарку. Коли ж у другій половині двадцятих років виринула потреба євангелізаційної праці в Західній Україні, то туди крім інших діячів УЄРРуху в Північній Америці, було запрошено на голову тієї місії паст. В. Кузіва. Ньюаркську Церкву почав тоді обслуговувати проп. Олександер Куман. Він звернув особливу увагу на організа­цію євангельської молоді. За тих часів ця Громада виявила особли­ву активність у збиранні грошей на євангельську працю в Західній Україні. 1939 року проп. О. Куман відійшов з Ньюарку, а на його місце прийшов проп. Лука Стандрет, який обслуговував Громаду в pp. 1939-1948. Це був час різних труднощів через воєнні й без­посередньо післявоєнні обставини. До того члени Громади почали щораз більше переселюватися на передмістя Ньюарку — все те разом приневолило Громаду продати церковний будинок. Бого­служения відбувалися у тимчасовому приміщенні. Коли 1948 року проп. Л. Стандрет перестав обслуговувати церковну Громаду, йо­го заступав тимчасово паст. В. Купчинський з Нью-Йорку.

Закінчивши свою працю, як представник Світової Ради Цер­ков і ІМКА серед наших людей у переселенчих таборах Німеччини по війні, паст. В. Кузів повернувся й утретє став на своє старе місце духовного провідника Ньюаркської Громади на початку 1949 року. Тим часом вибудовано нову церкву на Гаррісон Плейс в Ірвінгтоні та відкрито її для церковного вжитку 21 травня 1950 року. Тоді пожвавилася діяльність Громади й місцевого Відділу УЄО. Проте, незабаром погіршення стану здоров’я проп. В. Кузіва примусило його залишити роботу в Церкві, а на його місце при­йшов молодий пастор — Володимир Кучер у грудні 1055 p., який одначе був там короткий час і в травні 1957 р. залишив без будь- якого попередження дану Громаду й повернувся до Канади. Церк­ва вже перед тим перейшла на двомовну форму Богослужень, щоб затримати молоде покоління, в наслідок чого виникла актуальна потреба на такого проповідника, що володів би добре не тільки українською, а й англійською мовою. Виявилося, що цю проблему не так легко можна було розв’язати. Тим то обов’язки пастора церковної Громади виконував англомовний паст. Дейвід Гюз, а по ньому паст. Д-р Б. Армстронг. Однак між членами тієї церков­ної Громади є ще такі люди, які, як патріоти саме УЄРРуху, ро­зуміли вагу зберігання рідної мови в церковному житті на емігра­ції, а тим самим і збереження молодого й наймолодшого покоління для УЄРРуху в Північній Америці. На підставі нашої особистої розмови з одним із сучасних діячів Руху взагалі, а зокрема церков­ної Громади в Ірвінгтоні — інж. Вадимом Яровенком, маємо деякі підстави сподіватися, що в ній є ще досить національно відпорного елементу, який не дозволить на цілковите відкинення рідної мови з Богослужень. Також іде праця над українською дітворою тієї Церкви, щоб вона не пропала для українського евангелизму.

*

Передніше ми зазначили, що паст. В. Кучер залишив у травні

1957    р. без всякого попередження Укр. Пресв. Церкву в Ірвінгтоні. Тут треба до цього додати, що кілька років згодом він у своєму листі до тодішнього президента УЄО — добр. П. Ковальчука, а потім і до екзекутивного секретаря — паст. В. Боровського, по­яснив це тим, що він упав жертвою чужих порахунків. 19-го листо­пада він писав до паст. В. Боровського: “Мене, тоді молодого й недосвідченого пастора, використано для особистих цілей”.

Про паст. В. Кучера тут ще треба додати: Народився він 15-го лютого 1925 р. в с. Мшанець на Тернопільщині. Учився в тернопільській гімназії. Богословські студії закінчив в Пресвітер­ській Богословській Семінарії в Торонті в 1954 р. Працював в ан­гломовних і українських пресвітерських Церквах у Канаді. У США працював в Укр. Пресв. Церкві в Ірвінґтоні, Н. Дж., а в Канаді в таких самих українських церквах у Гамільтоні та Ошаві. Десь на початках 1975 р. він перенісся на працю в англомовній Церкві в Бері, Онт., і там 8-го січня трагічно загинув. Бувши в Гамільтоні та Ошаві, допомагав у праці місцевих відділів Комітету Українців Канади, а останніми часами також у проводі провінційної Філії КУК на Онтаріо в Торонті. Співпрацював в українській ев.-реф. пресі, а також видав три книжечки. Більше про нього пишеться в “Єв. Ранку”, ч. 1103 та 1106 за 1975 р.

*

Поданий в “К. Ранку” короткий огляд початків історії Нью­аркської Церкви відзначає ту церковно-громадську діяльність, якою могла в тому часі похвалитися ця Церква, та перечислює важливіші установи й гуртки, що їх організовано в її рамцях. Той огляд замикається 1927 роком, а дальшу картину розвитку зга­даних установ і гуртків маємо в цитованому вище виданні Золо­того Ювілею (1959 p.).

До них належала перш за все дитяча школа українознавства, вчителем якої був д. Семен Ґура. При цьому належиться згадати Недільну Школу релігійного виховання, що її вела дияконка Марія Сопінка. В літніх місяцях під час вакацій шкільної молоді була ді­яльна Біблійна школа, де поглиблювано знання Святого Письма й основ християнства. У тій школі було пересічно кількасот дітей, включно з дітьми батьків-неєвангеликів, які набували там при Церкві також і практичного знання (столярства, кошикарства, шиття тощо). Вакаційна школа уряджувала прогульки поза місто, забави й пікніки, що було дуже корисним для міських дітей, го­ловно з робітничих родин, батьки яких не мали змоги висилати їх на літній відпочинок. Тут треба згадати й про Промислову школу, яка була чинною цілий рік (кожної суботи пополудню), та нареш­ті школу хатнього господарства для дівчат, де вчили куховарства, практичної хатньої роботи та гігієнічного утримання хати й ро­дини.

На терені Ньюаркської Церкви діяло також Товариство Хри­стиянської Ревности, до якого належала молодь. Вона збиралася раз у тиждень для релігійного збудовання й розваги. Старші члени діяли також організовано. При Церкві постало Пресвітерське Братство Чоловіків щойно 1951 року. Першим головою його став Яків Кузів, син пастора В. Кузіва. 1958 р. Братство стало членом

Краєвої Ради Об’єднання Пресвітерських Чоловіків в США. Це Братство допомагає поширювати духовну діяльність Церкви та дбає про різні направи й утримання церковного майна, а також допомагає в уряджуванні різних імпрез. При Громаді організовано також “Товариство Запорізька Січ”, що було запляноване, як від­діл “Українського Народного Союзу”.

Жінки організувалися 10 квітня 1916 p., прибравши назву “Сестрицтво св. Тавити” й таким чином пішли за Біблійною тра­дицією (Діяння Апостолів 9:36) виконувати добрі діла й вчинки милосердя. Першою головою цього Сестрицтва була Параскевія Варницька. Те Сестрицтво прибрало згодом назву “Сестрицтва Матерів і Дочок”, а відтак — “Жіноче Допомогове Сестрицтво”, очолюване головою Оленою Чорномаз. Завдання тієї жіночої ор­ганізації було й є працювати над піднесенням релігійно-національ­ного життя серед українського жіноцтва. Крім молитовних зібрань та спільного студіювання Святого Письма євангельське жіноцтво дбає про прикрасу церкви, відвідують хворих, дають допомогу вбогим і взагалі працюють в допомоговій ділянці церковного жит­тя.

У двадцятих і тридцятих роках нашого століття членкині Сестрицтва збирали гроші на євангельську місію та на різні допомогові справи. Для того вони влаштовували театральні виста­ви, товариські забави, спільні обіди, базари та виставки україн­ських вишивок. Головою тоді, коли в “К. Ранку” була поміщена згадана вище стаття, тобто 1927 року, була Єва Тарнавська. В одному із звідомлень про згадане Сестрицтво (“3 Євангель­ського Руху в Ньюарку, Н.Дж.”, “К. Ранок”, 14 грудня 1926 p., стор. 4) написано ось що: —

“Жіноче Товариство св. Тавити, що знаменито виконало своє допомогове завдання минулої зими, далі допомагає братам в Галичині. У суботу, 13 листопада, це Товариство влаштувало базар у церковній залі. Свої й чужі люди приходили купувати українські вишивки й інші речі, що їх виготовили членкині Товариства. Гроші з базару, а також з інших підприємств, дають до УЄО на місійну роботу в Краю. Це добрий і похвальний приклад, і вірю, що жінки з інших околиць підуть слідом за тим прикладом наших енергійних жінок у Ньюарку”.

Культурно-мистецьким завершенням усіх тих установ Нью- аркської Церкви був аматорський гурток і хор. Аматорський гур­ток розпоряджав театральною ґардеробою, вартість якої мала доходити до 2.000 долярів у 1927-му році. Головою гуртка був Лев Герман. Крім того мішаний хор мав 25 членів і був під упра­вою Семена Ґури. Він співав у церкві та виступав на концертах, а також і по американських церквах Ньюарку й довколишніх міс­цевостей. Такі виступи хору були звичайно сполучені з відповід­ними промовами й доповідями про Україну та про УЄРРух, що інформувало американців про українську справу та причинювалося до популяризації українського імени серед американського суспільства.

Окремим чималим досягненням цієї Церкви був Український Відділ при Богословській Семінарії в Блумфільді, Н. Дж., де крім богословських предметів українські студенти мали змогу вивчати як обов’язкові предмети: українську мову й літературу та історію й географію України. Для того в Блумфільдській Семінарії були українські вчителі В. Кузів і Д-р Л. Цегельський. До цієї справи ми ще повернемося.

Як бачимо з повищого ця Церква в Ньюарку займала особли­во важливу позицію в житті УЄРРуху не тільки на терені США, а й взагалі в Північній Америці. Це був час перед Другою Світовою Війною.

Щоб дати читачеві загальну картину діяльности Ньюаркської Церкви в двадцятих роках нашого століття, зацитуємо деякі важ­ливіші місця з річного звіту п. з. “З діяльности УЄГромади в Ньюарку Н.Дж.” (“К. Ранок” з 1 березня 1927 p., стор. 5): “15 січня 1927 р. відбулися збори УЄГромади під числом 49 Бікон Вул. в Ньюарку. По короткій молитві пастиря В. Кузіва відкрив збори голова П. Ковальчук і попросив зібраних вибрати голову для перепровадження цих зборів. Вибрали Івана Тарнавського, а на писаря покликано І. Петрова. Після того дав справоздання пастор, а по ньому інші урядовці. Справоздання пастора: Приглянувшись загально до історії нашої Церкви від її початку по нинішній день, то рік 1926 був одним з найкращих. При Церкві групуються ось такі організації: два комітети, дві недільні школи, Сестрицтво св. Тавити, Християнська Ревність, Клюб Пластунів, Аматорський Гурток, Хор, Промислова Школа, Українська Школа, Запорізька Січ, Відділ Укр. Народного Союзу 371, куховарські курси... Діяль­ність Церкви: 1926 р. відбулася місія з позамісцевими проповідни­ками, яка тривала 9 днів. Відбулися дві спільні вечері, дві вистави з участю студентів з Блумфільду, дві вистави, що їх організувало Сестрицтво св. Тавити, два розвагові вечори й базар, три віча, дев’ять доповідей. Молитовні збори відбуваються кожної середи, неділями ввечері відбуваються лекції з історії Біблії із світляними образками, які Церква набула за 130 долярів. Один вечір показу світляних образків з місії УЄРРуху в Галичині. Хор під диригентурою Г. Романкова виступав 13 разів у чужих церквах і один раз в УМСА... Після того були звіти окремих урядовців. Усе це Збори прийняли до відома й висловили вотум довір’я. До Управи вибрано всіх попередніх урядовців, крім одного, який не був присутній на Зборах”.

З повищого бачимо, яку діяльність провадила ця Церква в Ньюарку.

*

Передніше згадано, що при Укр. Пресв. Церкві в Ірвінґтоні був Відділ Укр. Народного Союзу ч. 371. Тут варто при цьому подати згадку, яка появилася в “Єв. Ранку”, ч. 1013-14 з 1967 p., стор. 14, в якій пишеться:

“З кінцем липня 1967 р. засновано в Торонті при Церкві Укр. Єв. Християн-П’ятидесятників Відділ Укр. Народного Союзу. Його засновником є паст. В. Давидюк. Недавно такий самий відділ був заснований при такій самій Церкві в Ньюарку, Н. Дж., а пізніше при Укр. Бапт. Церкві у Філядельфії. — Тут буде не зайво зазна­чити, що перший Укр. Єв. Відділ УНС був заснований з членів Укр. Пресвітерської Церкви в Ньюарку, Н. Дж., ще 1912 року, отже 55 років тому, і він ще існує (тепер під іншим числом) і має щось із 90 членів. Він є чи не найбільший відділ УНС, що складається з українських євангеликів. Як нас інформують, також близько ЗО членів Укр. Пресв. Церкви в Ошаві, Онт., вже давно належать до УНС, але вони не об’єднані в своєму окремому відділі. Певна час­тина членів українських реформованих євангеликів у Північній Америці індивідуально належать не тільки до УНС, а також Укр. Робітничого Союзу”.

На жаль, цей факт, що українські реформовані євангелики на 55 років попередили українських протестантів інших вірови­знань своєю національною свідомістю, не наголошує й сам УНС, а шкода! Цим відмовляється належна заслуга і признання тим, які на це справді заслужили.

*

**

Проте більш тверезо вдумливі діячі Ньюаркської Церкви були свідомі тих небезпек, які чигають на неї в умовах еміграційної дійсности. У “К. Ранку” з 19 травня 1933 p., стор. 4, у своєму до­писі п. з. “Українська Церква в Ірвінґтоні” І. Тарнавський пише: “...Мене примушує моя совість заговорити й про нашу УЄЦеркву. Молоді наші Церкви загрожені долею дійсности. Доведеться ще бути живими свідками, коли за кілька років з нашої УЄЦеркви за­лишиться тільки назва Українська, а дух і порядок Богослужения й мова будуть неукраїнські. Запитаймо себе самих: Хто в тому винен? Відповідь: Ми самі! Ми не дбаємо за нашу будуччину, за нашу молодь. Ми не вш.іпили у нашу молодь українського духа. Перейдім до наших Богослужень ранішніх, то молодих людей не­ма, вони не звикли на них ходити, бо батьки мало дбали про те. В Недільній Школі повно англомовних вчительок, а української нема жадної. Коли я звертаю увагу на нашу Євангельську Церкву, то моє бажання — далі бачити наші Церкви такими, як ми їх ба­чили передніше в українському дусі й у Христовому”.

Як бачимо з повищого, навіть у такій, порівняльно добре ор­ганізованій та з національно свідомими членами, Церкві почали проявлятися вже у тридцятих роках виразні ознаки початків по­ступової асиміляції.

1934-го року згадана Церква відсвяткувала врочисто 25-літ- ній Ювілей свого існування, про що було повідомлення у “К. Ран­ку” з 13-го липня 1934 p., стор. 4. Не зайво буде згадати про до­пис у “К. Ранку” з 1-го квітня 1956 p., стор. 5, п. з. “Вісті з Укр. Пресв. Церкви в Ньюарку-Ірвінґтон” про річні Збори тієї Церкви, що відбулися 22 січня 1956 p., коли цю Церкву обслуговував паст. В. Кучер. Наприкінці звіту пишеться: “Ухвалено мати Бого­служения двома мовами, а саме: українською для тих, що розу­міють по-українському, та англійською для тих, що не розуміють української мови. Отже Церква взяла на себе подвійний обов’язок: поширення Євангелії двома мовами”.

Проте Укр. Пресв. Церква в Ірвінгтоні залишилася й надалі діяльною. Вона особливо дбала, щоб зібрати гроші на видання Нарису Історії УЄРРуху. В “Єв. Ранку” за травень 1967 p., стор. 14, І. Пасічник подає до відома: — “У неділю, 7 травня, в примі­щенні Укр. Пресв. Церкви заходами місцевого відділу УЄО, голова якого інж. Вадим Яровенко, фінансовий секретар Семен Чорномаз і протокольний секретар В. Багрій, відбулися важливі збори, зав­дання яких було розпочати кампанію збірки пожертв на Видав­ничий Фонд ім. паст. В. Кузіва. Щоб кожному зацікавленому було відомо, цей Фонд був заснований кілька років тому, а завдання його видати Історію УЄРРуху. Праця над цією Історією вже роз­почалася. Збори відкрив голова відділу, попросивши паст. В. Домашовця провести молитву українською мовою, а англійською мо­вою молився місцевий пастор Д-р Б. Армстронг. У змістовній про­мові інж. В. Яровенко пояснив завдання зборів, підкресливши ва­гу й значення цієї кампанії. Добр. В. Багрій переповів майже те саме по-англійському для тих, що української мови не розуміють”.

Допис закінчився закликом: “Ми, друге покоління українських протестантів під проводом УЄО, зголошуємося видати намічену Історію. Це не легка праця. Якщо Ви, читачі, євангелики, пастори та взагалі протестантські християни бажаєте йти вперед, а не назад, зголосіть свою допомогу УЄО, щоб ця Історія вийшла, і щоб Ви її ще побачили своїми очима”.

Справді на Фонд видання Історії Руху охоче складали свої по­жертви українські реформовані євангелики з усіх усюдів, але з українських реформованих Церков особливо Церква в Ірвінгтоні доклала до цього найбільш старань у цій кампанії.

При цій нагоді не зайво буде згадати ще один важливий вклад на видавничому полі, до якого спричинилася Церква в Ірвінгтоні, а саме про працю паст. В. Кузіва, як голови Ревізійного Комітету для перекладу на сучасну українську літературну мову Біблії, що його зробив проф. І. Огієнко. Членами того Ревізійного Комітету були паст. В. Кузів — голова, паст. Л. Жабко-Потапович -— сек­ретар (від українських баптистів) та митрополит Іларіон — пе­рекладач з Української Греко-Православної Церкви в Канаді (Д-р І. Огієнко). Ініціятива цього перекладу та його видання ви­йшла з УЄО.

Так уже склалося, що Укр. Пресв. Церква в Ньюарку особли­во заважила в історії УЄРРуху в Північній Америці. Найперше за­слуговує тут на увагу постать паст. В. Кузіва. Під час Другої Сві­тової Війни, а властиво по її закінченні, він мав відрядження до Европи подавати потрібну допомогу не тільки українським про­тестантам по скитальчих таборах, а взагалі зосередженій тоді в Німеччині нашій еміграції без різниці на віроісповідання. По Дру­гій Світовій Війні Ньюаркська Церква включилася з особливою по­святою до роботи по організації можливостей спроваджувати скитальціБ до Америки та давати їм першу допомогу.

Побіжно також пригадаємо, що колишні члени тієї Церкви — паст. Л. Бучак і його дружина-дияконка вложили поважний влад праці над розвитком УЄРРуху в Західній Україні. Роля дияконіси була особливо важлива в піонерській діяльності заокеанських дія­чів Руху на західьньо-українському ґрунті. До її обов’язків нале­жала праця у недільній і біблійній школі, відвідини родин і хорих, ведення курсів куховарства, шиття й інших ручних робіт. При цій нагоді скажемо, що першими українськими дияконісами були: Ма­рія Вацек, Марія Кухарська, Марія Корецька (відтак дружина паст. Л. Бучака), Марія Сопінка, Юлія Майстрович — дружина паст. М. Фесенка; Катерина Галенда — дружина паст. Д. Галенди; і місіонерка Олександра Боровська.

Вертаючись ще до Ньюаркської Церкви, треба згадати про Петра Ковальчука — члена церковної старшини тієї Церкви, що був заразом першим світським головою УЄО. Теперішній голова УЄО, довголітній церковний діяч тієї Церкви — В. Багрій, а та­кож голова тамтейшого відділу УЄО — інж. В. Яровенко теж дуже активні і віддані справі УЄРРуху, зокрема на Ньюаркському ґрун­ті. Дружина В. Багрія Марія Багрій була активна довгими роками при Жіночому Сестрицтві Церкви. Отже обоє Багрії посвятили себе вже від часів своєї молодости церковній праці. До того числа церковних діячів даної Церкви належать ще Г. Зелдер, Л. Герман,

С.  Чорномаз, Я. Мельничук, І. Пасічник й багато інших. Усі вони несли тягар церковно-громадської праці.

*

Згадавши вже про добр. В. Багрія (уродженого 15 березня 1906 р. у Львові) та про інж. В. Яровенка, треба тут ще додати, що обидва вони заслужені, громадсько вироблені, належно здисципліновані, ідейні й жертвенні релігійні та національні діячі. Обидва вони мають університетську освіту, і належать до визнач­них фахівців у своїх професіях. Інж. В. Яровенко належить до передових науковців у США. У тридцятих роках він студіював Реформоване Богословіє у Варшавському Університеті. В. Багрій до відходу на емеритуру був на визначній державній посаді в Ньюарку, Н. Дж. В особах своїх дружин вони мають правдивих і відданих своїх співробітниць. Варто ще тут додати, що відомий у Нью-Йорку український індустріяліст — бл. п. Володимир Джус є дядьком В. Багрія.

Тут ще варто не забути церковного і американського військо­во-ветеранського діяча, поштового урядовця — Івана Драгана, уродженого 24 жовтня 1907 р. в Олд Фордж, Па., який був скарб­ником Пропам’ятного Фонду ім. паст. В. Кузіва, що зібрав потріб­ні фонди на видання цієї історії. Докладніше про В. Багрія і І. Дра­гана пишеться в “Єв. Ранку”, ч. 1127 з 1977 p., стор. 11.

*

Оповідаючи історію Церкви в Ньюарку, не можна не згадати діяльности її хору, зокрема під високо фаховим керівництвом по­кійного вже диригента Юрія Кириченка-Старшого. Сл. п. Ю. Кири­ченко, визначний член Української Державної Капелі проф. Олек­сандра Кошиця, прибув до Ньюарку 1926 року та взявся керувати церковним хором тієї Церкви. Він зумів піднести хор до того мис­тецького рівня, що хорові виступи відбувалися з великим успіхом у таких загальнознаних місцях, як Карнегі Голл, Тавн Голл і Радіо Ситі Голл у Нью-Йорку, Н. Й. Хор давав концерти українських ре­лігійних і світських пісень в американських церквах. Він виступав також на Світовій Конференції Пресвітерських Жінок в Ошен Гров, Н. Дж., 1951 року. Того самого року Ю. Кириченко трагічно помер (2 липня 1951 р. втопився під час купання на “Кони Айланд” у Нью-Йорку). Це завдало великий удар музично-вокальній куль­турі в рамцях діяльности Руху. Лев Безручко написав широкий некролог п. н. “Пам’яті Професора Ю. Кириченка” на сторінках “К. Ранку” з 1 і 15 серпня 1951 p., стор. 10-11. Покійний залишив свого сина, Юрія Кириченка Молодшого, який далі провадив якийсь час роботу свого батька на становищі диригента церковного хору Церкви в Ірвінґтоні.

*

На закінчення опису історії Укр. Пресв. Церкви в Ньюарку- Ірвінгтоні тут ще додаємо деякі життєписні дані про головніших діячів цієї церкви:

Починаємо з паст. Василя Кузіва, який народився 3-го лютого

1887    р. в гр.-кат. родині в с. Денисові на Тернопільщині. Мати йо­го звалася Анна, а батько Іван, який був заможнішим господарем і членом Укр. Радикальної Партії. Спочатку Василь вчився в рідному селі, а потім у гімназії в Бережанах. 1904 р. з батьками ви­їхав до США. 1907 р. записався на богословську науку в Пітсбур­ґу, Па. Наступного року перенісся вчитися в Богословській Семіна­рії в Блумфільді, Н. Дж. Свою науку скінчив 1910 р. і був рукопо­ложений на пастора. Тепер почав працювати над організацією Укр. Пресв. Церкви в Ньюарку. Це було від квітня 1910 р. до квітня 1912 р.

19 квітня 1910 р. одружився з Софією Куш. На початку 1912 року Укр. Пресв. Церква в Ньюарку, Н. Дж., покликала його на свого пастора, де він працював до листопада 1917 р. 1913 р. за його стараннями було включено українознавчі науки в програму навчання Блумфільдської Колегії і Семінарії. Першим учителем українознавства тут став паст. В. Кузів. У роках 1919-1920 він працював на духовній і шкільній ниві в Канаді в околиці Райн, Канорщина в Саскачевані. Від 1920-1927 р. знову викладав у Блум­фільді, а від 1921-1924 р. був в особливо близькому зв’язку з проф. М. Грушевським, якого він від 20-го липня до 4-го серпня 1927 р. відвідав у Києві. Тоді то визначний діяч Української Авто­кефальної Православної Церкви — Володимир Чехівський, у роз­мові з паст. В. Кузівом сказав оці історичного значення слова: “Ви йдіть революційною дорогою, а ми підемо еволюційною. Ми силою ухвал наших Соборів зреформуємо нашу Церкву і зійдемось з Вами і встановимо Церкву на Україні на двох засадах: на науці Нового Заповіту і владі українського народу”. (Л. Биковсі.кий: “В. Кузів”, стор. 41, Торонто, 1966 p.).

У 1922 р. паст. В. Кузів був одним з провідних основників УЄО в ПА. 31 січня 1925 р. поїхав в Галичину, щоб розглянутись, чи не можна б було там розпочати українську євангельсько-реформовану працю. В м. Городенці 22-го лютого 1925 р. відбув у домі адвоката Д-ра Романа Морозовича перше укр. єв. Богослужения, 25-го того ж місяця відбулося таке Богослужения в Коломиї, а 25-го березня у Львові.

Від восени 1925 р. до 1935 р. він знову працював в Укр. Пресв. Церкві в Ньюарку, де він ще одночасно два роки вчителював у Блумфільді. При всьому цьому цікавився і чим міг помагав у роз­витку УЄРРуху в Західній Україні. Для того він відбув 5 подоро­жей до Західньої України. 15 вересня 1935 р. був рукоположений в Коломиї на єпископа УЄРЦеркви. У роках 1935-1936 очолив Ре­візійну Комісію для справ перекладу Біблії на сучасну українську мову. Літом 1939 р. він відвіз свою дружину до Америки. 31 серпня того самого року виїхав назад до краю та вже через початок Дру­гої Світової Війни не доїхав до нього. В часі війни він в Америці заробляв на життя звичайною працею.

11        листопада 1946 р. виїхав до Німеччини, щоб з рамени Сві­тової Ради Церков давати допомогу українським і іншим скитальцям. 18 жовтня 1948 р. повернувся до Америки. Від грудня 1948 р.

знову став пастором Укр. Пресв. Церкви в Ірвінгтоні, де працював майже до 8-го грудня 1955 р. та очолював далі Ревізійну Комісію нового перекладу Біблії. Цей переклад побачив світ 1962 р. Дуже тяжко охопити в короткому життєписі діяльність паст. В. Кузіва, а вона була особливо багатогранна. Про неї говориться доклад­ніше в різних місцях цієї Історії і в книжці Л. Биковського: “В. Кузів”, як і в річниках укр. єв.-реф. преси.

Помер паст. В. Кузів 24 липня 1958 p., залишивши двох синів Якова і Данила. Тут треба додати, іцо його дружина несла левину частину праці покійного. Вона багато працювала на утримання ро­дини.

Пастора В. Кузіва так схарактеризував один з визначніших діячів української визвольної боротьби — Ісаак Базяк, що знав його понад 35 років: “Найвищий ідеал його був проповідувати ПРАВДУ Христову людям. У цій своїй праці він вибрав національний шлях... Його не приваблювали ні життєві американські вигоди, ні титули, нагороди, вдячність, ні слава...” (“К. Ранок”, чч. 903-904 з 1958 p., стор. 6).

Тут подаємо дещо з розмови пастора В. Кузіва з добр. Софроном Федівом, сином паст. В. Федіва з Коломиї, коли паст. В. Кузів відвідував табори наших скитальців в англійській зоні в Німеччи­ні 1948 р. Ця розмова велася під час подорожі автом. Паст. В. Ку­зів був під враженням прикрих критичних зауважень англосаксон­ських провідників таборів для скитальців про українців, які на їхню думку не навчилися релігійної й політичної толеранції, і негідно паплюжили себе й ворогували між собою. Про це С. Федів пише:

“8-го травня 1948 р. їдемо з Лемго до Гановеру. Завважую, що суперінтендент троха чимось пригноблений. Говорить про ко­нечну потребу духовного відродження нашого народу. Треба в тому напрямі почати настирливу працю. Ця потреба в релігійному, суспільному і політичному житті виростає до проблеми число пер­ше. У цій праці мусять узяти участь усі... Це ми бачимо на кожно­му кроці. Нарід під натиском ворогів релігії, відвертається від Бога. Йому одну форму замінюють іншою, а слабкого духа вири­вають. Чи народові прийдеться потонути в пітьмі матеріялізму й звиродніння? Треба починати працю від основ. Треба поставити перед народом велику ідею Христа. Треба поставити її чистою, як вона є. Треба розбудити в серці народу віру в кращу, ліпшу люди­ну і в кращий, ліпший світ. Треба дати народові Добру Новину — Євангелію. Треба зачерпнути з Праджерела... Сила ідеї Христа не в традиційному і формальному, а в її справжній живучості й жит­тєздатності. Треба поставити кожного українця на християнський шлях любови до Бога і до його ближнього... Треба перевести здо­рові і конечні реформи в церковній ділянці... Ієрархія мусить ста­ти взірцем усього, що є в Церкві найліпше, і стояти на сторожі духа в першу чергу в себе, а відтак і в народі. Коли так не буде, то не стане Церкви, а згодом і народ перестане існувати, як ду­ховна спільнота.

Інтенсивна й вперта праця і то всіх кіл нашого суспільства, не тільки духовенства, винесе нас понад ієрархічно-догматичні су­перечки. Першими успіхами в праці буде те, що кожна Церква від­найде себе і своїх вірних, а кожний вірний віднайде свою Церкву. А всі вони будуть належати до Церкви Христової” (“К. Ранок”, ч. 658 з 1948 p., стор. 1-2).

І. Пасічник про іпаст. В. Кузіва пише: “Чи це була проповідь у церкві, чи стаття до газети, чи в приватній розмові — скрізь фігу­рував у паст. Кузіва Т. Шевченко, апостол України... Він його оцінював раз, як “п’ятого евангелиста”, другий —, як — “три­надцятого апостола” і не було в нього ані однієї проповіді, де не було б Шевченкових думок. Так само І. Франко, як і Шевченко, були “членами” нашої Церкви і їхні думки лунали з проповідниці устами нашого пастора” (“Єв. Ранок”, ч. 967 з 1963 p., стор. 8- 10). “І так, як Т. Шевченко огненним словом воскресив тіло з гро­бу (підняв Україну до свідомого життя), то так само й В. Кузів горів бажанням, щоб Євангелія Христова просякнула те тіло своїм духом, духом любови, пошани, зрозуміння і відповідальносте пе­ред Богом”. (“Єв. Ранок”, ч. 975-976 з 1964 p., стор. 14).

1. Пасічник про похорон паст. В. Кузіва пише: “Співав у церк­ві мішаний хор під орудою Ю. Кириченка (молодшого). Коли той хор, улюбленець В. Кузіва, заспівав йому востаннє “Вічную па­м’ять”, уся Церква залилась сльозами і голосним схлипуванням. — Я бачив, що плакали “дуби”, мужчини, які мабуть від немовлят ще не плакали!.. А я думав собі: “Гей, гей! Ховаємо немов Богдана Хмельницького, тільки не того, що тягнув до Сходу, а того, що тягнув до Заходу! І без шаблі і без булави, тільки з Біблією у своїх руках...” (Л. Биковський: ВАСИЛЬ КУЗІВ, стор. 86).

Над могилою паст. В. Кузіва паст. В. Боровський сказав: “Те, що Бог розпочав через покійного пастора В. Кузіва та інших братівчііонерів, не така справа, яку могла б довершити якась одна одиниця за свого життя, а навіть і одне покоління. Це справа всіх вірних дітей Божих в українському народі, не тільки теперішнього, але й прийдешніх поколінь!... Хоч здобутки його життя видаються нам сьогодні й незначними, але вони багато більші, як ми собі їх уявляємо! Вони прочистили тернистий шлях євангельському ре­формованому християнству в український народ і увійшли в його історію”. (Л. Биковський: В. КУЗІВ, стор. 87).

Тут ще подаємо думки, які нуртували в пастора В. Кузіва, коли він літом 1927 р. повертався з відвідин України і професора М. Грушевського в Києві. Тут він міркував над претенсіями наших традиційних Церков, де кожна з них твердить, що вона — “єдино правдива”, поминаючи вже те, що вони уважають себе “вірою батьків”. Ми не думаємо узагальнювати цих міркувань пастора В. Кузіва на всі періоди української історії і на всіх діячів цих Цер­ков, але факт залишається той, що ці Церкви не завжди були ціл­ком вірні Україні та своєму народові. Про це паст. В. Кузів у своїх споминах: “Моя подорож до Києва” пише:

“Великі люди, батьки нашого народу: Сковорода, Котлярев­ський, Антонович, Шевченко, Куліш, Драгоманов, Франко, Грушевський і багато інших, не тільки бачили, але голосно говорили, що в тих “правдивих” Церквах було багато неправди, що вони завели народ до неволі. Вони допомагали “Матір катувати”. Чи не так воно, вірні святої, рідної Православної Церкви? А ось: Украї­на апелювала до Москви в інтересах православної віри, заявила бажання мати царя своїм зверхником, дійти до об’єднання всіх православних у боротьбі з “єретиками”, неприятелями православ­ної віри”. (“Хмельничина” проф. М. Грушевського). І так сталося. Цар став зверхником православної віри, “єретиків” козаччина зда­вила, але “реформації не оминула. Вона прийшла. І хто ж її пере­водить? Сталін!...

У Західній Европі велася Тридцятлітня Війна від 1618 до 1648 р. між протестантами і католиками за те, чи згинути рефор­мації чи жити. Війна була довга, кривава і в наслідках непевна. Шведський король Ґустав Адольф звернувся до козаків по допомо­гу проти спільного ворога — католицького світу та єзуїтів. Яку ж поміч він отримав? Великий церковник, свій “реформатор”, митро­полит П. Могила, якому лист у цій справі було доручено, відповів Борецькому, братові покійного митрополита Й. Борецького, який цікавився долею цього листа, щб “за цей лист він вартий колеса”, цебто тяжкої кари смерти, як “зрадник” (М. Грушевський: “3 істо­рії релігійної думки на Україні”, друге видання, стор. 93-94, Дет­ройт, 1962 p.). Протестанти перемогли католиків без допомоги ко­заків. Пізніше Б. Хмельницький взяв за союзника зрадливих татар, яким платив не землею, не золотом, а ясиром. У вирішному бою у війні з Польщею під Берестечком 1651 р. побила козаків не сама Польща, а й католицька коаліція в союзі із зрадою татар; — пе­ремогли, здавалось, досі непереможного Богдана. Цю трагічну хвилю відчула сира земля, напоєна людською кров’ю, висловлюючи біль і розпуку безнадійности, висловлену нашим Єремією занепащеного народу:

“Я ще буду зеленіти,

А ви вже ніколи не вернетеся на волю.

Будете орати, та орючи проклинати долю”.

По Переяславській Раді 1654 p., коли Україна з “варшавського сміття” влізла в “грязь Москви”, звернувся Хмельницький до тих самих шведів по допомогу, але вони не допомогли, — було бо вже запізно. Так у світі буває, що “якою мірою міряєте, такою вам від­міряють”. З того часу “сини нерозумних батьків” тиняються по світі, “товчуться як Марко по пеклі”, стукають у чужі двері і ті­шаться, як їм їх навіть не відчиняють.

Щоб доповнити чашу горя “ляхи прийшли на нас війною! Свя­ті Божі міста ксьондзи скажені... прокляті... осквернили”. Не хо­дили ксьондзи по селах, а возили їх на людях із села в село (Т. Шевченко). Таке то виробляли католики, співаючи: “Тебе, Боже, хвалимо”, а православні — “Боже, царя храни!” Так поводилися свої “святі і правдиві” Церкви, що мали нести людям Царство Бо­же, аж поки не післав Бог пророка зі Своїм Словом: “Скажи їм ось що: “Брешуть боги, ті ідоли в чужих чертогах... Воскресни Мамо! І вернися в світлицю-хату; відпочинь. Бо ти аж надто вже втомилася, гріхи синовні несучи” (Т. Шевченко).

Так дивилися наші, вже нами згадані, 'батьки народу на ці “благословення”, що нам “ті ідоли в чужих чертогах” нанесли та шукали води, щоб нею змити “синовні гріхи”.

Ісус покликнув: “Коли хто прагне, — нехай прийде до Мене, і п’є!” “Хто вірує в Мене, як каже Писання, ріки води живої з нутра його потечуть” (Ів. 7:37). З цього джерела наші провідні батьки пили і нам стежку туди протоптали. Вони великі не тому, що пішли з народом, а тому, що пішли проти нього, проти хвилі. В Біблії читаємо: “Не ходитимеш слідом за юрбою, щоб чинити зло... Намагаючись за більшістю відхилити правду” (2 Мойс. 23:2). Треба відділити неправду від правди, полову від зерна. Ми шану­ємо цих батьків народу за те, що вони не боялися стати явно за засаду: “Неправда не просвіта!” — тому, що вони вірили в пе­ремогу правди, що не лякались переслідувань від чужих і своїх. Шануємо їх за те, що відкрили уста перед фальшивими пророка­ми. Високо їх возніс нарід за цю їхню дорогу, яка визволяє і по якій ми сміло несім вперед прапор перемоги!” (“К. Ранок”, ч. 729 з 1951 p., стор. 5-6).

*

Пастор Іван Коцан родом із с. Надіїв, повіт Долина, учите­лював у школах серед поселенців і був секретарем організації українських учителів у Західній Канаді. Часто містив свої статті в “К. Ранку” на релігійні і освітні теми та популярні лекції фармерам. Богословські студії закінчив у Манітобській Колегії у Вінні­пегу. Був якийсь час пастором в Укр. Пресв. Церкві в Ньюарку та вчителював у Блумфільдській Колегії. І. Пасічник про нього пише: “Про нього можу тільки написати все добре і більше нічого. Він був милий, глибоко релігійний і український патріот”. (І. Пасіч­ник: “Укр. Відділ при Теологічній Семінарії в Блумфільді”, стор. 27). І. Коцан пізніше опинився в православних.

*

Д-р Олександер Куман (Кумановський) народився 15 квітня 1901 р. в Товстому, пов. Тернопіль. Під час української визволь­ної боротьби був хорунжим в Українській Армії. В 1925 р. прибув з Української Подєбрадської Академії в Чехо-Словаччині до США і вступив до Семінарії в Блумфільді, а закінчив свою науку у Принстонському Університеті. Якийсь час пасторував в американ­ських церковних громадах у штатах Мишиґан і Монтана, а потім в Укр. Пресв. Церкві в Ньюарку, Н. Дж. Скінчивши студію сус­пільних наук у Колумбійському Університеті в Нью-Йорку, він учителював у різних колегіях, а під кінець свого життя у Вест Ліберти Державній- Колегії у штаті Вірджінія. Помер 30 жовтня 1964 р. і похований у Кенсіко, Н. Й. Його дружина називається Михася з дому Журавецька, а сини Ігор і Мирослав”. (“Єв. Ранок”, ч. 979 з 1964 p., стор. 17).

*

Проф. Юрій Кириченко народився 5 травня 1888 р. в с. Луки, Вінницького повіту, на Поділлі. Скінчив Музичну Школу ім. М. Ли­сенка в Києві. Упродовж кількох років навчав співу й музики в п’ятьох школах у Києві. Довший час жив і працював за фахом у м. Сарнах на Волині. В роках 1917-1918 був членом Першого Українського Національного Хору в Києві. В лютому 1919 p., як член Української Республіканської Капелі під проводом О. Кошиця, виїздить із Києва в Західню Европу. У травні 1925 р. приїздить до США. Тут найдовше, бо аж 24 роки, диригує хором Укр. Пресв. Церкви в Нью-Йорку (паст. В. Купчинський) і одночасно хором Укр. Пресв. Церкви в Ньюарку.

Найбільше відзначився як диригент, але був також відомий як музика й компонував українські пісні, зокрема релігійні. Тут можна тільки назвати український євангельський співаник “Пісні Радости”, що їх він музично опрацював і скорегував для друку. 1938 р. заходом Укр. Протестантської Церкви в Нью-Йорку Ви­давництво “Рідна Пісня” видало перший десяток українських пі­сень на хори, що він їх з’аранжував.

Він був справжнім християнином, “не канонічним”, не на сло­вах, а на ділі.

Помер 2 липня 1951 р. Його ховали пастори В. Купчинський і В. Кузів. До 400 осіб прибуло на цей похорон. Поховано його на цвинтарі “Мейпл Вуд” за Нью-Йорком. (“К. Ранок”, ч. 734 з 1951 року, стор. 10).

*

Петро Ковальчук народився 17 січня 1894 р. Красносільці, Збаражського повіту. Його мати звалася Софія, а батько Теодор, який був хліборобом, столяром і будівничим. До Америки приїхав 1913 p., a 1916 p. одружився з Теклею Бонячишин із с. Риків, пов. Золочів, яка народилася 26 листопада 1892 р. У 1916 році вони пе­рейшли на протестантизм.

В Америці оселився в Ірвінґтоні. Спочатку працював столя­ром,а в 1925 р. заснував будівельне підприємство і перенісся жити в поблизькому Лівінґстоні, де побудував понад 150 будинків.

Він виконував різні обов’язки в Укр. Пресв. Церкві в Ньюарку-Ірвінґтоні та був якийсь час старшим братом у Церковній Сесії. В 1957 р. був вибраний на президента УЄО в ПА, і виконував ці обов’язки майже до своєї смерти. Під кінець був почесним пре­зидентом УЄО.

П. Ковальчук був діяльним і в українському організаційному житті, і працював для кращої майбутности свого народу. Був якийсь час головою Українського Центрального Комітету в штаті Нью Джерзі, і був довший час головою свого відділу УНС і чле­ном інших українських організацій. Щедро допомагав матеріяльно українським релігійним та національним працівникам.

Лишив доньку Соню і двох синів Андрія та Івана. Помер 29-го жовтня 1961 р.

Про П. Ковальчука паст. В. Боровський пише: “Для мене було особливо приємно співпрацювати з ним. Він мав глибоке зрозумін­ня для потреб і завдань УЄРРуху, вроджену інтелігенцію, духа примирливости, вирозуміння, такту і великої терпеливости.

Під час моєї останньої зустрічі з ним у 1961 р. він висловив до мене і інших присутніх братів кілька порад. Він радив робити все можливе, щоб українські реформовані евангелики зрозуміли, що на нікого не треба покладати своїх надій, сподіваючись від когось допомоги в тому, що ми самі можемо добре з Божою допомогою зробити. Далі він твердив, що для нас є вбивчим вірити, що нібито ми вже таки чимось є і вже чогось досягнули у наших релігійних і національних прагненнях. Навпаки — нам треба постійно пра­цювати над собою та розвивати свої моральні та духовні вартості і здібності. Ми ніколи не повинні задоволнятися тим станом, до якого ми дійшли в дану пору, бо в порівнянні з іншими ми від­стаємо в багатьох ділянках життя. Він радив ніколи не дурити себе самих і не присипляти себе уявними здобутками”. (“Єв. Ранок”, ч. 943 з 1961 p., стор. 6).

І. Пасічник так висловлюється про П. Ковальчука: “У повній свідомості та без порожньої хвальби, я стверджую, що П. Коваль­чук належить до тих людей, яких ап. Павло називає святими. Бу­ло б непрощенним гріхом, коли б ми пустили в забуття духовні його прикмети. Повторюю слова паст. В. Кузіва: “Як же мало в нас таких Ковальчуків!”

Упродовж десятьох років він займав провідне місце в громаді українських протестантів... Його шанувала вся українська спільно­та, яка тільки його знала... Він не мав високих наук, але від нього могли б навчитися ті, що десятками років витирали лавки універ­ситетів”.

В одній своїй статті він писав: “Христос не терпів байдужих і лінивих християн. Він не терпить їх і тепер. Не спиняйте діла Божого своєю байдужістю. Час не стоїть, не стіймо й ми, а робімо свою частину”. (“Єв. Ранок”, чч. 1001-1004 і чч. 1007 до 1010 з 1967 р. в спомині І. Пасічника про Петра Ковальчука).

*

Д-р Лонгин Цегельський народився 1875 p., а помер 14 грудня 1950 р. у Філядельфії. Тоді він був заступником предсідника Пан- Американської Української Конференції та діяльним членом Укра­їнського Конгресового Комітету Америки.

1906 р. він став редактором щоденника “Діло” у Львові. 1907 року його вибрано послом до Австрійського Парляменту, а в 1913 році до Галицького Сойму. Був членом Загальної Української Ради та співробітником Союзу Визволення України. Написав книжку “Русь-Україна і Московщина”, в якій подав напрямок для тодіш­нього, сучасного і майбутніх поколінь у будівництві української державности.

В році 1918 був покликаний на державного секретаря внут­рішніх справ Західньо-Української Народньої Республіки, а 22 січня 1919 р. в імені Галичини вручив Урядові УНР заяву про об’єднання цієї вітки української землі з Великою Україною. Тоді він став заступником міністра закордонних справ УНР. З доручен­ня Уряду УНР прибув 1920 р. до США, де став одним з найдіяльніших та провідних українських діячів на цій Землі.

Покійний народився в гр.-кат. священичій родині, однак із всеукраїнських позицій цікавився всіма проявами духовно-релігій­ного життя між українцями. Д-р Л. Цегельський брав чинну участь у праці Укр. Пресв. Церкви в Ньюарку. В роках 1925-1928 був ви­кладачем у Блумфільдській Колеґії і Семінарії. Давав також відчити у вищезгаданій Церкві з ділянки евангелизму. Ця його праця досить докладно описана в цій частині Історії.

Зі знанням справи він написав книжечку: “Звідки і що то є євангельська віра?” і брошурку: “Що то є Укр. Автокефальна На­ціональна Церква?”, в якій висловив свої думки про УАПЦеркву. Про Український Протестантизм він висловився, що “Він відгорожує нас раз на все від Москви та Варшави, а натомість дає нам зв’язки з найсильнішими і найкультурніши країнами світу”.

Д-р Цегельський не зривав з Гр.-Кат. Церквою. Навіть, коли згодом став співробітником укр. кат. щоденника “Америка”, він далі виявляв симпатії до українського евангелизму та демократиз­му”. (“К. Ранок”, ч. 719 з 1950 p., стор. 6 і ч. 923 з 1951 p., стор. 3).

Софрон Федів помер 26 січня 1965 р. на 56-му році життя. Він був сином пастора УЄРЦеркви в Західній Україні — Володи­мира Федіва, який був перед тим гр.-кат. священиком. Софрон в Европі якийсь час студіював ев.-реф. Богословіє, але пізніше за­хопився наукою друкарського ремесла. На еміграції в США був членом Консисторії УЄРЦеркви в екзилі. Довший час був керівни­ком друкарні щоденника “Свобода”. Належав до видатних фахів­ців українського друкарства, фотографії і фільму. Був членом Укр. Пресв. Церкви в Ірвінґтоні, членом дирекції банку “Самопоміч” у Ньюарку і членом різних українських організацій.

Тут подаємо дещо зі згадки про С. Федіва, яку написав С. Федорик у газеті “Свобода” з 22 червня 1965 p.: “Його приятелі... погоджувалися в одному: він був інакший. Суть його особисто­сте — правота і цілісність. Було щось з “неукраїнського” в осо­бовості Софрона, бо де, звичайно, в нашому характері зустрічаємо традиційне мрійництво, що породжує лінивство й нахил до самоошуканства, у нього була тверезість і фактичність. Де зустріча­ємо емоційність і настроєвість.., — там у нього була розумова по­міркованість і цілеспрямована витриманість. Де у нас погоня за зовнішніми ефектами, там у нього була безпосередність і простолінійність, де він рахувався з дійсністю.

У Софрона була культура серця й сумління, його велике вирозуміння й людська симпатія з’єднували йому приятелів без намірів. Він умів включатися, не скиглів. Широкий і ясний світ не був йому чужиною. Він добре знав, що нам на потребу, і, бувши сам вті­ленням потягу до досконалосте, нашій поверховності протиставив солідність, упляновання, потребу усучаснення й відвагу дивитися голим фактам у вічі... найкраще почувався в тій формі християн­ства, що, на його думку, давала найбільшу запоруку живого кон­такту з джерелом християнського життя й живої зустрічі з Хри­стом.

Софрон живо цікавився ознаками здорового, рухливого про­цесу, подиктованого потребами живої християнської душі видобу­тися із непорушного й вбивчого для духа формалізму і повернення лицем до справжньої, живої суті християнства”. (“Єв. Ранок”, ч. 983 з 1965 p., стор. 19 і ч. 987, стор. 11).

*

Тимко Рудий помер на 73-му році життя, а його похорон від­бувся 14 листопада 1959 р. Народився він в околиці м. Белза в Галичині. Вчився в народній школі, а потім в учительській семіна­рії. До США приїхав кілька років перед Першою Світовою Вій­ною. Спочатку замешкував у Ньюарку і там одружився з Анною.

Три роки студіював у Блумфільдській Семінарії. Кілька років пра­цював на євангельському місійному полі серед українців в Елізабет і Байон, Н. Дж. Потреба більших прибутків на утримання своєї родини приневолила його піти до праці на фабрику Форда, де він працював до 65-го року свого життя.

Був членом Укр. Пресв. Церкви в Ірвінгтоні і членом Церков­ної Сесії. Допомагав багато разом із своєю дружиною в церковній праці і був діяльний в загально-українському житті. Працював в організаціях Чорноморська Січ і Організації Державного Відро­дження України.

Був спокійної вдачі, симпатичний, товариський, згідливий, то­лерантний, словний, точний і працьовитий. Часто дописував до “К. Ранку”. Мешкав у Белвил, Н.Дж. Мав четверо дітей: Ольгу і Марію, Тараса і Тому. (“К. Ранок”, ч. 754 з 1952 p., стор. 7 і ч. 922 з 1960 p., стор. 11).

Блумфільдська Колегія і Семінарія дуже поважно відзначи­лася в житті УЄРРуху взагалі, а зокрема в США, і особливо в роз­витку суспільної церковної праці Укр. Пресв. Церкви тоді ще тіль­ки в Ньюарку, тим то не зайво буде присвятити їй трохи уваги. За головне джерело до короткого нарису історії Блумфільдської Колегії, а найголовніше її Українського Відділу, послужив нам ме­муарний нарис одного з членів тієї Колеґії — Івана Пасічника (ру­копис на 33 сторінки). (Цей нарис в часі опрацьовування цієї Істо­рії появився в 1974 р. окремою книжкою, правда значно доповне­ний, п. з. “Український Відділ при Теологічній Семінарії в Блум­фільді”, накладом автора, стор. 149). Згаданий нарис написано досить барвисто та в загальному грамотно. З нього можна поба­чити, що автор досить добре орієнтується у даному матеріялі та в добрій вірі хотів сказати правду, і через те заслуговує на довір’я дослідника, який користає з початкового нарису. Блумфільдська Колегія, ведена і фінансована пресвітеріянами, мала чужонаціо­нальні Відділи, де чужинці-студенти могли вчитися частково своєю рідною мовою, крім предметів, що їх викладали англійською мо­вою. Кожний з тих чужонаціональних Відділів (німецький, іта­лійський, мадярський, український і московський, останній був найменший, бо мав тільки кілька студентів, і то малоросів та одно­го білоруса) мав своїх учителів, які вчили студентів відповідно до їхньої національносте мови, літератури, історії й географії. Го­ловна викладова мова була англійська. Шкільна структура й нав­чальна програма були тут такі: всі предмети були розложені на чотири роки в рамцях навчальної програми так званої Академії, що мала бути комбінацією середньої школи (“гайскул”) з колегією Після чотирирічної науки в Академії студенти, які бажали вчитися на проповідників, вступали ще на трирічні студії Богословія.

Переходячи до обговорення Українського Відділу при Блумфільдській Колеґії, Пасічник подає існування того Відділу на ро­ки — від 1913 до 1931. Він хронологічно подає тодішні події й факти в тому порядку, що В. Кузів закінчив Блумфільдську Семі­нарію 1910 року, два роки пізніше, тобто 1912 p., він став пасто­ром Пресвітерської Церкви в Ньюарку, а рік пізніше з допомогою компетентних чинників тієї самої Колеґії заклав там Український Відділ і став у ньому першим українським учителем. Таке дату­вання не зовсім згідне з даними в цитованій вище брошурі англій­ською мовою “Золотий Ювілей”, де в українській частині гово­риться: — “В 1915 році, завдяки співпраці пастора Д-ра Генрі Й. Вебера, голови Богословського Відділу в Блумфільді, Н. Дж., були зорганізовані богословські курси українською мовою. У 1916 році наша Церква мала 10 студентів, що студіювали Богословіє. Біль­шість із них працює тепер як пастори на цьому континенті. У цьому ранньому періоді викладали на Українському Відділі Блумфільдської Колеґії пастори — В. Кузів, І. Коцан, як також Л. Це­гельський, колишній неофіційний амбасадор України в США”.

Нас у даному випадку цікавить дата — 1915 рік, коли “були організовані богословські курси українською мовою”, як пишеться в ювілейній брошурі. Між датою початків існування цього Україн­ського Відділу в Пасічника (1913 р.) і датою в тексті згаданої брошури можна бачити компроміс у тому розумінні, що перші кро­ки в організації того Відділу датуються 1913-тим роком, а завер­шення цілої справи могло бути 1915 року. Можна більше чим при­пускати, що організація Українського Відділу включно з вербуван­ням студентів та випрацювання навчання українознавства потре­бувало якийсь довший час. Користаючись цим нарисом Пасічника, належить мати на увазі, що сам автор відрізняє два короткі пе­ріоди історії цього Відділу. Перший період 1913 р. до 1924 p., про який Пасічник знає “тільки з оповідань і з тих свідків, що живими свідчили про себе” (стор. 6 рукопису) та другий період від 1924 року, що його автор знає як очевидець. Він пише: “Починаючи від 24 вересня 1924 p., я вже можу нотувати події в Українському Від­ділі, як очевидець і учасник” (стор. 7 рукопису). Така акуратність автора цього нарису, який служить нам за джерело, та свідомість його авторської відповідальносте й наміру говорити правду, збіль­шує авторитет цього джерельного матеріялу.

У своїй книжці “Укр. Відділ при Теологічній Семінарії в Блум­фільді”, на стор. 11-ій, І. Пасічник про повищі справи стверджує, що виклади українознавства і деяких інших дисциплін відбувалися в цій школі від 1915 р. до 1926 p., але українські студенти взагалі вчилися там від 1908 до 1931 року.

Першими студентами, що зголосилися на богословську науку в Блумфільдській Семінарії, були: JI. Бучак, JI. Стандрет, І. Яцен­тій, Михайло Паньків, Володимир Кукурудз, Йосиф Валентійчук,

Т. Рудий, пізніше І. Р.-Ковалевич. Були й інші, які не закінчили школи. Так було до 1924 року. “Ця перша група студентів чи не була найкраща, найбільш ідейна й вірна Христовій Євангелії і їм ми завдячуємо те, що вона понесла гомін з Ньюарку...” (стор. 6-7 рукопису). До другої групи студентів від року 1924, що їх Пасіч­ник називає “старшими студентами”, були: Дмитро Лазар, Микола Чесляк, Іван Заблоцький, Степан Витвицький, Михайло Петрівський, Іван Петрівський і Тома Слободян (останні три з Канади, оба брати Петрівські з Ошави, Онт.). До тієї другої групи належа­ло більше студентів, але вони не закінчили школи. Новоприбулих студентів 1924 року Пасічник називає, щоб відрізнити їх від двох попередніх груп, “третьою групою” початківців. До них належали: Іван Кормило, Пилип Савчук, Василь Задорожний, Антім Калина, Микола Паробій, Богдан Гура і І. Пасічник, тобто автор нарису, яким ми користуємося.

Та “третя група” була доповнена після двох років ще такими студентами: Йосиф Андрійчук, Микола Козак, Омелян Глинський, Іван Кривуцький і Володимир Грицик. Виїжджаючи 1925 року до Европи в справі євангельської місії в Україні, В. Кузів відвідав по дорозі українців у Чехо-Словаччині й там вибрав шістьох наших студентів, колишніх вояків українських армій, людей уже зрілих віком з певним життєвим досвідом та освітою, і вислав їх до Аме­рики, саме до Блумфільдської Семінарії, де вони мали вчитися на євангельських проповідників. Десь наприкінці листопада 1925 ро­ку приїхали згадані студенти з Чехо-Словаччини до Блумфільду. То були: Григорій Онищенко з Чернігівщини, Юрій Фрусевич із колишньої Подільської Губернії, Михайло Фесенко — козак із Ку­бані, Олекса'ндер Кума'новський (опісля Куман), Йосиф Луцієйко і Петро Журавецький з Галичини. До тієї групи належали також і ті студенти, що прийшли до Блумфільдської Колегії ще пізніше й мали трохи вищої освіти з України: Василь Белнів, Юліян Баранюк, Григор Павлик і Борис Крат (рідний брат паст. П. Крата).

Заким В. Кузів виїхав до Европи 1925 року, йому пощастило завербувати Д-ра Л. Цегельського на вчителя у Блумфільдській Колегії, головно в Українському Відділі, а також і для інших дис­циплін, що їх викладали англійською мовою. Після розпаду Україн­ського Представництва у Вашингтоні Д-р Цегельський погодився на пропоновану йому працю в Колегії. В Українському Відділі В. Кузів вчив середняків і початківців, а Д-р Цегельський мав тих студентів, які мали більшу освіту. Крім науки в українських клясах Д-р Цегельський учителював і в загальній Колегії для студен­тів неукраїнців.

За підрахунком Пасічника в Українському Відділі було від 1913 до 1931 року 45 українських студентів. Тільки одна третина з усіх наших студентів оплачувала свою науку, приміщення й хар­чі, а інші отримували допомогу від пресвітеріян. Шкільний рік у Колегії тривав дев’ять місяців. Наука й утримання одного студента за той час коштували 180 долярів. Шкільні підручники мусів собі студент купувати сам. Як бачимо, пресвітеріяни видавали кожного року поважну суму грошей на тих студентів, які не були спромож­ні оплатити собі школу, приміщення й харчі.

Окреме місце присвячує Пасічник у своєму нарисі програмі навчання (стор. 2-га). Крім українознавчих предметів, вивчали Євангелію й Біблію взагалі. Ці предмети викладали українською мовою. Предмети, що їх викладали американські учителі англій­ською мовою, були: англійська мова; початкова, а згодом вища математика, устрій США, проблеми американської демократії, по­чатки латинської й грецької мови, американська література, істо­рія США, всесвітня історія й географія, риторика (наука красно­мовства), фізика, хемія, музика (знання нот) і один раз на тиж­день руханка (гра м’ячем -— необов’язкова).

У Колегії була досить велика бібліотека. Була також і україн­ська бібліотека, в якій мали бути “майже всі досьогочасні твори українських письменників”. Були також журнали й часописи: “Ка­надійський Ранок”, “Свобода”, “Народна Воля”, а з України при­ходили календарі, щоденники “Новий Час”, “Діло” та ілюстрова­ний журнал “Світ”. У клясі Українського Відділу висіла на цілу стіну мапа України. У зв’язку з тим Пасічник пише: “У моїм житті це було перший раз, що я бачив на мапі землі, які творять соборну Україну” (стор. 12-13).

Раз на тиждень, у п’ятницю, після вечері, українські студенти збиралися в клясі Українського Відділу на молитовні сходини, під час яких читали Святе Письмо, головно Євангелію, молилися і про­повідували. Це були своєрідні духовні вправи євангельського сти­лю. Під час таких сходин студенти не раз починали дискусію на політичні теми, порушуючи важке становище українського народу. Тому українські студенти в своїх молитвах часто згадували Укра­їну. Пасічник пише: “Не забудьте, це були ще свіжі часи, коли то Україна лежала окровавлена, знесилена й голодна під ногами большевиків і поляків, як також зазнала чимало незрозумілих поличників від так званих західніх “демократичних визволителів” по­крою Франції та інших”. Ми умисно зупинилися над тими чут­тєвими моментами, щоб показати наочно читачеві ту євангельськопатріотичну атмосферу, серед якої жили й діяли українські сту­денти цієї Колегії. Тому з неї виходили не тільки євангельські про­повідники, але й щирі українські патріоти, які вміли погодити релігійно-віровизнаневі ідеї з національними. В. Кузів був одним із перших українських реформованих євангеликів-діячів Руху, який дав добрий приклад на полі саме українського евангелизму, тобто творення здорового поєднання релігійно-віровизнаневих понять із національними. Ті повні наснаги старання знайшли свій відгомін і на сторінках мемуарного нарису Пасічника.

Ми не можемо стриматися, щоб не зацитувати один цікавий розділ із нарису Пасічника з деякими скороченнями: —

“Під кінець шкільного року, у травні 1926 p., сталася страшна несправедливість, ніколи непрошена, невимовно жахлива трагедія й кривда українському народові в додаток усіх кривд, що україн­ський нарід зазнав — замордування Головного Отамана україн­ських військ — Симона Петлюри большевиком-жидом у Парижі, у Франції. Коли ця сумна вістка на другий день після мордерства дійшла до нас у Блумфільді, ми всі були цим страшно потрясені й приголомшені. Ті, що знали С. Петлюру особисто, як Г. Онищен­ко, Ю. Фрусевич і Д-р JI. Цегельський, від зворушення і неповин­ної кривди аж плакали. Того дня на прохання В. Кузіва й Д-ра Цегельського президент школи спинив науку в Українському Відділі на цілий день і проголосив день жалоби на пошану великого сина України, С. Петлюри. По обіді Д-р Цегельський зарядив жалібні сходини в одній із більших кляс у школі, де виголосив двогодинну промову про С. Петлюру. У цих сходинах взяли участь усі укра­їнські студенти, словаки, два білоруси й ті малороси, про яких я вже згадував перед тим, що самі собою творили “російський від­діл”. Д-р Цегельський був прекрасний, першої шляси бесідник, що ніколи не заглядав у папірці за думками, але точив їх просто з сер­ця й розуму й говорив зрозумілою українською мовою. Він був знавець української історії, а поточну історію української бороть­би за визволення України знав ще тим більше, бо сам брав участь у ній, як дипломат, представник Західньої України під час свята злуки українських земель у Києві 1919 р. і нарешті український державний представник у Вашінґтоні. Його промова до студентів була глибокозмістовна, зворушлива, перетикана світлими або тра­гічно сумними картинами нерівної боротьби України з ворогами на два фронти. С. Петлюру змалював, як найбільшу жертву України в боротьбі з московським большевизмом. Наприкінці своєї промо­ви Д-р Цегельський дрижачим голосом, із сльозами на очах, наче заповіт, виголосив (записую з пам’яті): —

“Хай смерть С. Петлюри зцементує серця й дух усіх україн­ців, сущих і грядучих, у боротьбі за волю України аж до дня оста­точної перемоги!”

Помітно було, що навіть оці малороси, що не раз перед тим посміхалися над постанням України з царських руїн, слухали про­мову Д-ра Цегельського з напруженням і зацікавленням. Потім підходили до нього й потискали йому руку, дякуючи за інформа­ції, яких вони дотепер ще не чули”.

Отже, боляче переживали українські студенти й учителі Блумфільдської Колеґії трагічну смерть Головного Отамана С. Пет­люри.

Про свідоме українство цих наших студентів промовляє також їхня акція проти “Московського Відділу” цієї Колегії. Ось що опо­відає про це Пасічник: —

“По правді кажучи, у нас давно було бажання завалити той нібито “російський відділ”, де росіян власне не було, тільки оці безібатченки малороси, які із зміною царського режиму в Росії та­кож змінилися тут в Америці, і вже підтягали большевицьку струнку, підхвалюючи Леніна, Троцького та іншу большевицьку рать на “родінє”, дарма, що ніби то вчилися на протестантських проповідників. Українські студенти, головно ті із Східньої України, як і колишні стрільці УГА, ніде правди діти, своїм впливом та дис­кусіями таки допомогли завалити “російський відділ”, а тих кіль­ка малоросів, що там “матір катували”, стидливо, ніби з поза пло­та, почали вже признаватися до українства”.

З культурно-освітньої діяльности Українського Відділу цієї Колегії на увагу заслуговує те, що наші студенти організували хор, а крім того раз на тиждень їздили на пробу співу до Пресві­терської Церкви в Ньюарку, де диригентом хору був Григорій Романків. Студентським хором диригував Юрій Фрусевич, який мав гарний голос. Він був сином православного священика з колиш­ньої Подільської Губернії. Талановитий і сміливої вдачі Фрусевич познайомився з відомим винахідником електричної лямпи-жарівки Т. Едісоном і його ріднею та бував не раз у гостині в Едісона. Студентський хор часто виступав з українськими піснями перед американцями, а до того долучувалася ще звичайна коротка допо­відь на українські теми, щоб популяризувати українську справу. З доповіддю виступав не раз Богдан Гура, уроджений в Ошаві, Онт., який добре володів не тільки англійською, а й українською мовою, був український патріот та визнавався добре в українській проблематиці, хоча України ніколи не бачив. Українські студенти належали також до аматорського гуртка при Пресвітерській Церк­ві в Ньюарку та давали вистави. Щорічно студенти ходили коля­дувати разом із членами церковного хору до членів і прихильни­ків Руху в Ньюарку й околиці.

Крім В. Кузіва й Д-ра Цегельського учителем у Блумфільдській Колегії був ще проп. І. Коцан. Року 1918 В. Кузів залишив Церкву в Ньюарку та Колегію і виїхав до Канади. Його місце за­йняв І. Коцан, який став пастором у Ньюарку та вчителем у Коле­гії. За словами Пасічника І. Коцан пробув на становищі вчителя у Блумфільді два роки (1918-1920 pp.), поки не вернувся з Кана­ди В. Кузів і не обняв становища вчителя. Зате І. Коцан затримав становище пастора в Ньюарку аж до 1925 p., після чого відійшов від пасторства в тій Церкві, а на його місце покликано вдруге В. Кузіва. Пасічник висловлюється про І. Коцана, що то “була дуже мила й щира людина. Він подбав, щоб при Церкві була українська Рідна Школа, де він сам особисто навчав дітей української мови.

Йому й я завдячую те, що він навчив мою майбутню дружину чи­тати, писати й думати по-українському” (стор. 24).

У зв’язку з цим не зайво буде сказати також кілька слів про Д-ра Цегельського. Він був без сумніву окрасою Блумфільдської Колегії, а перш за все Українського Відділу, як в інтелектуально- педагогічному, так і національно-політичному розумінні. Чи він був переконаним і цілком виразним евангеликом, то це зовсім ін­ша справа. У нарисі Пасічника маємо місце, що кидає певне світло на погляди Д-ра Цегельського. Цитуємо це місце: “Одного разу Д-р Вебер, славний тодішній президент Колегії й Семінарії, про­понував Д-рові Цегельському прийняти рукоположения і стати протестантським проповідником та тим самим зайняти вище ста­новище в протестантському шкільництві. Д-р Цегельський до живого образився. Він відповів: “Хто, я проповідником? Ніколи! Я політик ціле життя і як політик помру” (стор. 26).

Під кінець свого нарису (стор. 32) Пасічник немов доповнює свою думку щодо Д-ра Цегельського: “Для пастора Кузіва було дуже багато праці: і в школі, і в Церкві, і в нелегких заходах у розвитку євангельської місії в Україні. Він залишив Відділ, наче махнувши рукою на дальше вишколювання євангельських пропо­відників. Студенти українці, що ще були там, могли переходити до американського відділу, де також був Д-р Цегельський про­фесором, але останній все таки був великий політик... Як довго паст. В. Кузів був Д-рові Цегельському проводом, то так довго він був там професором, а як тільки паст. В. Кузів відійшов зі школи, Д-р Цегельський покинув Колегію і Семінарію та й пішов у Нью- Йоркські джунглі політикувати...”

Головною причиною того, що Д-р Цегельський залишив Блумфільдську Колегію, було найправдоподібніше те, що Український Відділ тієї школи був на шляху поступової самоліквідації. Студен­тів ставало щораз менше, бо й ті, що закінчили школу, не всі мог­ли дістати працю проповідника в найближчому часі. А, як пише Пасічник, ніхто майже не спішився вертатися до Европи. Абсольвенти Блумфільдської Школи сподівалися отримати проповідниць­кі становища в США, чи взагалі в Північній Америці, де життєвий рівень був вищий, як в Европі, а вже тим більше, як на Рідних Землях. Тільки одиниці, такі, як П. Крат, Л. Бучак, В. Кузів і ще кількох потрапили віддатися ідейно євангелізаційній праці серед свого народу на Рідних Землях, ділячи з ним долю й окупаційну недолю. В умовах самоліквідації Українського Відділу Д-р Це­гельський втратив національну базу в Блумфільді, де він міг по­служити своїм знанням на користь українській євангельській мо­лоді. Йому залишився тільки англомовний відділ з чужими йому етнічно молодими людьми. Коли б він був виразний протестант, то можливо, що це вплинуло б на нього й він там залишився б на ста­новищі вчителя. Але, як Пасічник пише, він найперше політик. З розпадом української державности та ліквідацією представництва УНР на американському терені треба було шукати іншої праці, щоб втриматися на поверхні життя. Тому Д-р Цегельський при­йняв запропоноване йому становище учителя в Блумфільді, тим більше, що він міг у такому випадку працювати для своєї україн­ської, нехай і євангельської, молоді, у кожному разі в своєму, рід­ному середовищі. Видно, що Д-рові Цегельському нічого більш відповідного за тих часів не траплялося, тим більше в умовах то­дішньої конкуренції між новоприбулими з України інтелігентами, які шукали становищ при УНС, в редакції “Свободи” тощо, або при українських католицьких установах. Коли ж своєрідна база — Блумфільдський Український Відділ опинився в стані самоліквіда­ції, не стало того головного чинника, який міг би його втримати дальше при тій школі.

Симпатії до українського евангелизму та критичні думки щодо традиційної церковности Д-ра Л. Цегельського ще далеко не мож­на вважати за виразний євангелизм. Тому Д-р Цегельський вер­нувся до того середовища, з якого він походив і якого він ніколи не вирікся.

На увагу заслуговує ще й те, що Д-р Цегельський написав також брошуру п. з. “Перша Українська Пресвітерська Церква св. Петра і Павла в Ньюарку, Н. Дж.” Згідно із словами Пасічни­ка — “Один вечір на тиждень — і це було впродовж якихось 8 років з малими перервами — Д-р Цегельський виголошував допо­віді на різні теми в залі Укр. Пресв. Церкви в Ньюарку. Він також виголошував свої “проповіді” під час поминальних Богослужень 1-го листопада, 22-го січня тощо в нашій церкві. Він не був бо­гослов, але мав дар, подібно як генерал Сікевич, що жив у Канаді, довести де сліз слухачів, і сам плакав. Євангелію знав дуже до­бре й часто говорив студентам: “Кожний український інтелігент мусить знати Євангелію, інакше він недокінчений інтелігент”. (Стор. 26 рукопису). Ми умисно присвятили трохи більше місця тій небуденній постаті на грунті українського реформованого евангелизму — Д-рові Цегельському, який заслужив собі на таку теплу згадку на сторінках Історії УЄРРуху.

Чи були якісь непорозуміння між Д-ром Цегельським і кимсь із представників українського реформованого евангелизму? На це питання важко відповісти. Ось одне місце з нарису Пасічника (стор. 27 рукопису): “Справді думки Д-ра Цегельського були де­інде. Він таки ще мав себе за дуже велику фігуру, забуваючи сло­ва Т. Шевченка “Все йде, все минає і краю немає”. Він почав ви­давати газету п. н. “Український Вістник” у Нью-Йорку, мавши в допомогу там таки кількох багатших українців. Ця газета не мала нічого спільного з УЄРРухом. Вона скорше була відповіддю “Сво­боді”, яка дуже несприятливо опоганювала Д-ра Цегельського, на­зиваючи його якимсь “русином”, чи “почцівим русином”. В цьому також помагав проповідник В. Купчинський, але для якої потреби, то я й до сьогодні не второпав. У шкільному будинку ми мали спільну поштову скриньку. Одного разу з моїми листами й газета­ми я витягнув поштівку від сина Д-ра Цегельського зі Львова. На тому тлі сам Д-р Цегельський розказав мені, що польський уряд звертається до нього, щоб він вертався на Рідну Землю, і прощає йому “провини” супроти Польщі. До цього Д-р Цегельський до­дав: “Як довго ворог панує на українській землі, я ніколи не по­вернуся під його владу. Помру на чужині”. Це була найкраща від­повідь очорнюванням “Свободи” та іншим його противникам”.

Від 1924 до 1929 р. Колегія й Семінарія в Блумфільді видала таких абсольвентів: Д. Лазара, М. Чесляка, М. Фесенка, О. Кумана, Ю. Фрусевича, Г. Онищенка, Й. Луцієйка, В. Белніва та П. Журавецького. З молодших студентів одні закінчили тільки Академію, і покинули школу, а інші не закінчили навіть Академії. Таким чи­ном Український Відділ-у Блумфільді зліквідувався, проіснувавши 18 років (1913-1931 pp.). Останніми двома студентами, що закін­чили Академію 1931 року, були Б. Гура й Й. Андрійчук.

За документ, який кидає трохи світла на історію Українського Відділу в Блумфільді, може бути також лист (без дати!) того таки І. Пасічника до паст. В. Боровського. На підставі самого початку того листа можемо здогадатися, коли він міг бути приблизно на­писаний. Цитуємо: “В останньому числі “Єв. Ранку” за листопад і грудень 1961 р. був сумний допис про покійного Г. Онищенка, який від 1930 р. жив у Бразилії й 1960 р. там помер. Для мене ця вістка була невимовно сумна тим, що Покійного я знав особисто”. Отже лист був написаний десь після грудня 1961 р. В ньому Пасіч­ник поділився жмутом споминів про покійного, що тим самим по­ширює картину історичної минувшини Українського Відділу в Блумфільді. У цьому листі знаходимо певне вияснення Пасічника, де він пише: “Паст. В. Кузів ставився до кожного студента дуже толерантно, ані одному не зробив ніякої кривди, хоч сам за сту­дентів терпів сором перед американцями. Багато з тих колишніх студентів ще живе в США, або в Канаді. Вони тут не були б, коли б не було Кузіва, коли б Кузів не заснував Українського Від­ділу в Блумфільді, коли б В. Кузів не завербував їх до тієї школи. Знов же деякі, не всі, пішли в світ з українською “вдячністю” до Кузіва за хліб і сіль” (стор. 32-33 рукопису).

Лист того ж самого автора вияснює саме, чому В. Кузів іноді “за студентів терпів сором перед американцями”. Про шістьох студентів, що їх завербував В. Кузів у Чехо-Словаччині, Пасіч­ник пише в листі (стор. 2-3): “Наші шість студентів, як виявило­ся пізніше тільки серед нас самих, не дуже мали високу універси­тетську науку, а були собі ось так, як то кажуть, трохи пригла­джені й до того вони були хлопці вже підготовані, колишні бійці українських армій, мали життєвий досвід і, понад усе, вони вже мали свої певні світогляди в усьому, і також у релігії. їх усе ціка­вило, але найменше цікавила їх релігія”.

Про Г. Онищенка Пасічник пише в листі: “Його український патріотизм, здається, був багато більший, як його релігійність” (стор. 7 листа). Усі ті, подані вище, згадки в листі промовляли б за те, що згадана група студентів, зрештою може не всі, не ціка­вилися особливо релігійними справами та не мали покликання до духовного стану. Вони, або, краще сказати, дехто з них, їхав до Америки, щоб втікти від злиднів післявоєнного життя в Европі, і зорганізувати собі на новому місці поселення якусь кращу май­бутність. А трапилася нагода їхати на богословські студії до Аме­рики, то чому не скористати з цього, а там дальше, мовляв, поба­чимо. Буває не раз і таке, що покликання приходить уже в процесі навчання Богословія, що могло бути серед декого з цих студентів. Проте той брак покликання до звання євангельського проповідника показався найпомітнішим у Г. Онищенка, який почав щораз смі­ливіше критикувати між своїми колеґами-студентами протестан­тизм та його церковні порядки, і висловлювався, що протестан­тизм чужий і “засухий” для українського народу. Таким чином він, користаючи з цілковитого безкоштовного утримання, приміщення й науки від пресвітеріян, які щиро й по-братерськи прийняли укра­їнських студентів, відплачувався їм за це невдячністю, легковаженням і навіть кпинами. Так поводячись, він поставив самого се­бе в конфлікт не тільки з товаришами-студентами, але й з компе­тентними чинниками Блумфільдської школи, які одначе обійшлися з ним справді по-християнському. Пасічник пише, що, вислухавши Онищенка, президент Колегії — Д-р Вебер — поблагословив Они­щенка (замість кари) й побажав успіхів” (стор. 9 листа). Самий Пасічник подав до того такий коментар: —

“Через чотири роки школа давала щедрі харчі, кімнату й на­уку задармо, а під час великих свят дооколишні американські пре­світеріяни приносили для студентів дарунки, одіж, білизну, кра­ватки, цукерки тощо. Я так і казав Онищенкові: “...кусаєте руку, яка ласкала вас” (стор. 10).

Кінець був такий, що Онищенко, який під час свого перебу­вання в Блумфільді таємно відвідував православного священика та привчався виконувати священичі функції, після одруження ви­святився на православного священика та згодом, не мавши амери­канського громадянства, мусів був виїхати до Бразилії, де й помер. Бідуючи в Бразилії, Г. Онищенко нарешті покинув православіє й з родиною вернувся назад до протестантизму. Це тільки й реабі­літує його у великій мірі в очах українських реформованих єван­геликів.

Г. Онищенко був національно свідомою людиною, яка правдо­подібно побоювалася, щоб евангелизм не приспішував процесу винародовлення найперше молодшого покоління та його асиміляції в морі англосакського світу. На таке припущення вказувало б го­ловно одно місце з листа Пасічника: “Від першої зустрічі Онищенка з нашою Пресвітерською Церквою в Ньюарку він виніс непри­хильне й несмачне враження про неї. Його коментарі були досить терпкі. Головно висловлювався критично про молодь, яка між со­бою говорила по-англійському, а по-українському хіба тільки до своїх батьків, і то не конче добре. Його це боліло. Він обурювався проти порядків, а то й проти паст. В. Кузіва. І це, знаєте, Онищенкове обурення ніколи не згасало, а навпаки, воно збільшувалося й росло все гірше й гірше, і згодом доводилося вже чути суперечки між Онищенком і пастором Кузівим якраз на тому тлі, на тлі непогамованої асиміляції української молоді. Це явище не було і в інтересі паст. В. Кузіва, бо він ним болів більше, як інші, але Онищенко того чогось не міг зрозуміти. І пастор В. Кузів був ба­гато більший український патріот, як Онищенко думав” (стор. 7 листа). Як новий емігрант, Онищенко, і йому подібні, не мав ще найменшого поняття про життя українського молодого покоління в нових умовах життя в США, де молодь попадає в зовсім нові, зовсім інші життєві умови, обставини і оточення, як це воно було в Рідному Краю, хоч і там не бракувало сильних чужих російських, чи польських впливів. З цією ситуацією мають тут до діла і силь­ніші від нас народи, як німці, жиди й інші, а навіть українські ка­толики і православні. До того досконале знання панівної англій­ської мови тут обов’язкове для нашої молоді, бо без цього вона тут не буде мати забезпеченої належної будуччини і перспектив. Прав­да, це не конечно має бути їй перешкодою до шанування і пле­кання своєї національно-культурної спадщини і тримання контак­тів з рідним народом в Україні, що й багато з неї дуже вміло ро­бить.

Це світлі, а також порівняно невеликі тіні в історії Україн­ського Відділу в Блумфільді, про які ми тут згадали з обов’язку дослідника минувшини. Цей Відділ позначився на сторінках історії УЄРРуху не тільки в творенні нових і молодих кадрів євангель­ських проповідників і діячів, а також у площині культурної та гро­мадської діяльности серед УЄРГромад. Крім того загально національно-освідомлювальна праця серед американських кіл приєдну­вала серед чужинців приятелів для української справи. Цей Відділ був з релігійного й національного погляду ядром заокеанської євангельської молоді, а студенти з Европи — колишні вояки укра­їнських армій, були тією свіжою українською кров’ю в духово-національному організмі Руху. Та труднощі, що на них натрапляв

В. Кузів на шляху утримання цього Відділу, треба припускати не дуже то добре відбивалися і на ньому самому. Коли ж зактивізувалася справа євангельської місії в Україні, В. Кузів, заохочений проф. Грушевським, а також деякими надійними можливостями в

Західній Україні, присвятив себе тій справі, а Український Відділ у Блумфільді зліквідувався через брак допливу української молоді.

*

**

Недалеко від Ньюаркської Церкви було ще одне зорганізова­не, хоч і невелике українське євангельсько-реформоване середо­вище, а саме Церква в Нью-Йорку. Після Першої Світової Війни було вже стільки наших людей у тому метрополітальному місті, що тут не могла не вирости бодай невелика громада українських протестантів. Близькість Ньюаркської Церкви тим більше впливала на деяких українців у Нью-Йорку, з яких дехто починав думати, схиляючись до евангелизму, і почав включатися в ряди УЄРРуху. Між цими двома Церквами була певна співпраця. Недалеке сусід­ство Україського Відділу в Блумфільді мало також вплив і на українських протестантів в Нью-Йорку, тим більше, що паст. В. Кузів обслуговував якийсь час і Церкву в Нью-Йорку.

Цитуємо згадку 1. Пасічника про Громаду в Нью-Йорку (стор. 24 рукопису): — “У Нью-Йорку була громадка українських про­тестантів, яких організував проп. Олекса Бачинський. Повернув­ши назад до США з Канади й знову ставши учителем у Блумфіль­ді, В. Кузів неділями доїжджав до тієї громадки проповідувати Слово Боже. Ця громадка, як говорив сам її пастор, була малень­ка числом, але в ній були інтелігентні й релігійні сили, які вказували на світлу майбутність. В. Кузів покладав великі надії на ту Церк­ву, тішився її поступом вперед, хоч сам він зазнав прикрих неви­год у подорожуванні з Блумфільду до Нью-Йорку. Обслуговував він цю громадку аж до 1925 р. Того таки року були деякі пере­сунення і Церква в Ньюарку покликала В. Кузіва до себе на пасто­ра другий раз. Він відмовився від проповідництва в Церкві в Нью- Йорку, а на своє місце порекомендував пастора В. Купчинського з Ошави, Онт. Так і сталося. Перед студентами В. Кузів висловлю­вав свої великі надіі на паст. В. Купчинського”.

Деякі важливіші дані з історії Церкви в Нью-Йорку подано в статті п. з. “Українська Протестантська Церква в Нью-Йорку” (“К. Ранок”, 15 березня 1956 p., стор. 5). Цю Церкву заснував ві­домий паст. І. Бодруґ 1909 року. Приміщення цієї Церкви було тоді при 4-тій вулиці, а згодом перейшло на другу евеню між 6-тою і 7-мою вулицями Нью-Йорку. Між роками 1910-1912 пропові­дував у Церкві паст. В. Кузів. До 1918 року діючими там проповід­никами були Андрій Іванишин та Іван Саластин. Після трьох ро­ків перерви В. Кузів відновив діяльність тієї Церкви 6-го листопа­да 1921 р. в “Мідл Коледжіят Чорч” при другій евеню. (Це був церковний будинок сильної колись і славної голландської Рефор­мованої Церкви. — О. Д.). Крім В. Кузіва працював над розвит­ком церковного життя цієї української Церкви в Нью-Йорку та­кож і І. Коцан.

І. Пасічник у своєму мемуарному нарисі підтверджує, що 1925 року, на підставі рекомендації паст. В. Кузіва, Нью-Йоркське Місійне Товариство покликало на проповідника паст. Д-ра В. Купчинського. Він оживив діяльність цієї Церкви та реорганізував її. Тоді, як ця стаття була надрукована в “К. Ранку" (березень 1956 рік), Управа Церкви в Нью-Йорку складалася з таких осіб: пастор

—     Д-р В. Купчинський, скарбник — Юрій Полюга, секретар — Іван Дусаненко. У примітці є пояснення: “О. Полюга — це наш мистець-маляр, що здобув собі признання серед американських образотворчих кіл. Він учився архітектури в Карнегській Техніч­ній Школі в Пітсбургу, а згодом учився малярства в Пенсильванській Академії в Філядельфії, і нарешті в Гранд Центральній Ака­демії в Нью-Йорку. Щовесни та осени мистець Полюга виставляє свої твори в Грінвіч Виледжі”. Першим органістом цієї Церкви був Роман Придаткевич, згодом Михайло Гайворонський, а опісля проф. Вадим Кіпа. Першим диригентом церковного хору був зга­дуваний уже бл. п. Юрій Кириченко, а потім після його смерти працю батька далі провадив його син, Юрій Кириченко. Хор цієї Церкви виступав в американських церквах і на сценах , а паст. Д-р В. Купчинський використовував ті нагоди, щоб обізнавати американське суспільство з українською справою. Опис одного з таких вуступів є в “Нью-Йорк Ворлд Телеграм”, субота, 4 квітня 1942 р. Хор, зложений із 103-ьох осіб, під диригентурою бл.п. Юрія Кириченка, виступав під час Великоднього Богослужения в “Радіо Сити Мюзік Голл”. Було на цьому Богослуженні щось із 10,000 осіб. Імпрезу передавано через усі важливіші радіовисильні.

Не зайво буде згадати й про допомогову діяльність як самої Церкви в Нью-Йорку, так і зокрема самого паст. В. Купчинського. Після Другої Світової Війни члени Церкви висилали особисто й збірно пакунки українцям, а також афідавіти за програмою допо­моги українським скитальцям. Під контролею Укр. Прот. Церкви в Нью-Йорку було певне число ліжок у деяких нью-йоркських шпи­талях, в тому й у Пресвітерському Шпиталі, з чого користали наші люди, які зверталися по допомогу до паст. В. Купчинського, як пишеться у згаданій статті про нью-йоркську Громаду: “Приватне мешкання паст. В. Купчинського стало допомоговою централею для наших емігрантів у Нью-Йорку та з найдальших закутин США”. Він старався допомагати всім без різниці релігійних пере­конань. Кожна українська людина, що потребувала допомоги й зверталася до нього, діставала її в міру можливостей. Смерть пе­рервала його допомогову діяльність 7 січня 1958 р. По його смерті цю Церкву обслуговував паст. Михайло Жук, який згодом виїхав до Канади. Не мавши сталого душпастиря, Церква запрошувала різних проповідників. В часі, коли пишеться ця праця, цю Церкву обслуговує проп. А. Григораш. Останніми часами багато членів по­вмирало, Церква змаліла й має щось із 20 членів.

Пастор Д-р Володимир Купчинський народився 14-го червня

1888     рв родині гр.-кат. священика в с. Розгадів, пов. Золочів. До Канади прибув уперше 1903 р. Тут він скінчив Богословську Семінарію. Пізніше вернувся до Галичини, але в 1912 р. вдруге приїхав до Канади, де від 1913 до 1925 р. працював, як пастор в Укр. Пресв. Церкві в Ошаві, Онт., залишивши там незатерті сліди. Цю його працю описав у своїх споминах Степан Салмерс. 1925 р. він переїхав до Нью-Йорку, де обняв працю в Укр. Пресв. Церкві.

1957     р. брав участь в Американській Місії Доброї Волі, що подо­рожувала по країнах Середнього Сходу та побував також у Па­лестині. Був членом масонської льожі. Його дружина називалася Теодосія. Купчинські мали п’ятеро дітей: Ольгу, Галину, Романа, Юліяна і Богдана. Роман Купчинський, автор відомих стрілецьких пісень, то його рідний брат. Помер паст. В. Купчинський 7 січня

1958     р. Поховано його на “Сайпрус Гіллс” Цвинтарі в Бруклині. (“К. Ранок”, ч. 892 з 1958 р., стор. 1, ч. 893, стор. 5 і ч. 848 з 1956 року, стор. 5).

С.  Салмерс про працю паст. В. Купчинського в Ошаві писав: “Він був дуже приятельський, любив жартувати, оповідати різні пригоди із свого життя, а особливо з його побуту в гімназії в ста­рому краю та Західній Канаді. Також часто дебатував на релігій­ні теми, і гостро виступав проти піяцтва й корчем”. (“Єв. Ранок”,

ч. 1054, стор. 7 і ч. 1060, стор. 10 з 1971 p.).

Дияконіса М. Сопінка про його працю в Нью-Йорку писала: “Він організував досить велику й сильну Громаду реформованих євангеликів у Нью-Йорку. Суворий і вимогливий до Громади, він був одночасно справедливий і безсторонній у ставленні до людей. Усі непорозуміння в Громаді полагоджував так, що врешті зали­шалися задоволені обидві сторони. Він користався великим авто­ритетом. Його слово було законом.

Він був добрим промовцем. Люди залюбки слухали його про­мови, які іноді бували досить довгі. Мало не щотижня він робив доповіді на літературні та історичні теми, щоб підняти національ­ну свідомість Громади. Не забував він і про молоде покоління, ор­ганізувавши українську школу для дітей. За вчителя в ній був до­свідчений і добрий педагог Іван Кучмак, відомий український мистець-маляр”. (М. Сопінка: “По стопах Христа”, стор. 113, США, 1971 p.).

Даємо тут одне місце з репортажу паст. В. Боровського, по­міщеного в “К. Ранку”, ч. 832 з 1955 p., стор. 8 п. з. “З подорож­ніх вражень”, у підрозділі “Відвідини паст. В. Купчинського”. Ав­тор пише:

“Другого дня по закінченні Конгресу Американських Україн­ців я хотів трохи відпочити, а потім відвідати паст. В. Купчинського в Нью-Йорку. Останніми часами померла його дружина, а також він мав клопіт з очима. Недавно йому робили операцію, а тепер він мав йти на другу.

Я його застав, як завжди, в доброму гуморі. Ми обмінялися думками на різні теми. Між іншим він оповідав мені про те, як по скінченні своєї богословської науки в Канаді, приїхав він відвіда­ти могилу свого батька та свою матір у Галичині 1911 р. Його батько був приятелем митр. А. Шептицького. Митрополит запро­сив паст. В. Купчинського до себе і гостив цілий місяць, у надії — перемовити його вернутись у лоно Католицької Церкви. Коли всі аргументи не помагали, він в останніх днях пробував впливати на його почування. Покликався на те, що з його роду вийшло багато духовних, які вірно служили “апостольському престолові” та й тепер його батько простягає з могили свою руку та благає свого сина вернутися до “віри своїх батьків” і тим направити ту ганьбу, яку він зробив своєму народові. Молодий протестантський бого­слов, вислухавши цю мову, відповів, що він знає про другу про­стягнену до нього руку і другий голос, цебто руку й голос Христа, Який говорить: “Хто більше, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний” (Матв. 10:37). 1 митрополит А. Шептицький був змушений признати паст. В. Купчинському добре знання Св. Письма і лишити його в спокою.

Розказав також, що недавно один василіянський священик у Нью-Йорку в гр.-кат. церкві прилюдно в часі Богослужения висло­вив признання пасторові Купчинському за його добродійну діяль­ність. Після цього василіяни запросили його відвідати їхній манастир у Пенсільванії, де вони його тепло приймали, а це тому, що він багато помагав людям, яких вони до нього посилали”.

Православний архиепископ Марко (Іван Гундяк) у своїй ха­рактеристиці пастора В. Купчинського написав, як “Жмуток кві­тів блавату на свіжу могилу”, наступне, що подаємо в скороченні:

“Ми познайомились і стали друзями 30 років тому. Бували два-три рази щороку один в одного, але не було такого тижня, щоб ми не викликали один одного на розмову телефоном.

В. Купчинський — то була добровільна установа. Захворіє хто, треба лікарів, шпиталю, догляду — ідіть до Д-ра Купчинсько­го, радили люди. Парафія не того віровизнання, в якому він був пастирем, опинилась у фінансовій скруті — Купчинський дістав їй довготермінову позичку, а далі переконує вірителів, що в час депресії ця громада заслуговує на те, щоб добру частину її боргу зліквідувати. Це наша, українська громада, — так каже пастор Купчинський.

Треба було, щоб він тільки дізнався, що земляк у клопоті, він, непрошений, радо спішив на допомогу. “Що робиш, друже?” — питали його. “Невже не доволі в тебе різних турбот?” Купчин­ський відповідав: “А знаєте, що Христос казав своїм учням, коли тисячі народу зголодніли, слухаючи Його науки? Сказав: “Ви дай­те їм їсти!” Така була його життєва філософія.

Знаходив людям приміщення в шпиталях, на першому місці в Пресвітерському Медичному Центрі в Нью-Йорку, де він мав ве­ликий вплив. Він був знайомий з десятками лікарів-спеціялістів, які його високо цінили за милу вдачу і високий розум. На мої про­хання примістив у шпиталі не менше як 26 осіб, між ними бл. п. єпископа Йосифа Жука, моїх парафіян і мою дружину. Його за­ходам завдячую, що вона сьогодні між живими, а я був з провін­ції, з іншого штату.

Був хто у клопотах щодо набуття громадянства — Купчин­ський помагав. Були інші клопоти щодо іміграційних обмежень

—     ідіть до Купчинського. Треба їхати до Вашингтона — він по­їхав. Умів знайти доступ до найвищих урядів, щоб тільки допо­могти землякові.

Людина повного самозабуття і самовідречення. Був христи­янином, хоч не носив ознак своєї віри на чолі і не засвідчував цьо­го формальними фразами. Його християнство виявлялося в ділах. Переконання мав свої, тверді й непохитні, але нікому їх не накидав. Хто в нього шукав допомоги, єдина потрібна посвідка була: “Я — українець”. Між тими, кому спішив на допомогу, були люди різ­них звань і поглядів: єпископ, священики, співаки, редактори, сту­денти, чоловіки, жінки, діти й люди таких протилежних переко­нань, як покійні Д-р Лука Мишуга (редактор “Свободи”) і Микола Цеглинський.

П’ять тижнів тому я вступив до п. Солзера, урядовця в адмі­ністрації Пресвітерського Шпиталю, нашого спільного приятеля. Зайшла мова про Купчинського, і ми погодились, що зним погано, а хто заступить його, коли він відійде на вічний спочинок? Таки з канцелярії п. Солзера ми викликали Д-ра Купчинського телефо­ном. А тоді він серйозно каже: “Друже, там у шпиталі лежить хворий мій колега з гімназії в Бродах, гр.-кат. священик. Зайдіть до нього й розважте його”.

В його особі зіллялися вдачі й наставления двох сестер Лаза­ря — Марії, що слухала слів Спасителя, і Марти, що “клопота­лась великою послугою”. Так, він слова Спасителя зберігав у серці і “клопотався великою послугою” своїм однокровним братам і сес­трам. Жив для людей. Його життя та праця не раз пригадували те, що сказав безсмертний Іван Франко, що лише той, “кого люд­ське горе смутить, а добро веселить — той цілий чоловік”.

Разом з твоїми синами і донями і братом твоїм Романом, і з плеядою твоїх друзів, схиляю голову перед твоєю пам’яттю, перед твоєю скромністю, перед величністю твого духа, мій незабутній друже, і кладу жмуток отих слабих слів, замість квіток, на твою могилу. Справді ти добрим змагом змагався, і свій біг закінчив чесно”. (“К. Ранок”, ч. 893 з 1958 p., стор. 8).

Нарешті ще зацитуемо таке місце про паст. В. Купчинського зі згадки про нього паст. В. Боровського: “Варто тут подати тіль­ки такий приклад. Коли він раз почув, що українські православні брати почали лосуджувати його в тому, що вся його добродійна діяльність, яку він провадить, помагаючи їм, має утаєну мету: здобути їхню симпатію, а потім перетягати їх на євангелизм, він їм одного разу на Загальних Зборах їхньої ж церковної Громади відверто заявив: “Не турбуйтеся! Ви зовсім протестантам непот­рібні! Тримайтеся тієї віри, яку ви маєте, бо ви ліпшої не варті!” Хоч тут не бракує колючого гумору й сатири, але за ними захована глибока життєва правда, яку тільки глибше вдумливі люди можуть добачити. Діткнені нею не потребують ображатися. Ми переваж­но такі, як наша релігія, або ми маємо таку релігію, до якої ми до­росли”. (“Єв. Ранок”, ч. 957-958 з 1963 p., стор. 5).

Після смерти паст. В. Купчинського обслуговували ще Церкву в Нью-Йорку — паст. М. Боровський, який помер по 6 місяцях об­слуги. Допомагав цій Церкві паст. В. Кустодович, а по ньому до­помагав ще добр. Д. Олійник. Не можна не відзначити тут у втри­манні цієї Громади заслуг дочок бл. п. паст. В. Купчинського — Олени й Ольги, відомих адвокаток у Нью-Йорку, а також відомої дияконки Марії Сопінки, бр. Ю. Полюги, Володимира Мачуляка,

І. Дусаненка та інших членів і членок, що ревно працювали для того.

*

Закінчуючи історію української євангельсько-реформованої праці в Нью-Йорку, тут ще додаємо життєписні дані про таких трьох осіб:

Марія Сопінка народилася 12 грудня 1892 року в с. Вислок Горішній, повіт Сянок, у родині заможнішого селянина Теодора Со­пінки та Єви з дому Рьопка. Вчилася в народній школі. 1909 р. при­їхала до Пітсбурґу, щоб переконати свого брата Івана, щоб поки­нув протестантизм, яким він в Америці захопився. Тут вона мусіла стати до праці, і одночасно ходила вечорами на науку до середньої школи. Неділями відвідувала Пресвітерську Церкву, щоб самій пе­реконатися, чим в дійсності є протестантизм. Тут вона почала на­биратися переконання, що євангелизм, то таки правдива християн­ська віра, а з часом вона стала реформованою евангеличкою. Тоді вона вступила й закінчила школу дияконіс у Пітсбурґу та почала працювати з паст. Д. Галендою, а одночасно півтора року вчилася в комерційній колеґії. По цьому переїхала до Ньюарку і 7 років працювала в Укр. Пресв. Церкві. Перебравшись згодом до Нью- Йорку, вона вчилася два роки в Народньому Біблійному Інституті, а пізніше ще слухала лекції з історії, психології та Богословія в Колюмбійському Університеті, готуючись до ширшої місійної праці.

Під час Другої Світової Війни працювала у військовій уста­нові. До світських організацій не належала, а посвячувалася ви­ключно релігійній праці.

У старших роках перейшла на працю в кравецьку фабрику в Нью-Йорку. Двічі відвідала Україну в pp. 1928 і 1968. Написала і видала в 1971 р. своїм коштом свої цікаві спомини п. з. “По сто­пах Христа” (М. Сопінка: “По стопах Христа”. Стор. 134, США, 1971 р.). М. Сопінка померла 1 березня 1978 р. і похована на цвинтарі Вудловн у Бронксі, Н. Й.

Іван Саластин народився в кінці 19-го століття в с. Медвин на Київщині, а помер 19-го квітня 1976 р. в Санта Круз у Калі­форнії. Тут подаємо витяги з його короткого життєпису, що його він сам написав:

“Середню освіту здобув я в учительській школі в Іржавці біля Канева. Ця школа мала вчителів, які любили Україну. Більшість студентів були синами бідних батьків. Перша моя вчительська по­сада була в с. Денехівка, Таращанського повіту, а друга в с. Бе­резняки на Черкащині. З початком 1905 р. в Росії вибухла перша революція. З часом у Березняках з’явились члени Революційного Комітету й почали організовувати місцевих селян. Революція спри­яла поширенню національно-визвольного руху, але мене в кінці шкільного року звільнено з посади.

Після революції почала виходити українська газета “Рада”, до якої я писав дописи. Під час свого безробіття я друкував на гекто­графі відозви, а вночі їх розносили по Медвині. Я переїхав до Києва і знайшов працю в асекураційному відділі Губернського Зем­ства. 1907 р. я був арештований, а по звільненні я зміг нелегально в місяці листопаді приїхати до Америки.

Щодо моєї праці в УСРРусі, то вона була незначна. Почав я її в 1915 р. Це був час війни. Я провадив культурно-освітню працю між дітьми і дорослими в Робітничому Домі. В м. Рочестері, Н. Й., я заснував українську бібліотеку при Публічній Бібліотеці. Видав книжку про “Збереження Здоров’я”. Пізніше відчув, що такою ро­ботою не зможу заробити на належне утримання своєї родини. Це була головна причина, що я відійшов з місійної праці, хоч не бракувало й інших труднощів, які я мав від лівих і фанатичних людей. Один допис в українській пресі зробив був із мене “зацофаного рабіна”.

Я любив хемію і рішив поповнити своє знання в цій ділянці. Вечорами вчився в Університеті. У тих роках видав книжку “Екс­периментальна Хемія” і почав укладати “Українсько-Англійського Словника”. Я доложив усіх старань, щоб цей Словник вийшов як­найкращий. Цей Словник має 75.000 слів. Праця над ним тягну­лася 20 років. В тому часі, де було потрібно, я допомагав пасто­рові В. Купчинському”.

Таким був І. Саластин, український євангелик і патріот. (“Єв. Ранок”, чч. 1127 і 1130 з 1977 p.).

Юрій Тищенко-СІрий народився в 1880 році на наддніпрян­ській Україні, а помер 28-го листопада 1953 року в Нью-Йорку. Він був один із найстарших українських письменників, видавців і книгарів. У молодших літах був завідувачем книгарні, редакто­ром “Літературно-Наукового Вісника” в Києві, потім редагував часописи “Село” і “Засів”. Видав кілька сот книжок, писав опові­дання, новелі, популярні книжки й дитячі оповідання. Опинив­шись у США, він відновив і тут видавничу діяльність і відкрив з

А.  Білоусом книгарню в Нью-Йорку. Стояв дуже близько до УВАН, був головою її Бібліографічної Секції і технічним редакто­ром її видань. Був головою секції журналістів при Літературно- Мистецькому Клюбі в Нью-Йорку.

Був правдивим протестантом-євангеликом. Його похорон від­бувся з Української Пресвітерської Церкви в Нью-Йорку при ве­ликому числі визначних українців. Ховав його паст. В. Купчин­ський. (“К. Ранок”, ч. 793 з 1953 p., стор. 13).

УКРАЇНСЬКИЙ ЄВАНГЕЛЬСЬКО-РЕФОРМОВАНИЙ РУХ У ПІТСБУРГУ, ПА.

Організоване українське євангельсько-реформоване середови­ще в Пітсбурґу було найстарше в США, бо воно бере свій початок від самого зародження реформованого евангелизму на ґрунті за­океанського українства, тобто від перших проблисків евангелизму серед наших поселенців на самому початку 20-го століття. Крім трьох братів Галендів до Євангельської Громади в Пітсбурґу під впливом чеського проповідника Д-ра Вацлава Лоси і братів Га­лендів прилучилися ще такі особи: Василь Рьопка, Симеон Рьопка, Теодор Коцан, Іван Сопінка, Марія Сопінка, семеро осіб роди­ни Якова Штайна, Марія Галенда, Христина Галенда, Степан Ма­лий, брат і сестра Андрій та Катря Пелехи, а згодом і інші.

Згодом ввійшли до церковної Громади в Пітсбурґу: колишній гр.-кат. богослов — Олександер Нижанковський, 3. Бичинський (Д. Галенда в своєму мемуарному нарисі про УЄРРух у Пітсбур­ґу називає 3. Бичинського правником), В. Кузів, Л. Бучак, Й. Валентійчук, а також прибули з Канади на якийсь час І. Коцан та П. Крат. Слов’янська Місія в Пітсбурґу так розрослася впродовж кількох років свого існування, що треба було її розділити 1906 ро­ку на три окремі Громади. Чеська Громада залишилася під духов­ним проводом Д-ра В. Лоси й перенеслася до Кореаполісу, Сло­вацька Громада з чеським проповідником Франком Швахою на­йшла собі приміщення у Вест Парку, а Українська Громада, що її очолили Т. Галенда й 3. Бичинський, залишалася на старому місці, тобто в Шонвілю (Мікізракс). Як бачимо, український елемент у

Слов’янській Місії мусів настільки збільшитися, що можна було зорганізувати Українську Громаду. У даному випадку на увагу за­слуговує ще й той факт, що поділ Слов’янської Місії пішов по лінії національного принципу.

Як слушно заявляє Д. Галенда в своєму нарисі — “Щоб роз­почата чеськими працівниками євангельська місія між україцями могла втриматися, треба було на це мати своїх українських ду­ховних робітників”. Для того наймолодший із трьох братів Гален­дів — Теодор залишив свою фабричну працю та взявся вивчати богословські науки. Це забрало йому понад 10 років часу. Він учився й одночасно кольпортував євангельсько-місійну літературу та виконував обов’язки проповідника в УЄРГромаді. Йому допо­магав провадити цю роботу в Громаді студент Богословія — 3. Бичинський, який був редактором українського євангельського тижневика “Союз”, що виходив у Пітсбурґу.

3. Бичинський приїхав з Европи до США як колишній студент правничого факультету. Початкову богословську освіту здобув в Богословській Семінарії в Пітсбурґу, а закінчив її у Вінніпеґу, Ка­нада. Згодом приїхав до Пітсбурґу В. Кузів, який також узявся вивчати богословські науки, але в короткому часі переїхав до Блумфільдської Семінарії. Найстарший з трьох братів Галендів — Петро працював 45 років, як кольпортер євангельської літератури різними мовами, що давало йому нагоду відвідувати людей та ши­рити між ними як друкованим, так і живим словом євангельську науку. Середущий брат Галендів — Дмитро вчився у бурсі в Пе­ремишлі. Закінчивши там науку, він виїхав до США й прибув до Пітсбурґу 1899 року. Коли він почав цікавитися реформованим евангелизмом, Пітсбурґська Пресвітерія запросила його викону­вати деякі завдання, пов’язані з місійною діяльністю. Його обов’я­зок був відвідувати мешканців Пітсбурґу — Південної Частини та списати їхнє етнічне походження. Виконання того завдання 1901 року взяло йому 8 місяців. Того самого року Д. Галенда вступив до школи евангелиста Д. Л. Мудді в Маунт Герман, Масачусетс. По двох роках повернувся до Пітсбурґу та вписався до Богослов­ської Семінарії там таки 1906 року, а 1909 року закінчив у ній бо­гословську науку.

Щоб послабити упередження наших людей до евангелизму, Дмитро відвідував їх від хати до хати, говорив з ними на релігій­ні теми, заохочував читати Біблію та радив провадити чесне й побожне життя. Ту свою євангелізаційну працю він зміцнював допомоговою роботою: допомагав хворим, ділився куском хліба з бід­ними, служив порадами тим, які потрапили в якусь халепу, та від­кривав вечірні курси для неписьменних. Таким своїм християн­ським поступованням з людьми він здобув собі поступово їхнє до­вір’я та пошану. Також він організував недільні школи в різних місцях Пенсильванії.

На запрошення Пресвітерії в Бофало, Н. Й., Д. Галенда зро­бив список мешканців різного етнічного походження. Цей список потрібний був для організації місійної праці між ними. Він зробив його в Сейнт Кетеринс, Онтаріо, на запрошення Англіканської Церкви. 1907 року, тобто ще під час своєї науки в Богословській Семінарії, Д. Галенда отримав від шкільної влади дозвіл організу­вати курси англійської мови в Північній Частині Пітсбургу. Через рік він організував такі самі курси в Південній Частині того самого міста.

Здобувши популярність між нашими людьми такою діяль­ністю, він розпочав духовну працю між ними. Спочатку організу­вав дитячу недільну школу, а згодом розпочав євангельські Бого­служения для дорослих, але та євангелізаційна робота не мала успіхів. Не побачивши належних наслідків своєї праці, проп. Д. Галенда пішов до місійного суперінтендента -— Д-ра Монтгомера та поділився з ним своїми сумними спостереженнями. Д. Галенда настоював, щоб припинити місійну роботу в Південній Частині міста, а зате розпочати її в такій околиці, де нема так багато гр.- католицьких і православних Церков, тобто там, де люди, які на­лежать до традиційних Церков, менше пов’язані зі своїми церков­ними середовищами. Після того настоювання Д. Галенди знаходи­мо в його нарисі досить цікаву згадку, що її вважаємо за відповід­не подати тут: —

“По цих словах Д-р Монтгомери похилив голову й глибоко задумався. Це тривало кілька хвилин, а тоді подивився проп. Галенді просто у вічі й промовив: “Брате Галенда! Я знаю твоє місійне поле, твої труднощі, твою тяжку працю й тих, що в твоїй праці на перешкоді. Однак зробити так, як ти думаєш, не було б добре. Ти повинен знати й пам’ятати, що Христова робота на Пів­денній Частині не твоя, а Божа. Отож з Божою допомогою й бла­гословенням вона зродить у свій час багато плодів. Тепер, що я й Пітсбургська Пресвітерія бажають, це те, що ми радше хоті­ли б побачити в твоїй місії п’ять справді навернених осіб до Бога, ніж 500 ненавернених”.

Далі пишеться в цьому звідомленні, що після цієї розмови місійні обставини чимало поліпшилися.

1913 року знайшлася меценатка (пані Мікелві), яка зложила чималу суму грошей у Пітсбургській Пресвітерії на будову церк­ви для Української Місії. Ще того самого року побудовано церк­ву в центрі міста на півдні з каміння й цегли, з кольоровими вікна­ми та українськими гербами й написами.

На підставі звідомлення цього нарису довідуємося, що Церк­ву в Пітсбургу організовано 31 травня 1914 року з 18 членів під назвою “Перша Українська Пресвітерська Церква”. Першими стар­шими братами були вибрані такі члени Церкви: Михайло Пірко й Павло Ґрошко. Пастором і головою Церковного Комітету (Се­сії) став паст. ДГаленда.

На початку уступу про УЄРРух у Пітсбургу ми подали на підставі нарису Д. Галенди, що із Слов’янської Місії, яка розділи­лася 1906 року на терені Пітсбурґу, виникло три окремі церковні Громади, а в тому й українська. Тим часом із щойно поданого тут звідомлення виходить, що ніби українська частина поділеної 1906 року Слов’янської Місії на терені Пітсбурґу являла собою ще неповноправну церковну Громаду, а тільки була радше національ­но-самостійною, євангельсько-реформованою групою з власним приміщенням та духовним опікуном. Це мусіла бути певна україн­ська група, очолювана наймолодшим із трьох братів Галендів -— Теодором, яка залишилася у Шонвілю (Мікізракс). Але в центрі Пітсбурґу діяв трохи згодом середущий брат із Галендів — Дмит­ро, автор мемуарного нарису, з якого користаємо. Тому то Д. Галенді пощастило після довших зусиль організувати другу церковну Громаду. На початку невелика Громадка згодом так розрослася, що була в стані організувати в себе хор із 35 хористів під керів­ництвом студента Романа Качмарського. Це мав бути один з най­кращих українських хорів Пітсбурґу, який не тільки співав у себе в церкві під час Богослужень, але також виступав і в англомовних церковних Громадах.

Того самого 1914 року паст. Д. Галенда організував і прова­див лекції з допомогою своєї дружини в українській дитячій вечір­ній школі. Згодом, добр. Теодор Чемерис організував дитячу ор­кестру, яка пригравала під час співів церковних пісень. Він прова­див також аматорський гурток, який давав театральні вистави.

Уся згадана діяльність Укр. Пресв. Церкви в Пітсбурґу ви­кликала велике зацікавлення та притягала людей до евангелизму. Так було до часу Першої Світової Війни. З вибухом цієї війни об­ставини почали мінятися на гірше, що й відбилося також і на місійній роботі. Чимале число молоді пішло до війська або на воєнну роботу, а в Церкві залишилися здебільша старші й діти. Нестало тих молодих сил, які із 'запалом горнулися до церковно-культур­ної праці, тягнучи часто за собою і старших. Після цієї Війни з’явилися нові державні розпорядження, які обмежували імігра­цію з інших країн. Це припиняло наплив наших людей із Рідних Зе­мель до США, а тим самим і доплив свіжої крови. Воно не могло не відбитися більше чи менше і на діяльності УЄРРуху в Америці. До того ж після цієї Війни дехто з членів і прихильників Руху верну­лися до Рідного Краю. Навіть і дехто з діячів Руху, разом із паст.

В.  Кузівом, залишав на якийсь час Америку і, одушевлений ба­жанням перенести український реформований евангелизм на ґрун­ті рідної національної спільноти, їхав до Рідного Краю. За часів так званої депресії відносно багато членів Пітсбургської Церкви залишилися без праці. Деякі члени були примушені виїхати з Пітсбурґу до інших місцевостей, на фарми, чи нарешті до Канади, сподіючись там знайти заробіток. Останнім ударом була Друга Світо­ва Війна, в наслідок якої чимало нашої молоді було покликано до війська. Як пише в своєму нарисі паст. Д. Галенда: “При Церкві лишилося тільки 60 старших осіб і 40 діточок”. (Стор. 8 машино­пису). Проте і це було досить помітне число членів Церкви.

Року 1948 Д. Галенді минуло 70 років. Пресвітерія перевела його в стан спочинку, призначивши йому невеличку пенсію, а його українську Церкву з недільною школою включено до сусідської англомовної Пресвітерської Церкви. Ось так його Церква була примушена припинити свою дальшу діяльність. Те саме сталося й з іншими національними, чи так званими “чужинецькими” місія­ми в Пітсбурґу та його околиці. Такий був кінець цієї Церкви.

Після включення цієї Української Церкви до англомовної Пре­світерської Церкви Пресвітерія запросила паст. Д. Галенду ще на якийсь час проповідувати українською мовою тим уже включеним до англомовної Церкви українським членам, які ще не опанували добре англійської мови.

При самому кінці свого нарису паст. Д. Галенда подає до відома дуже знаменний факт: “Перед згаданою примусовою злукою Українська Церква просила Пресвітерію дозволити їй лиши­тися під провідництвом пастора Д. Галенди й далі в старій церкві, а всі церковні видатки покриватиме Громада, але Пресвітерія на це не погодилася”. Ці останні слова не потребують ніяких пояс­нень. Вони промовляють самі за себе. Зрештою Укр. Пресв. Церк­ва в Пітсбурґу не одна, якій компетентні чинники американського, чи канадського протестантизму “допомогли” зіллятися у спільну англомовну Церкву з усіма дальшими наслідками. Це один з ви­явів процесу асиміляції, діючий Під заслоною іноді “ідейних” і “благородних” нібито релігійних мотивів.

Наприкінці обговорення минувшини Української Пресвітер­ської Церкви в Пітсбурґу не зайво буде подати оцінку самого дже­рела, тобто мемуарного нарису паст. Д. Галенди. Цей нарис на 8 сторінках машинопису написаний в “особистому тоні”. Це зде­більшого життєписні дані про братів Галендів, які й становлять головний зміст майже цілого нарису. Тому фактичний матеріял історії Пітсбурґської Церкви, поданий у ньому, дуже скупий. Бра­кують також хронологічні дані й згадка про найвизначніших дія­чів Церкви. Користаючи з такого джерела, ми не могли подати щось більше.

Не зайво буде подати до відома, що згаданий нарис був на­друкований у “Єв. Ранку” за березень-квітень 1965 р. п. з. “З істо­рії УЄРРуху в Пітсбурґу”. У двох чергових числах “Єв. Ранку”, травень і липень 1965 p., надруковане закінчення цього нарису. На увагу заслуговує ще одне місце, що його цитуємо: “Багато гарної української молоді в Пітсбургській Євангельській Місії було навернено і'З широкого на вузький шлях. Вони пішли вслід за Хри­стом до праці в Його винограднику, як про це вже згадувалося: нас трьох братів Галендів, а за нами і через наше служення пішли багато інших. З тих “інших” було навернено шість українських дівчат, які вступили до Школи Дияконіс, щоб приготуватися до місійної праці між українським народом. То були: Марія Галенда, Катря Пелех, Марія Сопінка, Марія Дацько, Марія Пуківна і Маланка Мучій.

За порадою і при нашій допомозі з нашої Церкви кілька здіб­них хлопців вступило до високих шкіл. Один із них Василь Галич (Варшавський) закінчив колегію в Дубюк, Айова, здобув докто­рат філософії і був професором колегії. Іван Сарахман також у Дубюк закінчив торговельний курс. Три інші хлопці, а саме: Воло­димир Малевич, Теодор Дорсей і Іван Жук стали інженерами, а інші три хлопці: Євген Чемерис (Емерсон), Михайло Медвідь і Альберт Медвідь стали лікарями” (“Єв. Ранок”, травень 1965 p., стор. 13).

Ми навели те місце, бо тут маємо деякі прізвища, пов’язані з історією УЄРЦеркви в Пітсбургу. До того ж це була тодішня євангельська молодь, з якої дівчата присвятилися званню дияко­ніс, а хлопці здобули високу освіту, збільшуючи тим ряди фахової інтелігенції. Маємо тут згадку й про В. Галича. В “Єв. Ранку” (листопад 1969 р.) знаходимо широку англомовну статтю про нього, де важливіші життєписні дані частково пов’язані з істо­рією УЄРРуху в Пітсбургу.

Ми маємо під руками ще кілька документів, надрукованих у “Союзі”, з яких довідуємося про самий початок Громади в Пітс­бургу. Найперше подаємо в цілості надруковане в “Союзі” (9-го жовтня 1913 р., стор. 1) запрошення на урочисте відкриття тієї Церкви, тобто нового церковного будинку.

“Отсим повідомляємо, що урочисте відкриття Першої Руської Пресвітерської Церкви на Савт Сайд у Пітсбургу під числом 1005- 1007 Карсон вул. відбудеться в неділю, 12 жовтня.

Порядок Богослужень:

Рано в годині десятій починається урочиста Служба Божа з участю суперінтендента Пітсбургської Пресвітерії — Д-ра Монтґомера і таких священиків: проповідники: Василь Кузів з Ньюарку,

3.    Бичинський, В. Лоса, Т. Галенда й Д. Галенда, місцевий свяще­ник. Під час Богослужения буде співати місцевий хор.

Пополудню пів до третьої відбудеться Велика Вечірня з учас­тю запрошених на цю урочистість американських проповідників і церковних достойників: Д-ра Мекювена, Д-ра Сніда, Д-ра Монтґомера, Д-ра Ніколса, Д-ра Ґагвина і Д-ра Гордона. Богослужен­ия будуть переплетені піснями, молитвами й проповідями.

Вечором, о годині пів до восьмої відбудеться величавий Концерт в честь Івана Франка з такою програмою: Вступне Слово — паст. В. Кузів. “Возвесе­лился”, псалом Бортнянського — мішаний хор. І. Франко: “Велик­день”, деклямація панна М. Пук. Крижановського: “Реве та стог­не”, тріо, відспівають пп. В. Шустакевич, П. Яєчник, Р. Качмарський. Мендельсон: “На воді” — мішаний хор. Січинський: “Як почуєш яночі” — сольо тенорове, відспіває пан В. Шустакевич. Воробкевич: “Огні горять” — мішаний хор. Колесса: “Туга за ми­лим” — дует, відспівають Вовчко Марія і Вовчко Анна. Скрипкове сольо — грає О. Штан. Топольницький: “Ой три шляхи” — міша­ний хор. На закінчення: “Ще не вмерла Україна”.

Під тим оголошенням є світлина церковного будинку.

Уже самий факт, що офіційне відкриття цієї церкви було по­в’язане з концертом у честь І. Франка, говорить само за себе. Це ж був 1913 рік, а подія відбувалася далеко від Рідних Земель та й ще до того в середовищі “Руської Пресвітерської Церкви”, якому деколи закидувано брак національної свідомости. І ще одна замітка: на початку програми подано, що вступне слово виго­лосить паст. В. Кузів. Як бачимо, він уже тоді вибивався на пере­дове місце в житті УЄРРуху в Північній Америці.

У числі “Союзу” з 16 жовтня 1913 p., стор. 2, маємо звідомлення з цього відкриття повище згаданої церкви п. з. “Велике тор­жество в Пітсбургу”. На початку цього звідомлення пишеться, що

12    жовтня 1913 р. відбулося відкриття цієї Церкви. Це відбулося в гарно удекорованій квітами та українськими й американськими прапорами церкві. З участю “величезного здвигу народу” почалася церковна відправа, яку відслужили проповідники В. Кузів і Д. Га­ленда з участю місцевого хору. Молитви мали: проповідники Т. Галенда, В. Лоса й Д-р Шаф. Євангелію відчитав проп. 3. Бичин­ський, а проповідь виголосив проп. В. Кузів. Під час пополудневої відправи Д-р Монтгомери розповів історію цієї Громади. Бін при­гадав той час, коли проп. Д. Галенда проповідував у маленькій, невідповідній на Богослужения залі, яка була вщерть виповнена людьми. Тоді молитвою і гарячим бажанням Д-ра Монтгомера було постаратися для українців якесь краще приміщення на Бо­гослужения. Згодом, пані Мікельві, донька пресвітерського пасто­ра з Іст Либерті, зложила певну суму грошей, за що вибудовано церковний будинок для Укр. Пресв. Церкви в Пітсбурґу. Цікаво буде подати до відома, що пані Мікелві не хотіла навіть згодитися на те, щоб виявити її ім’я.

Урочистість закінчилася народним святом — концертом у честь І. Франка. О годині 8-ій вечором заля під церквою заповни­лася по береги людьми. Проп. В. Кузів виголосив вступне слово, після чого наступали поодинокі точки програми. Про життя й ді­яльність великого поета говорив у своїй доповіді проп. 3. Бичин­ський, який заохотив присутніх зложити дарунок для поета. Зібра­но біля ЗО долярів. Концерт закінчено відспіванням національного гімну й “Не пора”. Так було перед Першою Світовою Війною.

*

Тут подаємо життєписи трьох визначних українських єван­гельських діячів у Пітсбурґу:

Паст. Дмитро Галенда народився 1878 р. в с. Вислоці Горіш­ньому, повіт Сянок. Його батько був освіченим хліборобом і нази­вався Іван, а мати Марія. Від 1895 р. Дмитро вчився в дяковчительській школі в Перемишлі, яку скінчив. Він там жив у бурсі митрополита Снігурського. Приїхав до США в 1898 р. 12-го черв­ня 1909 року одружився з дияконісою Катериною Пелех, яка похо­дила з дяковчительської родини з Полтви в Галичині. Батько її звався Онуфрій, а мати Анастасія. Народилася Катерина 27-го травня 1890 року. Галенди мали троє дітей: сина Павла і дочок Ольгу згодом Ванґер і Ліліян згодом Мадден. Помер паст. Д. Га­ленда б жовтня 1967 р.

Тут подаємо два важливі випадки з його життя. Перший — подала М. Сопінка. Про нього вона пише: “Родина Галендів, що залишилася в Вислоці, коли стало відомо, що їхні діти в Америці пристали до “Сальвишів” (від англійської назви “Армія Спасіння”

—      “Салвейшен Арми”), тобто, за їхнім поглядом, продали свої душі дияволові, терпіли за це нарікання і прокльони. Священик у церкві часто виголошував на цю тему проповіді, і картав батьків, що допустили до того своїх дітей. Особливо переживала це ста­ренька мати, і вона вирішила сама поїхати до Америки, щоб на­вернути дітей на розум. Вона написала дітям, що хоче їх відвідати, і вони допомогли їй приїхати.

У першу неділю син Дмитро сказав матері, що запросив до се­бе свого приятеля-католика, і з ним вона зможе піти до като­лицької церкви на Богослужения. Але мати відмовилася, і сказала, що піде до тієї церкви, куди він ходить, і що вона для того й при­їхала, щоб побачити, як там зневажають Христа. І пішла. А там саме проповідував її син Дмитро. Там вона почула таку пісню:

Не минай мене, Ісусе,

Вчуй мій голос теж,

І в мою зайди хатину,

Як до інших йдеш...

Крім того вона почула надхненну проповідь, перейняту глибокою вірою в Бога і Його Сина, Ісуса Христа.

Вернувшись додому, мати заплакала і промовила: “Боже! Прости мої гріхи, і прости всім тим, що говорили таку неправду на тих “грішників”, — вони бо самі більші грішники, бо кажуть неправду”. (“Єв. Ранок”, ч. 1040 з 1969 року, стор. 12).

Другий випадок подає про себе сам паст. Д. Галенда: “В 1908 році, ще бувши в семінарії, постановив я відвідати свою старень­ку матір в рідному селі в Галичині. Тоді я мав добру нагоду гово­рити з двома знайомими гр.-кат. священиками. Один з них був

о. Роман Чайковський. Цей обіцяв був написати листа до свого шкільного товариша, що був покликаний на уряд єпископа Гр.-Кат. Церкви на всю Америку — Сотера Ортинського, і просити “їх пре­освященство” прийняти Д. Галенду в число гр.-кат. духовенства й дати йому одну з найкращих парафій в Америці. Це все він мав зробити тоді, коли Д. Галенда погодиться покинути протестан­тизм та вернутися до “віри батьків”. За цю обіцянку я чемно подя­кував, а потім рішуче сказав: “Цього я вже не зроблю, бо коли б ваш єпископ давав мені не тільки найліпшу парафію в Америці, але також папський престіл з його короною, то й тоді я не вер­нувся б до католицизму, бо ця Церква не Христова установа, а людська”.

По цій розмові ми розійшлися. Священик пішов далі служити “святому” папі, а я — Христові”. (“Єв. Ранок”, ч. 983 з 1965 р, стор. 16).

Паст. Д. Галенда радить у церковній праці вживати способів, які вживав Сам Ісус Христос із Своїми апостолами:

“1. Треба бути самому народженою звиш через Духа Святого дитиною Божою.

2.       Віддатися цілком Богові та Його волі.

3.       Жити з Богом і плекати молитовну спільність з Ним.

4.       Мати любов і милосердя до всіх людей, а найбільше до хворих, бідних, безпомічних, вдів, сиріт, старців, а особливо до грішників, що гинуть від своїх гріхів.

5.       Плекати дух самопожертви для добра ближніх і для слави Божої.

А хто цих і подібних прикмет не має, такий не йде належно слідами Господа й Спаса нашого Ісуса Христа, і не є Його вірним послідовником”. (“Єв. Ранок”, ч. 983 з 1965 p., стор. 16).

Паст. Д. Галенда написав книжку: “Що нам робити, щоб спастися?” Цю книжку, що має 104 стор., видало в 1951 р. УЄО в ПА.

Паст. Теодор Галенда, рідний брат паст. Д. Галенди, наро­дився 1 березня 1881 р. Прибувши до Америки, він скоро навчився англійської мови і на фабриці, де він працював, хотіли його зро­бити наглядачем над робітниками, але його тягнуло до освіти й до праці на Христовій ниві. Спочатку він фанатично тримався като­лицизму, але згодом став рішуче по стороні євангельського хри­стиянства. Він закінчив 1912 р. Богословську Семінарію в Пітсбурґу. Спочатку працював на церковній ниві в Пітсбургу, а потім у Гартфорді, Коннектікут. По відході на пенсію жив спочатку в м. Тампа, Фльорида, а останні три роки в Короаполісі, Пенсильванія, біля родини своєї другої жінки, з якою одружився 1954 року. Помер 11 липня 1969 р. (“Єв. Ранок”, ч. 1040 з 1969 p., стор. 11).

Проф. Василь Галич народився 6 квітня 1896 року в с. Стрільбичі біля Старого Самбору в Галичині, де він і скінчив народню школу. 1912 р. приїхав до Пітсбурґу до свого дядька Андрія Мовч­ка. Тут він познайомився з паст. Д. Галендою, до церкви якого він почав ходити зі своїм дядьком. Він також почав вчитися англій­ської мови на курсах, що їх провадив паст. Д. Галенда. За його допомогою В. Галич вступив до Блумфільдської Колегії, де він та­кож мав нагоду поповняти свою середню освіту. 1918 р. він пере­нісся до Дубюк Університету в Айова. Він закінчив Університет зі ступнем Б.А.

У міжчасі він вирішив присвятити своє життя освітній діяль­ності, і став учителем американських середніх шкіл. У 1923 році осягнув магістерський ступінь з історії і політичних наук, а 1934 р. здобув докторат.

1934      р. сплатив свій довг за науку Пресвітерській Церкві, і хоч не став пастором, то допомагав в недільній і вакаційній біблійній школі в Пресвітерській і Конґрегаціональній Церквах.

1935       р. відвідав рідний край. Його мати гордилася своїм си­ном, професором, а він добре допоміг матеріяльно своїм двом сестрам і братові. Д-р В. Галич також докупив землі для родин­ного господарства. Вернувшись до Америки, оженився з учитель­кою середніх шкіл Маргаритою Б. Митчел. Останні 12 років викла­дав європейську, а в тому і російську історію в Стейтовому Уні­верситеті у Вісконсін, а також давав доповіді на українські і ро­сійські теми по інших університетах.

Він був перший, що написав книжку “Українці в США” в 1937 році, яку видало Видавництво Шікаґського Університету. Його пе­реклад на англійську мову “Історії України” проф. М. Грушевського видало Видавництво Єйльського Університету для Україн­ського Народнього Союзу. Його статті й праці друкувалися в наукових американських і українських журналах і пресі. Він член різних наукових установ. (“Єв. Ранок”, ч. 1040 з 1969 p., стор. 9).

*

Ми маємо також не дуже багато матеріялів до історії УЄРЦеркви в Детройті, Міш. Тут треба назвати перш за все по­міщену в “К. Ранку” за січень 1961 p., стор. 10-11, статтю п. з. “Українська Євангельсько-Реформована Церква в Детройті (У десятиліття її існування)”, і ще невеликий огляд історії тієї Церк­ви п. з. “Історія УЄРЦеркви в Детройті, Міш.”, що його написав паст. В. Боровський. На підставі цих даних можна подати загаль­ну картину минувшини цієї Церкви.

Року 1926 роблено спроби організувати Українську Пресвітерську Церкву в Детройті. У тому напрямі діяли тоді проповід­ники М. Паюк та О. Нижанковський, які розпочали в тому місті свою місійну роботу. Одначе їхні заходи не увінчалися тоді успі­хом, хоч вони були активними в українському суспільно-культур­ному житті в тому місті, і навіть втішалися популярністю між на­шими людьми. Заходи в тому напрямі відновив паст. В. Боров­ський, який, приїхавши 1947-го року з Европи до США, осів у Детройті та розпочав там місійну діяльність. Він найперше розшу­кав тих наших людей що вже щось знали про УЄРРух та були критично наставлені до традиційної церковщини, а тоді намагався шукати нових членів. Ця діяльність не була легка. Взагалі україн­ська євангельсько-місійна праця в Детройті завжди була особливо тяжка й не знаходила сприятливого ґрунту для себе. Проте, час після Другої Світової Війни та новостворені відносини давали пев­ну надію, що ряди УЄРРуху в Північній Америці скріпляться нови­ми членами й прихильниками. То був час, коли з Европи приїздило до США досить багато наших скитальців. Провадячи в Детройті акцію серед протестантських Церков і організацій для спрова­джування як найбільшого числа наших скитальців, паст. В. Бо­ровський з дружиною Олександрою мали тим більше можливість контактуватись з новоприбулими, між якими траплялися наші евангелики або прихильники УЄРРуху. Таким чином почав у Дет­ройті зростати гурт українських реформованих євангеликів і при­хильників та назрівати момент офіційного оформлення тих людей у церковну Громаду. 1-го жовтня 1950 року організовано УЄРЦеркву в Детройті, якої духовним опікуном став паст. В. Боровський.

Через брак власного приміщення ця Церква в Детройті відбу­вала впродовж п’ятьох років свої Богослужения в приміщенні Вестмінстерської Пресвітерської Церкви, згодом перейшла до бу­динку Пресвітерської Церкви св. Андрія, а ще далі почала кори­стуватися каплицею Пальмер Парк Пресвітерської Церкви. Тоді, як була надрукована згадана стаття на сторінках “К. Ранку” (сі­чень 1961 p.), Церковний Заряд складався з таких членів Церкви: В. Боровський — пастор, Ілля Лисогір — голова, Микола Фос — заступник голови, Іван Петращук — скарбник, Петро Гончар — секретар. В огляді авторства паст. В. Боровського п. з. “Історія УЄРЦеркви в Детройті, Міш.” подано так: “Церковний Заряд складався дотепер переважно з таких осіб: В. Боровський — пас­тор, доцент М. Левицький — голова, П. Гончар — заступник го­лови , І. Петращук — скарбник, М. Фос, К. Чирва, Віктор Боров­ський і І. Лисогір — члечи”.

Церковна Громада, особливо на початках свого існування, активно співпрацювала з Радою Церков міста Детройту та вияви­ла чималу діяльність у справі переселення українських скитальців і популяризування української справи в тому місті. Церковний За­ряд запрошував американських проповідників різних протестант­ських віровизнань та етнічних походжень виголошувати проповіді під час Богослужень.

Пастор В. Боровський, від 1955 р. обняв становище екзеку­тивного секретаря в УЄО в ПА, а від 1961 р. став редактором ор­гану УЄО — “Євангельського Ранку”. Крім того він обслуговував також від 1961 року незалежну УЄРЦеркву в Торонті, яка най­тісніше співпрацювала з УЄРЦерквою в Детройті. Як у кожній ін­шій Церкві, так само й у Церкві Детройту з часом ряди членів що­далі починали рідшати через відхід людей старшої генерації. Церк­ва втратила через смерть таких активних членів і вірних своїх чле­нів, як колишніх вояків Української Галицької Армії І. Петращука і Карла Березюка, а там і паст. М. Боровського та інших. Деякі члени залишили Детройт, інші жили розкидані по надзвичайно да­леко розкиданому місті і їм було нелегко в неділю дістатися на Богослужения тощо. Це відбивалося дуже некорисно на дальшому розвитку церковної праці.

27 листопада 1960 р. ця Церква відсвяткувала 10-літній ювілей свого існування в приміщенні Українсько-Американського Осеред­ку при вул. Карпентер. О годині 10-тій вранці відбулося врочисте Богослужения, в якому взяли участь також і члени Української Баптистської Церкви разом із своїм проповідником В. Бурою, а також і інші гості, які приїхали з Торонта й Ошави. Проповідь ви­голосив паст. С. Біляк, викладач колегії Христової Церкви в Ро­честер, Міш. Сестра Медвідь із Вінзору разом із своїм сином про­співала дві пісні, а молоденька сестра Якимова відіграла на скрип­ці “Отче наш” і ще одну євангельську пісню. Опісля в пополуд­невій порі відбувся спільний обід, а по ньому добр. Михайло Ко­зак із Торонта, який недавно відвідав був Европу, а в тому й Україну, поділився з присутніми своїми цікавими спостереження­ми з подорожі. Доповідь добр. Козака була ілюстрована показом фільму. На кінці допису про цей ювілей пишеться: “На цьому місці ми хотіли б особливо підкреслити дуже відрадне явище, а власне, що ці ювілейні святкування носили екуменічний характер. Варто подбати про те, щоб при особливих нагодах евангелики різних ві­ровизнань старалися маніфестувати перед світом свою духовну єдність у Христі. Це тепер становить особливу вимогу часу. Нехай ім’я Господнє буде прославлене за всі ті благословення й допомогу, якими Він обдаровував цю Церкву в останньому десятилітті її праці”.

В 1970-му році Церква в Детройті мала близько 40 членів і прихильників.

Користаючи з життєпису паст. В. Боровського з 13-го липня 1972 року, вважаємо не зайвим подати до відома, що в наслідок марних фінансових умов паст. В. Боровський був змушений піти до праці на фабрику від 5 червня 1948 р. до 13 серпня 1954 р. Та­ких випадків було більше, що проповідник мусів допомагати собі додатковою зарібковою працею, щоб виживити родину. Це тим більше розвіває міт про “долярову віру” не тільки на європейсько­му, але навіть і на американському грунті. Та й тепер, бувши в стані спочинку, паст. В. Боровський ніякої емеритури не отримує, а має тільки на життя скромне соціяльне забезпечення.

*

Коли ми ще провадимо мову про Детройт, то варто згадати й ті обставини, в яких там доводилося працювати. Про це знаходимо в “К. Ранку”, ч. 922 з I960 p., стор. 10, допис пастора В. Боров­ського, де він пише:

“Час від часу ми свідки незрозумілих потягнень деяких укра­їнських католицьких священиків, які, керуючись релігійною не­терпимістю та дискримінацією до українців, що інакше вірують, спричиняються до підкопування національної єдности української спільноти.

Маємо тут на думці події, які недавно трапилися в Детройті, а власне в гр.-кат. парафії на Гамтрамку. Від якогось часу твер­дилося, що парох о. С. В. Кнапп там нарікав, що він не може брати участи в різних національних імпрезах, коли в них беруть участь духовні інших християнських віровизнань. Це означало, щоб світ­ські організації таких духовних на свої імпрези не запрошували, а як вони прийдуть, то щоб їх трактувати, як звичайних гостей. Правда, не всі організації стисло дотримувалися цих “побожних” побажань свого пароха, але в кожному разі це створювало непри­ємні ускладнення.

Однак цей парох зовсім втратив рівновагу, коли він 17 жовт­ня 1959 р. побачив українського євангельського пастора за президіяльним столом у приміщенні укр. католицької школи на збо­рах, влаштованих українським жіноцтвом в Детройті, з приводу відвідин детройтської громади двома представницями, які брали цього літа участь у Світовому Конгресі Українського Жіноцтва в Нью-Йорку. Це дало йому нагоду найближчої неділі аж на трьох Богослужениях виявити своє обурення. Його твердження було те, що не можна толерувати сектантів між українцями. Мотивує він це потребую затримати українську єдність.

Національну єдність, власне, найбільше розбивається подібни­ми виступами таких парохів. Треба сподіватися, що українське громадянство рішуче й отверто відмежується від таких неде­мократичних методів боротьби з українцями, що інакше вірують, і виявить свою громадську зрілість, поборюючи будьяку нетерпи­мість та дискримінацію.

Чи не краще було б йому подумати над тим, що це не робить йому ніякої чести, коли суботня школа українознавства в Детройті-Схід змушена винаймати для себе приміщення в будинку дер­жавної школи, а не має приміщення в будинку парафіяльної шко­ли, який збудовано за українські гроші. Для багатьох усе ще не ясно, чому діти католики не мають у ній забезпеченого навчання релігії?”

Тут треба додати, що цей випадок не був єдиним, бо на одно­му бенкеті українського Пласту, проти початкових протилежних запевнень, пастор В. Боровський був потрактований не так, як ка­толицькі священики, які уважалися почесними гістьми, а його вважали за звичайного учасника, мотивуючи це тим, що УЄРЦерква не визнана українським громадянством. Це поступалося так з особою, яка організовувала український Пласт на Рівенщині на Во­лині, була Польським Урядом за цю і просвітянську працю виселе­на з Волині, а навіть було урядове намагання виселити її взагалі з Польщі.

Подібних проявів було більше. Однак треба також признати, що після Першого Світового Конгресу Вільних Українців в Нью- Йорку, ситуація тут зовсім змінилася на краще. Були вже навіть спільні всенародні молебні в Детройті з участю православного, ка­толицького і євангельського духовенства.

Тут не можна не згадати про довголітнього скарбника УЄРЦеркви в Детройті і Головної Управи УЄО — Петра Гончаря, який народився 1916 року на Чернігівщині, де він здобув середню освіту. Варта уваги його думка, яку він висловив про християн­ство: “Християнство ціню з глибини моєї душі, як символ люд­ської гідности і братерства. Без цього людина нічого неварта”. (З листа з 9 березня 1974 року в архіві УЄО).

У Детройті жили, або й живуть ще й тепер, такі більше чи менше визначні українці, які вважають себе за протестантів, як бл. п. Іван Кустодович і Дмитро Лазар, що вчилися в Блумфільдській Колегії і Семінарії; визначний і заслужений українсько-аме­риканський діяч — адвокат Іван Панчук, що був свого часу голо­вою Злученого Українсько-Американського Допомогового Коміте­ту; сестри Джін і Глор Волдс (Волощуки), укр. лютерський пастор Григорій Кузів з родиною, Микола та Юлія Шустакевичі з родиною та інші. Дехто з цих осіб були, або й є членами англомовних про­тестантських Церков. Якщо може й не всі, проте частина з них допомагали в праці УЄРЦеркви в цьому місті.

Як заслужені українські протестанти тут є відомі українські діячі, особливо в Клюбі Українських Університетських Абсольвентів, обоє вчителі Михайло і Марія Віхорики. Вони члени УЄРЦерк­ви й однієї англомовної Конгрегаціональної Церкви, цебто мають подвійне членство. їм треба дати належний кредит за те, що вони не тільки підтримують ці Церкви, але й використовують своє член­ство в англомовній Церкві для поширення знання про Україну між високо інтелігентним і чисельним членством тієї Церкви. Вони влаштовують там доповіді на українські теми, культурні україн­ські імпрези, покази тощо. Тут тільки Сам Господь може належно оцінити працю й заслуги таких українських євангельських христи­ян в їхній любові й праці для добра свого народу й Америки.

*

Була б прогалина в цій праці, коли б ми промовчали тут гро­мадську діяльність пастора В. Боровського. Маючи до обслугову­вання дві відділені одна від одної Церкви, одна в США, а другу в Канаді, і від 1-го квітня 1955 р. обов’язки екзекутивного секрета­ря УЄО, а крім того від 1961 року обов’язки редактора “Єв. Ран­ку”, — паст. В. Боровський не відмовлявся від громадської роботи.

Найперше він репрезентував УЄО на конгресах американських українців у Нью-Йорку, в яких сам брав активну участь. Він при­готував у великій мірі участь українських протестантів на Пер­шому і Другому Світовому Конгресі Вільних Українців у Нью- Йорку і в Торонті в роках 1967-му і 1973-му. Він брав участь у відкритті пам’ятника Т. Шевченка у Вінніпегу 1961-го року та у Вашингтоні 1964-го року. У Вашингтоні під час кінцевих церемоній 1965 року біля пам’ятника Т. Шевченкові пастор В. Боровський, як представник УЄО, мав відповідну до обставин молитву, текст якої вмуровано разом з іншими документами в фундаменті того пам’ятника.

Не зайво буде також в ім’я правди згадати, що за допущення українських протестантів до такої молитви йшла довший час за­взята боротьба.

Поза тим В. Боровський дописував не тільки до української євангельської преси, а й до інших наших загальнонаціональних ча­сописів. У своїх статтях він інформував українську Громаду у вільному Світі про діяльність і успіхи УЄРРуху. Крім того він про­пагував ідеї релігійно^віроісповідної толеранції, взаємної пошани, зрозуміння й можливої співпраці там, де вона тільки є доступна заради спільної боротьби проти сучасного ’безбожництва та всенаціональної єдности цілої української спільноти.

Після смерти президента УЄО — паст. І. Яцентія, що був представником українського протестантського світу в СКВУ, було доручено паст. В. Боровському докінчувати цю каденцію паст. І. Яцентія, яка скінчилася восени 1973 р.

В “Єв. Ранку”, липень 1965 p., маємо статтю-репортаж паст. В. Боровського п. з. “У Вашингтоні 22-го травня 1965 року”, де описаний виступ представника УЄО під час кінцевих церемоній біля пам ятника Шевченка. Ця участь описується ось так: “Над­ходила четверта година, коли саме мала розпочатися церемонія вмуровання документів. Добр. Давид Кухарський, співробітник журналу в англійській мові “Християнство Сьогодні”, повідомив мене, що вінок, який ми мали покласти від УЄО, вже привезений. Тоді ми обидва поклали його під пам’ятник. На жаль, наш вінок і ще один кіш квітів — це було все, що покладено того дня там...

Прийшла черга на мою молитву. Мікрофон працював добре. Слова молитви було чути виразно не тільки на площі, але й далеко поза нею. Виступ протестанта, представника УЄО в ПА, надзви­чайно насторожив усіх присутніх. Це було для більшосте з них справді сенсацією. Текст цієї молитви був вмурований разом з іншими документами в постамент пам’ятника, а також фільмувалася особа представника УЄО під час виголошення цієї молитви”.

В “Єв. Ранку” за травень 1965 р. подано молитву паст. В. Боровського, змовлену під час церемонії, і саме вмурування доку­ментів. Ми цитуємо невелику частину її: “І коли сьогодні тут вму­ровується земля з могили Т. Шевченка та ці документи в поста­мент цього пам’ятника, то нехай вони й цей пам’ятник стануть символом живих і невмирущих ідеалів, які були голошені Тара­сом Шевченком. Нехай вони стануть вічною пригадкою в серцях не тільки нам, ще живучим, але й усім майбутнім українським по­колінням, що ані ми, ані вони не мають спічнути доти, поки ці найвищі завітні поривання та мрії нашого народу не будуть цілком здійснені на прославлення Твого святого Імени, а на добро нашій нації”.

Коли ми вже при Т. Шевченкові, то тут варто згадати, що ко­ли українці в Аргентині з нагоди святкування 75-річчя свого посе­лення відкривали пам’ятника Т. Шевченкові у Буенос-Айресу 5-го грудня 1971 p., то присутній тоді там делегат УЄО в ПА — паст. І. Р.-Ковалевич з Канади, склав їм там оцей братній привіт:

“Дорогі Брати та Сестри! Вічно живий дух Генія України зібрав нас на це історичне місце, щоб спом’янути його “не злим, тихим словом”. У цей торжественний день відслонення пам’ятни­ка Пророкові України — Тарасові Шевченкові в славній столиці соняшної Аргетини, у країні українського поселення, — ми, укра­їнці євангелики-протестанти з Канади й США, принесли Вам наш братерський і сердешний привіт та щирі побажання, а також ґратуляції за те, що Ви здвигнули цей чудовий пам’ятник на вічну славу і пам’ять великого Кобзаря — Борця за волю України, який буде завжди нагадувати Вам, дітям та внукам Вашим та всім співгромадянам цього краю, з якими Ви живете, про те, де наш рід, “хто ми, чиї сини?...”

Хоч лютий ворог вигнав нас із рідної Батьківщини, живемо в розсіянні в різних країнах світу, але ми не є далекі і чужі собі, бож ми є одного Бога діти, сини і дочки однієї Матері-України і завжди вірні заповітам Батька-Тараса, який закликав і кличе нас:

“Молітесь! Молітесь Богу І згадуйте один одного!

Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте,

В останню тяжкую мінуту За неї Господа моліть!”

Як довго ми залишимось вірними Богові і вірними заповітам нашого національного Пророка Тараса, жодна брутальна й ворожа сила нас і нашого народу не переможе і в це ми глибоко віримо”. (“Єв. Ранок”, березень 1972 p.).

У “Єв. Ранку” за березень 1969 p., стор. 12-13, є цікава інфор­маційна стаття п. з. “З історії та праці УЄО в ПА”. Це інтерв’ю “Голосу Америки” з екзекутивним секретарем УЄО — паст. В. Боровським, яке відбулося ЗО січня 1969 р. у Вашингтоні і було передане по радіо в Україну. Тут цитуємо одно з найцікавіших місць: —

“Питання: Які особливі досягнення та заслуги УЄО?

“Відповідь: Тут можна сказати, що наше Об’єднання допо­магало нашим людям триматися свого народу, було добрим по­штовхом до публікації української євангельської літератури. Часо­пис “Ранок”, а пізніше “Канадійський Ранок” переважно був у ру­ках людей, які поділяли погляди УЄО. Тепер “Євангельський Ра­нок” — орган УЄО в ПА. Було видано двома накладами книжку проф. М. Грушевського: “3 історії релігійної думки на Україні”, Б. Ґрагама: “Мир із Богом”, JI. Биковського: “Василь Кузів”, книжку “Християнство і Націоналізм” і т. д. Тепер працюється над виданням “Історії УЄРРуху”. УЄО багато причинилося до появи нового перекладу української Біблії митрополита Іларіона.

Багато було зроблено для оборони прав українців, які в на­слідок війни опинилися закордоном, для їхнього .переселення і влаштування в нових країнах після закінчення Другої Світової Вій­ни. І під цю пору тільки УЄО — член УККАмерики та Комітету Українців Канади. Інші українські протестантські віровизнання ще не чуються в силі створити спільну репрезентацію українських протестантів, побоючись, що більшість їхнього членства ще не доросли до того, щоб зрозуміти важливість такого потягнення. Так, що коли постає потреба спільних виступів на загальних українських форумах, як це було на Світовому Конгресі Вільних Українців, у кожному окремому випадку Головна Управа УЄО мусить узгіднювати такі спільні виступи з об’єднаннями інших українських євангельських віровизнань.

УЄО не має претенсій бути репрезентацією всіх українських протестантів Північної Америки. Воно було б дуже вдоволене, ко­ли б така спільна легітимна репрезентація постала, і в цьому на­прямку УЄО одне з перших працює. Але, як виходить, то нема в тому нічого дивного, що президент УЄО — паст. 1. Яцентій тепер став першим представником українських протестантів у Постій­ному Секретаріяті СКВУ. Це тільки добре заслужене визнання за­слуг УЄО. Це Об’єднання часто виступає в обороні прав україн­ського народу, де й коли в цьому заходить потреба.

Тут конче треба згадати, що 1925 р. заходами УЄО було за­початковано УЄРРух у Західній Україні, і 1934 року було покли­кано до життя УЄРЦеркву на чолі з єпископом В. Кузівим, яка 1939 року поділила долю УАПЦеркви”.

Зацитований уступ про діяльність УЄО говорить сам за себе. В “Єв. Ранку” (травень 1968 рік, стор. 14) є коротке повідомлення п. з. “Меморандум УЄО в ПА вислано до Тегерану”, де подано до відома, що від 22 квітня до 13 травня 1968 р. відбулася в столиці Ірану, Тегерані, Міжнародня Конференція Прав Людини, скликана Об’єднаними Націями з нагоди проголошення Об’єднаними Наці­ями 1948 року Загальної Деклярації Прав Людини. УЄО не могло післати свого представника на ту Конференцію. Тому Головна Управа УЄО вислала на руки голови цієї Конференції меморан­дум, якого зміст був опублікований в англійському додатку пода­ного нами числа “Єв. Ранку”. Копію цього меморандуму вислано Світовій Раді Церков, Національній Раді Церков в США, Амери­канській Раді Церков, Світовому Об’єднанню Пресвітерських і Ре­формованих Церков, а також іншим організаціям і пресі. УЄО про­тестує в даному випадку проти переслідувань євангеликів в Укра­їні совєтською владою. Ще перед тим Головна Управа УЄО ви­слала до Комісії Людських Прав при Об’єднаних Націях протест проти переслідування кремлівськими большевиками українських інтелектуалістів в Україні. Це приклади з діяльности УЄО.

*

Коли ми вже оповідаємо про діяльність екзек. секретаря УЄО

—      паст. В. Боровського, то варто тут вже згадане про нього доповнити деякими даними з його життя:

Паст. Володимир Боровський народився в родині медичного фельдшера Луки і Домнікії з дому Сьомаш 18-го січня 1907 року в містечку Зінькові, Кам’янець Подільської губерні, а виріс у міс­течку Олександрії на Волині. Там він і здобув загальну освіту, а богословську освіту здобув в Духовній Семінарії у В’єнцборку в Західній Польщі. У молодих роках належав до організаторів українського пласту на Рівенщині. 1928-го року був виселений за освітню й пластову працю польським урядом з Волині, будучи без­державним. 1931-го року йому було, за його релігійні переконан­ня, Поморським Воєвідством наказано виїхати з Польщі, але поль­ське Міністерство Внутрішніх Справ через рік цей наказ уневажнило, стоячи на позиціях, що в Польщі конституція запевняє ре-

лігійну свободу, і що паст. В. Боровський поводився в Польщі льояльно і морально. Мимо цього, йому не було дозволено жити на Волині. В 1932-му році паст. В. Боровський був рукоположений на пастора УЄРЦеркви і працював у церковних громадах у Гали­чині.

На початку 1940-го року через совєтські переслідування був змушений з родиною залишити рідні землі, і під час Другої Світо­вої Війни перебував у Західній Німеччині. Під час війни і по її за­кінченні ніс духовну і іншу потіху і поміч українцям, які опинилися на чужині. В 1947-му році виїхав до США. Тут він провадив акцію в справі переселення українських і інших скитальців до США і працював на релігійно-добродійній ниві. Про його працю в Північ­ній Америці вже дещо згадано повище і пишеться в інших місцях цієї Історії.

Паст. В. Боровський відомий також із своєї журналістичної праці в українській релігійній і світській пресі, і має написані спо.. мини зі свого життя й інші праці, але 'вони ще не опубліковані.

Тут конче треба згадати й про дружину паст. В. Боровсько­го — Олександру з дому Бура, яка народилася 22-го березня 1909 року в с. Великий Олексин біля міста Рівного в свідомій україн­ській родині; брат її Микита за часів польської окупації був якийсь час послом до Польського Сойму. Вона закінчила свою богослов­ську науку в Англії і, як місіонерка, була дуже допомічною в цер­ковній і добродійній праці. Окремо це виявилося під час війни і по війні в Німеччині й США. Особливо їй тут ставало в пригоді знан­ня англійської мови. Уже в США від надмірної праці на цьому полі, вона була сильно підірвала своє здоров’я, і минули роки, поки вона видужала.

Пастора В. Боровського сестра Віра згинула від побоїв, що їх зазнала під час енкаведистських тортуровань, а батьки з рештою родини були вивезені в 1947 році на Сибір, де його матір померла, а батько по десятьох роках вернувся спаралізований звідти у Західню Україну, а рік пізніше й помер. Паст. В. Боровський має два сини: Левко — торговельний підприємець, Віктор — адвокат, і дочку Дарію — дружину лікаря.

У 1972 році він відійшов у стан відпочинку, поселившися при родині дочки в Донвуди біля м. Атланти в штаті Джорджія, і там далі працює, як екзек. секретар УЄО, редактор “Єв. Ранку” та до­глянув опрацьовання й видання цього Нарису Історії УЄРРуху.

Тут ще треба додати з новіших подій з діяльности паст. В. Боровського. 30-го січня 1974 року на рекомендацію УККА він, як представник УЄО, провів молитву перед відкриттям засідання Американського Конгресу у Вашингтоні. Тоді там було зроблено конгресову постанову, щоб текст цієї молитви й його життєпис були видруковані в журналі Конгресу п. з. “Конгресовий Рекорд” з дня ЗО січня 1974 р.

26 липня 1976 р. на Українській Всенародній Маніфестації з нагоди 200-ліття незалежносте США і в століття поселення укра­їнців у цій Країні — паст. В. Боровський, як представник УЄО, був запрошений відкрити молитвою цю маніфестацію під пам’ят­ником Джорджа Вашингтона у Вашингтоні.

Дня 18-го червня 1975 р. він зі своїм сином Віктором були на інтерв’ю на всеамериканській телевізійній програмі Християнської Телевізійної Сітки в Портсмуті, Вірджінія. На ній було порушено справу штучно створеного советами голоду в Україні в роках 1932-33 і справу непошановання людських прав і релігійних прав у Советах, а особливо в Україні.

Життєписні дані про паст. В. Боровського подані у видан­нях: “Who’s Who in Religion,” Marquis Publication, First edition 1975- 1976, Chicago, III. і “Ukrainians in North America;, published by The Association for the Advancement of Ukrainian Studies, Champaign, 111., 1975.

Коротко описавши історію Укр. Церкви в Детройті, ми подали також кілька важливіших прикладів з діяльности УЄО останніми роками. Паст. В. Боровський, як екзекутивний секретар УЄО, крім своєї душпастирської праці в двох церковних Громадах, був якби головною пружиною як внутрішньої, так і зовнішньої діяльности УЄО.

Ми зупинилися довше на церковній Громаді в Ньюарку, а далі менше через брак джерельних матеріялів про церковні Громади в Нью-Йорку, Пітсбурґу й Детройті. В інших місцевостях, як примі­ром у Пасейку, Рочестері, Клівелянді, Гартфорді й Шікаґо, діяли також більші чи менші українські євангельсько-реформовані осе­редки та провадилася місійна діяльність між нашими людьми. Тіль­ки з різних причин ті вогнища повигасали. Про деякі з них маємо дуже скупі, або майже ніякі відомості, бо в тих осередках не на­йшлося таких людей, що спромоглися б бодай у найскромнішій формі записати найважливіші події із своєї історії. Вони, дуже можливо, і не здавали собі справи з того, що така річ може бути колись комусь потрібна. Деякі короткі звідомлення подають нам відомості про Богослужения в тих осередках, або принагідні свя­точні зібрання, але потрібного для дослідника матеріялу там назагал не знайшлося.

*

Відомо, що якийсь час працював у Клівелянді паст. Йосиф Валентійчук. Він був зв’язаний з Євангельською Церквою Об’єдна­них Братів, яка об’єднує в собі частину американських реформо­ваних і баптистських християн. Ми маємо про паст. Валентійчука тільки принагідні згадки. І. Пасічник про нього пише: “Паст. Й. Валентійчук мав три роки гімназійної освіти зі старого краю. Він учився чотири роки в Блумфільді та став проповідником у Пітсбургу. Також належав до засновників УЄО в ПА”. (І. Пасічник: “Укр. Відділ при Теол. Семінарії в Блумфільді”, стор. 125).

Петро Боднар у своєму листі до паст. В. Боровського з дня 14 листопада 1965 р. так схарактеризував бл. п. паст. Й. Валентійчука: “Я знаю про його життя тільки частково. За той час, що він і я разом працювали, ми мали великий успіх, аж поки від нас не відкололися баптистські члени, які почали провадити свою пра­цю окремо. Відтоді наша Церква почала маліти. Пізніше й я з дру­жиною відійшов, а він залишився з невеличким числом членів далі працювати. Він найбільше відзначався тим, що багатьом скитальцям по Другій Світовій Війні багато допоміг у розшукуванні праці й у всяких потребах.

Немало йому й його родині довелося пережити біди в часах депресії. Нарешті він був тоді прилучився до американської Єван­гельської Церкви Об’єднаних Братів, де був заступником пастора. Це так тривало аж поки ми не умовилися разом працювати. З на­пливом скитальців ми розпочали місійну працю власне в тій Церк­ві, де він був за помічника.

Він знав єврейську, грецьку, німецьку, французьку, англій­ську, російську та інші мови. Був довготерпеливий. Все збував до­бром, прихильним відношенням”. (З листа П. Боднаря до паст. В. Боровського з 14 листопада 1965 p., з архіву УЄО).

Коли ми вже згадали про П. Боднаря, то варто тут дещо й про нього сказати. Він спочатку належав до “Дослідників Біблії”, але пізніше їх з певним українським гуртом покинув. До цього гуртку належав і колишній гр.-кат. священик-монах — Дмитро Хом’як, якого цей український гурт післав, як місіонера в Західню Украї­ну. Коли ж і цей гурт через якісь розходження також розколовся, то тоді проп. Д. Хом’як був позбавлений грошевої допомоги і опи­нився в злиднях. Якийсь час він працював в УЄРЦеркві в Галичині, але з часом суперінтендент Т. Цеклер усунув його з праці. Ми не знаємо причин цього усунення, але знаємо, що він тоді був на­писав і видав у Галичині брошуру: “Чи Бог триєдиний?” Це свід­чило про те, що він був унітаріянином. Цієї брошури він не поши­рив, а знищив її. Опинившися знову без засобів до життя, він вер­нувся в лоно Гр.-Кат. Церкви і поселився жити в манастирі.

З писань П. Боднаря було видно, що й він був унітаріянином, а до того ще й універсалістом, цебто вірив, що вкінці всі спа­суться. Як і Д. Хом’як, так і він були милі і приємні люди. Останньо П. Боднар старався співпрацювати з українськими реформованими християнами й підтримувати їхню працю.

П. Боднар народився 27 листопада 1896 року в с. Ясенові, пов. Броди. До США прибув 1906 року. Помер 3 лютого 1967 року і ховав його пастор Єван. Церкви Злучених Братів у Клівелянді на цвинтарі Бруклин Гай гс

Про причини свого відходу від “Дослідників Біблії” П. Боднар у своїй книжці: “Як Господь мене спас?” (стор. 10-12) написав: “1927 року наша церковна Громада, яку я очолював, відділилася від Міжнароднього Товариства Дослідників Біблії, яке базувалося на неправильних духовних науках пастора Роселя. Причиною на­шого відокремлення головним чином була неправильна наука про другий прихід нашого Господа Ісуса Христа. Пастор Росел дово­див хронологічно в одній своїй книжці, що Христос, як невидима духовна Особа, повернувся 1878 року другий раз на землю, точно кажучи, в атмосферу землі. І тому, за Роселевою наукою, нема по­треби чекати на другий прихід Христа. Такої науки ми не прийня­ли. Далі Росел доводив, що 1878 року Христос воскресив усіх святих, які були померли до 1878 року”. (“Єв. Ранок”, ч. 1007 з 1967 року, стор. 14).

Ми рішуче не поділяємо віроісповідних поглядів ані унітаріян, ані універсалістів, ані “дослідників Біблії”, але згадуємо тут про це, як факт, для історії, що праця УЄРРуху не все могла обминути цього типу людей.

Ще дещо можна сказати про церковну Громаду в Шікаго. У “К. Ранку”, з 10 березня 1933 p., стор. 4, знаходимо статтю ін­формаційного характеру: “УЄЦерква в Шікаго”, де описано самий початок тієї Громади, тобто звідомлення з її офіційного відкриття. На початку там говориться про те, що в Шікаго були кілька разів спроби організувати УЄРЦеркву, але без успіху, бо, як писалося, “Євангельська Церква, хоч і з’являлась вже кілька разів, то вона не могла знайти певного ґрунту в людських серцях через брак само­посвяти у проводі”. Після таких безуспішних спроб Пресвітерія Євангельської Церкви в Шікаго доручила проп. П. Єенькові відшу­кати зацікавлених у євангелизмі наших людей на терені того міста та уряджувати для них спільні молитовні зібрання й Богослужения в євангельській церкві при вулицях Кебел і Єупіріор. За короткий час виявилося, що можна братися організувати церковну Управу. Церковні Збори скликано на 23 лютого 1933 року, година 7-ма ве­чором, в залі згаданої церкви та розпочато їх відспіванням пісні “Отче Небесний” і молитвою проп. Єенькова. На голову Зборів обрано Д-ра Гайдука, а на секретаря — добр. Максимика. На збо­рах був присутній американсько-італійський пастор Мерлянті, який у своїй промові висловив своє задоволення з почину організувати українське євангельське життя в Шікаго та заохочував до даль­шої праці в тому великому місті. Промовляли також і члени нової Громади — проп. Єеньків, Д-р Гайдук і добр. Думанчук. Останній вніс пропозицію, щоб зараз таки вибрати церковний Уряд та офі­ційно покликати Громаду до життя. До президії були вибрані од­ноголосно такі особи: П. Бура — старший брат, Д-р В. Гайдук — голова, Б. Фещун — заступник голови, Й. Максимик — секретар і скарбник та П. Ярема — контролер. Перші збори Церковного За­ряду призначено на 2 березня в тій самій церкві. Обговорено ще деякі справи церковно-організаційного порядку та закрито Збори відспіванням молитви “Отче наш”. Наприкінці допису пишеться: “Мені хочеться вірити, що справді на тому зібранні управляла ру­ка Божа, і Дух Святий наповняв серця присутніх, за допомогою Якого до Уряду цієї Громади вибрано людей розумних, енергійних, терпеливих і чесних”.

*

На закінчення цієї частини Нарису нашої Історії конче треба тут згадати про одного нашого євангельсько-реформованого “не­відомого воїна”, якого канадський історик, Д-р М. Г. Марунчак, характеризує так: “Немає де правди діти, що Сава Чернецький, який мав псевдонім Чалий і Далешівський — це найбільший літе­ратурний і плідний талант піонерської доби Канади і США. Це перший співець української Канади, який залишив вдалі поетичні образи українського поселення в цій країні. Він на голову переріс фолкльорний рівень своїх у пізнішій появі ровесників, які своїми припадковими віршами не змогли творити української поетичної весни. її створив для української літератури в Канаді Сава Чер­нецький, втілюючи свої поетичні образи в українську Людину — піонера Канади”. (“Укр. Голос” з 15 листопада 1972 року).

Хто ж був цей С. Чернецький? Народився він 13 грудня 1873 року в с. Далешева, Городенського повіту, в Галичині. В краю він учителював в своєму селі та містечку Чернелиця. До Канади при­їхав 2 липня 1899 р. Жив там у роках 1899 і 1900. Його постійним осідком був Вінніпег, де він разом із Кирилом Ґеником організував першу українську читальню в Канаді, і писав свої дописи, поезії, гуморески та сатиру до часопису “Свобода” в США. З Канади він переїжджає до США, щоб стати співредактором “Свободи”. Його писання друкувалися також і в інших часописах.

У 1904 р. Сава повертає до рідної Далешеви, де думав зали­шитися на постійно. Він організує школи в таких місцевостях Городенки, як: Колінки, Далешева, Дубки і Репужинці, але дідич с. Колінок — Каєтан, запротестував проти закладання шкіл для неграмотних селян, щоб, мовляв, Сава “не вчив вола говорити, бо не буде кому на хліб робити”. Він покликав з Семаківців жандар­мів і хотів Саву заарештувати. Сава сховався в сусідньому лісі, позичив грошей у свояків, і вдруге поїхав до Америки і цим ра­зом уже назавжди.

У 1905 і 1906-му роках він проживав у Нью-Йорку. У 1907 р. переїжджає до Північної Дакоти й проживає якийсь час серед української баптистської колонії в Белфорі, де жило тоді щось із 4.000 українських людей з Київщини. Там була організована “Українська Читальня”, в управі якої був С. Чернецький. Він тоді став українським євангельським діячем.

Український баптистський діяч Андрій Дубовий, що жив у Північній Дакоті, у своїх споминах про це пише так: “У 1907 р. прибув сюди один український діяч — С. Чернецький. Потім при­їхали за ним і двох його приятелів: Володимир Гривняк і Олекса Нижанківський. Усі вони походили з Галичини... Цілих три роки відбували вони на нашій колонії свої зібрання, а потім закрили їх, але від нас не виїхали. Нижанківський став державним учителем в одній американській школі, С. Чернецький був кореспондентом “Свободи”, а Гривняк працював на інших роботах. С. Чернецький незабаром залишив Норт Дакоту й переїхав до штату Монтана, де десь 1909 чи 1910 року набув землю й випасав худобу. По цьому виїхав до Конектикут Нижанківський. Він вивчився там на дентиста і працював між українцями. Помер він десь чи не 1930 року.

Пізніше проп. І. Коцан дав А. Дубовому таке пояснення про місію трьох згаданих євангельських діячів: “Пресвітерська Місія, почувши, що до Норт Дакота приїхало багато людей з України, хотіла занести їм вістку Євангелії, не знаючи, що ті люди вже всі були віруючі. Довідавшись про те, Місія відкликала своїх місіо­нерів”.

Стан національної свідомости цих людей з Київщини А. Дубо­вий описує так: “Через тих трьох людей національна свідомість пробивала собі дорогу до нашої колонії, але пробити не могла. Наші люди всі говорили вдома, а також на вулиці між собою українською мовою, але вони не могли зрозуміти, що такою самою мовою можна говорити і в церкві. У нас були російські Біблії, ро­сійські співаники, тому й защепилося в людей поняття, що в церк­ві мусить бути російська мова. Найкращим прикладом для цього служить випадок, який трапився в нашій церкві. Попала на нашу колонію перша українська Біблія. Я приніс цю Біблію на Бого­служения, а один з наших братів почав її вголос читати. Тоді встав якийсь брат і на ввесь голос промовив: “Брати і сестри! Як можна так грубо понижувати Біблію! Слово Боже нам треба читати так, як його написали святі Божі пророки і апостоли - по-русски...” (А. Дубовий: “На батьківщині і на чужині”. Стор. 64-67, Торонто, 1957 p.).

Дальші покоління цих українських баптистських переселенців переважно винародовилися й майже розплилися між різними амери­канськими небаптистськими протестантськими віровизнаннями, які легше обходилися із своїми членами, не роблячи багато різних ри­гористичних заборон легалістичного характеру.

Сава одружився з Євою з дому Свида і прожив із нею якихось 25 чи 29 років. Спочатку вони жили в достатках, і Сава навіть писав Дубовому: “Чую, що ще можу придатися своєму народові пе­ром і словом. Не маю дітей, а зате є в моїй голові повно немудрих ідеалів. Я взяв собі за мету життя придбати якнайбільше, щоб опісля ціле майно лишити на народні потреби. Вже навіть зробив “завіщання”. (Марунчак у “Новому Шляху”, ч. 9 з 1967 року, стор. 9). Однак депресія погіршувала його матеріяльний стан. Він почав хорувати і помер 3-го вересня 1934 року. Його похоронили на пресвітерському цвинтарі в Луіставні, Монтана. На його могилі його дружина поставила пам’ятника, а сама довший час проживала в тому місті, а пізніше переїхала до Феніксу, Арізона, де й померла 28-го вересня 1965 року. (Марунчак, як і попередньо).

Тут подаємо одну сатиричну, а другу релігійно-патріотичну поезію Сави. Перша носить назву “3 американських надгробних написів”:

“Зглянься, Боже, і над цим,

Лежить ось тут Хрюк-Максим,

Життя ціле стукав, хрюкав,

Крутив, брехав, лизав, нюхав...

Моліться за ним.

Окрім того рив кругом,

Поводився, наче “бом”.

Лиш доляри мав за Бога, їм кланявся скільки мога...

Земля “му пером!”

Друга поезія п. н. “Псалом 140”, написана, коли він уже був єван­гельським діячем:

“Визволи нас, Боже милий,

Від людей неправих,

Від насильних, беззаконних,

Від катів лукавих —

Від цих клятих вороженьків,

Що гострять лиш зуби 1 нагоди очікують До нашої згуби...”

Такий короткий життєпис небуденного українського євангельсько-реформованого діяча, поета і піонера, що спочив на далекій, але близькій українському духові — вільній американській землі, мріючи про кращі часи для свого народу в далекій, але любій і до­рогій його серцю Україні!

(О. Роїк: “До біографії С. Чернецького”, “Укр. Голос”, ч. 27 з 1967 p., стор. 17 і Д-р М. Г. Марунчак: “Ще декілька біографіч­них даних про першого співця піонерської долі в Канаді”, “Укр. Голос” з 15 листопада 1972 року).

*

Розвиток і діяльність УЄРРуху в Північній Америці відбува­лися загально в неоднакових умовах, коли говорити про канадське й американське життя. У США крім хліборобства, також у вели­кій мірі індустрія й характеристичні риси міського життя були тими головними чинниками, що лягли в основу розвитку економіч­ного й інших проявів життя членів цього Руху. Це життя україн­ських поселенців взагалі, а українських реформованих євангели­ків зокрема, мало свій глибокий ідейний зміст і високі поривання в їхньому життєвому стремлінні — бути корисними і помічними, як своїй улюбленій Україні, так і Країні свого нового поселення, що розкривала перед ними необмежені і привабні вигляди і мож­ливості. Дбаючи про дочасне, ці українські реформовані євангели­ки старалися також пам’ятати і про вічне, згідно з нагадуванням, яке Христос залишив Своїм послідовникам: “Шукайте найперш Царства Божого та праведности його, — а все це (дочасне) до­дасться вам” (Матв. 6:33).

 

Олександер Домбровський

Евангельская Реформатская Семинария Украины

  • Лекции квалифицированных зарубежных преподавателей;
  • Требования, которые соответствуют западным семинарским стандартам;
  • Адаптированность лекционных и печатных материалов к нашей культуре;
  • Реалистичный учебный график;
  • Тесное сотрудничество между студентами и местными преподавателями.
  1. Історія
  2. Східна Європа
  3. Сучасна церква

Цей матеріал ще не обговорювався.