Олександер Домбровський

Нарис історії українського євангельсько-реформованого руху

ВСТУП ВИДАВЦЯ

“Бог — Дух; і ті, іцо Йому поклоняються, — в дусі та правді мусять поклонятися”. (Івана 4:24).

Двадцяте століття вже від самого свого початку заповідалося бути бурхливим не тільки в Росії, а й у світі, зокрема в Україні. До цього спричинилася перша революція в Росії, яка вибухла вже з цілою силою в 1917 р. Український нарід, а особливо його націо­нально свідома провідна верства, яка тоді була ще дуже нечислен­на, старалася використати ті події для національно-соціяльного ви­зволення свого народу, який був приспаний 300-літньою неволею. Вже Т. Шевченко побоювався, щоб український нарід не знайшов­ся неприготованим до такого революційного зриву, що його він пе­редбачав, коли писав:

“Та не однаково мені,

Як Україну злії люди Присплять лукаві,

1 в огні її окраденую збудять...

Ох, не однаково мені!”

На жаль, так і сталось!

Справа цього визволення мала різні проблеми. Сюди належала й справа релігійно-церковного усамостійнення українського наро­ду, а також цілої чи часткової й церковної реформації та впоряд­кування свого церковного життя, яке до того часу було під цілко­витим чужим проводом і впливом. Поважну ролю тут грало і те, що большевики, які тоді прийшли до влади в Росії й підкорили собі Україну, як цілковиті атеїсти, використовували слабі сторони цар­ського православія для викорінення християнства взагалі з люд­ських душ.

Це стало за причину постання Української Автокефальної Пра­вославної Церкви, а ті українці, які бачили потребу ґрунтовної цер­ковної реформи Православної і Греко-Католицької Церков, цебто повороту до первісного апостольського християнства, — почали працю над організацією Української Євангельсько-Реформованої Церкви в Західній Україні. До цього багато спричинилося й те, що між українською еміграцією в Канаді і США почали такий рух ще 1903 року пастори І. Бодруґ, а там і Д. Галенда, В. Кузів, П. Крат та інші.

Головна мета Українського Євангельсько-Реформованого Руху була не так створити УЄРЦеркву, як ширити ідеї про потребу церковних реформ у наявних українських історичних Церквах. Тут не було на думці сліпо пересаджувати протестантські Церкви, чи будьяку одну Реформовану Церкву в Україну, а використати кращі здобутки й досвід тих Церков в українській церковній ре­формації. Було на думці завдання, щоб ця нова Церква в своїй біблійній науці була цілком новозаповітна, а в ритуально-обрядо­вих формах затримала все, що своєрідне й самобутнє в традицій­них українських Церквах, і щоб усе це не суперечило науці Слова Божого. Отож дбали про самобутню українську церковну рефор­мацію.

І УАПЦерква і УЄРЦерква через історично-політичні обста­вини не могли належно розвинутися й втриматися в Україні. їхні ідеї були небезпечні для імперіялістично-колоніяльних заходів но­вітніх кремлівських володарів. Вони, як і російські царі, бачили й бачать свою мету — зовсім асимілювати ними поневолені наро­ди, і протегувати російську мову й культуру, включно з москов­ським православієм, хоч вони себе теоретично представляють ате­їстами.

Ці дві Церкви, на жаль, не знайшли належного зрозуміння й підтримки також і на еміграції. Наш нарід під цю пору все ще щодо розуміння релігійних справ дуже відсталий, сліпо консерва­тивний, або зовсім до них байдужий. Однак був би непрощений гріх і занедбання не залишити в літературі все те, що було й є пов’язане із завітніми замірами й працею піонерів УЄРРуху в Пів­нічній Америці і Західній Україні, де цей Рух був спинений забо­роною і терором сучасних кремлівських деспотів.

Пам’ять цих небуденних українських патріотів і християн­ських діячів треба не тільки зберегти, але вона має стати їхнім заповітом для теперішнього і всіх майбутніх поколінь українського народу. їхній духовний досвід стане свого часу у великій пригоді всім тим в Україні, що візьмуться відбудовувати й відновляти духовне життя українського народу, коли в Україні запанує прав­дива релігійна й національна свобода. Обидві згадані Церкви мог­ли б тоді в Україні відновити свою діяльність. Уже тепер в Україні є люди, які мріють про те, якби то вибрати все те, що є тільки кращого в усіх християнських Церквах, і з того створити щось одне, цебто одну Християнську Церкву. Вони відчувають, що так, як воно є тепер, то це вповні не заспокоює людського духа й ду­ховних потреб українського народу. Є там і такі, що кажуть про потребу “просвіченого християнства”.

Те, що УАПЦерква, як і УЄРЦерква, дотепер не зазнали на­лежної оцінки й зрозуміння в більшості українських людей, дово­дить те, що то не була й не є вина піонерів, а обставин й духовно- релігійної відсталости нашого народу. За найкращий приклад і до­каз цього може правити й діяльність Івана Христителя, предтечі Ісуса Христа. Про нього пишеться, що він був “голосом покликую­чого в пустелі”, тобто, що він прийшов у духовну пустку, яка па­нувала тоді в жидівському народі. Його слухало багато людей, але вони не все були в стані його зрозуміти. Однак його праця, як за­писано в Євангелії, не була даремна. Він приготовляв нею дорогу для приходу Христа, і його в Євангелії Ісус назвав одним з най­більших пророків (Луки 7:28). Його проповідь і діяльність мали свій значний вплив на дальший розвиток справи Царства Божого в його народі й у світі. І цю оцінку можна в певній мірі віднести і до наших українських піонерів згаданих двох повищих релігійних Рухів.

Ми не знаємо, коли саме прийде так жадана правдива свобода сумління, думки й слова в Україні, але ми хочемо тут підкреслити, що ми все, вже тепер, де це не було б, маємо кликати наш нарід, щоб він свідомо віддався Христові, признаючи Його своїм єдиним Володарем, Господом і Вчителем. Ми маємо кликати одиниці до духовного пробудження, покаяння й допомагати їм прийти до духовного народження (Івана 3:3), тобто народження від Слова й Духа Божого. Маємо все мати єдине бажання, щоб ми завжди ставили справу Царства Божого, цебто панування Бога в нашому особистому й народньому житті, на перше місце. Це вимагає Грунтовної і повної євангелізації нашого народу, і поширення знання і розуміння Слова Божого в ньому. Справа в тому, щоб наш нарід перейнявся духом чистої науки Христової, записаної в Свя­тому Письмі, і втілював би її у своєму особистому й суспільному житті, бож сказано: “Коли Син отже визволить вас, то справді ви будете вільні” (Івана 8:36).

*

Тут варто згадати про справи, які стали набутим досвідом піонерів УЄРРуху:

1.      Від противників цього Руху робилися різні неоправдані й образливі закиди проти його піонерів. Чого їм не закидали? Все це було тільки доказом духовної вбогости їхніх противників і духа часу. Всі церковні реформатори Західньої Европи, а в тому й наші прихильники церковних реформ, були і є передовими людьми, які любили правду Божу й свої народи понад усе. їм тільки належиться дати щире признання за їхню відвагу, мудрість і працю на цьому духовно-релігійному полі для добра своїх народів і людства.

Коли взяти українських церковно-реформаційних діячів, то Це були визначні й надзвичайно ідейні християни й українці. Але як і скрізь це буває, могли між ними трапитися й особи меншої ідейности, або духовно недозрілі. Могли бути й пристосованці та фальшиві амбітники, одиниці з нахилом до вільнодумства, а навіть і агентурні елементи. Та це ми навіть на початку бачимо й між самими апостолами Христовими. В головному й основному пере­важна більшість цих діячів була на висоті свого покликання. Вони зі самопожертвою керувалися турботою про забезпечення нашому народові можливости нормально йти на вершини духовного життя й культурного розвитку. Цим вони тільки хотіли забезпечити йому світлу сучасність і майбутність. Вони були людьми, якими цей Рух і наш нарід можуть тільки гордитися. Це були ідейні і повні по­святи слуги Божі та свого народу.

2.      Досвід цього нашого Руху промовляє теперішньому й май­бутнім поколінням, що до духовного служіння в Церкві треба до­пускати тільки осіб правдиво віруючих, з покликанням і духовно відроджених.

Добре й конче треба було б, щоб такі особи мали найвищу за­гальну й богословську освіту, але це має йти в парі з духовним по­кликанням. Особи з найвищою, навіть і богословською освітою, але без покликання й духовного відродження, є великою завадою та згіршенням у Церкві. Досвід показав, що особи із середньою богословською освітою, але справді віруючі й ідейні, були поваж­ним надбанням для Церкви й її роботи. Ці працівники переважно все своє життя старалися працювати над собою, хоч і тут могли бути незначні винятки. У церковній праці треба заохочувати і зви­чайних братів і сестер без спеціяльної богословської освіти, але освідомлених у християнських правдах, які працюють над собою й правдиво вірують, щоб вони допомагали в проповідництві й у духовній виховній праці з дітворою і молоддю.

3.      Від самого започатковання якоїсь церковної Громади треба привчати членство до жертвенности на потреби втримання цер­ковної праці. Там, де проповідників підтримували матеріяльно чу­жинецькі Церкви, люди звикли до того, що хтось інший ніс їхні матеріяльні тягарі, не виробили в собі обов’язку жертвенности. Це їх деморалізувало й робило невільниками, включно з їхніми про­повідниками. Будьяка залежність деморалізує. Допомогу від інших можна брати хіба тільки в надзвичайних випадках і то тимчасово.

4.      Важлива справа також така, щоб готувати здібних осіб у Церкві на диригентів хорів та взагалі плекання співу й музики. У Церкві це надзвичайно важлива ділянка праці.

5.      Дуже важлива в Церкві праця з дітворою й молоддю, чи це було б в Україні, чи в розсіянні. Ця праця дуже складна в Північній Америці, бо люди різних віровизнаневих і етнічних груп живуть помішані, і тому мусять скрізь вживати панівної мови. Багато є мі­шаних подруж і це часто облегшує їхню асиміляцію. До того тут щораз тяжче робиться втримати свою Церкву, бо люди часто змі­нюють місця свого замешкання чи праці. Тому один з визначних українських діячів ЗО років тому сказав, “що майбутність україн­ства не в Америці, а на рідних землях, де українці живуть біль­шістю на своїй землі”. У цьому є багато правди, але треба і в роз­сіянні українцям робити що тільки можливе, щоб не згубити по­чуття своєї національної приналежности, а, навпаки, завжди зміц­нювати її в собі та в своїх дітях і внуках. Рівночасно треба тісно входити й у життя країни свого поселення, щоб мати належну вагу в суспільному, культурному, економічному, професійному й кож­ному іншому прояві життя. Це напевно буде надзвичайно важливе й для України.

З прикладу деяких етнічних груп можна вчитися, що їм багато допомагає втримати себе при своєму народові їхнє “ґетто”, тобто те, що вони поселюються в певних частинах міст, одні біля одних, біля своїх релігійних і культурно-суспільних центрів.

6.      Тут ми хочемо особливо підкреслити, що Провід УЄРЦеркви добре знав, що Церква, як така, не має втручатися до політики, а особливо до політично-партійних справ. Це приватна справа її членства. Церква має служити Богові й усьому народові, шануючи його мову, його тисячолітні культурні надбання, щиро любити свій нарід та високо шанувати інші народи, а в разі потреби виявляти їм потрібну братню допомогу. Вона рішуче відкидає дух національ­ного шовінізму і расизму. Вона співпрацює і мирно співживе в дусі братньої любови з іншими українськими і неукраїнськими христи­янськими віровизнаннями та людьми інших релігій. Вона шанує державну владу. А коли державні чи партійно-політичні чинники зрушують основні людські й релігійні права та кривдять і вико­ристовують своїх громадян, Церква не має цього збувати мовчан­кою чи навіть підтримкою. Тоді вона має стояти в обороні недо­тримування людських справ, не зважаючи на те, чи вона матиме успіх у цьому, чи ні. Бог створив людину вільною, не свавільною. Він Сам автор людської свободи. Тому будьяке поневолення люди­ни чи народу ламає основу не тільки людського, а й Божого права та порядку. Згідно з наукою Слова Божого: “Більше повинно слу­хатися Бога, ніж людей!” (Діяння Ап. 5:29).

*

У цьому Нарисі Історії УЄРРуху не узгляднено новіших істо­ричних дослідів щодо походження так званого “штундизму”, тим то до речі буде зробити це тут і також згадати можливо всіх про­повідників, що працювали в УЄРРусі та ті місцевості в Північній Америці, де розвивася той Рух.

Тут, власне, треба мати на думці те, що згірдливе прозивання Євангельських Християн “штундистами” було спочатку вжито до українських селян, які перейнялися рухом західньоевропейського пієтизму. Пієтисти — це були члени Лютерської та Реформованої Церков, які не погоджувалися з проявами релігійного раціоналізму в деяких духовників і членів цих Церков та взагалі з номінальним християнством. Вони ставилися до християнства якнайповажніше в його науці та практиці. Не виступаючи із своїх Церков, вони тво­рили в них свої окремі братства, які називали християнськими спільнотами. Вони не відкидали хрищення дітей. Слово “пієтисти” у цьому випадку було також уживане до них із погордою й означа­ло “набожники”.

У російському баптистському журналі “Сеятель Істіни”, що виходить у США, у числі за квітень 1967 p., знаходимо статтю вже покійного німецького баптистського пастора В. Ґутше, що по­ходив з України. Стаття має заголовок: “3 трьох джерел — один могутній потік”. Згадуючи про друге джерело, автор має на думці Рух Євангельських Християн — “Штундистів” — в Україні. Про нього він пише:

“Друге джерело взяло свій початок серед української люд­ности. Пробудителями його були два німецькі євангельсько-реформовані пастори — Йоган Бонекемпер і його син Карло, які працю­вали поміж німецькими колоністами, і які без свідомого наміру дали поштовх до духовного пробудження поміж українськими се­лянами. Острівці німецьких колоністів, відірвані від рідного ду­ховного русла, цебто країн свого походження, прийшли до внут­рішнього об’єднання. Щоб підняти їхній духовний рівень, Йоган Бонекемпер ужив способу пієтистів у Німеччині та Швайцарії й організував хатні, біблійно-молитовні зібрання, які по-німецькому називали “штунде”, цебто година, бо ці зібрання тривали одну годину. Його син Карло був далекий від того, щоб заохочувати православних християн залишати Православну Церкву. Навпаки, він радив їм для духовного збудовання, за прикладом німців, самим збиратися на студії Біблії й спільні молитви, лишаючись членами своєї традиційної Церкви. У цьому він мав особливий успіх, коли він у 1865 році став після свого батька Йогана пастором Євангельсько-Реформованої Церкви в Рорбасі-Вормсі на Херсонщині. Не­далеко від того місця знаходилося село Основа, в якому ще перед звільненням селян із кріпацтва в 1861 р. та перед приходом пасто­ра Карла Бонекемпера (його батько Йоган залишив Україну в 1848 році, по 24-ох роках праці, повернувшись назад до Німеччини), двоє селян — Іван Онищенко та Михайло Ратушний, перепроваджува­ли домашні духовно-пробуджувальні зібрання, які були для Пра­вославної Церкви й місцевої влади сучком в оці. Не помогло й ви­слання російським урядом за кордон Карла Бонекемпера, огонь і далі горів. Навіть відбулися такі події. 11 червня 1869 р. в селі Альт-Данціґу відбулося хрищення по вірі ЗО німців, до яких при­єднався Юхим Цимбал з Карлівки біля Миколаєва на Херсонщині, який повірував скорше, відвідуючи “штунду” в Альт-Данціґу. Пе­рехід православних в інші віровизнання в Росії був заборонений. Цимбал став тут першим христителем у цьому русі, був охрищений пресвітером менонітського братства — Авраамом Унґером, який приїхав з Ейнлаге-Кичкаса. Юхим Цимбал охристив у 1867 році особливо здібного українського селянина Івана Рябошапку, а цей у 1871 році охристив Михайла Ратушного і 70 інших осіб в Основі. Але найбільше видатною постаттю між ними був Іван Рябошапка, колишній кріпак, який спочатку працював у контакті з Бонекемпером, батьком і сином, а пізніше став апостолом баптизму в Укра­їні”. Стільки про це пише В. Ґутше.

Коли в повищому є вже мова про перше перехрищення декого з дорослих православних українців-“штундистів”, то це вже ста­лося під впливом діяльносте менонітів, а там і німецьких баптистів- місіонерів, які переконали в потребі перехрищення декого з німець­ких пієтистів, а навіть і деяких українських “штундистів”.

В “Єв. Ранку”, ч. 1013 з 1967 p., стор. 13, знаходимо таке твер­дження українського баптистського пастора Івана К.-Єфимовича: “Наші численні духовно пробуджені селяни того часу були тихими штундистами, які лишилися членами Православної Церкви і тіль­ки обережно починали робити свої зібрання в Любомирці. Так цьо­го вчив пастор Бонекемпер, — не покидати Церкви, а читати Єван­гелію та молитися по хатах, як це робили німці в Рорбасі. Христити наших віруючих до 1860 р. не було кому і про необхідність хрищення по вірі почули вони згодом і в своїх переконаннях тоді “штундисти” поділилися. Цимбал, Рябошапка, Ратушний, Рибалка й інші прийняли хрищення по вірі, а інші лишилися “свобідними штундистами”, без хрищення по вірі, — Стригун, Балабан і інші”.

—    Підкреслення в повищій цитаті автора цього Вступу.

Паст. Л. Ж.-Потапович у своїй книжці: “Христове світло в Україні” підтверджує існування цього типу “штундистів”, коли про це пише:

“Тут мусимо дещо сказати про тих членів основської Церкви, що від хрищення стрималися. Справа в тому, що в роках 1856-61 деякі члени були того переконання, що хрищення, одержаного ними в дитячих роках, вистачає і що хрищення “за вірою вони можуть не приймати...” (Стор. 112).

Духовне пробудження в цих німецьких колоніях розпочалося вперше в Басарабщині наприкінці 40-вих років. Звідти воно в 50-тих роках перенеслося на Херсонщину, а потім і на Катеринославщину, Таврію тощо. Це пробудження було принесене з Ні­меччини; під впливом колись там міцного пієтизму”. (Стор. 113).

Далі про це паст. Л. Ж.-Потапович пише: “Дуже розумний і меткий з природи Балабан промовляв гаряче, переконано й гар­но... Під старість він почав виступати проти охолодження та дея­ких непорядків, що їх убачав серед самих віруючих. Спочатку він перестерігав їх щодо надмірного захоплення обрядами християн­ства, справедливо підкреслюючи, що одного хрищення та автома­тичного виконання християнських обов’язків не досить для осяг­нення вічного спасіння. Він вимагав гарячої віри, чистого святого життя та вчинків милосердя... Не зважаючи на те, що й сам Бала­бан і його прихильники здебільшого були колись охрищені за ві­рою, вони тепер відкидали необхідність цього хрищення для нових членів”. (Стор. 121).

Тут постає невияснена справа, чи дійсно Балабан був “охрищений за вірою”, бо паст. Єфимович пише про це зовсім щось інше, але назагал із повищесказаного можна зробити такий ви­сновок: щодо українських євангельсько-реформованих євангеликів, то тут виринає поважна потреба ґрунтовно вивчити впливи західньоевропейського протестантського пієтизму на українських людей. Треба докладно простудіювати впливи реформованих пас­торів, батька і сина Бонекемперів, які хоч походили з Німеччини, то працювали в Україні і мали тісні зв’язки із швайцарськими пієтистами, які їх післали на релігійну працю в Україну. В кожному разі цей спонтанний початковий Рух “штундизму” в Україні треба вважати за предтечу новітнього Українського Євангельсько-Реформованого Руху. Якщо він тоді в Україні не затримався, то це через брак відповідного проводу, через брак української національ­ної свідомости, зрозуміння й належної підтримки від своїх і чужих, яку ревно виявили місійно рухливі баптистські кола в тодішній Росії, як і їхні закордонні проводи. До того треба пам’ятати, що наявним тоді в Україні протестантським німецьким Церквам було заборонено навертати православних до своїх віровизнань. Перед своїм поселенням на території колишньої Росії вони мусіли скла­дати на папері зобов’язання, що вони в ніякому разі не будуть цьо­го робити.

Досить влучне пояснення цього дає голляндець J. H. Hebly у своїй книжці, перекладеній також і на англійську мову: “Про­тестанти в Росії”, коли він пише: “Під час того, коли паст. Боне­кемпер в дійсності помагав набувати богословські знання деяким російським (цебто українським) братам і сестрам, то мимо того німецькі колоністи не були в стані помогти “штундистам”, тобто прийняти їх легально в членство своєї Церкви. У певному розумінні вони жили під духовною карантеною і вони могли б наразити себе на поважну небезпеку, коли б почали євангелізувати православних росіян (цебто в цьому випадку українців). Отже, “штундисти” від­чужені від своєї Церкви, і шукаючи церковної організації, яка мог­ла б допомогти їм полегшити зовнішній тиск на них, зовсім зрозу­міло попали під вплив баптистів.

Як ми вже знаємо, дехто з баптистів або менонітів мали звичай виконувати хрищення через занурення. Німецький баптистський проповідник Онкен відвідав Росію в 1867 р. і баптистський рух по­ширювався по колоніях. Російський уряд признав права німецьким баптистам у 1879 році і це уможливило їм розбудовувати своє ре­лігійне життя згідно з їхніми переконаннями.

Вплив баптистського руху на “штундистів” і інших євангель­ських християн в Росії зрозумілий. Дорога, яка могла провадити до влиття їхнього Руху в лоно Реформованої чи Лютеранської Церков, була в певній мірі для них забльокована. Ці Церкви вираз­но вважалися в Росії, як Церкви для чужинців. Як такі, вони мали свободу служити Богові так, як вони собі цього бажали, як і також організувати свої церковні громади, але вони не були цілком вільні поширювати свою діяльність. Вони боялися працювати між право­славними росіянами або українцями, щоб не втратити й тієї віровизнаневої свободи, що її вони мали для себе.

їхній вплив на своє оточення був скорше випадковий, свідомо неплянований. Це стало за причину, що вони не могли дати більшої допомоги для заснування Церков між розсіяними групами “штун­дистів”. (J. Н. Hebly: “Protestants in Russia”. Стор. 192. Ви­дання William В. Eerdmans Publishing Company, Grand Rapids 1976, стор. 55-57).

Початкові “штундисти” в Україні, стоячи на віровизнаневих позиціях Євангельсько-Реформованої Церкви, не відкидали хриіцення дітей, тим то варто трохи застановитися над цією справою.

У розумінні хрищення між прихильниками хрищення дорослих у свідомому віці й хрищенням дітей панує поважна розбіжність. Тоді, коли перші йдуть так далеко в своєму твердженні, що це хрищення дорослих вони виконують “за наукою Христової Єван­гелії і за спонукою Св. Духа”, або навіть хрищення дітей називають “єрессю”, то визначні реформовані богослови твердять, що “Ре­формована (Пресвітерська) Церква в розумінні хрищення стоїть на основі цілої Біблії”. І. Кальвін, що знав ґрунтовно Біблію, істо­рію Церкви і науку Отців Церкви, у своїй книжці: “Інституція Хри­стиянської Релігії” дає обороні установи хрищення дітей 47 сторі­нок, в яких він біблійно відкидає аргументи тих, що не погоджу­ються з цим. Він доводить, що хрищення дітей цілком погоджу­ється зі Словом Божим і природою знаку хрищення. Таку саму по­зицію займає і реформатор Ульрих Цвінґлій.

Звичайно під “наукою Христової Євангелії” тут прихильники “хрищення по вірі” розуміють найперше слова Ісуса Христа: “Ідіть по цілому світі, та всьому створінню проповідуйте Євангелію! Хто ввірує й охриститься, — буде спасений. А хто не ввірує — засу­джений буде” (Марка 16:15-16), але вони не розуміють того, що це стосується поганського світу, і що новозаповітне хрищення — це символ Заповіту Божого і очищення. Навіть подається твер­дження, що Корнилій христився дорослим, але не пояснюється, що він^ навернувся на християнство з поганства, і що він був охрищений з цілим своїм домом, в якому могли бути й діти.

Треба мати на увазі, що в вихованні дитини і людини дуже ба­гато важить не тільки саме навчання й нагадування, які дуже по­трібні й важливі, але й вплив оточення й середовища, а в нашому випадку християнського середовища. Апостол Павло про це пише: “Освячується бо невіруючий чоловік у дружині, а невіруюча дру­жина освячується в чоловікові, — інакше нечисті були б діти ваші; та тепер вони святі” (1 Кор. 7:14). Бог не тільки турбується спа­сінням одиниці, що важливе й основне, а також і всього народу й людства. Тому тут важливо і створити вплив оточення, який за­певнив би відповідний духовний клімат для духовного оновлення й зросту життя одиниці, родини, народу та людства.

Реформована Церква й пієтисти признають хрищення дітей, але вважають за потрібне, щоб така особа в своєму свідомому віці щиро визнала Ісуса Христа своїм особистим Спасителем і жила духовно народженим життям. Реформована Церква практикує хрищення в дитячому віці, але до причастя допускається молодь тільки після визнання нею віри. Це звуть конфірмацією, тобто сві­домим підтвердженням публічно своєї віри. У цій Церкві позволяється також христити людину в її молодому чи зрілому віці, отже, не обов’язково тільки в дитячому. Про це в дитячому віці рішають батьки, якщо вони християни. Дитини нехристиян не вільно хри­стити. Це тільки можна робити на її особисте бажання в її зрілому віці. Коли з батьків тільки одна сторона християнська, а друга ні, дитину можна охристити на прохання християнського батька чи матері.

Реформовані християни в обороні хрищення дітей покликуються на те, що хрищення в головному — то знак завіту з Богом згідно з Божою обітницею, даною Авраамові, де кажеться: “І Я складу заповіта Свого поміж Мною та поміж тобою, і поміж твоїм потомством по тобі на їхні покоління на вічний заповіт, що буду Я Богом для тебе й для нащадків твоїх по тобі” (1 Мойс. 17:7), а ми є духовними нащадками Авраама.

Жиди, що тримаються Старого Заповіту, приймали й при­ймають у члени своєї релігійної громади осіб із поган через обрі­зання й хрищення. Цього від апостолів вимагали і колишні жиди-християни, щоб новонавернених осіб із поган спершу обрізувати, а опісля їх христити, однак Апостольський Собор вирішив цю спра­ву в той спосіб, щоб новонавернених на християнство поган тільки христити. В цьому вже міститься символ заповіту з Богом і очи­щення. Обрізання є символ заповіту Божого зі Своїм народом, а хрищення — символ очищення.

Тут буде до речі ще згадати й ствердження Івана Христителя, в якому він сказав: “Я ж оце хрищу вас водою на покаяння; але Той, Хто йде за мною, — потужніший від мене..., Він вас христитиме Духом Святим і вогнем” (Матв. 3:11). Цим тільки ствер­джується, що в Христі обіцяно віруючим християнам щось більше і могутніше, як це було в Старому Заповіті. Тут обіцяна особлива присутність і дія Духа Божого в їхній внутрішній істоті й поступованні.

Один із найкращих катехізмів Реформованої Церкви, т.зв. “Гайдельберзький Катехізм”, на питання: “Чи треба христити ді­тей?” дає таку відповідь:

“Так, — бо вони, так як і дорослі, належать до Божого Запо­віту і Його Громади святих. (1 Мойс. 17:7. Цей текст поданий повище). Тому ж їм належиться спасіння від гріхів кров’ю Христо­вою. (Ісус же сказав: “Пустіть діток і не забороняйте їм приходи­ти до Мене, бо таких — Царство Небесне!” (Матв. 19:14). І Свя­тий Дух, що збуджує віру, запевнений їм не менше, як дорослим. (“Буде бо великий перед Господом.., і Духом Святим сповниться ще з утроби матері своєї” Луки 1:15). “Для Тебе я призначений, як тільки вродився; 'від матернього лона почавши, Ти є Бог мій” (Пс. 22:10). “Так говорить Господь, Який тебе створив, тобі образ дав уже з материнського лона, який тобі допомагає: Не бійся, Якове, слуго Мій, Єшуруне, якого Я вибрав! Бо Я виллю воду на спраглу землю, потоки вод на сушу. Я виллю Мій Дух на твоїх нащадків. Моє благословення на твоїх потомків” (Ісаї 44:2-3). “Петро ж промовив до них: “Покайтеся, — і нехай кожен із вас охриститься в ім’я Ісуса Христа на прощення гріхів, і приймете дар Святого Духа. Для вас бо ця обітниця, і для дітей ваших, і для всіх тих, що ще далеко, — скільки їх покличе Господь, Бог наш” (Діян­ня Ап. 2:38-39). Тому хрищенням, як знаком заповіту, мають також і вони бути втілені у Христову Церкву та відрізнені від дітей невір­них, (“Чи може хто заборонити воду, щоб ці охристились, які Духа Святого отримали, як і ми” (Діяння Ап. 10:47), бо на місце обрі­зання, ознаки Старого Заповіту, (“А необрізаний чоловічої статі такий, що тіло його передньої шкірки необрізане, такого викорінити з народу його; він бо поламав заповіт Мій” (1 Мойс. 17:14) у Новім Заповіті встановлено хрищення”. (“У Ньому (Христі) ви були й обрізані обрізанням нерукотворним, скинувши тіло гріхів тілесних в обрізанні Христовім, бувши з Ним поховані у хрищенні, з якого ви разом із Ним і воскресли вірою в силу Бога, Який воскре­сив Його з мертвих. І вас, що були мертві в провинах і в необрізанні тіла вашого, Він оживив разом із Ним, простивши вам усі про­вини ваші” (Колосян 2:11-13).

Євангельсько-реформовані християни зовсім не мають ніяких причин, щоб чутися меншевартісними чи заблудлими. Заслуги ре­формованих Церков для християнства й їхніх народів загально ві­домі. Вони завжди пильно дбали за чистоту Христової науки й християнського життя. Найкращий приклад до того є Швайцарія. Це саме й з пієтизмом, який і сьогодні не менше діяльний і живу­чий, як це було й колись. Коли історичним протестантським Церк­вам прихильники хрищення дорослих деколи закидають, що в них не бракує між духовенством і членством лібералів і номінальних християн, то це саме в неменшій мірі можна закидати й тим Церк­вам, що стоять на позиціях хрищення дорослих у країнах, де ці

Церкви вже стали історично-традиційними, а особливо в Америці, Англії та інших. Саддукеїзм існував не тільки колись, він існує й тепер, але цього не вільно узагальнювати. Тут суд лишім Богові.

Історія знає, що в США свого часу створено Євангельську Церкву Об’єднаних Братів, яка об’єднує баптистів і реформованих. У ній у справі хрищення залишено свободу її членам. Тут батьки переважно самі вирішують, чи вони бажають христити дитину, чи очікують аж поки вона не виросте і сама це вирішить. Може колись ця ідея стане у пригоді й українським евангеликам. Тут ще може­мо тільки додати, що розуміння хрищення Реформованої Церкви не є ані католицьке, ані православне, ані баптистське, воно біблійне.

Головна життьова засада в житті християнина, то нелицемірна любов, а тим самим і взаємна пошана до християн інших розумінь. Ми все ще перебуваємо в стадії, про яку апостол Павло пише: “Бо ми частинно знаємо, і частинно пророкуємо” ((1 Кор. 13:9). Але дяка Богові, що це колись зміниться й прийде за Божим відкрит­тям досконале й повне одне розуміння волі й закону Божого. По- друге, ми маємо дуже важливе наставления в такій справі Самого Спасителя, де Він повчає: “Хто бо не проти нас, — той за нами!” (Марка 9:40). Брати баптисти, християни євангельської віри- п’ятдесятники й реформовані християни віросповідно найближче посвоячені. І це їх усіх до чогось зобов’язує! Тут можуть мати своє велике значення слова ап. Павла: “Бо в Христі Ісусі ані обрі­зання, ані необрізання не має жадної сили, але тільки віра, чинна любов’ю” (Гал. 5:6). “Бо сили не має ані обрізання, ані необрізан­ня, а створіння нове” (Гал. 6:15). Це є головне!

Коли ми вже є при пієтистичному русі в лоні Євангельсько- Реформованої і Лютерської Церков, то треба нам тут згадати й про Г. Сковороду, який мав бути під певними впливами цього Руху. Останньо виявилося, що вчитель Г. Сковороди в Київській Акаде­мії — Симон Тодорський — свого часу вчився в пієтистичному університеті в Галлє в Німеччині. Там він на прохання пієтистичних кіл переклав на тодішню літературну мову, яка тоді вжива­лася в Україні і в Росії, книжку батька німецького пієтизму — пастора Йоганна Арндта: “Правдиве Християнство”. Останній хоч був офіційно лютеранином, але вважався за скритого кальвініста. Ця його книжка була видрукована німецькими пієтистами й неле­гально поширювалася в Росії і в Україні. С. Тодорський був також учителем на російському царському дворі, і то саме тоді, коли там у царському придворному хорі співав Г. Сковорода. Можна вважа­ти це просто за неможливе, щоб Сковорода не був у близьких зв’язках з Тодорським і не запозичив світоглядово багато дечого від нього. (“Єв. Ранок”, ч. 1057-1059 з 1971 p., стор. 7).

Також княгиня Варвара Рєпніна, яка мала поважний вплив на Т. Шевченка, була щиро навернена до Христа завдяки впливам швайцарських пієтистів під час її літніх перебувань у Швайцарії.

Пієтистичного діяча, пастора Шарля Ейнаря, вона вважала за сво­го духовного дорадника й душпастиря. Ці інформації подаємо тут за розвідкою пані Г. Чикаленко-Келлер, поміщеною в “Науковому Збірнику УВАН у США” за 1953 р. п. з.: “Рєпніни та їх Яготинська бібліотека”. Стор. 143-151. У цій розвідці пані Келлер також пише: “Дуже експансивна від природи, кн. Варвара передає цей вплив і іншим: в листах (до Ейнаря) вона, наприклад, оповідає йому, як вона постійно заохочує Шевченка до імпровізованих мо­литов та розважань на релігійні теми та намовляє його читати Біблію, тим то її порадам і впливові можна б приписати, що Шев­ченко досконало знав Біблію.

Наявність у Яготинській бібліотеці чималого числа проте­стантських богословських книжок французькою мовою доводить, як вплинуло 'на Рєпніних перебування в кальвіністичній Женеві”.

Зберіглася одна молитва, що її написала Олександра Псьолівна, яка разом із своєю сестрою Глафірою та княжною В. Рєпніною постійно молилися за Т. Шевченка тоді, як він перебував на за­сланні. Авторка цієї молитви писала Т. Шевченкові: “Не бійтесь, Тарасе Григоровичу, за Вас так багато моляться Ваші сестри у Христі й хресті”. З цього можна робити здогад, що в палаці Рєпні­них відбувалися молитовні збори, як це робили пієтисти. Оце зміст цього гарного вірша-молитви:

“Молим Тебе, Боже правди, Боже благостині,

Не покидай сиротою у степу-пустині Брата нашого! Як батько, як рідная мати,

Озовись до його душі, не дай унивати!

Збери, Боже, наші сльози в темнісіньку хмарку,

І як серцю розбитому стане нудно, жарко,

Тоді нехай вони бризнуть, як дощик весною...

Зроби чудо, — вони стануть святою водою — Живущою, цілющою, — всі рани загоїть,

Як у купелі викупає й душу напоїть”.

На цьому закінчуємо наші інформації про “штундистів”, пієтистів і хрищення.

*

У тексті Нарису Історії УЄРРуху про одних згадується більше, а про інших, гідних хоч короткої згадки, — майже нічого, чого остаточно не можна було зробити з різних оправданих причин. Щоб не було кривди нікому й пам’ять про них не загинула, ми тут подаємо скорочено статтю паст. І. Р.-Ковалевича п.з.: “Слідами Українського Євангельсько-Реформованого Руху”, в якій він про­бує згадати імена всіх тих, що брали участь у цьому Русі. У ній також робиться спробу подати назви тих місцевостей, де вони провадили свою місійну працю. Автор про це пише:

“УЄРРух у Канаді почався 1903 року. Тому, ідо не всім сьо­годні відомі імена тих покійників, які творили цей Рух, бажаю згадати про них на сторінках “Єв. Ранку”.

Першими піонерами цього Руху були ті, що вже 1903 p., при­йнявши рукоположения, понесли світло Євангелії Христової своїм братам, які щойно тоді поселилися на безлюдних степах Західньої Канади. Це були проповідники: Іван Бодруґ, що стояв у проводі цього Руху; Михайло Бачинський, Іван Неґрич, Іван Данильчук, Гавриїл Тимчук, Іван Зазуляк, Олекса Бачинський, Дмитро Яремій, Юліян Богонько, Петро Угринюк, Никола Сікора, Юрій Попель, Олекса Кандія, Осип Чернявський, Дмитро Кирстюк, Никола Зай­цев, Михайло Міров, Андрій Вільчинський, Петро Березовський, Єфрем Періг, Никола Рошко, Григорій Пігач, Д. Шумило й Ми­хайло Щербінін, професор, який учив українських богословів у Манітобській Колегії у Вінніпезі.

Після 1906 р. слідувала друга група проповідників: Максим П. Березинський, Ілля Ґлова, Олександер Максимчук, Володимир Плав’юк, Максим Залізняк, Ілля Євстафієвич, Іван Григораш, Тео­дор Бай, Михайло Гутнікевич, Яків Крет, Юліян Ситник, Денис Пирч, Володимир Пиндиковський, Петро Сеньків, Петро Мельничук, Іван Коцан, Павло Крат, Василь Кузів, Зенон Бичинський, Осип Корсаков, Володимир Купчинський, Терентій Ганочко, Д. Вітюк і Дмитро М. Понич.

За ними слідує третя група “молодших” пасторів: Йосип Візнюк, Антін Баб’юк, Іван Роберт-Ковалевич, Іван Яцентій, Лука Стандрет, Лев Бучак, Володимир Кукурудз, Василь Вінявський, Володимир Боровський, Михайло Яремко, Борис Крат, Михайло Фесенко, Володимир Кучер, Григорій Адамс, Радослав Кацунов, Василь Кустодович.

При цьому треба зазначити, що декотрі тут згадані пастори, провадили працю серед українців у Канаді, Америці та в Україні. Це були В. Кузів, Л. Бучак, В. Боровський і 3. Бичинський.

В Україні й у Канаді: П. Крат, В. Вінявський, В. Кукурудз і М. Яремко.

Подавши імена пасторів, подаю ті місцевості, в яких вони працювали.

У провінції Манітобі: Вінніпег, Етельберт, Гарланд, Слейтер, Пайн Ривер, Росбурн, Брендон, Вайта, Стюартбурн, Тюлон, Комарно, Сифтон, Україна, Давфин, Гонор, Брокенгид, Ґімлі, Оверстон, Портадж ля Прері, Слава, Плезантгом, Фрейзервуд, Ленард, Венляв, Гленела, Фішер Бренч, Парквіл, Божіжюр, Рейн Валей.

У провінції Саскачеван: Канора, Бюкенан, Гемптон, Норквей, Райн, Сван Плейн, Глен Елдер, Кемсак, Ґорліц, Вакав, Гудів, Тідор, Гізель, Бирстрім, Бівер Гілс, Радісон, Ленчук, Ростерн, Інвермей, Вайт Сенд, Дана, Дністер, Сент Джуліян, Фіш Крік, Мюлок, Прісвіл, Мус Джав і Ульріх.

У провінції Альберта: Едмонтон, Кальґари, Веґревил, Коло­мия, Увин-Краков, Фіш Крік, Ледюк, Райт, Восток, Ту Гілс, Бівер Крік, Бретон, Пакан, Ініс Фрі, Леофілд, Дельмарте, Вікторія, Позервіл, Завалля, Андрю, Ленюк і Вонда.

У провінції Онтаріо: Торонто, Ошава, Лондон, Гамільтон, Порт Колборн, Сент Катерінс, Су Сейн Мері, Форт Віліям (тепер Тандер Бей).

У провінції Квебек: Монтреаль, Понт Ст. Чарлс, Вердун.

Це є ті місцевості, що пощастило досі відшукати й справдити. Певно, що є ще й інші.

Проповідники часто міняли місця місійної праці. Вони лишали родини та виїздили на довший час, щоб обслужити розкинені гро­мади по колоніях. Помимо широких просторів, вони відвідували свої річні конференції. Це доводить, як уже тоді поважно був по­ширений цей Рух серед нашого народу в Канаді.

Майже одночасно, бо 1903 року, почав ширитися УЄРРух у США. Тут знайшлися свідомі українці, які захопилися цим Ру­хом. Також і серед гр.-кат. духовенства тоді в США появилися т.з. “попи радикали” із священиком Іваном Арданом, які голосно заговорили: “Геть із Римом! Хочемо рідної незалежної Церкви!”

Не треба було довго чекати, бо вже 1909 року покликали про­повідника УЄРРуху в Канаді — паст. І. Бодруга — до Нью-Йорку,

Н.Й., і Ньюарку, Н.Дж., щоб там закласти від Риму незалежні євангельські осередки. Ньюаркська Громада стала тоді центром УЄРРуху в США.

Коли в Канаді УЄРРух здебільшого захоплював фармерів, то в США він знаходив собі вірних серед робітництва в індустріяльних містах, як, наприклад: Нью-Йорк, Н.Й., Ньюарк, Н.Дж., Пітсбурґ, Па., Детройт, Міш., Гартфорд, Конектікут і інших.

Євангельську працю серед українців у США провадили пасто­ри: Дмитро Галенда, Теодор Галенда (брати), Іван Саластин, Ио­сиф Валентійчук, М. Паюк, Йосиф Ґласко, Олекса Нижанківський, Олександер Кумановський, Андрій Іванишин, Антін Гріґораш, В. Кузів, 3. Бичинський, Л. Бучак, І. Коцан, І. Яцентій, Л. Стандрет, В. Купчинський, В. Кучер і В. Боровський. Дев’ять останніх працюва­ли на зміну в Канаді й США. У США ще коротко допомагали в праці пастори Михайло Боровський і Василь Кустодович.

Тут годиться згадати й кольпортерів, як місійних робітників, які поширювали Св. Письмо й євангельську літературу. Це були: Михайло Паньків, Тимко Рудий, Петро Галенда, Дмитро Романів. Серед жіноцтва, молоді й дітей провадили важливу виховну роботу дияконки: Марія Бучак з дому Корецька, Марія Сопінка, Катерина Галенда, Марія Дацьків-Кухарська, Докія Візнюк з дому Кушнір, Марія Кохалик. Ці дві останні працювали в Канаді.

Великий вклад праці вложили в церковний спів диригенти хо­рів при євангельських Церквах: Олекса Бачинський, Павло Сич і Стефан Салмерс у Канаді, а Григорій Романків, Семен Гура і Юрій Кириченко, батько і син, у США.

Пресовим органом УЄРРуху від самого початку (1905 р.) був часопис “Ранок”, згодом від 1921 року під назвою “Канадійський Ранок”, а від 1961 р. “Євангельський Ранок”, що став органом УЄО в ПА. Цей часопис редагували пастори: І. Бодруг, його основник; І. Ґлова, 3. Бичинський, М. П. Березинський, І. Р.-Ковалевич, JI. Стандрет, а тепер В. Боровський. Такий самий орган у США був “Союз”, що його редагував 3. Бичинський.

Між пасторами УЄРРуху Канади й США завжди була братер­ська співпраця, але в повній силі вона виявила себе в дії та досяг­неннях після відбуття Першого Українського Євангельського Собо­ру в Північній Америці 14-16 березня 1922 р. в м. Рочестері, Н.Й., у США. У цьому Соборі взяли участь делегати Америки: пастори І. Яцентій, Пасейк, Н.Дж., В. Кузів, Ньюарк, Н.Дж., Т. Галенда, Альбіон, Па., Д. Галенда з дружиною Катериною, Й. Валентійчук і Л. Бучак. Дияконки: М. Бучак, М. Дацьків і М. Сопінка. Пастори: І. Коцан, Ньюарк, Н.Дж.., О. Нижанківський і М. В. Паюк, Гартфорд, Конн., І. Саластин з дружиною, Рочестер, Н.Й., Брати: Олек­са Шумський, Ньюарк, Н.Дж., П. Галенда, Пітсбурґ, Па., і Теодор Романів, Детройт, Міш. З Канади: пастори: П. Крат, Торонто, Онт., І. Бодруг, Монтреаль, Квебек, В. Купчинський, Ошава, Онт., М. П. Березинський, Форт Віліям, Онт., 3. Бичинський, Вінніпег, Ман., 1. Ґлова, Едмонтон, Альберта, І. Р.-Ковалевич, Торонто, Онт., і бр. С. Гура, Ошава, Онт.

Гості американських і канадських Церков — пастори: Д-р Ван Дорен, Д-р Джевел, Д-р Чері, Д-р Гіллс, Рочестер, Н.Й., Д-р Лоск, Ньюарк, Н.Дж., Д-р МекФеден вітав Собор від Федерації Амери­канських Протестантських Церков. З Канади: Д-р А. Дж. Гонтер, Тюлон, Ман., Д-р К. Йонґ, Торонто, Онт., Д-р Д. Смит, Квебек, Д-р Е. Ендікат, Калгари, Альберта, Д-р Шейвер, Вінніпег, Ман.

Цей Собор лишив незатерте враження на всіх. Я ніколи не за­буду того, коли паст. П. Крат реферував тяжке положення нашого народу в роздертій війнами і революцією Україні, та говорив про велику потребу несення нами тому народові Христової Євангелії, — то він не міг стриматися і тяжко заплакав, а за ним і інші просльо­зилися. Пастор Шейвер, з англійської Церкви у Вінніпегу, підійшов до нього, і вони обидва обнялися й відійшли набік у сльозах... Ухвалою того Собору тоді постала організація під назвою — Укра­їнське Євангельське Об’єднання в Північній Америці.

Після 36 років пасторської праці в Канаді і 11-ти років реда­гування (1947-1958) “Канадійського Ранку” та участи в усіх Со­борах УЄО в ПА, я мав нагоду спостерігати розвиток УЄРРуху, а також пізнати особисто майже всіх тут згаданих пасторів”. (“Єв. Ранок” за грудень 1973 p., стор. 5-7 і “Єв. Ранок” за січень 1972 p., стор. 5-7).

Більш зацікавленим читачам цих історичних нарисів радимо для кращої орієнтації в історії і віровизнанево-догматичній науці Євангельсько-Реформованої Церкви прочитати також книжку проф. М. Грушевського: “3 історії релігійної думки на Україні”, яка присвячує більше місця студіям історії протестантизму в Укра­їні в минулому. А далі — брошуру, що її написав Д-р J1. Цегельський: “Звідки взялася і що то є євангельська віра?”, де він обзнайомлює читача коротко з постанням, наукою і заслугами про­тестантизму в Західньому Світі; “Гайдельберзький Катехізм”, най­кращий катехізм Реформованої Церкви; книжку паст. Д. Галенди: “Що мені робити, щоб спастися?”, І. Пасічника: “Український Від­діл при Теологічній Семінарії в Блумфільді”; “Требник або поря­док українських євангельських відправ”; “Книгу Хвали” — скарб­ницю духовних пісень, над якою особливо багато попрацював паст. І. Бодруг і П. Крат, а також спомини М. Сопінки: “По сто­пах Христа”. Є також українське скорочене видання книжки І. Кальвіна: “Інституція християнської віри”, але, на жаль, вона ще не перевидана, і тому її тяжко дістати, але можна собі легко набу­ти її англомовне або німецьке видання. Є й інші публікації УЄРРу­ху, що можуть бути корисні для зацікавленого читача. Тут конче треба ще додати книжку JI. Биковського: “Василь Кузів”. Це жит­тєпис єпископа УЄРЦеркви в Західній Україні.

Пишучи цей історичний нарис, автор використав періодичні видання УЄРРуху в Північній Америці та в Західній Україні, почи­наючи від 1905 до 1977 року. На жаль, ми не мали під руками всіх річників цих видань, і це відбилося в певній мірі некорисно на цій праці, але ми є свідомі того, що цей Нарис має досить матеріялу і моментів, щоб помогти читачеві краще зрозуміти проблеми осо­бистого і загального українського духовно-релігійного життя. Ви­користані матеріяли подані в тексті цієї книжки.

Коротко перед своєю смертю на початку 1978 р. паст. І. Р.-Ковалевич повідомив нас, що в останніх роках, коли вже цей Нарис Історії УЄРРуху був написаний, йому пощастило дістати від різних осіб числа, що їх бракувало, і доповнити річники часопису “Ранок”, “Канадійський Ранок” і “Євангельський Ранок” (правда, не всі вони повні), починаючи від 1907 до 1976 року. Паст. І. Р.-Ковалевич оправив ці річники своїм коштом і передав їх до Державного Істо­ричного Архіву в столиці Канади — Оттаві. Туди він також пере­дав увесь свій особистий архів, як листи, документи, книжки, річ­ники журналів “Віра і Наука” і “Українська Реформація”, що ви­ходили в роках 1925-1939 в Західній Україні, і багато дечого іншо­го, що стосується до історії УЄРРуху. Цей його вчинок треба вва­жати за особливу його заслугу для УЄРРуху, як також і для укра­їнської історії взагалі. Цим він сам собі поставив найкращий па­м’ятник.

Цитати в цій праці з різних давніших видань друкується тут з незначними мовними та правописними виправленнями.

На закінчення хочемо тут висловити найщирішу подяку Проф. Д-рові Олександрові Домбровському, дійсному членові УВАН, НТІП і Українського Історичного Товариства, за опрацю­вання цього Нарису, а далі членам Історичної Комісії при Головній Управі УЄО в ПА і Редакційній Колегії за зредагування цього На­рису. Тут варто згадати, що паст. Володимир Боровський написав Вступ Видавця, а також життєписні й інші додатки, які були опрацьовані або подані на підставі української євангельсько-реформованої преси або матеріялів, що знаходяться в Архіві УЄО в ПА. Вони є переважно відділені в тексті зіркою. Він також був координатором організації праці в зв’язку з написанням Нарису цієї Історії. Дякуємо якнайщиріше інж. Костеві Туркалові за ви­правлення мови й правопису, а всім жертводавцям, яких список по­даємо при кінці, за їхню моральну і матеріяльну допомогу, яка вможливила появу цієї важливої історичної праці в світ, і яка свого часу, ми віримо, стане за основу для написання повної і до­кладної Історії Українського Євангельсько-Реформованого Руху в минувшині й тепер.

**

*

Усі ми, незаперечно, живемо мрією про кращі й вільні мож­ливості релігійно-духовного життя і праці в Україні, про уздоровлення українського релігійного життя, про братню співпрацю українців різних християнських віровизнань, про можливе об’єднан­ня Українських Церков тощо. Все це справи, на які, думаючи по- людському, майже неможливо вже сьогодні дати якусь певну від­повідь, чи пораду, коли й як все це має статися. Але ми певно знаємо, що про все це більше, як ми, знає також і наш небесний Отець. І якщо ми тепер на це ще не маємо відповіді, то Бог уже напевно її має.

Це ми бачимо вже тепер хоч би в Харизматичному Русі, тобто в Русі християн, які вірять в особливу дію Духа Божого в людських серцях і в наших часах, як це діялось і за апостольських часів по зісланні Духа Святого в День П’ятидесятниці в Єрусалимі. Ми вже бачимо, що цей Рух поширюється в більшості християнських віро­визнань, а особливо між католиками. Ми бачимо, що на з’їздах цих християн, які походять із різних, колись найбільш непримиренних віровизнаневих таборів, тепер панує дух братерського зближення і взаємного зрозуміння, без якогобудь людського примусу. Ми за­уважуємо, що католицькі харизматики ґрунтовно студіюють Бі­блію і мають у своїй праці підтримку самого папи. Нам тільки тре­ба вірити в мудрість, силу і дивне провидіння нашого великого Бо­га. Він усе в Свій час зробить, але нам не вільно бути байдужими і лінивими та нерозважно марнувати свій час, або закопувати наші таланти, ідо їх ми маємо від Бога. Ми мусимо знати, що наша вір­ність Христові й Божому Слову має стояти понад нашу вірність різним віровизнаневим загородам, — тоді і наші Церкви і вірови­знання наберуть для нас глибшого значення і вартости. Раніш чи пізніш Бог доведе Своїх дітей до правдивої єдности.

Бажаємо всім читачам, щоб ця скромна історична праця стала для них правдивим благословенням і допомічним дороговказом до Єдиного Спасителя людських душ і Посередника між Богом і лю­диною — Ісуса Христа, і до Джерела всього — Бога-Отця та до Його Слова, записаного в Біблії в його новозаповітному завершенні та розумінні, яке за дією Божого Духа становить основу будьякого духовного й усебічного відродження та піднесення людини, наро­ду й людства. Тільки цей дороговказ може допомогти людям стати громадянами вічного й непроминаючого Царства Божого. Це Слово було тим, що просвітило розум і душі Г. Сковороди, Т. Шевченка та наших новітніх церковно-реформаційних діячів. Воно в силі це зробити і в сучасному і в майбутніх українських поколіннях.

Тарас Шевченко колись про українську сучасну дійсність і її прийдешність висловився так:

“Не смійтеся, чужі люди!

Церква-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі Невольничі діти!”

(В поемі “Великий Льох”)

Цей вступ ми хочемо закінчити пророчою візією одного з пер­ших мучеників УЄРЦеркви — пастора Теодосія Довгалюка, який ще перед 1939 роком писав:

“Нехай сто років ще,

Хай двісті ще,

Нехай ще тисяча мине,

Та забобон, полуда, темрява впаде;

Засвітить сонечко над нами,

Христос святий між нас прийде І люди — будуть дійсні люди,

А християни — дійсні християни!

Тепер лиш проблиски,

Тепер лише підсніжні квіти...

Тепер ще треба мучитись, терпіти Всім тим, що правду полюбили І серце сяйвом Бога освітили...

Та не впадіть ви, дивні піонери!

Бог ідеал кристальний освятив І всіх героїв сонця нагородив...

А майбутність належить уже вам,

Відродження всесвітнього синам!..”

Нехай ця праця послужить нам усім для прославлення нашого Бога і для духовного добра української людини й людського роду.

За Історичну Комісію при Головній Управі Українського Євангельського Об’єднання в Північній Америці:

Паст. Іван Роберт-Ковалевич,

Голова Історичної Комісії при Головній Управі УЄО і пастор для українців у Злученій Церкві Канади

Володимир Багрій,

Президент УЄО в ПА і член Української Пресвітерської Церкви в Ірвінгтоні, Н.Дж.

Паст. Володимир Боровський,

Екзекутивний Секретар УЄО і Секретар Консисторії УЄРЦеркви в екзилі

1 листопада 1978 року.