Обрані Богом

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ДОКТРИНИ ПРИЗНАЧЕННЯ БОЖОГО

 

 Навколо доктрини призначення Божого постають запитання, яких ми повинні хоча б торкнутися.

 

НЕВЖЕ ПРИЗНАЧЕННЯ Й ФАТАЛІЗМ – ОДНЕ Й ТЕ САМЕ?

 

Інколи призначенням вважають всього лише релігійну форму фаталізму. Проаналізувавши фаталізм в його буквальному значенні, ми побачимо, що він відрізняється від біблійної доктрини призначення так, як захід відрізняється від сходу. Буквально фаталізм означає, що справи людей контролюються дивними божествами (фантомами) або безособовою силою випадку.

Призначення ж не базується ні на визнанні існування міфічних богів, які бездумно грають нашими життями, ні на думці про те, що доля людини контролюється випадковими колізіями атомів. Призначення вкорінене в характері праведного Бога, суверенного Господа історії. Думка про те, що моя доля вершиться руками байдужих і навіть ворожих мені сил, жахає мене. Те, що вона знаходиться в руках праведного і люблячого Бога, -- зовсім інша справа. Атоми не мають відношення  до категорії праведності. Вони навіть не відносяться до сфери моралі. Бог же – сама святість. І я хочу, щоб моя доля була пов’язана з Ним.

Найбільша помилка сучасності полягає в тому, що в людському житті надзвичайно велику роль відіграє випадок. Випадок – це нове правляче божество сучасності. Випадок оселився в обійсті богів. Створення Всесвіту і виникнення  людського роду з мулу й слизу вважається випадковим.

Випадок – це таке чарівне слово, яке ми використовуємо для пояснення невідомого. Саме випадок стає улюбленою силою для тих, хто не бажає усвідомлювати могутність Бога. Однак таке забобонне відношення до випадку не нове. Випадок приваблював людей з перших днів біблійної історії.

Пригадайте, наприклад, як одного разу священний ковчег заповіту опинився у филистимлян. В цей день смерть увійшла в дім Ілія, і Слава Господня відійшла від Ізраїлю. Филистимляни святкували перемогу, але недовго, бо незабаром вони прокляли цей день. Куди б вони не привозили ковчег, там починалися біди. Храм Дагона був зруйнований. Людей вражали жахливі хвороби. Протягом кількох місяців ковчег переносили з одного міста до іншого з таким же катастрофічним результатом.

У відчаї филистимлянські царі зібралися на раду, на якій вирішили відіслати ковчег назад, до євреїв, додавши до нього викуп, щоб пом’якшити гнів Божий. Цікаво відмітити заключні слова їхньої ради:

“І візьмете Господнього ковчега, та й поставте його на воза, а золоті речі, що ви принесете Йому жертвою за провину, покладете в скрині збоку її. І відпустите його, і він піде. І побачите: Якщо він увійде до Бет-Шемешу дорогою до своєї границі – він зробив нам це велике зло. А якщо ні, то пізнаємо, що не його рука доторкнулася нас, -- випадок то був нам” (1 Сам. 6:8,9).

Ми сказали, що випадок ні на що не впливає, бо він – ніщо. Спробую пояснити. Ми використовуємо слово “випадок” для опису математичної ймовірності. Наприклад, підкидаючи монету, ми кажемо, що шанс або випадок падіння на той чи інший бік становить п’ятдесят відсотків. Якщо ми загадали, що монета впаде “орлом”, а вона впала протилежним боком, ми вважаємо, що нам не пощастило, й сьогодні ми втратили свій випадок.

Але як випадок впливає на монету? Що примушує її впасти на той чи інший бік? Що б змінилося, якби ми не знали, на якому боці вона лежала спочатку, з якою силою ми її підкинули, яким був атмосферний тиск в той момент і скільки обертів здійснила монета в повітрі? Напевне, володіючи такою інформацією, ми значно збільшили б можливість передбачити результат підкидання.

Але рука підкидає монету швидше, чим це бачить око. Ми не можемо виміряти вищезгадані фактори простим підкиданням монети. І навіть маючи можливість скоротити результат досліду до двох варіантів, ми спрощуємо справу, посилаючись на випадок. Нам потрібно пам’ятати, що випадок абсолютно не впливає на монету. Чому? Тому, що випадок – це ніщо. Перед тим, як впливати на щось, він повинен об’єктивно існувати. Він повинен володіти деякою субстантивністю – або фізичною, або не фізичною. Випадок – ні те, ні інше. Це всього лише розумова конструкція. У неї немає сили, тому що вона не існує. Це – ніщо.

Сказати, що щось відбулося випадково, --  означає сказати, що стався збіг, і цим визнати, що ми не здатні визначити всі сили й джерела, які впливають на подію. Таким чином ми не можемо побачити неозброєним оком всього, що відбувається з підкинутою монетою, не можемо усвідомити й усіх труднощів життя, які нас оточують. Саме тому, щоб пояснити їх, ми придумали слово “випадок”. Але насправді випадок нічого не пояснює. Це всього лише слово, яке ми використовуємо, приховуючи свою неосвіченість.

Нещодавно я написав статтю про причинно-наслідкові зв’язки. У відповідь на неї я отримав листа від професора філософії, який вказував на моє наївне уявлення про закони причини та  наслідку. Він дорікнув мені тим, що я не звернув уваги на “безпричинні” явища. Подякувавши за відгук, я попросив його навести хоча б один приклад безпричинного явища, пообіцявши в такому випадку погодитися з його аргументами. Я досі чекаю. І думаю, що буду вічно чекати, тому що навіть Бог не вкаже на будь-яке явище без причини. Бо це схоже на очікування появи квадратного кола.

Випадок не впливає і на місце нашого призначення. Я проголошую це як догму, яку мають почути всі. Я знаю, що випадок не може контролювати мою долю, не може впливати, бо він – ніщо. Яка, наприклад, ймовірність того, що Всесвіт був створений завдяки випадку? Що наші долі контролюються випадком? Нульова.

Найбільш поширений вияв фаталізму – астрологія. Щодня на основі руху небесних світил складаються гороскопи. Сьогодні люди більше знають про дванадцять знаків зодіаку, ніж про дванадцять поколінь Ізраїлевих. І все ж Рувим впливає на моє майбутнє більше, ніж Водолій, а Іуда – більше, ніж Близнюки.

 

ХІБА БІБЛІЯ НЕ КАЖЕ, ЩО БОГ НІКОМУ НЕ БАЖАЄ СМЕРТІ?

 

Апостол Петро чітко стверджує, що Бог не бажає смерті нікому:

  „Не бариться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулись до каяття” (2 Пет. 3:9). 

Як узгодити цей вірш з ідеєю призначення Божого? Якщо Бог не бажає обирати кожну особу для спасіння, то як може Біблія стверджувати, що Бог не бажає нікому загибелі?

Насамперед мусимо зрозуміти, що Біблія тлумачить волю Божу в різний спосіб. Наприклад, Біблія говорить про те, що ми називаємо суверенною й дієвою волею Божою. Суверенна воля Бога – та, за якою Бог спричинює різні події з абсолютною певністю. У цьому сенсі нічого не може опиратися волі Божій. Своєю суверенною волею Він створив світ. Сонячне світло могло з’явитися лише за Його волею.

Другий спосіб Біблійного тлумачення волі Божої стосується того, що ми називаємо його повчальною волею. Повчальна воля Божа стосується Його повелінь, Його законів. Саме за волею Божою ми виконуємо всі свої обов’язки. Ми можемо не послухатися Його волі. Буває, що ми справді нехтуємо Його заповідями. Ми не можемо робити це безкарно. Ми чинимо так без Його дозволу, Його санкції. І все ж грішимо.

Третій спосіб Біблійного тлумачення волі Божої стосується Божих уподобань, того, що тішить Його. Бога не тішить смерть неправедних. Покарання злих людей не приносить ніякої втіхи Богові. Він чинить так, оскільки карати зло – це добра справа. Він задоволений праведністю свого суду, однак „засмучений” необхідністю виконання цього справедливого присуду. Він схожий на суддю, який виносить вирок власному синові.

Спробуємо застосувати ці три можливі визначення до уривка з Другого Послання апостола Петра. Якщо взяти всезагальне твердження „Бог не бажає загибелі нікому” і спроектувати на нього ідею суверенної дієвої волі, то дійдемо однозначного висновку. Ніхто не загине. Якщо Бог Своєю суверенною волею проголошує, що ніхто не загине, а Бог дійсно є Богом, то ніхто ніколи не загине. Тоді цей текст служитиме доказом не для армініян, а для універсалістів. Тобто для армініян він доводитиме надто багато.

Припустимо, що ми застосуємо визначення повчальної волі Бога до цього уривка. Тоді він означатиме, що Бог не дозволяє нікому загинути. Тобто Він забороняє загибель людей. Це суперечить Його законові. Якщо люди все-таки гинуть, Бог мусить покарати їх за непослух. Його покарання за загибель – це ще більша міра загибелі. Але як можна загинути більшою чи меншою мірою? Таке визначення в нашому контексті не спрацьовує. Воно позбавлене сенсу.

Третя альтернатива – та, що Бога не тішить загибель людей. Це узгоджується з тим, що Біблія каже про прихильність Бога до втрачених осіб. Це визначення підходить до нашого уривка. Можливо, Петро лише мав на увазі те, що Бога не тішить загибель жодного.

Хоча третє визначення видається можливим і вигідним для узгодження змісту нашого уривка з тим, що Біблія каже про призначення Боже, нам усе ж слід розглянути ще один чинник. У тексті вочевидь говориться про те, що Бог не бажає загибелі нікому. Важливе значення має фраза: „ але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття”.

Яке слово передує слову any („хто” –  прим. перекладача)? Відповідь ясна: це us („нам, нас” – прим. перекладача). Кого стосується друге слово – всіх людей? Чи тільки християн, людей Божих? Петро часто говорить про обраних як особливу групу людей. Гадаю, тут він має на увазі, що Бог не бажає нікому з нас (обраних) загинути. Якщо це так, то текст потребуватиме першого визначення і слугуватиме ще одним потужним аргументом на користь доктрини Божого призначення.

Отже, двома різними шляхами можна легко узгодити наш текст з ідеєю призначення Божого. Текст ніяким чином не свідчить на користь армініянства. Щоправда, він може виражати позицію універсалістів, але в цьому випадку означатиме конфлікт з усією Біблією, яка не підтримує вчення про всезагальне викуплення.

 

ЩО ТАКЕ НЕПРОСТИМИЙ ГРІХ?

 

    У нашому обговоренні теми впевненості в спасінні й стійкості святих ми торкнулися питання непростимого гріха. Сам факт, що Ісус попереджає нас про існування непростимого гріха, не викликає ні в кого сумнівів. Що ж це за гріх? Чи може скоїти такий гріх християнин?

Ісус визначає непростимий гріх як паплюження Святого Духа:

“Тому то кажу вам: усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те, а коли скаже проти Духа Святого, -- не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім!” (Матв. 12:31,32).

У цьому уривку Ісус не розкриває природи цього жахливого гріха. Він лише заявляє про існування такого гріха, і робить нам суворе застереження. Новий Заповіт навряд чи допоможе розтлумачити таке явище. У результаті такого замовчування  виникають різні домисли з приводу непростимого гріха.

Найчастіше згадувалися два гріхи, що, на думку людей, потрапляли до категорії непростимих: перелюб і вбивство. Перелюб вважався непростимим на тій підставі, що він був гріхом проти Святого Духа, оскільки тіло – Його храм. Перелюб був смертним гріхом і в Старому Заповіті. Тому розмірковували так: перелюб – це непростимий гріх, бо він стосується руйнування храму Святого Духа і заслуговує покарання смертю.

З тих самих міркувань непростимим гріхом вважалося вбивство. Оскільки людина створена за образом Божим, будь-який напад на неї розглядався як напад на Самого Бога. Через це вбивство носія Його образу означало образу Самого образу. Тому вбивство карали смертю. Можна лише додати, що вбивство є гріхом проти священства життя. Оскільки Дух Святий – це кінцеве “джерело життя”, вбивство людини ображає Святого Духа.

Попри всю привабливість цих теорій, вони не заслужили на схвалення більшості теологів. Більш популярний погляд був таким: впертий опір прояву Святого Духа у викупній справі Христа. Вперта невіра вважалася непростимим гріхом. Якщо людина постійно, свідомо й неухильно відкидає Євангеліє, вона позбувається надії на майбутнє прощення.

Усім трьом теоріям бракує серйозного осмислення значення слова “богохульство”. Це те, що ми робимо устами. Грішити можна й письмово, проте богохульство є усним гріхом.

До десяти заповідей входить і заборона богохульства. Нам заборонено вільно й нешанобливо поводитися з Божим іменем. У Божих очах усна образа Його святого імені настільки серйозна, що внесена до десяти заповідей. Це свідчить про те, що для Бога богохульство – дуже серйозна провина. Паплюжити Бога – один із найжахливіших гріхів.

Чи означає це, що кожен, хто коли-небудь спаплюжив Боже ім’я, позбувається надії на прощення? Чи означає це, що людина, яка непоштиво вжила ім’я Бога, проклята назавжди? Не думаю.

Важливо зазначити, що в цьому уривку Ісус говорить про різницю між гріхом супроти Нього (Сина Людського) і гріхом супроти Святого Духа. Чи означає це, що можна паплюжити першу і другу іпостасі Трійці, але образа третьої Особи рівнозначна перетину межі прощення? Навряд чи таке можливе.

Чому ж тоді Ісус каже про різницю між гріхом проти Себе і гріхом проти Святого Духа? Видається, що відповідь на це питання стане ключем до розгадки всієї проблеми паплюження Святого Духа. Цей ключ знаходимо в тому ж тексті, в котрому Ісус висловлює своє суворе застереження.

У Євангелії від Матвія (12:24) ми читаємо: “Фарисеї ж, почувши, сказали: “Він демонів не виганяє інакше, тільки як Вельзевулом, князем демонів.” На це Ісус відповідає історією про дім, поділений супроти себе та про безглузду думку про те, що сатана виганятиме самого себе. Закінчується історія попередженням про непростимий гріх.

Справа в тому, що фарисеї не раз нападали на Ісуса. Їх усні випади проти Нього ставали все запеклішими. Ісус виганяв бісів “перстом Божим”, тобто Святим Духом. Фарисеї впали настільки низько, що звинуватили Ісуса в тому, нібито Його свята справа здійснювалася силою сатани. Ісус попереджує їх. Він ніби каже: “Будьте уважні. Будьте дуже уважні. Ви занадто близько підійшли до гріха, який не прощають. Одна справа нападати на Мене, але пильнуйте за своєю мовою. Ви стоїте на святій землі”.

І все ж незрозуміло, чому Ісус говорить про різницю між гріхом проти Сина Людського і гріхом проти Духа? Зауважте, що навіть з хреста Ісус благав прощення тим, хто розпинав Його. У день П’ятидесятниці Петро говорив про жахливий злочин, скоєний проти Христа, але тут-таки розповів і про надію на прощення тих, хто брав участь у розп’ятті. Павло каже: “Але ми говоримо Божу мудрість у таємниці, приховану, яку Бог перед віками призначив нам на славу, яку ніхто з володарів цього віку не пізнав; коли б бо пізнали були, то не розп’яли б вони Господа слави!” (1 Кор. 2:7,8).

Ці уривки показують, що Бог бере до уваги у Своєму праведному суді людське невігластво. Нам слід пам’ятати, що, коли фарисеї звинуватили Ісуса в належності до сатани, вони не мали уяви про повноту Божого одкровення, що виразилося в особі Ісуса Христа. Всі їхні обвинувачення були висловлені до воскресіння. Насправді фарисеї мали визнати Христа, але не зробили цього. Ісусові слова, сказані з хреста, дуже важливі: “Отче, прости їм, бо не знають, що роблять”.  

Коли Ісус попереджував слухачів і говорив про різницю між зневажанням (богохульством) Сина Людського та зневажанням Духа, Він ще не повністю виявив Себе. Але можна помітити, що різниця зникає одразу ж після Воскресіння, П’ятидесятниці і вознесіння. Погляньте, що каже автор Послання до Євреїв:

“Бо якщо ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшливе якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників. Хто відкидає Закона Мойсея, такий немилосердно вмирає “при двох чи трьох свідках”, --  скільки ж більшої муки, --  додумуєтеся? – заслуговує той, хто потоптав Сина Божого, і хто кров заповіту, що нею освячений, за звичайну вважав, і хто Духа благодаті зневажив! (Євр. 10:16-29) 

У цьому уривку не вказується на жодну різницю між гріхом проти Христа та гріхом проти Духа. Тут гріх супроти Христа означає образу благодаті Духа. Основна ідея полягає в усвідомленому гріху після того, як ми отримали пізнання істини.

  Якщо прийняти перший рядок цього уривка без жодних заперечень, то ні в кого з нас не залишається надії на Царство Небесне. Адже ми всі свідомо грішимо навіть після пізнання істини. Проте тут ідеться про певний гріх. Я впевнений, що цим гріхом є паплюження Духа Святого.

Я згоден із дослідниками Нового Заповіту, які вважають, що непростимим гріхом є паплюження Христа і Духа Святого, коли Ісуса називають дияволом, водночас усвідомлюючи, що це не так. Інакше кажучи, непростимий гріх не можна здійснити через незнання. Якщо людина напевне знає, що Ісус – Син Божий, а потім каже, що Він прийшов від диявола, така людина здійснює непростиме богохульство.

Але хто здатний на такий гріх? Таке під силу бісу чи людям, що геть вижили з розуму. Диявол знав, ким був Ісус. Він не міг виправдати себе незнанням.

Один із вражаючих історичних фактів – дивне ставлення невіруючих до Ісуса. Переважна більшість невіруючих говорить про Ісуса з повагою. Вони можуть неприязно ставитись до церкви і при цьому називати Ісуса “великою людиною”. Тільки одного разу в житті я чув, як хтось називав Ісуса дияволом. Я був вражений, коли побачив цю людину. Він стояв серед вулиці, наставляв кулаки в небо і щосили кричав. Він проклинав Бога всіма відомими йому образливими словами. Такий шок я пережив ще раз, коли кілька годин потому побачив ту ж людину на ношах з кульовим отвором у грудях. Це було самогубство. Він не дожив і до ранку.

Але навіть те жахливе видовище не переконує мене, що ця людина насправді здійснила непростимий гріх. Я не знаю, чи розумів він те, що говорив про Христа.

Дуже мало тих, хто каже, що Ісус – диявол. І все ж імовірно, що люди, знаючи істину про Ісуса, не надають їй ніякого значення. Не треба бути народженим згори, щоб мати інформацію хоча би про особистість Ісуса. Повторюю, навіть невідроджені біси знають про те, ким є Ісус.

А як щодо християн? Чи може християнин скоїти непростимий гріх і таким чином втратити своє спасіння? Я думаю, ні. Благодать Божа робить це неможливим. За своєю природою ми здатні здійснити будь-який гріх, враховуючи й богохульство проти Духа Святого. Але Бог оберігає нас від цього. Він береже нас від повного і остаточного падіння, стримуючи наші уста від жахливого злочину.

Ми скоюємо інші гріхи та богохульствуємо, але Бог Своєю милістю та благодаттю стримує нас від  непростимого паплюження.

\

ЧИ ЗА ВСІХ ПОМЕР ХРИСТОС?

        

Одна із найзаперечливіших тез реформістського богослов’я пов’язана з літерою L в акростиху TULIP. Літера L означає Limited Atonement (обмежене викуплення – прим. перекладача). Ця теза виявилась настільки проблематичною, що більшість християн готова погодитися майже з усіма доктринами кальвінізму, але тільки не з цією. Вони називають себе кальвіністами “чотирьох пунктів” або “чотирьох тез”. І теза, яку вони не можуть прийняти, -- це умова обмеженого викуплення.

Я часто приходжу до такого висновку: щоб бути кальвіністом чотирьох тез, потрібно невірно розуміти хоча б один із п’яти пунктів. Мені важко уявити собі людину, яка вірно розуміє всі тези кальвінізму, але заперечує тезу про обмеженість викуплення. Втім, людям завжди була притаманна непослідовність, завдяки якій вони можуть водночас притримуватися несумісних ідей.

Доктрина обмеженого викуплення настільки складна, що для її адекватного висвітлення знадобилася б ціла монографія. У своїй книжці я не виділяю навіть розділу для її обговорення, бо й він нам не допоможе. Зізнаюся, що мав намір навіть не зачіпати цю тему, оскільки інколи краще взагалі нічого не говорити, ніж говорити мало. Але мені здається, читач заслуговує хоча б стислого огляду цієї доктрини. Тому я продовжу, попередивши, що ця тема потребує більш суттєвого обговорення.

Тема обмеженого викуплення стосується запитання: “За кого помер Христос – за всіх чи тільки за обраних?” Ми погоджуємося, що викуплення Ісуса цілком здатне покрити гріхи всього людства. Ми також погоджуємося, що Його викуплення пропонується кожному. І кожен, хто сподівається на викупну смерть Ісуса, безперечно, отримає всі блага, приховані в цьому викупленні. Ми також впевнені: кожен, кто відкликнувся на вселенський заклик Євангелія, буде врятований.

Але запитання набагато глибше: “Для кого було задумане викуплення?” Чи відіслав Бог Ісуса в цей світ тільки для того, щоб дати людям можливість спасіння? Чи Бог все-таки мав на увазі дещо більш визначене? (Роджер Ніколь, видатний теолог-баптист, полюбляє говорити про “Definitе Atonement” замість обмеженого викуплення, також порушуючи TULIP).

На думку декотрих, обмежене викуплення означає таке: користь від цього викуплення доступна лише обмеженій кількості віруючих, які відповідають необхідним умовам віри. Інакше кажучи, незважаючи на силу й достатність викуплення Христа, яке може покрити гріхи всіх людей, і таким чином задовольнити умови Божої справедливості, воно стає дієвим спасінням тільки для віруючих. Формула така: доступне всім, але діє для обраних.

Насправді ця теза необхідна для того, щоби підкреслити відмінність християн від універсалістів, котрі вважають, що викуплення гарантує спасіння кожному. Доктрина обмеженого спасіння стверджує інше. Вона торкається більш глибокого запитання про те, що задумувалось на хресті Отцем і Сином. Її прибічники стверджують, що місія і смерть Христа замислювались заради обмеженої кількості людей – заради Його народу, Його пастви. Ісус був названий “Ісусом”, тому що Він повинен був врятувати Свій народ від гріхів (Мт. 1:21). Хороший пастух віддає своє життя за овець (Ів. 10:15). Схожі уривки нескладно знайти в Новому Заповіті.

Христос прийшов, щоби врятувати обраних.“Оце ж воля Того, Хто послав Мене, ¾ щоб з усього, що дав Мені Він, Я нічого не стратив, але воскресив те останнього дня” (Ів. 6:39). Якщо би Бог не замислив певної кількості викуплених, коли призначав Христа до смерті, то результат смерті Його Сина був би невизначеним. Виникала б ймовірність ситуації, коли місія Христа виявилася б цілком нікчемною.

Викуплення Ісуса і Його клопотання відносяться до Його справи Первосвященика. Він однозначно відкидає необраних зі Своєї первосвященної молитви. “Я благаю за них. Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, -- Твої бо вони! (Ів. 17:9). Чи помер Христос за тих, за кого не молився?

Основна проблема тут стосується суті викуплення. Викуплення Ісуса включає не тільки власне викуплення, але й змилосердження. Викуплення говорить про те, що Христос видаляє нас із гріха і від гріха. Умилосердження ж означає задоволення люті Божої, викликаної нашим гріхом. Армініяни вважають, що викуплення обмежене в силі. На їхню думку, воно не покриває гріхів невіруючих. Якщо б Ісус помер за гріхи всіх людей, якщо б Він викупив нас від усіх наших гріхів та змилосердив Бога за всі наші гріхи, то кожен був би врятований. Але зараз ми говоримо не про гіпотетичне “би”, а про реально здійснене викуплення. Ісус насправді викупив гріхи Своєї пастви.

Найбільша проблема, яка ускладнює пояснення певного чи обмеженого викуплення, пов’язана з уривками з Письма, в яких стосовно смерті Ісуса використовуються слова “за всіх” чи “за весь світ”. Світ, за який помер Христос, не може означати все людство. Він повинен означати або світ обраних (людей кожного народу й племені), або світ язичників, що приєдналися до спільноти євреїв. До речі, той хто написав, що Ісус помер не просто за наші гріхи, але й за гріхи всього світу, був євреєм. Чи відноситься слово “наші” до всіх віруючих, чи лише до віруючих євреїв?

Ми повинні пам’ятати, що однією з центральних тем Нового Заповіту є входження язичників у Божий план спасіння. Спасіння було від євреїв, але не обмежувалось ними. Кажучи про те, що Христос помер за всіх, завжди необхідно мати на увазі певне обмеження, інакше це призведе до універсалізму чи якогось гіпотетичного викуплення.

Але викуплення Христа було реальним. Воно було замислене Богом Отцем і здійснене Ісусом. Намір Бога не був і не міг бути порушений  людським невір’ям. Суверенний Бог суверенно відіслав Свого Сина для викуплення Свого народу.

Наше обрання –  в Христі. Ми врятовані Ним, в Ньому і для Нього. Мотив нашого спасіння  вкорінений не тільки в любові Божій до людей. Він по-особливому вкорінений у любові Бога до Свого Сина. Неможливо навіть уявити, що Христос міг померти марно. Якщо людина насправді мертва в гріху і знаходиться в узах гріха, гіпотетичне чи умовне викуплення не лише могло б завершитися невдачею, а напевне б завершилось нею. Армініяни не мають розумних підстав вважати, що Ісус помер не марно. Вони залишаються з Христом, який намагався врятувати всіх, але насправді не врятував нікого.

 

ЯКИЙ ЗВ’ЯЗОК МІЖ ПРИЗНАЧЕННЯМ БОЖИМ ТА ЄВАНГЕЛІЗМОМ?

 

Це запитання стосується місії церкви. Особливо воно актульне для євангельських християн. Якщо спасіння людини наперед визначене рішенням Бога, то в чому суть євангелізму?

Ніколи не забуду того жаху, коли доктор Джон Герстнер поставив це запитання під час однієї зі своїх лекцій. Нас було близько двадцяти студентів; ми сиділи перед ним півколом. Запитав він так: “Ну що ж, панове, якщо з вічності Бог суверенно призначив обрання і покарання, навіщо нам взагалі думати про євангелізм?”. Коли професор почав опитувати з лівого краю, я зітхнув з полегшенням, адже сидів крайнім справа. Я тішив себе надією, що хто-небудь дасть відповідь на запитання перед тим, як дійде до мене черга.

Мої сподівання були марними. Перший студент відповів так: “Не знаю, професоре. Це питання завжди дошкуляло мені”. Другий мовив: “Здаюся”. Третій заперечно хитнув головою і втупився у підлогу. Питання обійшло увесь ланцюжок студентів. Кістяшки доміно стрімко падали в напрямку до мене.

“Ну, пане Спрол, а як ви гадаєте?” Мені хотілося розтанути в повітрі або зникнути під паркетом, але порятунку не було. Я, затинаючись, пробурмотів те, що спало на думку. “Голосніше”,--мовив Герстнер. Тремтячим голосом я промовив: “Загалом, професоре, я знаю, що очікуєте іншої відповіді, але одна незначна причина, чому ми мусимо проповідувати Євангеліє, полягає в тому, що, так би мовити, як ви знаєте, Христос заповідував нам нести Євангеліє”.

Очі Герстнера загорілися. Він мовив: “Он як, пане Спрол. Одна незначна причина полягає в тому, що ваш Спаситель, Славетний Господь, Цар царів заповідав нам робити це. Невже для вас не важить, що це той самий суверенний Бог, який суверенною волею призначив ваше обрання, і так само суверенно заповідає вам проповідувати Євангеліє?” О, як я пошкодував, що вимовив це слово – незначна. Я зрозумів, що хотів сказати Герстнер.

Євангелізм – це наш обов’язок. Бог заповідав нам чинити це. Цього цілком достатньо, щоб покласти край дискусіям. Але можна дещо додати. Євангелізм –  це не тільки обов’язок, це ще й привілей. Бог дозволяє нам брати участь у величній справі усієї історії людства – справі викуплення. Послухайте, що говорить про це Павло. Він додає до своєї відомої дев’ятої глави Послання до Римлян десяту:

“Бо “кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасений”. Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Як написано: “Які гарні ноги благовісників миру, благовісників добра” (Рим. 10:13-15).

Логіку Павла легко зрозуміти. Він висуває своєрідний перелік умов спасіння людини. Без послання нема проповідників. Без проповідників не буде проповідництва. Без проповідництва неможливо почути Євангеліє. Не почувши Євангеліє, неможливо повірити в нього. Без віри в Євангеліє немає заклику до Бога про спасіння. А без заклику про спасіння немає й самого спасіння.

Бог призначає не лише спасіння як мету, але й засоби досягнення цієї мети. Як засіб здійснення викуплення Бог обрав юродство проповіді. Гадаю, що Він цілком міг здійснити Свої наміри й без нас. Він міг Своєю святою рукою написати Євангеліє на небі. Він міг Сам проголосити його з неба. Але Він прийняв інше рішення.

Чудовий привілей –  служити Богові в плані викуплення. Бог звертається до уривка зі Старого Заповіту, коли говорить про красу ніг тих, хто приносить радість і звіщає про мир.

“Які гарні на горах ноги благовісника, що звіщає про мир, що добро провіщає, що спасіння звіщає, що говорить Сіонові: “Царює твій Бог!” Слухай, -- твої сторожі зняли голос, укупі співають, бо бачать вони око-в-око, коли до Сіону Господь повертається. Радійте, співайте сумісно, о єрусалимські руїни, бо народа Свого Господь звеселив, -- викупив Єрусалима!” (Іс. 52:7-9)  

У ті далекі часи новини про результати битв та інші важливі події передавали марафонці. Сучасні змагання з марафону названі так за назвою битви при Марафоні та завдяки витривалості гінця, який приніс своєму народові радісну звістку про результат битви.

Щоб зустрічати цих посланців, виставлялася сторожа. Зір сторожових був дуже гострим, а самі вони були навчені помічати найменші особливості в ході вісника, що наближався. Гінці, що несли погані новини, наближалися важким кроком. А марафонці, які несли радісну звістку, бігли легко, мовби на крилах. Темп їхнього пересування свідчив про їхню радість. Тому вигляд гінця, що швидко наближався і легко мчав по горах, був для сторожових радісним видовищем.

Тому й Біблія говорить про красу ніг тих, хто несе нам Благу звістку. Коли народилася моя дочка, і до мене вийшов лікар повідомити про це, я був готовий розцілувати його. Ми прихильні до тих, хто приносить нам радісні новини. Я назавжди збережу особливу згадку про людину, яка вперше розповіла мені про Христа. Я знаю, що мене врятував Бог, а не та людина, однак я досі ціную роль цієї людини в моєму спасінні.

Приводити людей до Христа – одне з найбільших благословень, які ми коли-небудь одержуємо. Належність до кальвінізму не позбавляє людину цих радощів. Історія свідчить, що кальвіністи завжди були активні в євангелізації й місії по всьому світі. Аби переконатися в цьому, досить згадати імена Едвардза та Вайтфілда, а також факт Великого пробудження.

У євангелізмі нам відводиться важлива роль. Ми проповідуємо та проголошуємо Євангеліє. Це наш обов’язок і привілей. Бог не потребує нас для здійснення Своїх намірів, проте Він радіє нагоді використати нас у цій справі.

Якось я зустрів євангеліста, який сказав: “Дозвольте мені п’ятнадцять хвилин поговорити з будь-якою людиною, і я обіцяю вам, що вона прийме Христа”. На жаль, він насправді вірив у те, що казав. Він не сумнівався, що сила навернення полягає виключно в його здатності переконувати.

Поза сумнівом, цей проповідник говорив, покладаючись на власний досвід. Він провідував Євангеліє так щиро, що, я певен, протягом п’ятнадцяти хвилин переконував багатьох людей прийняти Христа. Звичайно, він міг виконати свою обіцянку й домогтися від людини очікуваного рішення. Чого він не міг гарантувати, так це навернення протягом п’ятнадцяти хвилин. Адже люди могли сказати про своє рішення просто, щоби збутися проповідника.

Нам ніколи не слід недооцінювати важливості своєї участі в євангелізмі. Але не слід і переоцінювати її. Ми проповідуємо і свідчимо. Ми проголошуємо зовнішній заклик. Однак лише у Бога є сила покликати людину зсередини. Від цього я взагалі не почуваю себе обдуреним. Навпаки, я спокійний. Ми повинні виконувати свою роботу, впевнені, що Бог робитиме Свою.  

 

ВИСНОВКИ

 

        На початку книги я дещо розповідав про власний шлях осмислення доктрини призначення Божого. Я згадав про свою тривалу боротьбу з цією доктриною, а також про те, як врешті-решт з великим небажанням я прийняв її. Але, переконавшись в істинності, я відчув все благословіння цього вчення.

       Дозвольте мені завершити книгу повторенням, що незабаром після свого прозріння я почав бачити в призначенні красу задуму і смак благословіння. Я полюбив цю доктрину. Ніщо не може так утішити людину, як вона. Адже в ній наголошується на тому, що Бог створив заради нас. Це теологія, яка починається й закінчується благодаттю та славослів’ям. Ми прославляємо Бога, який воскрес і возніс нас від духовної смерті до життя у вищому вимірі. Ми бачимо Бога, який бореться “за нас” і дає нам сили переборювати всі перешкоди на нашому шляху. І наші серця наповнюються радістю, усвідомлюючи, що все сприяє нам для блага. Ми радіємо в нашому Спасителі, який дійсно рятує нас, оберігає нас і клопоче за нас. Ми милуємося Його творінням і справами Його рук. Ми готові бігти щосили, чуючи Його обіцянку довести почате в нас до кінця. Ми захоплюємося Його таємницями і схиляємося перед Ним, прославляючи Його за даровані нам багатства благодаті:

 

         О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого! <…> Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь (Рим. 11:33, 36).